Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979

Л.Л.

У 1953 р. шах Різа Паглаві вступив на іранський /37/ престол. У лютому 1978 р. «Іслямська революція» скинула його з цього престолу і провідник релігійного руху — Аятолла Хомейні — дефакто перебрав владу. У США почали критикувати президента Картера за цей найгірший «промах» його адміністрації в зовнішній політиці, — допущення несподіваної революції в Ірані, яка перевернула догори ногами цілу післявоєнну американську стратегію в Середньому Сході, Кілька місяців пізніше, у вересні 1979 р., СРСР заявив, що революція зійшла на манівці й розпочав критику Хомейні. Щоб зрозуміти ці головокружні події й причетність до них великих потуг, ми мусимо заглянути на ввесь післявоєнний розвиток Ірану.

У 1979 р. забутий шах Паглаві перебував у Мехіко, де відпочивав з дружиною й дітьми, де вчився грати в теніс від професійних гравців і випивав коктейли з Річардом Ніксоном і іншими старими — колись, здавалося, всемогутніми — друзями. Але, до 1978 р., перський король був союзником, протеже, на якого США покладали великі надії. Його кар’єра тісно зв’язана з політикою США за останню чверть століття й з важливістю нафтової промисловости в світовій політиці після Другої світової війни.

Своєрідність економічного розвитку Ірану полягає в самому характері його нафтопромисловости, ввесь прибуток з якої розділювали між собою уряд і міжнародні компанії. Швидкий зріст прибутку з цієї індустрії під час 1960-х років закріпив післявоєнний режим шаха політично, передавши державі рішальний голос у всіх справах економічних і не дозволивши кволій клясі іранських капіталістів розвинутися. Одночасно, тому що нафтова продукція, в противагу гірничій промисловості, наприклад, не вимагала великої кількости робітників, вона лише до невеликої міри впливала на загальну економіку й суспільну структуру країни. Таким чином, хоч держава розбагатіла за короткий час, передкапіталістична клясова структура країна ледве /38/ змінилася. Державі прийшлося очолити ввесь процес капіталістичного розвитку й модернізації відсталої й, до останнього часу, бідної країни.

У таких країнах як, наприклад, Туреччина й Пакістан, де економічний розвиток призвів до зросту приватновласницької промисловости, появилося багато жвавіше політичне життя з різними партіями й відкритою дискусією. В Ірані, проте, централізація фінансової, економічної й політичної сили спричинило панування диктатора-монарха. Кон’юнктура після Другої світової війни теж була дуже сприятлива для монархії: США ґарантували цей режим від 1945 р. (коли ще володів батько шаха) і від 1960-х років постійно подавали режимові дипломатичну й мілітарну підтримку. Причина цьому ясна: стратегічне розположення Ірану, як мілітарно й економічно найсильніша капіталістична країна між західньою Европою й Японією. Саудівська Арабія, хоч багатша, не має ні населення, ні мілітарної сили Ірану; Єгиптові й Туреччині бракує економічних ресурсів; Індії заважають внутрішні проблеми. В епосі декомпозиції колоніяльних імперій, США дивилися прихильно на амбітну зовнішню політику шаха й на його бажання перебрати ролю «поліцая Середнього Сходу».

У 1962 р., на десятому році свого панування, шах оголосив початок своєї «Білої революції», — серію реформ, які мали за ціль підготовити ґрунт для дальшого господарського розвитку: земельна реформа, націоналізація лісового господарства, продаж державних підприємств приватним особам, право голосування жінкам і т. п. Ефект цих реформ, однак, був лише косметичний: ціль цієї «революції» була, саме, відвернення революції. Адміністрація уряду американського президента Кеннеді в цей час вимагала від своїх союзників у третьому світі наглого проведення реформ (головно земельних), щоб запобігти масовим заворушенням. Така була політика адміністрації в південній Америці, де був створений «Альянс для проґресу»; така /39/ політика застосовувалася й на Середньому Сході. Важливість цієї нової ініціятиви полягала в тому, що розвинені країни Заходу, які до цих пір не допускали індустріялізації третього світу, почали, навпаки, сприяти розвиткові деяких потенціяльно потужних і прихильних союзників. Завдяки цій політиці, Ізраїль, Бразилія й Іран ступили на шлях, що вів від третього до другого світу.

Отже, ці два чинники, економічний поступ і політична кон’юнктура, обумовили зріст впливу шаха. Вони також обумовили політичну долю населення країни. Інтереси міжнароднього капіталу вимагають спокійного політичного клімату. Хоч економічні чинники, кінець кінцем, рішальні в політиці капіталовкладення, великі компанії бояться суспільних заворушень. Хитка демократія, масові протести, страйки й суспільний розбрат, та слабість центрального уряду відштовхують чужий капітал. Картина пригнобленого, але спокійного, населення й невибагливої робітничої кляси під диктатурою[1] шаха від 1953 р. виявилася привабливішою для іноземних компаній.

Диктатура шаха щороку посилювалася, як і посилювалися зв’язки режиму з американським урядом. Від 1957 р. дозволено існувати тільки двом партіям; від 1975 —одній. У цьому ж 1975 р. 95 відс. усіх видавництв закрито. Державний апарат терору, відомий далеко поза межами Ірану під назвою Савак, від 50-их років постійно розвивав свою діяльність, нав’язуючи тісні контакти а СіАйЕй [ЦРУ. — «Вперед»] і з ізраїльською розвідкою. 1973 р. у Тегерані оселився штаб СіАйЕй на ввесь Середній Схід, і колишній голова цієї організації, Річард Гелмс, був назначений американським амбасадором в Ірані[2]. Тюрми, тимчасом, наповнювалися дисидентами. Міжнародна Амнестія, організація яка слідкує за порушенням людських прав у всіх країнах світу, заявила 1975 р., що за її підрахунками, в Ірані запроторено не менше як 40.000 політв’язнів. /40/

За цей час придушення населення набуло крайніх форм, наближаючись до всеохоплюючого контролю, якого ми бачимо в СРСР. Навіть у Бразілії після 1964 р., де від військової диктатури загинули тисячі, все ж таки завжди лишалася можливість якоїсь критики чи сатири, а анемічна опозиційна партія час від часу протестувала проти якогось акту уряду. В Ірані, проте, тому що режим не користувався ніякою справжньою підтримкою населення, він боявся всякої критики. (Знову напрошується порівняння з СРСР.)

Можна вказати на ще одну аналогію між іранською системою шаха та іншими диктатурами в нашому столітті (і тут ця система відрізняється від бюрократичної диктатури сталінського типу).

Режим цей був продуктом контратаки слабої капіталістичної кляси проти революційного руху в країні, де процес економічного розвитку відставав. Ця кляса могла дати раду з ситуацією тільки через репресії й через провадження державою економічного зросту. Те ж саме відбулося в Італії, Німеччині, Японії й Еспанії[3] (підкреслення наше).

Чому США подавали такому непопулярному й репресивному режимові безумовну допомогу? США виступали тут у ролі міжнароднього поліцая антиімперіялістичних рухів. У січні 1968 р. брітанський уряд заявив, що він відкликує свої війська з Персидської Затоки. Наступного року американський президент Річард Ніксон оголосив нову політику своєї адміністрації: країни третього світу будуть брати не себе більшу частину тягару відповідальности за власну оборону. Внаслідок цієї «доктрини Ніксона» збройні сили іранського шаха помножилися феноменальною швидкістю: в 1978 р. вони становили 413.000 чоловік; військо мало понад З.000 танків; повітряні сили стояли на третьому місті в світі. Військо шаха за цей час було в два /41/ рази більше й краще озброєне ніж Великої Брітанії. Шах, очевидно, був готовий перебрати покинену Брітанією ролю.

У листопаді 1977 р. іранський шах відвідав США, а наступного місяця Президент Картер завітав до Тегерану де, між іншим, він згадав, що, коли йде про людські права, він і шах поділяють ті самі погляди і що супроти жодного іншого провідника — він не почуває стільки «глибокої вдячности й особистої дружби».

Однак, підтримка Картера не врятувала шаха. В Ірані почалися масові демонстрації, під час яких населення вимагало повернення конституції, створення республіки і смерти шаха, а на Заході заворушення в Ірані не сходили з перших сторінок преси. Кульмінаційною точкою цього процесу були демонстрація 3-го вересня в якій взяло участь 4 мільйони населення і демонстрація в Тегерані. 8-го вересня 1978 р., на якій згинуло 3 000 людей від рук міліції, яка відкрила вогонь з дахів навколишніх будинків. Від того часу почався страйк робітників нафтопромисловости і 12-го лютого 1979 р. впав режим. Влада опинилася в руках Аятоллаха Хомейні, провідника релігійної опозиції, і його «Рада ісламської революції» стала «тимчасовим урядом Ірану».

Таким чином «король королів», «світло арійців», який розпоряджав четвертим найсильнішим військом у світі, зійшов з політичної сцени. Шах Різа Паглаві керував країною від 1953 р., коли державний переворот, у якому СіАйЕй брало участь, зробив його автократом[4]. Прийшовши до влади, він відразу скасував плян націоналізації нафтової промисловости, який був проголошений демократично обраним урядом прем’єра Моссадека 1951-53 рр., і передав усі права добування нафти й газу приватним, звичайно закордонним, компаніям. Між 1956 і 1974 рр., 183 іноземні компанії вклали свій капітал в іранську економіку. З них 43 були американські /42/ компанії.

Хоч від середини 1960-х років економіка країни розвивалася й проведено різні реформи, особливо земельні, що сприяли поширенню промисловости, цей розвиток охопив тільки легку промисловість, бо на продукцію засобів виробництва мають монополію давно вже індустріялізовані й високорозвинені країни. На початку 70-х років розвиток, вичерпавши всі можливості в рамках державної економіки, закономірно припинився. Останніми роками, наприклад, тільки одна машиномонтажна фабрика в Ірані, Національна компанія Ірану, мала прибуток. Над усіма іншими тяжіла перспектива банкрутства.

Рух спротиву у країні вибухнув у непередбачених формах. Традиційних політичних партій (ліберального Національного фронту й комуністичної партії) цей опозиційний рух оминув. Причина цьому —історична. Іранська комуністична партія, створена в 1921 р., завжди вела ортодоксальну, промосковську політику і потерпіла від цього. Султанзадех, її визначний провідник, зник підчас чисток 1938 р., а решту провідних сил винищив Орджонікідзе. Після війни партія мала 25 000 членів і користувалася великою популярністю. Сталін, однак, договорившись з Західніми потугами в Ялті, цинічно відцурався її, як і змив з рук своїх автономні республіки Азербайджану й Курдистану, що постали в цей час, і страйк нафтових робітників у південному Ірані. Після війни компартія Ірану, яка прийняла назву «Тудех» (Маси), примушена була Москвою не тільки промовчувати експлуатацію країни чужими компаніями, а навіть погодитися на роздавання концесій різним компаніям і домагатися тих самих концесій для СРСР. Поставивши на перший плян «державні інтереси» СРСР, тобто «стабілізацію» Ірану й здобуття якнайкращих торговельних умов для свого сусіда, Тудех повністю втратив довір’я мас. Країни Комекону старалися всяким способом доказати шахові свою добру волю, висилаючи йому привіти з нагоди дня народження і навіть /43/ видали почесний докторат від Карольського університету в Празі. У 1967 р. Іран купив 110 міл. дол. зброї в СРСР і підписав економічний договір на 280 міл. дол.. 1500 радянських спеціялістів приїхало збудувати нафтопровід в СРСР. Уже в 1973 р. СРСР купував 15 відс. всіх експортів Ірану і в 1976 р. обидва уряди підписали торговельний договір на 3.000 міл. дол. Немає чому й дивуватися, що, до самого усунення монарха, Тудех, льояльна Москві, виступала тільки проти «особистої диктатури шаха», закликаючи панівну клясу до боротьби в «спільному фронті». Тільки коли стало всім ясно, що ввесь режим валиться, Тудех почала ревізувати свою програму, щоб була якась співзвучність з настроями мас, які висували далеко ширші вимоги.

Мусульманська релігійна опозиція змогла перебрати провід революції тому, що вона (подібно католицькій церкві в Польщі) до революції була єдиною легальною політичною опозицією і через муллів, які щодня промовляли в мечетах, могла створити могутню організаційну сітку й пропаґандивний апарат, що охоплював майже ціле населення (98 відс. населення визнає мусульманську віру).

Другим важливим чинником в опозиції виявилися національні меншості. Відцентрові рухи відродилися під час революції головно між курдами (великий бездержавний нарід якихсь 10-15 мільйонів, що находиться в Ірані, Іраку, Туреччині й СРСР та з покоління в покоління бореться за незалежність), але теж між азербайджанцями (що становлять 20 відс. населення Ірану і находяться також у СРСР), між турками, арабами й іншими меншостями. Показовим фактом є, що уряд Хомейні, який є сам перського походження, вперто протиставиться всякій децентралізації й не припиняє затяжної боротьби з народами, що вимагають автономні права. Відродження мусульманського руху і зв’язаного з ним націоналізму, проте, тривожить не тільки Хомейні, але й СРСР, який боїться зараження /44/ цим духом Близького й Середнього «радянського» Сходу.

Гасла мусульманської революції, антиамериканізм і перський націоналізм панували в першому році революції в Ірані. Це видно з факту вигнання американців з країни, з припинення достачі нафти Південній Африці й Ізраїлеві (наріжні камені американської політики в Африці й Близькому Сході), та з уведення ісламської конституції. Вітер «іслямськой революції» приніс добро разом зі злом. Це явище закономірне: мусульманський же рух, як і інші релігійно-народницькі рухи, не має чіткої політичної програми і складається з різних, часом суперечливих, тенденцій.

Революція, наприклад, підняла жіноче питання й кинула великий прошарок жіночого населення в боротьбу за рівноправність і проти постулатів іслямської релігії. Перед іранським судом становище жінок дотепер лишається жалюгідним. Ось кілька ілюстрацій: чоловік може заборонити жінці брати працю, яка, на його думку, «шкодить престижеві й гідності родини». Без дозволу батька жінка не може одружитися, а без дозволу чоловіка не може поїхати за кордон. Перед судом свідчення двох жінок рівноважне свідченню одного чоловіка. Чоловікові можна мати чотири жінки, але, якщо жінка має сексуальні стосунки з іншим мужчиною, чоловік має право її вбити «в обороні своєї чести». Вагітна, неодружена жінка вважається злочинницею. Хомейні й фанатична частина мусульманьського руху не поліпшують, а погіршують, становище жінок.

Літом 1979 р. уряд Хомейні став поводитися щораз більше по-диктаторськи. Розпочалася війна проти нацменшостей (головно проти курдів); заборонені були всі опозиційні партії й почалася нагінка на соціялістів; заборонені всі алькогольні напитки, західня музика й мішане купання.

У січні появилися й почали набирати сили опозиційні /45/ партії. Між ними можна згадати «Федаїн», «Муджагідін» і «Соціялістичну робітничу партію», які творять соціялістичну опозицію. Опортунізм компартії (Тудех) відштовхує багатьох. Партія змінила лінію чотири рази, намагаючися скористати з кризи. Спочатку вона підтримувала ідею спільного фронту проти шаха, тоді почала закликати населення до збройної боротьби, від січня 1979 р. підтримувала «іслямську республіку», а коли Хомейні заборонив усі партії почала критикувати його.

Сьогодні ситуація дуже неясна й мінлива. Населення жде реформ і змін, вірячи в Хомейні. Але опозиція також росте й люди вже говорять про «другу революцію». Найважливішою з вимог опозиції це загальні вибори до всенародньої ради, що рішатиме проблеми конституції й державного устрою. Тимчасовий уряд Хомейні й його «рада експертів» уникають подібних виборів, боячися, що така рада дасть голос зростаючим незадоволенням населення і пропонує замість цього назначення згори членів закритої ради-уряду. Вимагається визнання й забезпечення соціяльних і національних прав: земельна реформа, самовизначення нацменшостей, еманципація жінок, націоналізація нафтової промисловости й всіх природніх багатств. Потяг до демократичних свобід, завойованих революцією, також ясний: вимагаються загальні вибори представників до всенародньої ради, повернення профспілкам усіх прав, скасування всякої цензури, легалізація всіх політичних партій, свобода віри й відділення релігії від цивільного життя. Конституція основана на Корані й іслямська республіка, ясна річ, не забезпечать цих прав, а скоріше закріплять обскурантську й консервативну частину мусульманського руху.

Який би не був вислід цієї кризи в найближчому часі, можна бути певним, що боротьба за поширення демократичних, соціяльних і національних прав різних прошарків і секторів збудженої революцією /46/ людности буде продовжуватися. До еволюції цієї боротьби придивляються не тільки великі потуги а своїми «державними інтересами», але й всі люди, що прагнуть національного й соціяльного визволення.

Примітки

[1] Там де буржуазія підлегла державі, або заслаба втримати антикапіталістинний рух, вона може вдаватися до різних форм політичного правління: фашизм, бонапартизм, військова диктатура. Майже всі країни третього світу, що розвиваються, терплять від військової диктатури. Іран у цьому відношенні становив виїмок. Але жорсткий апарат терору шаха знаходив аналогічні апарати перманентної репресії в Бразілії після перевороту 1964-го року (під назвою ДОПС) і в Чіле після перевороту 1973-го року (під назвою ДІНА). За типографію правих диктатур дивись Н. Пуланцас, Фашизм і диктатура, Лондон, 1974.

[2] Гелмс колись учився разом з шахом у Швейцарії. Відносини між Ніксоном, Гелмсом і шахом були досить близькі, як показує книжка Джона Ерліхмана Компанія, Лондон, 1976.

[3] Див: Ф. Галлідей, Іран, диктатура й розвиток, видавництво Пінгвін, Ї979, стор. 53.

[4] СіАйЕй боялося не так Моссадека, як зросту комуністичного впливу. Вийшло декілька книжок, що показують ролю американьської розвідки в перевороті: між ними— Д. Вайс і Т.Б. Росс, Невидимий уряд, Лондон, 1964, і А. Таллі, СіАйЕй — історія з перших джерел, Лондон, 1962, в якій автор говорить на стор. 98, що «безглуздо казати, як де-які коментатори повторюють , що іранці самі скинули Моссадека. З початку до кінця все було зорганізоване американцями.» /47/

Джерело: «Діялог» (Торонто). — Ч. 2 (1979). — Стор. 37-47.

0 Responses to “Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Лютий 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: