Солідарність у боротьбі. Бесіда з чорношкірими американцями у невимушеній обстановці

Амілкар Кабрал

Під час свого останнього візиту до Сполучених Штатів Америки Кабрал попрохав Африканську інформаційну службу[1] влаштувати коротку неформальну зустріч із представниками ріжних орґанізацій чорношкірих. АІС зв’язалась із близько 30 орґанізаціями, тож 20 жовтня 1972 року понад 120 представників широкого загалу ґруп, що об’єднують чорношкірих Америки, протовпилися у невеличке приміщення, щоби зустрітися з Амілкаром Кабралом. Багато їх приїхало до Нью-Йорку саме задля цієї зустрічі. Доки вона тривала, всі, хто раніше не знав Кабрала, пересвідчилися, що він жвавий, сердечний та жартівливий. Фраґменти розмови було відредаговано з ґраматичного погляду, аби зарадити можливим помилкам і неточностям: хоча Кабрал знав багато мов, йому було незручно спілкуватися анґлійською.

Я передаю вам — наші африканські браття і сестри Сполучених Штатів — братні вітання нашого народу, запевняючи вас у тому, що ми усвідомлюємо: все, що стосується вас, обходить і нас. Якщо ми не завжди кажемо про це, то це ще не означає, що ми не обізнані. Так є, і, зважаючи на те, що світ стає тіснішим, всі люди дізнаються про це.

Звісно, якщо ви мене запитаєте, щó мені до вподоби між братами (і сестрами) та товаришами — якщо ми є братами, то це не наша вада чи обов’язок. Але-ж якщо ми є товаришами, то це є політичне зобов’язання. Звісно, ми любимо своїх братів, але в нашому розумінні краще бути братом і товаришем. Ми дуже любимо своїх братів, але ми вважаємо, що позаяк ми брати, то маємо усвідомлювати відповідальність за це та мати чітку позицію щодо наших проблєм, щоб побачити, чи лишаємося ми товаришами поза цим. Це є надто важливим для нас.

Ми намагаємося зрозуміти вашу ситуацію в цій країні. У вас нема підстав не йняти віри в те, що ми розуміємо ваші труднощі, ваші проблєми та ваші почуття, ваші повстання й ваші сподівання. Ми вважаємо, що наша боротьба за Африку проти колоніялізму та імперіялізму є доказом того, що ми розуміємо ваші проблєми, що ми робимо спробу вирішити ваші проблєми на цьому континенті. Звісно, вірним є й зворотне: всі досягнення у вирішенні ваших проблєм тут є справжнім внеском у перемогу в нашій боротьбі. І нас у нашій боротьбі надихає те, що африканців, народжених ув Америці, котрі стають свідомими своєї відповідальности перед боротьбою в Африці, щодня більшає.

Чи означає це, що ви всі маєте облишити геть усе й стати до бою в Африці? Ми так не думаємо. Ми вважаємо, що це означає дивитися правді в очі. Історія — то є сильний ланцюг. Ми маємо прийняти обмеження нашої історії, але аж ніяк не ті обмеження, що їх накинули суспільства, в яких ми живемо. Тут таки є ріжниця. Ми вважаємо, що все, що ви робите тут задля того, щоб розвинути власні умови задля поступу, задля історії та повного розуміння ваших людських прагнень, є внеском до нашої справи. Це також має нагадати і вам, аби ви не забули, що ви африканці.

Чи означає це, що ми є расистами? Ні! Ми не расисти. Ми принципово та серйозно повстаємо проти будь-якого расизму. Навіть якщо люди схильні до расизму, ми проти расизму тих, кого ним гнобили. На нашу думку — і це не від мрії, але від глибокої аналізи сьогочасних умов істнування людства та поділу суспільств, — расизм є наслідком певних обставин. Ніде в світі він не істнує вічно — це наслідок історичних та економічних умов. І ми не можемо відплачувати расизмом за расизм. Це неможливо. У нашій країні, попри прояви расизму портуґальців, ми не боремося проти портуґальців чи білих. Ми боремося за свободу нашого народу — щоб визволити наш народ і дозволити нашому народові полюбити будь-який инший нарід. А це дуже важко.

У борні з расизмом ми не зможемо поступувати, якщо ми боремося з людьми. Маємо боротися з причинами расизму. Якщо злодій пробрався у мою оселю, а я маю пістолета, я не стрілятиму в тінь злодія. Я маю поцілити в самого злодія. Багато хто марнує зусилля та жертвує собою, провадячи боротьбу з тінню. Ми маємо стати до боротьби з матеріяльною дійсністю, що уможливлює цю тінь. Коли ми не можемо змінити світло, що воно є одною з причин появи тіні, то ми бодай можемо змінити тіло, що воно відкидає тінь. Важливо уникати плутанини між тінню та тілом. Те, що наших людей, які тут і в Африці усвідомлюють цю дійсність, щодня більшає, надихає нас. Це зміцнює нашу впевненість в остаточній перемозі.

Те, що ви долучилися до нашої боротьби і зацікавлені в наших досягненнях, на добре для нас. Наша боротьба базована на конкретних реаліях нашої країни. Ми високо цінуємо досвід та досягнення инших народів, ми вивчаємо їх. Але революція та боротьба за національне визволення має нагадувати одежу, що її потрібно припасувати до кожного тіла окремо. Звісно, є загальні та універсальні закони, навіть наукові закони для будь-яких умов, але визвольна боротьба має розроблятись відповідно до тих особливих умов, що є в кожній країні. Це основне.

Ці особливі умови, що їх слід ураховувати, включають економічні, культурні, соціяльні, політичні, ба навіть ґеографічні чинники. У підручниках з партизанської війни сказано, що розпочати партизанську війну, не маючи гір, неможливо[2]. Але в моїй країні немає гір[3] — є лише люди. Щодо економіки ми припустилися помилки, почавши готувати наших людей до диверсій на залізниці. Та коли вони повернулися з навчання, ми згадали, що в нашій країні немає залізниць: портуґальці проклали їх у Мозамбіку та Анґолі[4], але не в нас.

Є й инші умови, на які слід зважати. Необхідно враховувати тип суспільства, що в ньому ми провадимо боротьбу, — воно поділено горизонтально а чи вертикально? Дехто каже, що наша боротьба така ж, як і боротьба в’єтнамського народу. Вона подібна, але аж ніяк не така сама. В’єтнамці — то є люди, що століття тому боролися проти іноземних загарбників як нація. Наша нація лише постає в боротьбі. Це значна одмінність. Тяжко навіть уявити, якою вона є. В’єтнамське суспільство має чітку соціяльну структуру, добре окреслені кляси. А в нашій країні немає національної буржуазії. Є незначна дрібна буржуазія, але не національна. Ця ріжниця надто суттєва.

Якось я обговорював політичні справи з Елріджем Клівером[5]. Він розумний, дуже начитаний. Ми згодились багато в чому, але не дійшли згоди в одному: він сказав мені, що ваші умови є колоніяльними умовами. Ув окремих аспектах видається, що так, але це не є насправжки колоніяльними умовами. Колоніяльні умови потребують істнування певних факторів. Один з важливих факторів — це цілісність територій. Є й инші фактори, які впадуть вам в око за аналізи. Часто ми маємо справу з подібними одне до одного явищами, але політична діяльність вимагає, щоб ми розріжняли їх. Це не означає того, що цілі ріжні. І це не означає, що навіть деякі із засобів ріжні. Однак нам необхідно глибоко аналізувати кожну ситуацію, аби уникнути марнування сил та гаяння часу, роблячи те, що ми не маємо робити, забуваючи про те, що ми маємо зробити.

У нашій країні ми боремося вже років зо десять. Якщо врахувати зміни, що їх вдалось досягнути за цей час, переважно в стосунках між чоловіками та жінками, то минуло століття. Якби ми тільки вистрілювали кулі та гарматні, тоді так, десяти років забагато. Але ми робили не тільки це. Протягом цього часу ми гартували націю. Скільки часу знадобилося европейським націям для їхнього формування? Десять століть — від Середньовіччя до Відродження. (Зараз у Сполучених Штатах ви продовжуєте виковувати націю — процес триває, як на мене. Декілька подій вплинули на формування цієї країни та зміни в ній, такі як, наприклад, В’єтнамська війна, та, нажаль, це відбувається коштом в’єтнамського народу. Та ви знаєте про зміни в цій країні краще за мене.)

Десять років тому ми були просто [народностями] фула, манджак, мандінка, баланте, пепел та иншими. Зараз же ми є нацією ґвінейців. Розбрат поміж племенами був однією з причин, через яку портуґальці вважали, буцімто ми не зможемо стати до боротьби. Упродовж цих десятьох років ми запроваджували дедалі більше змін, що їх сьогодні можемо побачити. Зокрема за нашої боротьби створено нового чоловіка і нову жінку, народжених разом з новою нацією. Це сталося завдяки нашій спроможности боротися як нація.

Звісно, ми не обстоюємо збройної боротьби. Певно, я вводжу в оману людей, але я не є великим поборником збройної боротьби. Я по собі знаю, яких жертв вимагає збройна боротьба. Це насилля навіть супроти наших людей. Але-ж бо не ми це винайшли, й це не наше холоднокровне рішення — це вимога історії. Це не перша боротьба в нашій країні, й не Кабрал її вигадав. Ми йдемо за прикладом, що його дали нам наші предки, що боролися супроти портуґальського панування п’ятдесят років тому. Боротьба сьогодні є продовженням боротьби задля захисту нашої гідности, нашого права на самобутність — на нашу власну самобутність.

Та якби можна було би вирішити цю проблєму не вдаючись до збройної боротьби — чом би й ні? Але збройна боротьба не лише вимагає жертв, вона має й певні переваги. Як і будь-що в світі, вона має дві боки — позитивний і неґативний; вся справа у рівновазі. Зараз для нас, на нашу думку, вона [збройна боротьба] є корисною, і наші умови є корисними, бо ця збройна боротьба допомогла нам прискорити революцію нашого народу, створити нову ситуацію, що вона здатна посприяти нашому поступові.

Упродовж цих десятьох років ми звільнили близько трьох четвертих нашої країни та впевнено контролюємо дві третини території. Ще лишилось багато роботи, але ми маємо власну державу, маємо сильну політичну орґанізацію, адміністрацію, що розвивається, і ми створили розгалужену структуру, поки нас бомбардували портуґальці. До слова, бомби скидали портуґальці, але вироблено їх у Сполучених Штатах Америки. У військовій справі ми навчились дечому корисному впродовж цих десяти років. Маємо нашу національну армію та місцеві загони ополчення. Ми навіть змогли прийняти багато гостей — журналістів, режисерів, науковців, викладачів, письменників, державних представників та инших. Крім того торік у квітні ми прийняли особливу делєґацію зі Сполучених Штатів, що вона підготувала дуже гарну доповідь про ситуацію в нашій країні.

Проте почерез цю збройну боротьбу ми усвідомили дещо инше, щось важливіше за території звільнених земель чи здібності наших бійців, і це — незворотні зміни в ставленні наших людей. Від нас потребуватимуть ще більше жертв, нам треба буле подолати ще багато труднощів, але наш народ вже звик до них: він знає, що свободу треба відпокутувати. Чи вважаємо ми щось кращим за свободу? Це неможливо — ніщо не порівняти зі свободою. Під час візиту спеціяльної делєґації ООН до нашої країни один з офіціяльних спостерігачів під час довгого переходу спитав одного хлопця, чи не втомився той. Хлопець відповів: «Я не можу втомитися — це моя країна. Втомитися можуть тільки портуґальські салдати».

Наразі ми можемо пришвидшити процес визволення решти країни. Щодня в нас більшає помічників, їхня підготовка поліпшується. Зараз нам потрібно більше зброї, аби завдати потужнішого удару по портуґальських позиціях. Замість атакувати вісімдесятьма гарматнями, ми маємо атакувати восьмистами, як не двома тисячами, й ми готуємося до цього. По містах ситуація покращала: ми переважаємо в міських центрах, незважаючи на портуґальську окупацію. У нас вже є міцні зв’язки з нашою підпільною орґанізацією в цих центрах, і ми вирішили розвивати нашу діяльність всередині міст. Ми розповіли про це на радіо портуґальцям. Ми розповіли про це всім, адже портуґальці не зможуть зупинити нас. Ми казали про це ще до того, як вони почали нас боятися; і от вони вже бояться. Вони бояться навіть власної тіні.

Иншою позитивною стороною нашої боротьби є політична ситуація на островах Кабо-Верде. Кілька днів тому сталася сутичка поміж нашими людьми та поліцією. Це ознака того, що в рамцях нашої боротьби на островах стаються великі зміни.

Ми вжили всіх необхідних заходів, що їх вимагає боротьба, так на політичному, як і на військовому рівні. Після загальних виборів, що відбулися на визволеній території, ми створюємо свої національні збори. Звісно, ці національні збори не нагадуватимуть ані вашого конґресу, ані британського парляменту. Всі ці кроки є дуже важливими задля завершення колоніяльної війни в моїй країні та її повного визволення.

Ми вирішили проголосити [суверенітет] нашої держави офіційно, сподіваючись, що наші брати та сестри тут, наші брати та сестри в Африці, наші друзі по всьому світові стануть на позиціях підтримки наших нових ініціятив на цьому політичному полі — на позиціях, так потрібних сьогодні. За часів збройної боротьби на кшталт нашої всі політичні питання ставали першорядними. Ці питання зазвичай набувають особливої ваги наприкінці боротьби. Це діялектичний процес. На початку боротьба є лише політичною, потім іде перехід до збройної фази. Тоді ступа за ступою політичні питання повертаються, але вже на иншому рівні — на рівні переходу до їхнього розв’язання.

Я не буду заглиблюватись далі; думаю, краще ви ставте запитання. Ми раді бути з вами, браття й сестри. Скажу вам чесно, хоч це й може погано позначитися на моєму візиті до Орґанізації Об’єднаних Націй, що я чимдалі тісніше ототожнюю себе з вами. Я не расист, але день у день усвідомлюю, що якби я не займався тим, чому присвятив себе в своїй країні, можливо, я би приєднався до вас.

Я готовий відповісти на всі ваші запитання. Жадних церемоній чи дипломатичних витівок.

Питання: Я з Малі. Не знаю, чи буде вам до вподоби це питання, але, зважаючи на сутність боротьби, що її вам доводиться провадити, чи задоволені ви моральною, політичною та військовою допомогою, що її надають вам инші африканські держави?

Кабрал: По-перше, дозвольте відповісти моєму братові, що мені сподобається будь-яке питання, — це поза сумнівом. По-друге, як хтось перебуває в умовах, коли потребує допомоги, він ніколи не буде задоволений. Умови людей, що вони через обставини змушені просити про допомогу та отримувати її, ніколи не можна буде задовольнити. Бо коли ти задоволений, то все скінчилося, ти вже не потребуєш допомоги.

По-третє, ми маємо також брати до уваги ситуацію, в якій перебувають люди, що допомагають нам. Ви знаєте політичні та економічні обставини, що визначають ставлення африканських країн. Направду, минуле десятиріччя, шістдесяті, було неймовірним досягненням для Африки — вона виборола незалежність. Але ми ще не стали гіллям цього дерева африканської незалежности. Свою незалежність ми маємо виборювати, та наша позиція полягає в тому, щоб ніколи не просити про допомогу, якої потребуємо. Ми дозволяємо кожному народові надати стільки допомоги, скільки він може, і ніколи не висуваємо умов. Якщо ви надаєте нам таку допомогу, то нехай — ми задоволені. Якщо можете надати більше, то ми ще більше задоволені.

Я вже казав безліч разів очільникам африканських держав, що допомога Африки стає нам у пригоді, та її недостатньо. Ми вважаємо, що вони можуть дати більше, й вони це роблять. Минулого червня на літній конференції (Орґанізації Африканської Єдности[6]) в Рабаті домовились підвищити рівень допомоги на 50 відсотків. Чому цього не зробили раніше? Ми знаємо, що на країни чинять не лише економічний і фінансовий, але також політичний тиск. Проте подекуди не всі усвідомлювали, що надання допомоги є важливим, і це утруднювало роботу. Однак день у день усвідомлення зростає, і, можливо, коли повністю усвідомлять важливість цієї проблеми, ми всі будемо незалежними.

Питання: Хотілося б дізнатися, на що в майбутньому буде спиратися ваша країна за відсутности підтримки з боку НАТО, та які арґументи висувають США, обстоюючи членство Портуґалії в НАТО, а ми знаємо, що ця орґанізація є каналом постачання портуґальця зброї? На це ми маємо притьмом відповісти політично.

Кабрал: Як відомо, Портуґалія є слаборозвинутою країною — найбільш відсталою в Західній Европі[7]. У цій країні навіть не виробляють іграшкових літаків — я не жартую, то справді так. Портуґалія ніколи би не змогла розв’язати три колоніяльні війни в Африці без підтримки НАТО, без зброї НАТО, без літаків і бомб НАТО, — для них це неможливо. Про це навіть говорити не варто. Американці це розуміють, британці це розуміють, французи дуже добре це розуміють, західні німці це також розуміють, та й самі портуґальці це також розуміють — і дуже добре розуміють.

Ми не можемо говорити про американське членство в НАТО, позаяк НАТО було створено США. Якось я прибув до США та був запрошений на обід їхнім представником у Четвертому комітеті ООН. Він був також заступником голови делеґації США при ООН. Я розповів йому, що ми боремося проти портуґальського колоніялізму, але не вимагаємо ліквідації НАТО. Ми не вважаємо, що для визволення нашої країни треба ліквідувати НАТО. Але чому цьому опираються США? Він сказав, що не погоджується з цією політико [коли США підтримують НАТО], але, мовляв, істнує проблєма світової безпеки і, на думку його уряду, необхідно допомагати Портуґалії в обмін на змогу користуватися військовою базою на Азорських островах. Він пояснив, що мовчазна згода з портуґальською політикою обумовлена потребами американської ґлобальної стратеґії.

На мою думку, він казав правду, але не всю, адже США також підтримують Портуґалію задля збереження панування над Африкою, так само як над иншими частинами світу. Я маю зазначити, що ця людина залишила свою посаду в ООН та під час обговорення в Конґресі зайняла чітку позицію на нашу користь та безліч разів просила свій уряд зупинити підтримку Портуґалії, але уряд на це не погодився.

Як це можна виправдати? Ніяк. Це — імперіялізм США. Портуґалія є паростком імперіялізму, зогнилим паростком імперіялізму. Ви знаєте, що Портуґалія сама по собі є напівколонією. Від 1775 року Портуґалія є напівколонією Британії. Це єдина причина, чому Портуґалія спромоглася зберегти колонії під час поділу Африки[8]. Яким чином вона змогла зберегти колонії на тлі амбіцій та заздрощів Німеччини, Франції, Анґлії, Бельґії та імперіялізму Америки, що почав розвиватись? Це відбулося тому, що Анґлія озброїлася певною тактикою («Портуґалія — наша колонія, якщо вона зберігає колонії, то ці колоніє є також нашими») — й Анґлія силоміць захищала інтереси Портуґалії. Але тепер все змінилось. Анґола не є насправді портуґальською колонією. Мозамбік не є портуґальською колонією. Подивиться на статистику. Понад 60 відсотків основного експорту Анґоли припадає не на Портуґалію. Приблизно стільки ж відсотків інвестицій до Анґоли та Мозамбіку не є портуґальськими, і цей показник зростає день у день. Ґвінея та Кабо-Верде бідують, там недобрий клімат. Тим-то вони є портуґальськими колоніями. А для Анґоли та Мозамбіку Портуґалія є жандармом і митником. Але портуґальці про це мовчать.

Питання: Моє питання стосується підвалин права, що його ви дотримуєтесь у своїй країні. Чи керуєтесь ви у національній асамблеї портуґальськими законами? Які принципи ляжуть в основу законодавства?

Кабрал: Якби Портуґалія створила асамблею в моїй країні, то ми би її не створювали. Ми не підтримуємо жадного інституту портуґальських колоністів. Нас не цікавить збереження колоніяльних державних структур. На нашу думку, необхідно вщент зруйнувати, зламати, обернути на попіл всі атрибути колоніяльної держави в нашій країні, щоб відкрились нові можливості для нашого народу. Народні маси розуміють, що все саме так; і щоб переконати всіх, ми маємо покінчити з колоніяльним пануванням у нашій країні.

Деякі незалежні африканські держави зберегли колоніяльні державні структури. В деяких країнах білу людину змінили на чорну, але народ не бачить ріжниці. Треба розуміти, що народові дуже важко одріжнити портуґальського чи білого адміністратора від чорного адміністратора. Для народу принципово те, що це — адміністратор. І головне: якщо цей — чорний — адміністратор живе в такому саме домі, що й білий, поводиться так само, має таку ж машину або навіть кращу, то в чому ріжниця? Сутність держави, що ми її маємо створити в нашій країні, є вельми цікавим питанням, бо воно є головним.

На щастя, ми створюємо державу почерез боротьбу. Зараз у нас в країні є народні суди. Ми не можемо ані відтворити судову систему, яку свого часу створили в нашій країні портуґальці, бо вона колоніяльна, ані скопіювати судову систему в Портуґалії — це неможливо. У боротьбі ми створили наші суди, й селяни долучаються до цієї боротьби, особисто обираючи суддів. Наша судова система є новою, вона цілком відріжняється від инших систем: у нашій країні її народжено в борні. Вона подібна до инших систем, як у В’єтнамі, але й відріжняється од них, оскільки відповідає умовам нашої країни.

Якщо ви справді хочете дізнатися про ставлення нашого народу до цього питання, я скажу, що наш уряд і всі його інститути мають набути иншої сутности. Наприклад, будинки, що їх колись займала окупаційна адміністрація, ми маємо використовувати по-новому. Я запропонував нашій партії переробити урядовий палац у Бісау на народний будинок культури, щоб він служив не прем’єр-міністрові або комусь такому (в будь-якому разі я не думаю, що ми матимемо прем’єр-міністра). Це треба для того, щоб народ зрозумів, що він подолав колоніялізм — з колоніалізмом покінчено раз і назавжди, що йдеться не лише про зміну кольору шкіри. Це справді дуже важливо. Це є найважливішим питанням визвольного руху. Питання природи держави, створеної після незалежности, є, мабуть, ключем до розгадки поразок незалежних африканських країн.

Питання: Якщо ми розглянемо Африку в ґеографічному пляні, звідки ПАІҐК[9], Північна Африка чи Тропічна Африка отримує левову частку підтримки, і, загалом кажучи, чим відріжняється допомога Китаю та Росії[10]?

Кабрал: Нам не подобається такий поділ Африки. Нас уже кілька років підтримує Орґанізація Африканської Єдности. Ми користуємось повною підтримкою ОАЄ. ПАІҐК підтримують усі африканські країни без винятку. І через ОАЄ нам надає фінансову допомогу Координаційний комітет визволення Африки[11]. Є декілька африканських країн, що їх можна порахувати на пальцях однієї руки, які допомагають нам безпосередньо: з ними ми маємо двосторонні відносини. Деякі з них розташовані на півночі, инші — на заході, а хтось — на сході.

Що ж до Китаю та Радянського Союзу, соціялістичні країни завжди надають нам підтримку — моральну, політичну, матеріяльну. Дехто надавав матерільної допомоги більше за инших. Досі країною, що допомагала нам найбільше, є Радянський Союз, і про це ми неодноразово заявляли на ріжних конференціях. Досі вони допомагали нам найбільше: постачали необхідні матеріяли для ведення війни. Якщо хочете це перевірити, то приїжджайте до нашої країни та переконайтеся на власні очі. Отака ситуація.

Питання: У мене питання про ролю жінок. Як тут відбувається перехід від старого ладу, що склався за часів імперіялізму?

Кабрал: У нашій країні багато суспільств із ріжними традиціями та правилами щодо роли жінок. Наприклад, у суспільстві фула жінка наче як чоловікова власність, власність хазяїна дому. Це типово патріярхальне суспільство. Але і в ньому жінки мають гідність, і якщо ви зайдете до оселі, то побачите, що жінка там головує. З иншого боку, в суспільстві баланте жінки мають більше свободи.

Щоб зрозуміти ці відмінності, ви маєте знати, що в суспільстві фула все, що виробляється, належить батькові. В суспільстві баланте все, що виробляється, належить людям праці, а жінки працюють тяжко, отому вони й вільні. Тут усе просто. Але проблєма полягає у політичній ролі під час боротьби. Ви знаєте, що в нашій країні істнували навіть матріярхальні суспільства, де жінки головували. На островах Біжаґош були королеви, і ставали вони королевами не через те, що були дочками королів: у них королев заступали нові королеви. Реліґійними вождями були також жінки. Зараз там все змінюється.

Я розповідаю вам про це, аби ви краще розуміли наше суспільство. Але за часів боротьби політична роля жінок є важливою. Так, ми досягли багато чого, але цього недосить. Нам ще далеко до того, що ми хочемо зробити, але це питання не вирішить Кабрал підписанням якогось декрету. Все це частина процесу перетворення, змін матеріяльних умов життя нашого народу, а також змін у свідомості жінок, бо часом найбільшу трудність представляють не лише в чоловіки, а й у жінки.

Ми маємо велику проблєму з нашими медсестрами, адже ми підготували близько трьохсот няньок-жінок; і всі вони одружились, у них з’явилися діти, і для них усе закінчилося. Це дуже погано. З деким такого не трапляється. Наприклад, Кармен Перейра[12] — медсестра, але разом з тим і член вищого політичного керівництва партії. Вона відповідає за всі соціяльні та культурні питання в звільненому південному реґіоні. Вона член виконавчого комітету партії. Є багато инших, що вони навчались не тільки в нашій країні, а й закордоном. Але тут ще багато чого треба зробити.

На початку боротьби, коли ми розгорнули партизанську війну, молоді жінки самі приходили до нас і просили дати їм зброю: їх було сотні. Але поступово тут з’явилися деякі проблєми, і ми почали розподілити військові обов’язки між собою. Сьогодні жінки здебільшого зайняті у — як ви їх називаєте — місцевих збройних загонах і беруть участь у політичній боротьбі, працюють у царині охорони здоров’я та освіти.

Я сподіваюсь, що ми зможемо прислати кількох жінок сюди, щоб ви з ними познайомились. У нас багато проблєм і величезна проблєма з деякими партійними вождями. Ми (навіть я) маємо боротися із самими собою, бо ми маємо позбутися цього культурного стереотипу, що давно вкоренився, аж доки не покладемо край цій біді — експлоатації жінок; одначе за останні десять років ми досягли у цій царині величезних успіхів.

Питання: Товаришу Кабрале, ви згадали універсальні наукові закони революції. Цілком очевидьки, що в нашій країні ми також переживаємо певну фазу розвитку революційної боротьби. Звісно, одним з найсуперечливіших аспектів нашої боротьби є здатність збагнути ці універсальні наукові закони. Отже, чи не могли би ви розповісти про революційну теорію, зосібна щодо Куби, Китаю, Радянського Союзу та антиколоніяльних війн за національне визволення, як її розуміє ваша партія? Зрозуміло, що на міжнародному рівні істнують певні позиції, що вони є важливішим для країн та партій, аніж ті, що істнують в нашій боротьбі, адже вона є не згуртованою, так що ми мало на що впливаємо в цьому міжнародному змаганні за прояснення цих універсальних наукових законів. То цікаво, чи не можете ви про це розповісти?

Кабрал: Дивіться-но, я вважаю, що будь-яка визвольна боротьба улягає певним законам. Застосування цих законів до певної ситуації залежить від суті. Десь можна застосувати всі ці закони, а десь лише деякі з них чи тільки один — все залежить від ситуації. З науки ми знаємо, що вода кипить при 100 ґрадусах Цельсія. Це закон. Уточнимо, що це за умови, що ми говоримо про стоґрадусну шкалу. Бо має значення, якщо вимірювати, скажімо, за шкалою Фаренґайта, — тут є ріжниця. І тільки на рівні моря. Якщо ви підніметесь у гори, цей закон не справджується. Ньютон та инші казали нам, що все однаково, але Айнштайн продемонстрував, що це не завжди справджується. Інколи все набагато складніше.

Так само й з характером боротьби за визволення з наукової точки зору. Куба, Радянський Союз, Китай, В’єтнам та инші країни, наша країна — всі вони ріжні в цьому розумінні. Часом ти навіть не можеш пояснити конфлікти поміж їхніми народами через ріжні причини боротьби, що вони проявляються у ріжних умовах цих країн — історичних, економічних тощо.

Я маю вам сказати, що коли ми починали готуватися до нашої боротьби, ми не знали, хто такий Мао Цзе-дун. Першого разу його книга трапилася мені 1960 року. Наша партія була створена 1956 року. Ми знали дещо менше про боротьбу Куби, але пізніше намагалися дізнатися про досвід инших народів. Дещо з цього ми відкинули, бо ріжниця була такою разючою, що й марно було б втрачати на час на вивчення. Ми вважаємо, що досвід инших народів є важливим для вас, саме тому, щоби знати те, чого не слід робити. Тому що те, що ви маєте зробити в вашій країні, ви маєте зробити самі.

Основні закони дуже прості. Приміром, розвиток збройної боротьби в аґрарному суспільстві, де більшість, як не все населення, є селянами, означає, що ви маєте брати за приклад боротьбу в Китаї, В’єтнамі або в нашій країні. Можливо, ви почнете з міст, але ви зрозумієте, що це недобре. Ви перейдете до сільської місцевости, аби мобілізувати селян. Ви побачите, що селян важко змобілізувати за певних умов, але ви розпочинаєте збройну боротьбу і ступа за ступою наблизитеся до міст, щоб докінчити колоністів.

Приміром, науковим є й те, що в колоніяльній війні завжди є протиріччя. В чому воно полягає? В тому, що колоніяльна влада задля того, щоб справді керувати країною, має розосередити свої сили. Зробивши це, вона стає слабкою — національні сили можуть знищити її. Щойно ви починаєте знищувати колонізаторські сили, у них виникає потреба знову зосередитися, а зосереджуючись вони полишають райони країни, що їх ви тепер можете перебрати під свій контроль, встановлювати там свою владу, створювати свої структури. Отоді вони ніколи не зможуть знищити вас. Зробити так можна завжди. Ви можете сказати, що це неможливо зробити в США, мовляв, США, це — не аґрарна країна. Але якщо ви глибше вивчите умови своєї країні, то, можливо, й цей закон знайде своє застосування. Ось що я можу вам розповісти, адже це величезна питання для обговорення, якщо я правильно зрозумів ваше питання.

Питання (продовження): Я б хотів перефразувати частину попереднього питання. Щó я намагаюсь зрозуміти, так це те, як, коли ви готували навчальний центр особового складу в Конакрі, ви доступилися до революційного досвіду країн, що я їх згадав? Яку літературу ви читали? Я мав на увазі не те, як треба провадити революційну боротьбу. Я розумію, що є відмінності в умовах. Я хочу дізнатися, як перейти від колоніяльних або напівфевдальних умов до соціялізму, про що говорить досвід переходу від капіталізму до соціялізму (вочевидь, найпоширеніший революційний досвід у світі), як ви змогли підготувати навчальну проґраму, де партійні кадри знайомляться з цим досвідом?

Кабрал: На початку ми заснували в Конакрі те, що ви називаєте політичною школою для бійців. Там зібралось близько тисячі людей, що прибули ґрупами з усієї країни. Спочатку ми спитали «Хто ми є? Де ми є? Чого ми прагнемо? Як ми живемо? Ким є наш ворог? Хто цей ворог? Що він може нам вчинити? Чим є наша країна? Де є наша країна?» — щось подібне до цього, ступа за ступою пояснюючи наші сьогочасні умови та пояснюючи, чого ми прагнемо, чому ми цього прагнемо і навіщо нам боротися проти портуґальців. З цих людей дехто поступово дізнавався про досвід инших. Але проблєма переходу від февдального та напівфевдального чи племінного суспільства до соціялізму є величезною проблємою, навіть перехід від капіталізму до соціялізму.

Якщо тут є марксисти, то вони знають, що Маркс казав, що капіталізм створив усі умови для соціялізму. Умови були створені, але їх ніколи не перейшли. Навіть тоді це дуже важко. Це, мабуть, і є основна причина для февдальних чи напівфевдальних племінних суспільств стрибнути до соціялізму — але це справа не стрибку. Це питання розвитку. Потрібно визначити політичні цілі та, виходячи з власних умов, ідеолоґічну суть боротьби. Мати ідеолоґію не означає обов’язково визначити себе як комуніста, соціяліста чи щось таке. Мати ідеолоґію означає знати, чого ви прагнете у ваших умовах.

Ми прагнемо от чого: покласти край експлоатації наших людей — так білими, як і чорними. Ми не хочемо жадної експлоатації. У цьому дусі ми і навчаємо наших людей — народні маси, особовий склад, бійців — отак. Тому що ми крок за кроком вживаємо заходів, необхідних для уникнення цієї експлоатації. Як? Ми даємо людям знаряддя самоуправління, й вони керують. Далі ми надаємо їм можливість щодня активніше долучатися до порядкування власним життям.

Звісно, якщо це побачить американець, то він скаже, що ми будуємо соціялізм. Інакше не буває. Як бачите, ми не переймаємось наличками. Ми переймаємося змістом того, чим ми займаємося, як ми цим займаємося, які можливості ми створюємо задля досягнення цієї мети. Є такі суспільства, що перейшли від февдальної чи напівфевдальної фази до будівництва соціялістичного суспільства. Але характерним для цих суспільств було те, що вони здійснили цей перехід завдяки державі. У нас такої держави немає. Ми маємо самі собі створювати державну машину в межах нашої країни в конкретних історичних умовах задля того, щоб спрямувати всіх до справедливого життя, праці в ім’я проґресу та рівности. Рівність можливостей для всіх людей, це — питання. Питання рівности, це — питання рівности можливостей. Ось що я можу вам сказати. Це доволі велике питання, філософське питання, якщо бажаєте.

Питання: Який стосунок ОАЄ має до вашої партії? Ви згадали ОАЄ декілька разів, та й я дещо про неї чув, але хотів би дізнатись, чи допомогла вона вам? Якщо так, то як саме?

Кабрал: Так, вони добре ставляться до нас. Зараз ми можемо сказати, що ми є майже членами ОАЄ, тому що до участі в останній літній конференції у Рабаті допустили визнані визвольні рухи, як-от мою партію, допусти до дебатів. Ставлення дуже приязне. Ми заручилися підтримкою ОАЄ, якої, як я вже казав, нам бракує, але вони намагаються її збільшити; та ми думаємо, що в нашому випадку, можливо, наступного року, ми станемо членом, повноправним членом ОАЄ.

Питання (продовження): Чому? Чи править вона вам за орґанізацію для Африки?

Кабрал: За справжню орґанізацію для Африки? Може бути. На цьому етапі революції в Африці ОАЄ є корисною. Вона настільки корисна, що імперіялізм силкується знищити її. Звісно, я припускаю, що ОАЄ може і не відповідати вашим прагненням, вашим сподіванням. І ви можете мати рацію, але питання не в цьому. У політиці кожен має знати, чи робить він на кожній стадії все можливе, щоби підготувати наближення завтрашнього дня чи ні. Ось у цьому питання.

Питання (продовження): Так, але як її було створено і як її підтримують?

Кабрал: О, та це дуже розлоге питання. Ви не знали, як її було створено? На зустрічі на вищому рівні в Аддис-Абебі в травні 1963 року, де склали статут.

Питання (продовження): Хто підтримує цю орґанізацію?

Кабрал: Хто підтримує? Держави, африканські держави? Так, африканські держави. Імперіялісти — ні, ви не праві. Ви не праві, сестро моя, ми можемо стверджувати, що деякі африканські держави… (Перервано).

Питання (продовження): Якщо є така орґанізація, то чому ми й досі там, де ми є зараз? Там лише лідери, що хочуть завжди перебувати на вершині влади, не такі як ви, що йдуть у народ і говорять правду. То є неоколоніяльні лідери.

Кабрал: Ні. Питання не в цьому. Ви плутаєте ріжні речі. Ви помиляєтесь. Одне питання, це — питання ОАЄ. ОАЄ є орґанізацією африканських держав, все так. Африканські держави сплачують ОАЄ грошові внески, вірно. Чи підтримують імеріялісти ОАЄ? Навспак, вони намагаються цього не робити, бо ОАЄ представляє для них потенційну небезпеку. Инше питання: чи є ці африканські держави направду незалежними? Деякі з них є неоколоніяльними, але треба вміти розріжняти це, аби щось зробити. Якщо ви все плутаєте, тоді зрозуміти щось неможливо.

Питання (продовження): Але брате, чому щоразу, коли порушують питання панафриканізму, країни займають протилежні позиції?

Кабрал: О, так. Розумієте, не можна вимагати від всіх африканських країн, щоби вони негайно виступили за панафриканізм. Якби ми заговорили за панафриканізм, то ви б самі здивувалися. Я за панафриканізм. Я за африканську єдність. Але ми маємо виступати за це та це робити тоді, коли це можливо, але не зараз. Дивіться, сестро моя, ви тут в Сполучених Штатах, я розумію вас. Ви за панафриканізм і хочете його сьогодні. Даєш панафриканізм! Ми в Африці. Не плутайте реакцію на панафриканізм з ситуацією з ОАЄ. Можу сказати, що якщо я кого поважаю з-поміж голів африканських держав, то це Нкруму[13].

Питання (продовження): Він унікальний. Він був основоположником.

Кабрал: Нкрума не був основоположником панафриканізму. Американець Дюбуа[14] був основоположником, якщо вже так. Панафриканізм, це — спосіб повернутися до першопричин. От бачите, це величезна проблєма. Все не так просто. Ви дивитесь по верхах. Все не так просто. Якось в Конакрі Нкрума сказав мені (нажаль, він помер, але я не брешу, я ніколи не брехав у своєму житті, він був одним з моїх ліпших друзів, я ніколи його не забуду; ви також можете почитати мою промову на його поминанні), так ось що він мені сказав: «Кабрале, я ось що тобі скажу. Питання африканської єдности є вельми важливим, справді, але зараз, якби я мав починати все знов, мій підхід був би иншим».

Нажаль, мені треба йти; якби не це, то я б дуже хотів ще поговорити з вами і показати, що панафриканізм є доброю ідеєю. Ми маємо працювати на цю ідею, і не мені критикувати Уфуе-Буаньї[15] чи Мобуту[16], адже вони цього не хочуть. Вони не можуть цього прагнути! Деяким очільникам африканських держав важче погодитися з ідеєю африканської єдности, як її сформулював Нкрума, аніж приїхати сюди — до найбільших расистів з усіх білих расистів і переконати їх погодитися з рівними правами для всієї Африки. Розумієте: важче! Це величезне питання, моя сестро. Та ми щодня думаємо над цим питанням, бо наше майбутнє пов’язане з ним.

У нас зустріч на пів восьмої із головою Деколонізаційного комітету[17]. Мємо бути там. Це в двадцяти хвилинах звідси. Я запізнююсь.

Питання: Коли ми знову вас побачимо?

Кабрал: Знову? Я не знаю. Мені важко сказати, але сподіваюсь, за два роки. Ті з вас, хто хоче, можуть приїхати до моєї країни та зустрітися зі мною та моїм народом.

Питання: Як?

Кабрал: Купити квиток. (Сміх у залі).

Питання: Що саме в політичному та фінансовому пляні ми можемо зробити, щоби допомогти боротьбі?

Кабрал: Я особисто не погоджуюсь з цим питанням. Я вважаю, що це зустріч братів і сестер. Ви представляєте ріжні орґанізації. Я тішуся тим, що ми прагнемо вашої єдности. Ми знаємо, що це дуже складно — складніше об’єднати вас, аніж об’єднати всіх довкола панафриканізму. Але ми би хотіли, щоб ви вважали цю зустріч за зустріч братів і сестер, що намагаються не лише зміцнити наші кровні зв’язки, наші історичні зв’язки, але також зв’язки для досягнення спільних цілей. Я дуже радий, що був тут з вами, і жалкую, що не мушу йти. Щиро дякую!

Примітки

[1] Африканська інформаційна служба (анґл. African Information Service) — орґанізація афиканських, афро-карибських та афро-американських активістів, що вона працювала в Нью-Йорку у 1972-1975 рр. АІС збирала, готувала та поширювала інформацію щодо визвольних рухів Африки, зокрема підготувала збірку “Return to the Source: Selected Speeches of Amilcar Cabral”, які містить текст цієї бесіди. — Тут і далі прим.«Вперед».

[2] Очевидно, Кабрал натякає на книжки арґентинсько-кубинського революціонера Ернесто Ґевари «Партизанська війна» (La guerra de guerrillas, 1961) та французького філософа Режі Дебре «Революція в революції?» (Révolution dans la révolution?, 1967).

[3] Кабрал вказує на те, що територія Ґвінея-Бісау (тодішньої «портуґальської» Ґвінеї) є переважно рівнинною.

[4] Мозамбік й Анґола були найбільшими колоніяльними володіннями Портуґалії на африканському континенті. На потачку 1970-х у них, як і в Ґвінеї-Бісау, точилась національно-визвольна боротьба.

[5] Елдридж Клівер (1935-1998) — американський публіцист і революціонер, міністер інформації ліворадикальної Партії чорних пантер.

[6] Орґанізація Африканської Єдности (анґл. Organization of African Unity, фр. Organisation de l’unité africaine) — об’єднання африканських держав, створене 1963 року з метою підтримки антиколоніяльної боротьби та сприяння економічній співпраці африканських країн. 2002 вона була розпущена та її місце заступив Африканський Союз.

[7] Ці слова зберігають свою вірність щодо Портуґалії і сьогодні, сорок п’ять по розмові в Нью-Йорку.

[8] Мається на увазі Берлінська конференція (1884-1885), скликана за ініціятиви Портуґалії, щоби поділити Африку між колоніяльними державами. Акт, підписаний урядами чотирнадцятьох европейських держав-учасниць конференції, визначав кордони між сферами впливу на континенті Великої Британії, Еспанії, Італії, Німеччини, Портуґалії та Франції.

[9] ПАІҐК — Африканська партія незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (порт. Partido Africano da Independência da Guiné e Cabo Verde, PAIGC), створена 1956 року з метою боротьби проти портуґальского колоніалізму та за незалежність Ґвінеї. Амілкар Кабрал був одним із засновників і ґенеральним секретарем (1956-1973) партії. Сьогодні партія має більшість місць в Національних зборах, а її член, Жозе Маріу Важ, обіймає посаду президента Ґвінеї (з 2014).

[10] Мається на увазі СРСР.

[11] Координаційний комітет визволення Африки Африканської Єдности (анґл. Coordinating Committee for the Liberation of Africa, фр. Comité de libération de l’Afrique) — структурний підрозділ Орґанізації Африканської Єдности, створений 1963 року для надання матеріяльної, фінансової та иншої допомоги національно-визвольним рухам. Розпущений 1994 року.

[12] Кармен Перейра (1937-2016) — ґвінейський політичний діяч і провідний член ПАІҐК, обіймала посаду голови Національних зборів (1975-1980 і 1984-1989).

[13] Кваме Нкрума (1909-1972) — ґанський політичний діяч, перший прем’єр-міністер (1957-1960) і президент (1960-1966) Ґани. Соціяліст, активний діяч руху неприєднання і теоретик панафриканізму. Його було усунено від влади результатом перевороту, орґанізованого за участі ЦРУ.

[14] Вільям Дюбуа (1868-1963 — американський публіцист, історик, борець за права чорношкірих мешканців США, він був прибічником ідеї національного визволення африканців з наступним об’єднанням незалежних африканських держав, а також орґанізатором перших панафриканських конференцій на початку XX ст.

[15] Фелікс Уфуе-Буаньї (1905-1993) — івуарійський політичний діяч, перший президент Кот-д’Івуару (1960-1993). Учасник заколоту проти Кваме Нкруми.

[16] Мобуту Сесе Секо (1930-1997) — конґолезький політичний діяч, президент-диктатор (1965-1997) Демократичної Республіки Конґо (Конґо=Кіншаса), перейменованої ним на Заїр (таку назву країна носила з 1965 по 1997 рік) і використаної для особистого збагачення. Учасник заколоту проти Патріса Лумумби (першого прем’єр-міністра Республіки Конґо).

[17] Деколонізаційний комітет (анґл. The United Nations General Assembly Fourth Committee, The Special Political and Decolonization Committee, фр. La Quatrième Commission de l’Assemblée Générale des Nations Unies, Politiques spéciales et décolonisation) — Четвертий комітет Ґенеральної Асамблеї ООН, також відомий як Спеціяльний політичний та деколонізаційний комітет.

Переклад з анґлійської за: Return to the Source: Selected Speeches of Amilcar Cabral, ed. by African Information Service, New York: Monthly Review Press, 1973, pp. 75-92.

0 Responses to “Солідарність у боротьбі. Бесіда з чорношкірими американцями у невимушеній обстановці”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Травень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві   Лис »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: