Лютнева революція в Петрограді і УСДРП

М. Авдієнко

На протязі всього часу з 1913 р. до початку революції у військових частинах Петроградського гарнізону, переважно серед гвардійських полків, провадилась досить напружена революційна робота гуртками Української Соціял-Демократичної Партії. Ширилася соціялістична література, відозви проти війни, існувало об’єднання військових пропагандистів, що за певною програмою готували агітаторів, збиралися кошти на різні потреби партії. А оскільки гвардійські полки послано було на фронт, то через гуртки соціялістична і противоєнна агітація провадилась також і на фронті. Особливо добре налагоджено було роботу в л.-гв. Ізмайловському, Семенівському, Московському, Залізничому, й Преображенському полках, а з переїздом Варшавської дивізії робота почалася у Волинському і в деяких инших полках. Автомобільна рота, Броневий дивізіон, крейсер Аврора, Гвардійський екіпаж, Перший Кулеметний полк теж мали гуртки УСДРП, де теж жваво провадилася революційна робота.

Звичайно, працювати серед салдатів було майже неможливо без найтіснішого звязку з робітництвом. Оскільки серед зазначених військових частин було дуже багато українців, то треба було також звязатися в першу чергу з українським місцевим робітництвом. На заводах Путилівському, Леснера, Франко-руському, Обухівському та инших українського робітництва було чимало, особливо з Чернігівщини, Київщини, Полтавщини. Звязок між «земляками», робітниками та салдатами був добрий, а це сприяло розвиткові й об’єднанню гуртків УСДРП. Робітники давали помешкання для зібрань, переховували літературу, діставали цивільне убрання для переодягу салдатів, а спільні наради робітників і салдатів надзвичайно з’єднували і революціонізували їх. Дуже допомагали революційній роботі серед війська також дівчата українки – наймички генералів, що їх теж було за час війни багато в Петрограді; в їхніх помешканнях відбувалися найвідповідальніші наради і збори.

Та для поглибленої пропагандистичної роботи військовим і робітничим гурткам бракувало с.-д. інтелігентів. Здається, ніяка партія соціялістична не була в такій мірі убога на /226/ інтелігентські сили, як УСДРП в Петрограді. Українських студентів та інтелігентів було в Петрограді багато. Були і такі, що вважали себе за «диких» соціял-демократів, але всі вони захоплені були просвітянським культурництвом і зовсім уникали стосунків з «червоними салдатами», як вони казали, щоб часом не провалитися. Особливо боялася українська інтелігентська колонія Петрограду пускати в свої помешкання нас, салдатів, на сходки, а нам без помешкань обходитися було зовсім неможливо. Від доповідів і лекцій для наших військових гуртків одмовлялися навіть ті, що називали себе українськими соціял-демократами. Це породжувало як серед робітничих, так і особливо серед військових гуртків УСДРП надзвичайне обурення і антагонізм до інтелігенції, до «панів» взагалі.

З інтелігентів УСДРП, що активно переводили роботу серед робітництва і війська, були: Вікул С. П., Мироненко Ю. Я., Шевченко К. Х. і частково Садовський В., що був найосвіченіший теоретично.

Петроградська організація УСДРП (разом з більшістю тих нечисленних інтелігентів, що працювали в ній) стояла року 1913 на позиціях боротьби за демократичну республіку, конфіскацію без викупу панської землі, восьмигодинний день праці, на позиціях збройного повстання, нелегальной партії. Лише Валентин Садовський вважав, що процес демократизації Росії (на німецький взір) відбудеться революційним шляхом, гасло демократичної республіки вважав за нереальне, заклик передати землю селянам без викупу навіть за неслушний, відкидав збройне повстання то-що. Робота Садовського в Петроградській організації УСДРП обмежувалася головно допомогою пропагандистам в розробленні їхніх курсів з політичної економії, історії громадських рухів на Україні і т. ин. В своїх політичних поглядах він був майже цілком самотний не лише в Петроградській організації, але й, мабуть, у всій партії.

1916 р. було встановлено контакт через тов. Колю Толмачева з більшовицькою організацією, яка постачала відозви проти війни, що їх наші товариші ширили як серед тилових, так і фронтових частин, а також Женевського «Социял-Демократа» і «Коммуниста». Особливо любили і ширили українські салдати та робітники більшовицьку «Правду». За підозріння в соціяльно-демократичній агітації вислано на фронт салдатів гвардійського залізничного полку тов. Хорунжого, Кузина, Марченка (тепер секретар Ніжинського ОПК) та инших. Декого вислано з гвардії в дисциплінарний батальйон у с. Медвідь Новгородської губ., як, наприклад, Войтенка, а мене переведено з л.-гв. Ізмайловського полку до обозного розгрузочного батальйону з забороною служити в гвардії. Це не впливало на роботу, а, навпаки, заганяло її ще в глибше підпілля, звідки ще з більшою активністю розверталася соціял-демократична противоєнна пропаганда. Особливо допомагав роботі вихід /227/ «Нашого Життя», що друкувалося в Генеральнім і Головнім Штабі на ротаторі; ширено його не лише в Петрограді та на фронті, але і серед робітництва України.

Найголовніше місце в роботі серед війська було одведено агітації проти війни та за революцію проти царату. Інженерний Замок був головною цитаделлю – штабом, що звязував усю військову роботу за найближчою участю писарів Замку – Гайдаря Трохима, Гричаниченка, Онасенка, Герасимова.

Гвардійські війська були завжди підвалиною і головним знаряддям царату проти революції, проте широко розвинена агітація з впливом об’єктивних умов, як втома від війни – голод, зріст злиднів на селі, виривали цю підвалину з-під ніг царату. Ворожість до царату зростала, а особливо зростав антагонізм до поліції, жандармерії, що за спинами армії ховалися від війни, готуючись до війни з революціонерами.

Петроградська охранка мусила теж відмітити факт існування роботи УСДРП, зазначивши, що «указания последнего времени зарегистрировали несомненное существование в Петрограде партийного центра украинских социал-демократов. Последний вяжется с рабочими некоторых заводов и с нижними чинами гарнизона, имея целью постановку среди них партийних кружков». А далі, відзначаючи про звязок УСДРП з видавничим: т-вом «Джерело», там же відносно напрямку роботи зазначається: «Провести резкую черту в партийной деятельности в Петрограде между УСДРП и членами нарождающегося общества «Джерело», поддерживающими тесное общение в работе между собой, преследующими почти одни и те же цели и придерживающиеся по отношению к войне «одной» пораженческой (підкреслення моє – М. А.) тактики, ныне не представляется возможным»[1]

А треба відмітити, що на війну Петроградська організація УСДРП мала спільні (!? – Ред. Див. примітку) погляди з більшовиками і, вважаючи війну грабіжницько-імперіялістичною, давала таку відповідь в резолюції ЦК УСДРП, що її надруковано в підпільному «Наше Життя». «Які ж завдання стоять тепер перед УСДРП? Золоті слова сказав недавно славетний Карл Лібкнехт: «Кожна соціялістична партія має ворога у власній країні. З ним вона повинна боротися»… В цих коротких, але змістовних словах є відповідь на наші завдання. УСДРП, ворожа до мілітарного розбишацтва, яке тепер чинять над нашим народом, повинна з’єднати всю свою увагу і всю свою силу на те, щоб по всій Україні розкинути зерно революції проти нашого віковічного ворога, проти царату»[2]. «Але, маючи певну ясність що до характеру війни і боротьби з нею, ми далеко не були послідовними до кінця: ми здебільшого /228/ не здавали собі справи про необхідність обернути імперіялістичну війну в громадянську, про необхідність рішуче відмежуватися не тільки від оборонництва В. Садовського (воно не мало жадного відгуку в партії), але й від „інтернаціоналізму“ мартовського типу В. Винниченка, що подекуди вносило плутанину в ряди організації (між иншим, деякі товариші з Петроградської організації брали участь у проголошеній В. Винниченком т. зв. „шкільній кампанії“, що слушно вважала „Боротьба“ за „прояв міщанських впливів на наш рух“)».

Революційно-соціалістична зараза швидко ширилася серед робітництва і війська, а приклади боротьби проти війни Лібкнехта в Німеччині і більшовицьких депутатів на чолі з Петровським, що їх віддав на каторгу царат, запалювали ентузіязм і були провідною віхою. Бувши близько до позиції цімервальдської лівої, ми провадили боротьбу проти війни. Революційно настроєна частина гарнізону Петрограду, а також і більшість армії прислухалися до кожного кроку робітничого руху, і військові частини ждали лише зручного часу, щоб виступити проти царату. Петроградська організація УСДРП, оцінюючи політичний момент, вважала становище відповідаючим революційному виступові.

Лютневі страйки, що захопили все робітництво і що на протязі лютого не вгасали привели до загального виступу всього пролетаріяту за мир, за хліб, за свободу. Як і що-року, Петроградська організація провіряла свої сили підчас Шевченківських вечірок на Миколаївській, 29, куди сходився актив військових і робітничих гуртків УСДРП; прийшли і 24 лютого на «репетицію», але було вже не до репетиції. Були представники гуртків Семенівського, Московського, Волинського, Кулеметного полку, Інженерного Замку, Генерального і Головного Штабу та инші (усі в цивільному). Нишпорили шпиги навкруги нас, довелося замкнутись в окремій кімнаті, забезпечивши чорний вихід, і почали вирішувати, що робити далі. З інформації вияснилося, що вже багато жертов є, що поліція і жандармерія не шкодують патронів, розстрілюють біля Казанського собору неозброєний натовп жіноцтва, що «фараони» на всіх будинках і горищах розташували фронт з кулеметами, бомбами… що Хабалов, головний начальник Петроградської військової округи, видав наказа, щоб розстрілювати, хто появиться 25/ІІ на вулиці; салдатам заборонено виходити з казарм без команди. Вирішили всім повертатися до своїх частин і виступати проти «фараонів», жандарів і царя за пролетаріят і вживати всіх засобів, щоб не стріляти в демонстрантів, у народ. Після цього розійшлися, зустрівшись уже на засіданні Ради салдатських та робітничих депутатів.

Не зупиняючись на окремих епізодах виступів, мушу відмітити, що боротьба лютнева зовсім не була такою безкровною, як це намагався показати Думський Комітет. На протязі /229/ п’яти день невгавала стрілянина. В кожній частині, що ставала на бік революції, доводилося перемагати непевність, вагання і певну втомленість караулами. Звязок між окремими частинами майже не існував, трамваїв, візників не було, а пішки доводилося 10 і більше верстов іти, щоб звязатися.

Небезпека поразки була велика ще й тому, що Думський Комітет на чолі з Родзянком і Мілюковим вживав усіх заходів, щоб дезорганізувати й погасити революцію.

Тому на першому засіданні першої Ради робітничих депутатів (здається 27/ІІ – 12/ІІІ) ми, делегати революційних частин, з такою рішучістю вимагали організації рівнобіжно з робітничою і Ради салдатських депутатів, що і було ухвалено; вже на першому об’єднаному засіданні Р.Р. і С.Д., що відбулося 1/ІІІ, було до 60 чоловіка делегатів, які належали до УСДРП. На цьому засіданні виявилося, що юнкери і офіцери почали обеззброювати ті частини, що вернулися в казарми, а тому революційне військо не може повертатися до казармів, голодує на вулицях і дезорганізується. Єдиним виходом з того становища було повне усунення від керування військом Думського Комітету і підпорядкування армії в політичному відношенні виключно Раді салдатських та робітничих депутатів.

Не зупиняючись на инших перших кроках роботи Ради, хочу відзначити, що хоч деяких уесдецьких депутатів Ради і дивувало, чому не можна розігнати Думський Комітет і революційний уряд призначити Радою з її складу, але ми не виступали в цій справі, бо стояли на позиції буржуазно-демократичної революції, проти соціялістичної, проти диктатури пролетаріяту.

Одночасно з цим, серед військових частин, як і серед робітництва, ми провадили величезну роботу в справі викривання дійсної ролі Тимчасового уряду та проти війни, особливо після обіцянки Мілюкова союзникам продовжувати її до переможного кінця. Провадилася величезна організаційна робота. Помешкання Жіночого Медінституту не могло вмістити тих мас, що пливли до Петроградського Комітету УСДРП. Взято було помешкання Морського корпусу; заля, що вміщала понад 6000 душ, була переповнена українськими салдатами і робітниками. Закладено для українського робітництва центральний робітничий клуб в помешканні Торгової Школи Холмогорського з філіями на Путилівському та инших заводах. За найактивнішою участю робітників Тертичного, Попівського, Майорко і студента Мироненка організовано школу на 200 пропагандистів, а також термінові політичні курси в окремих частинах. Матроси Балтийського флоту, Крондштадту, Виборзького, Гельсинфоргського гарнізону та околиць Петрограду надіслали делегації до Петроградського К-ту що вимагали агітаторів.

Закипіла робота; з видатних матросів були: Табурянський, Ровинський, Письменний, що й пізніше відзначилися в революційній /230/ роботі. Вже 12/ІІІ на маніфестації в Шевченківське свято з’явилося до 12000 організованих нами салдатів і робітників, а підчас похоронів жертов революції ми мали за собою ще більшу масу. Великий вплив на українські військові й робітничі маси мала газета «Наше Життя», орган ЦК УСДРП, що одна з перших не лише в Петрограді, але й на Україні почала виходити українською мовою.

Робота наша спрямована була проти війни й Тимчасового уряду. Пам’ятний для мене є один день в квітні, коли вперше Тимчасовий уряд за керовництвом Мілюкова організував демонстрацію за війну до перемоги з салдатів-інвалідів та поранених, що перебували в шпиталях. Я, поспішаючи на військову конференцію, біля Благовіщенської церкви зустрів чоловіка 200 поранених маніфестантів з прапорами і плакатами: «Геть дезертирів, хай живе переможна війна», «На фронт Петроградську Раду салдатських депутатів», «В окопи Петроградський гарнізон» то-що; вони йшли на підтримку мілюковщини. Підійшовши до них, я почав розмову, радячи їм повернутись назад до шпиталів, бо нам всім потрібний мир, а не війна. Вони слухали, мирно заперечували, а далі почали згоджуватися зі мною. Але сестри, що вели їх, бачачи таке діло, почали роз’ясняти, що я з Петроградської Ради і що я ленінець, німецький шпіон, і крикнули «бей его»; мене оточили й почали смикати, а далі ударив один, другий і пішло. Я тоді пручнувся і, розкидавши їх, підбіг до трамваю, що саме стояв, схопився за ручку, а сестри схопили мене за пояс з-заду і тримали; тимчасом підбігли маніфестанти і почали бити по руках, по голові, тягли за ноги, я впав лицем на східці, далі на брук, мене били ногами, я ще підвівся, почали бити в голову, в лице… Закрутилося в голові, почало мліти серце. Коли вриваються л.-гв. кексгольмці, що їх звістив тов. Павло Войтенко, розкидали натовп цих маніфестантів, визволили мене і скривавленого спровадили до організації. Таким чином доводилося на своїй спині зазнавати приємностей імперіялістичної політики Тимчасового уряду.

Всі військові частини, де були значні осередки УСДРП, широко розкривали двері більшовикам. Пам’ятаю, як Ленін і Зінов’їв найбільшим успіхом користувалися на початку підчас виступів в Ізмайловському і Семенівському п.п., де осередки УСДРП були найвпливовіші. Першого травня за Пероградським Комітетом УСДРП, що організував демонстрацію, йшла понад 40.000-на армія різних видів зброї військових частин з українців та українських робітників різних заводів. Це все лише ілюструвало, що робота, яку розпочато серед війська ще далеко до початку революції, мала величезне значіння.

Пам’ятаю ще, що до складу бюра фракції УСДРП в Петроградський Раді тоді входили т.т. Неронович, Лісовський, Хорунжий і я, які до знесилення працювали в ній. А Комітет /231/ УСДРП (петроградський) складавші тоді з Лісовського, Вікула, Мироненка, Нероновича, Колача, Лаврентьєва, Лободи, Хорунжого, Дубяги, Коробчанської, Гайдаря, Юлії Шевченко і мене.

Про те, оскільки ця робота наша в Петрограді була близькою до більшовиків, свідчить те, що підчас виборів до міських дум всі голоси свої ми подавали лише за списки більшовиків, як і підчас виборів до Установчих зборів свого списку українські соціял-демократи в Петрограді не виставляли. Велике значіння для боротьби з Тимчасовим урядом мало виділення окремих українських частин[3], що потім вони відограли значну ролю в Жовтневім перевороті в Петрограді та що їх, за допомогою більшовиків, з повною бойовою амуніцією відправлено було на Україну, де їх Петлюра не хотів приймати, і що пізніше відмовилися підтримувати Центральну Раду і виступили проти неї за владу Рад.

Не зайвим буде згадати, що вся Петроградська організація УСДРП увесь час прагла іти спільно з більшовиками; це підтверджує й постанова загальних зборів від 10/VII 1917 р., де з приводу першого питання порядку денного про відношення до РСДРП ухвалено таку резолюцію: «Тому, що в процесі розвитку російської революції та розвитку революційної самодіяльности українських народніх мас з російських с.-д. лише її ліве крило, що сполучене з ЦК РСДРП (більшовиків), виявило справді пролетарське розуміння національних потреб цих мас, Петроградська організація УСДРП гадає, що лише з цим крилом РСДРП можливе тісніше порозуміння. В цілях найпродуктивнішої роботи російського і українського пролетаріату організація уважає потрібним негайно вимагати від ЦК нашої партії вирядити представника до ЦК РСДРП для координації праці обох партій і як найскоршого усунення дрібних[4] (?! – Ред.) організаційних і принципових непорозумінь».

Кінчаючи цей коротенький перелік фактів, доводиться підкреслити, що український пролетаріят та селянство в салдатській одежі відограли значну ролю в боротьбі з царатом на головнішому фронті її – в Петрограді, але про це ніхто ніде не згадує у відповідних матеріялах, хоч цей факт активної боротьби з царатом безумовно мусить увійти до історії революційної боротьби українських мас, бо сили, що брали участь в боротьбі, перемогли в Лютневій революції й забезпечили дальший розвиток її й перемогу Жовтню.

Досліджувати причини, чому УСДРП опинилася в таборі контр-революції проти Жовтня, не входить в завдання цих спогадів. Одначе я думаю, що історія Петроградської організації УСДРП може в великій мірі допомогти дослідникам нашого /232/ революційного руху так при виявленні цих причин, як і при висвітленні місця УСДРП в робітничому і революційному рухові.

Не зайвим буде згадати, що значна кількість видатних робітників Петроградської організації УСДРП зараз працює в Комуністичній Партії більшовиків України.

Примітка редакції «Літописа революції»

В питаннях війни Петроградська організація УСДРП стояла на позиціях женевського органу УСДРП «Боротьба». Власне декларація «Боротьби» (а не резолюція ЦК УСДРП, як пише т. Авдієнко) і була передрукована в органі Петр. орг. «Наше Життя». Т. Авдієнко подає її дуже скоротивши. Наведемо тут її більш повніше:

«Які ж завдання стоять тепер перед українською соціял-демократією? Золоті слова сказав недавно славетний Карл Лібкнехт: «Кожна соціялістична партія має ворога у власній країні. З ним вона й повинна боротись. Воля кожної нації може бути тільки її власним ділом». В цих коротких, але змістовних словах є відповідь і на питання про наші завдання. Так! «воля кожної нації може бути тільки її власним ділом» і ми, українські соціял-демократи, протиставляємо до патріотично-мілітаристичних, збудованих на імперіялізмі, програм українських міщанських партій нашу антивоєнну й демократичну програму, програму боротьби за національні й горожанські права в державах, в котрих живе наш нарід. «Кожна соціялістична партія має ворога в своїй країні, з ним вона й повинна боротися», і ми, українські соціял-демократи Росії, повинні всю нашу енергію віддати на боротьбу з царатом і його прихвостнем – українським міщанством… Кожен революційний український робітник повинен пам’ятати, що всяка його угода з українським міщанством буде уступкою перед офіціяльною, царською Росією… Ніхто… не повинен помагати царатові в війні і мусить знати, що поразка царату в війні буде полегшою для поразки його внутри держави. І так ми кличемо… до нової і останньої боротьби з царським правительством. Українська соціял-демократія, ворожа до мілітарного розбишацтва, який тепер діють над нашим народом, повинна тепер з’єднати всю свою увагу і всі свої сили на те, щоб по всій Україні розкинути зерно революції проти нашого віковічного ворога, проти царату».

Була поширена серед Петроградської організації і відозва Київської, організації УСДРП, що кінчалась так: «Через те мусимо ми зараз гуртуватися, щоб, набравшись сили, повстати проти війни, боротись за права наші, за волю, за кращий лад соціялістичний. Будемо ж готові, браття, до повстання, до боротьби, не з німцями, а зі своїми гнобителями – урядом та панством… збирайте ж сили, браття, здобувайте зброю, а ту, що видало вам правительство, не віддавайте назад, бо знадобиться вона для боротьби з урядом…»

Цікава з цього погляду видрукована в №1 нелегального «Нашого Життя» умова про спільну акцію в районі Катеринославу та його передмість, складена на нараді повноважних представників катеринославських організацій УСДРП і РСДРП-більшовиків і ухвалена остаточно на об’єднаному засіданню представників обох організацій в с. Кам’янці 20 листопада 1915 р.

Але ні про яку «спільність» поглядів з більшовиками, як зазначає т. Авдієнко, не може бути й мови. В статті відзначено вже нерозуміння УСДРП гасла обернення імперіялістичної війни в горожанську й всієї важливости розриву з оборонцями та центристами.

А це (необхідність розриву і т. ин.) було головною ознакою ленінських поглядів підчас війни.

Що ж до пораженчеських поглядів частини УСДРП, що дають привід авторові говорити про «спільність» поглядів з більшовизмом, то це наближення лише зовнішнє. В основі його лежать, головним чином, національні мотиви. Хоча треба зазначити, що УСДРП підчас війни дійсно займала ліву позицію. Але це ще не є ленінізм. /233/

Найкращим доказом цього, доказом опортуністичної по суті позиції й цієї частини УСДРП, є так вищенаведені погляди її, як і вся її суть меншовицька, зрадницька позиція після революційних часів, з часів пролетарської революції.

Коли й зближалась УСДРП з більшовиками проти Тимчасового уряду, то, як відомо, і це було викликано не чим иншим, як головним чином, національними мотивами. По суті вона стояла на буржуазно-демократичних позиціях.

Ніхто краще це не довів, як сам Винниченко (див. його «Видрождення нації»). /234/

Примітки

[1] Археографічний збірник УАН, матеріяли наведені О. Гермайзе.

[2] Дивись примітку редакції в кінці статті.

[3] Це були лейб-гвардійські частини 1, 2 й 3 дивізій, матроси гвардійського екіпажу Балтійської флоти та инші. – М. А.

[4] Підкреслення моє. – М. А.

Джерело: Літопис революції. – 1928. – №1 (28). – С. 226–234.

0 Responses to “Лютнева революція в Петрограді і УСДРП”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Листопад 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: