Л. Осипенко, П. Яковенко
ВЕЛИЧЕЗНИЙ СЛІПИЙ, у повній темряві зал. Лише полум’я гігантських свічок, ледь-ледь пританцьовуючи, кидає на стіни червонаві плями відблисків. І раптом промінь прожектора розрізає навпіл сцену, вихоплюючи обриси… гільйотини, на якій лежить людина. Гостре, блискуче вістря поступово наближається до своєї жертви. Чути скрегіт металу. Ще мить, і все… кінець. На обличчях глядачів розпач, вуста промовляють незрозумілі слова, хтось б’ється в Істериці…
О, нічого страшного, твердять критики, просто чергове «шоу» великої (чи великого?) Аліси Купер — колишнього детройтського хулігана Вінсента Фурнієра, який прибрав собі жіночий псевдонім і зовнішність. Від нього не відстають й інші «зірки» поп-музики. Скажімо, група «Роллінг Стоунз», члени якої влаштовують на сцені блазенські клоунади, апокаліптичні видовища, ансамблі «Кіс», «Залізний метелик» та багато інших.
Невже і в особистому житті всі вони такі ж екстравагантні? Чи це мистецтво «перевтілення» заради зиску? Ну, хто 6 міг подумати, що МІк Джеггер, «запеклий хуліган», якому все дозволене на виступах «несамовитих стоунзів», — не така вже погана людина, цікавиться історією філософії, музики. А Поль Маккартні, який багато «втнув» у часи «олімпійців-бітлів», — талановитий композитор, йому підвладні душевні настрої, він автор неповторних у своєму ліризмі «Єстердей», «Я кохаю її», «Кохана» та інші. Звідки ж таке роздвоєння особи?
Шлях до слави на Заході відкривається для виконавців за допомогою «іміджу», тобто сценічного образу, знайденого спеціалістами реклами. І часто трапляється, що ця «товарна упаковка» співаків та цілих ансамблів стає для них прокляттям в особистому житті.
Славнозвісна Джаніс Джоплін, «рок-богиня», була перетворена менеджерами на зломлену долею наркоманку, що корчилася на концертах у приступах наркотичного сп’яніння. Іноді, в світлі хвилини прозріння та спокою, коли за містикою образу похмуро вставала понівечена людина, Джаніс признавалася: я, маленька дівчина, бажала бути такою, як і всі, багато чого пережила, але кому мої роздуми були потрібними, важливими? Коли ж з мене зробили «рок-зірку», перетворили в манекен, і я бачила у залі тупі, ситі обличчя, то кричала несамовито, випльовуючи в них слова, вбиваючи себе наркотиками. І щоразу мріяла як найболючіше вдарити своїми піснями по цих проклятих обличчях.
Джаніс Джоплін врешті-решт загинула від наркотиків.
Бізнесмени від музики по-своєму використовують закони мистецтва І намагаються створити щоразу нового, неповторного ідола. Їх розрахунок простий: чим більш шокуючі, потворні риси образу, тим швидше входите він у пам’ять людей, стаючи своєрідним душевним наркотиком, без якого не обійтися.
Лео Сейєр, який кілька сезонів підряд виступав на естраді Англії та США у класичному костюмі Арлекіна, раптом змив з лиця білу пудру, викинув блазенське шмаття і перетворився на лондонського «денді», взявши його звички, манеру поведінки. Та буває ще й так: винайдений менеджерами і продюсером образ не має очікуваної привабливості. Тоді починаються пошуки інших варіантів та засобів перевтілення, обробки «ідолів». Спеціально наймаються студія, висококваліфіковані музиканти-педагоги, спеціалісти в галузі реклами, перукарі тощо. Вони починають «чаклувати» над своєю майбутньою «зіркою». І через деякий час на сцені з’являється зовсім нова людина, з новою зачіскою, манерами, під новим псевдонімом.
Ось так знайшов «привабливе» обличчя для виконавців із поп-групи «Слейд» відомий менеджер Чос Чендлер: «Сміливі, ще сміливіше, хлопці, — потрібно відростити довге волосся і пробиватися, пробиватися, не думаючи про невдачі».
Не бажав відставати від «Слейду» і англійський ансамбль «Ху». Стогін, крики, содом на сцені завершують «концерт для розбитих інструментів з оркестром». Вони використали і такий метод реклами: після випуску пластинки «Магічний автобус» музиканти замовили мікроавтомобіль і роз’їжджали по Лондону в компанії з левом, слоном та мавпою. Підсилювач, що був встановлений у машині, розносив навкруги слова пісні, а виконавці тим часом на зупинках продавали прохолодні напої, пиріжки й пудинги. Слава є слава, але ж і бізнес є бізнес!
Штучно створений образ — імідж, який вкарбувався в пам’ять тисяч і тисяч глядачів, потрібний тим, хто робить політику на Заході, для формування в потрібному їм напрямі громадської думки, маніпуляції суспільною свідомістю. Імідж — основа реклами, яка існує для того, щоб у ласкавій усмішці шанувальники вбачали не зиск, не знівечений талант, а всі спокуси «вільного світу». Він намагається втовкмачити, що цей шалений, шалений, шалений світ — не такий уже й поганий. Якщо й існують якісь проблеми, то чи не краще про них просто забути, і в цьому допоможе щоразу новий ідол.
Замилювання очей приголомшуючим видовиськом можна проілюструвати таким прикладом. Коли в США йшли зйомки поп-мюзиклу «Клуб невдах сержанта Пеппера», навколо нього була розгорнута широка рекламна кампанія. В «солідному» «Таймі» була надрукована досить велика стаття, в якій розповідалося про сюжет фільму: мовляв, це захоплююча, драматична повість — чиста, незаймана юність проти злого бізнесу. Музиканти — молоді, симпатичні, закохані в життя — вперше потрапляють у світ, повний незгод, де влада належить злодіям-бізнесменам, які крадуть щастя та кохання. Починається боротьба з «силами темряви». І музиканти перемагають. Сентиментальна казочка для слухняних хлопчиків. Казочка, між іншим, досить прибуткова. В зйомках брали участь «зірки» рок-музики: група «Бі Джіс», АлІса Купер та інші популярні виконавці. На рекламу не скупилися, і фільм окупив себе за тиждень.
Важливою частиною буржуазної масової культури є і конвейєр «зірок», які популяризуються великими грамофонними компаніями. Вони не можуть покрасуватися тонкими варіаціями голосу чи вишуканими манерами поведінки на сцені. Тому їх доля — виступати за рампою. Голоси подібних співаків штучні, позбавлені живого почуття — це скоріше не творчість митця, а продукція новітньої апаратури звукозапису. Потім уже йде запис альбомів: як концертних, так і студійних. А там справа за енергійними, меткими диск-жокеями, які вміло рекламують товар.
Ціни на подібні пластинки зростають, моду забезпечила уміла реклама. У Сполучених Штатах уже давно пройдено «відмітку» — 10 доларів за диск. Не відстають від своїх заокеанських партнерів-бізнесменів і інші країни рок індустрії: у Франції деякі пластинки коштують 60—65 франків.
Отже, «музичний» бізнес поставлено на конвейєр, з якого один за одним сходять ідоли — різні за зовнішніми ознаками, але ідентичні за своєю суттю: приголомшити глядача і слухача, навіяти йому наркотичний сон, щоб менше він думав про проблеми реальні.
Джерело: «Культура и життя» (Київ). — 21 жовтня 1979. — № 84 (2573).
Вперед 