Афґаністан — СРСР

Тарас Легкий

I. Минула перша річниця інвазії Афґаністану військами Радянського Союзу. Спроби Кремля скріпити авторитет режиму Народно-демократичної партії Афґаністану (НДПА) затягуються довше, ніж було сподівано. Представники бюрократії радянської і кабульської держав недавно проголосили успіхи на шляху «нормалізації», хоч не подали і ніде не можна знайти жодного доказу таких успіхів. Навпаки, число біженців в таборах у Пакістані і в Ірані чимраз більше зростає; цілий ряд партизанських груп далі бореться проти окупаційного війська і залишків афґанського війська; поширюється вороже ставлення до окупації серед міського населення, не оминаючи й членів НДПА. Огляд подій на переломі — від краху режиму і інвазії СРСР, до першої окупації — доказує, що мілітарна «розв’язка» тільки призвела до ще глибшої внутрішньої кризи.

Команда Червоної Армії старалась обмежити ролю своїх частин до утримання спокою в містах і до контролі головних шляхів і аеродромів; афґанське військо мало продовжувати боротьбу з партизанськими групами. Такий поділ функцій не вдався через постійний розклад афґанського війська і перехід значної його частини до партизанів, і через зріст спротиву міського населення після інвазії. Червоноармійці мусіли взяти участь у боях поза головними містами, вживаючи для цього танки і МіГи. Нездатність танків на гірському терені Афґаністану незадовго показалася; тому якихось 240 озброєних гелікоптерів і моторизовану піхоту чинено до антипартизанських походів. Ряд заворушень в Кабулі та провінційних столицях примусив команду Червоної Армії асигнувати все більше солдатів на нічну стійку і на /62/ придушення страйків і демонстрацій. В афґанському війську придушували заколоти. В результаті роля Червоної Армії в Афґаністані значно збільшилася; за перший рік згинуло коло 12 000 червоноармійців. Немає перспектив на скорий вихід радянських військ з Афґаністану.

Встановлений збройною силою СРСР, режим Бабрака Кармаля пробує поширити свою суспільну базу різними заходами. Кармаль зустрічається з великими труднощами, особливо в поборюванні наслідків свого попередника Гафізули Аміна, який жорстоко катував своїх опонентів в НДПА, в армії, по селах і містах. Невідкладне завдання режиму — з’єднати крила партії «Халк» (Народ) і «Парчам» (Прапор). Конфлікт між ними відбився дуже неґативно на стабільності орґанів держави, особливо її війська. Щоб заспокоїти і запевнити зтероризоване міське населення, 6 січня 1980 р. Кармаль звільнив коло 2000 політичних в’язнів з тюрем Кабулу і присягнув шанувати демократичні права населення. Також обіцяв безумовну амнестію всім партизанам, які зложать свою зброю і перестануть боротися проти його режиму.

Були також уступки в сторону опозиції у земельній політиці уряду, головно в роздаванні кредитів селянам і в переведенні понад 20 державних торговельних підприємств приватним купцям. Для режиму, порозуміння з релігійними провідниками особливо важливе. Радянська бюрократія, як і Кармаль, бояться, шо іслямський рух, який кипить вже по цілому Близькому Сході і західньо-полудневій Азії, набере антирадянський напрям. У своїх промовах Кабульські власті стараються представити Радянський Союз, з яким Афґаністан опинився в «нерозривному зв’язку», як силу, симпатично наставлену до цілей ісляму. /63/

Радянські провідники постійно наголошують потребу режиму НДПА увійти в переговори з сусідами — Пакістаном і Іраном, щоб «політично розв’язати» кризу. Речники Москви і Кабула твердять, що головна причина неспокою в Афґаністані — це діяльність «бандитів» з таборів біженців по другій стороні афґанської границі з цими країнами. Радянський Союз готовий, мовляв, відкликати своє військо, якщо Пакистан і Іран згодяться унеможливити організування партизанської опозиції з-поміж півтора мільйона населення в цих таборах. Брежнєв пропонує американському і китайському урядам стати з російським режимом запоручниками договору між Іраном, Пакістаном і Афґаністаном. Такий договір тільки може спричинити здушення партизанських груп військами цих держав.

II. Поширене недовір’я до режиму Кармаля походить від ясного кожному факту, що він поставлений і підпертий військами окупанта, але також від внутрішньої політики НДПА після Квітневої революції 1978 р.

Перед новою владою стояли поважні суспільні, економічні і національні проблеми. Країна, яка ледве вийшла з епохи дрібного ремесла і яка находилася цілковито поза світовим ринком перед Другою світовою війною, Афґаністан після війни користувався значними кредитами від СРСР, США і їхніх європейських союзників. Американський уряд в 1950-х роках ставився прихильно головно до Ірану і Пакістану, залишаючи Афґаністан у політичній та економічній сфері СРСР.

Протягом 15 років, від 1956 до 1971, СРСР позичив Афґаністану понад 436 млн американських долярів, себто коло 60 відс. усіх зовнішніх кредитів, які ця країна одержувала. Американські кредити становили приблизно 30 відс. Перевага впливів СРСР посилилася oе більше після заключення договору 1961 р., згідно з яким СРСР почав вишколювати, організувати й озброювати афґанське військо. /64/

Незважаючи на значні досягнення в розвитку засобів комунікації, транспорту, промисловосте і енергійних ресурсів (гідроелектрика, газ, вугілля), економія Афґаністану не переборола своїх головних недоліків при вході до міжнародного ринку: більшість населення займалася сільським господарством, і видобувна промисловість переважала над виробничою.

Причини цієї невдачі різні; зменшення кредитів від США і СРСР з 1965 року, себто разом з ростом відпруження між суперпотугами, мало шкідливі наслідки. Кредити становили 74 відс. бюджету першої п’ятирічки Афґаністану (1957-61), 64 відс. другої (1963-67) і 47 відс. третьої (1968-72); від 95 млн. американських долярів в 1965 р., вони впали до 16 млн. в 1970 р.; унеможливили закінчення великих і ключевих проектів в ділянках комунікації транспорту, електроенергії і іригації. Афґаністан сплачував позички, які набирали шораз вищі відсотки інтересу, від 7 млн. долярів в 1960-х роках до 30 млн. в половині 1970-х рр.

Економія обтяжена нерозвинутим сільським господарством, яке є наслідком дуже нерівного розподілу землі, знаряддя і права користуватися водою. Зростаючий ринок в Афґаністані і в навколишніх районах в 1960-х рр. стимулював капіталовкладення в сільське господарство. Великі власники механізували свої господарства, шукали щораз більше поля і наймали робітників. Селянство, яке жило на маленьких клаптиках землі, без машин і води змушене було продавати свою землю та йти на працю до пана або емігрувати до Пакістану і Ірану. Промисловість країни зі своїм нестійким уривчастим зростом і відсталістю не спроможна втримати зубожілих селян.

Від 1963 року, число кваліфікованих людей — випускників нових шкіл, створених при кінці 1950-х років і на початку 1960-х рр., почало перевищувати число відповідних для них робіт. /65/

З різних причин при кінці 1970-х років річний приріст афґанського населення почав перевищувати нормальний економічний зріст і поставив країну в круте становище:

Середній економічний зріст (у відсотках):

до другої світ. війни: 0,5
перша п’ятирічка (1957-61): 4
початок 1970-х рр.: 3
кінець світ. 1970-х рр.: 2 (сільське госп. — 1,5)

Середній річний приріст (у відсотках):

1930-і рр.: 0,5
1950-і рр.: 1
1960-і рр.: 1,5
1970-і рр.: 2

Перед НДПА стояли також поважні проблеми національного характеру. Самі границі країни є результатом поділення території імперіялістами — головно Росією і Британією — в 19-му столітті. Населення складається з пуштунів (6,5 млн. в 1967 р.), узбеків (1 млн.), хазарейців (870 000), чаар-аймаків (800 000), брагуїв (200 000), белуджів (100 000) і нуристанів (100 000). Майже всі ці народи живуть також у сусідніх державах: у Пакістані, Ірані, Китаї і СРСР.

З пуштунів протягом історії виходили урядовці Афґаністану та його наукові робітники. Розвиток державних установ після війни не полегшив нерівного становища інших народів; вони далі віддалені від науки, засобів комунікації, медичної обслуги, тощо.

До певної міри національне питання віддзрекалює різницю між містом і селом. Частина міського населення походить з не-пуштунських народів, але вона звичайно становить /66/ некваліфіковані мари робітництва (наприклад хазарейці в Кабулі). Вже напередодні приходу до влади НДПА, національно-визвольні рухи відновилися серед таджиків, узбеків, нуристанів і белуджів. Історична ситуація цих національностей штовхнула їх домагатися об’єднання – себто скасування границь, поставлених імперіялістами, державної самостійносте і суспільної рівноправности громадян.

Нерівноправне суспільне становище жінок стало невідкладною проблемою, особливо серед міського населення. Жінка в Афґаністані традиційно примушена скривати своє лице за чадрою. Вона є власністю свого батька аж поки він не віддасть її заміж (звичайно без її згоди). їй відмовлено право жити самостійно без чоловіка та працювати, де вона хоче. Магомед Дауд спробував змінити февдальне ставлення до жінки і викликав проти себе гостру опозицію муллів та інших консервативних громадських діячів.

Суспільні недоліки викликали серед невеликої верстви інтелігенції націоналістичні і соціялістичні настрої і щораз більший рух за демократичні права, за участь населення в державних справах дорогою вільних виборів. Такі настрої стали популярними по цілій Африці, Азії і на Близькому Сході після Другої світової війни, коли європейські держави були змушені покинути свої колонії.

В Афґаністані королівська родина панувала у спілці з клясою купців; Магомед Дауд, внук короля і голова уряду від 1953 до 1963 рр., притягнув інших суспільних груп (службовців, учителів, військовиків), витворених швидким економічним розвитком після війни, до цієї спілки. Проти зростаючої групи серед нових суспільних верств, яка вимагала політичні права, Дауд застосував репресії. Тільки після по-кинення ним влади в 1963 р. з’явився організований спротив у формі Народно-демократичної партії Афґаністану, яка знаходила прихильників і членів серед професіоналістів, державних працівників, студентів та офіцерів армії і поліції. /67/

Газета НДПА «Халк» почала виходити від 1965 року, і віддзрекалює ортодоксальну марксівсько-ленінську програму: визнання промислового пролетаріяту як аванґарда всіх пригноблених кляс; скасування монархії, встановлення демократично обраного уряду; конфіскація земель великих власників і розподіл їх поміж селянами; самовизначення народів Афґаністану; і рівноправність жінки з чоловіком.

В березні 1968 р. НДПА розкололася на дві течії: на ортодоксальну, яка затримала назву «Халк», і на «Парчам», провідником якої став Бабрак Кармаль. «Парчам» відзначився своїм пуштунським націоналізмом, своєю стратегією творення широкого міжклясового фронту (замість орієнтації виключно на пролетаріят) і також прихільністю до СРСР. У квітні 1968 року ще одна течія виділилася з партії — «Шула ї Жавед» (Вічне полум’я), яка наголошує селянську боротьбу проти великого землевласника і національну боротьбу проти пуштунської еліти. Подібна четверта течія — «Сетем і Мелі» (Проти національного поневолення) незадовго покинула групу «Парчам». Як «Шула ї Жавед», ця остання група наголошує селянську боротьбу за землю і за національні права, і ставиться прихильно до Китаю.

В 1973 році «Парчам» підтримала переворот Магомедом Даудом, який повернувся до політики після десяти років. Сподіваючись одержати вплив на політику нового уряду як оплату за свою підтримку, «Парчам» скоро розчарувався в Дауд і, який не був готовий на співпрацю. Бабрак Кармаль увійшов у контакт з «Халком» (провідником якого був Н.Н.Таракі) і в 1977 р. успішно злучив «Парчам» з «Халком». Загрожений цією новою сильною партією, яка начисляла приблизно 10 000 членів в цей час, Дауд чекав нагоди її розбити. /68/

У квітні 1978 р. головний редактор газети «Парчам» Мір Акбар Кайбер був убитий на вулиці Кабулу. Це викликало великі демонстрації перед американською амбасадою в столиці, де провідники НДПА в своїх промовах обвинуватили розвідні аґенції Америки і Ірану. Дауд зареагував на це арештами Таракі, Кармаля та інших провідників НДПА; але поважний і впливовий діяч «Халку», Гафізула Амін, перед своїм арештом наказав членам партії у війську і поліції виконати переворот уряду Дауда. Внаслідок члени королівської родини, включно з першим міністром уряду, були вбиті, арештовані провідники партії звільнені і НДПА проголосила Демократичну Республіку Афґаністану (ДРА).

III. «Квітневу революцію», на яку НДПА сьогодні покликається постійно як джерело нового періоду історії країни, вірніше можна схарактеризувати як перехід влади до однієї частини міської інтелігенції ніж якусь глибшу народню трансформацію. З 21 особи, обраної до Першої Революційної влади ДРА в квітні, 11 працювало на державних посадах, переважно в Европі і в США.

Відсутність здорової суспільної бази для нового режиму давалася взнаки у порядку перших декретів: проголошено склад Революційної ради, створено військовий суд, підвищено на посаді нижчі чини державної бюрократії і війська, уведено новий прапор, і позбавлено членів королівської родини прав громадянства. Це були кроки в сторону консолідації влади в Кабулі. 6 червня скасовано було лихварство; у жовтні виданий був декрет про рівноправність жінки; і щойно 8 листопада була оголошена земельна реформа. Хоч НДПА в своїй програмі захищала інтереси робітників, селян, національних меншостей і жінок, вона не користувалася достаточно широкою популярністю ані суспільною базою, щоб виконати потрібні реформи універсально, з участю всього населення за демократичними принципами. /69/

НДПА вислала своїх членів в села запроваджувати проголошені реформи. Ці політичні діячі з міста не розуміли існуючих відносин на селі та як їх змінити (новим розподілом землі, знаряддям, тощо, з участю цілого населення). Внаслідок своїх невдач, партійщики застосували чимраз більше авторитетних способів, які викликали серед селянства недовір’я, а потім ворожість. Подібну реакцію викликало вживання примусу членами НДПА, щоб притягнути жінок на курси письменности і скинути з них чадру.

Новий уряд хвалився тим, що мав представників серед таджиків, узбеків, хазарейців і білорусів. Державне радіо почало передавати різними мовами. Але ці зміни не були докорінними, тільки занадто декляративними.

При практичному застосуванні своєї програми НДПА постійно втрачала довір’я і підтримку населення країни, особливо на селі.

Внутрі партії знов виринула ворожнеча між фракціями. «Халк» придушив «Парчам» і вигнав його провідників на посольські посади далеко від Кабулу. Партія ослабла внаслідок нових чисток і різного роду репресій – адміністративних кар, ув’язнень, катувань і убивств. Багато кваліфікованих людей (партійних і непартійних), які займали державні посади, були стероризовані і покинули країну.

28 березня 1979 р. високопоставлений діяч Гафізула Амін був обраний на позицію прем’єр-міністра уряду, у липні він перебрав міністерства оборони і внутрішніх справ. Ще твердіша рука Аміна призвела до дальшого зменшення підтримки режиму серед населення та до одночасного росту збройного спротиву в містах і селах. Амін давав наказ повітряній фльоті бомбувати села, які скривають партизанів або чинять опір земельній реформі. Він немилосердно катував противників у війську і таким чином спричинив бунти; він наповнив тюрми тисячами противників свого режиму. У вересні /70/ радянські дорадники натиснули на партію змінити курс і назначити новий провід на чолі з Таракі, Кармалем і Аміном. Проте амбітний Амін не міг погодитися з іншими; підчас зустрічі в державній палаті, Таракі був застрілений в присутності Аміна. Амін обвинуватив Радянський Союз за вбивство і вимагав негайного повернення посла СРСР Пуза-нова до Москви.

IV. Радянська преса цілком фальшиво представляє опозицію режимові НДПА. Частина цієї опозиції, особливо в пуштунських районах, має релігійний іслямський характер; під проводом впливових муллів; вона противиться розподілові земельних багатств великих власників та реформам відносно прав жінки. Але це тільки одна частина опозиції. Під іслямським прапором також виступають ліберально-демократичні течії і ліві групи, які мають поступову суспільно-економічну програму.

Ані радянські, ані західні газети не пишуть про національно-визвольні рухи, які ставлять поважний опір режимові. Народний визвольний фронт белуджів, який бореться вже двадцять років за самостійність у трьох країнах поселення свого народу — в південному Афґаністані, в Ірані і Пакістані, скоро розчарувався практикою НДПА. Серед узбеків, таджиків і туркменів, які живуть на півночі близько границі з Радянським Союзом, діють згадані організації — відламки НДПА — «Шула ї Жавед», і «Сетем і Мелі». В середній частині країни Хазарейський визвольний фронт обороняє права цього правдоподібно найбільш репресованого народу Афґаністану. Становлячи приблизно десять відсотків населення, хазарейці — шіїтські мусульмани, а велика більшість населення Афґаністану — це сунейські мусульмани. Нуристани вже піднесли збройний опір режимові. Також треба згадати серед опозиції численних одиниць і колишніх членів груп/ /71/

«Парчам» і «Халк», які були репресовані і виступили з партії. Національні рухи становлять альтернативу багатьом колишнім партійним, як і дезертирам з афґанського війська, яке зменшилось до 30 000 з 80 000 під час першого півтора року режиму НДПА. Симпатії міського населення яскраво показалися у збройних повстаннях в Гераті в березні, в Джалалабаді в квітні, і в Кабулі в червні 1979 р. Це найбільші міста країни.

V. Внутрішня криза влади стала критичним питанням для Політбюра КПРС від літа 1979 р. Щораз більше бідних селян утікали через границю до Пакістану. Під час бомбардування в провінціях Нуристану, Конару і Пактії в листопаді, перейшли границю майже 91 000 людей, так що число біженців у таборах досягло 400 000 при кінці року. Але більшість населення залишилася. Почалися напади на представників уряду, учителів і офіцерів; були створені загони, і збройні повстання проти режиму розвинулися по цілій країні. Деякі твердять, що при кінці року партизанські рухи контролювали, не враховуючи великі міста, 22 з 28 провінцій.

Радянські представники в Афґаністані були добре поінформовані щодо партійних справ, війська та економічної ситуації в країні, і їхні впливи під час 1979 р. посилилися. Радянські офіцери служили в головному штабі і в різних рангах аж до проводу роти. Радянські пілоти служили в повітряній фльоті. Червоноармійці навчали афґанців як вживати зброю. В державному апараті працювало близько 50 000 спеціялістів з СРСР, Східньої Німеччини і Чехословаччини. За Аміном і іншими провідниками стежила радянська тайна поліція. Про потребу військового перевороту Аміна говорилося напевно від часу вбивства Таракі і відкликання Пузанова до Москви. Радянська бюрократія очікувала сприятливого моменту виконати цей переворот і поставити /72/ Бабрака Кармаля. Самий Кармаль був захований в Чехословаччині, куди він був висланий як амбасадор і звідки боявся вертатися.

Економічні інтереси радянської бюрократії в Афґаністані досить поважні. Довгі роки СРСР вкладала капітал в будову шляхів, міст і гідроелектричних станцій, у видобувну індустрію (нафта, газ, добриво), та в розвідування нових природних ресурсів. Афґаністан сплачував свої довги Радянському Союзові газом, який СРСР перекачує в середньоазійську економіку. Після інвазії експортування газу було підвищено до 2,3 більйонів кубічних метрів річно. Громадянська війна, а потім окупація, сприяли більш тісним зв’язкам Афґаністану з СРСР. Перервана продукція, незасіяне поле, утеча сільськогосподарських і кваліфікованих робітників, завернення капіталу і праці для воєнних потреб -усе це витворило недостачі збіжжя, рижу, м’яса і багатьох інших продуктів, знищило економію Афґаністану і посилило її залежність від радянської індустрії.

Відправивши Червону Армію в Афґаністан, радянська бюрократія відповіла тим самим на спроби Китаю знайти собі союзників, можливо навіть в особі Аміна. «Правда» постійно атакує Пекін за виряджування на китайській території партизанських рухів, між ними «Шула ї Жавед», які пізніше переїжджають Пакістан до провінцій Бадахшан і Кунар.

У березні 1979 р., член Політбюро Комуністичної партії Китаю і шеф повітряної фльоти Чан відвідав Пакістан і оглянув терен її границі з Афґаністаном. Три тижні після інвазії, міністер закордонних справ Китаю Гуа Ґуо Фечг відвідав табори біженців в Пакістані і обіцяв дальшу підтримку партизанським групам. /73/

В Афґаністані, як в Ірані, недавно було скинено монархію, яка ув’язнювала багатьох народів, і повстав особливо міцний рух, який є загрозою новому режимові. Китай хоче вплинути на цей рух, який повстав на границі з Радянським Союзом, щоб розвинути тактику «оточення» СРСР і загострити радянські внутрішні проблеми.

Є й міркування, що Амін став більш прихильним китайському урядові у вересні 1979 р. Американський журнал студій Близького Сходу — МЕРІП — подає, що в цей час брат Аміна виїхав на північ і пристав до «Шула ї Жавед». Перед інвазією Амін неодноразово висловлювався прихильно про «нерозривний зв’язок» між Афґаністаном і СРСР. Забитий під час в’їзду Червоної Армії в Кабул, Амін був названий Москвою «аґентом американського імперіялізму». Чи його вбивство наслідок Амінового шукання союзу з Китаєм?

VI. Деякі західні кореспонденти твердять, шо наставлення 45-мільйонового населення мусульманів в СРСР не відіграло жодної ролі в рішенні Політбюро вдертися в Афґаністан. Пишуть вони, шо радянський громадянин середньоазійських республік живе безперечно краще від свого брата по другій стороні границі. Навіщо йому наслідувати біднішого брата? Але порівняння громадяни середньоазійських республік все-таки роблять, і не тільки зі своїм братом, але також з росіянами, українцями та іншими слов’янами, які становлять одну третину населення цих республік. Слов’яни віддавна колонізували південь, переважали в містах і в промисловості. Сьогодні вони є упривілейованою частиною суспільства, з доступом до центральної-російської, державної бюрократії. Відсталість індустрії в Середній Азії, в порівнянню з евпропейською частиною СРСР, несе консеквенції: брак праці для кваліфікованих людей, які примушені виїжджати на північ; високе безробіття, особливо для жінок; суворі недостатки всіляких продуктів і брак шкіл та помешкань. Внаслідок цього всього — найвища плинність робочої сили в цілому Союзі. /74/

Середньоазійські народи терплять не тільки економічну, але також мовно-національну дискриминацію. Все-таки русифікація не вдалася, хоч в минулому держава навіть пробувала замінити арабську азбуку кирилицею. Сьогодні почуття національної свідомости, витворені частинно цією дискриминацією, надзвичайно сильні. 99 відс. узбеків, найчисленніша нація мусульманів в СРСР, подали узбецьку як свою рідну мову в переписі 1970 р. Тільки 15 відс. говорили по-російському. Як і серед інших неросійських народів, національний рух тут набирає масового характеру.

Багато узбеків, таджиків і туркменів працювало в державному апараті Афґаністану перед інвазією, але скоро були замінені росіянами і німцями. Ці народи становили також 90 відс. червоноармійців в Афґаністані при кінці 1979 р. В лютому 1980 р. їх почали замінювати росіянами, українцями і білорусинами. Почали кружляти історії дезертирства червоноармійців, продажу зброї за примірники Корану і побоювання офіцерів братання між солдатами і населенням.

«Бакинский рабочий» (19 грудня 1980 р.) подав заяви голови КДБ в Азербайджані Ген. Зія М. Юсіф-Заде: з огляду на іслямське відродження в Ірані, його служба пильно слідкує за будь-якою ідеологічною небезпекою. Тайна поліція, заявив Юсіф-Заде, успішно придушує «антисуспільну діяльність сектантського підпілля і реакційного мусульманського духовенства».

VII. Політбюро КПРС чимраз більше нахіляється в сторону мілітарних «розв’язок» у своїй сфері впливів. Радянські збройні сили — технічні і людські — глибоко замішані в конфліктах між В’єтнамом і Камбоджею, між Етіопією, Еретреєю і Сомалією і в Ємені, як і в Афґаністані. Продаж зброї т.зв. «третьому світові» підскочив від 2,5 більйонів амер. дол. в 1978 р. до 8,4 більйонів в 1979 р. (Америка продала «третьому світові» зброю вартости 6 більйонів амер. дол. в 1979 р.). /75/

Огляд мілітарно-політичної ситуації в Афґаністані під час першого року окупації доказує, шо ця «розв’язка» цілком не вдасться. Режим Бабрака Кармаля не здобув собі ширшої суспільної бази. Опозиція його режимові посилилася. Незважаючи на продовжування строку військової служби, зниження віку рекрутів (від 22 до 20 років), і підвищення їхньої платні, афґанське військо далі становить тільки якихось 30 000 здеморалізованих солдатів.

Уже 31 грудня 1979 р. в Гераті виникло велике повстання проти радянської окупації. У січні відбулися люті бої в Бадахшані і в Кунарі; Червона Армія старалася ізолювати Бадахшан від решти країни. 21 лютого 1980 р. загальний страйк крамарів в Кабулі і Гераті перетворився в масові демонстрації і напади снайперів на червоноармійські частини. Внаслідок демонстрації в Кабулі були гостро репресовані дільниці хазарейських робітників; понад 300 людей загинуло.

Минула зима і знову відбулися бої в Кунарі, Пактії і Бадахшані; МІГи бомбували села отруйним газом і напальмом. Між 50 і 70 студентів були вбиті під час великих демонстрацій проти окупацій в Кабулі при кінці квітня і в травні 1980 р. У серпні і вересні в Жалалабаді і в Гераті збройні сили повстання знов були придушені. На півночі від Кабулу восени червоноармійські і афґанські частини відступили від долини Панджір з великим втратами після довгої битви з партизанами. Невдачі війська пов’язані з загальним розкладом і деморалізацією; в серпні зняла заколот чотирнадцята панцерна дивизія в Газні; у жовтні вибухнув збройний конфлікт між панцерними бригадами недалеко Кабулу. Кружляють чутки, що червоноармійці вимінюють амуніцію і зброю за хашіш і конопельку через брак водки. /76/

Громадяни Радянського Союзу привикли чути і читати про небезпеку війни, про небезпеку зі сторони імперіялістичних потуг. Тут правда змішана з брехнею. Не тільки небезпека, але й війна існує сьогодні на Близькому Сході, біля границі Радянського Союзу. Провідники СРСР несуть велику відповідальність за безпосередне загострення конфліктів на Заході як і на Сході, так само, як і інші великі держави. Вожді Кремлю піклувалися своїм існуванням як панівна кляса і велика світова потуга, коли посіяли руїну по Афґаністану. Не тільки населення Афґаністану, але також молоді червоноармійці стали жертвами «великої гри» на Сході.

лютий 1981 р. /77/

Джерело: «Діялог» (Торонто. — Ч. 5-6 (1981). — Стор. 62-77.

0 Responses to “Афґаністан — СРСР”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Лютий 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Лип »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: