Музичний бізнес, або Ідоли на ковейєрі

Л. Осипенко, П. Яковенко

ВЕЛИЧЕЗНИЙ СЛІПИЙ, у повній темряві зал. Лише полум’я гігантських свічок, ледь-ледь пританцьовуючи, кидає на стіни червонаві плями відблисків. І раптом промінь прожектора розрізає навпіл сцену, вихоплюючи обриси… гільйотини, на якій лежить людина. Гостре, блискуче вістря поступово наближається до своєї жертви. Чути скрегіт металу. Ще мить, і все… кінець. На обличчях глядачів розпач, вуста промовляють незрозумілі слова, хтось б’ється в Істериці…

О, нічого страшного, твердять критики, просто чергове «шоу» великої (чи великого?) Аліси Купер — колишнього детройтського хулігана Вінсента Фурнієра, який прибрав собі жіночий псевдонім і зовнішність. Від нього не відстають й інші «зірки» поп-музики. Скажімо, група «Роллінг Стоунз», члени якої влаштовують на сцені блазенські клоунади, апокаліптичні видовища, ансамблі «Кіс», «Залізний метелик» та багато інших.

Невже і в особистому житті всі вони такі ж екстравагантні? Чи це мистецтво «перевтілення» заради зиску? Ну, хто 6 міг подумати, що МІк Джеггер, «запеклий хуліган», якому все дозволене на виступах «несамовитих стоунзів», — не така вже погана людина, цікавиться історією філософії, музики. А Поль Маккартні, який багато «втнув» у часи «олімпійців-бітлів», — талановитий композитор, йому підвладні душевні настрої, він автор неповторних у своєму ліризмі «Єстердей», «Я кохаю її», «Кохана» та інші. Звідки ж таке роздвоєння особи?

Шлях до слави на Заході відкривається для виконавців за допомогою «іміджу», тобто сценічного образу, знайденого спеціалістами реклами. І часто трапляється, що ця «товарна упаковка» співаків та цілих ансамблів стає для них прокляттям в особистому житті.
Славнозвісна Джаніс Джоплін, «рок-богиня», була перетворена менеджерами на зломлену долею наркоманку, що корчилася на концертах у приступах наркотичного сп’яніння. Іноді, в світлі хвилини прозріння та спокою, коли за містикою образу похмуро вставала понівечена людина, Джаніс признавалася: я, маленька дівчина, бажала бути такою, як і всі, багато чого пережила, але кому мої роздуми були потрібними, важливими? Коли ж з мене зробили «рок-зірку», перетворили в манекен, і я бачила у залі тупі, ситі обличчя, то кричала несамовито, випльовуючи в них слова, вбиваючи себе наркотиками. І щоразу мріяла як найболючіше вдарити своїми піснями по цих проклятих обличчях.

Джаніс Джоплін врешті-решт загинула від наркотиків.

Бізнесмени від музики по-своєму використовують закони мистецтва І намагаються створити щоразу нового, неповторного ідола. Їх розрахунок простий: чим більш шокуючі, потворні риси образу, тим швидше входите він у пам’ять людей, стаючи своєрідним душевним наркотиком, без якого не обійтися.

Лео Сейєр, який кілька сезонів підряд виступав на естраді Англії та США у класичному костюмі Арлекіна, раптом змив з лиця білу пудру, викинув блазенське шмаття і перетворився на лондонського «денді», взявши його звички, манеру поведінки. Та буває ще й так: винайдений менеджерами і продюсером образ не має очікуваної привабливості. Тоді починаються пошуки інших варіантів та засобів перевтілення, обробки «ідолів». Спеціально наймаються студія, висококваліфіковані музиканти-педагоги, спеціалісти в галузі реклами, перукарі тощо. Вони починають «чаклувати» над своєю майбутньою «зіркою». І через деякий час на сцені з’являється зовсім нова людина, з новою зачіскою, манерами, під новим псевдонімом.

Ось так знайшов «привабливе» обличчя для виконавців із поп-групи «Слейд» відомий менеджер Чос Чендлер: «Сміливі, ще сміливіше, хлопці, — потрібно відростити довге волосся і пробиватися, пробиватися, не думаючи про невдачі».

Не бажав відставати від «Слейду» і англійський ансамбль «Ху». Стогін, крики, содом на сцені завершують «концерт для розбитих інструментів з оркестром». Вони використали і такий метод реклами: після випуску пластинки «Магічний автобус» музиканти замовили мікроавтомобіль і роз’їжджали по Лондону в компанії з левом, слоном та мавпою. Підсилювач, що був встановлений у машині, розносив навкруги слова пісні, а виконавці тим часом на зупинках продавали прохолодні напої, пиріжки й пудинги. Слава є слава, але ж і бізнес є бізнес!

Штучно створений образ — імідж, який вкарбувався в пам’ять тисяч і тисяч глядачів, потрібний тим, хто робить політику на Заході, для формування в потрібному їм напрямі громадської думки, маніпуляції суспільною свідомістю. Імідж — основа реклами, яка існує для того, щоб у ласкавій усмішці шанувальники вбачали не зиск, не знівечений талант, а всі спокуси «вільного світу». Він намагається втовкмачити, що цей шалений, шалений, шалений світ — не такий уже й поганий. Якщо й існують якісь проблеми, то чи не краще про них просто забути, і в цьому допоможе щоразу новий ідол.

Замилювання очей приголомшуючим видовиськом можна проілюструвати таким прикладом. Коли в США йшли зйомки поп-мюзиклу «Клуб невдах сержанта Пеппера», навколо нього була розгорнута широка рекламна кампанія. В «солідному» «Таймі» була надрукована досить велика стаття, в якій розповідалося про сюжет фільму: мовляв, це захоплююча, драматична повість — чиста, незаймана юність проти злого бізнесу. Музиканти — молоді, симпатичні, закохані в життя — вперше потрапляють у світ, повний незгод, де влада належить злодіям-бізнесменам, які крадуть щастя та кохання. Починається боротьба з «силами темряви». І музиканти перемагають. Сентиментальна казочка для слухняних хлопчиків. Казочка, між іншим, досить прибуткова. В зйомках брали участь «зірки» рок-музики: група «Бі Джіс», АлІса Купер та інші популярні виконавці. На рекламу не скупилися, і фільм окупив себе за тиждень.

Важливою частиною буржуазної масової культури є і конвейєр «зірок», які популяризуються великими грамофонними компаніями. Вони не можуть покрасуватися тонкими варіаціями голосу чи вишуканими манерами поведінки на сцені. Тому їх доля — виступати за рампою. Голоси подібних співаків штучні, позбавлені живого почуття — це скоріше не творчість митця, а продукція новітньої апаратури звукозапису. Потім уже йде запис альбомів: як концертних, так і студійних. А там справа за енергійними, меткими диск-жокеями, які вміло рекламують товар.

Ціни на подібні пластинки зростають, моду забезпечила уміла реклама. У Сполучених Штатах уже давно пройдено «відмітку» — 10 доларів за диск. Не відстають від своїх заокеанських партнерів-бізнесменів і інші країни рок індустрії: у Франції деякі пластинки коштують 60—65 франків.

Отже, «музичний» бізнес поставлено на конвейєр, з якого один за одним сходять ідоли — різні за зовнішніми ознаками, але ідентичні за своєю суттю: приголомшити глядача і слухача, навіяти йому наркотичний сон, щоб менше він думав про проблеми реальні.

Джерело: «Культура и життя» (Київ). — 21 жовтня 1979. — № 84 (2573).

0 Responses to “Музичний бізнес, або Ідоли на ковейєрі”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: