На день народження

Аттіла Йожеф

Тридцять два роки… Відкриюсь щам, люди.
Ось незабаром і старість прибуде!
Що з того,
їй-богу!
Сидячи тут, у кав’ярні, у тиші
Я написав віншування у вірші
Собі,
далебі…
Тридцять два роки на плечі лягло.
Зайвого пенге в руках не було!
Признаюся я,
вітчизно моя,
Міг би я стать педагогом у школі,
і не нудився б в конторі ніколи.
Ось так,
друг бідак!
Сказали в Сегеді: — Іди собі з богом!
Тут місця покірним, твоє — за порогом.
Що, значить, сказать?
Зав’язать!
Тебе я пригадую, недруже, й досі,
Твоє попередження справді збулося.
У лютості грізній
Вітчизну
Від мене хотів захистити багнетом.
Даруй за цю пам’ять недобру поета!
Розмову твою
Не таю:
«Тобі, поки буду на світі я жити,
Не буть педагогом, дітей не учити!»
Ось так нахвалявся,
Сміявся.
Ти й досі, пан Горгер[1], радієш, я знаю,
Що діток учити я права не маю.
Радість безплідна
і бідна!
Я буду народ свій убогий і голий,
(Але не на рівні церковної школи)
Вчити.
Учи-ти!

Примітка

[1] Горгер — колишній ректор Сегедського університету, який виключив Йожефа з цього закладу.

З угорської переклав Микола Шаповал

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1975. — № 4. — Стор. 18.