«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (VI)

Марсель ван дер Лінден

Глава шоста. Від придушення «Празької весни» до перебудови (1968-1985)

Придушення «Празької весни» спричинило широкосяжний шок серед лівого гурту. Американський марксист Пол Свізі вважав, що орієнтований на Москву комунізм завдав власному впливу на Заході смертельного удару: «Чеська криза позначила початок кінця московського політичного та ідеолоґічного впливу в розвинутих капіталістичних країнах»[1].

Велике піднесення студентського руху, що вже почалося раніше та досягло найвищої точки в Парижі в травні 1968 року, означало радикалізацію широких верств (майбутніх) інтелєктуалів. Сприймаючи себе за соціялістів чи комуністів, вони займали незалежну позицію щодо «реального соціялізму» в Радянському Союзі та його буферних держав. За декілька років поміж них виникла небувала дискусія стосовно природи СРСР. Тоді, як і на початку 1960-х рр., учасники спершу звернулись до старіших теорій, але швидко додали нові варіянти. Поки знову визнано рацію за наявними теоріями «державного капіталізму», «деформованої робітничої держави» та «бюрократичного колєктивізму», значно побільшало ориґінальних суджень, що стали новим внеском до теорії «нового способу виробництва».

6.i. Теорії державного капіталізму

Течія Кліффа

У рамках теорії Кліффа в період з 1956 по 1968 рр. не було запропонвано нічого нового, і загалом повторювалися наявні положення. Дискусія серед послідовників Кліффа зосередилась на соціяльному положенні радянських робітників.

1948 року Кліфф заявляв, що робітник в Радянському Союзі відріжнявся від робітника в конкуренційних капіталістичних відносинах, бо він, на відміну від останнього, не міг обирати собі роботодавця; він мав лише одного роботодавця, а саме державу: «змінити хазяїна» неможливо та «періодичний продаж самого себе» стає лише формальністю»[2]. Проте в 1970-х рр. прибічники Кліффа Пітер Бінз і Данкан Голлас, не здіймаючи багато галасу, переглянули цю ідею. Їхня позиція полягала в тому, що радянські робітники були насправді «звичайними» найманими працівниками, позаяк вочевидь істнувало багато ріжних підприємств, яким можна було продавати власну робочу силу. Таким чином, радянський робітник перебував у такому самому стані, що й робітник Національного управління вугільною промисловістю чи Британської залізниці: «Коротко кажучи, панівний спосіб виробництва включає як обов’язкову складову найману працю; система заробітної платні в суворому Марксовому розумінні цього терміну ‹…›. Проте наймана праця передбачає істнування капіталу, як рабовласництво — володіння рабами»[3].

Втім, у пізнішій праці Пітера Бінза — цього разу в співавторстві з Майком Хейнзом — цю ідею було відкинуто. Цього разу сперечалися про те, що робоча сила в СРСР не може бути товаром, оскільки бракувало справжнього ринку робочої сили, то-ж «наймана праця в Марксовому розумінні» не може істнувати. Однак це не представляло серйозної теоретичної проблєми, оскільки відомі инші види виробничих відносин, що вони були сумісні з капіталізмом, як, наприклад, раннє рабство на плянтаціях на американському півдні[4].

Нова теза натрапила на сильну протидію. Данкан Голлас наполягав на тому, що вона може взагалі підважити теорію державного капіталізму:

«Під знаком питання тут ніщо инше, аніж те, чи істнує пролєтаріят (у Марксовому розумінні) в СРСР чи ні. ‹…› Якщо в СРСР праця не є товаром, тоді пролєтаріяту немає. Ба більше, якщо товаром не є робоча сила, тоді не можуть істнувати відносини наймана праця—капітал, отже й сам капітал. То-ж не може бути жадного капіталізму. ‹…› Немає обміну — немає капіталу. Обмін потребує зарплатні, а отже грошей (всезагальний товар) та виробництва товарів на продаж»[5].

Отже, для обґрунтування теорії державного капіталізму, доводив Голлас, конче необхідно було визначити працю в Радянському Союзі як найману (гарний приклад міркування, що воно вважає висновок головнішим за шлях, яким до висновку дійшли)[6]. Схожу думку висловлював й Алекс Каллінікос[7].

Дискусія щодо цього питання принаймні виявила, що теоретичний зв’язок між найманою працею і державним капіталізмом є надто неоднозначним.

Маттик

У 1960-ті рр. німецько-американський комуніст робітничих рад Пауль Маттик (1904-1981)[8] розвивав теорію в традиції Рюле, Ваґнера, Гуна та инших. Так, він зайняв позицію (принаймні щодо Радянського Союзу) близьку до ідей Тоні Кліффа та инших. У книзі «Маркс і Кейнс», виданій 1969 року — розлогій версії однойменного есею, написаного за сім років до того, — Маттик намагався розвинути аналізу тотальности сучасного капіталізму в його ріжних формах. Однією з цих форм, на його погляд, була радянська формація. Державний капіталізм направду значно відріжнявся від змішаного капіталізму, адже ринок вже не істнує, але одночасно між цими двома форма спостерігається посутні подібності:

«Усі системи державного капіталізму схожі на капіталістичну ринкову економіку в пляні підтримання відносин між капіталом і найманою працею та використання методів капіталістичного підприємництва. Засоби виробництва не перебувають у власности капіталістів, натомість їх контролює уряд. Саме він встановлює певну цінність (в грошовому пляні) на виробничі ресурси та очікує отримати більшу цінність (в грошовому пляні) почерез проміжну стадію виробництва. Робітники отримують зарплатню, а їхньою функцією є створити цінність, більшу за ту, що вона становить їхню зарплатню. Цей надлишок розподіляється згідно з рішенням уряду. Його отримують ті, хто не працює, він зміцнює національну безпеку, за його допомогою дбають про суспільні потреби, його реінвестують в додатковий капітал. Усі економічні операції або є операціями обміну, або виглядають як такі. Робочу силу продають керівництву деяких підприємств. Відбувається квазіторгівля між керівництвом одних підприємств і керівництвом инших, на кшталт тієї, що має місце між ріжними підрозділами великих корпорацій в усіх капіталістичних країнах та що найповніше виражається у цілком централізованій державній економіці. Формально великої ріжниці між приватними підприємствами та економіками, керованими державою, немає — за винятком сфери централізованого контролю за додатковим продуктом»[11].

Схожість між змішаною капіталістичною економікою та державним капіталізмом, стверджував Маттик, не має затуманювати того, що між ними є глибока розбіжність — один лад, очевидно, не зможе мирним шляхом перейти в инший:

«Капіталізм не може перетворитися на державний капіталізм; так само важко буде здійснити державно-капіталістичну революцію, як і соціялістичну революцію. Оскільки свідома орґанізація суспільного виробництва передбачає експропріацію приватного капіталу, перехід від змішаної економіки до державного капіталізму може відбутися почерез революційний, але не еволюційний процес»[12].

Так Маттик збагатив марксизм ідеєю того, що не тільки в переході від одного способу виробництва до иншого, але й всередині окремого способу виробництва для внутрішніх перетворень необхідна докорінна соціяльна й економічна революція.

Маттик, на відміну від Кліффа, підкреслював, що державний капіталізм мав змогу проґресувати саме в бідних на капітал країнах, що в них формування капіталу стало передумовою усуспільнення виробництва та розподілу. Державна власність на засоби виробництва була капіталістичною формою суспільної власности, причому остання розуміється як власність робітників на засоби виробництва. Для таких суспільств, як Радянський Союз, прикладають таке правило: вони все одно були капіталістичними, бо ж «були контрольовані державою замість того, щоби бути під орудою всього суспільства»[13]. Тут впадає в око дуже обмежене визначення капіталізму, що його використав Маттик (наймана праця та відсутність робітничого самоврядування). Тоді як який-небудь письменник на кшталт Кліффа припускав, що СРСР підлягав усім законам руху, що їх сформулював Маркс (схильність норми прибутку до падіння, максимізація прибутку тощо), Маттик уже не зважав на це. Тож він не сумнівався, стверджуючи, що додатковий продукт в Радянському Союзі не мав бути реалізований як прибуток[14].

Маоїстські ріжновиди: Гольмберґ; Беттеляйм та його критики

У жовтні 1961 року на ХХ з’їзді КПРС вийшов назовні конфлікт між Радянським Союзом та Китайською Народною Республікою . Цей конфлікт загострився у подальші роки, що змусило китайське керівництво з 1967 року обстоювати позицію, що в Радянському Союзі було «відновлено» капіталізм. Не без дістав було арґументовано, що ця «теорія», яку ніколи серйозно не підтримували китайці, перш за все мала функцію леґітимації змін у зовнішній політиці[15].

Серед західних марксистів політична напруга між Москвою і Пекіном викликала велике замішання. Типовим було ставлення редакторів відомого американського журналу Monthly Review. У передовиці грудневого числа 1961 року, написаній Лео Губерманом та Полом Свізі, стверджувалось, що хоч обидва погляди, китайський і російський, ґрунтувалися на марксистській теорії, правильної лінії все одно дотримувались росіяни:

«Китайська позиція видається нам типовим прикладом доґматичної лівизни, що знову і знову поставала в міжнародному соціялістичному русі. Вона мала дві притаманні ознаки — недооцінювання націоналізму та схильність мішати всю опозицію в одноманітну реакційну масу. Вона завжди поширює довкола себе надмірну войовничість, не визнаючи жадного компромісу. Оскільки це переходило в політику, результати здебільшого були протилежні задуманому»[16].

За півтора роки судження стало принципіяльно протилежним. Передовиця травневого номеру 1963 року, знову написана Губерманом та Свізі, містила оголошення про те, що попередня позиція стала неприйнятною. Наразі зазначалося, що правильної лінії дотримувалися китайці. Водночас росіян уже не звинувачувано в тому, що в Радянському Союзі були пригноблення й експлоатація[17].

Але згодом і цю позицію буде переглянуто. За декілька років «Monthly Review» схвалила більшу частину китайської критики проти СРСР[18]. Втім, перед тим, як прокитайські інтелєктуали змогли критично поставитися до теоретичних висновків китайської критики, минуло досить часу. Ел Шиманський, старий американський маоїст, писав з цього приводу таке:

«Хоч китайці називали Радянський Союз капіталістичним з 1967 року, мало хто тоді сприйняв це буквально. Тоді ми ще не дійшли до того, щоб брати все, що виголошувало китайське чи албанське правління, за щиру правду. Так було до початку 1970-х рр., головно 1973 року, коли решта марксистів-лєніністів New Left серйозно стали проти китайської позиції, буцімто капіталізм в Радянському Союзі було направду відновлено»[19].

У Західній Европі головну ролю в першій дискусії у маоїстських колах починаючи від 1974-1975 рр. правила шведська книга Нільса Гольмберґа (1902-1981) «Мирна контрреволюція», що була перекладена на німецьку та голяндську[20]. У Сполучених Штатах схожу ролю відіграла книга відомого перекладача Марксових «Економічних рукописів з років 1857-1859» Мартіна Ніколауса «Реставрація капіталізму в СРСР» (1975)[21]. Виклад Гольмберґом маоїстських поглядів вражає. На його думку, за Сталіна Радянський Союз таки був соціялістичним, але бюрократична кліка попри все мала змогу кублитися в партії. Вона стала напрочуд могутньою, і тільки Сталін міг запобігти тому, аби вона прибрала до рук всю владу. 1953 року, по смерти Сталіна, бюрократам уже ніщо не стояло на заваді, й тоді вони скористали з могутности державного апарату, аби швидкими темпами відновити капіталізм. Робітників позбавили будь-якої можливости приймати рішення щодо засобів виробництва. Надалі вони мали продавати власну робочу силу державі, а їхні профспілки стали інструментом в руках нових капіталістів. Тож Радянський Союз уже аж ніяк не був подібним до суспільства, яке істнувало за Сталіна:

«Робітнича кляса була відокремлена від засобів виробництва, вона вже не була правлячою і керівною клясою, що складалась виключно з найманих працівників. Бюрократична верхівка, користаючи з державної влади, присвоїла собі право ухвалювати рішення і розпоряджатися засобами виробництва, а також визначати сумарну кількість вироблених товарів. Відтоді вона експлоатувала робітників та привласнювала їхній додатковий продукт»[22].

За Гольмберґом, капіталістичне суспільство можна визначити за двома рисами:
а) засоби виробництва використовуються задля експлоатації робітників, б) робітники мають продавати власну робочу силу в обмін на зарплатню. Оскільки вважалося, що обидві характеристики можна прикласти до Радянського Союзу, Гольмберґ використовує поняття «відновлений капіталізм»[23]. Словом, ми можемо підсумувати теоретичну конструкцію Гольмберґа так: Сталін мимоволі допустив до себе буржуазних бюрократів, що вони після його смерти приборкали владу, щоб відновити капіталізм. Ця ідея «пучу», треба зізнатися, є доволі вульґарним варіянтом маоїзму[24].

Краще розробленою була теорія французького економіста Шарля Беттеляйма (1913-2006). Основні пункти цієї концепції коротко викладені у творі з 1969 року «Економічні розрахунки та форми власности»[25]. Його монументальна, багатотомова праця «Клясова боротьба в СРСР» власне розробляла його ранні праці[26]. Так само, як і Гольмберґ, Беттеляйм постулював, що відбулася мирна контрреволюція (або радше переворот), але він намагався помістити ці висновки в ширший контекст. Таким чином, він відкидав будь-яку спрощену теорію перевороту:

«Головним питанням є суперечність між науковим і ненауковим підходами. Ненауковий підхід претендує на те, що можна дати визначення суспільній формації на підставі декількох окремих рис або «пояснити» історичний процес розколами чи маніпуляціями у верхівці державного апарату. Крайнім, найбільш типовим випадком, є теорія «перевороту»: постулюється, що невеличка ґрупа, бувши верхівкою, своїм маневром могла змінити характер цілої суспільної формації. Насправді марксизм вчить нас тому, що переворот є останньою стадією, що вона відбувається на передньому краї політичної сцени на підставі революційного процесу в клясових відносинах, — процесу, що його кульмінація відбулась раніше Переворот може з’явитися на авансцені політичної процесу тільки тому, що революції вже мали місце. Спроба «пояснити» зміни в суспільстві переворотом випливає не з матеріялістичного, а з ідеялістичного розуміння історії»[27].

Отже, Беттеляйм не мав на меті викрити буржуазну бюрократію суб’єктивним робом. Навпаки, він хотів вказати об’єктивне джерело реставрації буржуазної влади в Радянському Союзі. Для цього перш за все необхідно було окреслити основну ріжницю між соціялістичним та капіталістичним суспільством. Відкидаючи те, що він називав «економізмом» (одностороннє підпорядкування перетворення соціяльних відносин розвиткові продукційних сил), Беттеляйм доводив, надихнувшись китайською «культурною революцією», що першою передумовою для створення соціялістичного суспільства є не зростання продуктивности праці, а ведення клясової боротьби під орудою свідомого соціялістичного аванґарду. У «Клясовій боротьбі в СРСР» Беттеляйм таким чином захищав таку тезу: найважливіша характеристика капіталізму — не те, що способи виробництва в приватних руках, але радше те, що буржуазія як кляса монополізує засоби виробництва (незважаючи на юридичну форму монополії) та здійснює політичну та ідеолоґічну геґемонію. У цьому сенсі — і лише в цьому сенсі — капіталізм представляє диктатуру буржуазії над робітничою клясою. Соціялізм, навпаки, мав би стати диктатурою пролєтаріяту, що вона може встановитися лише тоді, коли робітнича кляса захопить державну владу почерез революцію. Зрештою, соціялізм має бути визначений перш за все в політичному, а не економічному пляні. Тільки-но робітнича кляса остаточно зосередить державну владу у своїх руках, вона зможе звести нанівець буржуазну культуру та буржуазну освіту. Але оскільки боротьба проти буржуазії була незавершеною а чи не змогла перемогти, то швидко виросте нова буржуазія, що вона буде намагатися захопити державну владу.

Ця нова буржуазія, можливо, включатиме старі комуністичні кадри та функціонерів, адже всі ті, хто обіймав посаду в системі суспільного виробництва та суспільного відтворення, що вона відображала буржуазну позицію, сформують нову буржуазію, незважаючи на диктатуру пролєтаріяту. То-ж, наприклад, якщо на підприємстві, де старий капіталістичний володар помер чи його вигнали, а ієрархічну структуру виробничого процесу було збережено, і якщо функціонери у вищих ешелонах ієрархії могли б давати команди та користуватися привілеями, то керівники цього підприємства є частиною буржуазної кляси. І могло статися так, що у Радянському Союзі панівну ролю Комуністичної партії (по-первах, голос пролєтаріяту) щоразу більше підважувала ґрупа функціонерів, абсолютно ворожих до диктатури пролєтаріяту. Цей опір уможливило місце функціонерів в економічному житті та на верхівці адміністративної машини, а ще буржуазні методи та практики, що вони їх пропаґували.

Комуністи не розпізнали до пуття цю небезпеку буржуазної реставрації, то-ж знехтували мобілізацією мас проти неї (на відміну від китайців за часів «культурної революції»). Зрештою, влада нової буржуазії поступово змогла поширитися, і разом з економічними реформами кінця 1950-х рр. та середини 1960-х рр. капіталістична реставрація була завершена[28]. Загалом, підтвердженням цієї деформації був систематичний відхід від правильної лєнінської лінії.

Книга «Економічні розрахунки та форми власности» містила базове економічне обґрунтування для інтерпретації, відмінної від позиції Бордіґи, і яку можна було б підсумувати трьома тезами. По-перше, сутність виробничих відносин капіталізму становлять підприємства:

«Капіталістичний характер „підприємства“ (що воно — насамперед у промисловости — є конкретною „одиницею виробництва“, спираючись на яку, держава, зазвичай, і здійснює свою владу у перехідних суспільних формаціях) пояснюється тим, що його будова прибирає форми подвійного відокремлення: відокремлення робітників від їх засобів виробництва (що йому відповідає перебування цих засобів виробництва у володінні підприємств, а фактично — керівників підприємств) та відокремлення підприємств одне від одного. Ось це подвійне відокремлення утворює головну рису капіталістичного способу виробництва ‹…›»[29].

По-друге, поки ці підприємства працювали з цим подвійним відокремленням, вони мали бути капіталістичними, вони зберігали ринкові відносини, утворюючи противагу пляну. Для Беттеляйма було очевидно, що починаючи від реформ не пізніше вересня 1965 року — коли радянські підприємства дістали більше автономности, — боротьба між соціялізмом та капіталізмом була вирішена наперед на користь капіталізму. 1965 року остаточно було досягнуто того, що орґани плянування надали підприємствам «свободу» (формально чи насправді, це було неважливо) самостійно визначати необхідні складові їх «плянів». Капітальні витрати уже визначав не плян, а керівники підприємств. Плян, таким чином, вже був не реальним пляном, а «показником» ринкових відносин.

І, наостанок, через те, що радше панував ринок, аніж плян, знов заістнував закон вартости. Через це влада вже не належала робітничій клясі. Плян залишався тільки простою оманливою оболонкою [simulacre] плянування. Під цією оболонкою істнувала нова панівна сила, що вона була далекою до безпосередніх виробників. Поки на підприємствах за капіталіста правили їхні директори, всередині орґанів плянування виросла «державна буржуазія»: справжній клясовий зміст державної власности залежав від відносин між робітничими масами та державним апаратом. Якби держапаратом дійсно і повністю керували самі робітники (в дійсності він вивищувався та панував над робітниками), тоді державна власність була б юридичною формою суспільної власности робітників. Але якщо, всупереч цьому, не робітники керували державним апаратом, а ґрупа функціонерів й адміністраторів, до того ж уникаючи контролю та керівних вказівок з боку робітничих мас, то ця ґрупа функціонерів й адміністраторів є справжнім власником (у сенсі виробничих відносин) засобів виробництва. Ця ґрупа потім створює суспільну клясу (державну буржуазію) через відносини, що істнували, з одного боку, із засобами виробництва, а з иншого — з робітниками[30].

У подальших публікаціях, написаних у другій половині 1970-х рр., Беттеляйм з допомогою Бернара Шаванса (нар. 1947) додав инші арґументи[31]. Так, обидва економісти стверджували: що Радянський Союз став «державно-монополістичним капіталізмом нового типу», про це свідчать вісім ознак:

1. Наслідком економічних реформ 1965 року прибуток прийняли за найголовніший об’єктивний критерій продуктивности в промисловості.

2. Надмірна коцентрація економічної діяльности та її перебування у лабетах держави.

3. Разом з тим підприємства конкурують за сировину, робітників тощо, а значить істнувала конкуренція.

4. Додаткову вартість привласнює держава, що нею керує вищезгадана державна буржуазія.

5. Економічний розвиток показав, що він своїм характером циклічний, та мають місце кризи нагромадження капіталу.

6. Істнують тенденції до розширеного відтворення.

7. Робітнича кляса повністю працевлаштована тощо, але так само позбавлена прав, як і у західному капіталізмі.

8. Керівна ідеолоґія є ревізіоністською; вона маскується під марксистсько-лєнінську, але насправді буржуазна[32].

Поступово Беттеляйм змінив свою позицію водному вдіношенні. У третьому томі «Клясової боротьби в СРСР» він заявив, що більше не вважає Жовтневу революцію за пролєтарську, а вважає за капіталістичну. Більшовики розпочали «відкритий процес» ув 1917 році, який од самого початку мав державно-капіталістичні риси, хоча до 1929 року «намагався створити можливості для селянської революції, що могла б призвести до кооперативного розв’язання»[33].

Критика. Концепція Беттеляйма спровокувала бурхливу реакцію. Найбільш знані відгуки належать Полові Свізі — глави у дуже тривалій дискусії між американським критиком і французьким автором[34]. Так само про свою підтримку — чи несхвалення — висловилися багато инших авторів[35].

З багатьох сторін «антиекономізм» Беттеляйма піддали нещадній критиці; але не тому, що його критики були прихильниками економізму, а тому, що Беттеляйм звузив уживання поняття «суспільних відносин» до надбудови, а саме до ідеолоґії[36]. Із цим закидом була пов’язана заувага, що Беттеляйм використав «відхилення від правильної лєніністської лінії» як основну ознаку реставрації капіталізму, що зрештою спростила клясову боротьбу до боротьби ідеолоґій:

«Беттеляйм не пропонує жадного критерію для оцінювання того, чи є пролєтаріят при владі, окрім політики, що її додержували уряд та партія. Чи не має теорія пояснювати, що має бути незалежний спосіб для встановлення того, яка кляса є при владі? Або ‹…› якими є умови та фази появи нової державної буржуазії? Можливо, найважливішим є те, за яких умов можна очікувати перемоги пролєтаріяту, а за яких умов — нової державної буржуазії?»[37].

Висновок Беттеляйма про капіталістичний характер Радянського Союзу, спричинений істнуванням окремих підприємств з найманою працею, зазнав методолоґічної критики. Французький троцькіст Далємань стверджував, що тут все було догори дригом: тільки за умови панування капіталізму підприємства були б «матрицею капіталістичних відносин». За инших умов — ні. Отже, наявність окремих підприємств нічого не доводила[38].

На додачу, багато закидів було зроблено щодо тези про подвійне відокремлення (найманої праці від засобів виробництва та підприємств одне від одного). По-перше, не можна обґрунтовано стверджувати, що підприємства в Радянському Союзі були незалежними: «підприємство не може визначати ціни, заробітну платню, джерело постачальників та покупців. Саме тому воно насправді саме не може визначити, що виробляти»[39]. Та, по-друге, стверджувалося, що робоча сила в Радянському Союзі, незважаючи на зарплатню, не є товаром з декількох причин: 1) не було справжнього ринку праці, 2) зарплатня не була пропорційною щодо праці, і 3) гроші, зароблені працею, були єдиним способом придбання споживчих товарів[40].

У тематичній літератур висувались арґументи проти усіх головних ознак, перелічених Беттеляймом і Шавансом. По-перше, заперечувалася фактична точність деяких з них. Наприклад, критикували тезу про запровадження після 1965 року доходів підприємниств. Свізі наполягав, що відбулося щось геть відмінне — зовсім не формулювання найголовнішого критерію продукційности. Якщо дохід дійсно був найголовнішою змінною витратою, тоді він би визначав не тільки видатки на виробництво, але також капітальні витрати, ціни тощо. Та це не було правдивим: «за радянської системи ‹…› основні показники, що вони стосують змінних вище рівня окремого підприємства, приймаються адміністративною системою плянування, де роля максимізації прибутку була другорядною»[41]. Що стосується твердження про конкуренцію між підприємствами, то звертали увагу на те, що така конкуренція здійснювалася не на капіталістичний кшталт, а в формі боротьби за присвоєння споживчої вартости[42].

По-друге, певні ознаки вважалися недоречними у питанні визначення суспільства як капіталістичного. Ті ознаки, що їх мали довести, були прийняті апріорі. Той факт, що економічна діяльність була зосереджена в руках держави, не доводить, що істнував саме капіталізм[43]. Те саме стосувалося конкуренції між підприємствами, розширеного відтворення та циклічних криз[44].

Беттеляйма (і Шаванса) внаслідок цього атакували з декількох фронтів: були скритиковані їхня метода, їхнє визначення капіталізму та їхні емпіричні арґументи.

Операїстський ріжновид

Вплив маоїзму можна також віднайти у працях так званої течії операїстів. Операїзм виник в Італії наприкінці 1950-х рр., коли марксисти з соціялістичних та комуністичних кіл намагалися аналізувати деякі стратеґічні питання робітничого руху з «погляду робітника», себто дивитися на ситуацію з позиції заводського цеху[45]. Операїсти спочатку ґуртувалися навколо журналу «Квадерні Россі». Було опубліковано всього шість чисел цього журналу (1961-1965 рр.), проте він був впливовий ув Італії, а згодом у ФРН. Хоча «Квадерні россі» припинили видаватися, операїстська течія продовжила істнувати. Зосібна, економіст Ріта ді Лео (нар. 1940 р.) застосувала операїстський підхід до Радянського Союзу, аналізуючи суспільство «знизу». Вона також дійшла висновку, що — оскільки робітники та засоби виробництва були відділені одне від одного (один з двох критеріїв за Беттеляймом) — там істнував (державний) капіталізм. У книзі «Operai e sistema sovietico» [Робітники та радянська система], що вона була опублікована 1970 року, ді Лео писала, що так само, як і на Заході — нехай ув инших формах, — в Радянському Союзі вироблявся додатковий продукт, і що там подибуємо те саме співвідношення між живою працею, машинами та сировиною[46].

6.ii. Теорія деформованої робітничої держави

Подальший розвиток теорії

Хоча так само як і теорія, висунута Кліффом, троцькістська теорія майже не зазнала змін, починаючи з 1968 року можна бачити дві спроби розробки цієї теорії, що їх — з певними застереженнями — можна трактувати як поправки. По-перше, йдеться про поняття «деформована робітнича держава» — його чимдалі частіше відкидали на користь терміну «перехідне суспільство». Ця переміна ґрунтувалась на концепції, що, згідно з ідеями філософа-троцькіста Джорджа Новака, викладеними 1968 року, ув історії людського суспільства було багато «перехідних формацій», яким були притаманні певні спільні абстрактні риси — перехід від полювання і збирання до сільськогосподарського виробництва, від сіл — до міст, від спільної власности — до приватної, від римського рабовласницького суспільства — до февдалізму, від февдалізму — до капіталізму і нарешті від капіталізму — до соціялізму[47].

По-друге, перехідне суспільство в Радянському Союзі поступово почали розуміти як особливий, самодостатній тип суспільства. Якщо зважити, що «тимчасова деформація» тривала понад півстоліття, то цей висновок зрозумілий. Типовим представником тут був Мандель, що він 1968 року все ще називав СРСР і схожі суспільства «країнами з соціялістичним економічним базисом»[48], але 1973 року стверджував, що «перехідне суспільство виріжняється особливими виробничими відносинами; ці відносини є не просто поєднанням того, що подолали, і великого історичного способу виробництва, що поступово створюється»[49]. За кілька років він висловив ту саму думку точніше:

«Суспільство, що воно переходить від капіталізму до соціялізму, не представляє жадної форми соціялізму чи будь-якого „поєднання“ капіталізму з соціялізмом. Це суспільство зі своїми особливими виробничими відносинами, що не є ані капіталістичними, ані соціялістичними»[50].

Ці корективи до теорії, звісно, важко вважати за посутні. Прихильники Троцького насправді більше доклалися до критики представників инших політичних та теоретичних течій — і часто дуже доречної.

Критика. Після того, як Мандель засвідчив себе як ущипливий критик теорій державного капіталізму та нової правлячої кляси, не менш ущипливо теорію «деформованої робітничої держави» почали крикувати 1968 року. Варто зазначити, що перед тим до поглядів Троцького на Радянський Союз уже висунули декілька заперечень, але вони оберталися довкола двох не менш важливих арґументів: 1) Яким чином держава може бути робітничою, якщо самі робітники не мають контролю над нею? 2) Яким чином робітнича держава може бути створена в «буферних країнах» (східноевропейський глясіс) без провідної роли робітничої кляси?

До 1968 року в критиків теорії побільшало заперечень, хоча й вищезгадані заперечення продовжували важити в дискусії і до них постійно зверталися. Полемізували щодо викладу Манделем теорії Троцького. Як ми вже побачили раніше, бельґійський марксист вилучив з теорії Троцького чинник часу, розглядаючи радянське суспільство як «ґібридне», в якому поєднуються три елєменти: «некапіталістичне» виробництво (плянування), буржуазний розподіл товарів широкого вжитку і паразитична бюрократія.

Критику було спрямовано на ці ріжні аспекти теорії. Свізі скритикував чинник часу:

«Чим тривалішим є правління бюрократії, тим менш переконливою є троцькістська теорія про важливість бюрократії. Поняття правлячої кляси, що вона ніколи не править, але завжди перебуває під тиском тимчасового режиму бюрократів і у матеріяльній залежності від нього, не має особливого сенсу. То-ж або прийде друга революція, що підтвердить слушність теорії, або вона не зможе прийти, тому теорію треба відкинути, її заступить инша. ‹…› Ми маємо зазначити, ба більше — наголосити, що цей висновок повною мірою відповідає думці самого Троцького, що він ані на мить не вірив, що бюрократичний режим у СРСР був чимось иншим, аніж цілковито тимчасовим явищем»[51].

Паразитичний характер бюрократії піддавали сумніву багато авторів. Кріс Артур вважав, що:

«Ця метафора означає, що до загалом повнокровного та здорового тіла приєднано окремий орґанізм, що він обглав його своєрідною даниною. Очевидно, що в радянському суспільстві не можна визначити такої виразної межі. Бюрократія є такою ж складовою тіла радянського суспільства, як і робітнича кляса. Вона не просто стягує мито з продукції народного господарства — вона орґанізовує саме виробництво, вона самостійно визначає напрям економіки. Звісно, є відділи бюрократії, що вони виконують неекономічні функції, необхідні для загального панування прошарку ‹…›, і це відображає велетенське марнування ресурсів. ‹…› Незважаючи на це, бюрократія безперечно не тільки забирає пожиток залізною рукою, а й становить основу в продукуванні самої себе аж до рівня заводу»[52].

У розвиток вищенаведених думок Гарман заявив, що якщо вважати бюрократію паразитом, то неможливо зрозуміти динаміку радянського суспільства. Зрештою, якщо бюрократія керується лише паразитичними, а значить споживацькими мотивами, тоді ніяк не пояснити постійний пріорітет видатків ґрупи «А» (сектор, що виробляє засоби виробництва) над видатками ґрупи «Б» (сектор, що виробляє товари широкого вжитку):

«Очевидячки за форсованим розвитком економіки стоїть щось инше, ніж „споживчі потреби бюрократії“. Звісно, не привілеї бюрократії визначали потребу в сотнях мільйонів тон заліза та сталі в тридцяті та сорокові роки. І не вони спонукали до колєктивізації сільського господарства та майже стаґнацію виробництва споживчих товарів після 1929 року»[53].

Точне з’ясування характеру «некапіталістичного» елєменту в СРСР відповідало за третій пункт критики. Теорія деформованої робітничої держави, зрештою, стверджувала, що радянське суспільство було не соціялістичним (себто демократично сплянованим вільно об’єднаними виробниками), а радше посткапіталістичним перехідним суспільством з неідеяльним плянуванням, що воно є попередником соціялізму. Одначе ця арґументація мала дві проблєми. По-перше, вона порушувала марксистські засади:

«Перед нами суспільство, де економіка реґулюється однією з форм плянування, але виробничі відносини не відповідають жадній формі асоційованого виробництва чи соціялізму. Це ніщо инше як неможлива суперечність з точки зору марксизму»[54].

По-друге, було сказано, що це веде до лоґічної суперечности. Якщо сфера виробництва справді була несоціялістичною й одночасно некапіталістичною, тоді сама сфера виробництва є ґібридною формою. Натомість Тіктин заперечував:

«Якщо виробництво є ґібридом, тоді він (себто Мандель) не вказує на елєменти, що вони присутні у виробництві. Ба більше, якщо воно є таким ґібридом, тоді очевидний конфлікт всередині самого виробництва між двома типами лоґіки — вартости та плянування. Якщо такий конфлікт істнує, тоді конфлікт між виробничими відносинами та буржуазними відносинами розподілу не може бути основною суперечністю. Якщо у виробництві немає конфлікту, тоді Мандель напевне казатиме, що виробничі відносини є соціялістичними. Тут він натрапляє на нерозв’язну суперечність, і, що гірше, вона суперечить лоґіці»[55].

Наостанок виникли сумніви з приводу істнування буржуазних норм розподілу. Гроші, зрештою, були лише одним із засобів, що за їх допомогою споживачі могли придбати споживчі товари в Радянському Союзі:

«По-перше, розподіл, що його дехто вважає залежним від закону вартости, здебільшого безпосередній. Житло, що його розподіляє місцевий завод чи міська громада, надається загалом безпосередньо. Житло, що його роздає місцевий завод чи міська громада, разом з орендною платою — настільки близькою до нуля, що вона не має значення, — фактично не підпорядковується закону вартости (за окремими винятками). Щодо їжи, то пощастило тим, хто має гроші та може їми користуватися. Для більшости населення за межами найбільших міст дві речі важливіші за гроші: час (щоб стояти в черзі) та корисні зв’язки (щоб діставати продукти харчування). ‹…› По-друге, встановлені державою оскільки ціни не мають жадного відношення до вартости, а у випадку багатьох споживчих товарів тривалого використання, якщо ціни на них все ж істнують, вони є настільки високими, що це виключає можливість їх придбання більшістю, і гроші вартують не багато. ‹…› Ба більше, справжні ріжниці в розподілі між соціяльними ґрупами створюються безпосередньо та в натуральній формі. ‹…› Розподіл, инакше кажучи, відноситься до соціяльної ґрупи прямо почерез надання державою або прямий контакт»[56].

Ревізія Моена

Відштовхуючись від ідеї, що «клясична троцькістська позиція є дещо неповною»[57], і цілковито у дусі новішої концепції «перехідного суспільства», висунутої Манделем та иншими, британський економіст Саймон Моен (нар. 1949 р.) виступив з своєю інтерпретацію Радянського Союзу, що базувалась на аналоґії переходу від февдалізму до капіталізму. Подібна інтерпретація, як зазначав Моен, була від самого початку приречена бути недосконалою, але вона могла підказати напрям теоретичного руху. Суть її була такою: як перехід від февдалізму до капіталізму можна зрозуміти лише після того, як капіталізм зміцніє, так само й перехід від капіталізму до комунізму можна осягнути після того, як буде встановлено комунізм. До цього будь-яка аналіза страждатиме на суттєві недоліки: «Доки не постав комуністичний спосіб виробництва, його можна зображати, виходячи з припущень, ґрунтованих на запереченні та подоланні капіталістичних катеґорій»[58]. Цю проблєматику порушували і в дискусіях про Радянський Союз: «СРСР може бути перехідною формацією, але маємо тільки аналізу того, звідки він переходить»[59].

Враховуючи це обмеження, все ж таки можна провести евристичні паралелі[60]. Перехід від февдалізму до капіталізму зрештою відбувався у два етапи. Спочатку істнувало формальне підпорядкування праці капіталові, де використовувалися «успадковані методи виробництва» і «залишалася значна єдність робітника із засобами виробництва всередині самого робочого процесу»[61]. На другому етапі цю єдність було зруйновано та відбулося справжнє підпорядкування праці капіталові[62]. Справжнє сходження стало можливим тоді, коли горизонтальний ріст формального підпорядкування припинився, адже 1) відповідний геоґрафічний простір (у цьому випадку це спершу був національно-державний простір) було вичерпано, і 2) виробничий процес поглинув стільки робітників, що подальше нагромадження неможливо було здійснити за рахунок збільшення кількости робочої сили чи посилення праці.

Аналоґічним чином Моен визначив два етапи переходу від капіталізму до комунізму. Як перший етап, відбулася націоналізація засобів виробництва:

«Істнує єдність, що вона створена всередині робочого процесу між колєктивним працівником та націоналізованими засобами виробництва; але ця єдність є лише формальним підпорядкуванням засобів виробництва до праці, оскільки засоби виробництва істнують лише як такі, що вони були розроблені за капіталістичних відносин, і капіталістична технолоґія має вбудований авторитарний характер — її принципи побудови ґрунтуються на перевазі підпорядкування праці капіталові»[63].

Другим, все одно ґіпотетичним кроком, було би справжнє підпорядкування засобів виробництва до праці, себто їх усуспільнення. Щоб зробити цей крок, необхідне «тривале поширення революціїї», як геоґрафічно («щоб остаточно включити світову економіку до ланцюга усуспільнених відносин та вперше отримати переваги інтеґрованої та спільної світової економіки»), так і демократично («почерез тривале поширення демократичного пролєтарського контролю над соціяльними процесами»)[64].

Головна теза Моена полягала в тому, що Радянський Союз «застряг» на першому етапі переходу. Вже за три роки після революції 1917 року більшовики втратили підтримку серед більшости населення через громадянську війну та «воєнний комунізм». Якщо б у той час проводилися вільні вибори, вони б закінчилися поразкою Лєніна та його прибічників. Ось чому комуністи дедалі більше обмежували політичні свободи. Комуністична партія заступила робітничу клясу, результатом чого стали корупція та занепадання. Бюрократія поступувала, завдячуючи власному перебуванню при владі та поразці Німецької революції з одного боку, а з иншого — перемозі більшовиків в громадянській війні. Ця подвійна політична ізоляція стала «необхідною умовою для виживання, ба навіть розширення бюрократичної упривілейованости»[65]. То-ж із загальної ситуації лоґічно випливала ідеолоґія «соціялізму в окремо взятій країні», і нове суспільство залишалося замкненим у формальному підпорядкуванні засобів виробництва з відповідним „постійним відтворенням відокремлення робітничої кляси від створюваного нею продукту“»[66].

Мірою того, як радянська економіка розвивалася, межі цього формального підпорядкування ставали чимраз явними, бо кількість сплянованих на центральному рівні товарів зростала вмент (у вісім разів між 1952 та 1968 рр.), тож і плянування ставало дедалі складнішим. Заблокований перехід до справжнього підпорядкування призводив до зростання неефективности. СРСР бракувало внутрішньої динаміки: «Бюрократія не має жадної об’єктивно необхідної роли в процесі виробництва, то-ж її контроль за надпродуктом залежить від збереження політичного контролю»[67]. Робітники були, хоча вони й продавали власну працю за гроші, не найманими робітниками в капіталістичному розумінні:

«Найпевніше, оскільки немає ринкових процесів, що створюють стимули до продуктивности чи загрози працевлаштуванню, істнує важлива міра того, як робітника прикріплено до засобів виробництва всередині індустріяльного робочого процесу (навіть більше наявний за хліборобства), за допомогою чого частковий контроль за індивідуальним робочим процесом передано окремому робітникові. Такий частковий контроль, в умовах відчуження та атомізації, виражається в поганій якости та у великому рівні неефективности. Ця конкретна реальність відображає і формальне підпорядкування засобів виробництва до праці, і відчужену форму цього підпорядкування почерез посередництво бюрократичного контролю»[68].

Цією аналізою Моен перекидає міст між теорією деформованої робітничої держави та теорією Тіктина (див. розділ 6.iv). Водночас його підхід передбачав критику Манделя, що він не дав формальному (та опосередкованому бюрократією) підпорядкуванню засобів виробництва центрального місця в власній аналізі, натомість наголосивши на суперечности між (некапіталістичним) плянуванням та (капіталістичними) ринковими силами.

«Якщо плян пов’язаний з некапіталістичними виробничими відносинами і ринком з буржуазними відносинами розподілу ‹…›, залишається незрозумілим те, чому це є істотно суперечливим, хоча відносини розподілу припускають деякий буржуазний вплив на відносини виробництва. Оскільки ринкові феномени капіталізму виключено (криза перевиробництва капіталу та товарів), тоді єдиним впливом є зажерливість тих, хто створює плян. Инакше кажучи, психолоґічна жадоба споживчих привілеїв визначає бюрократію в основі суперечности пляну й ринку. […Якщо] це саме суперечність між пляном і ринком породжує бюрократію, тоді ця бюрократія може бути визначена в рямцях її психолоґічних мотивів. З иншого боку, якщо стверджується, що істнування бюрократії породжує суперечність пляну з ринком, тоді, очевидьки, не суперечність пляну з ринком визначає перехід, а суперечності довкола походження та продовження бюрократичного правління»[69].

6.iii. Теорії бюрократичного колєктивізму

Стояновіч

Після смерти Джіласа в Югославії у другій половині 1960-х рр. з’явився другий теоретик нового клясового суспільства — філософ Свєтозар Стояновіч (нар. 1931 р.), що став знаний у світі як один з надихачів критичного журналу «Праксис»[70]. Після написання кількох тематичних статей[71] 1969 року Стояновіч видав книжку «Між ідеялами та реальністю»[72], що вона в основному була присвячена етичним питанням соціялізму, однак містить кілька глав про східноевропейське суспільство. На протилежність тим, хто, як Курон та Модзелєвський, вірили, що встановлення бюрократії було неминучим, Стояновіч наголошував на істнуванні історичних можливостей вибору. На його думку, не було «залізного закону», що відповідно до нього революції обов’язково занепадають. Утворення нової правлячої кляси можна відвернути упертою боротьбою послідовно революційних сил[73]. Отже, загалом «дві можливости постають як наслідок кризи капіталізму: етатизм та соціялізм»[74].

У випадку етатизму — катеґорія, що її Стояновіч прикладав до Радянського Союзу, але не до Югославії, — державний апарат є колєктивним власником засобів виробництва, що експлоатує робітників (на відміну від Джіласа, Стояновіч не розріжняє відмінностей серед бюрократії). Це насилу можна вважати за ориґінальну тезу, але новаторство теорії Стояновіча полягало в кількох заувагах, що їх він подав стосовно «етатистської кляси».

Спочатку Стояновіч уважив на те, що «етатистська кляса» відхилилася від традиційних правлячих кляс у головному, бо її економічна влада вийшла з політичної влади, тоді як зворотне прикладається до буржуазії. Це спостереження прийняло висновок Джіласа про те, що нова правляча «кляса» історично виникла як політична кляса на крок уперед.

По-друге, Стояновіч намагався — помітніше, аніж попередні прихильники теорії «бюрократичного колєктивізму», — виправдати прикладання поняття «кляси» до політичної верхівки. Термін «правляча каста», що його подекуди використовував Троцький, здавався Стояновічу некоректним, тому що «каста», це — виняткова соціяльна ґрупа, що вона відтворює себе на основі успадкованих рис, а це не прикладалося до радянської бюрократії. Так само він вважав недоречним термін «суспільна верства», тому що той виражає ідеолоґічну містифікацію. Єдиним терміном, що він би відображав відносини реалістично, було поняття кляси, адже воно ґрунтувалося на катеґоріяльній симетрії «етатистська кляса — робітнича кляса»[75]. Припущення Стояновіча, здається, полягає в тому, що пригноблена кляса може бути пригноблюваною тільки правлячою клясою. Слідуючи цьому припущенню, він навіть був готовий визначити ґрупу як клясу, що вона, за його твердженням, обумовлена політично, а не економічно.

Критичні послідовники Ріцці: Карло й Мелотті

Після повторного відкриття Бруно Ріцці[76] та публікації критичних розвідок Джіласа та Курона/Модзелєвського було імовірно, що буде перевидано щонайменше ті частини книги Ріцці «Бюрократизація світу», де містилася аналіза Радянського Союзу. І це справді сталося в 1967 році, коли з’явилося нове видання італійською[77]. Приблизно з того часу італійці Антоніо Карло (нар. 1941 р.) та Умберто Мелотті (нар. 1940 р.) розвинули теорії, що вони загалом вписувались у контекст міркувань Ріцці.

На відміну від Ріцці, соціолоґ Карло відкидав ідею, що бюрократія становила однорідний та монолітний блок, і не виділяв універсальну історичну тенденцію в бюрократичному колєктивізмі. У своїй праці 1971 року «Суспільно-економічна природа СРСР» Карло погоджувався з поглядами Курона та Модзелєвського, хоча не зазначав цього явно. Так само, як і вони, Карло помітив зв’язок між процесом індустріялізації поза світовим капіталістичним ринком та появою «правлячої кляси». Його головна теза така: бюрократично-колєктивістське суспільство може виникнути в країнах, де продукційні сили перебувають на відносно низькому рівні. Звісно, лад можна було накинути й розвиненішим країнам (НДР або Чехословаччина після другої світової війни), але тільки на нетривалий проміжок часу — незабаром це обов’язково призведе до серйозної кризи, оскільки бюрократичне плянування є ефективним лише в слаборозвиненій країні. Щойно продукційні сили, розвиваючись, досягають рівня, що його можна порівняти із сучасним розвинутим капіталізмом, бюрократичне плянування стає непідконтрольним. Карло вважав, що підтвердженням цього є Радянський Союз. То-ж тоді як на початковому етапі бюрократичного плянування (за першої п’ятирічки) важливих чинників було відносно мало, вже за часів другої п’ятирічки плянувальники натрапили на труднощі, бо ріст продукційних сил за першого пляну спричинив неймовірне збільшення даних та умов, що на них мали зважати:

«Економічну структуру бідної, переважно сільськогосподарської країни не можна безумовно порівнювати зі структурою розвинутої індустріяльної країни. Навіть якщо обсяг товарів залишається досить обмеженим, звичайне зростання виробництва спричиняє низку проблєм, як-то реґулювання, поєднання та посилення складности попередніх рішень в сфері транспортування, утримання, зберігання і розподілу»[78].

Скоро-но досягнуто инші цілі плянування, загальна структура економіки набуває більш складного характеру.

«Стає очевидним те, що плянувальники мають неймовірну роботу щодо підрахування та передбачення напряму економіки. Ба навіть за допомогою електронних комп’ютерів не можна здолати ці проблєми, враховуючи сучасний рівень розвитку продукційних сил»[79].

Ідея Карло полягала в тому, що суспільна складність та підрахунки бюрократичного плянування були несумісні. Якщо припустити, що СРСР допомагали мільйони високорозвинутих комп’ютерів (що геть далеко від правди), щоб хто завгодно міг плянувати кожну операцію окремого робітника, тоді реалізація такого надто детального пляну все одно була би практично неможливою:

«Оскільки такий механізм стає неймовірно складним, він мав би працювати на кшталт великої і складної математичної моделі, що її не можна було би брати під сумнів та переробляти кожного дня. Така система передбачала б істнування величезного і напрочуд сильного бюрократичного апарату задля того, щоб стежити за кожною дією кожного робітника, а також передбачати збільшення невиробничих витрат, тобто марнування. Отже, головна проблєма, що її комп’ютери мали б вирішити, постає знову»[80].

У якійсь точці плян став би гальмувати розвиток продукційних сил. Тільки-но система дійшла цієї точки, теоретично постали би дві можливості: або повернутися до орієнтованого на ринок виробництва, що воно б вирішило питання підрахунків «автоматично», або розпочати «справжнє» соціялістичне економічне плянування.

Зрештою, криза бюрократичного плянування була найважливішим вираженням суперечности між продукційними силами та виробничими відносинами в бюрократичному колєктивізмі. Иншими вираженнями були диспропорції між першим відділом (сектором засобів виробництва) та другим (сектором споживчих товарів), що їх перед тим визначили Курон та Модзелєвський, та низькі продуктивність праці й якість товарів, що випливало з того, що робітники в радянській системі не були безпосередньо зацікавлені виробляти високоякісні товари:

«Радянські працівники, відчуваючи, що завод їм не належить, цілі пляну не є їхніми, приймають инше ставлення. ‹…› Це неприйняття робітників сполучається з адміністративними рішеннями. Таким чином, можна виробляти занадто важкі трактори, бо плян встановив мету відносно ваги, керівництво може отримати зиск, якщо встановлену ціль перевиконано, а пролєтаріят не бачить потреби виробляти високоякісні товари, щоб примножувати статки бюрократії. ‹…› Враховуючи потребу в робочій силі, вони [пролєтаріят] знають, що їх не можуть звільнити, адже немає резервної армії, щоб замінити їх. Позбавлені влади, воли та прийнятного рівня життя, вони реагують на це найнижчим темпом та якістю праці»[81].

Так само як і Стояновіч, серед иншого Карло вважав, що слаборозвинені країни, що вони прагнули індустріялізації поза межами капіталістичних відносин, історично могли обирати — соціялізм або бюрократичний колєктивізм. Зосібна, події в Китайській Народній Республіці, на його погляд, виявили, що бюрократичний колєктивізм був не єдиним виходом для неіндустріялізованих країн.

Щоб виникла бюрократично-колєктивістська структура, необхідно, аби бюрократичний апарат міг домогтися незалежности супроти инших кляс. Радянський Союз продемонстрував, як саме це може здійснитися. Після того, як революція 1917 року загрузла (громадянська війна та ин.), з одного боку, національна буржуазія мала недостатньо сил, аби відновити власне панування, а з иншого боку, експлоатовані кляси ще не були достатньо сильними для того, щоб дати підмурівок соціялістичній перспективі (Карло, між иншим, вважав, що такий самий процес бюрократичної автономізації відбувався в Египті)[82].

Карло вважав малоймовірним встановлення бюрократичного колєктивізму в багатьох країнах. По-перше, імперіялізм навряд чи дозволить, щоб справи зайшли так далеко, а, по-друге, революційні рухи в «третьому світі» ставали чимдалі потужнішими та свідомішими, завдяки чому з’являлися компенсуючі сили «знизу». А от у чому Карло був переконаний, хоч і не казав цього відкрито, то це в тому, що бюрократичний колєктивізм мав шанс у період послаблення клясової боротьби на національному та міжнародному рівні (схожість із судженням Троцького про історично коротку тривалість явища соціялістичного переходу є, у цьому відношенні, дуже примітною).

Політолоґ Умберто Мелотті схвалював аналізу Карло бюрократичного колєктивізму, але розходився з ним щодо умов виникнення цього явища. Мелотті критикував Карло, доводячи, що будь-яке розріжнення між слаборозвиненими та розвиненими країнами або багатими та бідними країнами цілком «немарксистське», якщо не посилатися на домінуючу ролю способу виробництва, а якраз цього Карло не робив. Як альтернативну гіпотезу, Мелотті запропонував таку: «Власне, як показує історія, бюрократичний колєктивізм виходить не зі слаборозвинених країн як таких, ‹…› а з країн, що вони вже засновані на азіятському способі виробництва»[83].

Та це не означало, що «азіятські» країни могли поступувати у напрямку бюрократичного колєктивізму. Приклад Індії продемонстрував, що перехід до (слаборозвиненого) капіталізму можливий:

«Допрацьовуючи нашу арґументацію, ми можемо стверджувати, що бюрократичний колєктивізм є типовою формою розвитку країн, що вони стоять на азіятському чи напівазіятському [!] способі виробництва, що він не улягає капіталістичному способу виробництва як тривалому та проникливому зовнішньому впливові»[84].

Карло відхиляв цю заввагу, наполягаючи на тому, що Росія в 1917 році була капіталістичною, і селянська община не пережила XIX століття, тимчасом як азіятські відносини в Китаї були пережитком десь у 1925-1927 рр.: на той час країну було вже включено до системи імперіялістичної конкуренції[85].

Фентем/Маковер

У 1970-ті рр. у Ліверпулі було засноване «Велике полум’я» (Big Flame), що його осередки згодом з’явились і в инших британських містах. Це була невеличка політична ґрупа, що її надихали такі італійські орґанізації, як «Боротьба триває» (Lotta continua), — орґанізації схильні стихійности[86]. «Велике полум’я» активно опонувала троцькізмові[87] і наприкінці 1970-х рр. розпочала власну аналізу Радянського Союзу.

Найбільш важливим внеском до дискусії був памфлет «Сторіччя неочікуваного» математика Мойше Маковера (нар. 1936 р.), відомого лівосоціялістичного автора, та його співавтора Джон Фентема[88]. У цьому тексті автори висловили ідеї, близькі до робіт Карло і Мелотті. Вони почали аналізу із зауваги, що бюрократичний режим, що вони його називали «державним колєктивізмом», не поширився по всьому світі, а обмежився певною його частиною:

«Поки країна за країною в слаборозвиненій частині світу підпадала під державний колєктивізм, розвинений капіталістичний світ лишався фактично несприйнятливим до нього. ‹…› Історичні факти наводять на думку, що сталінська Росія і справді уособлює нову форму суспільства, але такого, що воно поширилося лише у слаборозвиненому світі»[89].

З цього спостереження вони дійшли висновку, що державний колєктивізм виникав у країнах, де можливість «нормального» капіталістичного розвитку була виключена, тимчасом як світова соціялістична революція (що вона змогла б вирішити проблєми цих країн почерез плянування та міжнародну кооперацію) не була на порядку денному. Державний колєктивізм був способом виробництва, паралєльним до капіталізму, і мав завдання розвинути продукційні сили у тих країнах, де їх не міг розвинути капіталізм[90].

Так само, як Курон і Модзелєвський, Фентем та Маковер вбачали нагромадження засобів виробництва в формі споживчої вартости «двигуном» державного колєктивізму. Однак вони пішли на крок далі, аніж польські автори, адже вони також намагалися пояснити, чому істнував прямий зв’язок між пріоритетним розвитком першого відділу (сектор засобів виробництва) та зиском бюрократії. Відповідно до Фентема та Маковера, було три причини того, чому бюрократія вважала за необхідне виробляти засоби виробництва. По-перше, сама індустріялізація виправдовувала як систему, так і головування бюрократії у ній. По-друге, намагаючись відтворити власну владу, бюрократія користала з центрального інструменту своєї влади, а саме частини суспільної продукції, що вона потрапляла до фонду накопичення. Чим більше був фонд накопичення, тим потужнішою та успішнішою була бюрократія. По-третє, тиск, що його здійснювало капіталістичне оточення, спонукав до форсованого розширення військової частки державного апарату, а отже і до розширення промислового «устаткування»[91]. І, так само, як Карло, Фентем і Маковер ототожнювали межі бюрократичного «плянування» з невмінням керувати складним індустріяльним суспільством[92].

Цікавий арґумент, що його висунули Фентем і Маковер для обґрунтування використання поняття «кляси» щодо бюрократії. Слідом за катеґоріяльною симетрією, що ми її вже бачили в теорії Стояновіча, вони покликалися на той факт, що верхівка була стабільною свої складом і самовідтворювалась. До того ж вони вважали, що поняття «кляси» потрібно трактувати широко:

«Кляса, це — не надісторична катеґорія. Справа не просто в тім, що кожний спосіб виробництва має свої, тільки його притаманні кляси. Саме розуміння того, чим є клясою, відріжняється залежно від способу виробництва. Инакше кажучи, не тільки самі кляси, але й сама катеґорія кляси є ріжними за ріжних способів виробництва. Тим-то якщо бюрократія може й не бути клясою в тому сенсі, в якому цей термін вживають щодо капіталізму, вона може бути клясою в сенсі, властивому державному колєктивізмові»[93].

Свізі

Як вже згадувалося раніше, видатний американський марксист Пол Марлер Свізі (1910-2004)[94] в 1960-ті рр. зі співчуттям поставився до китайській критиці Радянського Союзу в 1960-ті рр. Але на відміну від Беттеляйма та йому подібних Свізі висловлював певні застереження[95]. Коли китайська партійна верхівка заявила, що 1963 року Югославія шляхом мирної контрреволюції змінила соціялізм на капіталізм[96], Свізі з цим не погодився (Югославія, на його думку, залишалася соціялістичною), та він все ж таки підтримав концепцію, що власне «зміна [соціялізму на капіталізм] може відбутися без насильницької контрреволюції чи іноземного втручання»[97]. Після вторгнення до Чехословаччини 1968 року Свізі намагався довести, що Югославія Тіто і Чехословаччина Дубчека, так само як Радянський Союз із союзниками, поступово повертали до капіталізму, хоча рухались у цьому напрямку з ріжною швидкістю[98].

1970 року Свізі писав, що зерна контрреволюції засіяно на початку 1920-х рр., коли робітнича кляса роздробилась через громадянську війну й інтервенцію. Більшовицька партія до того часу встигла втратити свою орґанічну клясову базу, а, отже, продовжувати боротьбу мала як заступниця робітничої кляси:

«Партія встановила диктатуру, завдяки чому здійснила величні подвиги індустріялізації та підготувалася до неминучого нападу імперіялістських сил, але ціною [цього] було поширення політичних та економічних бюрократій, що вони радше придушували, аніж представляли радянську робітничу клясу, і поступово закріпилися при владі як нова панівна кляса»[99].

Свізі промовчав про точну сутність цієї нової панівної кляси; однак він чітко дав зрозуміти у декількох статтях з теми дискусії, що не бачив нічого в теоріях «державного капіталізму»[100]. 1976 року він написав:

«Я думаю, що я достатньо обережно дав зрозуміти, що не можу прийняти просте визначення Беттеляймом СРСР як «капіталістичного». За теперішнього стану наших знань я схиляюсь до того, щоб залишити відкритим питання точної сутности експлоатаційного клясового суспільства, що воно утворилося в СРСР»[101].

Ця байдужа до питань «віри» клясова теорія, що вона обмежена до згадки про «панівну клясу ‹…› нового типу»[102], пізніше проторувала шлях до ретельніше розробленої концепції. Згідно з пізнішою інтерпретацією Свізі, Радянський Союз був суспільством без економічних законів розвитку, притаманних капіталізмові:

«З цього виходить, що панівній клясі бракує основи, аби відповідати за управління усім соціяльним капіталом. Вона має виробляти власні цілі, адже вона не може просто засвоїти та керуватися цілями, належними до прихованої автономно працюючої економіки»[103].

Єдиним мотивом, що ним керувалася бюрократія, було збереження та зміцнення її статусу привілейованої кляси. Для того, щоб це здійснити, вона мала робити дві речі: (i) реґулювати відносини між капіталом та працею, себто відносини експлоатації, що означало б репресії, так само як і спроби поступово покращити стандарти життя; (іі) опиратися постійній загрозі з боку капіталістичного оточення, що воно б призвело до форсованого нагромадження [капіталу], опортуністської дипломатії (пакт між Гітлером та Сталіним, наприклад) тощо. Обидва завдання суперечили одне одному через те, що високі рівні нагромадження, що вони необхідні для «мирного співістнування», підважували політику, необхідну для реґулювання відносин між капіталом та працею. Однак, тимчасом, було зрозуміло, що радянське суспільство не мало внутрішнього стимулу до експансії, що вона є типовою для капіталізму[104].

6.iv. Теорії нового способу виробництва без (згуртованої) панівної кляси

Позаяк недоліки трьох традиційних підходів (державного капіталізму, деформованої робітничої держави, бюрократичного колєктивізму) ставали більш помітними, відчувалася гостра потреба нового погляду серед критичних марксистів. Минулі спроби майже забули, то-ж дослідники чулися почасти голіруч. Оскільки правильність лінійної схеми на той час була всюди під сумнівом[105], багато хто міг міркувати з приводу істнування «обхідного шляху» в історії і непередбачених суспільних формацій. Ба більше, дехто міг, щонайменше тенденційно, звільнитися від вузької інтерпретації історичного матеріялізму, що згідно з ним динаміку історичного процесу зрештою буде визначено розвитком продукційних сил.

Першопрохідники: Артур, Навіль, Альфатер/Нойзюс

Перші спроби західних марксистів розробити новий підхід — приблизно 1970 року — були дещо непевні та туманні. Перші ініціятиви зі створення нової концепції пов’язують з молодим британським філософом Крісом Артуром, французьким філософом на пенсії П’єром Навілєм і західнонімецькими економістами Ельмаром Альтфатером та Крістелем Нойзюсом.

Артур (нар. 1940 року), порівняно з иншими, був ближчий до троцькістської інтерпретації. Він висловив думку, що у націоналізованій економіці чіткий розподіл між політичними та економічними сферами вже не був можливим, і бюрократична верхівка з цієї причини мала не тільки політичну владу (як стверджував Троцький), а й економічну. Бюрократія орґанізовувала і виробництво, і транспортування, роблячи це як незалежна сила, що вона служить тільки собі. Тому питання, чи можна вважати бюрократію клясою, було складним для Артура, адже він не знав, «яким чином визначається кляса»[106]. Відтак він не хотів обзиватися про це питання, але, навспак, намагався описати суспільно-історичне місце бюрократії:

«Бюрократія (особливо тоді, коли вона при владі у суспільстві) є соціяльним прошарком, що він розвивається, ґрунтуючись на функціональній диференціяції в робітничих орґанізаціях і пореволюційних інституціях; це прошарок, що він скоро розвиває власні інтереси, стаючи консервативною силою, що вона придушує подальший революційний розвиток. Однак саме через її походження у процесі самої пролєтарської революції ріжниця між пролєтаріятом та бюрократією є недостатньо визначеною та нестійкою, аніж точна ріжниця між капіталістичними приватними власниками та пролєтаріятом. Це означає, що «місце» між капіталізмом та чистим соціялізмом може зайняти майже безкінечна кількість перехідних форм, що в їх вивченні потрібно брати до уваги більш ніж один вимір: нерівність доходів, розподіл влади, ба навіть ідеолоґічні критерії, що можуть допомогти визначити напрям зміни тощо»[107].

З цієї характеристики очевидно, що Артур вважав радянське суспільство посткапіталістичним, отже, ближчим до соціялізму, аніж капіталізму[108].

П’єр Навіль (1904-1983)[109] висловився з приводу радянського суспільства значно негативніше. У його книзі «Соціялістична зарплатня», що вона у дечому нагадує погляди Лора, він дав зрозуміти, що, на його думку, це було не посткапіталістичним суспільством, а капіталістичною формацією у вигляді державного соціялізму. В дійсності суть була в тому, що робітнича кляса експлоатувала саму себе:

«Власне, державний соціялізм є чимось схожим на скупчення кооперативів, що вони працюють згідно з низкою законів, перейнятих від капіталізму, координовані на центральному рівні жорсткою рукою бюрократії. Робітники є в певному сенсі «самі собі капіталістами», експлоатуючи «власну працю». Отже, вони відтворюють вид нерівностей, що вони притаманні відносинам закону вартости, хоч вони не є приватними власниками, що забезпечують це відтворення»[110].

Саме це Навіль називав «взаємною експлоатацією», за якої робітники продавали робочу силу власній клясі. Беручи до уваги «комерційну функцію здатности працювати»[111], система залишалася капіталістичною, хай там і не було жадної капіталістичної кляси. Цією тезою Навіль розташувався «на півдорозі між троцькістською теорією та теорією державного капіталізму»[112].

Вражені подіями у Чехословаччині в 1968 році, Ельмар Альфатер (нар. 1938 р.) та Крістель Нойзюс (1937-1987) наступного року видали аналітичну статтю в «Ноє Крітік», теоретичному орґані соціялістичного молодіжного руху. Ця аналіза мала на меті «збагнути суперечності в соціялістичних суспільствах, що привернули до себе посилену увагу через військову інтервенцію»[113]. З урахуванням контексту, за якого Альфатер і Нойзюс опублікували свою розвідку, вони використали зокрема дані про чехословацьке суспільство задля обґрунтування їх арґументації. Натомість загадані рямці ессе були ширшими: Чехословаччина була, як стверджували автори, «зразковою» для усього Східного блоку.

Альфатер та Нойзюс трактували країни Східного блоку як «перехідні суспільства», що в них бюрократія була повністю суспільно автономною, непідконтрольною жадній клясі. Бюрократія, отже, мала змогу сама спрямовувати економічний процес відповідно до власних забаганок. Водночас ця пануюча верхівка не могла здобути леґітимації в суспільстві так само, як і «звичайні панівні кляси». Ось це робило їхню позицію у владі хиткою; бюрократія постійно почувалася змушеною виправдовувати власне істнування та розширення своєї влади форсованим розвитком продукційних сил:

«Бюрократичні режими в соціялізмі більше, аніж у капіталізмові, змушені доводити власну суспільну ефективність: їхні звіти виробництва покликалися на високі показники росту економіки, швидку індустріялізацію, освітні можливості для усіх прошарків суспільства, успіхи у науково-технічній сфері тощо. Ототожнення економічної ефективности з побудовою соціялізму, тобто включення революційних цілей, що задля них маси скинули капіталізм, у скорочених бюрократією розрахунках ефективности є спробою бюрократії уникнути небезпеки, що вона випливає з її революційного походження»[114].

Економічна ефективність означала вищий темп економічного росту, а високі темпи надалі можна було реалізувати лише поступом економічного відділу, що він виробляє засоби виробництва:

«Темпи економічного зростання залежать від продукційности капіталу, вкладених коштів та/або темпу відшкодування витрат. Перше тим вище, чим меншим є темп відшкодування; але темп відшкодування та/або коефіцієнт капіталу (єдине вираження темпу відшкодування за відсутности тимчасового виміру) залежить від структури усіх виробничих коштів національної економіки. Звідси можна зробити висновок, що продукційність індивідуальних проєктів не можна вирахувати, не посилаючись на взаємодоповнюючі проєкти. Коли взаємодоповнюваність виробничої структури ще не ґрунтується на високому рівні індустріялізації, тоді сперш має бути створено взаємодоповнювальний комплекс. Однак для цього необхідний розвиток галузей промисловости, що вони створювали б засоби виробництва»[115].

Таким чином, пріоритет, що надали розширенню важкої промисловости, лоґічно випливав із суспільної позиції панівної бюрократії.

Що більше поступувала індустріялізація, то більше бюрократія гальмувала подальший економічний розвиток. У перехідних суспільствах були два особливі фактори, що вони в цьому сенсі впливали найбільш неґативно. З одного боку, зростання продукційних сил у системі централізованого плянування означало, що у перспективі встановлені бюрократією цілі плянування ставали менш реалістичними. Централізоване плянування без демократії виробників (самоврядування робітників) передбачало установлення грубих плянових показників, що надто сильно обмежувало автономію підприємств. Розширення та надто складне походження економічної структури виявилося у зростанні розходження між показниками на центральному рівні, і світовими; отже, економічні ресурси було змарновано, що й загальмувало процес зростання[116]. З иншого боку, продукційні ресурси чимраз більше марнувалися, і марнотратство чимдалі важче вдавалося тримати на прийнятному рівні. Спроби стримати марні витрати за допомогою чимраз кількісніших показників мали протилежний ефект; функція контролю ускладнилася ще більше, бо система стала ще більш заплутаною і громіздкою[117].

Обидві тенденції створили перепони для бюрократії тому, що вона вже не могла дотримуватися своїх внутрішніх критеріїв леґітимації, а саме високої ефективности. Якщо ця ситуація стане помітно суперечливою, тоді бюрократія спробує себе реформувати. Як стверджували Альтфатер і Нойзюс, це було справжнім тлом структурних реґулювань, що до них удавалися в 1960-х рр. у багатьох східноевропейських країнах. Проте ці реформи були приречені на поразку в перспективі, адже бюрократія залишалася при владі. Якби вона намагалася б вирішити економічні проблєми, надаючи масам більше можливостей брати участь у прийнятті рішень (поступка у напрямку демократії виробників), тоді «виникали б конфлікти такого типу, що СРСР ставали питаннями суспільної ваги»[118].

Дискусія у «Лінкс»

Артур, Навіль і Альфатер/Нойзюс розробили свої ідеї незалежно один від одного у Великобританії, Франції та Західній Німеччині відповідно. Ця практика роботи окремо, в межах національних кордонів, поступово сходила нанівець, але не була подолана повністю. У Федеративній Республіці Німеччині дискусія у журналі «Лінкс» упродовж 1973-1977 рр. зіграла важливу ролю у стимулюванні обмін думками щодо Радянського Союзу на Заході.

Дискусія розпочалася з серії статей Йогана Еґерта про новий тип суспільства, що його закони розвитку досі були майже невідомі. Він запропонував назвати цю форму суспільства «етатистською», вважаючи, що її основну сутність не можна зрозуміти в рамках традиційного поняття власности:

«Якщо прийняти володіння засобами виробництва за вирішальний критерій кляси, тоді радянське суспільство сьогодні є безклясовим суспільством, адже приватна та/або суспільна власніть колгоспних селян не служить нагромадженню капіталу, і усе населення де-факто складається з найманих працівників. Але якщо взяти управління як ядро марксистської теорії, тоді радянське суспільство є антаґоністичним суспільством, що його визначають суперечності інтересів».

Згідно з Еґертом, фундаментальна суперечність істнувала між юридичним володінням та реальними інтересами панівної верхівки. Суперечність між більшістю населення та верхівкою, отже, не була традиційною суперечністю між клясами, оскільки вона перш за все ґрунтувалася не на майнових відносинах, а була ще одною формою соціяльного антаґонізму. Це пояснює, чому Еґерт змалював верхівку за допомогою понять на кшталт «квазікляса», «сеґмент-кляса» та «керівна соціяльна ґрупа». Влада цієї «квазікляси» була створена наслідкому поділу на розумову й ручну працю, що дотепер був причиною бюрократизації усіх робітничих орґанізацій та робітничих країн[119].

Розвідка Еґерта викликала багато відгуків. Обговорювати їх всі тут зайве, бо вони ріжнилися якістю, і не всі сприяли дискусії. Отже, були автори, що вони долучилися до дебатів з Еґертом з явно прихильної позиції[120], і ті, хто, менш одверто підтримуючи теорію Еґерта, сильніше за нього наголошували на деформуючому впливові капіталізму й тому продовжували вважати радянське суспільство «перехідним»[121].

Новаторським був внесок Ганса-Ґеорґа Конерта (1933-2004), що він конкретніше розглянув суперечність в радянському суспільстві. Виходячи з марксистської тези, що у кожному способі виробництва продукційні сили у певний момент вступають у конфлікт з виробничими відносинами, Конерт спробував пояснити, що в СРСР швидко з’являлися умови, необхідні для зміни виробничих відносин. Серед суперечностей, що поставали з конфлікту між продукційними силами та виробничими відносинами, він вказував на неспроможність «заощаджувати витрати на уречевлену та живу працю на індивідуальному та суспільному рівнях». Крім того він вказав на спричинену таким станом складність покращувати споживчі якості промислових товарів і на суперечність між зростаючим усуспільненням процесу виробництва та браком усуспільнення процесів ухвалення рішень. Головна функціональна вада тогочасного Радянського Союзу, за Конертом, виражалася в двох аспектах, а саме у неефективності управління і його недемократичні структурі (ці два боки проблєми були взаємопов’язані)[122].

Приблизно через два з половиною роки дискусія у «Лінкс» мала своє продовженя, до чого спонукала екстрадиція Вольфа Бірманна з НДР. Дискусію відродила дуже спірна стаття Манфреда Шарера[123]: цього разу учасники ретельніше розробляли тему. Відтак, Шмідерер, який ще чотири роки тому вважав дуже необхідним враховувати капіталістичний вплив під час аналізи реального соціялізму, тепер став значно критичнішим:

«Ми все ще дозволяємо традиції — традиції III Інтернаціоналу — блокувати нас: згідно з нею, ми маємо не забувати про несприятливі умови революції в Росії, звертати усе на капіталістів, для зміни країни та її людей потрібен час, це суспільство будує соціялізм».

Повністю дотримуючись цього погляду, Шмідерер посилався вже не на «перехідне суспільство», а на незалежну формацію. У цьому новому суспільстві соціяльна єдність (синтеза), на відміну від капіталізму, встановилася почерез економічні закони за спинами виробників, а не почерез пряме соціялістичне усуспільнення. «Виробники є об’єктом соціяльних процесів. Це також створює владу»[124].

Так само як і Шмідерер, Конерт намагався підійти до радянського суспільства як до незалежної формації. Він вказував на невирішені методолоґічні проблєми, що вони випливали з того факту, що катеґорії, застосовувані для вивчення буржуазних суспільств, були недоречними для аналізи радянського суспільства. Отже, він обстоював спочатку емпіричне вивчення соціяльної реальности і зняття наличок, що їх надто квапливо почепили[125].

Дві статті знову здійняли тему поділу на розумову та фізичну працю, що про нього йшлося в Еґертових вступних есеях. Ґрупа авторів порушила питання про те, чи влада бюрократії все ж таки коренилася в продовженні тейлористських робітничих процесів: «Ми не дуже здивовані, що серед працівників, що їх звели до придатків до машин та до провідних і керівних ієрархій, не може виникнути пряма соціялізація і/та так часто згадувана «вільна асоціяція»[126].

Політолоґ Ганс Кайзер (1935-1979) та історик Вольфґанґ Айхведе (нар. 1942 р.) відкрито схвалювали цю думку. Вони звернули увагу на те, що ідея революції російських більшовиків передбачала, з одного боку, тісний зв’язок між ієрархічною орґанізаційною будовою, що вона ґрунтується на вказаному поділі праці, і, з иншого боку, ідеяли соціялістичного суспільства. Сила лєнінської теорії істнувала саме всередині цієї комбінації. Зрештою, аванґардистська претенсійність партії чудово відповідала ієрархічній структурі виробничого процесу. Це створило умови для тріюмфу партії над робітничими радами і для тріюмфу профспілок над завідськими комітетами серед усього суспільства. Історичним результатом цього була бюрократична верхівка двоїстого характеру: чинний лідер робочих процесів і відносно автономний керівник політичної сфери[127].

Дучке та його критики

Під впливом дискусії про способи виробництва, що відновилась наприкінці 1950-х рр., деякі автори намагалися доповнити інтуїтивне розуміння сутности радянського суспільства аналоґіями зі старими типами суспільства. Зокрема, одним з джерел натхнення був Віттфоґель, що він, як ми вже бачили раніше, у книзі «Східний деспотизм» (1957 р.) писав про зв’язок з азіятським способом виробництва.

Впродовж певного часу полєміка точилась навколо теорії колишнього студентського лідера Руді Дучке (1940-1979)[128], представленої ним у дисертації 1974 року та подальших статтях[129]. Дучке вважав, що концепція азіятського способу виробництва була найкращим аналітичним інструментом для розкриття історії Росії та Радянського Союзу. Дучке пов’язував «азіятизацію» Росії із завоюванням її татарами у XIII столітті, погоджуючись у цьому пункті з Віттфоґелем, якого він хвалив у власних працях[130]. Відтоді, на думку Дучке, країна, що вона уже перебувала під сильним Азії з точки зору ґеографії та сільського господарства, чимдалі сильніше відмежовувалась від Европи. Дучке вважав, що дореволюційній Росії був притаманний «напівазіятський спосіб виробництва»[131], — ярлик, що його в подальшому не уточнювано, — який за ріжних історичних умов міг мати февдальні та капіталістичні риси, але, не зважаючи на це, не змінювався посутньо. Дучке визнавав, що з цією тезою він вступав у своєрідний «конфлікт з Марксом і Енґельсом»[132], але був достатньо неортодоксальним, щоб не вважати це за проблєму.

Дучке розріжняв дві фази розвитку в старій Росії: напівазіятську февдалізацію, що почалася за Петра І, і напівазіятський державний капіталізм, що він поступував у XIX столітті. Останній мав переживати застій, бо вирішальною залишалась його напівазіятська основа, і промислове виробництво за капіталістичним зразком було, як то кажуть, «покраплене» згори[133]. Сільське господарство залишалося економічним базисом, тоді як промислове виробництво було надбудовою[134]. За цих умов єдиною соціялістичною перспективою мав би стати селянський опір індустріялізації під «пролєтарським керівництвом» як поштовх до аґрарного комунізму, що він би базувався на «общинах»[135]. Однак Лєнін і більшовики обрали инший шлях: вони взяли за приклад західноевропейську цивілізацію, повним ходом просуваючи індустріялізацію, що її раніше лише «покрапили». Цей вибір не був історичною необхідністю; об’єктивна кількість можливостей розвитку була невеликою, та ніколи не було абсолютної необхідности обирати саме більшовистський підхід[136]. Справді, нова економічна політика 1920-х рр. означала початковий відхід від старих відносин, але близько 1930 р. «азіятський деспотизм» встановився на новішому, вищому рівні[137]. З усіма «азіятськими вивертами» панівна кляса зміцнила своє положення при владі. «Азіятський імперіялізм», встановлений подібним чином[138], схилявся до аґресії, бо він міг частково долати внутрішні вади почерез експансію[139].

Критика. Доробок Дучке привернув до себе багато відгуків. Критикували переважно п’ять пунктів. Спочатку зауважували, що Дучке не надто точно визначив власні поняття, що вони залишалися неясними, а саме щó справді малося на увазі під терміном «напівазіятський спосіб виробництва». Небезпідставно Вольф-Дітріх Шмідт писав, що Дучке варто сприймати «радше як винахідника, аніж як дослідника та першовідкривача нових суспільних формацій». Відповідь Дучке, а саме що він мав на увазі під напівазіятським «найнижчу форму азіятського способу виробництва», злиття «сільськогосподарської „незрілої форми“ та азіятського деспотизму», була в поданому контексті ані пояснювальною, ані адекватною[140].

Декілька авторів завважили, що Дучке насправді не аналізував Росію і Радянський Союз, а лише обмежився трактуванням певних праць Маркса і Енґельса про Росію. Це спонукало до закидів, що він займався «надмірним цитуванням» та обрав «неісторичну» та «доґматичну» методу праці[141].

Далі зауважували, що концепція февдальних і державно-капіталістичних форм напівазіятського способу виробництва (хай там що цей спосіб означає) була надто сумнівною. Валіч зазначав, що будь-який капіталізм у будь-якій формації був від початку випадковим та неприроднім:

«Голод, зубожіння тощо є нічим иншим, аніж супутніми явищами примітивного нагромадження, що відбувалося як в Англії, Бельґії та Сілезії, так і сьогодні у Бразилії, Чілі та Індонезії. Якщо ж Дучке навпаки спирається на припущення, що в Росії капіталізм не виник природно, він затемнює питання первісної акумуляції. Ніде капіталізм „природно“ не виник»[142].

Поза цим залишалося питання, яким чином швидкий розвиток продукційних сил був можливим до і після 1917 року всередині азіятського способу виробництва, що йому, зрештою, був притаманний застій[143].

У підсумку Бройєр висунув завваги, що висунута Дучке альтернатива лєнінсько-сталінському розвитку в Радянському Союзі (відновлення старих селянських общин) була повністю неісторичною й ірраціональною. Бройєр писав про невиправдану романтизацію, що вона, «постійно затуляючи реальну історію, може тільки осягнути абсолютну історичну силу суб’єктивізму»[144].

Зімін

Подібно до Дучке, східноевропейський дисидент Алєксандр Зімін також долучився до відновлених дебатів про способи виробництва. Зімін, більшовик старої формації, що він у 1920-х рр. належав до «об’єднаної опозиції», а потім багато років провів у концентраційних таборах[145], у 1970-ті рр. був автором кількох самвидавних есеїв, де він намагався визначити сутність радянського суспільства[146]. На противагу Дучке, Зімін намагався використовувати катеґорію азіятського способу виробництва як евристичний засіб. То-ж Зімін намагався привернути увагу не до «азіятських» рис у радянському суспільстві, хоч він і не відкидав їх істнування, але радше до паралєлі, що, на його думку, істнувала між азіятським способом виробництва і східноевропейською формацією.

Ця паралєль виникла зі спроби Зіміна потрактувати історію однолінійно. Він стверджував, що є один «головний шлях» у розвитку людства, а саме клясична послідовність рабство — февдалізм — капіталізм. Натомість цей головний шлях мав варіації, відхилення та винятки, але істнував як суцільна динаміка. Розвиток був нестійким – одна стадія обов’язково вела до наступної. Через це Зімін був прибічником того, що він сам називав «загальною теорією трьохступеневого характеру проґресу клясового суспільства»[147]. Азіятський спосіб виробництва не входив до цієї схеми:

«Занепадницький характер суспільства, що воно належить до азіятського способу виробництва, означає, що таке суспільство нікуди не росте і нікуди не веде. Воно не має ані законів розвитку, ані соціяльних сил, що вони можуть допомогти йому вийти за межі, що дозволить перейти на вищий щабель суспільства»[148].

Занепадницький характер азіятського способу виробництва є, на думку Зіміна, результатом невдалого переходу від примітивних громад до рабовласницького суспільства.

Для Зіміна істнування азіятського способу виробництва вияснило декілька проблєм:

І) За певних умов у деяких країнах може відбутися фундаментальне відхилення від однолінійного розвитку.

ІІ) Як результат цього відхилення, створюється особливий спосіб виробництва, що він взагалі не відповідає жадній стадії однолінійної послідовности і також не створює перехідної фази між стадіями цієї послідовности. Однак настільки відхилюваний спосіб виробництва був здатний тривало та стабільно істнувати.

ІІІ) Такому відхилюваному способу виробництва бракує внутрішньої сили, що вона б дозволила повернутися на маґістральний шлях історичного розвою.

ІV) Відхилюваний спосіб виробництва може на певний час встановитися на великій території плянети.

V) Відхилюваний спосіб виробництва виникав за таких історичних умов, коли вперше відбувався перехід від безклясового суспільства до клясового. Там не було, так би мовити, досвіду такого переходу, і, отже, історія могла створити «мішану та химерну суспільну формацію» без внутрішньої динаміки.

Ці висновки привели Зіміна до основного його положення, згідно з яким він розташував Радянський Союз всередині широкого історичного руху:

«Подібно до того, як сталося в історії людства за великого переходу від доклясового до клясового суспільства, так і за великої переходу від клясового до безклясового суспільства в країнах, де цей перехід почався, він порушив природній хід дозрівання нової суспільно-економічної формації, підготовленого історичним поступом людства. Це порушення було виражене в крайньому викривленні цієї формації і у встановленні замість неї суспільного порядку, хоч і стабільного, що він нікуди не вів у своєму розвитку, і був у цьому сенсі занепадаючим, суспільного порядку, що він зіштовхнув суспільство у тісний кут і мав бути ліквідований, якщо потрібно було відкрити шлях для орґанічної послідовности суспільно-економічних формацій, що їх потребує історичний проґрес. Місцю, що його за першого переходу посів азіятський спосіб виробництва, відповідає, у теперішні часи історичного другого переходу, місце, зайняте суспільством сталінського «соціялізму в цілому», що він поширився на одній шостій земної кулі і з менш важливими відхиленнями розповсюдився на декілька инших країн»[149].

Погляд Зіміна підсумовано у наступній схемі:Радянське суспільство було ані капіталістичним, ані соціялістичним, ані перехідною фазою між ними. Воно передбачало глухий кут історії, підупале суспільство, де економічний розвиток був значно нижчим за розвиток у сучасному йому капіталізмові або у «першій фазі комунізму», що в ньому не було жадного необхідного внутрішнього розвитку у будь-якій сфері (соціо-психолоґічній, інтелєктуальній, моральній тощо).

Зімін відкидав істнування клясів у буквальному значенні слова в рямцях азіятського способу виробництва (він згадував про «функціональні кляси»), тому що, як він стверджував, не було чітко визначеного антаґонізму між експлоататорами та експлоатованими. Відносно Радянського Союзу Зімін казав про верхівку, що він її описав як «численний клясоподібний суспільний прошарок державних та квазідержавних аґентів»[150].

Вказавши на паралелі між азіятським способом виробництва і радянським суспільством, Зімін також звернув увагу на ріжні історичні контексти, що в них перебували ці два безвихідні способи виробництва. По-перше, тимчасом як азіятський спосіб виробництва виник у середовищі ріжних фраґментованих і взаємно ізольованих сільських громад, радянське суспільство стрімко розвивалося в епоху, коли людське суспільство стало ґлобальною спільнотою. Таким чином, це середовище від початку сильно впливало на розвиток радянського способу виробництва.

По-друге, завдяки ґлобальній взаємозалежности процеси розвитку кожної частини світу підсилювали одне одного. Частково через це скоручувалися інтервали між суспільними перетвореннями:

«Сьогодні не може скластися так, як це було природнім в епоху переходу від доклясового до клясового суспільства, коли одна країна віками а чи тисячоліттями може залишати непорушними підвалини свого суспільного устрою, бути відмежованою від змін ув иншій частині світу, навіть у сусідніх країнах, не зазнаючи жадного впливу ззовні. Така самоізоляція може зберігатися незрівнянно менше»[151].

І, по-третє, у той час як азіятський спосіб виробництва може бути підваженим лише ззовні, а не зсередини, на радянське суспільство можна справді вплинути у соціялістичному напрямкові зсередини, а саме революційною свідомістю робітничої кляси[152].

То-ж Зімін усвідомлював, що в 1970-1980-ті рр. важливість суб’єктивного фактору швидко зростала. Він не вірив у історичну неминучість, що на неї вказували инші автори:

«Стабільне суспільство сталінського „побудованого соціялізму“, яке веде в нікуди і що є у цьому сенсі застійним, яке власним виглядом і поширенням порушувало й викривляло послідовність суспільно-економічних формацій, хоч і виявилося можливим, не було й не є історично неминучим — навіть на території, де воно з’явилося»[153].

Проте теорія Зіміна майже не отримала відгуків у західномарксистських дискусіях.

Відхід: Зон-Ретель, Дамус і «суспільна синтеза»

У нових дискусіях з приводу Радянського Союзу концепція «суспільної синтези» мала вагу. Її було розроблено німецько-британським економістом Альфредом Зон-Ретелєм (1899-1990). У розвідці «Розумова та фізична праця. Критика епістемолоґії» (вперше надрукована 1970 року, виправлена 1972 року і згодом видана 1976 року) він визначає цю концепцію так:

«Кожне суспільство, що воно створене з множини індивідів, є мережею, що набуває чинности почерез дії цих індивідів. Те, як вони діють, є першочерговим для суспільної мережи; те, що вони думають, є другорядним. Їхні дії мають бути пов’язані поміж собою, аби укладатися в суспільство, і мають містити бодай мінімум одноманітности задля того, щоб суспільство функціонувало як ціле. Ця погодженість може бути свідомою або несвідомою, але вона має істнувати, бо тоді суспільство перетвориться на нежиттєздатне й індивіди зрештою попадуть у скрутне становище через взаємозалежність. Загалом це є передумовою виживання кожного суспільства; Це є вираженням того, що я називаю „суспільною синтезою“»[154].

У суті речи, Зон-Ретель розріжняв два типи суспільної синтези. З одного боку, продукційні суспільства, що вони є щонайменше потенційно безклясовими, утворювали синтезу в сфері виробництва почерез процеси праці; і, з иншого боку, привласницькі суспільства, що вони формують синтезу почерез діяльність від початку відмінною і тимчасово відділеною від процесів праці. У таких суспільствах неробітничі аґенти привласнюють результати праці. Це може відбуватися почерез одностороннє привласнення (грабунок, крадіжка, данина на добровольчих засадах) або почерез двостороннє привласнення (обмін товарами)[155]. Зосібна, Зон-Ретель присвятив себе вивченню останнього варіянту. На його погляд, істнування грошей притаманне суспільствам, що ґрунтуються на взаємному привласненню як втіленню абстрактного обміну (себто обміну байдуже чого), що утворює суспільну синтезу[156].

Західнонімецький політолоґ Рената Дамус (нар. 1940 р.) використала концепцію суспільної синтези Зон-Ретеля в деяких публікаціях, щоб проаналізувати східноевропейські суспільні формації. Хоча вона і зосередилася на НДР, та постійно вказувала, що її підхід можна прикласти до инших східноевропейських країн і Радянського Союзу. Її відпровідним пунктом було те, що ці формації не можна вважати капіталістичними[157]. Суспільна синтеза, зрештою, вже не відбувалася почерез обмін. Однак залишалося дві можливости: або реґрес панування, і, відтоді, одночасне справжнє усуспільнення, або нова форма панування, характеризована прямим пригнобленням.

У східноевропейських формаціях здійснилося друге. Воно складалося з централізованого плянування, через що і починали, опановували і забороняли тощо економічну діяльність, що вона, з одного боку, виявляла, що не істнувало жадного капіталістичного обміну-синтези, і все ще, з иншого боку, не доводила того, що влада робітничої кляси справді істнувала. Центральною проблємою було:

«Чи, незважаючи на одержавлення власности засобів виробництва, незважаючи на централізоване плянування а чи часткову відміну виробництва товарів, утворилися нові структури панування такого типу, що означало, що уряд влаштовано лише для виробників, а не, в рямцях поданих можливостей, виробниками ‹…›»[158].

Пряме керування можна здійснювати почерез індивідуальну залежність а чи почерез буржуазні «форми об’єднання». У суспільствах на кшталт Радянського Союзу відбувалося останнє:

«Пряме керування, що не вдається до буржуазних форм об’єднання, можна лише зрозуміти в рямцях особистих взаємозалежностей. Отже, буржуазні форми об’єднання є, у цьому випадку, необхідним корелятом прямого керування, адже воно припускає пасивного громадянина, що він зосереджений на приватному просторі й ототожнює стандарти життя з приватним споживанням»[159].

Дамус розріжняє, навіть якщо і не відкрито, чотири форми соціяльної єдности, що я її підсумую у наступній діяґрамі[160]:Як і в капіталізмові, робітник у Східній Европі постає як homo duplex [людина подвійна — Пер.]: він є, як зазначав Маркс, одночасно буржуа й громадянином. Ув істнуючому посткапіталістичному суспільстві було відкинуто суспільну синтезу через обмін, але замість неї не з’явилося усуспільнення. Індивіди, одже, були об’єктами прямого застосування влади. Але до конфлікту призводило не лише це: утруднявся технічний проґрес, а відсутність демократичних коригувальних засобів призводить до розширення бюрократичних апаратів[161]. Власне, Дамус характеризувала східноевропейські суспільства як гібридні формації, що в них плянова економіка, неекономічний примус і абстрактні відношення залежности сформували суперечливу єдність. Суспільну синтезу було досягнуто свідомо, але недемократично[162].

Баро і його критики

У головній праці Рудольфа Баро (1935-1997)[163] під назвою «Альтернатива у Східній Европі», вперше опублікованій 1977 року, помітний вплив занепаду однолінійної концепції історії. Однією з найважливіших рис цього твору східнонімецького дисидента було те, що він спробував пов’язати власну аналізу «реального капіталізму» з більш загальним поглядом на світовий історичний розвиток. Баро відкрито відкидав будь-яку однолінійну послідовність, стверджуючи, що у передколоніяльні часи у багатьох реґіонах поза межами Европи (таких як Мексика, Перу, Центральна Америка, Індія, Китай, Африка та Близький Схід) були залишки азіятського способу виробництва[164]. Знову ж таки, тут був помітний вплив Віттфоґеля, хоча Баро і не цитував його у «Альтернативі»[165].

Згідно з Баро, світову історію у загальному огляді можна звести до трилінійної схеми, що в ній під впливом ріжноманітних умов середовища одна первісна цивілізація розділилася на три типи суспільства. Оці три другорядні формації (азіятський спосіб виробництва, рабовласницьке суспільство, февдалізм) істнували пліч-о-пліч і виникли безпосередньо з доісторичного суспільства. Февдалізм усередині себе створив умови для свого заміщення капіталізмом. Азіятський спосіб виробництва, напроти, упав у застій і знайшов свій символ у вічному коловороті буддистського вчення. Після того, як головні території рабовласницького суспільства були поглинуті февдалізмом, і февдалізм розвинувся у капіталізм, два типи суспільства зіштовхнулися на світовій шкалі: капіталізм і азіятський спосіб виробництва. Зіштовхнувшись з капіталістичним імперіялізмом, «азіятські» країни мали лише два виходи: або підлягти слаборозвинености і долучитися до «третього світу», або обрати альтернативний шлях розвитку поза капіталізмом для того, щоб провести індустріялізацію у некапіталістичний спосіб[166].

Цю теорію можна схематично зобразити наступним чином:Баро піддав «некапіталістичний шлях» детальнішому дослідженню. Його відпровідним пунктом було те, що скасування приватної власности, як це сталося в Радянському Союзі, очевидячки не була панацеєю, оскільки було декілька суперечностей — старіших і стійкіших за капіталізм. Цими суперечностями були: панування чоловіків над жінками, панування міста над селом і панування розумової праці над фізичною:

«Ці три явища, що їх марксизм сприймав як економічні відносини, вже передбачають головні риси суспільного поділу праці і держави, ба більше, цілу епоху до того, як приватна власність на засоби виробництва з’явиться на історичній арені. І між скасуванням приватної власности, з одного боку, і подоланням поділу праці і держави — з иншого, може тепер стояти ціла епоха на дальньому кінці капіталізму»[167].

Коли країна скасувала приватну власність, старі суперечності знову запанували. У цьому випадку зокрема «старий момент поділу розумової і фізичної праці постає знову як автономний чинник клясової формації і продовжує істнувати доти, доки цей поділ праці взагалі відтворюється»[168].

Користаючи з прикладу Радянського Союзу, Баро намагався цю концепціюо бґрунтувати. Він виділив три етапи: дореволюційну царську Росію як поверхово індустріялізовану країну, часи Жовтневої революції і сталінізм як фазу індустріялізації і, на довершення, післясталінський етап.

Баро розглядав дореволюційні відносини царської Росії як по суті аґрарний деспотизм, себто аґрарні відносини в рямцях азіятського способу виробництва. В цих рямцях, як стверджував він, також істнували февдальні відносини, що вони ніяк не зникли після звільнення селянства 1861 року, так само як істнували капіталістичні відносини, надто у містах. Февдалізм і капіталізм, на думку Баро, займали, як і у Дучке, незначне місце всередині панівного азіятського способу виробництва. Щоб пояснити це, Баро вдався до метафори з ґеолоґії. На початку XX ст., писав він, три формації лежали як осадові породи одна на одній:

«a) Ув основі азіятська формація: царська бюрократія разом з державною православною церквою і селянством. b) Вище, після скасування кріпацтва, наполовину ліквідована февдальна формація, що вона ніколи у повній мірі не відокремилась від першої формації: колишні поміщики і кріпаки в суперечці за землю. c) Нарешті, згори, у декількох містах, новітня капіталістична формація: промислова буржуазія і наймані працівники»[169].

Більшовицька революція знищила капіталістів, як і напівбюрократичних і напівфевдальних великих землевасників. В основному залишилась лише селянська база царату. Жовтнева революція, відтак, була переважно не соціялістичною революцією, а:

«насамперед антиімперіялістичною революцією у все ще переважно докапіталістичній країні (хоч вона і почала власний капіталістичний розвиток) із суспільно-економічним напівфевдальним і напівазіятським базисом»[170].

Тим-то завданням революції навіть у принципі не могло бути будівництво соціялізму. Натомість її реальною ролею була швидка індустріялізація Росії на некапіталістичному ґрунті, що він був, усе ж таки, азіятським. Одержавлення відносин, злиття партії з державою, сталінський терор — усе це і решта лише означало перероблення аґрарного деспотизму на індустріяльний: будівництво азіятського способу виробництва на промисловій базі. Отже, увесь сталінський розвиток був історично неминучим:

«Захоплення влади більшовиками в Росії не могло привести до иншого суспільного утворення, аніж того, що є зараз, і чим уважніше ми продумуємо етапи радянської історії, ‹…› тим важче стає накреслити межу, що не сягалам би найстрашніших ексцесів, і тим важче сказати, що те, що випало иншій стороні, було абсолютно неминучим»[171].

Баро наводить чотири чинники, що вони, як він стверджує, зробили неминучим розвиток подій у Радянському Союзі. На додаток до і) (напів-)азіятського минулого Росії[172] він виявив; іі) зовнішній тиск на країну з боку імперіялістичних держав та їхню технічну перевагу; ця тривала небезпека з-зовні великою мірою пояснює сталінські ексцеси, враховуючи створюваний нею «невроз облоги»; iii) необхідність первісної акумуляції, що вона безумовно передбачала велике насилля; iv) антаґоністичний характер самих продукційних сил. Механізм виробничих процесів ще не міг бути соціялістичним, то-ж мали відтворюватися капіталістичні тейлористські методи.

Тоді як процес індустріялізації загалом завершився (не лише у Радянському Союзі, а також у країнах Східної Европи), ставала очевидною нова суперечність між продукційними силами і виробничими відносинами. Вже за «празької весни» усім стало очевистим те, що «реальний соціялізм» (термін Баро на позначення східноевропейської формації) перебуває у стані застою:

«Монополія на право розпоряджатися апаратом виробництва, на левову частку додаткового продукту, на визначення маштабів процесу відтворення, на розподіл і споживання призвела до створення бюрократичного механізму з тенденцією на знищення чи привласнення будь-якої суб’єктивної ініціятиви. Застаріла політична орґанізація нового суспільства, що втручається у кожну дрібницю самого економічного процесу, блокує власні суспільні рушійні сили»[173].

Окресливши схему історії реального соціялізму у Радянському Союзі, Баро спробував зобразити цю форму суспільства детальніше, виходячи з власного досвіду життя у НДР. Він надав велике значення «суспільній синтезі» як відпровідному пункту своєї аналізи, таким чином, розріжняючи у суспільній праці два види діяльности: працю, що має за мету суспільну синтезу («загальна праця»), і працю, що не має на меті цієї синтези («конкретна діяльність»)[174].

Як стверджував Баро, цей поділ можна застосувати до всіх суспільств, що вони мають поділ праці, де одна ґрупа переважає над иншою. Зосібна, кожний процес формування кляси зосереджений на цьому протиставленні загальної і особливої діяльности. У стародавніх клясових суспільствах розумова праця як така вже була суспільно керівною діяльністю. Проте навіть за античного способу виробництва велику частку розумової праці вже виконувала не панівна верхівка, а раби. Саму функцію суспільної синтези правителі приберегли для себе. Поступово сфера розумової праці в складніших суспільствах прозирнула в усі ріжновиди суспільних секторів, і, зрештою, «загальна праця» у реальному соціялізмі, що він досягнув суспільної синтези, сягала лише частки усієї розумової праці.

Серед усіх видів суспільної праці реального соціялізму Баро розріжняв п’ять окремих функціональних рівнів:

1. Проста і схематична, часткова та допоміжна праця.

2. Складна спеціялізована практична праця.

3. Відтворювальна спеціялізована праця у науковій сфері.

4. Творча спеціялізована праця у науковій сфері.

5. Аналіза та синтеза природньо-суспільної цілосности[175].

Оці функціональні рівні були підвалинами соціяльної стратифікації реального соціялізму. У той час, як у капіталізмові і попередніх клясових суспільствах суспільну стратифікацію визначали відносини власности, у реальному соціалізмі — після відпадіння форм й обмежень капіталістичної приватної власности — соціяльна стратифікація була наслідком саме поділу праці. Отже, соціяльну стратифікацію породили самі робочі процеси, а також структура управлінської праці у суспільстві — те місце, яке вона займала в державі. Не так розріжнення самих робочих функцій призвело до стратифікації, як улягання індивідів цій стратифікації:

«Саме відмежовування ріжних сфер, яке є інституціоналізованим і постійно відтворюється за допомогою політики у технічно-економічній і освітній царинах, превалюючи тенденція до струмування й обмеження індивідів певними рамками ролі створює у процесі виробництва й управління, орґанізованого відповідно до поділу праці, пірамідальну орґанізацію суспільного колєктивного робітника»[176].

Поки таким чином реальний соціялізм складався з ріжних суспільних верств, ця стратифікація також мала в собі антаґонізм. Дві суперечності розділяли суспільство. По-перше, суперечність між верхівкою бюрократичного та господарського апарату і тими, хто був безпосередньо зайнятий у виробництві, що до їх складу Баро включав більшість технічних, економічних і наукових спеціялістів. По-друге, суперечність між виробничими кадрами та спеціялістами:

«Наслідком того, що технічне оснащення і технолоґії, а також вимоги щодо заощадливого використання матеріялів, обладнання і робочого часу постають перед робітниками у формі або в ролі державного капіталу, до всіх інженерно-технічних працівників і економістів, включаючи спеціялістів і навіть керівників найнижчої управлінської ланки, ставляться з недовірою і підозрою»[177].

Дещо спрощуючи, можна сказати, що, за Баро, головна суперечність істнувала між етатистською верхівкою і робітниками на виробництві, проте і всередині цієї більшої ґрупи пригнобленого населення також істнувало своя суперечність між спеціялістами (другий, третій і четвертий функціональні рівні) та звичайними робітниками (перший функціональний рівень) — (див. діяґраму).

Докорінні перетворення у східній формі суспільства, на думку Баро, можуть прийти лише від середньої ґрупи спеціялістів. Ця ідея ґрунтувалась на іншій: в усіх історичних ситуаціях найнижчі верстви суспільства завжди надто обмежені у своїх діях саме тому, що ці верстви неминуче не могли виробити синтетичного погляду на суспільство й не мали такого погляду. «Доконечні потреби підпорядкованих верств і кляс завжди консервативні і ніколи не передбачають нових позитивних форм життя»[178].

Згідно з Баро, робітники можуть — і тут він перетворюється на лєнініста — виробити лише трейдюніоністську свідомість[179] і їхні спільні ґрупи не можуть указувати на якусь нову культуру. Ось чому робітнича кляса не може звільнитися власними зусиллями: «Нові перспективи постають лише, коли в умовах загальної кризи маси пригноблених для перетворення чи революції орґанізовує фракція вищих верств чи кляс або радше нова „середня кляса“»[180].

Отже, не робітники, а спеціялісти утворювали новий суб’єкт історичних перетворень. Спеціялістові, зосібна інженеру, судилося стати ватажком суспільства на наступній стадії. Звісно, праця інженера ще не була «синтетичною» по суті:

«Але прив’язанність до технічно-наукової спеціялізації дає йому здатність до абстрактного мислення, яке, навіть якщо його початково прикладають до позалюдського „суто об’єктивного“ і суспільно незалежного предмету природи та техніки, попри всю його обмеженість механіцизмом, позитивізмом і науковістю, можна згодом застосувати як інструмент спочатку суб’єктивної, а згодом й історичної рефлексії»[181].

Люди з найвищим рівнем свідомости (переважно спеціялісти) мають згуртуватися у нову партію — «Союз комуністів», що вона б намагалася «встановити панування всебічної поведінкової течії у напрямку загального визволення серед усіх ґруп та верств суспільства»[182]. Робітникам теж можна було б дозволити долучитися до цього союзу за умови, якщо вони визнають суспільно обумовлену обмеженість своєї самореалізації. Щойно вони дійдуть цього розуміння, вони почнуть поводитися як інтелєктуали[183]. Прийшовши до влади, «Союз комуністів» мав б «зняти напруження» клясової боротьби через «прискорену інтеґрацію слаборозвинених кляс і продуктивне працевлаштування непаразитичних елєментів привілейованих кляс»[184].

Почерез ґрандіозне переформування суспільства «згори донизу» можна дійти до стану, коли усе населення стане спроможним на синтетичну, загальну працю[185].

Критики. Широта погляду Баро, як і слава, здобута після ув’язнення керівництвом НДР, забезпечили живе обговорення його концепції у гурті «західних марксистів». Можна сказати, що почасти дискусії щодо походження східноевропейських суспільств перейшли — в колі лівиці — у публічну площину саме після появи розвідки Баро. Навіть його запеклі критики визнавали, що книга «Альтернатива…» стала важливою подією, хоча б через спровокований нею політичний ефект. Гілел Тіктин, що він загалом не був прихильником головних ідей Баро, наприклад, заявив, що «можливо, упродовж певного часу дискусії щодо Східної Европи будуть ділитися на дискусії до і пілся Баро»[186].

Літератури про Баро, опублікованої після 1977 року, так багато, що зробити якийсь стисливй реферат дуже важко. Проте маса відгуків на книгу та критики вказує на те, що обговорення книги загалом зосередилась на кількох окремих темах. По-перше, одним з дискусійних питань була метода Баро. Юрґен Мірмайстер слушно зауважував, що Баро неодноразово змінював методолоґічні рівні і, очевидячки, поєднував їх, переносячи один на инший. Спочатку він виходив з досвіду Росії, Радянського Союзу та напівазіятського базису, історії царської бюрократії та її продовження за більшовиків. Потім він раптово переключився на розгляд сучасної суспільної реальности в НДР, таким чином припускаючи, що структурно-аналітичні аспекти, виведені з історії Росії, можна віднайти прямо «у цій половині країни». Після цього Баро використовує висновки щодо сучасної НДР, викладені у формі «слабеньких узагальнень» і поширює загальну альтернативу на всі «протосоціялістичні» суспільства[187]. Баро також критикували за те, що його надісторична аналоґія між азіятським способом виробництва та радянським суспільством є результатом того, що, почавши із загальнофілософського погляду на історію людства, він робить прямі політичні висновки без «посередницької ланки» конкретно-історичної аналізи[188].

Зауваги щодо «відсутньої ланки» емпіричної аналізи висловили надто критики, що вони не помітили у Баро глибших роздумів про економіку. Тіктин з цього приводу казав про «Ахіллесову п’яту усіх лівих східноевропейських опозиціонерів, за виключенням тих, хто виступає за ринок»[189]. Саме тому, що Баро намагався більш-менш повторити критику Марксом капіталізму — тільки тепер по відношенню до реального соціялізму[190], було помітно те, що реалізуючи цей намір, він не пішов далі кількох розріжнених — хоча й вражаючих своєю інтуїцією — зауваг[191].

По-друге, сумнівною була міцність загальної концепції Баро ходу світової історії. Як Кьослер дорікав Дучке за його недбале використання концепції азіятського способу виробництва, так само Спон дорікав Баро за піднесення азіятського способу виробництва до статусу універсальної сили історичного процесу на підставі спрощених та малозв’язних теоретичних конструкцій. Спон також стверджував, що концепція некапіталістичної індустріялізації Баро, яка передбачає, що за відсутности приватної власности, нові виробництва все одно зчленовувалися з азіятським способом виробництва, є сумнівною:

«Деспотичну форму багатьох слаборозвинених країн законормірно пояснювати їхньою історичною відсталістю у контексті розвинутого світового ринку, себто вона відображає особливе поєднання виразно капіталістичних відносин і дуже ріжних історично докапіталістичних формацій. Катеґорія некапіталістичного шляху до індустріялізації є з історичного погляду надто неконкретною, ба більше, вона припускає незалежність від капіталістичного способу виробництва й суспільний характер, принципово від капіталізму відмінний, але цього в дійсній історії не віднайти»[192].

Третя критична заувага стосувалась того, що Баро вважав сталінізм неминучим. Ця думка викликала сильні протести, надто з ортодоксально-троцькістського табору. Твердження Баро, що сталінська диктатура вже була присутня в зародку в Жовтневій революції, заперечував Мандель, який стверджував, що ця теорія була такою ж абсурдною, як і ідея «що Гітлер та Освенцим були неминучими починаючи з січня 1919 року а чи не пізніше біржового краху на Вол-стріт 1929 року»[193]. Приблизно те саме казав П’єр Франк[194]. Далі в критиці пішов Даніель Бенсаїд. Якщо Баро був правий, писав він, тоді треба визнати, що «Жовтень 1917 року був не пролєтарською революцією, а революцією нового типу (більш буржуазною в клясичному розумінні й недопролєтарською), що відкрила шлях до нового, перехідного періоду». У цій ідеї він одразу побачив спадок старого «бюрократичного колєктивізму» і «державного капіталізму»[195]. Імовірність того, що робітники можуть бути важливою силою у революції, але суспільно-історичним результатом їхніх зусиль необов’язково має бути робітнича держава, недопустима для Бенсаїда. На противагу цьому Гельмут Фішер, що він спочатку належав до троцькістського руху, відкрито виступив в оборону думки Баро. Так прибічники, як і опоненти історичної неминучости Баро залишили без уваги джерело міцности об’єктивних відношень у пореволюційній Росії і потенціяльну силу «суб’єктивного чинника» у таких умовах[196].

По-четверте, у соціялістичних колах Баро часто критикували за те, що він іґнорував стратеґічну дієздатність східноевропейської робітничої кляси, адже рушійною силою культурної революції, якої він прагнув, була інтеліґенція. Багато авторів погоджувалась, що не було сенсу вигадувати подібну «стратеґію революції згори». Тим-то були такі, хто називав Баро «технократом», а його систему вважав такою, що вона — як би знайшла своє втілення — призвела би до ще більшого відчуження та знеособлення:

«Виконавці роботи з капіталістичного управління, винищувачів нашого життя — саме цих людей Баро хоче піднести як революційну верхівку до керівної роли. Саме ці спеціялісти міського плянування, що вони транспортними маршрутами, пішохідними зонами та торгівельними центрами вичавили живу плоть з повсякденного життя у місті та перетворили його на машинальну діяльність. Саме ці наукові орґанізатори праці як сам Баро тепер пропонують і на інформаційних підприємствах ліквідувати останні залишки робітничих прав. Коли Баро говорить про права спеціялістів, він насправді говорить про права керівництва»[197].

Инші заперечували можливість подолати індустріяльне, гієрархічне суспільство без робітничої кляси як рушійної сили, а, отже, вбачали у Баро безсильного опозиціонера, неспроможного осягнути динаміку поточного історичного періоду[198]. Та хай як зображали Баро — як «технократа» чи як «революціонера», що иноді мислив як «комуніст-реформіст і чистий тактик» (Мандель), — надзвичайну важливість робітничої кляси підкреслювали всі.

І накінець були зауваження і до його аналізи НДР, і — ширше — до аналізи функціонування сучасного «реального соціялізму». Бьоґегольц критикував, зокрема, ідею Баро, що піраміду робочих зайнять можна вивести зі структури продукційних сил (загальна праця стоїть найвище) і що зайняті на вищих посадах мають обов’язково бути зайнятми чимдалі більш загальною працею. Як стверджував Бьоґегольц, ця ідея передбачала, що у сьогочасному «реальному соціялізмі» істнує ґрупа людей, що вона вже керує суспільством у свідомий спосіб. Така концепція натикнулася на кілька заперечень. З одного боку, виключалось явище «природности» ніким не контрольованих суспільних відносин, але, з иншого боку, з цього арґументу випливав лоґічний висновок, що причиною усіх лих була «зловмисність» істнуючої верхівки і тільки вона[199].

Шмідерер

Західнонімецький політолоґ Урсула Шмідерер (1940-1989) критикувала синтезу Дамуса на підставі того, що вона недостатньо марксистська, та й тому, що відкриття цього дослідження були загалом незначними[200]. Незважаючи на це, підхід Дамуса все одно вплинув на критиків. Хоча вони ставили проблєму менш абстрактно і катеґорично, аніж Дамус, питання синтези — що забезпечувало соціяльну згуртованість реального соціялізму? — чітко з’явилося у працях Шмідерер та инших[201]. Базовим припущенням Шмідерер та инших було ортодоксально-марксистське: створення соціялістичного суспільства можливе лише в рамках усуспільненого капіталістичного суспільства, спільного виробництва товарів і спільного протиріччя між найманою працею і капіталом. Лише за таких умов суспільне перетворення було б можливим, що стало б суспільною структурою, що в ній панує свідома воля виробників (соціялізм).

Дореволюційна суспільна ситуація, що істнувала в Росії (Китаю), не була, зрештою, усуспільненою капіталістично у цьому відношенні. Суспільство (Gesellschaft), таким чином, не істнувало «у сенсі об’єднаної сукупности, що вона оточує усіх індивідів об’єктивно і суб’єктивно, у сенсі Марксового поняття суспільної сукупности»[202]. Росія була радше структурно деформованим суспільством через тиск світового ринку, що він мав значну силу в світі, сильною державою із відносно слабкою економікою. З одного боку, початок індустріялізації наприкінці XIX століття породив слабку буржуазію з сильними зв’язками з гіпертрофованою державою, що не мала ані сил, ані бажання виконати «історичне завдання» буржуазної кляси, тобто встановлення розвинутого капіталістичного суспільства. З иншого боку, робітнича кляса не могла, за цих умов, встановити соціялізм[203].

Жовтнева революція, таким чином, стала двоїстою подією, адже, поки відносини капіталу було відкинуто, соціялістичне усуспільнення ще не було можливим. У пореволюційному суспільстві істнувала історична необхідність для чинника соціяльного об’єднання (вимога синтези), що було ані капіталістичне, ані соціялістичне (ґрунтуючись на самоврядуванні). Цей чинник не міг бути економічним (як ринок у капіталізмові), проте мав бути політичним. Сама партія потім стала цим чинником: «Оскільки необхідности усуспільнення не істнувало ані природньо, ані свідомо серед виробників, безумовно, виникала необхідність для самої партії узяти на себе інтеґрацію і ролю керівника суспільства»[204].

Таким чином, виробництво може бути усуспільнено в прямий і авторитарний спосіб, у той час як для инших приватне виробництво (у сімейному домогосподарстві) продовжувало істнувати. Праця в Радянському Союзі не була вільною у тому подвійному сенсі, що його надавав капіталізм. З одного боку, не було свободи на засоби виробництва, адже не було приватного контролю за ними (тимчасом також не було колєктивного привласнення цих засобів виробництва, і, таким чином, істнувало відчужене відношення між робітниками і засобами виробництва). З иншого боку, робітник не був вільним від особистої залежности, оскільки усі прямо і колєктивно залежали від держави.

Вельми цікаво, що Шмідерер та инші зрештою все одно у своїх концепціях дійшли до погляду на радянську верхівку, якого дотримувалися Баро і Дамус, себто вони почали говорити про «панівну верству». Вони також вважали, що ця правляча верхівка веде суспільний розвиток цілковито свідомо, не з особистої користи, «по труській і чимдалі менш надійній „дорозі“ до соціялізму»[205]. Вкінці-кінців саме свідомість верхівки визначила той напрямок, що ним поступувало суспільство. Ось тут і є пояснення, чому Шмідерер зіставляла китайську верхівку з радянською, припускаючи, що китайська була «кращою» за російську. Хоча структурні умови російської і китайської революцій були, як стверджувалося, гідними порівняння, і обидві країни боролися з пануванням світового капіталістичного ринку і слаборозвиненої сутности «суспільного індивіда», можна було дізнатися з цього, які ріжні інтерпретації соціялізму можна поєднувати з ріжними перспективами розвитку[206].

Розвідки Шмідерер та инших не отримали вартих уваги відповідей.

Тіктин і його критики

У розвідках Дамуса, Баро, Шмідерер припускалось, що в Радянському Союзі свідомо реґулювали економічними процесами «згори». Або, як сформулював один автор, який поділяв їхні думки, «усуспільнення засобів виробництва є першим кроком на шляху до ліквідації економічно обумовленого панування. ‹…› Акт усуспільнення розпочинає перехід від буржуазного примату економіки до примату політики»[207].

Британський марксист Гілел Тіктин (нар. 1937 р.) обрав зовсім инший підхід[208]. З 1973 року він намагався аналізувати радянську економіку, не припускаючи апріорі того, що відбувалося будь-яке плянування взагалі. Починаючи з виявлення того, що сучасному радянському суспільству було притаманне величезне марнування робочої сили, засобів виробництва і продуктів праці — явище, що він йому присвятив найбільшу частину дебютної статті[209], — він питав себе, звідки це марнування, що здавалося невідворотним і відтак сильно укоріненим, дійсно прийшло. Як марксист, він одразу відкидав ідею багатьох східних і західноевропейських експертів, що це явище було прямим наслідком браку сил, орієнтованих на ринок. Навспак, Тіктин відчував у посиленні а чи введенні ринкових сил антидемократичну тенденцію, що вони погіршать становище робітничої кляси у «реальному соціялізмі»[210].

Його пояснення неефективности ґрунтувалося на протилежній ринковій арґументації: сáме істнування неефективного — адже недемократичного — плянування в Радянському Союзі призвело до марнування і до практичної неможливости усього плянування як такого. Беручи до уваги Радянський Союз, Тіктин казав про економіку, що вона була не заплянована, а «керована», де верхівка зоставалася позаду змін, і, у ліпшому випадку, слабко контролювала суспільне виробництво. Радянське «плянування», на його думку, «дійсно вже було нічим більшим, аніж торгами у ліпшому випадку, і, у гіршому випадку, поліцейським процесом»[211].

Корінь системи, за Тіктином, потрібно шукати в 1920-х рр., коли помітним стало протиріччя між пляном і ринком, враховуючи економічну відсталість країни і національну ізоляцію «соціялістичного» експерименту. Поки напруженість між пляном і ринком зростала, подолання протиріччя ставало вкрай необхідним. Форсовані колєктивізація й індустріялізація були вирішенням проблєми. Відтак бюрократія піднялася на кшталт «бонапартистської» сили над протиріччями, і, водночас, містила їх у собі:

«Вона встановила себе як нову владну верхівку, що прибрала до рук засоби керування і фактично знищила всі опозиційні сили — або прямо через фізичну ліквідацію, або непрямо через процес атомізації так ретельно і глибоко, що зробило режим унікальним у його владі над народом»[212].

Влада, що її нова верхівка застосовувала до економіки, була загальновизнано марнотратною від початку, оскільки всі пляни ґрунтувалися на неповній інформації, і труднощі виникали на всіх рівнях під час реалізації цих плянів. Втім, незважаючи на це, плянова економіка початково вела до швидкого росту:

«Абсолютні переваги орґанізованої форми виробництва переважали над колосальним марнуванням, що відбувалися у попередньому періоді. Ба більше, марнотратна природа цього росту була замаскована тривалим викачуванням високого рівню надпродукту з робітничої кляси»[213].

Мірою ускладнення — через індустріялізацію — економіки верхівка втрачала здатність контролювати ситуацію повністю:

«Що інтенсивнішою і складнішою була економіка, то довшою була ланка керівництва, і що менш зрозумілою була промисловість для керівників, тим разючіше були спотворення і їх співставне значення»[214].

Оскільки плянування мало базуватися на владі більшости — робітничої кляси — радянське «плянування» могло призвести до низки конфліктів, унаслідок чого інструкції центральних плянувальників виконувалися лише остільки, оскільки вони збігалися з особистими інтересами індивідів. Радянське суспільство мало не один закон руху, як у капіталізмові, а два: з одного боку, «закон орґанізації» і, з иншого боку, «закон приватної користи чи інтересу»[215].

І верхівка, і робітнича кляса були атомізовані, розділені на незліченну кількість індивідів. Своєю чергою, верхівка була змушена вести боротьбу на два фронти. З одного боку, вона як соціяльна ґрупа мала боротися за відтворення власного привілейованого положення, а з иншого — її члени як індивіди мали боротися всередині своєї ґрупи за утримання особистого положення і збереження можливостей для простування по службі. Робітнича кляса була так само атомізована, бо вона не мала власних профспілок або иншої автономної політичної орґанізації. Робітнича кляса могла впливати на виробництво тільки в негативному пляні, або виробляючи дуже мало, або постачати товари, що не мали споживчої вартости. Тому що всі, включаючи панівну верхівку і робітничу клясу, шукали у першу чергу особистої користи, будь-яка ефективна політика була неможливою. Втім, суспільний надпродукт насправді ніким не контролювався. Робітники мали негативний вплив, а верхівка мала частково позитивний вплив на надпродукт. Проте ніхто направду не знав:

«Що таке додатковий продукт, де він є і наскільки він великий — верхівка аж ніяк не могла дати таких розпоряджень, що їх можна було виконати. Це просто-таки неможливо дати розпорядження ріжним людям, як і неможливою є ланка підпорядкування, що вона була б необхідна задля забезпечення додержання первісних прагнень міністерств[216].

Внаслідок цього, протиріччя у сфері виробництва головним чином визначалося вже не протиріччям між (міновою) вартістю і споживчою вартістю, а містилося у самій споживчий вартости:

«Протиріччя полягає у самій споживчій вартости. Вироблена споживча вартість є здебільшого дефектною, з чого виходить, що вироблений надпродукт є специфічної якости. Одна запчастина є такою дефектною, що вона насправді є непридатною, инша запчастина є прийнятною, але є постійною причиною додаткових витрат через ламання, відсутність запасних частин тощо, тоді як третя запчастина може і не бути дефектною, але її використовують таким чином, що вона швидко уподібнюється решті надпродукту»[217].

Саме недосконале розпорядження додатковим продуктом було причиною того, чому Тіктин вважав безглуздим називати верхівку «правлячою клясою». Конфлікт між приватними інтересами і орґанізаціями, що він був вирішальним для усього суспільства, знаходив вираження у самій верхівці, і, зрештою, робив цю суспільну ґрупу дуже нестабільною. Якщо конкретніше, Тіктин зобразив верхівку як:

«соціяльну ґрупу, що вона експлоатує безпосередніх виробників і має частковий контроль над надпродуктом, але вона може експлоатувати лише у формі прямих політичних заходів, включаючи користання з держави»[218].

У цілому, радянське суспільство було нестабільною і гібридною структурою, «фальстартом» на шляху до соціялізму. Це була форма суспільства:

«що не має життєздатности як спосіб виробництва, але виконує окремі завдання і має свою панівну експлоатуючу ґрупу. Держкапіталісти стверджують, що ці суспільства є капіталістичними, поки прибічники [теорії] робітничої держави стверджують, що вони є на найнижчому і деформованому щаблі соціялізму. Бюрократ-колєктивісти стверджують, що це є новим способом виробництва, де панівна ґрупа ефективно володіє засобами виробництва. Жадний з цих поглядів не пропонує теорію розвитку цих суспільств. Щонайбільше вони доходять до простих заяв політичного типу»[219].

Питання, чому Жовтнева революція врешті-решт стала «фальстартом», тобто всередині якого світового історичного контексту відбувався розвиток, залишилося невирішеним у працях Тіктина.

Критика теорії Тіктина зосередилася на двох взаємопов’язаних тезах. Зокрема, вважали, що Тіктин перебільшував ступінь марнування в Радянському Союзі. Якби становище і дійсно було таким катастрофічним, як заявляв Тіктин, тоді — за словами Манделя — було б неможливо зрозуміти, як країна змогла за одне покоління перетворитися зі слаборозвиненої країни на наддержаву:

«Коректніше було б сказати, що «головна економічна риса СРСР» є зростання плюс марнування, зростання, незважаючи на («зростаюче») марнування, справжнє зростання попри зростаюче марнування. ‹…› Це характеризує СРСР як дещо инше, аніж підупале чи реґресивне суспільство, що воно є фактично марнотратним і нічим иншим (ще один приклад: Римська імперія у період занепаду)[220].

Крім того додавали, що у Радянському Союзі можна виріжнити два економічні сектори: військово-промисловий сектор, що він — порівняно з капіталізмом — постачає «високоякісні» вироби та цивільний сектор, що він уражений марнуванням. У цьому сенсі радянська економіка вважалася водночас і ефективною, і неефективною[221].

За Клінґером, що Радянський Союз вміщував у собі ефективні і неефективні сектори, було саме по собі ознакою того, що верхівка могла без сумніву керувати суспільним процесом. Відтак, суспільний розвиток став свідомо керованим процесом, і вже не можна було чітко говорити про «закони руху», що вони формуються «за спинами виробників». Єдиною рушійною силою, що її мала система, були рішення і розпорядження на центральному рівні. Якби їх не було, економіка зупинилася б. Головною передумовою функціонування усього була лояльність більшости населення. Якщо така лояльність є, то поле дій верхівки обмежувалося лише «рямцями її влади як центрів прийняття рішень»[222].

Вищезгадана здогадка торкнулася головної теми нових суперечок щодо Радянського Союзу: якщо правляча верхівка не була клясою, і, таким чином, не була пов’язана традиційними законами суспільних формацій, що вони ґрунтуються на клясових суперечностях, чи означало це, що вони незалежно і свідомо стимулювали процеси економіки — припускаючи, що відворотні процеси можна віднести до «неправильної політики» або «зловмисности», — чи верхівка була пов’язана иншими «законами», що вони стосувалися того, що верхівка була лише вершиною надто бюрократизованого суспільства з його вродженими тенденціями?

Угорська «нова лівиця»

Протягом 1960-х рр. довкола Дьйордя Лукача сформувався гурток «ліберально-марксистських» філософів і соціолоґів, відомий як Будапештська школа. Найважливіші представники цієї течії (Андреш Гегедиш, Аґнеш Хелер, Дьйордь Маркуш) були впродовж певного часу відносно поміркованими критиками східноевропейського соціялізму[223]. Проте декому з них у 1970-ті рр. життя настільки ускладнили, що близько 1977 року вони тимчасово або назавжди перебралися на Захід.

Тимчасом з’явилося молоде покоління інтелєктуалів-дисидентів, що вони або відмовилися від марксизму, або пргнули бути так марксистами, як і опозиціонерами.

Важливу ролю в останньому гурті інтелєктуалів правили філософи Дьйордь Бенце (нар. 1941 р.) і Янош Кіш (нар. 1943 р.), які порвали з Будапештською школою і виступали за стратеґію «радикальних реформ»[224]. Бенце і Кіш зажили слави на Заході як критики Радянського Союзу, коли опублікували тематичний нарис у журналі «Лє тан модерн»[225] під колєктивним псевдонімом «Марк Раковський»[226]. Незабаром вони видали розгорнуту критику східноевропейського суспільства під назвою «До східноевропейського марксизму»[227]. У цій роботі вони стали в оборону тієї тези, що суспільства радянського типу були ані соціялістичними, ані капіталістичними, ані поєднаннями двох типів, але самобутніми клясовими суспільствами. Щоби краще ці суспільства зрозуміти, як стверджували вони, потрібен був перегляд (однолінійної) марксистської історичної схеми:

«Необхідно переглянути усю традиційну структуру історичного матеріялізму. ‹…› Попри значну ролю, що її правив історицизм у працях Маркса, він не міг уникнути наслідків однолінійного еволюціонізму, який переважав у суспільних науках того часу. ‹…› Усередині традиційної структури історичного матеріялізму немає місця для новітньої суспільної системи, яка має еволюційну траєкторію, відмінну від капіталізму, і яка не є просто попереднім чи подальшим етапом на цьому шляху»[228].

Очевидячки, це прагнення «немарксистського» історичного матеріялізму у той час вплинуло на инших угорських інтелєктуалів. Вже 1974 року економіст Іван Селеньї (нар. 1938 р.) і письменник Дьйордь Конрад (нар. 1934 р.) завершили рукопис, що у ньому вони спробували розвинути нові аналітичні рямці суспільств радянського типу. Деякий час репресії перешкоджали публікації праці: тільки 1979 року твір став доступним широкій публіці під назвою «Інтелєктуали на шляху до клясової влади»[229].

Конрад і Селеньї у своїй розвідці порівнювали три форми суспільства: азіятський спосіб виробництва, капіталізм і соціялізм (що під ним вони розуміли суспільства радянського типу). Проте вони визначали ці суспільства не марксистськими поняттями, як способи виробництва, а радше за допомогою моделі економічної інтеґрації Карла Поланьї і концепції раціональности Вебера[230]. Як відомо, Поланьї розріжняв чотири типи економічних систем: система домашньої економіки (автаркія), взаємна (симетрична), перерозподільча (централізована) і ґрунтована на обміні (ринкова) система[231]. Конрад і Селеньї перейняли ці типи і згодом виокремили всередині перерозподільчої системи два варіянти: традиційну систему, що в ній розподільчий центр узаконювався традицією, і новітню систему, що в ній центр був вмотивований раціонально[232]. Першу розподільчу систему вони ототожнювали з азіятським способом виробництва, другу — з реальним соціялізмом.

Ми можемо схематично зобразити форми суспільства за Конрадом і Селеньї наступним чином:

Азіятський спосіб виробництва

Капіталізм Соціялізм
Економічна модель Перерозподіл Обмін Перерозподіл
Леґітимація Традиційна Раціональна Раціональна
Відношення між економічною і політичною владою Об’єднане Роздільне Об’єднане

То-ж реальний соціялізм мав спільні риси з обома системами, але у той самий час — за термінолоґією Бенсе і Кіса — був своєрідним суспільством[233]. У системі раціонального перерозподілу усе залежало від знання. Тому, хто хотів належати до перерозподільчої верхівки, необхідно було мати особливі здібності, або, инакше кажучи, він мав бути інтелєктуалом. Ось тут і криється причина того, чому суспільства радянського типу мали дихотомічну клясову структуру:

«З однієї сторони знаходиться формована кляса інтелєктуалів, що вони займаються перерозподілом, а з иншої — робітнича кляса, що виробляє додатковий продукт, але не має прав розпоряджатися їм. ‹…› Найбільшу частину населення маємо віднести до верстви посередників»[234].

Хоч істнували структурні суспільні протиріччя, інтеліґенція не могла стати стабільною і зрілою панівною клясою. Конрад і Селеньї, що вони, до речі, не завжди використовували власноруч розроблені катеґорії, розріжняли серед «панівної верхівки» тих членів, що ухвалювали важливі рішення, та ширшу верству інтелєктуалів. За Сталіна, уся влада зосереджувалась у першій ґрупі, але згодом верхівка намагалася поглинути великі фракції інтеліґенції:

«Вбираючи усю владу, панівна верхівка натомість переймала конфлікти всередині кляси інтелєктуалів; ‹…› якщо вона бажає стабілізувати власну владу, вона має дійти згоди з клясою інтелєктуалів, позбутися монополії на владу і погодитися на геґемонію влади всередині системи спільного керування»[235].

У цьому сенсі, інтеліґенція була панівною клясою у зародковому стані[236].

Видатні члени «Будапештської школи», що еміґрували в середині 1970-х рр., пізніше підготували більш радикальну, аніж у період дисидентства в Угорщині, критику Радянського Союзу та його союзників. Після початкових спроб Ференца Фехера[237], Геллер, Маркуш і Фехер[238]. 1983 року разом опублікували студію «Диктатура над потребами»[239], значну працю, що у ній, включаючи багато попередніх спроб, була сформульована особлива теорія «реального соціялізму». Ці автори приділяли увагу не тільки політичному й економічному аспектам, але і законодавству, ідеолоґії і філософії. Я обмежуся оглядом двох перших аспектів.

Фехер та инші відкрито відкидали теорії деформованої робітничої держави, державного капіталізму і бюрократичного колєктивізму. Хоча вони і поділяли думку, що верхівка закріпилася як окрема, однорідна соціяльна ґрупа[240], вони також звертали увагу на сутнісні відмінності між цією ґрупою і панівною клясою у марксистському сенсі:

«Члени апарату не змушені власним положенням у структурі суспільного виробництва діяти у певний спосіб; вони мають свідомо дотримуватися правил і цілей, що їх задав апарат, бо инакше їх покарають. ‹…› Цей тип суспільного ґуртування (дещо протилежний клясі) базується на приматі чітко орґанізованої ґрупи («корпорації») над індивідом, і саме це позбавляє головну мету клясової аналізи — питання того, як індивіди у схожій об’єктивній позиції досягають спільної свідомости і орґанізації — предмету, у тій мірі, як панівна верства цих суспільств має до цього відношення»[241].

Фехер та инші відповідно вважали, що замість поняття кляси корисну аналітичну функцію могло б виконувати поняття апарату. Націоналізовані засоби виробництва були не колєктивною власністю бюрократів — як це стверджували Ріцці та инші, — а власністю самого бюрократичного апарату. Як стверджували угорські марксисти, це було подібно до церкви у февдальній Европі, де власність була також корпоративною[242].

Подібно до Тіктина та инших, Фехер наголошував на «анархічному» характері економік, що на чолі їх стояв апарат. Вони вказували на те, що плянування було далеким від ефективного, і, натомість, вони дійшли до того, що стверджували, що економіка за керівництва уособлювала «цілковиту протилежність» плянової економіки[243]. На їхню думку, те, що уся система взагалі могла вижити, було завдяки тому, що поза офіційною економікою все одно істнувала ринкова економіка, що вона містила в собі (невеличкі) приватні підприємства і економіку «на зв’язках», що почерез «корисні зв’язки», дружбу тощо неформально «реґулювала» постачання бажаних товарів (засобів виробництва включно). Як наслідок, відбувався «сірий» другорядний перерозподіл прибутку і, меншою мірою, засобів виробництва[244].

Супроти корпоративної панівної ґрупи істнувала неорґанізована і аморфна ґрупа прямих виробників, що її не можна розглядати ані як клясу, ані як верхівку. Нижча верства, звісно, продемонструвала, що вони можуть піднятися під час бурхливих повстань, але остільки важливими були ці повстання, оскільки після їх придушення, на вигляд майже повністю роз’єднаний панівний апарат міг зараз-же відновити владу[245].

Підбиваючи підсумки, три взаємопов’язані процеси втілювали суспільства радянського типу: спроби апарату упорядкувати суспільство «на власний взірець» (державницька гомоґенізація), антаґоністична дихотомія між керованою і керуючою працею, багатогранні інтереси ґруп, що формувалися суспільним поділом праці[246].

Кампеану

Працюючи під псевдонімом Феліпе Ґарсія Касальс, опублікував 1980 року декілька абстрактних «Тез про синкретичне суспільство», де розроблювалася теорія, що вона посилалася на тогочасну дискусію з приводу «з’єднання» способів виробництва[247]. Що за псевдонімом Ґарсія Касальс ховався румун Павел Кампеану (1920-2003), стало відомо пізніше[248].

Як Карло та инші, Кампеану почав з явища слаборозвинености. Він вважав, що для країн, що були слаборозвинені через капіталізм, істнувало три «варіянти»: покора, що означало продовження слаборозвинености; опір імперіялізмові, стверджуючи новий імперіялізм (наприклад, Німеччина, Японія); або лєнінська революція, в якій поєднувалися антиімперіялізм й антикапіталізм. Остання стратеґія, як показує історія, зосереджувалася на своїх власних завданнях:

«Це сприяло тривалій ліквідації зовнішнього імперіялістичного панування і внутрішнього капіталістичного панування; це сприяло пришвидшеній індустріялізації; але це не сприяло ефективному переходу до соціялістичної орґанізації суспільства»[249].

Лєнінський шлях, у розумінні Кампеану, був «синкретичним»: в ньому поєднувалися риси ріжних типів суспільства. Форсоване впровадження революційної суспільної будови у слаборозвинутих економічних відносинах призводило до «роз’єднання», протиріччя між суспільством і економікою. Був необхідний третій елємент, що він стримував би це протиріччя: (сильний) державний апарат. Усьому суспільству бракувало внутрішнього орґанічного зв’язку: «Передчасний соціялізм представляє собою несистему, що її метою є стати системою через гармонізацію економічної орґанізації із суспільною (а не навпаки)»[250]. Саме тому згодом застування традиційних марксистських концепцій принесло небагато відкриттів. Зосібна, були сумніви щодо можливости змістовного застосування поняття «способ виробництва».

Кампеану розвивав свою тезу, вказавши, які риси поєднались у «передчасному соціялізмові». Серед инших він включив до соціялістичних рис відсутність панівної кляси; значні можливості для освіти, забеспечення житлом, соціяльне забезпечення і можливості для відпочинку, реальну вертикальну мобільність тощо. До капіталістичних рис він зараховував примус до продажу робочої сили, винагороду у формі заробітньої платні, ринковий розподіл споживчих товарів, відсутність впливу найманих працівників на прийняття рішень тощо. Докапіталістичні (февдальні) риси включали, на його думку, відсутність ефективної робітничої орґанізації, низький рівень продуктивности праці (якщо взяти до уваги можливости, відкриті технікою), важливість особистої залежности та інші. Відбулося з’єднання усіх цих факторів у єдиний процес:

«Ріжні способи виробництва ‹…› поєднувалися ув одному економічному процесі. Одначе синкретизм економіки полягає не у ріжноманітности способів виробництва, а радше ув однорідности одного функціонуючого способу виробництва»[251].

6.v. Підсумки

Період після 1968 року був часом широкої, ріжноманітної і напруженої дискусії з приводу сутности Радянського Союзу після Жовтневої революції 1917 року. Хоча теоретичні розробки старих течій Ґлюкстайна (Кліффа) і Троцького—Манделя підупадали, у той самий час було висунуто багато нових гіпотез. Маоїстські автори на кшталт Гольмберґа, Ніколауса, Беттеляйма і Шаванса захищали нову версію державно-капіталістичної інтерпретації, що вона відріжнялася від старих варіянтів, особливо у двох відношеннях: і) перехід до капіталізму був датований вже не 1917 роком, а чи близько 1929 року, а десь біля 1956; іі) радянський капіталізм вже не визначали як один великий капітал, а як конґломерат багатьох маленьких капіталів, захищених державою.

Було також сформульовано декілька нових версій «бюрократичного колєктивізму». Сильніше за Ріцці, Бьорнгема, Шахтмана та инших вони підкреслювали унікальний характер так званої панівної кляси. Вважалося, що вона має, наприклад, не економічний, а політичний ґрунт (Стояновіч), вважалося, що це не була кляса у тому сенсі, в якому капіталізм структурував кляси (Фентем і Маковер), або стверджувалося, що вона не мала внутрішньої рушійної сили (Свізі).

Найбільш помітною рисою цього періоду є, натомість, міцне відродження потрактувань, що зображали Радянський Союз як своєрідне суспільство, де начебто не було консолідованої панівної кляси. Течію «безклясових» потрактувань, що вони мали ріжні варіяції, просувало декілька точок зору, що їх частково можна включити до теорій «бюрократичного колєктивізму». Відтак, багато авторів пов’язували слаборозвиненість царської Росії (що її дехто точно визначав як істнування (напів)азіятського способу виробництва) і виникнення «нової системи», що через це можна вважати видом некапіталістичної диктатури розвитку (Карло, Мелотті, Дучке, Баро, Шмідерер та инші, Кампеану).

По-друге, багато авторів наголошували на протиріччі між розумовою і фізичною працею або на деяких стронах цього протиріччя, як на основній причині суспільних протиріч (Еґерт, Тюбінґен, Айхведе і Кайзер, Дамус, Баро, Конрад і Селеньї).

По-третє, увагу було зосереджено на структурних диспропорціях радянської економіки: стверджувалось, що було зростаюче протиріччя між продукційними силами і виробничими відносинами, зростаюча неефективність або марнування (Карло, Альтфатер і Нойзюс, Конерт, Тіктин, Фехер та инші). Деякі автори пішли далі і назвали Радянський Союз глухим кутом історії (Зімін, Тіктин).

Проте принципові розбіжності стосувались питання, чи політична верхівка свідомо керувала суспільними процесами (Дамус, Баро, Шмідерер), а чи вона була сильно обмежена у здатності керувати, а це, своєю чергою, було наслідком специфіки структури (Тіктин, Фехер та инші).

Примітки

[1] Paul M. Sweezy, ‘The Invasion of Czechoslovakia: Czechoslovakia, Capitalism and Socialism’, in Monthly Review, vol. 20, no. 5 (October, 1968), p. 15.

[2] Tony Cliff [Ygael Gluckstein], ‘The Nature of Stalinist Russia’, trans. C. Dallas, in Revolutionary Communist Party, British Section of the Fourth International, Internal Bulletin (June, 1948). (Резервна копія тексту, доступна у Міжнародному інституті суспільної історії, Амстердам) [Передруковано у Tony Cliff [Ygael Gluckstein], Marxist Theory after Trotsky, Selected Writings, Volume 3, London: Bookmarks, 2003.

[3] Peter Binns and Duncan Hallas, ‘The Soviet Union. State Capitalist or Socialist?’, in International Socialism, series I, no. 91 (September, 1976), p. 23–24. Ця стаття була відгуком на: David Purdy, The Soviet Union: State–Capitalist or Socialist: A Marxist Critique of the International Socialists, London: Communist Party, 1976, що була аполоґетичною публікацією, що вона критикувала аналізу Кліффа, і, таким чином, використовувала арґументи, що їх сформулював Ернест Мандель. Про Пьорді див.: David Law, [Review of Purdy 1976], in Critique, no. 7 (Winter, 1976–1977), p. 111–118.

[4] Peter Binns and Mike Haynes, ‘New Theories of Eastern European Class Societies’, in International Socialism, series II, no. 7 (Winter, 1980), pp. 18–50.

[5] Фактично, Голлас тут суперечить Кліффові. Кліфф писав: «По суті, закони, що вони переважають у відносинах між підприємствами і робітниками і роботодавцем-державою не змінилися якщо б Росія було одним великим заводом керованим з одного центру, якщо б усі робітники отримували необхідні товари натурою». Cliff, op. cit., p. 97

[6] Duncan Hallas, ‘Eastern European Class Societies’, in International Socialism, series II, no. 9 (Summer, 1980), pp. 128–130.

[7] Alex Callinicos, ‘Wage Labour and State Capitalism: A Reply to Peter Binns and Mike Haynes’, in International Socialism, series II, no. 12 (Spring, 1981), pp. 97–117.

[8] Для біоґрафічної довідки див.: Frank Dingel, ‘Paul Mattick (1904–1981)’, in Internationale wissenschaftliche Korrespondenz zur Geschichte der deutschen Arbeiterbewegung, 17. Jrg., Heft 2 (1981), pp. 190–197.

[9] Paul Mattick, ‘Marx and Keynes’, in Etudes de Marxologie, no. 5 (janvier, 1962), pp. 113–215.

[10] Paul Mattick, Marx and Keynes: The Limits of the Mixed Economy, Boston: Porter Sargent Publications, 1969, p. 283.

[11] Ibid., p. 289.

[12] Ibid., p. 284.

[13] Ibid., p. 290.

[14] Ibid., p. 290.

[15] У потомній стадії, китайська верхівка скоригувала цю теорію оголосивши про те, що Сполучені Штати уособлювали деградуючий, занепадаючий капіталізм, у той час як Росія була зростаючим, потужним капіталізмом. Виходячи з цього за декілька років була леґітимізована співпраця зі Сполученими Штатами (порівн. візит Ніксона до Китайської Народної Республіки 1972 року і вороже ставлення до Радянського Союзу). Найнижчого рівня радянсько-китайських відносин було досягнуто 1974 року теорією трьох світів, що згідно неї московських «геґемонізм» був головним ворогом людства.

[16] Leo Huberman and Paul Sweezy, ‘The Sino–Soviet Dispute’, in Monthly Review, vol. 13, no. 8 (December, 1961), pp. 337–346.

[17] Leo Huberman and Paul Sweezy, ‘The Split in the Socialist World’, in Monthly Review, vol. 15, no. 1 (May, 1963), pp. 1–20

[18] Кліцак (Peter Clecak, Radical Paradoxes: Dilemmas of the American Left 1945–1970, New York: Harper & Row, 1973, p.130) висловлював думку, посилаючись на Свізі, про «рух від першої парадигми соціялізму/комунізму, що вона здебільшого походила від клясичного марксизму і радянського досвіду, до другої, що вона значною мірою вийшла з маоїстської і кубинської перспективи. Перша парадигма, що він її використовував зі значної впевненістю до Угорського повстання 1956 року, збанкрутувала у проміжний час сумніву, краху ілюзій і перецінювання — приблизно від 1957 до 1960 року. Після візиту до Куби навесні 1960 року, Свізі почав розробляти другу парадигму».

[19] Albert Szymanski, Is the Red Flag Flying? The Political Economy of the Soviet Union Today, London: Zed Press, 1979, p. 7.

[20] Гольмберґ вступив до Шведської комуністичної партії 1924 року. Між иншим, він був емісаром Комінтерну в Британії, і засновником ґазети СКП «Arbetartidningen». 1958 року він вийшов з партії, і заробляв пишучи книжки для дітей. Після недовгого — дворічного — перебування у Китаї, близько 1960 року Гольмберґ став засновником шведського маоїзму. 1967 року він став співзасновником прокитайської орґанізації, і згодом став редактором маоїстської ґазети «Gnistan» (Спалах) зі своєю жінкою. Див. «Über den Autor» у німецькому виданні (Nils Holmberg, Friedliche Konterrevolution, Teil I, West Berlin: Oberbaum Verlag, 1974, S. 160-161); Anon., Sozialistische Revolution in einem unterentwickelten Land. Texte der Menschewiki zur russischen Revolution und zum Sowjetstaat aus den Jahren 1903 bis 1937, Hamburg: Junius, 1981.

[21] Martin Nicolaus, Restoration of Capitalism in the USSR, Chicago: Liberator Press, 1975. Див. також: Revolutionary Union, How Capitalism Has Been Restored in the Soviet Union and What This Means for the World Struggle, Chicago: Revolutionary Union, 1974.

[22] Holmberg, op. cit., p.141.

[23] Ibid., p.141–142.

[24] Див. також критику Фрюлінґа: Pierre Frühling, ‘Nils Holmberg och sovjetanalysen’, in Häften för kritiska studier, Jahre IX, nr. 4 (1976), pp. 50–60.

[25] Charles Bettelheim, Calcul économique et formes de propriété, 2 vols., Paris, Maspero, 1970 [Economic Calculation and Forms of Property: An Essay on the Transition Between Capitalism and Socialism, New York: Monthly Review Press, 1975].

[26] Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS (1917–1923), Paris, Maspero/Seuil, 1974 [Class Struggles in the USSR: First Period, 1917–1923, New York: Monthly Review Press, 1976.], Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS (1923–1930), Paris, Maspero/Seuil, 1977 [Class Struggles in the USSR: Second Period, 1923–1930, New York: Monthly Review Press, 1978.], Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS (1930–1941): Tome premier: Les dominés, Paris, Maspero/Seuil, 1982, Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS (1930–1941): Tome deuxième: Les dominants, Paris, Maspero/Seuil, 1983.

[27] [Charles Bettelheim], ‘Interview mit Charles Bettelheim’, in Kommunistischer Bund, Texte zur Stalinfrage, Hamburg: Jürgen Reents Verlag, 1979, p. 157.

[28] Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS (1917–1923), Paris, Maspero/Seuil, 1974 [Class Struggles in the USSR: First Period, 1917–1923, New York: Monthly Review Press, 1976.], pp. 7–56.

[29] Charles Bettelheim, Calcul économique et formes de propriété, Vol. II, p. 8. [Economic Calculation and Forms of Property. An Essay on the Transition Between Capitalism and Socialism, New York: Monthly Review Press, 1975.]

[30] Bettelheim, Calcul économique et formes de propriété, Vol. II, p. 26–35.

[31] Беттеляйм також відмежувався від Китаю наприкінці 1970-х рр., бо після «перевороту» Гуа Гофена соціялізм нібито замінили на капіталізм. Див. Charles Bettelheim, Questions sur la Chine après la mort de Mao Tse-toung, Paris, Maspero, 1978. У 1985 році Беттеляйм вважав, що капіталізм істнував усюди в світі (Charles Bettelheim, ‘The Specificity of Soviet Capitalism’, in Monthly Review, vol. 37, no. 4 (September, 1985), p.44). Та це ніяк не впливало на його аналізу Радянського Союзу, це означало не більше, як те, що розроблену схему для цієї країни можна застосувати і до инших країн, хоч і зі змінами.

[32] Окремі арґументи було наведено у декількох ріжних публікаціях: Bernard Chavance, ‘On The Relations of Production in the USSR’, in Monthly Review, vol. 29, no. 1 (May, 1977), p. 1–13 і Bernard Chavance, ‘Remarques sur la réponse de Paul Sweezy’, in Les Temps Modernes, n. 375 (October, 1977), pp. 34–39; Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS (1930–1941): Tome deuxième: Les dominants, Paris, Maspero/Seuil, 1983 і Charles Bettelheim, ‘The Specificity of Soviet Capitalism’, in Monthly Review, vol. 37, no. 4 (September, 1985).

[33] Charles Bettelheim, Les luttes de classes en URSS (1930–1941): Tome premier: Les dominés, p. 14.

[34] Дискусія почалась зі Свізі (Paul M. Sweezy, ‘The Invasion of Czechoslovakia: Czechoslovakia, Capitalism and Socialism’, in Monthly Review, vol. 20, no. 5 (October, 1968), pp. 5–16), що йому відповів Беттеляйм. Дискусія продовжувалася до другої половини 1980-х рр.

[35] Деякими з основних праць були: Ernest Mandel, ‘Du “nouveau” sur la question de la nature de l’URSS’, in Quatrième Internationale, an XXVIII, n. 25 (Septembre, 1970), pp.12–24; Paresh Chattopadhyay, ‘On the Political Economy of the Transition Period’, in Monthly Review, vol. 24, no. 4 (September, 1972), pp. 12–29; Jean-Luc Dallemagne, ‘Charles Bettelheim ou l’identification des contraires’, in Critiques de l’économie politique, n. 7–8, 1972, pp. 17–46; Ralph Miliband, ‘Bettelheim and the Soviet Experience’, in New Left Review, series I, no. 91 (May–June, 1975), pp. 57–66; Hillel Ticktin, ‘The Contradictions of Soviet Society and Professor Bettelheim’, in Critique, no. 6 (1976), pp. 17–44; Søren Damkjær, ‘Bettelheim og teorien om overgangssamfundet’, in Historievidenskab, n. 17, 1979, pp. 43–64.

[36] Alex Callinicos, ‘Maoism, Stalinism and the Soviet Union’, in International Socialism, series II, no. 5 (Summer, 1979), pp. 80–88.

[37] Paul M. Sweezy, ‘Reply’, in Monthly Review, vol. 22, no. 7 (December, 1970), pp. 14–21. Див. також: Siep Stuurman, Het reëel bestaande en het noodzakelijke socialisme, Amsterdam: Van Gennep, 1979, pp. 80–83.

[38] Dallemagne, op. cit., paragraph II–A–2; K. Nair, ‘Charles Bettelheim bouleverse la science’, in Critiques de l’économie politique, n. 7–8 (1972), pp. 4–16.

[39] Ticktin, op. cit., p. 23; Mandel, ‘Du “nouveau” sur la question de la nature de l’URSS’.

[40] Ticktin, op. cit., p. 32–34.

[41] Paul M. Sweezy, ‘Paul Sweezy Replies’, in Monthly Review, vol. 29, no. 1 (May, 1977), pp. 13–19.

[42] Mandel, ‘Du “nouveau” sur la question de la nature de l’URSS’.

[43] Mandel, ‘Du “nouveau” sur la question de la nature de l’URSS’, p. 16.

[44] Paul M. Sweezy, ‘Rejoinder’, in Monthly Review, vol. 37, no. 4 (September, 1985), pp. 56–61.

[45] Історія операїстської течії в Італії розглянуто в: Wolfgang Rieland, Organisation und Autonomie. Die Erneuerung der italienischen Arbeiterbewegung, Frankfurt: Neue Kritik, 1977; і в: Steve Wright, Storming Heaven: Class Composition and Struggle in Italian Autonomist Marxism, London: Pluto Press, 2002.

[46] Rita di Leo, Operai e sistema sovietico, Laterza, Bari 1970. Див. також: Rita di Leo, Il modello di Stalin, Feltrinelli, Milano 1977.

[47] George Novack, ‘The Problem of Transitional Formations’, in International Socialist Review, vol. 29, no. 6 (November–December, 1968), pp. 17–34.

[48] Ernest Mandel, ‘Economics of the Transition Period’, in Ernest Mandel (ed.), Fifty Years of World Revolution: An International Symposium, New York: Merit Publishers, 1968, p. 276. На стор. 283 є посилання на «економіку з соціялістичною базою».

[49] Ernest Mandel, ‘Zehn Thesen zur sozialökonomischen Gesetzmässigkeit der Übergangsgesellschaft zwischen Kapitalismus und Sozialismus’, in Peter Hennicke (hrsg.), Probleme des Sozialismus und der Übergangsgesellschaften, Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1973. [‘Ten Theses on the Social and Economic Laws Governing the Society Transitional Between Capitalism and Socialism’, in Critique, no. 3 (Autumn, 1974), pp. 5–21.]

[50] Ernest Mandel, ‘Once Again on the Trotskyist Definition of the Social Nature of the Soviet Union’, in Critique, no. 12 (1979–1980), pp. 117 [Майже однаковою є: ‘The Laws of Motion of the Soviet Economy’, in Review of Radical Political Economics, vol. XIII, no. 1 (Spring 1981), pp. 35–39.].

[51] Paul M. Sweezy, ‘Is There a Ruling Class in the USSR?’, in Monthly Review, vol. 30, no. 5 (October, 1978), pp. 7–8.

[52] B. Biro [Chris J. Arthur], ‘Workers’ States—Problems of Transition’, in Marxist Studies, series I, no. 4, pp. 6–20 and no. 5 (1969), pp. 5–6 [Скорочене видання: C.J. Arthur, ‘The Revolution Betrayed’, in Radical Philosophy, issue 3 (Winter 1972), pp. 2–9.]

[53] Chris Harman, ‘The Inconsistencies of Ernest Mandel’, in International Socialism, series I, no. 41 (1969–1970), pp. 38. Цитату з цього уривку узято з: Ernest Mandel, The Inconsistencies of State Capitalism, London: International Marxist Group, 1969, p. 14. Послідовник Кліффа Гарман згадував «сильний вплив панівних кляс за межами Росії» як чинник, що він міг пояснити динаміку радянського суспільства.

[54] Scott Meikle, ‘Has Marxism a Future?’, in Critique, no. 13 (1981), p. 110. До речи, оця заувага знайшла відображення у коментарі самого Троцького, що він казав, що «Радянська економіка сьогодні є ані грошовою, ані пляновою». (Leon Trotsky, ‘The Degeneration of Theory and the Theory of Degeneration’, in Writings of Leon Trotsky [1932–33], New York: Pathfinder, 1972, p.224).

[55] ‘The Ambiguities of Ernest Mandel’, in Critique, no. 12 (1979–1980), p. 132.

[56] Hillel Ticktin, ‘Towards a Political Economy of the USSR’, in Critique, no. 1 (1973), p. 36–37.

[57] Simon Mohun, ‘The Problem of the Soviet Union’, in Research in Political Economy, no. 3 (1980), p. 282.

[58] Ibid., p. 240.

[59] Ibid.

[60] Моен (Mohun, op. cit., p. 242) характеризує ці паралелі як такі, що вони «наштовхують на роздуми, аніж такі, що мають схожі форми, що вони включають певні форми суперечностей задля того, щоб дійти до розуміння їх змісту в тому, що є повністю новим історичним переходом».

[61] Ibid., p. 240.

[62] Порівняйте з Марксом: спочатку «капітал підводить робочий процес мірою того, як він його знаходить, себто він переймає істнуючий робочий процес, що він був розвинутий ріжними та більш архаїчними способами виробництва [себто формальне підведення]. ‹…› Якщо відбуваються зміни у цих традиційно встановлених робочих процесах після того, як їх перехопив капітал, вони є нічим иншим, як поступовими наслідками цього підведення. Праця може стати ще більш напруженою, її тривалість може зрости, вона може стати безперервнішою чи орґанізованішою під оком зацікавленого капіталіста, але самі по собі ці зміни не впливають на характер дійсного робочого процесу, дійсного способу праці» (Karl Marx, Capital: A Critique of Political Economy, Volume 1, trans. Ben Fowkes, Harmondsworth: Penguin, 1976, p. 1021). Справжнє підведення передбачає встановлення саме капіталістичних робочих процесів, і водночас, «відповідних виробничих відносин. Між ріжними аґентами виробництва і, найголовніше, між капіталістом і найманим працівником». (Marx, op. cit., p. 1024.)

[63] Mohun, op. cit., p. 240.

[64] Ibid.

[65] Ibid., p. 268.

[66] Ibid., p. 273.

[67] Ibid., p. 283–284.

[68] Ibid., p. 282.

[69] Ibid., p. 285–286.

[70] Про Стояновіча див. «Передмову перекладача» у Svetozar Stojanović, Between Ideals and Reality: A Critique of Socialism and Its Future, trans. Gerson S. Sher, Oxford: Oxford University Press, 1973 [В ориґіналі: Izmedju Ideala i Stvarnosti. Belgrade: Prosveta, 1969.]. Про ґрупу «Праксіс» див. Mihailo Marković, ‘La philosophie marxiste en Yougoslavie — le groupe Praxis’, in L’Homme et la Société, no. 35–36 (janvier—juin 1975), pp. 5–28; Mihailo Marković and Robert S. Cohen, Yugoslavia: The Rise and Fall of Socialist Humanism: A History of the Praxis Group, Nottingham: Spokesman, 1975.

[71] Див. наприклад Svetozar Stojanović, ‘The Statist Myth of Socialism’, in Praxis, vol. 3, no. 2, pp. 176–187; відповідь Печуліча у Miroslav Pečulić, ‘Kritika teorijske misli o strukturi socijalističog drušva’, in Socijalizam, vol. X, no. 11, 1967, pp. 1384–1408; і відповідь у Svetozar Stojanović, ‘Još jedanput o etatističkom mitu socijalizma. Odgovor Miroslavu Pečujliću’, in Socijalizam, vol. XI, no. 1–2, 1968, pp. 191–198.

[72] Svetozar Stojanović, Between Ideals and Reality: A Critique of Socialism and Its Future, trans. Gerson S. Sher, Oxford: Oxford University Press, 1973, вперше опублікована у Белграді 1969 року.

[73] Ibid., p. 40–41.

[74] Ibid., p. 39.

[75] Ibid., p. 49.

[76] Див. главу 5 цієї книги, прим. 20.

[77] Bruno Rizzi, Il Collettivismo burocratico, Galeati, Imola 1967. На початку 1960-х рр. Ріцці оповістився у декількох публікаціях. Див. серед инших Bruno Rizzi, La lezione dello stalinismo. Socialismo e collettivismo burocratico, Opere Nueve, Roma 1962.

[78] Antonio Carlo, ‘La natura socio-economica dell’URSS’, in Giovane Critica, n. 26 (primavera 1971), pp. 2–75; передруки: Antonio Carlo, La natura socio-economica dell’URSS, Centro Studi Terzo Mondo, Milano 1975; Antonio Carlo, ‘The Socio-Economic Nature of the USSR’, in Telos, issue 21 (Autumn 1974), pp. 2–86. Ця версія була недоступна мені, тому я цитую передрук з тією ж назвою виданого 1975 року, с. 85; пер. на анґл., с. 55.

[79] Antonio Carlo, La natura socio-economica dell’URSS, Centro Studi Terzo Mondo, Milano 1975, p. 85; Antonio Carlo, ‘The Socio-Economic Nature of the USSR’, p. 56.

[80] Carlo, La natura socio-economica dell’URSS, p. 86; ‘The Socio-Economic Nature of the USSR’, p. 56.

[81] Carlo, La natura socio-economica dell’URSS, p. 95; ‘The Socio-Economic Nature of the USSR’, p. 63.

[82] Carlo, La natura socio-economica dell’URSS, p. 107–109; ‘The Socio-Economic Nature of the USSR’, p. 71–72.

[83] Umberto Melotti, ‘Marx e il Terzo Mondo. Per uno schema multilineare della concezione marxiana dello sviluppo storico’, in Terzo Mondo, n. 13–14 (1971), pp. 146–147; пер. на анґл.: Umberto Melotti, Marx and the Third World, trans. Pat Ransford, Basingstoke: Macmillan, 1977, p. 149.

[84] Melotti, ‘Marx e il Terzo Mondo’, p. 147; Marx and the Third World, p. 150.

[85] Antonio Carlo, ‘Sulla natura sociale dell’URSS. Risposta a Rizzi e a Melotti’, in Terzo Mondo, n. 15, pp. 85–86.

[86] Історію питання див.: John Howell, ‘Big Flame: Resituating Socialist Strategy and Organisation’, in The Socialist Register (1981), pp. 207–220.

[87] Див. зокрема Paul Thompson and Guy Lewis, The Revolution Unfinished? A Critique of Trotskyism, Liverpool: Big Flame, 1977.

[88] John Fantham and Moshe Machover, The Century of the Unexpected: A New Analysis of Soviet-Type Societies, London: Big Flame, 1979.

[89] Fantham and Machover, op. cit., p. 3. Цей уступ міг бути написаний Антоніо Карло, але, здається, автори про це не знають. Одначе вони відкрито критикують Мелотті. Теоретична схожість з італійцем була, згідно з Фентемом і Маковером, «суто формальною», оскільки вони не припускали «істнування азіятського способу виробництва». (Fantham and Machover, op. cit., p. 6.) Це пояснює чому, на противагу Мелотті, державно-колєктивістськими вони вважали не Іран і Єґипет, а країни на кшталт Анґоли та Мозамбіку.

[90] Ibid., p. 11.

[91] Ibid., p. 16. Стосовно третього арґументу (капіталістичного тиску), самі Фентем і Маковер посилалися на близькість поглядів з Кліффом: «Справді, ця завувага є раціональною і корисною ідеєю. Однак, ми вважаємо, що вона втрачає будь-яку перспективу тоді, коли вона стає однією з підвалин тези державного капіталізму».

[92] Ibid., p. 15.

[93] Ibid., p. 18. Під час виходу праці Фентема і Маковера, виникла дискусія всередині «Великого полум’я», де стали на позиції, що вони варіювалися від підтримки (Біл Кемпбел), часткової згоди (державний колєктивізм міг виникнути в розвинутих країнах — Пол Томпсон) до незгоди з аполоґетичної точки зору (Ґевін Маклін). Див.: Big Flame, The Nature of So-Called Socialist Societies, London: Big Flame International Committee, 1980.

[94] Економіст Свізі — учень Шумпетера — після початкової «повної Гарвардської кар’єри: студента, випускника, викладача на факультеті економіки» перейшов до лівих під час Другої Світової війни і згодом кинув академічний світ; 1947 року він став співзасновником незалежного марксистського журналу «Monthly Review». До 1960-х рр. Свізі був політично прихильним до радянського комунізму. Див.: Russell Jacoby, The Last Intellectuals: American Culture in the Age of Academe, New York: Basic Books, 1987, pp. 177–178; John Bellamy Foster, ‘The Commitment of an Intellectual: Paul M. Sweezy (1910–2004)’, in Monthly Review, vol. 56, no. 5 (October, 2004), pp. 5–39; Howard, M.C. and J.E. King, ‘The Economic Contributions of Paul Sweezy’, in Review of Political Economy, vol. 16, no. 4 (October, 2004), pp. 411–456.

[95] Див. також розділ 6.і цієї книги

[96] Anon., ‘Is Yugoslavia a Socialist Country?’, in Peking Review, 27 September, 1963.

[97] Paul M. Sweezy and Leo Huberman, ‘Peaceful Transition from Socialism to Capitalism?’, in Monthly Review, vol. 15, no. 11 (March, 1964), p. 588.

[98] Paul M. Sweezy, ‘The Invasion of Czechoslovakia: Czechoslovakia, Capitalism and Socialism’, in Monthly Review, vol. 20, no. 5 (October, 1968), pp. 5–16.

[99] Paul M. Sweezy, ‘Reply’, in Monthly Review, vol. 22, no. 7 (December, 1970), p. 19.

[100] Довга дискусія з Беттеляймом стала відомою і її частини були передруковані у: Paul M. Sweezy and Charles Bettelheim, On the Transition to Socialism, New York: Monthly Review Press, 1971.

[101] Paul M. Sweezy, ‘Paul Sweezy Replies’, in Monthly Review, vol. 27, no. 10 (March, 1976), p. 16.

[102] Paul M. Sweezy, ‘Is There a Ruling Class in the USSR?’, in Monthly Review, vol. 30, no. 5 (October, 1978), pp. 1–17.

[103] Paul M. Sweezy, ‘After Capitalism—What?’, in Monthly Review, vol. 37, no. 3 (July–August, 1985), p. 108.

[104] Ibid., pp. 109–111.

[105] Як було виявлено зокрема дискусією комуністів про послідовність способів виробництва у британському журналі «Marxism Today» (з 1961 року) і французькому журналі «La Pensée» (з 1964 року).

[106] Chris J. Arthur, ‘The Coming Soviet Revolution’, in N. Krasso (ed.), Trotsky—The Great Debate Renewed, St Louis: New Critics Press, 1972, p. 185. Ця стаття Артура була відредагованою версією статті: B. Biro [Chris J. Arthur], ‘Workers’ States—Problems of Transition’, in Marxist Studies, vol. I, no. 4, pp. 6–20, and no. 5, 1969, pp. 5–17. [Скорочена версія: C.J. Arthur, ‘The Revolution Betrayed’, in Radical Philosophy, issue 3 (Winter 1972), pp. 2–9.]

[107] Arthur, op. cit., pp. 190.

[108] Це пояснює чому, цілком за троцькістською традицією, він вважає, що СРСР «усе одно вартий захисту» незважаючи на недоліки (Arthur, op. cit., pp. 190).

[109] Соціолоґ Навіль належав до видатних французьких теоретиків сюрреалізму в 1920-х. рр. Він був комуністом з 1925 по 1928 рр., згодом — до 1939 р. — троцькістом. Він був співзасновником IV Інтернаціоналу в 1938 р. і Об’єднаної соціялістичної партії в 1960 р. Див. автобіоґрафічні уривки в: Pierre Naville, Memoires imparfaites: le temps des guerres, Paris, La Découverte, 1987; і огляд думки Навіля в: Klaus Düll, Industriesoziologie in Frankreich. Eine historische Analyse zu den Themen Technik, lndustriearbeit, Arbeiterklasse, Frankfurt: EVA, 1975, S. 235-252; а також в: Michel Eliard (ed.), Naville: la passion de la connaissance, Presses Universitaires du Mirail-Toulouse, Toulouse, 1996.

[110] Pierre Naville, Le Nouveau Léviathan, II: Le Salaire socialiste, Partie I, Éd. Anthropos, Paris, 1970, p. 152.

[111] Ibid., pp. 170.

[112] Щонайменше, такою був опис його Ернестом Манделем у: Ernest Mandel, ‘Du “nouveau” sur la question de la nature de l’URSS’, in Quatrième Internationale, an. XXVIII, n. 25 (Septembre, 1970), p. 21.

[113] Elmar Altvater and Christel Neusüss, ‘Bürokratische Herrschaft und gesellschaftliche Emanzipation. Zur Dialektik sozioökonomischer Reformen in der Übergangsgesellschaft’, in Neue Kritik, nr. 51–52, 1969, S. 19.

[114] Ibid., S. 22.

[115] Ibid., S. 28–29, Note 17.

[116] Ibid., S. 22.

[117] Ibid., p. 31.

[118] Ibid., p. 51.

[119] Johann Eggert, ‘Die Sowjetgesellschaft: eine sozialistische Gesellschaft?’, in Links, nr. 45 (Juni), S. 8–10; nr. 46 (Juli–August), S. 22–23 і в nr. 47 (September), 1973, S. 14–19.

[120] Heiko Haumann, ‘5 Thesen zu Johann Eggerts Artikelserie über die Sowjetgesellschaft’, in Links, nr. 53 (März 1974), S. 17–18; Gert Meyer, ‘Zum Problem der “etatistischen Bürokratie” in der UdSSR’, in Links, nr. 53 (März 1974), S. 18–20.

[121] Шмідерер у Ursula Schmiederer, ‘Zur Analyse von Übergangsgesellschaften. Kritik zu Johann Eggert “Die Sowjetgesellschaft”’, in Links, nr. 49 (November 1973), S. 15–18 зазначала, що «капіталізм має побічні наслідки», тимчасом як Альтфатер (Elmar Altvater, ‘Der sozialistische Nationalstaat. Etatistische Gesellschaft oder Übergangserscheinung’, in Links, nr. 50 (Dezember 1973), S. 15–18) стверджував, що «цілком правильно» називати СРСР перехідним суспільством.

[122] Hansgeorg Conert, ‘Zur Diskussion über die Sowjetgesellschaft’, in Links, nr. 52 (Februar), S. 10–3 und nr. 54 (April), 1974, S. 7–10.

[123] Manfred Scharrer, ‘Gefahren der Dialektik. Zur neueren Diskussion der Sowjetgesellschaft’, in Der lange Marsch, nr. 23 (September 1976), S. 10–11, передруковане у «Links», 84 (1977) редакторами для стимулювання дискусії, хоча частини вважалися недружніми через несправедливу критику инших соціялістів. Головна теза Шарера полягала в тому, що більшість лівих інтелєктуалів були жертвами економістичної інтерпретації Маркса, що вело до «лоґічного захвату пляном», навіть якщо плян поневолював робітників жорстокіше за закон вартости у капіталістичному суспільстві.

[124] Ursula Schmiederer, ‘Der “reale Sozialismus”, die Opposition und wir’, in Links, nr. 86 (März 1977), S. 17–18.

[125] Hansgeorg Conert, ‘Zur Kritik der Sowjetgesellschaft’, in Links, nr. 87 (April 1977), S. 15–18.

[126] S.Z. Tübingen, ‘Bürokratische Herrschaft und Arbeitsteilung. Kritik der Sowjetgesellschaft’, in Links, nr. 88 (1977), S. 13–15.

[127] Wolfgang Eichwede, ‘Fragen die jeden bewegen … und auf die es keine eindeutigen Antworten gibt’, у: Wolfgang Eichwede, Peter Knirsch and Boris Meissner, 60 Jahre Sowjet-Russland, Hannover: Niedersächsische Landeszentrale fur Politische Bildung, 1977.

[128] Докладніше біоґрафію див.: Ulrich Chaussy, Die drei Leben des Rudi Dutschke. Eine Biographie, Darmstadt: Luchterhand, 1983; Jürgen Miermeister (ed.), Rudi Dutschke: mit Selbstzeugnissen und Bilddokumenten, Reinbek bei Hamburg: Rowohlt, 1986; і Michaela Karl, Rudi Dutschke: Revolutionär ohne Revolution, Frankfurt am Main: Verlag Neue Kritik, 2003.

[129] Rudi Dutschke, Versuch, Lenin auf die Füsse zu stellen — Über den halbasiatischen und den westeuropäischen Weg zum Sozialismus. Lenin, Lukács und die Dritte Internationale, West Berlin: Wagenbach, 1974; Rudi Dutschke, ‘Zur Sowjetgesellschaft. Das politisch ungeklärte Problem der Metamorphosen der asiatischen Produktionsweise’, in Links, nr. 89 (Juni 1977), S. 15–16; Günter Berkhahn und Rudi Dutschke, ‘Über die allgemeine reale Staatssklaverei. Die Sowjetunion in der russischen Geschichte’, in L’76, nr. 6 (1977–1978), S. 135–162 і nr. 9, S. 64–90; Rudi Dutschke, ‘Der Kommunismus, die despotische Verfremdung desselben in der UdSSR und der Weg der DDR zum Arbeiteraufstand vom 17. Juni 1953’, in Rudi Dutschke und Manfred Wilke (hrsg.), Die Sowjetunion, Solschenizyn und de westliche Linke, Reinbek: Rowohlt, 1975.

[130] Віттфоґель «належав до тієї купки комуністів і соціялістів, що вони обережно розробляли азіятську концепцію Маркса і Енґельса». Rudi Dutschke, Versuch, Lenin auf die Füsse zu stellen — Über den halbasiatischen und den westeuropäischen Weg zum Sozialismus. Lenin, Lukács und die Dritte Internationale, S. 27, Note 15.

[131] Dutschke, Versuch, Lenin auf die Füsse zu stellen…, S. 55.

[132] Ibid.

[133] Ibid., S. 77.

[134] Ibid., S. 116.

[135] Ibid., S. 122–124.

[136] Dutschke, ‘Der Kommunismus, die despotische Verfremdung desselben in der UdSSR und der Weg der DDR…’, in Dutschke and Wilke, op. cit., S. 269.

[137] Dutschke, ‘Zur Sowjetgesellschaft…’, S. 15–16.

[138] Berkhahn und Dutschke, ‘Über die allgemeine reale Staatssklaverei…’, S. 82.

[139] Dutschke, ‘Zur Sowjetgesellschaft…’, S. 15–16.

[140] Wolf-Dietrich Schmidt, ‘Dutschkes Leninismus–Kritik’, in Das Argument, nr. 94, 1975, S. 992; Rudi Dutschke, ‘Antwort auf Schmidt und andere’, in Das Argument, nr. 95, 1976, S. 97.

[141] Reinhart Kössler, ‘Zur Kritik des Mythos vom “asiatischen” Russland’, in Prokla, nr. 35, 1979, S. 116–117. Шмідт у Schmidt, op. cit. висунув критичне зауваження, що Дучке зробив з «конкретного історичного формулювання проблєми» «ортодоксальне».

[142] Dominique Valić, ‘Kritik der Dutschke’schen Leninkritik’, in Die Internationale, nr. 6, 1975, S. 72.

[143] Ibid., S. 69–73.

[144] Stefan Breuer, ‘Utopie als Affirmation. Bemerkungen zu Rudi Dutschkes “Versuch, Lenin auf die Füsse zu stellen”’, in Leviathan, nr. 2, S. 591.

[145] Laetitia Cavaignais, ‘Préface’ в Alexandre Zimine, Le stalinisme et son ‘socialisme réel’, Éd. La Brèche, Paris, 1982, pp. 7–24.

[146] Декілька цих есеїв було опубліковано французькою: Zimine, op. cit. На мою думку, найважливішим есеєм є: Alexander Zimin, ‘On the Question of the Place in History of the Social Structure of the Soviet Union’, in The Samizdat Register, issue I, ed. by Roy Medvedev, New York: W.W. Norton, 1977. Подальші твори містяться у: А. А. Зимин. У истоков сталинизма. — Париж: Слово, 1984.

[147] Zimin, op. cit., p.117.

[148] Ibid., p.127.

[149] Ibid., p.130–131.

[150] Ibid., p.132.

[151] Ibid., p.139.

[152] Ibid., p.140.

[153] Ibid., p.141.

[154] Alfred Sohn-Rethel, Geistige und Körperliche Arbeit. Zur Theorie der gesellschaftlichen Synthesis. Erweiterte und ergänzte Ausgabe, Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1972, S. 19–20 [Intellectual and Manual Labour: A Critique of Epistemology, London: Macmillan, 1976].

[155] Sohn-Rethel, op. cit., S. 123–124.

[156] До його суспільної теорії відноситься: Alfred Sohn-Rethel, Warenform und Denkform: Aufsätze, Frankfurt am Main: EVA, 1971. Резюме поглядів Зон-Ретеля подано у: Steffen Kratz, Sohn-Rethel zur Einführung, Hannover: SOAK, 1980. Цікавими є також: Robert A. Dickler, ‘Die Gesellschaftstheorie Alfred Sohn-Rethels in historischer Perspektive’, in Symposium Warenform-Denkform. Zur Erkenntnistheorie Sohn-Rethels, Heinz D. Dombrowski, Ulrich Krause and Paul Roos (hrsg.), Frankfurt am Main: Campus Verlag, 1978; і Rudolf Heinz und Jochen Hörisch, Geld und Geltung. Zu Alfred Sohn-Rethels soziologischer Erkenntnistheorie, Würzburg: Königshausen und Neumann, 2006. Спроба аполоґетично прикласти теорію Зон-Ретеля до «реального соціялізму» є: Peter Brokmeier, ‘Über die Bedeutung Sohn-Rethels für eine materialistische Theorie der Übergangsgesellschaften in Osteuropa’, in Peter W. Schulze (hrsg), Übergangsgesellschaft: Herrschaftsform und Praxis am Beispiel der Sowjetunion, Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch Verlag, 1974.

[157] Див. дебати між Дамус і «держкапіталістом» Буддеберґом у: Manfred Paul Buddeberg, ‘Wer herrscht in den “nachkapitalistischen” Gesellschafen und warum? Eine Kritik an Renate Damus’, in Prokla, nr. 22, 1976, S. 125–148; і Renate Damus, Entscheidungsstrukturen und Funktionsprobleme in der DDR Wirtschaft, Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1973.

[158] Damus, op. cit., S. 29.

[159] Renate Damus, ‘Vergesellschaftung oder Bürokratisierung durch Planung in nachkapitalistischen Gesellschaften’, in Leviathan, nr. 2, 1974, S. 179–198.

[160] У пізнішій публікації, Дамус визначила більш відкрито поняття прямого та конкретного або безпосереднього усуспільнення: «Пряме усуспільнення означало б те, що до нього б примушували індивіди иншими механізмами за капіталізм. Безпосереднє [усуспільнення] означало б, що його можна було б досягти свідомими діями та відносинами членів суспільства». Renate Damus, Der reale Sozialismus als Herrschaftssystem am Beispiel der DDR, Giessen: Focus, 1978, S. 132.

[161] Renate Damus, ‘Vergesellschaftung oder Bürokratisierung durch Planung in nachkapitalistischen Gesellschaften’, in Leviathan, nr. 2, 1974, S. 181, 190.

[162] Renate Damus, ‘Die Intelligenz als Potential des gesellschaftlichen Umwälzungsprozesses im “realen Sozialismus”: nach Rudolf Bahro’, in Prokla, nr. 31, pp. 67–73.

[163] Баро, що він, здавалося, починав кар’єру чиновника в східнонімецькій Соціялістичній єдиній партії Німеччини (після його навчання на «партійного аґітатора» в Одебрусі, потім як редактора університетської ґазети Грайфсвальду, а згодом як референта у «Gewerkschaft Wissenschaft», позаштатного головного редактора журналу Союзу вільної німецької молоді «Forum»), від часу захоплення Чехословакії працював у вільний час над власною книгою про «реальний соціялізм». У серпні 1977 року його було заарештовано за «шпіонаж» і наступного року йому присудили 8 років тюрми. Після кампанії на Заході під час жовтня 1979 року, його випустили на волю, після чого він переїхав до Західної Німеччини. Guntolf Herzberg und Kurt Seifert, Rudolf Bahro: Glaube an das Veränderbare. Eine Biographie, Berlin: Links, 2002.

[164] Rudolf Bahro, Die Alternative. Zur Kritik des real existierenden Sozialismus, Frankfurt am Main: EVA, 1977, S. 72–73 [The Alternative in Eastern Europe, trans. David Fernbach, London: New Left Books, 1978].

[165] «Під час дискусії між Віттфоґелем і Дучке в Дюссельдорфі 1979 року, Баро визнав вплив Віттфоґеля, що він не задокументував цього публічно у своїй книзі». Dieter Senghaas, ‘Wittfogel Redivivus’, in Leviathan, nr. VIII, 1980, S. 134.

[166] Bahro, op. cit., S. 59–78.

[167] Ibid., S. 54–55; анґл. вид., стор. 47.

[168] Ibid., S. 91; анґл. вид., стор. 77. Те, що Баро розроблюючи тему знехтував суперечністю між чоловіками і жінками, підмічено у: Sybille Plogstedt, ‘Bahro’, in Courage, January, 1979.

[169] Ibid., S. 104; анґл. вид., стор. 88.

[170] Ibid., S. 58; анґл. вид., стор. 50.

[171] Ibid., S. 106; анґл. вид., стор. 90.

[172] Баро почасти неточний ув описі дореволюційної Росії; подекуди він посилається на «азіятський спосіб виробництва», а инколи «напів-азіятський» спосіб.

[173] Bahro, op. cit., S. 12; анґл. вид., стор. 11.

[174] Ibid., S. 174. Інтерес Баро до поняття суспільної синтези вказує на вплив Дамус. І справді Баро стверджує, що Дамус захищала «теоретичну концепцію, мені близьку» (ibid., S. 453). Навспак, Дамус присвятила свою книгу «Der reale Sozialismus» Баро, коментуючи у передмові, що «прочитавши книгу Баро, я повністю підтвердила для себе правильність і доречність своєї аналізи».

[175] Bahro, op. cit., S. 197; анґл. вид., стор. 194, табл. 1.

[176] Ibid., S. 192–195; анґл. вид., стор. 165.

[177] Ibid., S. 196–197.

[178] Ibid., S. 174; анґл. вид., стор. 148.

[179] Ibid., S. 229.

[180] Ibid., S. 175; анґл. вид., стор. 148–149.

[181] Ibid., S. 206; анґл. вид., стор. 175.

[182] Ibid., S. 430; анґл. вид., стор. 361.

[183] Ibid., S. 433.

[184] Ibid., S. 307; анґл. вид., стор. 260.

[185] Ibid., S. 371.

[186] Hillel Ticktin, ‘Rudolf Bahro: A Socialist without a Working Class’, in Critique, no. 10–11 (1978–1979), p. 133.

[187] Jürgen Miermeister, ‘Opposition(elle) in der DDR: Rudolf Bahro — nur zum Beispiel’, in Zeitung für eine neue Linke, Jahre II, nr. 29, 1977, S. 18–20.

[188] Anon., ‘Bahros “Alternative”. Analyse und Kritik’, in Spartacus, nr. 38, 1977, S. 20–22.

[189] Ticktin, ‘Rudolf Bahro: A Socialist without a Working Class’, p. 133.

[190] Bahro, op. cit., S. 14; анґл. вид., стор. 12: «Маркс пізніше дав власній попередній праці про „Капітал“ 1859 року назву „До критики політичної економії“. Якщо я змоделюю назву на прикладі цього видатного прототипу і назву свій текст „До критики реального соціялізму“, я є цілком свідомий того, як ще далеко моїй критиці реального соціялізму до рівня розроблености та послідовности, що її досягнув Маркс лише за якихось двадцять років після „Економічно-філософських рукописів“».

[191] Günther Erbe, ‘Klassenantagonismus oder Schichtendifferenzierung. Bemerkungen zu Bahros Analyse der Sozialstruktur des realen Sozialismus’, in Prokla, nr. 31, 1978, S. 60.

[192] Wilfried Spohn, ‘Geschichte und Emanzipation. Bahros Beitrag zur Sozialismus-Diskussion’, in Prokla, nr. 31, 1978, S. 13. У цьому контексті див. також: Hassan Givsan, ‘Eine Kritik an Bahros alternativer Geschichsschreibung’, in Ulf Wolter (hrsg.), Antworten auf Bahros Herausforderung des ‘realen Sozialismus’, West Berlin: Olle & Wolter, 1978 [‘A Critique of Bahro’s Alternative Writing of History’, in Rudolf Bahro: Critical Responses, ed. by Ulf Wolter, White Plains: M.E. Sharpe, 1980].

[193] Ernest Mandel, ‘Bahros Bombe’, in Was Tun, 22 September 1977, S. 10–12.

[194] Pierre Frank, ‘War der “real existierende Sozialismus” historisch notwendig?’, in Ulf Wolter (hrsg.), Antworten auf Bahros Herausforderung des ‘realen Sozialismus’ [‘Was “Actually Existing Socialism” Historically Necessary?’, in Rudolf Bahro: Critical Responses, edited by Ulf Wolter].

[195] Daniel Bensaïd, ‘Lecture de Rudolf Bahro — Trois incohérences théoriques et leurs conséquences politiques’, in Critique communiste, n. 30, 1980, 58–59.

[196] Helmut Fleischer, ‘Rudolf Bahros Beitrag zur Philosophie des Sozialismus’, in Ulf Wolter (hrsg.), Antworten auf Bahros Herausforderung des ‘realen Sozialismus’, S. 57–82 [‘Bahro’s Contribution to the Philosophy of Socialism’, in Rudolf Bahro: Critical Responses, ed. by Ulf Wolter].

[197] Anon., ‘Ein Technokrat im Gewand des Propheten: Bhagwan Bahro’, in Autonomie, new series, nr. 4–5, 1980, S. 53.

[198] Ticktin, ‘Rudolf Bahro: A Socialist without a Working Class’, p. 138–139.

[199] Hartwig Bögeholz, ‘Bahros Klassentheorie’, in Prokla, nr. 33, 1978, S. 147–159. Бьоґегольц відповів на Erbe, op. cit.

[200] Ursula Schmiederer, ‘Zum Problem von Bürokratie und Herrschaft im “realen Sozialismus”’, in Soziologische Revue, nr. 3, 1980, S. 408.

[201] Першою публікацією з теми була: Rainer Rotermundt, Ursula Schmiederer and Helmut Becker-Panitz, ‘“Realer Sozialismus” und realer Sozialismus. Bedingungen und Chancen einer sozialistischen Entwicklung in Gesellschaften sowjetischen Typs’, in Jahrbuch Arbeiterbewegung, nr. 5, 1977, S. 9–37; після неї вийшли: Rainer Rotermundt, Ursula Schmiederer, and Helmut Becker-Panitz, Die Sowjetunion und Europa. Gesellschaftsform und Aussenpolitik der USSR, Frankfurt am Main: Campus, 1979; і Ursula Schmiederer, Die Aussenpolitik der Sowjetunion, Stuttgart: Kohlhammer, 1980.

[202] Rotermundt et al., op. cit., S. 14.

[203] Ibid., S. 16–19.

[204] Ibid., S. 22.

[205] Ibid., S. 43.

[206] Ibid., S. 29.

[207] Elmar Altvater, ‘The Primacy of Politics in Post-Revolutionary Societies’, in Review of Radical Political Economics, vol. XIII, no. 1 (Spring 1981), p. 2.

[208] Тіктин, вихідець із Південної Африки, навчався у Кейптауні, Києві й Москві. Від 1965 р. він викладав ув Інституті совєтолоґії у Глазґо, а від 1973 р. був головним редактором журналу «Critique. Journal of Soviet Studies and Socialist Theory». Про це див.: лист Тіктина до автора від 11 листопада 1982 р.

[209] Hillel Ticktin, ‘Towards a Political Economy of the USSR’, in Critique, no. 1, 1973, pp. 20–41.

[210] Див. зокрема дискусію між Тіктином і «ринковим соціялістом» Влодзімежа Бруса у: Hillel Ticktin and Wlodzimierz Brus, ‘Is Market-Socialism Possible or Necessary?’, in Critique, no. 14, 1981, pp. 13–39.

[211] Hillel Ticktin, ‘The Class Structure of the USSR and the Elite’, in Critique, no. 9, 1978, p. 46.

[212] Hillel Ticktin, ‘Detente and Soviet Economic Reforms’, in Soviet Foreign Policy—Its Social and Economic Conditions, ed. by Egbert Jahn, London: Allison & Busby, 1978, p. 43.

[213] Ibid., p. 47.

[214] Hillel Ticktin, ‘Towards a Political Economy of the USSR’, in Critique, no. 1, 1973, p. 34.

[215] Ibid., p. 36.

[216] Ticktin, ‘The Class Structure of the USSR and the Elite’, p. 50.

[217] Hillel Ticktin, ‘The Contradictions of Soviet Society and Professor Bettelheim’, in Critique, no. 6, 1976, p. 32.

[218] Ticktin, ‘The Class Structure of the USSR and the Elite’, p. 55.

[219] Ibid., p. 61.

[220] Ernest Mandel, ‘Some Comments on H. Ticktin’s “Towards a Political Economy of the USSR” ’, in Critique, no. 3, 1974, p. 25.

[221] Fred Klinger, ‘Einleitung’, in Hillel Ticktin et al., Planlose Wirtschaft. Zum Charakter der sowjetischen Gesellschaft, Hamburg: Junius, 1981, S. XXIV–XXV. Клінґер базується на Victor Zaslavsky, ‘Regime e classe operaia in URSS’, in MondOperaio, anno XXXI, no. 6, 1978, pp. 74–83. [Viktor Zaslavsky, ‘The Regime and the Working Class.in the USSR’, in Telos, issue 43 (1979–1980).]

[222] Klinger, op.  cit., S. XX–XXIX.

[223] Див. наприклад Andras Hegedüs, Socialism and Bureaucracy, London: Allison & Busby, 1976 і Andras Hegedüs, The Humanisation of Socialism: Writings of the Budapest School, London: Allison & Busbyб 1976. До історії питання див. у: Georg Lukács, ‘Budapester Schule’, in Praxis, vol. 9, no. 2–3 (1973), pp. 299–302; François Rivière, ‘Pour l’Ecole de Budapest’, in Les Temps Modernes, no. 337–338 (août–septembre 1974), pp. 2736–2747; Ivan Szelényi, ‘Notes on the “Budapest School”’, in Critique, no. 8 (Summer, 1977), pp. 61–67; Gabriel Becker, ‘The Left in Hungary’, in Critique, no. 9 (Spring–Summer, 1978), pp. 135–142; Andrew Arato, ‘The Budapest School and Actually Existing Socialism’, in Theory and Society, no. 16, 1987, pp. 593–619.

[224] György Bence and Janos Kis, ‘On Being a Marxist: A Hungarian View’, in The Socialist Register (1980), pp. 263–297.

[225] Bill Lomax, ‘Hungary: The Rise of the Democratic Opposition’, in Labour Focus on Eastern Europe, V–3/4 (Summer, 1982), pp. 2–7.

[226] Marc Rakovski [György Bence and Janos Kis], ‘Le marxisme devant les sociétés soviétiques’, in Les Temps Modernes, no. 341 (décembre 1974), pp. 553–584 [‘Marxism and the Analysis of Soviet Societies’, in Capital and Class, no. 1 (Spring 1977), pp. 83–105]. Ця стаття входила до серії публікації у західних журналах. Див. наприклад критику Андре Ґорца у: Marc Rakovski [György Bence et Janos Kis], ‘L’Union du Capital et de la Science passé et present’, in Les Temps Modernes, no. 355 (janvier 1976), pp. 1241–1270 разом із відповіддю Ґорца «Pour une critique des forces productives. Réponse à Marc Rakovski» у тому ж самому виданні.

[227] Marc Rakovski [György Bence and Janos Kis], Towards an East European Marxism, London: Allison & Busby, 1978.

[228] Rakovski, op. cit., p. 15. Спроби Бенце і Кіш аналізувати радянські суспільства залишилися обмеженими. Їх доробок зосередився теоретично-методолоґічних питаннях; в иншому, вони розріжняли у «реальному соціялізмі» клясове суспільство без капіталу чи праці, де обидві антаґоністичні кляси мали низбкий рівень клясової свідомости, а правителі не були колєктивними власниками засобів виробництва.

[229] 1978 року угорське видання було надруковане у Відні під назвою «Az értelmiség útja az osztályhatalomhoz». Я користувався анґлійським перекладом: György Konrád and Ivan Szelényi, The Intellectuals on the Road to Class Power, New York: Harcourt Brace Jovanovich, 1979. У передмові до цього видання Селеньї розповідає про досвід авторів.

[230] Konrád and Szelényi, op. cit., p. 48.

[231] Karl Polanyi, The Great Transformation, Boston: Beacon Press, 1957, chapters 4 and 5.

[232] Це розріжнення між традиційною і раціональною леґітимацією вочевидь нагадує Веберіанське розріжненя між традиційним пануванням, що вона ґрунтується на «священности порядку та супутні сили контролю, що вони успадковані з минулого, «завжди істнували» і бюрократична влада — «застосування контролю на підвалинах знання». (Max Weber, Wirtschaft und Gesellschaft, Vollständiger Nachdruck der Erstausgabe von 1922, Tübingen: (J.C.B. Mohr/Paul Siebeck), 1972, S. 129, 130; пер. на анґл. стор. 311–313 [English edition of Part I: The Theory of Social and Economic Organization, trans. A.R. Henderson and Talcott Parsons, London: William Hodge and Co., 1947].)

[233] Конрад і Селеньї все одно відзначали певну історичну протяжність між традиційним і новітнім перерозподілом. Схоже, що на них вплинула праця Віттфоґеля «Східний деспотизм», бо вона стверджують, що російські середньовічні правителі «адаптували [азіятський спосіб суспільної орґанізації] до европейських умов». Сформована у такий спосіб напів-азіятська система адаптувалася до мінливих умов, і остаточно здійснилася новітнім перерозподілом. Konrad and Szelényi, op. cit., pp. 88–142.

[234] Konrad and Szelényi, op. cit., p. 145.

[235] Ibid., pp. 186–187.

[236] Див. також Ivan Szelényi, ‘The Position of the Intelligentsia in the Class Structure of State Socialist Societies’, in Critique, no. 10–11 (1978–1979), pp. 51–76.

[237] Ferenc Fehér, ‘The Dictatorship over Needs’, in Telos, issue 35 (Spring, 1978), pp. 31–42. Ferenc Fehér, ‘Paternalismo e dispotismo in URSS’, in MondOperaio, anno XXXIII, n. 4, pp. 107–114.

[238] Аґнеш Геллер (нар. 1928 р.), філософа й ученицю Лукача, було виключено з партії через її «помилкові та ревізіоністські погляди». Згодом її все одно було реабілітовано та прийнято до Академії наук. Після протесту проти вторгнення у Чехословакію її знову виключили з партії. Через величезний політичний тиск на неї вона 1977 року покинула Угорщину разом з чоловіком — літературознавцем Ференцом Фехером (нар. 1933 р.), який також був учнем Лукача. Філософ Дьйордь Маркуш (нар. 1934 р.), що навчав Бенсе і Кіса, вчився в МДУ ім. Ломоносова і, як і Геллер, був виключений 1973 року з Академії наук. Див. Rivière, op. cit. і Hegedüs et al., op. cit., pp. 183–187.

[239] Ferenc Fehér, Agnes Heller and György Márkus, Dictatorship over Needs: An Analysis of Soviet Societies, Oxford: Basil Blackwell, 1983.

[240] Ibid., pp. 112, 114.

[241] Ibid., pp. 116–117.

[242] Ibid., pp. 68–69. То-ж посилання на Anstalt (примусове об’єднання) у тому сенсі, що цей термін використовує Макс Вебер: «корпоративна ґрупа, що нею заснований устрій, у даній сфері діяльности, був успішно насаджений кожному індивіду, що він задовільняє певним критеріям», Weber, op. cit., p. 28; анґлійський переклад p. 138.

[243] Ibid., p. 78.

[244] Ibid., pp. 99–103.

[245] Ibid., p. 127.

[246] Ibid., p. 130.

[247] Felipe García Casals [Pavel Campeanu], ‘Theses on the Syncretic Society’, in Theory and Society, vol. IX, no. 2 (March, 1980), pp. 233–260. У редакторській замітці, що супроводжує цей текст, вказано: «Ця праця була ймовірно написана під псевдонімом досить відомим посадовцем однієї з східноевропейських країн. ‹…› Ми не засвідчуємо східноевропейське походження; радше, ми публікуємо цю статю лише через справжній інтерес для західних науковців». Ці «Тези» були передруковані того ж року з новим «Вступом». Див. Felipe García Casals [Pavel Campeanu], ‘Introduction’, in García Casals, The Syncretic Society, trans. from French by Guy Daniels, White Plains: M.E. Sharpe, 1980.

[248] Див. Pavel Campeanu, The Origins of Stalinism: From Leninist Revolution to Stalinist Society, trans. Michael Vale, Armonk: M.E. Sharpe, 1986, І, p. IX: «Декілька років тому я надіслав декільком американським академічним колєґам дисертацію, що я над нею працював. Я сподівався отримати їх критичні коментарі. На мій подив, за моєї відсутности, вони орґанізували її публікацію. ‹…›» Про Кампеану у книзі стверджується, серед иншого, що: «1935 року він вступив у Комуністичний союз молоді, а 1940 року — у Комуністичну партію Румунії. З 1941 по 1944 рр. за антифашистську діяльність сидів у в’язниці. Кампеану отримав ступінь доктора соціолоґічних наук ув Академії ім. Стефана Ґеорґіу 1960 року, і з того року до 1980 був головою відділу опитування на румунському телебаченні. ‹…› Він є автором багатьох статей, що вони опубліковані в Румунії і закордоном, і десяти книжок. ‹…› Він працював спеціялістом по роботі з пресою в ЮНЕСКО ‹…›. Кампеану отримав премію Румунської Академії 1964 року і 1977 року.» (p. 187) Див. також напів-автобіоґрафічні роздуми у: Pavel Campeanu, Ceausescu: From the End to the Beginning, New York: Columbia University Press, 2003.

[249] Felipe García Casals [Pavel Campeanu], ‘Theses on the Syncretic Society’, in Theory and Society, vol. IX, no. 2 (March, 1980), p. 234.

[250] Ibid., p. 235.

[251] Ibid., p. 237.

Пер. з анґл. за: Marcel van der Linden, Western Marxism and the Soviet Union. A Survey of Critical Theories and Debates since 1917, Leiden—Boston: Brill, 2007, pp. 179–255.

0 Responses to “«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (VI)”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Жовтень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Гру »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: