Леся Маланчук
«У мене аж жижки трусяться; коли я. бачу зачинені двері. Навіть на роботі, де в мене тепер усе гаразд, та й то — побачу, буває, зачинені двері, й одразу ж проймає страх; напевно, за ними відбувається щось жахливе, таке, що завдасть мені великого клопоту… Буває, навіть руки спітніють і говорити починаю не своїм голосом. Чого б це? Мабуть, колись зі мною щось сталося», — цим одчайдушним зізнанням починається” другий роман сучасного американського прозаїка, автора відомого «Параграфа-22» Джозефа Хеллера. Роман, виданий у 1974 році (нещодавно він з’явився в російському перекладі); так і називається — «Щось сталося», і весь він є, по суті, детальною сповіддю людини на ім’я Роберт Слокум.
Чому Роберт пройнятий жахом? Чому це маніакальне почуття переслідує його? Чи не божевільний він? Ні: все, що розповідає про нього автор, не підтверджує цієї здогадки. А проте читачеві, його оповіді майже фізично передається гнітюче, болісне відчуття непевності- й страху. Хто ж такий Слокум?
Герой (чи, точніше кажучи, антигерой) роману «Щось сталося» Роберт Слокум, адміністратор великої торговельної фірми, дізнається, що керівництво фірми збирається підвищити його по службі. Він і тепер міцно стоїть на ногах: пристойна посада, власний будинок у колоніальному стилі, дві автомашини — чого ще може бажати людина його суспільного кола й світогляду? Власне, він і сам визнає, що на більше ніколи й не розраховував. Але тепер він підніметься ще вище — цебто ще на крок наблизиться до ділової еліти, стане членом’ респектабельного гольф-клубу,., обзаведеться третьою машиною, переїде в. будинок з більшою кухнею… Крім того, йому тепер буде: надано право виголосити трихвилинну промову на щорічних зборах керівників фірми, — промову, яку він готує і репетирує вже кілька років; але через свого шефа, що побоюється суперництва; ніяк не може прочитати. Обмірковуючи зміст цієї, як на його думку, дуже важливої промови, Слокум думає і про своє життя, роботу, сім’ю, крок за кроком оцінює себе і свої вчинки й кінець кінцем доходить висновку, що йому нічого чекати і нікуди йти.
Чому ж перспектива підвищення по службі так мало тішить Слокума й викликає в нього ще більший страх перед майбутнім? У якій установі він працює? Серед яких, людей? Хеллер, щоправда, одного разу заявив, що не ставив перед собою мети дати картину діяльності якоїсь організації, що роман цей — про сімейне життя звичайної людини, пересічного американця, але в даному разі він злукавив. Надто вже багато місця в романі займають ремінісценції про всі етапи службової кар’єри героя. До того ж у творі, де ключовим словом, ключовою емоцією є страх, очікування нещастя, не може йтися про сімейні справи. Світ, що лежить за межами затишного будинку Слокумів, постійно присутній у розповіді героя. Навіть якщо контури окремих його інституцій не дуже чіткі, ніби розмиті, він усе ж таки існує і тяжіє над усіма персонажами, визначаючи, по суті; характер і долю кожного.
Коли роман вийшов у світ, американська преса, рекламуючи його, писала: «Щось сталося» — книжка про честолюбство, жадібність, хтивість і страх; про родинне життя і подружні зради. Це книжка про боротьбу між чоловіками, про війну між особами різної статі, про конфлікт батьків і дітей. Це книжка про наше життя, про наше сьогодення». І справді, роман народився з самого-життя, він увесь ніби підсумок зібраних paзом і узагальнених найактуальніших тем американської реалістичної літератури. Проте автор не просто зображує; світ таким, яким він є. Творчо опрацьовуючи матеріал, він акцентує увагу читачів на- найболючіших питаннях сучасного буржуазного суспільства.
«В своєму романі я хотів зобразити наше суспільство не просто правдиво, а показати його буденним і разом з тим /183/ настільки ж страхітливим, як світ Кафки, — казав Хеллер в інтерв’ю кореспондентові американського журналу «Інтелекчуел дайджест». — Мені хотілося показати, що спосіб життя нашого суспільства символізує природу цього суспільства, розкрити загальний стан переляку, психологічного паралічу, рабства». Власне, про це і йдеться в другому романі Джозефа Хеллера.
Але повернімося до Фірми. Вона не названа, незрозуміло навіть, що саме вона продає чи виробляє. Але заклад це, очевидно, великий і процвітаючий: розташована Фірма в будинку, спорудженому за останнім словом архітектури й дизайну, наради її проводяться в розкішних готелях, на модних курортах, вищі її службовці мешкають у гарних будинках у привілейованих передмістях, мають багато вільного часу, належать до клубів для обраних (Фірма навіть бере на себе витрати на членські внески). У Фірмі знають, як стирати гострі кути, з неї нікого не викидають за двері, але ніхто не впевнений в тому, що завтра йому не зроблять пропозицію «підшукати іншу роботу».
Тож не дивно, що свою розповідь про Фірму Роберт Слокум починає з того, хто кого й за що боїться і, виявляється, що «у Фірмі кожний службовець боїться якогось іншого службовця», а найкраще почуває себе друкарка Марта, яка поволі втрачає розум і тому здебільшого не усвідомлює, де вона перебуває і що робить. Страхи службовців цілком обгрунтовані: зробити кар’єру у Фірмі можна тільки шляхом конкурентної боротьби, підсиджування, доносів. Просунутися означає відтіснити когось, скинути з його місця, затоптати. У своїй сповіді Слокум не приховує, що посада, на яку він претендує, належить його «приятелеві» Кейглу, і, зайнявши це місце, він, тепер уже як керівник відділу, взагалі усуне його з Фірми. Вся розповідь про Фірму побудована на реалістичній основі. Але, узагальнюючи образи й ситуації, письменник створює особливий настрій напруженості й страху: Фірма набуває, принаймні в уяві оповідача, загрозливих масштабів якоїсь фатальної і нездоланної сили.
«Ми маємо тепер двадцять дев’ять філій — дванадцять в Штатах, дві в Канаді, чотири в Латинській Америці і одинадцять за океаном. Раніше мали ще й філію на Кубі, але вона погоріла. У нас буває в середньому три самогубства на рік: двоє чоловіків, звичайно пересічних службовців, кінчають із собою здебільшого пострілом з пістолета, і одна жінка, звичайно не одружена, що живе окремо від батьків, або розлучена, робить це, як правило, за допомогою снотворного. Заробітки у нас великі, відпустки тривалі».
Ми дозволили собі навести таку велику цитату, бо в цьому романі вона типова для стилю Хеллера. Здавалося б, сухий, діловий перелік. Але скільки в ньому приховано їдкої іронії не тільки в згадці про втрачену філію на Кубі, але й у безпристрасній статистиці самовбивств, поставленій в один рядок із кількістю філій і розмірами платні! У цьому романі можна знайти чимало таких зовні сухих і безсторонніх пасажів’, що несуть у собі глибокий психологічний і соціальний підтекст. До сказаного про Фірму можна додати ще одну невелику, але красномовну деталь. Фірма незмінно позбувається тих, хто пустився берега, вона не тримає вдівців і взагалі всіх, у кого сталась якась особиста трагедія, бо «нещастя — досить ганебна соціальна хвороба». І хоча Фірма не шкодує грошей на те, щоб примусити співробітників служити собі вірою й правдою, заохочує «невинні розваги», як-от випивка або любовні пригоди (аби тільки вони не руйнували сім’ї службовця), одне слово, робить усе можливе, щоб відвернути увагу службовців від моральних проблем, нейтралізувати страх, що їх паралізує, Слокум все-таки зізнається, що краще померти, аніж тут працювати».
Слід відзначити, що, характеризуючи Фірму, Джозеф Хеллер послуговується одним із своїх улюблених художніх засобів — гіперболою, що часто наближається до гротеску. Цей засіб у даному випадку допомагає ніби крізь збільшувальне скло побачити механізми діяльності капіталістичного підприємства. За час, відколи вийшов роман «Щось сталося», атмосфера непевності і страху в країнах Заходу ще більше згустилась. Хеллер лише мимохідь згадав, наприклад, про постійні Слокумові побоювання, що за ним таємно стежать агенти ЦРУ або ФБР, які будь-якої миті можуть заарештувати його тільки за те, що він подумки (!) співчуває лібералам, а голосує завжди за демократичну партію. Що ж тоді казати громадянинові Сполучених Штатів сьогодні, коли полювання на «інакомислячих» набуло широчезних масштабів і ніхто не застрахований від того, що йому не пред’являть звинувачення у нелояльності?
Тут слід вирізнити одну особливість роману Хеллера. Сила узагальнень у ньому настільки всеохоплююча, вони такі переконливі й промовисті, що не можуть не викликати прямої асоціації з фактами капіталістичної дійсності, відомими з інших джерел інформації — преси, документального кіно, телебачення. Роман, оснований на реальній дійсності, збагачується в уяві читача знанням її /184/ повсякденних процесів і явищ, а з другого боку допомагає засобами художнього відображення емоційніше, яскравіше їх усвідомити.
Страхи переслідують Слокума і вдома. «В моїй родині я боюся чотирьох. Троє з цих чотирьох бояться мене, кожний з цих трьох боїться двох інших. Лише один член моєї родини не боїться нікого, і цей один — божевільний». Страх позбавляє радощів та й, власне, самого сенсу життя всіх членів родини — жінку, доньку, старшого сина, окрім наймолодшої дитини — Дерека, ідіота від народження, якому все байдуже. Кожний персонаж роману підкреслено типізований, Хеллер немовби наголошує: дивіться, таких тисячі, так живуть якщо не всі американці, то переважна їх більшість. «Моя дружина нещасна. Вона з тих заміжніх жінок, яким дуже, дуже нудно і самотньо живеться, — констатує Слокум, сам підкреслюючи цю типовість, — і я не знаю, чим можу тут зарадити (хіба що розлучитись з нею і зробити її ще більш нещасною)». Здається, у дружини Слокума немає підстав нарікати на життя: вона має сім’ю, чудовий дім, та й сама вона ще приваблива жінка. Але господарює в домі хатня робітниця, а чоловікові, дочці і старшому синові родинне піклування не потрібне і здебільшого їх тільки гнітить. Щоправда, місіс Слокум могла б піклуватися про Дерека, але займатися ним вона не хоче вже сама, так само як не хоче влаштуватися на роботу. «Нікому немає до мене діла», — зізнається сама собі дружина Слокума і зі страхом думає про майбутнє: що буде з нею, коли діти повиростають, роз’їдуться і їм не потрібні будуть навіть її дрібні послуги? Та й що чекає на її дітей у цьому ворожому світі?
Забуття від цих тяжких думок дружина Слокума знаходить у вині і потроху спивається. їй, як і героїням Чівера, Оутс, Базена, Моравіа та багатьох інших найвідоміших письменників капіталістичного світу, нічого чекати від життя, соціальне відчуження виключило її із сфери політичних та суспільних подій. Приречені на сите, але бездуховне існування, розбещені і знуджені, ці жінки не знають, куди себе подіти, розтрачують себе в дешевих розвагах або пияцтві і не бачать виходу з набридливої, нескінченної рутини. «Щось сталося», — зітхають вони, не роблячи, однак, нічого, щоб це «щось» подолати.
Тривожиться Слокум і за своїх старших дітей. Вони рідко сміються, їх мало що цікавить. Зате вони знають, що таке страх — від дитячого страху перед темрявою й павуками до страху перед злочинцями, неграми, чужинцями і, нарешті, перед своїм оточенням, включаючи до нього і найрідніших людей. «З обома моїми дітьми щось сталось, і я не можу ні пояснити цього, ні змінити», — гірко думає Слокум…
Змальовуючи образ п’ятнадцятирічної доньки Слокума, Хеллер наділяє її типовими комплексами і неврозами. Вона похмура, дратівлива, невпевнена в собі, «засмикана, лиха, жорстока, мстива… розбещена і цим пишається». Серед своїх ровесників вона почувається самотньою і, щоб самоствердитися, переймає всі їхні найгірші навички: лається, курить, розважається в сумнівних компаніях і з викликом розповідає батькам про свої пригоди, хоча ті й знають, що більшість своїх «подвигів» вона просто вигадує, аби їх подратувати. Дівчина грубо розмовляє з матір’ю, обманює батька, з якоюсь незрозумілою насолодою провокує сімейні сварки. Примушуючи Слокума розмірковувати над причинами страждань його доньки, Хеллер звертається до однієї з найактуальніших гем сучасної літератури — молодіжної теми і, знову виходячи далеко за рамки родинної хроніки, дає яскраву, влучну характеристику поколінню американців, яке тільки стоїть на порозі життя.
«Всі вони погано пристосовані до життя. Всі вони зухвалі, невдоволені, мляві, байдужі. Вони не знають, чим себе зайняти. Вони не знають, чим і ким стати, коли повиростають: в них немає кумирів». Та й як вони можуть будувати плани на майбутнє, які можуть бути кумири в державі, де сьогодні мало не кожен п’ятий представник молодого покоління безробітний (а серед негритянської молоді — мало не кожен другий). І нема нічого дивного в тому, що в суспільстві, де сотні тисяч молодих людей позбавлені основного права людини — права на працю, де засоби масової інформації пропагують насильство й бездуховність, відбувається занепад моралі, процвітають наркоманія, злочинність, «вільне кохання». Молодь в західних країнах не бачить перед собою майбутнього, перспектива йти по слідах батьків — усе життя віддавати участі в «щурячих перегонах» — її не приваблює. В молодих людей немає кумирів і у великій політиці. Хоч уотергейтський скандал вибухнув уже після написання роману, Хеллер устами Слокума висловив ставлення більшості американців до господарів Білого дому: Франклін Д. Рузвельт був останнім президентом, на якого Слокум дивився знизу вгору. З огляду на все це, вважає Слокум, у ровесників його доньки «є всі підстави для песимізму; шкода тільки, що вони зрозуміли це так рано».
Забезпечена донька Слокума, очевидно, не ввійде до лав безробітних, але вона звідає все — від розпусти і до наркотиків /185/ — і, якщо не спробує, як дочка колеги Слокума Гріна, заподіяти собі смерть, то, врешті-решт, вийде заміж, піде життєвим шляхом своєї матері і «стане самотньою, засмиканою, .цілком сучасною людською істотою жіночої сталі».
А от у старшого сина Суюкума майбутнього немає ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Тоненький дев’ятирічний хлопчик з розумним личком — єдиний стрижень, .на .якому тримається сім’я, який зберігає її від розпаду. Найкраще хлопчик почувається, коли всім навколо нього добре, тому він завжди намагається бути приємним, ні з ким не сваритися, за що його люблять і рідні, і сторонні люди. Але у нього є вади з точки зору американської системи виховання — він добрий, безкорисливий і геть позбавлений самолюбства: під час змагань з бігу, ставши лідером, він зупиняється почекати інших, щоб бігти разом. За це його виганяють з гри. Вчитель фізкультури пояснює Слокуму: «Йому слід уже тепер засвоїти, що він мусить випереджати геть усіх. Це один з уроків, які ми намагаємося дати йому сьогодні, щоб він був готовий до .завтрашнього дня».
Слокум відчуває непристосованість хлопчика до життя і весь час чекає, що станеться щось жахливе. Незважаючи на всю свою життєрадісність, хлопчик дуже заляканий, часом він побоюється навіть виходити на вулицю, і Слокум, роздумуючи про сина, виявляє, що в нього з ним багато спільного.-Зловісні передчуття не обманюють батька: хлопчик справді гине, але не від рук бандитів і насильників, як боявся Слокум, а від його власних рук, внаслідок дивного, безглуздого випадку…
Образ сина Слокума продовжує галерею «дивних хлопчиків»: Коліна з «Лугової зрфи» Капоте, селінджерівського Холдена, чіверівського Тоні з «Буллет-Парку». Та якщо названі герої бунтували шроти устоїв американського суспільства, герой Хеллера ще надто малий і слабкий .для цього. До того ж у нього не та вдача, це образ смиренника. Загибеллю хлопчика автор ще раз підкреслює думку, яка проходить у нього через весь .роман: чим дорослішою стає людина у світі визиску, тим менше в ній індивідуального, тим більше втрачає вона своє «я». Якби хлопчик залишився жити, на нього чекала б моральна смерть: ставши дорослим, він зрадив би себе, перетворився на живий труп.
Але -син Слокума уникнув цієї долі, вона дісталася його батьку. Заключний невеликий за розміром розділ роману несе велике ідейне та емоційне навантаження. Син був останньою надією Слокума, останнім його сподіванням, останньою ниткою, що зв’язувала з життям. Тепер усе обірвалося…
Безумовно, образ Роберта Слокума — найцікавіший і найдокладніше досліджений у романі. Різні почуття викликає герой Хеллера: і обурення, і зневагу, і співчуття, і велику тривогу, -бо .Слокум — типове явище для цілого американського суспільства. «Я — тріска, зламана гілка, кинута разом з усім моїм оточенням в загальний потік усього народу Америки, де, волею божою, свобода і справедливість належать тим (на жаль), в кого вистачить спритності загарбати їх першими і не підпустити до них інших», — це лише одна з багатьох викривальних думок Слокума. Але вони так і лишаються тільки думками, бо поділитися ними з ким-небудь, навіть із власною жінкою, він боїться.
Від хворобливого страху страждають і мільйони інших американців, яких лякає все: інфляція і безробіття, зростання злочинності і зухвалість поліції, лякає завтрашній день. «Люди стомилися від тріскучих фраз, їм потрібні гарантії найважливіших свобод — свободи від загрози війни, голоду й холоду, свободи від страху за майбутнє своїх дітей», — заявив колишній міністр юстиції США Р. Кларк. Але це тільки красива фраза. А громадянину Сполучених Штатів залишається набратися терпіння і студіювати такі книжки, як «1001 спосіб врятуватись від пограбування- вбивства, згвалтування і крадіжок», «Страх: як з ним боротися?» або «Вчіться контролювати страх».
На початку 1979 року Джозеф Хеллер видав свій третій роман «Прекрасний Голд». Герой «Прекрасного Голда» Брюс Голд, так само як і герої «Параграфа-22» та «Щось сталося», — представник американського середнього класу. Але цього разу автор знаходить для своїх персонажів нову сферу діяльності — якщо Джон Йоссаріан з «Параграфа-22» був військовим льотчиком, а Роберт Слокум — адміністратором, то Голд — університетський професор, який вирішив зайнятися політикою. Голд трохи старший за Слокума, йому сорок вісім років, він теж одружений, але Белла, на відміну від дружини Слокума, не п’є, вона працює вчителькою в середній школі, терпить усі примхи свого чоловіка й заплющує очі на його подружню невірність. Як і в Слокума, в Голда троє дітей: двоє синів-студентів, що не живуть з батьками, мало цікавлять Голда, та й самі згадують про рідних лише тоді, коли їм потрібні гроші, і дванадцятирічна донька, яка полюбляє дражнити батька (в цьому вона нагадує дочку Слокума, але тут автор наголошує тільки на її. агресивності та нестриманості, /186/ не змальовуючи переживань та комплексів дівчинки). Крім того, в Голда є старий батько, мачуха, старший брат і п’ять сестер. Родина досить часто збирається разом, і ці зустрічі обертаються для Голда тортурами. Ні батько, ні Сід — брат Голда — не здобули вищої освіти, проте Сід зумів непогано влаштуватись, заробляє багато грошей і вважає, що це дає йому перевагу над ученим братом; він всіляко демонструє і підкреслює це в досить грубій формі. Батько, який колись був кравцем, живе в основному за рахунок своїх дітей і розважається тим, що весь час повчає і виховує своїх, вже немолодих нащадків, часто принижуючи їх і знущаючись з них. Особливо дістається Брюсу, про якого старий, знайомлячи його зі своїми приятелями, каже: «А це брат мого сина. Той самий, на якого не варто звертати увагу».
Отакими є взаємини в родині Брюса Голда, вченого-філолога, автора кількох наукових праць, а також збірок оповідань та віршів, у той момент, коли йому несподівано пропонують, посаду в Білому домі. Голд радо приймає пропозицію й готується посісти одне з чільних місць серед найближчого оточення президента Сполучених Штатів.
Описуючи політичний механізм США, письменник відмовляється від несквапної, розважливої, деталізованої манери оповіді, притаманної роману «Щось сталося», і вдається до своїх улюблених художніх прийомів, відомих читачеві з «Параграфа-22» — гіперболи, карикатури, комічного гротеску, повторення ситуацій та фраз, що підкреслюють основну ідею твору. Коли Голд цікавиться тим, що ж він робитиме в Білому домі, йому пояснюють: він зможе робити все, що схоче, коли говоритиме й виконуватиме те, що йому накажуть, незалежно від того, згоден він з цим чи ні. Це називається «мати повну свободу дій». Коли Голд хоче знати конкретно, яку саме посаду він зможе зайняти, йому обіцяють золоті гори: від поста генерального секретаря НАТО чи посла Сполучених Штатів в одній з могутніх європейських країн до посади державного секретаря США. Але на шляху до здійснення цих обіцянок постають «пастки», характерні для першого роману Джозефа Хеллера. Людина, яка претендує на такі високі посади, повинна передовсім познайомитися з президентом Сполучених Штатів. Голду, однак, ніяк не вдається з ним зустрітись: то в призначений для аудієнції час президент спить, то Голд не може потрапити на прийом, де має бути президенту бо йому не дають запрошення — адже він ще не працює в Білому Домі. Пришвид шити його призначення може одруження з дочкою відомого відставного політика. І вона рада б за нього вийти, але тільки тоді, коли він уже стане урядовцем. Голд потрапляє в замкнене коло, де всі, здається, йдуть йому назустріч, але ніхто й пальцем не поворухне, щоб по-справжньому допомогти.
Дж. Хеллера викриває методи, за допомогою яких вершиться політика в Сполучених Штатах: марнослів’я і лицемірство, брехливість, продажність і бюрократизм урядових службовців, і засуджує все це так само різко й нещадно, як у «Параграфі-22» засудив звичаї американської вояччини. За тональністю перший і третій романи Хеллера відрізняються від «Щось сталося»: в них багато комічних сцен. Але це не означає, що в «Прекрасному Голді» оповідь викликає лише поблажливі посмішки. Навпаки. Хеллер гострим пером сатирика розкриває дуже серйозні вади американського суспільства і, звертаючись до проблем державної політики, використовує в художньому тексті реальні історичні події. В романі діють не тільки вигадані персонажі, а й конкретні історичні особи, подаються цитати з американської преси. Так, у «Прекрасному Голді» багато уваги приділяється особі колишнього державного секретаря Сполучених Штатів Г. Кіссінджера, що зарекомендував себе далеко не делікатним політиком, згадуються останні американські президенти, в тому числі й Дж. Картер, Хеллер не називає його прізвища, але дає керівникові адміністрації США досить ущипливу характеристику.
Тему роману навіяла Хеллерові, як і іншим американським письменникам, що звертались у другій половині 1970-х років до політичних тем, «уотергейтська справа», яка відіграла важливу роль не тільки в політичному житті країни, а й у зміні позицій та поглядів і в переоцінці цінностей багатьма простими американцями. І хоча в «Прекрасному Голді» немає тієї вражаючої атмосфери страху, що була характерною для попереднього твору Хеллера, ця книжка викликає не меншу тривогу за майбутнє американського народу, керованого політиками на зразок тих, яких описує Джозеф Хеллер. Даючи інтерв’ю журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт»,. письменник так оцінив політичне становище в країні: «Багато з того, що відбувається в нашому суспільстві, дике за своєю суттю. В країні панує нелюдська жорстокість».
У своїх романах письменник закликає читача замислитися над страшними недугами, що підточують сучасне буржуазне суспільство. В цьому сила майстерності Джозефа Хеллера. /187/
Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1980. — № 10. — Стор. 183-187.
Вперед 