Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979

Л.Л.

У 1953 р. шах Різа Паглаві вступив на іранський /37/ престол. У лютому 1978 р. «Іслямська революція» скинула його з цього престолу і провідник релігійного руху — Аятолла Хомейні — дефакто перебрав владу. У США почали критикувати президента Картера за цей найгірший «промах» його адміністрації в зовнішній політиці, — допущення несподіваної революції в Ірані, яка перевернула догори ногами цілу післявоєнну американську стратегію в Середньому Сході, Кілька місяців пізніше, у вересні 1979 р., СРСР заявив, що революція зійшла на манівці й розпочав критику Хомейні. Щоб зрозуміти ці головокружні події й причетність до них великих потуг, ми мусимо заглянути на ввесь післявоєнний розвиток Ірану.

У 1979 р. забутий шах Паглаві перебував у Мехіко, де відпочивав з дружиною й дітьми, де вчився грати в теніс від професійних гравців і випивав коктейли з Річардом Ніксоном і іншими старими — колись, здавалося, всемогутніми — друзями. Але, до 1978 р., перський король був союзником, протеже, на якого США покладали великі надії. Його кар’єра тісно зв’язана з політикою США за останню чверть століття й з важливістю нафтової промисловости в світовій політиці після Другої світової війни.

Своєрідність економічного розвитку Ірану полягає в самому характері його нафтопромисловости, ввесь прибуток з якої розділювали між собою уряд і міжнародні компанії. Швидкий зріст прибутку з цієї індустрії під час 1960-х років закріпив післявоєнний режим шаха політично, передавши державі рішальний голос у всіх справах економічних і не дозволивши кволій клясі іранських капіталістів розвинутися. Одночасно, тому що нафтова продукція, в противагу гірничій промисловості, наприклад, не вимагала великої кількости робітників, вона лише до невеликої міри впливала на загальну економіку й суспільну структуру країни. Таким чином, хоч держава розбагатіла за короткий час, передкапіталістична клясова структура країна ледве /38/ змінилася. Державі прийшлося очолити ввесь процес капіталістичного розвитку й модернізації відсталої й, до останнього часу, бідної країни.

У таких країнах як, наприклад, Туреччина й Пакістан, де економічний розвиток призвів до зросту приватновласницької промисловости, появилося багато жвавіше політичне життя з різними партіями й відкритою дискусією. В Ірані, проте, централізація фінансової, економічної й політичної сили спричинило панування диктатора-монарха. Кон’юнктура після Другої світової війни теж була дуже сприятлива для монархії: США ґарантували цей режим від 1945 р. (коли ще володів батько шаха) і від 1960-х років постійно подавали режимові дипломатичну й мілітарну підтримку. Причина цьому ясна: стратегічне розположення Ірану, як мілітарно й економічно найсильніша капіталістична країна між західньою Европою й Японією. Саудівська Арабія, хоч багатша, не має ні населення, ні мілітарної сили Ірану; Єгиптові й Туреччині бракує економічних ресурсів; Індії заважають внутрішні проблеми. В епосі декомпозиції колоніяльних імперій, США дивилися прихильно на амбітну зовнішню політику шаха й на його бажання перебрати ролю «поліцая Середнього Сходу».

У 1962 р., на десятому році свого панування, шах оголосив початок своєї «Білої революції», — серію реформ, які мали за ціль підготовити ґрунт для дальшого господарського розвитку: земельна реформа, націоналізація лісового господарства, продаж державних підприємств приватним особам, право голосування жінкам і т. п. Ефект цих реформ, однак, був лише косметичний: ціль цієї «революції» була, саме, відвернення революції. Адміністрація уряду американського президента Кеннеді в цей час вимагала від своїх союзників у третьому світі наглого проведення реформ (головно земельних), щоб запобігти масовим заворушенням. Така була політика адміністрації в південній Америці, де був створений «Альянс для проґресу»; така /39/ політика застосовувалася й на Середньому Сході. Важливість цієї нової ініціятиви полягала в тому, що розвинені країни Заходу, які до цих пір не допускали індустріялізації третього світу, почали, навпаки, сприяти розвиткові деяких потенціяльно потужних і прихильних союзників. Завдяки цій політиці, Ізраїль, Бразилія й Іран ступили на шлях, що вів від третього до другого світу.

Отже, ці два чинники, економічний поступ і політична кон’юнктура, обумовили зріст впливу шаха. Вони також обумовили політичну долю населення країни. Інтереси міжнароднього капіталу вимагають спокійного політичного клімату. Хоч економічні чинники, кінець кінцем, рішальні в політиці капіталовкладення, великі компанії бояться суспільних заворушень. Хитка демократія, масові протести, страйки й суспільний розбрат, та слабість центрального уряду відштовхують чужий капітал. Картина пригнобленого, але спокійного, населення й невибагливої робітничої кляси під диктатурою[1] шаха від 1953 р. виявилася привабливішою для іноземних компаній.

Диктатура шаха щороку посилювалася, як і посилювалися зв’язки режиму з американським урядом. Від 1957 р. дозволено існувати тільки двом партіям; від 1975 —одній. У цьому ж 1975 р. 95 відс. усіх видавництв закрито. Державний апарат терору, відомий далеко поза межами Ірану під назвою Савак, від 50-их років постійно розвивав свою діяльність, нав’язуючи тісні контакти а СіАйЕй [ЦРУ. — «Вперед»] і з ізраїльською розвідкою. 1973 р. у Тегерані оселився штаб СіАйЕй на ввесь Середній Схід, і колишній голова цієї організації, Річард Гелмс, був назначений американським амбасадором в Ірані[2]. Тюрми, тимчасом, наповнювалися дисидентами. Міжнародна Амнестія, організація яка слідкує за порушенням людських прав у всіх країнах світу, заявила 1975 р., що за її підрахунками, в Ірані запроторено не менше як 40.000 політв’язнів. /40/

За цей час придушення населення набуло крайніх форм, наближаючись до всеохоплюючого контролю, якого ми бачимо в СРСР. Навіть у Бразілії після 1964 р., де від військової диктатури загинули тисячі, все ж таки завжди лишалася можливість якоїсь критики чи сатири, а анемічна опозиційна партія час від часу протестувала проти якогось акту уряду. В Ірані, проте, тому що режим не користувався ніякою справжньою підтримкою населення, він боявся всякої критики. (Знову напрошується порівняння з СРСР.)

Можна вказати на ще одну аналогію між іранською системою шаха та іншими диктатурами в нашому столітті (і тут ця система відрізняється від бюрократичної диктатури сталінського типу).

Режим цей був продуктом контратаки слабої капіталістичної кляси проти революційного руху в країні, де процес економічного розвитку відставав. Ця кляса могла дати раду з ситуацією тільки через репресії й через провадження державою економічного зросту. Те ж саме відбулося в Італії, Німеччині, Японії й Еспанії[3] (підкреслення наше).

Чому США подавали такому непопулярному й репресивному режимові безумовну допомогу? США виступали тут у ролі міжнароднього поліцая антиімперіялістичних рухів. У січні 1968 р. брітанський уряд заявив, що він відкликує свої війська з Персидської Затоки. Наступного року американський президент Річард Ніксон оголосив нову політику своєї адміністрації: країни третього світу будуть брати не себе більшу частину тягару відповідальности за власну оборону. Внаслідок цієї «доктрини Ніксона» збройні сили іранського шаха помножилися феноменальною швидкістю: в 1978 р. вони становили 413.000 чоловік; військо мало понад З.000 танків; повітряні сили стояли на третьому місті в світі. Військо шаха за цей час було в два /41/ рази більше й краще озброєне ніж Великої Брітанії. Шах, очевидно, був готовий перебрати покинену Брітанією ролю.

У листопаді 1977 р. іранський шах відвідав США, а наступного місяця Президент Картер завітав до Тегерану де, між іншим, він згадав, що, коли йде про людські права, він і шах поділяють ті самі погляди і що супроти жодного іншого провідника — він не почуває стільки «глибокої вдячности й особистої дружби».

Однак, підтримка Картера не врятувала шаха. В Ірані почалися масові демонстрації, під час яких населення вимагало повернення конституції, створення республіки і смерти шаха, а на Заході заворушення в Ірані не сходили з перших сторінок преси. Кульмінаційною точкою цього процесу були демонстрація 3-го вересня в якій взяло участь 4 мільйони населення і демонстрація в Тегерані. 8-го вересня 1978 р., на якій згинуло 3 000 людей від рук міліції, яка відкрила вогонь з дахів навколишніх будинків. Від того часу почався страйк робітників нафтопромисловости і 12-го лютого 1979 р. впав режим. Влада опинилася в руках Аятоллаха Хомейні, провідника релігійної опозиції, і його «Рада ісламської революції» стала «тимчасовим урядом Ірану».

Таким чином «король королів», «світло арійців», який розпоряджав четвертим найсильнішим військом у світі, зійшов з політичної сцени. Шах Різа Паглаві керував країною від 1953 р., коли державний переворот, у якому СіАйЕй брало участь, зробив його автократом[4]. Прийшовши до влади, він відразу скасував плян націоналізації нафтової промисловости, який був проголошений демократично обраним урядом прем’єра Моссадека 1951-53 рр., і передав усі права добування нафти й газу приватним, звичайно закордонним, компаніям. Між 1956 і 1974 рр., 183 іноземні компанії вклали свій капітал в іранську економіку. З них 43 були американські /42/ компанії.

Хоч від середини 1960-х років економіка країни розвивалася й проведено різні реформи, особливо земельні, що сприяли поширенню промисловости, цей розвиток охопив тільки легку промисловість, бо на продукцію засобів виробництва мають монополію давно вже індустріялізовані й високорозвинені країни. На початку 70-х років розвиток, вичерпавши всі можливості в рамках державної економіки, закономірно припинився. Останніми роками, наприклад, тільки одна машиномонтажна фабрика в Ірані, Національна компанія Ірану, мала прибуток. Над усіма іншими тяжіла перспектива банкрутства.

Рух спротиву у країні вибухнув у непередбачених формах. Традиційних політичних партій (ліберального Національного фронту й комуністичної партії) цей опозиційний рух оминув. Причина цьому —історична. Іранська комуністична партія, створена в 1921 р., завжди вела ортодоксальну, промосковську політику і потерпіла від цього. Султанзадех, її визначний провідник, зник підчас чисток 1938 р., а решту провідних сил винищив Орджонікідзе. Після війни партія мала 25 000 членів і користувалася великою популярністю. Сталін, однак, договорившись з Західніми потугами в Ялті, цинічно відцурався її, як і змив з рук своїх автономні республіки Азербайджану й Курдистану, що постали в цей час, і страйк нафтових робітників у південному Ірані. Після війни компартія Ірану, яка прийняла назву «Тудех» (Маси), примушена була Москвою не тільки промовчувати експлуатацію країни чужими компаніями, а навіть погодитися на роздавання концесій різним компаніям і домагатися тих самих концесій для СРСР. Поставивши на перший плян «державні інтереси» СРСР, тобто «стабілізацію» Ірану й здобуття якнайкращих торговельних умов для свого сусіда, Тудех повністю втратив довір’я мас. Країни Комекону старалися всяким способом доказати шахові свою добру волю, висилаючи йому привіти з нагоди дня народження і навіть /43/ видали почесний докторат від Карольського університету в Празі. У 1967 р. Іран купив 110 міл. дол. зброї в СРСР і підписав економічний договір на 280 міл. дол.. 1500 радянських спеціялістів приїхало збудувати нафтопровід в СРСР. Уже в 1973 р. СРСР купував 15 відс. всіх експортів Ірану і в 1976 р. обидва уряди підписали торговельний договір на 3.000 міл. дол. Немає чому й дивуватися, що, до самого усунення монарха, Тудех, льояльна Москві, виступала тільки проти «особистої диктатури шаха», закликаючи панівну клясу до боротьби в «спільному фронті». Тільки коли стало всім ясно, що ввесь режим валиться, Тудех почала ревізувати свою програму, щоб була якась співзвучність з настроями мас, які висували далеко ширші вимоги.

Мусульманська релігійна опозиція змогла перебрати провід революції тому, що вона (подібно католицькій церкві в Польщі) до революції була єдиною легальною політичною опозицією і через муллів, які щодня промовляли в мечетах, могла створити могутню організаційну сітку й пропаґандивний апарат, що охоплював майже ціле населення (98 відс. населення визнає мусульманську віру).

Другим важливим чинником в опозиції виявилися національні меншості. Відцентрові рухи відродилися під час революції головно між курдами (великий бездержавний нарід якихсь 10-15 мільйонів, що находиться в Ірані, Іраку, Туреччині й СРСР та з покоління в покоління бореться за незалежність), але теж між азербайджанцями (що становлять 20 відс. населення Ірану і находяться також у СРСР), між турками, арабами й іншими меншостями. Показовим фактом є, що уряд Хомейні, який є сам перського походження, вперто протиставиться всякій децентралізації й не припиняє затяжної боротьби з народами, що вимагають автономні права. Відродження мусульманського руху і зв’язаного з ним націоналізму, проте, тривожить не тільки Хомейні, але й СРСР, який боїться зараження /44/ цим духом Близького й Середнього «радянського» Сходу.

Гасла мусульманської революції, антиамериканізм і перський націоналізм панували в першому році революції в Ірані. Це видно з факту вигнання американців з країни, з припинення достачі нафти Південній Африці й Ізраїлеві (наріжні камені американської політики в Африці й Близькому Сході), та з уведення ісламської конституції. Вітер «іслямськой революції» приніс добро разом зі злом. Це явище закономірне: мусульманський же рух, як і інші релігійно-народницькі рухи, не має чіткої політичної програми і складається з різних, часом суперечливих, тенденцій.

Революція, наприклад, підняла жіноче питання й кинула великий прошарок жіночого населення в боротьбу за рівноправність і проти постулатів іслямської релігії. Перед іранським судом становище жінок дотепер лишається жалюгідним. Ось кілька ілюстрацій: чоловік може заборонити жінці брати працю, яка, на його думку, «шкодить престижеві й гідності родини». Без дозволу батька жінка не може одружитися, а без дозволу чоловіка не може поїхати за кордон. Перед судом свідчення двох жінок рівноважне свідченню одного чоловіка. Чоловікові можна мати чотири жінки, але, якщо жінка має сексуальні стосунки з іншим мужчиною, чоловік має право її вбити «в обороні своєї чести». Вагітна, неодружена жінка вважається злочинницею. Хомейні й фанатична частина мусульманьського руху не поліпшують, а погіршують, становище жінок.

Літом 1979 р. уряд Хомейні став поводитися щораз більше по-диктаторськи. Розпочалася війна проти нацменшостей (головно проти курдів); заборонені були всі опозиційні партії й почалася нагінка на соціялістів; заборонені всі алькогольні напитки, західня музика й мішане купання.

У січні появилися й почали набирати сили опозиційні /45/ партії. Між ними можна згадати «Федаїн», «Муджагідін» і «Соціялістичну робітничу партію», які творять соціялістичну опозицію. Опортунізм компартії (Тудех) відштовхує багатьох. Партія змінила лінію чотири рази, намагаючися скористати з кризи. Спочатку вона підтримувала ідею спільного фронту проти шаха, тоді почала закликати населення до збройної боротьби, від січня 1979 р. підтримувала «іслямську республіку», а коли Хомейні заборонив усі партії почала критикувати його.

Сьогодні ситуація дуже неясна й мінлива. Населення жде реформ і змін, вірячи в Хомейні. Але опозиція також росте й люди вже говорять про «другу революцію». Найважливішою з вимог опозиції це загальні вибори до всенародньої ради, що рішатиме проблеми конституції й державного устрою. Тимчасовий уряд Хомейні й його «рада експертів» уникають подібних виборів, боячися, що така рада дасть голос зростаючим незадоволенням населення і пропонує замість цього назначення згори членів закритої ради-уряду. Вимагається визнання й забезпечення соціяльних і національних прав: земельна реформа, самовизначення нацменшостей, еманципація жінок, націоналізація нафтової промисловости й всіх природніх багатств. Потяг до демократичних свобід, завойованих революцією, також ясний: вимагаються загальні вибори представників до всенародньої ради, повернення профспілкам усіх прав, скасування всякої цензури, легалізація всіх політичних партій, свобода віри й відділення релігії від цивільного життя. Конституція основана на Корані й іслямська республіка, ясна річ, не забезпечать цих прав, а скоріше закріплять обскурантську й консервативну частину мусульманського руху.

Який би не був вислід цієї кризи в найближчому часі, можна бути певним, що боротьба за поширення демократичних, соціяльних і національних прав різних прошарків і секторів збудженої революцією /46/ людности буде продовжуватися. До еволюції цієї боротьби придивляються не тільки великі потуги а своїми «державними інтересами», але й всі люди, що прагнуть національного й соціяльного визволення.

Примітки

[1] Там де буржуазія підлегла державі, або заслаба втримати антикапіталістинний рух, вона може вдаватися до різних форм політичного правління: фашизм, бонапартизм, військова диктатура. Майже всі країни третього світу, що розвиваються, терплять від військової диктатури. Іран у цьому відношенні становив виїмок. Але жорсткий апарат терору шаха знаходив аналогічні апарати перманентної репресії в Бразілії після перевороту 1964-го року (під назвою ДОПС) і в Чіле після перевороту 1973-го року (під назвою ДІНА). За типографію правих диктатур дивись Н. Пуланцас, Фашизм і диктатура, Лондон, 1974.

[2] Гелмс колись учився разом з шахом у Швейцарії. Відносини між Ніксоном, Гелмсом і шахом були досить близькі, як показує книжка Джона Ерліхмана Компанія, Лондон, 1976.

[3] Див: Ф. Галлідей, Іран, диктатура й розвиток, видавництво Пінгвін, Ї979, стор. 53.

[4] СіАйЕй боялося не так Моссадека, як зросту комуністичного впливу. Вийшло декілька книжок, що показують ролю американьської розвідки в перевороті: між ними— Д. Вайс і Т.Б. Росс, Невидимий уряд, Лондон, 1964, і А. Таллі, СіАйЕй — історія з перших джерел, Лондон, 1962, в якій автор говорить на стор. 98, що «безглуздо казати, як де-які коментатори повторюють , що іранці самі скинули Моссадека. З початку до кінця все було зорганізоване американцями.» /47/

Джерело: «Діялог» (Торонто). — Ч. 2 (1979). — Стор. 37-47.