«Феноман Маклюена»

Юрій Давидов

Щоб раціонально осмислити парадокси, якими час од часу приголомшує стороннього спостерігача «навколофілософська» (поки назвемо ЇЇ саме так) свідомість Заходу, для початку слушно співставити рушійні пружини цієї свідомості з механізмами функціонування комерційного кінематографа. Таке зіставлення явно напрошується принаймні в одному аспекті—соціально-психологічному.

Приблизно тоді, коли в лоні бульварного кінематографа викристалізовувався феномен кінозірки, на крайнебі масової напівінтелігентської свідомості виникали аналогічні явища. Тут також з’являлися свої зірки — політичні публіцисти, що спеціалізувалися в жанрі пророцтв. Найчастіше то були люди яскраво вираженого соціального темпераменту, одначе вони статечно трималися осторонь реальної суспільно-політичної боротьби. Скрізь і всюди вони показували потяг до філософії історії та філософії культури, компенсуючи тут свою байдужість до конкретної практики «глобальністю» філософсько-історичних узагальнень. Бо хоч, як правило, це були люди досить середнього інтелектуального рівня, вони відзначалися буйною фантазією та незвичайною сміливістю в проведенні ризикованих аналогій.

Подібно до кінозірок вони брали в полон своїх шанувальників і шанувальниць аж ніяк не професійною майстерністю. Як і кінозірки, вони здобули популярність і захоплювали місце на кону «культурного життя» під дружне ремство, шикання і свист обурених професіоналів.

Характерно, що шляхетний гнів учених-фахівців, у чиї домени вторгалося вільне, але примхливе і надто вже розгонисте перо якогось чергового пророка, аж ніяк не затьмарював магічного сяйва, випромінюваного його ликом. Навпаки, хор до краю обурених поборників наукової чесності (і звичайнісінької сумлінності) ставав невід’ємною частиною ритуалу громадського визнання чергової «культурної зірки», її приєднання до світил, до небожителів. І що голосніше лунав цей хор, то більше лаврів збирав новий кумир у своїх шанувальників, схильних брати наукові заперечення за лихі каверзи темних сил, які закидали тернами хресну дорогу пророка. Бо кількість «тернів» на шляху претендента на пророчі лаври у громадській свідомості віддавна ототожнюється з якістю цього останнього, з його істинністю.

Ця обставина, в цілому все ж не позбавлена парадоксальності, має цілком раціонально пояснювані причини. Вони якнайтісніше пов’язані з особливостями соціально-психологічної структури згаданої «напівінтелігентської свідомості», яка, власне, й утворює на Заході благодатну атмосферу для всіляких пророцтв і пророків. Йдеться про свідомість, що претендує на звання інтелігентної, тобто орієнтованої на вищі людські цінності, вищі духовні потенції людини, але не здатна… взяти на себе ніяких обов’язків, властивих цьому типові морально-інтелектуальної орієнтації. Отож /200/ ідеться про свідомість, яка хотіла б користуватися всіма правами інтелігентної, не виконуючи при цьому жодного з її обов’язків. Це — свідомість, що розглядає право на соціально значиму оцінку тих чи інших явищ духовного життя, на ціннісне судження певної прогностичної ваги,— право, яке людина розумової праці дістає лише після багаторічної продуктивної діяльності в сфері культури,— як свій «становий» привілей, що автоматично приносить відповідний «статус» і «престиж».

Сказане про «напівінтелектуальну свідомість» торкається передусім того, що Гегель назвав колись «працею поняття». Напівінтелігент, — тобто, за дивовижно точним визначенням Г.В. Плеханова, людина розумової праці, схильна до розумової ліні,— найменше здатний сумлінно виконувати саме цей обов’язок, — «працювати розумом». А тому цей обов’язок уявляється напівінтелігентам чимось зовсім принизливим — гідним лише «пересічних вчених», не здатних до геніальної гри думкою, що так легко схоплює всі таємниці світобудови. Звідси — глуха ворожість напівінтелігентної свідомості до всього того, що пов’язане з поважною, а головне — систематичною працею мислення; що вимагає граничної, а головне — повсякденної напруги думки. Звідси ж — її інстинктивний потяг до всього того в інтелектуальній сфері, що ніби дається само собою, як ласка небес, як дар божий — без праці, без поту, без турбот; словом — до всього того, з чим свого часу був пов’язаний романтичний культ генія, бога-художника.

Саме цей «комплекс геніальності» (підсвідомою рисою якого є таємне відчуття непереборного розумового ледарства) і спонукає представників напівінтелігентної свідомості підносити свого пророка всупереч відчайдушним крикам фахівців, що дорікають йому в небажанні враховувати очевидні факти, в містифікації й просто шарлатанстві. При цьому публіка відчуває зловтіху, позначену явно садистськими обертонами, адресуючи вигук «отакі наші!» «вченим книгогризам та архівним пацюкам».

Вигук цей, яким юрба обожнювачів зустрічає будь-яку, м’яко кажучи, екстравагантність свого кумира, вельми значущий. Як і у випадку кінозірки, чий життєвий шлях (у всякому разі, офіційний) дослівно зітканий з усіляких екстравагантностей, що теж супроводжуються цим войовничим вигуком шанувальників, — він означає визнання в пророкові «спорідненої душі». Напівінтелігент, спровокований «комплексом геніальності» (найчастіше ці терзання передаються сакраментальною формулкою «аби я тільки захотів, то б відразу…»), переконаний, що пророк конгеніальний йому принаймні в одному: не утруднюючи себе тонкощами великовченої казуїстики, він розв’язує кожну проблему блискавично, одразу виявляючи істину, за принципом — прийшов, побачив… дав оцінку. І досить тільки такому шанувальникові пророчого генія на мить засумніватися в ньому, досить тільки йому відчути за блискучими парадоксами, приголомшливими аналогіями й туманними афоризмами «запах трудового поту», — прощавай, старе божество!..

Так виглядає — в найзагальніших рисах — історична й соціально-психологічна дедукція цього «феномена», який у середині 60-х років постав перед західноєвропейською свідомістю в особі канадського пророка «електронної цивілізації» Маршалла Маклюена, книги якого в 60—70-х роках стали бестселерами на Заході.

Як і належить пророкові, Маклюен глаголить про «кінець часів» і про те, що чекає людство за межею «сконалого часу». Щоб уникнути непорозуміння, одразу ж відзначимо: слова, взяті тут у недовірливі лапки, треба розуміти буквально, бо, якщо вірити Маклюенові, час і справді «перестав існувати», а сьогоднішній світ — це «зовсім новий світ повсюдної цьогохвилинності». Ми, виявляється, прогавили есхатологічну катастрофу, самі того не помічаючи, опинилися за гранню часів, у зоні «вічного теперішнього» — без минулого й без майбутнього.

Тим часом наше невідання щодо космічної метаморфози, яка сталася і з нашим світом, і з нами самими, не може, звісно, не потягти за собою найважчих наслідків. /201/ У «цілком новій» суспільній реальності більшість із нас — а надто люди старшого покоління — намагаються орієнтуватися й поводитися так, як поводилися колись, у старому доброму «просторово-часовому» соціальному світі. Ця обставина і є, за Маклюеном, в кінцевому рахунку, джерелом чи не всіх драматичних колізій сучасності, обіцяючи ще більші трагедії в майбутньому. Від них наш пророк і хотів би позбавити людство, навернувши його на праведну путь — на шлях правильного усвідомлення нової ситуації, з усіма добутими звідти практичними висновками.

Що ж це за ситуація? Якщо спробувати дещо впорядкувати первісний хаос суперечливих висловлювань і незрозумілих афоризмів[1], що заповнює книжки, статті й інтерв’ю Маклюена, то ситуація ця постане в такому вигляді.

Нині — за основним твердженням Маклюена — цілком і повністю, остаточно > без вороття вичерпав себе той «соціо-культурний космос», в якому формувалося старше покоління наших сучасників. Ідеться про світ, що розвинувся на основі фонетичної абетки, писемної мови та книгодрукування; індивідуально орієнтованого сприйняття і логічно-послідовного мислення; почуття самототожності індивіда й загостреної особистої самосвідомості. Разом з цим світом, який переживався його мешканцями як певна система в просторі й часі, вичерпав себе і відповідний антропологічний те психологічний тип західної людини. Людина, наділена індивідуальною свідомістю й дискурсивним мисленням, відчуттям самодостатності й волевияву, — просто «застаріла». Те, про що 15—20 років тому писали як про моторошну перспективу автори фантастичних «антиутопій», уже реалізувалось. Тільки ця реальність — за Маклюеном — виявилася зовсім не моторошною, а цілком прийнятною і навіть комфортабельною. Більше того: вона обіцяє обернутися правдивим вселюдським раюванням якщо тільки люди зречуться ще думок, відповідних «застарілому» людському типові, а заодно й логічного мислення взагалі.

Річ у тому, що вищезгаданий соціо-культурний космос, на думку Маклюена, нині вже без вороття зниклий у Леті, являв собою тимчасову перехідну фазу існування людства. Він виник внаслідок тривалого — і фатального — процесу розкладу родоплемінних спільнот і відповідної їм безпосередньо колективної свідомості людей, що в корені виключала їхнє роз’єднання і взагалі хоч би яку індивідуалізацію. Розпад цей почався з розкладу єдиної і монолітної свідомості, що втратила свою стадність і колективність, свою інстинктивність і «несвідомість», і розсипалася на механічну сукупність «фрагментарних» свідомостей відокремлених індивідів. Утративши природну інтелектуальність, ця індивідуальна свідомість з самого початку постала як свідомість раціональна, сперта на логічно-дискурсивне мислення.

Слідом за цим почався розклад соціальних спільнот. Причому логічне мислення, повстале разом із «фрагментарною» свідомістю, грало в цьому загальному процесі розкладу найактивнішу роль. Одначе основним ферментом і найпотужнішим знаряддям розкладу первісної колективності (стадності) людського буття й мислення стали — за Маклюеном — писемна мова і друкарський верстат. Бо вже перша втілює в собі універсальну тенденцію до роз’єднання і «фрагментації»,— починаючи від розкладу живої усної мови на суму писемно зафіксованих і тому «змертвілих» слів, а останніх — на зовсім уже скам’янілі літери, і закінчуючи апеляцією до індивідуального сприймання, індивідуальної фантазії, індивідуальної свідомості взагалі. Що ж до друкарського верстата, то його згубна роль полягала в тому, що він дозволив «тиражувати» цю тенденцію в мільйонах примірників, зробивши її долею всього людства.

Ну, а якщо первовічне гріхопадіння — розпад стадно-колективного Едему на цілокупність самопізнаванних індивідів — сталося, за ним, у вигляді кари за гріх «індивідуалізації», на людство мали посипатися всілякі лиха — починаючи від приватно-власницького /202/ визиску людини людиною і закінчуючи кровопролитними війнами. Нагромаджуючись від століття до століття — в міру розвитку техніки книгодрукування і відповідного типу масової комунікації, — ці лиха поставили людство на грань глобальної катастрофи.

На щастя, саме в цей момент, коли криза, в яку вкинула людство індивідуально орієнтована книжно-писемна культура, досягла крайньої гостроти, несподівано відкрилася перспектива виходу з неї. Більше того, виявилось, що людство, саме того не усвідомлюючи, вже почало виходити з неї, відкидаючи застарілу соціо-культурну форму свого існування, як змія — стару шкіру. І треба тільки, щоб воно швидше усвідомило цю обставину, щоб не затримати благотворного процесу свого одужання — звільнення від міражу індивідуально орієнтованої культури і відповідних їй форм комунікації.

Як це часто буває, вихід із кризи відкрився в тому самому пункті, де колись був вхід у нього. А саме—у сфері засобів комунікації. Бо в тій самій сфері, де недавно неподільно панувало написане слово і друкарський верстат, рішуче утвердилися радіо і телебачення. І достоту так само, як свого часу друкарський верстат «пожер» усі найдавніші засоби комунікації, — через «канібальську природу», притаманну масовим комунікаціям[2], — нині його поглинають сучасніші комунікативні засоби. Власне кажучи, «в принципі» вони його вже поглинули й заходилися поїдати одне одного (телебачення — за Маклюеном — має поглинути радіо й кінематограф і все, зв’язане з ними). Отож, якщо погодитися з Маклюеном, книжно-писемна форма комунікації веде сьогодні примарне животіння, існуючи після смерті, в кожному разі — після свого офіційного похорону, який відбувався тричі: перший раз з появою кінематографа, другий — з виникненням радіо, третій — з поширенням телебачення.

Разом з поширенням телебачення наш світ, за Маклюеном, зазнає найглибшої з усіх можливих революцій. Він воістину вступає в нову еру, оскільки усуваються навіть такі атрибутивні визначення «архаїчного» соціо-культурного космосу, як простір і час. Зведений — з допомогою всюдисущого телебачення — до вкрай малих розмірів, обплутаний видимими і невидимими нервами комунікацій і обернений у світ «повсюдної цьогохвилинності», наш соціо-культурний космос постає в архаїзованій постаті «глобального села». А людство — відповідно — повертається до первісного стану «племені», не розчленованого на самосвідомі індивідуальності. «Племені», що мешкає в цьому селі, нічого не відаючи ні про час, ані про простір, — у раюванні вічного теперішнього, незмінного й непохитного «тут і зараз».

Як і чому це відбувається? По-перше, всемогутнє ТБ (телебачення) скасовує «писемність, цю акустично-візуальну метафору», яка протягом багатьох століть визначала і, деякою мірою, ще й далі визначає «динаміку західної цивілізації». «Всесвітньо- історичний сенс» цього «революційного акту» — за Маклюеном — полягає в тому, що одночасно з писемною культурою усувається й індивідуально орієнтоване сприйняття і дискурсивне логічно-послідовне мислення. Забобони останнього—підкреслює Маклюен — «безнадійно застаріли і лише утруднюють спілкування» в сьогоднішньому світі «ейнштейнівського способу розуміння, тотального ТБ і Пікассо».

По-друге, — і це принципово важливий наслідок першої обставини, — ТБ скасовує почуття самототожності, самоавтентичності індивіда, а тим самим і особисту самосвідомість як таку. У наш вік — без тіні іронії заявляє Маклюен — «стає неможливим займати якусь позицію більше, ніж на мить». Бо усталений погляд — за його концепцією — був можливий лише в рамках книжно-писемної культури, «завдяки друку». І там, де панування писемного тексту закінчується, де друковане слово заступається зображенням, де «образ відданий пластично», — наступає кінець усталеності /203/ логічно пережитої й. усвідомленої позиції. Загалом, прощавай, інтелектуальна відповідальносте! Хай живе універсальний опортунізм розплилої свідомості!..

А втім, якби ми вирішили, що сказане тут означає звільнення, розковування свідомості, — хоча й анархічно зрозумілої, — то ми припустилися б грубої помилки. Бо йдеться в Маклюена не про звільнення індивідуальної свідомості, а про «звільнення» від цієї останньої. А це означає для індивіда щось зовсім інше — вельми далеке від хоч би якої свободи.

Річ у тому, що, — по-третє, — ТБ, звільнюючи людей від «архетипів індивідуальної свідомості», апелює — за Маклюеном — до «колективного несвідомого», що таїться на самому дні людських душ. Тим самим телебаченню вдається добитися того, що здавалося нездійсненною мрією «західним поетам, художникам, усім діячам мистецтва, — єдиного сприйняття і єдиного уявлення». Причому, кладучи край прекраснодушному тлумаченню цього величного підсумку, Маклюен роз’яснює (правда, в дещо іншому зв’язку), що людям переказується при цьому «глибоке й похмуре почуття залученості», близьке до «східного типу чуттєвого досвіду». Це «властиве східному типу» глибоке й похмуре почуття і цементує, очевидно, прийдешню «племінну культуру», яка — за твердженням Маклюена — не допускає «ніякого розвитку індивідуальної свідомості».

Іншими словами, лібералізм індивідуальної свідомості й особистої відповідальності, що привів людство в глухий кут — на грань атомної катастрофи, поступається місцем авторитаризму «колективного несвідомого», він покликаний навести порядок «во человєцех», а заодно й ощасливити дурних (бо — свідомих) людей, повернувши їм утрачений рай бездумного й безвідповідального єднання одне з одним і з «матінкою-природою».

А втім, і це ще не все. Доля людства в другій половині нашого століття — це, виявляється, не тільки бездумне й безвідповідальне, а ще й безсловесне єднання в мовчазній утробі «колективного несвідомого», керованого юнгіанськими «архетипа- ми». «Мова майбутнього — за пророцтвом Маклюена — перестає бути системою класифікованих даних чи значень — майбутня мова дозволить створити світ без сліп, безсловесний, інтуїтивний світ — технологічне продовження свідомості»: «Наступним логічним кроком», до якого приведе дальший поступ ТБ, — розвиває він ту саму думку в іншому зв’язку, — буде, «очевидячки, вже не переклад з мови на мову, а зречення мови на користь єдиної космічної свідомості, яка, можливо, буде в багато чому скидатися на ту колективну несвідомість, про яку мріяв Бергсон».

Отже, насолода «глибоким і похмурим» почуттям залученості в «архетипічні» колізії «колективного несвідомого» — під мудрим керівництвом всесильного і всеблагого ТБ, насолода, тим більше захоплююча і всежерна, чим менше вона осмислена в формах культури і чим далі вона від слова і від світла, — ось ціна, обіцяна люд5)м за відмову від особистої самосвідомості, почуття волелюбності, відповідальності, здорового глузду, здатності логічне міркувати.

При цьому, правда, Маклюен додає, що не всі атрибути самосвідомої особи зовсім втрачаються для людства, здитинілого, себто «колективно несвідомого». Деякі з них, — а саме ті, без яких неможливе функціонування сучасної техніки і відповідного їй «суспільства споживання», — зберігаються і в нову епоху. Але тут вони існують далі вже без усякого зв’язку з індивідуально визначеною особою. Вони зберігають своє дальше існування як функції електронно-обчислювальної машини. Остання бере на себе відповідальність за розв’язання всіх тих логічних і моральних проблем, що виникають як у властиво технічній сфері, так і в «соціумі» в цілому, які раніше — на свій страх і ризик — розв’язували самі люди.

Загалом, як кажуть, богові боже, а кесареві кесареве. Машина бере на себе всі ці функції людської свідомості, що їх деякі західно-європейські мислителі XIX— XX століть давно вже (і, очевидячки, аж надто квапливо й необачно) оголосили нетворчими, /204/ механічними і навіть ворожими справжній сутності людини. Самій же людині вона залишає «істинно творчі» функції, що характеризуються інтуїтивністю, спонтанністю тощо, а головне — віддалені від праці й наближені до насолоди, гри і т.д. і т.п.

Одначе на цьому шляху досягається досить несподіваний результат, за який ми повинні відчувати певну вдячність Маклюенові. Бо тут останній вибовкує родинну таємницю того — куди ширшого й глибшого — світоглядного поривання, блудним сином якого він, власне кажучи, і є.

Річ у тому, що внаслідок описаної метаморфози машина виявляється не тільки власницею логічно-дискурсивної, але й носієм моральної свідомості. В кожному разі, вона узурпує всі її прерогативи, оскільки їй довіряється віднині розв’язання всіх людських проблем. Що ж до самої людини, то звільнення її свідомості від «нетворчих» і «механічних» функцій обертається найзвичайнісіньким пристойним приводом, під виглядом якого індивід «звільняється» від свідомості взагалі й поринає в блаженний морок «колективного несвідомого».

Так виглядає — у світлі радикального маклюенівського розв’язання — перспектива переборення драматичного конфлікту свідомого і несвідомого начал індивідуальної людської свідомості, що його даремно намагалися розв’язати Ф. Шеллінг і А. Шопенгауер, Е. Гартман і А. Бергсон, 3. Фрейд і К. Г. Юнг та багато інших філософів і психологів.

Такий, взагалі і в цілому, справжній сенс маклюенівського пророцтва, якщо спробувати видобути його з-під купи дзвінких фраз, двозначних гасел і афоризмів — майже так само, як стародавні люди видобували сенс пророцтв із шелесту листя священного дуба.

Свідомість трішки надокучила. Та й не на часі вона — зі своїм одвічним пориванням до свободи особи. Пора здати її в архів. Пора тікати від неї в обійми «колективного несвідомого» — «похмурого» (що робити!), зате мудрого й солідного божества, яке до того ж наобіцяло багато забутих і напівзабутих насолод.

Бо так мовить Маршалл Маклюен…

Як і треба було сподіватися, враховуючи нечувано варварське (навіть для бувалого в бувальцях XX віку) ставлення Маклюена до загально відомих фактів історії й соціології, лінгвістики й психології тощо, його «філософія комунікації» не зустріла зичливого відгуку в наукових колах. «Звичайно, — пише Чарлз Стайнберг, — у вченому середовищі в Маклюена майже нема прибічників: більшість дослідників у царині масової комунікації не беруть його всерйоз»[3]. Однак уже назва статті «Міф про Маклюена», а також її тон і її характер свідчать про щось більше, ніж просто відсутність серйозного ставлення до маклюенівських побудов серед тих, кого репрезентує тут Ч. Стайнберг.

Тон статті виказує, передусім, ледве стримуване роздратування автора з приводу «філософії», що становить собою — за Стайнбергом — «заплутаний клубок нео-фрейдизму, соціології та історіографії». Стиль Маклюена та його філософія,—справедливо обурюється він, — не вирізняється ні науковістю, ані логічністю. Майже всі загальноприйняті погляди ним або відкинуті, або поставлені з ніг на голову. «Маклюен без кінця повторює одну й ту саму думку й наводить нудьгу», — слушно досадує автор статті. «Філософія, подана в популярному ключі, — резюмує Стайнберг своє ставлення до маклюенівського «поп-філософування»,— це, власне, сучасне шаманство». «Маклюен — це верховний жрець поп-арта», — обурено вигукує він, не витримуючи академічно спокійної інтонації.

Одначе всі ці схвильовані репліки, що загалом цілком правильно характеризують Маклюена та його погляди, ще не пояснюють справжніх причин обурення Стайнберга. Хіба мало плутаників, які обернули науку й філософію в сучасний різновид /205/ шаманства, виступають нині на ниві засобів масової інформації й круг неї! Але байдужно зневажливе ставлення до них ніколи не піднімається до рівня обурення. Справжні причини розкриваються трохи ближче, коли ми звертаємо увагу на зауваження автора статті: «проте (тобто незважаючи на очевидну безгрунтовність, а інколи — просто сміховинність маклюенівських побудов, якщо підходити до них з наукового погляду — Ю.Д.) Маклюен має успіх у певних верствах суспільства, а книжка «Як розуміти засоби зв’язку» стала бестселером» (у Канаді і США).

Справді, факт кричущої невідповідності між мізерністю й убогістю теоретичного змісту маклюенівський ідей, з одного боку, і широтою та стійкістю їхнього громадського резонансу — з другого, не може не дратувати всякого, хто всерйоз ставиться до діяльності мислення, до інтелектуальної праці. А проте і в цьому пункті ми не доходимо ще до викриття найглибших джерел тієї хвилі обурення, яку викликав «Феномен Маклюена» в науковому середовищі. Бо вони, ці джерела, далеко не завжди і не повною мірою усвідомлюються всіма обуреними, — обставина, підсвідоме відчуття якої може посилити їхній гнів.

Стайнберг зовсім близько підходить до розкриття цих джерел, коли каже, що «в очах супротивниківі — а голос останніх стає все гучнішим як в академічних колах, так і за їхніми межами, — Маклюен — це просто тінь без субстанції, що залишає після себе скорше ядучий дим, ніж яскраве полум’я». «Тінь без субстанції», — це враження, очевидно, мало виникнути в кожного, хто серйозно намагався полемізувати з Маклюеном, послідовно відкидаючи тезу за тезою і вибудовуючи систему контраргументів. Бо кожний, хто брався за таку спробу, мав нагоду переконатися, що шпага його критичної аргументації пронизує наскрізь маклюенівську «філософію комунікації», не завдаючи їй ніякої шкоди. І в нього неминуче складалося відчуття, що він б’ється з тінню, з привидом, завдаючи ударів порожнечі. А проте, як засвідчив і Стайнберг, деякі з маклюенівських ідей «незвичайно будять думку», хоча, як правило, «розсипаються при уважнішому вивченні і не несуть у собі «ні наукової істини, ані моральних цінностей». Як же не обурюватиме такий парадокс!

До речі, парадоксальний характер об’єкту критики обумовив багато істотних особливостей статті «Міф про Маклюена» та ряду інших статей, присвячених науковій полеміці з пророком електронного царства. Коли читаєш статтю Стайнберга, важко позбутися відчуття, що будь-який аргумент, скерований проти цих пророцтв, Маклюен здатний відкинути визивно-презирливим: «Ну то й що?» — зовсім за формулою відомого англійського анекдота.

— У міркуваннях Маклюена нема ніякої логіки, він не зводить кінці з кінцями, він суперечить собі на кожному кроці, — гарячкує Стайнберг.

— А хто сказав, що треба бути послідовним і логічним? — запитує у відповідь Маклюен. — Адже я писав, що логіка застаріла. Це — одне з найважливіших моїх відкриттів, з якого я й виходжу.

— Філософія Маклюена — це, власне, відчуження від гуманізму, — констатує Стайнберг, ледве стримуючи своє моральне обурення академічними зворотами мови.

— А хто сказав, що гуманістичні принципи вічні й незмінні? — запитує пророк знущально спокійним тоном. — Я ж кажу: гуманізм давно помер. Його кінець звістували вже радіо й кінематограф. Сьогодні ж, у вік телебачення, він — безнадійний анахронізм. Більше того: це — шкідливий анахронізм, бо він заважає людям влаштовуватися в комфортабельних апартаментах електронної цивілізації.

— Маклюен звалює в одну купу, як непотрібне дрантя, всі цінності західної людини… обурено вигукує автор статті.

— Ну то й що? — заперечує пророк. — Часи змінюються, і цінності змінюються разом з ними. І нехай той журиться за тими цінностями, хто необачно присягнув їм на вірність, помилково гадаючи, що вони вічні й незмінні. Що ж до мене, то я /206/ хочу допомогти молодому поколінню (зі старими все одно вже нічого не вдієш) уникнути цієї помилки.

— Технологічне розширення свідомості, — пробує Стайнберг повернутися до спокійного тону полеміки, — обернуло б людину в раба електронної машини.

— Але, передавши функції індивідуальної свідомості й особистого самопізнання електронно-обчислювальній машині, людина дістала б навзамін щастя безпосередньої прилученості до «колективного несвідомого», до його глибоких і могутніх колізій. Запитайте цього щасливого, чи він вважає себе за раба. Хотів би я почути, що він вам відповість!..

— Ваша філософія комунікації, — обвинувачує Стайнберг, — регресивна тим, що веде назад, до племінного ладу.

— Чому «назад»? — іронізує Маклюен. — Вперед, до племінного ладу, який виникає на базі найсучасніших здобутків електронної техніки. Вперед до племінної свідомості! Вперед до «колективного несвідомого»! Те, що уявляється «регресом» відсталій гуманістичній свідомості, насправді — найбільший прогрес. Але щоб осягнути його, треба радикально звільнитися від забобонів цієї свідомості.

— Маклюен дуже близький до релігійної містики, — констатує автор статті.

— Ну то й що? Трохи містики не завадить у наш вік. Люди вже втомилися від раціоналізму, який завів людство в сліпий кут. І містика знову виявляється ефективним засобом впливу на людську свідомість. 1 це робить її вельми перспективною в майбутньому.

— Зрештою, це — звичайнісіньке шаманство! — вибухає Стайнберг.

— Допустімо. Але шаманство, що зрушує людські душі, це вже дещо. А «знання» про це, яке нічого не дає людському серцеві і нездатне пробудити таємні сили, заснулі в людині, — це явне ніщо. І хто взагалі зможе довести, що відвертий шарлатан гірший за так званого «фахівця», який знає дедалі більше про дедалі менше і, очевидно, знатиме найбільше, коли це «менше» обернеться в круглий нуль, в ніщо?..

Зрозуміло, останнього міркування не знайти серед маклюенівських ідей у тому оголеному вигляді, в якому його тут реконструювали. Але нема його там, мабуть, лише з тої простої причини, що воно лежить у самій основі «поп-філософії» Маклюена. Бо постулат про рівноцінність серйозного теоретичного знання, одержаного внаслідок довгої й упертої діяльності багатьох поколінь людей інтелектуальної праці, — з одного боку, і найзвичайнісінького шарлатанства — з другого, — цей постулат становить собою головну рушійну пружину і запалювальний пафос, вихідну передумову й кінцевий підсумок маклюенівського релятивізму. Адже тільки цей останній дозволяє Маклюенові з незвичайною легкістю зводити дедалі химерніші теоретичні побудови, мимохідь «радикально» переоцінюючи всі цінності сучасної культури.

З цим бездумним і безоглядним релятивізмом пов’язана, між іншим, своєрідна невразливість маклюенівського філософствування, його абсолютна захищеність від будь-якої серйозної та аргументованої критики. Остання виявляється тим безпорадніша, чим серйозніше вона ставиться до критикованого об’єкту. А втім, таємниця «феномена Маклюена» полягає не тільки в цьому.

Зовсім близько до цієї таємниці Стайнберг підходить тоді, коли констатує, маючи на увазі горезвісну маклюенівську тезу «засіб зв’язку — це сигнал»: «Труднощі критики цієї гіпотези полягають у тому, що вона не піддається чіткому визначенню і лежить за межами раціонального». Буквально те саме і з таким самим успіхом автор статті міг би сказати про будь-яке інше положення Маклюена. Бо всі вони перебувають «за межами раціонального». А проте це зовсім не означає, що вони взагалі не мають коріння в свідомості сучасного Заходу: інакше книжка «Як розуміти засоби зв’язку» не стала б бестселером, перекладеним на основні європейські мови.

Коріння маклюенівської «поп-філософії» зовсім не там, де його шукає автор статті /207/ «Міф про Маклюена». Воно — не в царині наукової традиції, не в сфері строгої теорії взагалі, хоч і має дотик до певних філософських тенденцій XIX—XX століть. Коріння це сягає в підгрунтя емоцій і настроїв тієї стихії на Заході, яку ми, не знайшовши кращого терміну, назвали вище «напівінтелігентською». Це середовище не можна, не беручи гріха на душу, назвати інтелігентним, бо його кумирів, — зокрема того самого Маклюена, — зустрічають у багнети якраз ті, хто справді уособлює собою інтелігенцію в точному значенні цього слова, тобто активно утверджує ідеали й цінності гуманістичної культури. Але не можна сказати й того, що це середовище взагалі не має ніякого відношення до інтелігенції: адже за його межами книжки на зразок маклюенівських взагалі не читаються.

Мовиться, отже, про людей, що становлять щось середнє між інтелігентами й не-інтелігентами, що зупинилися напівдорозі між ними — якраз там, де, кажуть, і чигає на людей диявол. Як уже зазначалося, в переважній більшості випадків це люди, що вважаються інтелігентами лише за їхнім «статусом» (служба, соціальне походження чи просто — суспільні претензії), але не за покликанням, не за своєю фактичною позицією щодо повноцінної суспільно-культурної діяльності.

Таким чином, можна зафіксувати досить міцний зв’язок між почуттями і настроями, нудьгою і сподіваннями цього середовища, з одного боку, і маклюенівськими пророцтвами, гаслами, «спробами» — з другого. Тут маємо на увазі, звичайно ж, не спосіб теоретичного осмислення, наукового розуміння певного комплексу явищ, — в даному випадку пов’язаних з колосально зрослою роллю електронних засобів масової інформації,— а відображення й вираження своєрідного ставлення до них, що склалося в певному середовищі на сучасному етапі його існування. Маклюен дав форму й мову всім тим тривогам, нудьзі й надіям, в які вилилося нині ставлення «напівінтелігента» до новітньої системи комунікацій і до «світу», «даного» йому через цю систему і в ній самій.

Маклюенівські «спроби» зіграли роль свого роду міфологем, довкола яких згрупувалися і в яких «кристалізувалися» згадані настрої. Тим самим вони вперше були усвідомлені як такі їхніми носіями, котрі, підносячи свого пророка Маклюена, визнали «своїми» і їх, і того, хто дав їм літературний вираз, зробивши громадським здобутком. Якщо, скориставшись улюбленим терміном Маклюена, визначити всі ці неусвідомлені тривоги, нудьгу, сподівання напівінтелігенції як її «колективне несвідоме», пов’язане з кризою імперіалізму, то можна сказати, що він проклав дорогу цьому останньому в сферу суспільної свідомості, утвердив її в ньому.

Зрозуміло, від цього «колективне несвідоме» не обернулося своєю протилежністю — чітко усвідомленими, добре продуманими світоглядними уявленнями. Всі ці почуття, тривоги, хвилювання, нудьга й сподівання не було осмислені в своїх дійсних, реальних першопричинах. Просто Маклюен тому, що до якогось часу таїлося в царині «підсвідомості» певного соціального — дрібного-буржуазного — прошарку, дав «правила гри», яка дістала визнання в певних колах. Інакше кажучи, він запропонував досить легкий і водночас вражаючий спосіб фантазувати з приводу певного комплексу, їхніх тривог, нудьги й сподівань, пов’язаних з кризою пізньобуржуазного світу. У цьому й полягала «пророча» роль Маклюена.

Отож ті, що вбачають в авторові книжки «Як розуміти засоби зв’язку» свого пророка, справді стали усвідомлювати певні комплекси своїх емоцій, настроїв і чекань відповідно до «правил гри», запропонованих в маклюенівській «філософії комунікації». З його допомогою «колективне несвідоме» західної напівінтелігенції черговий раз дістало вихід у суспільну свідомість. Віднині кожний охочий дістав можливість легковажно грати з породженнями цього «колективного несвідомого», не відчуваючи при цьому необхідності усвідомлювати їх в ясних, виразних, справді наукових поняттях. Так західний міщанин взяв на озброєння вкрай реакційну, псевдонаукову концепцію,— власне, міф — зловісний, потворний і небезпечний. /208/

Примітки

[1] За цей хаос Маклюен, зрозуміло, не несе ніякої відповідальності, оскільки він виключає можливість логічно впорядкованого викладу своїх ідей із принципових міркувань, — про них іде мова нижче.

[2] Так звучить у перекладі на мову маклюенівської «поп-філософії» гегелівський принцип субординації, поглинення («зняття») нижчого вищим.

[3] Чарлз Стайнберг, Миф о Маклюзне, «Проблемы телевидения и радио», М., 1971, 2.

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1972. — №7. — Стор. 200-208.

0 Responses to “«Феноман Маклюена»”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: