По темний бік фільмів про війну

Рец. на фільми: «Темні часи» (Darkest Hour, реж. Джо Райт, 2017 р., Велика Британія) та «Дюнкерк» (Dunkirk, реж. Кристофер Нолан, 2017 р., Велика Британія)

Минулий рік потішив любителів воєнних драм: на екранах з’явилися фільми «Дюнкерк» і «Темні часи». Оскільки обидва фільми — так сталося — показують епізоди Битви за Францію, то критики й усезнайки раділи, що можна поговорити про «пандан», про «по той бік Дюнкерка», про «ріжні погляди». Та якщо ще зо десять-двадцять років тому інтерес до історії був похвальним — складна-бо тема, то тепер очевидно, що й туди лізуть усі, кому охота. «Історичні» фільми та книги, призначені для масового вжитку, подібні до реконструкторства: ніби й костюми ті, ніби й фурт-фурт ладують хвацько, ніби й вибухи правдоподібні — картинка красива, а от зміст небездоганний.

Казка про бочку

Віскі ллється, сповнюючи келих ущерть, — у світі криза. Яєчня шкварчить — Британія загрожена війною. Квасоля стрибає з бляшанки на тарілку — обирають очільника уряду. Щотемніша ніч, то вищим є владний шабель. І світить нам одна-єдина провідна зоря — Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль.

Така велика країна, як Велика Британія (імперія — не забуваймо про це), навряд чи може бути невтральною, бо у попередній, нещодавній, війні вона була у складі Антанти й мала власний інтерес у гальмуванні поступу індустріяльної Німеччини…Слід обрати таку кандидатуру, яка задовольнила би і правлячу партію, й опозицію. Хто це має бути? Найімовірніший кандидат — Вінстон Черчилль, одіозна фіґура, що не матиме підтримки партії і не задовольняє короля, проте бажана для опозиції. Зрозуміло, що від того, хто обійняв би посаду прем’єра, залежала б доля світу, адже якщо яструби (Черчилль) наражали Британію на війну, то голуби (Чемберлен і Галіфакс) були за замирення. Та цікаво, що у фільмі майже не почувається того, що війна — правдива загроза, що війна на порозі, хай як багато про це говорять: усенький фільм глядач спостерігає за сходженням Черчилля щовищими щаблями. Ріжноманітні кулуарні домовленості, окільні шляхи, чорні ходи, якими все ж можна дістатися омріяного крісла, — оце нам пропонують споглядати.

Протягом усього фільму Черчилль тісно спілкується з кількома групами людей. Це його опоненти в політиці, король і… жінки (щодо третьої групи ми скажемо згодом). Подивімося ж, якими є представники цих груп і які в них стосунки із Черчиллем.

Режисер фільму стверджував, що буцімто не хотів робити політичних суперників Черчилля, Галіфакса і Чемберлена, геть негативними пройдисвітами, котрі ладні на все, аби влада не дісталася опонентові. Та вони все ж постають пласкими й картонними. Чемберлен дивиться на все спокійно і дещо приречено, бо, по-перше, все це він уже бачив під сонцем у тій чи тій мірі, а, по-друге, він хворий на рак, тому здає собі справу, що «вже не побачить рідну країну мирною». Галіфакс же постає таким собі хитрим лисом, котрий і не хоче посісти прем’єрське крісло, і водночас намагається контролювати ухвалення рішень. Протягом усього екранного часу він в’ється довкола Черчилля і дзижчить: «Почнімо перемовини, дайте мені повноваження розпочати переговори, чому б не вислухати пропозиції італійського посла Басіяніні…». Тандем виваженого статечного Чемберлена і прудкого наполегливого Галіфакса, які не змінюють виразу обличчя протягом усього фільму, має скласти контраст постаті Черчилля і увиразнити гру Ґері Олдмена. Лише у двох моментах (кожному по хвилині слави) опоненти стають живими: коли викличний вираз довгастого обличчя Галіфакса змінюється відчутною полегшею від поступки Черчилля і згоди все ж вдатися до перемовин і коли Чемберлен, страждаючи від болю і п’ючи морфій у вбиральні, примушує себе озирнутися і вислухати віконта, котрий, нічого не помічаючи, захоплено плете чергові інтриги проти Черчилля, — неймовірність в очах Чемберлена є справді трагічною і до певної міри змушує глядача прихилитися на бік Черчилля, оскільки його суперники приречені в усіх сенсах. Іще одним прожектором, що висвітлює прем’єра, є король, фаталіст штибу Миколи II. Тут уже більше «психології»: високі урядники зустрічаються раз на тиждень за ланчем, під час якого глядачеві теж дають змогу обрати, на чий бік стати — стриманого джентльмена чи нестримного аристократа. Король Георг мовчки дивиться на те, як Черчилль підгодовує собаку під столом, ставить питання чи робить зауваження, що мають подвійне дно (ви не думаєте, що вас хтось боїться? чи були ви близькі з батьками? а якої ви думки?), даючи змогу висловитися Черчиллеві, та той ляпає все, що приходить до голови, не дуже зважаючи на етикет. Ці реґулярні зустрічі, обіцяні ще на початку фільму («— То нам тепер, вочевидь, доведеться бачитися частіше? — Мабуть, так»), покликані показати, як Черчилль прихилив на свій бік навіть короля, що спершу гидливо витирав руку після поцілунку підданця. Недарма перший візит у фільмі робить Черчилль до паляцу, а востаннє Ґеорґ сам приходить до прем’єра поночі, не в змозі спати. Там відбувається знаменна бесіда, під час якої король сідає поруч прем’єра, і почерез серію запитань доходить думки, що залишиться в Анґлії, не їдучи до Канади, як це спершу розглядали. Саме король підштовхує Черчилля просити поради в простолюду, ніби повертаючи йому його ж давню пораду.

Проте художня умовність усе ж переважає історичну правду: Чемберлен не знав, на що хворів, Галіфакс не був таким обмеженим, а король не радив «іти в народ». Коли знати ці факти, на душі вже стає кисло, та це ще не все.

Пісні мої, по смерті зацілілі, співатимуть дівчата на весіллі

Оглядачі влучно зауважували, що фільм «Темні часи» дуже лоґоцентричний, адже його вибудовано довкола трьох Черчиллевих промов, а в міжчасі показано, як їх складувано й записувано. Тим часом варто зауважити, що фільм має багато спільних рис із театром. Це вже почасти відзначали, пишучи про світлотінь, про операторську роботу: так, Черчилль майже завжди перебуває в обмеженому, замкненому просторі, часом навіть прагне усамітнитися (вдома, в кабінеті), але повсякчас у русі, бо посада накладає обов’язки (Палата лордів, бункер), а то й саме життя (ліфт, автівка, метро, літак). До слова, Палата лордів, як уже згадували, навряд чи була так погано освітлена, це швидше режисерська задумка для показу темної суті влади, темного боку влади — один на видноті, инші спостерігають й оцінюють, чи варто вітати його промову. Та чомусь поминули увагою те, як актори — ті, хто грає історичних персонажів і власне історичні діячі-áктори як актóри — пересуваються сценою — знімальним майданчиком. А це знаменно. Черчилль, мов король, або сам, або зі свитою, король Георг завжди на самоті — ці двоє зближуються довго і тяжко, дуже стримано і силувано (першу їхню зустріч показано аж із трьох ракурсів, надалі вони ніби на невтральній території, хоч і в палаці, а відтак ласкавий пан Георг сам спромігся на візиту до колись ворожого табору), та насамкінець уже нерозлучні. Чемберлен і Галіфакс, обоє рябоє, перебувають один від одного чи то по діяґоналі (другий на бальконі, перший унизу), чи то навпаки — перший у тіні, другий на кóні (і на коні)!

Друкарка-секретарка, звісно, постійно за машинкою, це передбачувано: так вона дає змогу розкритися шефові, котрий намотує кола довкола, добираючи слова, часом лежить, теж-таки вирішуючи нагальні справи. Черчилля показано таким живим і таким відданим справі, що він ні на хвильку не вгаває, — є сцена, де він диктує промову, сидячи… на унітазі. Ми бачимо міс Лейтон не тільки за машинкою, а й тоді, коли… вона йде на роботу: довгі кадри її ранкового променаду символізують те, що всі шляхи ведуть до Вестмінстера.

Здатністю самостійно пересуватися наділена, напевне, тільки дружина Черчилля, хоча в його присутності вона намагається прибрати якомога впевненішу позу, аби підтримати його. Театральщини у фільмі багато, проте якщо підсумувати враження від кіна одним словом — драма ідей. Саме так: драма ідей, що розгортається на тлі війни. Себто драма не про війну, а на тлі війни, як у дешевих романчиках — «він з одного табору, вона з иншого» або ж «вони палко кохали, та війна розлучила їх». Оповідь про темні часи виявилася оповідкою про події особистого життя: у випадку Черчилля це розквіт кар’єри, у випадку тих, хто поруч нього, — друкарки і дружини — хвилювання й радість од причетности до піднесення Черчилля, у випадку Чемберлена й Галіфакса — завершення політичної кар’єри, у випадку короля Георга — проходження «стадій прийняття» ексцентричного дідугана на державній посаді. Того, що прихильність долі — штука химерна і що шляхи кар’єри несповідимі, творці фільму особливо й не ховають: разів з чотири у фільмі показано, як справи державної ваги вирішують у кльозеті — це вже згадані випадки з Чемберленом і Черчиллем, а також дзвінок Черчилля до Рузвельта, під час якого вся розмова відбувається в туалетній кабінці, і жартівливе проганяння лорда-хранителя печатки, що вимагає відповіді.

Для богів те саме ми, що мухи для хлоп’ят: вони нас для розваги убивають

Дуже важливим моментом (саме моментом, бо цьому приділено найменше уваги) є стосунки Черчилля з народом. Як таких їх нема: для нього народ — секретарка, можливо, водій, служки. І от раптом він йде із засідання військового кабінету й вирушає порадитися з народом, якого ніколи не знав, туди, де був одного разу та й то заблукав, — до лондонського метра (в цьому епізоді театр стикається з альтернативною історією «а що, якби…»). Там всі, звісно, впізнають його — від афроанґлійців до дітей — і радо вітають, а коли він запитує людей, як би вони вчинили, якби їм загрожував Гітлер — уклали б із ним угоду чи воювали б, — вони як один вигукують, що воювали б. Найтвердіше висловлює певність дівчинка, афроанґлієць, на втіху прем’єрові, продовжує поетичні рядки «Пісень Давнього Риму» Томаса Маколея (на цю надпромовисту деталь мало хто звернув ясні очі), всі називають себе і намагаються потиснути Черчиллеві руку — ідилія.

Вийшовши на зупинці «Вестмінстер», прем’єр, попутно збираючи охочих його слухати, вирушає до кабінету міністрів, де розповідає про пам’ятну зустріч, покликаючися на думку простих анґлійців («сміливих чоловіків і жінок») так, ніби це експерти з військової справи чи його радники. І міністри підтримують його, а вже в Палаті лордів Черчиллеві влаштовує овації уже вся зала (Елізабет з балкону тихенько промовляє слова нещодавно записуваної промови про бої на пляжах і злітних смугах, надхненні засідники не стримують схвальних вигуків, навіть Чемберлен і його фракція підтримують шаленство зали, віддаючи належне «словам, що їх зроблено зброєю»). Отут, напевне, всіх, хто ще не був на боці екранного Черчилля, мають полишити сумніви, і вони як той Чемберлен, що подає знак хусткою своїм поплічникам («так, підтримуймо»), теж повинні долучитися до уславлення політичного генія. Це смішно, і дехто вже знайшов, що нема свідчень тому легендарному спускові, отже це вигадка режисера.

Події «Темних часів» ми бачимо переважно очима другорядної героїні, друкарки Черчилля Елізабет Лейтон. На початку фільму вона приходить на нове місце роботи і, в загальних рисах проінструктована щодо характеру роботодавця, бачить в’їдливого дідугана, що мимрить собі під ніс так, що годі розчути слова, починає ранок у ліжку з сигари та традиційного анґлійського сніданку і ладен ходити в халаті чи не весь день, вирішуючи нагальні справи. Довівши дівчину до сліз, Черчилль втішається, що вона більше не прийде, та вона, неочікувано для себе, тут-таки приносить телєґраму з паляцу із запрошенням Вінстона Леонарда Спенсера Черчилля на прийом до короля. Відтоді вона, звісно, стає вірною правицею, котру патрон проводить на засідання Палати лордів і навіть у святая святих — секретні нетрі урядових бункерів.

Подібні фільми «на історичні теми» експлоатують антураж, користаючи з необізнаності глядача, цікавого знати «а як усе було насправді». Тож під час перегляду «Темних часів» заходить враження, що дивишся «Сімнадцять миттєвостей весни» або читаєш який-небудь, прости господи, «Акваріюм»: тобі дозволили трошечки подивитися на «справдешнє» життя військовиків або розвідників, але, певна річ, тільки трошечки та й то звіддаля чи в шпарину. Виструнчені дисципліновані ґенерали, не годні передбачити просування ворога, жонґлювання цифрами людських життів у намаганні з’ясувати, ким же можна пожертвувати зараз, а ким — перегодом, уся ця машинерія, що ніби й працює, але скрутної хвилини може виявитися подібною до карткового будиночка, — непоказна буденність постає парадовою картинкою на експорт. Фільм не може бути джерелом історичних знань: ми знаємо, як усе було, але все одно проникаємось ще більшою повагою до сильних світу цього, що змогли дати лад хаосові.

Відчуття того, що справді йдеться про війну, нема. Так, он показали, як над Лондоном пролетів літак, з огляду на реакцію Черчилля, вочевидь ворожий, он показують, як уже Черчилль летить й бачить французьких біженців (а вони — його: хлопчик наставив долоню як далекогляд, у якому видно літак), онде у воєнному кабінеті демонструють кадри нацистської техніки і слухають промови Гітлера, онде, зрештою, ледь живі захисники Кале, на яких падають останні снаряди. Такий вигляд має війна на карті воєнного кабінету, з вікна прем’єрської автівки, на папері в друкарській машинці. Можливо, якби у фільмі йшлося про військовика, а не цивільного, фокус був би иншим і ми бачили би скривавлених салдатів, яким генерал, мов той отець, утирає з лоба піт. А тут Черчилль хіба що обіцяє кров, піт і сльози, не досить розуміючи, про що йдеться, адже ані він, ані кадрові військові не могли передбачити, що нацисти просуватимуться аж так швидко і що чи не всю армію буде заблоковано на французькому узбережжі.

Мила секретарка, що заносить пальці над клавішами друкарської машинки і плаче, будучи не в змозі видрукувати телеграму до оборонців Кале, котрими жертвують задля порятунку війська в Дюнкерку, покликана увиразнити, які далекі й самий Черчилль, і його політичні друзі-вороги від народу, хай як залояжено це звучить. І, звісно, вкотре показати, якими малими ми є. Пишатися, що ти був «біля витоків» промов чи жестів політика — слабка втіха. Ще смутніше стає від того, що і Елізабет Лейтон тоді ще не працювала в Черчилля, і ніякого брата, загиблого на війні, не було. Такі сльозогінні деталі не прикрашають фільм, а дають змогу зрозуміти режисерів задум: простолюд — лише тло для великих, необхідна тінь, завдяки якій світло є ще яскравішим. Що необізнанішим є люд, то мудріші володарі, навіть якщо вони такими не є.

«Темні часи» — фільм дуже західний, ані слова там про инші частини світу, що безпосередньо не стосуються Британії (є тільки кольонії або Новий Світ). Британію представлено як бастіон демократії (тут у нагоді стає Черчиллева промова про «ми ніколи не здамося»), але ніхто не оглядачів не зауважив, що коли у війні брали участь кольонії, то яка ж це демократія. Не можна беззастережно ставитися до твердження, буцімто імперія може бути захисницею демократії, а виглядає на те, що ніхто й не застерігає. Те, що може захопити сучасного глядача — історія успіху всупереч всьому, — треба пильно аналізувати: Черчилль, може, й поводився дивакувато, проте Анґлія знана диваками, а того, що він був частиною системи, ніхто особливо й не ховає. Сприймати головного героя по-американськи, мовляв, він — самотній рейнджер, там погані хлопці плетуть інтриґи по кльозетах, але він усіх переможе, буде помилкою. Досить прочитати «Другу світову війну», щоб зрозуміти, що джентльмени спілкувалися досить приязно, комільфо (втім, Черчилль міг не розказати всієї правди).

Творці фільму мимоволі загнали себе в пастку: здавалося б, як іще зобразити Черчилля, як не в циліндрі та з сигарою? Тимчасом такий впізнаваний образ ніяк не відріжняється від образу, подаваного в карикатурах, хіба що тут инша конотація: «Бачите цього товстуна? Впізнаєте його? Любіть же його, шануйте його, бо то людина, що врятувала Анґлію». І люблять, і шанують, не думаючи, що режисер (він же сценарист) пішов найпростішим шляхом — набагато простіше, ніж ті, хто показав молодість Черчилля у «Молодому Вінстоні» (Young Winston, 1972) чи його життя під час «холодної війни» у «Таємниці Черчилля» (Churchill’s Secret, 2016). У фільмі є ліричні моменти, коли прем’єр поки не є усемогутнім і його не вітає захоплений люд, бо ще нема за що вітати, і тоді наче справді видається, що вдалося показати Черчилля у хвилю непевности й сумнівів, без сиґари й циліндра. Та приходить король і каже «Йди до народу», і той встає і йде, і хвиля народної підтримки підносить його високо, і вдячна Анґлія накидає своє бачення світові.

Небо, море, хмари

«Дюнкерк» — фільм дуже простий. У центрі уваги — обложена армія, це фундамент оповіді. Далі кілька плянів, покликаних увиразнити трагедію, подати події з иншого погляду та бути оздобою самого кіна, власне, зробити його кінематографічним. Армія на березі моря, морем пливуть кораблі, над морем літаки — що неясно? Музика доречна і теж є ілюстрацією: онде салдати біжать із носилками, не так рятуючи пораненого, як пробираючись на корабель, — і музика швидка, в такт бігу; оповідка стає напруженішою, й музика теж; коли салдати перебувають під водою, лунає амбієнт, а в моменти безнадії чути ніби стогін пораненого звіра — це тоне залізо. Для оператора теж є робота: вона полягає у створенні красивих плянів (салдат вибігає із небезпечного напівпорожнього міста на залюднене узбережжя, цивільний човен йде повз крейсер із салдатами, море перевертається в небо під час повітряних двобоїв) і сумлінному фіксуванні динаміки (бомбардувальник кидає бомби, бомби вибухають, вибух і хвилі, вибухова хвиля).

Вміле жонглювання статикою й динамікою приковує глядачеву увагу й не набридає. Додати до цього поетику неба й моря — матимемо добрий фільм. Але ні: увага до довгих красивих плянів грає із режисером злий жарт. По-перше, через таку докладність помітні неув’язки (а якщо їх нема, а враження є, то це ще гірше для режисера): салдати біжать на корабель, фатально не встигають, але все ж кудись добігають; літак із мінімумом пального бере участь у бою, а коли його нарешті підбивають, то він летить і летить, причому не падає на залюднений причал, а красиво сідає на ще нічийну територію; тут-таки вигулькують нацисти і беруть під конвой пілота, що дивився, як догоряє літак. До слова, вороги нагодилися саме вчасно: і британська армія щасливо врятована (а що сталося з французькою, нікого не обходить), і літак саме догорів, і пора завершувати фільм. Така часова безумовність — назвімо її так — є тим боком медалі, що в парадоксальний спосіб призводить до неузгодженостей. Творці фільму прагнули все реґляментувати й навіть прописали ґрафік: мол — один тиждень, море — один день, повітря — одна година. Задумка була хороша — показати битву з ріжних боків, уловити всі настрої і зафіксувати внесок кожного роду військ в операцію. А от реалізація підкачала: спершу глядачеві пропонують зануритися в кожен відтинок, мірою розвитку сюжету докладність змінюється на тезовість, а відтак глядач просто губиться: а куди подівся отой літак, а оцей корабель, а, це ж оці їх підібрали, так от воно що! Торт мав бути багатошаровим, та його не пропекли.

Дехто нарікав, що «Дюнкерк» нудний і безсюжетний. Ці нарікання можна сміливо відкидати, зважаючи на складність теми, що її намагалися осягнути (скажімо одразу — невдало). Нема нічого веселого чи захопливого в тому, як по-дурному гине армія, тож закиди в нудності більше говорять за тих, хто їх висловлює, а не за фільм. Щодо співпереживання, то тут складніше: кілька разів, особливо наприкінці фільму, прямо висловлено думку, що виживання — завжди нечесна справа, замішана на страху. Це так, особливо справедливо це щодо бойових дій, а тому не випадає говорити про героїв і героїзм. Та не досить зрозуміло, якого погляду дотримуються творці фільму. У фіналі британці радо зустрічають рештки армії, і коли салдати говорять «Та ми просто вижили», їм відказують: «Цього вже досить». Чи означає це своєрідне завершення романтизму битви, бо кожен визнає, що він не бог? Чи порушували складну тему із заплющеними очима, прагнучи залишити все як є, не ятрити старі рани? Тяжко сказати, чи це осмислення поразки, чи вирішення невирішених завдань історичної пам’яти. Якщо треба було показати, як обставини гартують характер і як хлопці стають мужчинами, то місію виконано і то досить переконливо. Якщо ж треба було показати, як задля виживання вдаються до всього і як страх спричиняє психоз, це теж показано. Та оскільки армії приділено відносно мало уваги, а осмислити подію треба, то надано дуже широке поле і для ріжних психолоґізмів: о-о-о! люди не лише затерпли від холоду, але й заклякли внутрішньо; а-а-а! в обрій можна вдивлятися до болю в очах і все марно; ууу, піднесення надії на порятунок і вир безнадії тощо. Подібні розумування завжди відгонять пошлотою, бо жодній людині, котра не була в такій ситуації, ніколи не зрозуміти, а що ж там почував герой, а той, хто був, навряд чи що розкаже. Це і притлумлює трагізм становища, і є заграванням із глядачем — навряд чи хто подужав би фільм, якби було показано саму лише армію. До того ж відомо, як вдячно глядач сприймає «гострі» сюжети, де треба когось рятувати — чи то від чергових монстрів, чи то зі снігових заметів. Ось через це, може, й часом нудно, бо фінал відомий заздалегідь, а герої не такі виразні, щоб їм співчувати.

Герої «Дюнкерка» на диво малоемоційні: кого не взяти, всі подібні до Галіфакса — просто тобі кліпають або дивляться довгим ніби промовистим поглядом, який аж ніяк не пронизує наскрізь. Це можна пояснити порушеною темою — вояки придушили в собі все, аби вижити, цивільні стоїчно готуються до лихоліття. Можна було би сказати, що так і задумано, коли б не двоє пілотів. Обидва вижили, та один контужений і шокований, а инший сприймає все досить притомно і жваво. Це створює контраст і є цікавою режисерською знахідкою. Обох забрала цивільна яхта, що в фільмі мислиться наче той Ноїв ковчег (як літак ніяк не приземлиться, так і вона ніяк не допливе до берега, збираючи всіх потопельників). Голова родини все розуміє і в розмові з контуженим льотчиком викладає свою — режисерову — позицію, проте його слова запатосні: «Люди мого віку розв’язали цю війну, і ми не дозволимо, щоб на фронт відправляли наших дітей!». Але ж уже відомо, що він втратив сина, а молодшому (і його другові) навіть не сказав, куди вони прямують, бо люблячий батько зізнається, в чому річ, уже дорогою: «– Ми вирушаємо у Францію! — Ми вирушаємо на війну». Не можна сказати, що це художньо переконливо. Один із хлопців очікувано гине, і лише тоді окреслюється характер сина, що чи не найсимпатичнішим героєм фільму. Инший молодик, збірний образ салдата британської армії, теж проходить крізь увесь фільм, проте він — мовчи та диш. Ще один персонаж, що переважно мовчить, — адмірал, теж доволі симпатично-патетичний, витриманий і такий, що мислить самостійно (він дії Черчилля не схвалює). Саме він каже «Я бачу дім!» — цивільні човни, що прийшли рятувати своїх.

Врятуєш Анґлію — за нею піде вся Европа

В Україні тема цивільних, що рятують армію, відгукнулася по-особливому. Очікувана реакція: не треба великого розуму, щоб здогадатися, як можна потрактувати заклик до народу підтримати військо. Напевно, переказати п’ять гривень чи наліпити вареників. Бо якщо це війна — тим більше тотальна континентальна війна, то воюють усі, а не добровольці. А якщо все так, як є, то це свідчення того, що держава з її військовим — і, можливо, каральним — апаратом не може впоратися сама, тож потребує допомоги. На що розумні платники податків зауважать: але ж ми вас найняли на роботу, чого ж мусимо доплачувати? І матимуть рацію, бо часи, коли містяни самі тримали облогу й створювали ополчення, лишилися за февдалізму, а нині чудовий світ новий — панування його ясновельможности, платника податків.

Що до «Темних часів», то там теж усе однозначно: Черчилль (і Ґері Олдмен) молодець, усе правильно зробив, треба і собі такого, та де ж його взяти, та куди ж його проти ночі. Проте є те, про що всі воліють мовчати: Британія, це — імперія. Відколи Україна почала асоціювати себе з імперією? У нас не може бути таких лідерів уже тому, що ми замалі територіяльно і не такі дисципліновані, щоб виконувати лондонські вказівки у Вест-Індії. Ще не так давно українські націоналісти асоціювали себе з ірляндцями. Щось змінилося? Одна маленька, але горда країна стала більшою чи ще пихатішою? Той-таки Кіплінґ, що його «Хлопчина незухвалий» так припав до душі українцям, воював на боці британців проти бурів. Останніх у позаминулому сторіччі підтримували всі проґресивні люди (хоча й до бурів були питання). «Піздєц всім сподіванням», як казав клясик.

А тепер увага — запитання. А навіщо взагалі знімати нові фільми про Черчилля та Дюнкерк, якщо все вже є (про Дюнкерк теж уже знято кілька фільмів)? Щоб показати, як нині вміють працювати оператор і монтажер, щоб історики вкотре поглумилися, а глядачі, побачивши «історичну довідку» в титрах, сказали «О, то був цікавий фільм»? Чому саме зараз і чому обидва одразу? Адже весь «Дюнкерк», це — лише розгорнута ілюстрація заяви «Ми будемо битися на пляжах». Щось не менш вражаюче можна було би зняти і про Ель-Алямейн — і там теж був Черчилль. Чому Битва за Францію, евакуація з континенту та переддень Битви за Британію? Екранних втілень Черчилля багато, й самої талановитої гри Олдмена замало, щоб виріжнитися на тлі численних кінобіоґрафій. Чомусь ніхто над цим не думав.

По-перше, поява таких фільмів значить, що увага до другої світової, як її не називай, досі велика не лише на теренах колишнього СРСР. По цей бік кордону Европейського Союзу чуємо багато розмов — надто в останні п’ять років — про те, що Велика Вітчизняна війна (східний фронт другої світової), це — центральний міт Радянської Союзу, що той Союз не мав, чим пишатися, тим-то пишався перемогою у війні. За цю війну чіпляються тільки «совки»: немає СРСР — разом з СРСР треба поховати і війну, і міт про неї тощо. Але погляньмо «геть від Москви», а там війна все не скінчиться: щороку виходять нові книги, комп’ютерні ігри, кіно- і телєфільми про другу світову війну — та ще з якими бюджетами! З якими патріотичними мотивами! З яким патосом! Очевидно, що події другої світової досі мобілізують, надихають, змушують пишатися не тільки «совітську людину». Значить, у тій війні було щось особливе.

По-друге, мало не всі війни так чи так порівнюють із нею як найбільшою і найближчою в часі. Це, звісно, не історично, але в тій війні дійсно можна віднайти все — найріжноманітніші бойові операції, жорстокість на будь-який смак, неймовірні політичні комбінації, героїзм і ганьбу.

По-третє, це означає цікавість до часів, коли Европа і Новий Світ згуртувалися проти могутнього ворога. Але ким є сучасний ворог? Невже скажете, що Гітлер, це — Путін? Чи справа не в Путіні, а увага до постати Черчилля суто історична як до видатного лідера нації (яким навряд чи стане Тереза Мей)? З Brexit — просто збіг? Якщо це не передчуття повномаштабної світової війни, а її передгроззя, цайтґайст — то ви, панове, припізнилися. Чи все простіше і це силуваний спогад про стару добру Анґлію, милий дім, де все колись було стабільно й зрозуміло, і який ще видно звідси — із нового світу?

Adieu to Old England, adieu,
And adieu to some hundreds of pounds.
If the world had been ended when I had been young,
My sorrows I’d never have known.

0 Responses to “По темний бік фільмів про війну”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Лют »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: