Елдридж Клівер
Вирішальна хвиля у боротьбі афроамериканського народу за свободу та визволення настане тоді, коли фашисти з Вавилону[1] в пошуках шляхів тактичних прийомів боротьби з Афроамериканською Народною Армією перейдуть — у той чи той спосіб — до будівництва для нас концентраційних таборів/стратеґічних поселень. Це битва, яку ми не можемо програти. Адже якщо ми як народ дозволимо знову накинути на нас ці важкі кайдани, як це було за часів рабства, зрозуміло, що ми будемо змушені розпрощатися так з життям, як і з нашою плянетою. Білі расисти вже шкодують, що не повбивали всіх чорних ще тоді, коли вся влада на землі належала їм. Напрямок розвитку подій у світі сьогодні показує, що ми як народ, якщо ми по-справжньому маємо намір вижити, повинні негайно це усвідомити, негайно об’єднатися і рішуче виступити проти сил, що готують нам остаточний ґеноцид.
Ми маємо зрозуміти таке: просто зараз триває обговорення однієї напрочуд важливої угоди, а також переговори щодо угоди, що вона, ймовірно, визначить долю людства на наступні тисячу років. Ріжні країни, які ми вважали своїми друзями та союзниками до останку, укладають сепаратний мир з нашим запеклим ворогом — фашистським, імперіялістичним урядом США і їхньою правлячою клясою. Початок діялоґу та переговорів між урядами Сполучених Штатів Америки та Китайської Народної Республіки мають стати останнім сиґналом для всіх нас — цим фактом не можна нехтувати.
Західні імперіялістичні держави — Анґлія, Франція, Західна Німеччина, Бельґія тощо — вже об’єднались в спільний ринок і НАТО. «Соціялістичні» країни Східної Европи підписали Варшавській договір. Вже неодноразово обговорювали, як об’єднати країни Варшавського договору та країни НАТО під єдиним командуванням. Дуже швидко розв’язуються протиріччя між капіталізмом і соціялізмом, між християнами та юдеями, між католиками та протестантами. Підтримка, що її вони постійно надають расистському портуґальському колоніялізмові в Африці[3], допомога та підтримка Південній Африці та Південній Родезії[4], а також наш власний — кривавий і жорстокий —досвід недвозначно свідчать про те, що довгостроковий плян фашистів щодо афроамериканців не має нічого спільного з жадним миром, гармонією та братерством.
Поки робиться усе можливе, щоб послабити, дезорґанізувати, дезорієнтувати та роз’єднати наш народ, самі вони на величезній швидкості рухаються шляхом зміцнення власних сил, згуртування своїх орґанізацій та усунення у своєму гурті будь-яких суперечок.
Правляча кляса Сполучених Штатів Америки втілює загальний плян поділу плянети в такий спосіб, що коли все буде завершено, афроамериканський народ опиниться у пастці та лишиться на милість імперії білих расистів, що вона на додачу до дорогеньких західних капіталістичних країн об’єднуватиме такі держави, як Еспанія, Портуґалія, Південна Африка, Південна Родезія й Ізраїль. В обмін на це Сполучені Штати виведуть свої сили з Азії — з Південної Кореї, Індокитаю, Японії, Філіппін, Таїланду, Тайваню тощо.
Щоб протистояти цій ситуації, для нас є один-єдиний шлях: озброїтися та згуртуватися в потужний, небезпечний, непереможний блок всередині Сполучених Штатів Америки; тоді Сполучені Штати не зможуть учинити чогось, на що ми не згодимося. Иншого шляху для нас немає. Врятувати нас від тенет пригноблення, до яких ми потрапили після громадянської війни[5], може лише афроамериканська народна армія. Нашою першою битвою стане боротьба за право орґанізувати нашу народну армію. Ми ніколи не отримаємо від ворога дозволу на це. Запорукою істнування нашої народної армії має стати сила. Скажу ще раз: иншого шляху немає. Наша народна армія має народитися в борні — в боротьбі за право на істнування.
Я знаю, що знайдуться такі, хто почуватиме себе зрадженим, адже я знову закликаю до зброї. Але подобається це нам чи ні, у світі, в якому ми живемо, править зброя, — цей світ влаштовують і правлять у ньому ті, хто панує. Це простий факт — тут нічого не поробиш. Я не знаю, як переконати неготових рухатися далі. Сподіваюсь, що Аттіка[6] говорить красномовніше за слова. Держунівер у Кенті[7] й Аттіка — якщо тільки не дивитися на них, як на прикрі інциденти, що навряд чи повторяться, — мають чітко показати всім, що таке панівна кляса і як швидко вона повертає зброю проти народу. В обох випадках що треба особливо зауважити, так це радісну готовність, з якою робили свою криваву справу поліцейські, військові підрозділи та національні ґвардійці. Почуваючи підтримку політиків у високих кабінетах, ці вбивці власного народу знали, що цю справу спишуть як законне вбивство. Кордон, намальований кров’ю народу, визначає так природу нашого руху, як і межі, до яких дійде ворог, або стримати нашу боротьбу. І сьогодні не втратило актуальности сказане Фредеріком Даґлесом[8] сто років тому: «Неозброєний народ у будь-яку хвилю може потрапити в рабство».
Перед нами вибір — або рухатися далі просто зараз, або зволікати до останнього, щоби потім в останній момент намагатися проскочити через двері, що зачиняються. Але двері вже зачинились, і наше завдання — прочинити їх. Наш ворог намагається замкнути їх назавжди. Говорячи конкретно, ми маємо миттєво орґанізувати політичну машину та підтримати її збройно. Коли я кажу «політичну машину», а маю на увазі не Республіканську або Демократичну партію. Маємо об’єднатися у сполучений фронт, орґанізований на рівні кварталу, міста, штату. За допомогою орґанізації ми маємо об’єднати наші сили з усім пригнобленим людом Вавилону та світу — з тими, хто ще не уклав сепаратний мир з ворогом і продовжує боротьбу за права людини. Цей рух треба підтримати зброєю так, щоб дядьки Томи та зрадники не змогли зруйнувати його зсередини, а ворог не зміг розбити його ззовні.
Є величезна ріжниця між 30 мільйонами неозброєних неґрів і 30 мільйонами неґрів, озброєних до зубів.
Примітки
[1] Вавилон — так автор називає Сполучені Штати Америки. — Тут і далі прим. «Вперед».
[2] «Стратеґіне селище» — проґрама примусового переселення селян до «захищених поселень», запроваджена на початку 1960-х урядами Південного В’єтнаму та Сполучених Штатів Америки з метою позбавлення Фронту національного визволення Південного В’єтнаму (В’єтконґ) підтримки на селі. Проґрама провалилась.
[3] Станом на 1971 рік Портуґалія вела три війни проти національно-визвольних рухів у своїх африканських колоніях Ґвінеї, Анґолі та Мозамбіку.
[4] Південна Родезія — стара, колоніяльна назва Зімбабве.
[5] Громадянська війна — мається на увазі Громадянська війна у США (1861-1865) між буржуазною Північчю та рабовласницьким Півднем.
[6] Аттіка — місто в штаті Нью-Йорк. 9 вересня 1971 у місцевій в’язниці відбувся бунт: близько 1000 в’язнів захопили тюремні приміщення та взяли у заручники поліцейських і цивільних працівників в’язниці. Безпосереднім приводом до бунту стало вбивство в иншій в’язниці члена Партії чорних пантер Джорджа Джексона (1941-1971). Наслідком придушення бунту 13 вересня загинуло 33 в’язні та 10 поліцейських.
[7] Кент — місто в штаті Огайо, де розташовано Кентський державний університет. 4 травня 1970 на території студмістечка національна ґвардія відкрила вогонь по студентах, які проводили демонстрацію протесту проти війни у В’єтнамі та американських військових операцій у Камбоджі. Наслідком розстрілу демонстрантів було вбито чотирьох і поранено дев’ятьох студентів.
[8] Фредерік Даґлес (1818-1895) — афроамериканський письменник, просвітник, аболіціоніст і борець за права чорношкірих.
Вперше опубліковано в ґазеті Babylon восени 1971 р.
Переклад з анґлійської за виданням: Eldridge Cleaver, Target Zero, New York: St. Martin’s Griffin, 2007, pp. 221-224.
Вперед 