Від хаосу до організації

Тамара Сенкевич

Рух американських негрів якнайкраще відбиває всю складність расових взаємовідносин у Сполучених Штатах Америки. Прихильники інтеграції, сегрегації, десегрегації, прихильники радикальних заходів і половинчастих дій, «чорні пантери», поборники ненасильницьких дій, «чорні мусульмани», борці за «чорну владу» – всі ці різні, часом суперечливі явища виникли на ґрунті нестабільних расових взаємовідносин в Америці.

Інтеграція – одна із найзлободенніших проблем сьогоднішньої Америки. Саме вона розділяє всю американську націю, а в ній і негритянський народ, на два ворожих табори. До початку 50-х років як у політиці, так і в творчості американських негрів панувала традиція протесту. Але потім раптом почали доводити неграм, що треба «перебудуватися», перестати протестувати, бо, мовляв, настала ера цілковитої інтеграції.

Негритянські письменники, як і весь негритянський народ, опинилися перед лицем дуже заплутаних проблем, що здавалися нерозв’язними. Письменник-негр Артур Девіс, виступаючи на Першій конференції негритянських письменників Америки, заявив, що «проспекти і обіцянки інтеграції послабили серед негрів їхню найпліднішу традицію – традицію протесту. Це звучить тим більш парадоксально, що справжньої інтеграції ми так і не побачили. Все, що ми маємо, – це поверхова, «крихітна» інтеграція; в усіх провідних галузях життя й побуту негрів становище не змінилося й залишатиметься таким, мабуть, ще два чи три десятиріччя».

Негр не може не ставити собі запитання: хто він, американець чи ні? Навіть позитивна відповідь не розвіює його сумнівів, оскільки на його очах руйнується міф, який він ще кілька років тому ладен був брати на віру, – міф про те, що коли ти стаєш повноцінним американцем, то одержуєш найкраще з того, що може запропонувати світ. Американські негри відчувають потребу шукати нові шляхи розв’язання негритянського питання, що все ще залишається відкритим. Вони мають усі підстави побоюватися, що інтеграція матиме наслідком цілковиту ідентифікацію негрів, які прагнуть зберегти свою індивідуальність, з культурою і побутом білих американців. Але є ще дещо, в чому багато американців – і білих, і чорних – бояться признатися самим собі.

Протягом усього свого довгого й страдницького життя в Америці негри були найпалкішими поборниками «справжніх американських ідеалів», «американської мрії». Але мрія залишається мрією. «Коли мрія, яку плекали негри протягом трьохсот років, стає зараз нездійсненною навіть /196/ для білих американців, то чи не буде найрозумнішим подумати про її заміну», – запитує Джуліан Мейфілд на тій-таки конференції.

Так перед багатьма неграми постало питання – інтеграція чи десегрегація? Це питання хвилює Д.Болдуїна, Д.Кілленса, Д.Мейфілда та інших негритянських письменників і громадських діячів. Воно стало центральним питанням, своєрідним «яблуком розбрату» в середовищі негритянських політичних та релігійних лідерів. Тоді як доктор Мартін Лютер Кінг розгортав програму ненасильницьких дій, інший, не менш популярний негритянський лідер Малькольм Ікс, на противагу інтеграціоністам, боровся за десегрегацію. Обидва лідери завоювали любов і підтримку широких негритянських мас; та це й не могло бути інакше при тій різноманітності позицій і течій, такій характерній для окремих етапів боротьби негрів за свої громадянські права.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років, коли вже було зрозуміло, що Америка не поспішає визнати рівноправність білих і негрів, хвиля націоналістичних настроїв захльоснула негритянські гетто. На авансцену висунулися радикальні учасники руху – «чорні мусульмани», слідом за ними – прихильники «влади чорних», або «чорні пантери».

Ознайомимося ближче з однією із цікавих і сильних у свій час течій негритянської «революції» – з рухом «чорних мусульман», а також з людиною, що вдихнула в цей рух нову силу й змінила його русло.

1965 року вийшла в світ записана Алексом Хейлі «Автобіографія Малькольма Ікс», у якій висвітлювалися доти невідомі моменти життя цієї яскравої і сильної особистості, людини, що піднялася з самісінького «дна» негритянського гетто до становища популярного політичного лідера, людини, яка багато пережила й багато що осмислила, залишивши яскравий слід в історії боротьби негрів Америки з самою Америкою.

«Люди часто запитують, – говорив Малькольм, – чому я такий? Щоб зрозуміти людину, треба знати все її життя. Кожен момент минулого й теперішнього досвіду людини – частина її особистості, штрих у її вдачі». Саме це й спонукало Малькольма Ікс згадати й розповісти багато які факти свого життя, котрі він довго беріг для себе й відмовлявся віддавати публіці. Це, а також прагнення узагальнити свій колишній досвід, оскільки він відчував, що «щира розповідь про минуле може мати певну соціальну цінність… Об’єктивний читач зможе зрозуміти, що загрожує молодим неграм в американському суспільстві, і яким неминучим було моє знайомство з в’язницею. Воно загрожує тисячам чорношкірих».

Народився Малькольм 19 травня 1925 року у невеличкому провінційному містечку на півночі Америки, в родині Ерла Літла, баптистського священика, сподвижника Маркуса Гарвея[1], який невтомно боровся за свободу негрів Америки. Ерл Літл і п’ятеро з його шести братів умерли насильницькою смертю.

Закінчивши школу, Малькольм переїздить у Бостон до сестри. Він, що мріяв про кар’єру адвоката, починає самостійне життя як чистильник черевиків; поступово він стає «своїм» у світі торговців наркотиками, звідників, злодіїв, наркоманів – звичному світі молодого негра в гетто великих міст, звідки не так легко знайти дорогу назад. На цьому «дні» Малькольм засвоїв усі навички озвірілої людини. Злочин стає його супутником, як і два заряджених пістолети (а часом і ручний автомат). Але Малькольм не втрачає здатності тверезо мислити. Вже тоді він розуміє, що «злочинність існує в тій /197/ мірі, в якій з нею «співробітничає» закон… В усій соціальній, політичній та економічній структурі суспільства злочинець, закон і політикани є, фактично, нероздільними партнерами».

Наркоманія і звідництво приводять Малькольма до контакту з білими. Він упізнає серед своїх клієнтів відомих політичних діячів, лідерів суспільства, промислових магнатів, зірок кіно й театру, чиї імена йому не раз доводилося чути. «Лицемірна біла людина говорить про «низьку» моральність негрів, – пише Малькольм Ікс. – Та чи існує щось нижче за те, що я бачив серед цих охоплених похіттю людей?!»

Гетто робить Малькольма звіром. Він називає гетто джунглями, де такі, як він, «хастлери», дрібні злодії й спекулянти, «знають, що досить тобі забутися, розслабитися хоч на мить, втратити пильність, як інші голодні лисиці, хорти, вовки й стерв’ятники живцем проковтнуть тебе».

Грабунки, наркоманія, звідництво… І розплата – в’язниця. Малькольма засуджують на десять років ув’язнення (йому тоді минув двадцять один рік), з яких було відбуто сім. У в’язниці він дістав прізвисько «Сатана» за безнастанне лихослів’я і богохульство. Та незабаром у його духовному світі відбуваються разючі зміни: вперше залишившись наодинці з самим собою, вперше заглибившись у роздуми над своїм життям, Малькольм відчуває, що далі так жити не можна, відчуває потяг до знань. Рік вивчає він словники, граматику; потім сідає за латинь. Там-таки у в’язниці він читає «Історію цивілізації» Вільяма Дюранта, «Душу чорношкірих» Вільяма Дюбуа, «Історію негрів» Картера Вудсона, тритомник Дж.А.Роджера «Секс і раса», «Відкриття в генетиці» Грегора Менделя, «Хатину дядька Тома», Геродота, Ганді, Канта, Шопенгауера, Ніцше, західних і східних філософів, Спінозу та ін.

Тоді ж Малькольм починає цікавитись ісламом – після розмов з молодшим братом Реджінальдом, який разом з іншими членами їхньої родини прийняв мусульманство. В цей переломний для всього наступного життя момент Малькольма заполоняє ідея, якій він віддасть весь свій талант, всю палкість своєї натури. Ідея ця, що мала великий громадський резонанс значною мірою завдяки зусиллям Малькольма, врешті-решт обернулася проти нього самого, визначивши його трагічний кінець.

Ще 1931 року Ілайджа Пул, який тепер іменує себе Ілайджею Магометом, сповістив, нібито якийсь містер Фард, посланець аллаха, відкрив йому: американських негрів – нащадків ісламських народів, що заблудилися у пустелі християнства, – чекає порятунок, коли вони повернуться до своєї істинної релігії – магометанства.

Проповіді Ілайджі Магомета лягли на благодатний ґрунт – в середовище гарлемського «дна» – люмпенів, жебраків, «хастлерів», злодіїв, – одне слово, в середовище, далеке від негритянського пролетаріату і від середніх класів, в середовище людей зневірених і ладних на все, що обіцяє хоча б невиразну надію на краще життя. Тут расові міфи поширювалися, мов пошесть, тут Ілайджі Магомету неважко було видати себе за бога. Випадково ознайомившись у в’язниці з ученням цього псевдопророка, Малькольм став найпалкішим його послідовником. Самого Ілайджу Малькольм вважав «якщо й не богом, то, в усякому разі, таким, що стоїть одразу після бога».

Прийняттю Малькольмом мусульманства передував період гарячкових роздумів про характер християнства й численних суперечок на цю тему з товаришами по ув’язненню та з приїжджими лекторами. «Якщо так зване християнство, що практикується в Америці, втілює в собі найкраще з того, що залишилося від /198/ світового християнства, то кожна розсудлива людина не може не бачити, що християнству настав кінець, – пише Малькольм. – Його кінець у неспроможності викоренити расизм… Християнська церква посіяла расизм, тепер вона його пожинає».

Переконаний атеїст в юності, Малькольм, очевидно, тому й прийняв мусульманство, що воно не визнає расових бар’єрів. Згодом він будує свою організацію не на релігійних засадах, а на політичних.

Малькольм починає розуміти, що він народився не злодієм і не злочинцем. Таким його зробив увесь комплекс умов, з якими він зіткнувся в хащах американської цивілізації. Для нього біла людина – це «білий диявол»: «Білі дияволи відірвали чорношкірих від їхнього коріння, примусили забути про свою землю, релігію, культуру, і тепер чорношкірі американці є єдиними представниками чорної раси на землі, цілком позбавленими будь-якої індивідуальності… Білі рабовласники дали свої імена цій опоганеній насильствами расі, яку почали називати «неграми». Їх примушували поклонятися богові, з яким вони не могли ідентифікувати себе, який мав таке ж русяве волосся, бліду шкіру й блакитні очі, як і їхні господарі».

У в’язниці Малькольм вирішує присвятити все своє життя одному – сказати білим правду про їхню жорстокість і несправедливість.

Вийшовши з в’язниці, Малькольм стає ревним послідовником і сподвижником Ілайджі Магомета. На площах і перехрестях Гарлему він збирає юрби людей, розповідає їм про те, як врятувала його мусульманська релігія, зробивши грабіжника й наркомана «справжнім служителем правди й аллаха». Чутка про вірність Малькольма справі «чорних мусульман» дійшла до Ілайджі Магомета, і той незабаром наблизив його до себе, зробивши одним з провідників своєї релігії. На 1954 рік «чорних мусульман» вже було понад мільйон, проте мало хто знав про їх існування. Приєднавшись до «чорних братів», Малькольм, як і вони, відкидає прізвище, стаючи просто «Іксом». В такий спосіб «чорні мусульмани» протестували проти нав’язаної їм втрати індивідуальності. Вони вважали, що знайдуть свої справжні імена з приходом месії (за якого видавали себе то сам Ілайджа Магомет, то Малькольм).

1954 року Малькольм виголошує свою першу проповідь перед парафіянами. Основна тема проповідей Малькольма – «одурманена чорна людина й білий диявол». На цьому етапі для Малькольма характерне надмірне узагальнення вини білих американців. Для нього всі білі однаково винні в нещастях чорношкірих, він не бачить різниці між ними. Говорячи «білий диявол», він має на увазі всіх, абсолютно усіх білошкірих. «Колективна біла людина була дияволом в усіх контактах з колективною кольоровою людиною землі» – подібні міркування характерні для Малькольма на тому етапі його діяльності й роздумів. Малькольм розгортає активну роботу по залученню до лав «чорних мусульман» нових членів, їздить по всій країні, створюючи нові парафії.

В 1957 році Малькольм Ікс з дозволу «Нації ісламу» (так називали свою організацію «чорні мусульмани») одружується з Бетті Ікс, яка народжує йому чотирьох дочок. Та обов’язки чоловіка й батька ні на мить не відвертають Малькольма від справ «Нації», ніяк не позначаються на його гарячковій активності, спрямованій на розширення і зміцнення організації. Він засновує більш як сто парафій у п’ятдесяти штатах. У 1959 році Малькольм створює друкований орган «Нації» – газету «Говорить Магомет». Незважаючи на створення газети, в загальнонаціональних масштабах діяльність «чорних /199/ мусульман» ще не дуже помітна. Аж до початку 60-х років рух «чорних мусульман» не відіграв скільки-небудь помітної ролі в житті негрів. Його незвичайне посилення в 60-і роки пояснюється як зростанням націоналістичних і расистських настроїв серед негрів, так і активною пропагандистською кампанією, проведеною Малькольмом. Організовану ним у 1959 році телепередачу про «чорних мусульман» – «Ненависть, породжена ненавистю» – за своїм ефектом можна порівняти з вибухом бомби. Бурхлива реакція, викликана нею, нагадувала реакцію на організовану в 30-х роках Орсоном Уелсом художньо-фантастичну радіопередачу про вторгнення марсіян, сприйняту слухачами як радіоповідомлення.

Малькольм сліпо вірив Ілайджі Магомету й поділяв усі його погляди. Він так само сліпо йшов за Ілайджею і в проповіді сепаратистських ідей, вимагаючи створення окремого негритянського штату. «Жоден чорношкірий із здоровим глуздом не хоче інтеграції! Жоден чорношкірий із здоровим глуздом не вірить у те, що білий дасть йому щось, крім поверхової інтеграції… Преподобний Ілайджа Магомет учить нас, що західне суспільство погрузло в аморальності і бог його зруйнує, щоб покарати. Єдиний порятунок для чорношкірих – не інтеграція з цим суспільством, а відокремлення від нього, оселення на своїй землі, де ми могли б реформувати себе, піднести наші моральні норми… Проте ми не за сегрегацію, а за сепарацію… За сегрегації твоє життя й свобода контролюються, регулюються кимось… До сепарації ж обидві сторони приходять добровільно, як двоє рівних, на благо обох сторін…» – так проповідував Малькольм сепаратизм.

Десь між поняттями «інтеграція» й «сепарація» перебуває третє – «десегрегація». Її часто протиставляють інтеграції як отой третій шлях, що його гарячково шукають критично настроєні негри, що вже не довіряють цінностям західного світу, бояться (і часом не без підстав) втратити свою національну специфіку, інтегрувавшись з білою більшістю. Болдуїн порівнює Америку з охопленим полум’ям будинком, куди небезпечно заходити. «Чи справді хочу я увійти в охоплений полум’ям будинок?» – ось питання, що мучить письменника. Перед Малькольмом це питання не поставало: він точно знав, що йому не потрібен палаючий над головою дах. Але Малькольм з його темпераментом не вмів і не хотів гасити пожежі. Скоріше, він їх роздмухував. Палкий оратор, Малькольм збирав десятитисячні аудиторії у величезних публічних залах Нью-Йорка, Чікаго й Вашінгтона, хоч туди потрапляли далеко не всі, хто хотів його послухати. В Малькольмі вабило й чарувало все – зовнішність, голос, сила й переконаність у своїй правоті, немовби випромінювана ним. Його безкомпромісна чесність, ясний розум, його енергія й слово заволодівали увагою людей. Прихильники й однодумці обожнювали його, у ворогів він викликав лють, страх, ненависть. «Жодна людина в наш час не викликала такого глибокого страху й безмежної ненависті у білих, як Малькольм, – пише М.С.Хендлер у передмові до автобіографії. – Білі відчували в ньому непохитного ворога, якого не купити ніякою ціною. Це була людина, цілком віддана справі визволення негрів Америки».

Виступи Малькольма по телебаченню й на мітингах справляли на слухачів майже шоковий ефект. Багато промовців – як білих, так і чорних – відмовлялися виступати на одній з ним трибуні. Білі відчували в промовах Малькольма загрозу своїй безпеці. Були й такі, що вважали Малькольма посланцем диявола. Він до смерті лякав свою білу аудиторію, безжально громив /200/ своїх чорношкірих противників і вмів знаходити вірний шлях до сердець тисяч і тисяч простих негрів. «Чорні мусульмани» з усіх кінців Америки з’їжджалися на збори, де виступав Малькольм (потім на такі збори допускалася і обмежена кількість білих репортерів). Запальна сила промов навертала в мусульманську віру все нових і нових «братів». Малькольм і його прихильники не допускали до своєї організації білих і відмовлялися навіть від фінансової допомоги з їх боку.

Особливо недовірливо ставиться Малькольм до участі білих в русі за громадянські права негрів. «На ліберальній Півночі не менш проблем, пов’язаних із взаємовідносинами рас, ніж у Міссісіпі (наркоманія, проституція, безробіття і виплата допомоги безробітним – явище, на перший погляд, невинне й навіть благородне, насправді ж таке, що породжує лінощі й розбещує мешканців гетто)». Життя самого Малькольма – дзеркало фальшивої демократії й свободи Півночі. Як говорив він сам, він – творіння білого жителя Півночі і його лицемірного ставлення до негрів.

1962 рік був роком розквіту «Нації ісламу». В ряди «чорних мусульман» почали засилати підглядачів і шпигунів. Малькольм з гіркотою каже, що, як правило, ними найчастіше були самі негри. Але, побувавши кілька разів на зборах, шпигуни часто добровільно виказували себе й приєднувалися до «мусульман». Білих тривожила та швидкість, з якою зростали лави «чорних мусульман».

«Нація ісламу» не була творінням самого лише Малькольма. Його промови, хоч би які запальні вони були, не могли зумовити її зростання й зміцнення. Багато чого в ученні «чорних мусульман» приваблювало негрів, що, стомлені нескінченними приниженнями, намагалися знайти якусь цілісність, нову індивідуальність, відмінну від тієї, яку їм нав’язували. «Ви не негри, – говорили їм прихильники Ілайджі Магомета, – немає такої раси. Ви належите до азіатської раси, нащадки прекрасного й сильного племені». Віра «чорних мусульман» проповідувала невибагливість, любов до праці, повагу до жінки й старшого, поміркованість і стійку мораль; і, що дуже важливо, підкреслювала потребу єднання, організації своїх прихильників. Малькольм наводить приклади, коли «чорні мусульмани» багато чого досягли своєю організованістю. Наприклад, без застосування сили примусили власті покласти до лікарні побитого негра й сплатити йому грошову допомогу. Окремо слід відзначити боротьбу «мусульман» з наркоманією. В усьому західному світі Гарлем є місцем найбільшої концентрації наркоманів. «Чорні мусульмани» провадили роз’яснювальну роботу серед населення Гарлему, розповідали про шкідливість наркотиків і про причини розквіту наркоманії серед найзнедоленіших мас Америки. Наркоманам пояснювали, як відмовитися від наркотиків, зміцнювали їх віру в себе, подовгу залишалися з ними, лікували і, вилікуваних, посилали боротися з наркоманією. Цей останній захід завершував процес одужання колишнього наркомана і остаточно утверджував його віру в себе. Така діяльність, крім оздоровлення мас, сприяла залученню в ряди «мусульман» нових членів. В такий спосіб «мусульмани» добивалися гідних подиву наслідків там, де були безсилі клініки й всілякі товариства по боротьбі з наркоманією. «Ніхто не може змінитися такою мірою, як людина, що побувала на «дні», – каже Малькольм про колишніх наркоманів, пам’ятаючи власний досвід.

Активна діяльність «мусульман» спричинилася до виникнення двох «мусульманських» університетів – в Чікаго та Детройті, до зростання торгівлі в негритянському середовищі. «Чорні мусульмани» були переконані, /201/ що чорна людина в Америці мусить мати власний бізнес. Як і представники інших національних меншостей в Америці, негри-бізнесмени повинні допомагати своїм побратимам, давати їм роботу, сприяти економічному зміцненню негритянської общини, її економічній самостійності. Захоплений питаннями ідеології й тактики «Нації ісламу», Малькольм Ікс не бачив того, що заклики «чорних мусульман» створити «самозабезпечуване» негритянське суспільство зі своїми підприємствами і промисловістю, захист ними «священного» принципу приватної власності відповідали інтересам реакційних верств слабкої і нечисленної негритянської буржуазії, до якої він ставився з таким презирством. Розрахована ідеологічно на популярність серед негритянських мас, програма «чорних мусульман», по суті, не враховувала справжніх інтересів негритянських трудящих і декласованих елементів, до котрих, фактично, належав і сам Малькольм. Для Малькольма і рядових членів організації рух «чорних мусульман» був сповнений зовсім іншим змістом, ніж для перших його організаторів. У цьому корінь розходжень між Малькольмом та іншими членами керівництва рухом.

У період розквіту «Нації ісламу» Малькольм та інші «мусульманські» проповідники почали одержувати листи, лише невелика кількість яких містила погрози, більшість же їх мала полемічний характер. Їхні автори в основному погоджувалися з аналізом проблеми, зробленим Малькольмом, але не з Малькольмовським її розв’язанням. Усіх їх обурював термін «білі дияволи». Багато чорношкірих противників Малькольма пояснювали йому, що він поляризує негритянську общину, розділяючи її на дві ворожі групи; що він невірно оцінює расову картину, надміру узагальнює. Але Малькольм глухий до цих голосів, він поки що сліпий в своїй ненависті до «колективної білої людини», не бачить за нею окремих людей.

Не меншу лють викликає в ньому негритянський середній клас. «Негритянський середній клас ненавидів і боявся Малькольма так само, як Малькольм зневажав його», – пише у передмові до «Автобіографії» М.С.Хендлер. Малькольм вважав негритянську буржуазію найбільш «одурманеною». Ще юнаком зневажливо спостерігав він у Бостоні звичаї негритянського середнього класу, що пишався своєю «цивілізованістю», «гідністю», «відмінністю» від своїх братів по крові, що жили в гетто десь за два квартали від нього. Негритянський середній клас намагався в усьому наслідувати білих, вважаючи, що це «підносить» його. Малькольма смішать жалюгідні силкування «респектабельності» негритянських буржуа, які наймають розкішні зали для банкетів та «котильйонів».

Відкидаючи негритянську буржуазію як можливого помічника, Малькольм спирався на дві сили – найзнедоленіші верстви негритянських мас і на нову, негритянську інтелігенцію, що з’явилася на американській сцені на початку 50-х років. Малькольм цілком відкидав допомогу білих. Він не вірить у доброзичливість білих американців, у те, ніби вони хочуть допомогти неграм. Як говорив Малькольм, расове співробітництво в будь-якій формі є зрадою національних негритянських інтересів.

Корінь помилок Малькольма полягав у тому, що Ілайджу Магомета він вважав виразником давньої мрії негритянського народу про вільну Америку. Та, певно, створені Ілайджею Магометом міфи не до кінця заворожили Малькольма. Розчарування настало значно раніш, ніж відкритий розрив між цими двома людьми, що стався 1964 року. Ілайджа відчував, що в Малькольмі зріє недовіра до тактики радикального розподілу двох Америк. Зіткнення /202/ стало неминучим – і не тільки тому, що Малькольм здобував серед «чорних мусульман» чимдалі більший авторитет, а, переважно, тому, що переконання Малькольма привносили в рух «Нації ісламу» зовсім новий зміст. Для відновлення історичної справедливості Ілайджа Магомет вимагав тотального винищення білих, тоді як Малькольм був переконаний, що негритянський народ мусить бути готовий до боротьби із зброєю в руках, але до насильства можна вдаватися тільки у відповідь на насильство. В глибині душі він ще задовго до того, як відійшов від «чорних мусульман», зрозумів, що насильством не розв’язати расової проблеми. Ці настрої Малькольма Ілайджа Магомет угадав раніше, ніж їх усвідомив сам Малькольм.

В розпал слави Малькольма, у 1962 році, коли Ілайджа Магомет проголосив його своїм найвірнішим послідовником, міністром «Нації ісламу», коли Малькольма безнастанно інтерв’ювали білі й чорні кореспонденти, коли він одержував численні запрошення на радіо й телебачення, коли він розвинув найактивнішу діяльність по зміцненню «Нації», сталося несподіване: підбадьорюваний суперниками Малькольма, Ілайджа Магомет обмежує повноваження Малькольма, маючи намір в майбутньому зовсім усунути його від справ (він боявся, що популярність Малькольма послабить його статус, затьмарить його славу). Малькольм у несподівано новому світлі побачив людину, перед якою схилявся. Тоді ж таки його глибоко вразив скандальний процес: вісімдесятисемирічного Ілайджу Магомета обвинуватили у зведенні двох його секретарок. За рік перед тим, помітивши деякі, що тоді здавалися незрозумілими, явища серед найближчого оточення Магомета, Малькольм перестав проповідувати релігію. Він розмовляв з своїми парафіянами лише про соціальну доктрину мусульманства, про поточні події та політику. Тепер же, в світлі нових подій, Малькольму відкривається в «Нації» багато такого, чого він не помічав – або не хотів помічати. Малькольм йде на відкритий розрив з Ілайджею Магометом. Він переживає душевну кризу, і в пошуках втраченої віри й цілісності їде до Мекки. Цей 1964 рік стане переламним у житті Малькольма, який починає переосмислювати своє розуміння білої людини. «Цей ранок був початком радикальних змін у моїх поглядах на білу людину, – говорить Малькольм. – Тоді я почав розуміти, що в понятті «біла людина» колір шкіри присутній тільки на другому плані. На першому ж воно має на увазі ставлення білої людини до чорної і до всіх кольорових». Малькольм пише листи, в яких викладає думки, що могли б вразити мільйони людей, у яких образ Малькольма асоціювався з ненавистю, з тим його обличчям, яке сформувалося протягом дванадцяти років співробітництва з Ілайджею Магометом. Тепер Малькольм пише про братерство людей всіх кольорів шкіри, про свою віру в можливість єднання з ними. Ось витяги з листів Малькольма: «Розум мій завжди був відкритий для трансформації, що супроводить будь-яку форму пошуків істини». «Єдиний шлях відвернення катастрофи, до якої расизм неодмінно приведе Америку, – в шуканнях правди». «Я по саме нікуди ситий всілякою пропагандою. З мене досить. Я за істину, байдуже, від кого вона йде. Я за справедливість, байдуже, хто за неї, а хто проти. Я за все те, що йде на користь людству».

Так приходить Малькольм до розуміння потреби міжнародного єднання всіх кольорових людей світу. «Найважливіша річ, що її американська структура влади намагається витравити з свідомості негра, – говорить Малькольм, – це його здатність мислити інтернаціонально».

Від думки про потребу міжнародної /203/ єдності всіх людей чорної раси Малькольм Ікс поступово приходить до думки про можливість взаєморозуміння між чорними й білими. «Колись я обвинувачував усіх білих. Я вже не допущуся подібної помилки, бо знаю, що деякі білі справді щирі, справді здатні бути братами чорної людини, – пише Малькольм. – …Обвинувачування нами всіх без винятку білих є такою ж помилкою, як і обвинувачування всіх чорних білими. Тепер я переконався, що деякі білі американці справді бажають сприяти знищенню расизму – однієї з тих сил, які можуть загубити Америку». Проте Малькольм не враз звільняється від колишньої недовіри до білих, «оскільки проблема полягає в тому, що в Америці обмаль так званих «добрих», «доброзичливих» білих».

Після першої подорожі по країнах Азії і Африки, яка так вплинула на весь лад його думок і уявлень, Малькольм незабаром знову вирушає в подорож на Схід. Він зустрічається й подовгу розмовляє з Насером, Кваме Нкрумою, Джомо Кеніатою, Секу Туре, Мільтоном Ободе та іншими відомими борцями за незалежність. Знаменною є його розмова з американським послом в одній з країн Африки, під час якої останній признався, що доти, поки він живе на африканському континенті, він не мислить категоріями раси, а просто спілкується з людьми, не помічаючи кольору їхньої шкіри, і одразу починає помічати мовні й колірні відмінності, повернувшись на батьківщину. Він погодився з думкою Малькольма про те, що не білий американець насаджує расизм, а вся політична й соціальна атмосфера Америки, просякнута расистською психологією. Розмова з американським послом зайвий раз довела Малькольмові те, у що йому хотілося вірити: біла людина зла не за своєю природою; расистське антагоністичне суспільство змушує її чинити зло.

Перед своїми прихильниками Малькольм звітує про наслідки своєї подорожі, про те, що зробив він на Сході такого, що б сприяло боротьбі американських негрів за свої громадянські права. «Я намагався інтернаціоналізувати нашу проблему, – сказав Малькольм, – примусити африканців відчути кревну спорідненість з нами, афро-американцями. Я примусив їх думати про це».

Погляди Малькольма круто змінюються не тільки щодо політики, а й в царині моральних взаємовідносин, в царині соціальної моралі. Наприклад, раніше Малькольм гостро засуджував міжрасові шлюби. «Яка з них користь? – запитував він. – За теперішнього стану справ змішана пара, найімовірніше, зустріне вороже ставлення до себе і білих, і чорношкірих. Змішані шлюби небажані. Де, в якому світі житимуть такі подружжя? «Інтеграція» шкідлива для обох сторін. Вона руйнуватиме і білу, і чорну расу».

Після подорожі до Мекки Малькольм висловлює зовсім інші погляди в цьому питанні. 19 січня 1965 року він виклав ці погляди, виступаючи по Канадському телебаченню. За місяць до смерті Малькольм заявив, що міжрасовий шлюб – особиста справа тих, хто одружується.

Остаточно порвавши з Ілайджею Магометом, Малькольм вирішує створити власну організацію, таку, що «допомогла б вилікувати чорну людину від безволля та бездіяльності, через які вона все ще перебуває під п’ятою білих». У чорної людини хворий розум, говорить Малькольм, бо вона покірно приймає нав’язувану їй культуру білих; чорна людина хвора духовно, бо багато століть сповідує християнство – релігію білих; вона хвора економічно, що очевидно вже з одного простого факту: як споживач чорношкірий одержує менше належної йому частки; як виробник – дає ще менше. Та найбільше чорна людина хвора політично, бо дозволила білим /204/ роз’єднати чорних і ось з’явилися чорношкірі, що суперничають і ворогують між собою – демократи, республіканці, консерватори, ліберали, – а тим часом, як вважає Малькольм, за умілої організації чорношкірі могли б об’єднатися в могутню політичну партію. Тому, створюючи нову організацію, Малькольм мав намір об’єднати в ній усіх чорношкірих, незалежно від їхніх політичних (і навіть релігійних) переконань. Після розриву з Ілайджею Магометом на бік Малькольма перейшло багато «чорних мусульман» і кожного дня Малькольму пропонували свою допомогу негри, що ніколи не сповідували ісламу, і навіть багато представників негритянської буржуазії, яких втомила гра в рівноправність. Разом зі своїми сподвижниками – давніми й новими – Малькольм береться за створення нової організації. Задумана вона була як організація чорних націоналістів. Знаючи про нові настрої Малькольма, про зміни його поглядів, усі дивувалися з цього рішення. Малькольм відповідав, що в Америці неможливо добитися солідарності білих і чорношкірих, не забезпечивши спершу солідарності самих чорношкірих. З цією метою він хотів створити «цілком чорну» організацію, яка б сприяла створенню суспільства, в якому було б можливим справжнє братерство чорношкірих та білих.

Однак Малькольм не розумів, що жодне «братерство» кольорових та білих в умовах антагоністичного класового суспільства неможливе. Реакційна суть націоналізму полягає в тому, що він прикриває класові суперечності, висуваючи на перший план мниму спільність інтересів протилежних класів з метою протиставлення одних націй іншим, одних народів іншим, а це призводить до ослаблення й підриву інтернаціональних інтересів робітничого класу й трудящих усього світу.

Малькольм назвав створену ним організацію Організацією афро-американської єдності. Як і було задумано, білих до організації не приймали. Малькольм вважав, що доброзичливим білим краще боротися з расизмом у його лігві – в своєму-таки, білому, суспільстві роз’яснювати антигуманізм расизму своїм-таки, білим.

Відкриваючи перше засідання членів своєї організації, Малькольм заявив: «Наша Організація афро-американської єдності є не релігійною і не сектантською групою. Вона створена для об’єднання усіх афро-американців, для вироблення і здійснення конструктивної програми, з метою досягнення ними людських прав». ОААЄ незабаром визначилася як організація войовничих чорних націоналістів. Малькольм не приховував цього. «ОААЄ намагатиметься переключити негритянські маси з платформи ненасильницьких дій до активної самооборони», – говорив він. Це імпонувало й багатьом «чорним мусульманам», що приєдналися до Малькольма. Вони нарікали на неефективність «Нації», відсутність у ній справжнього бойового духу. Нова ж організація ставила метою вироблення програми активних дій, «спрямованих на знищення політичного гніту, економічної експлуатації та соціальної деградації, що їх щодня відчувають на собі двадцять два мільйони афро-американців». У передмові до Малькольмової «Автобіографії» Хендлер пише, що Малькольм, створюючи нову організацію, намірявся надати нового звучання активним діям негрів і що його зусилля були спрямовані проти расистів Півночі і Півдня Америки. «Негритянська проблема», що її, як казав Малькольм, давно слід було б перейменувати в «проблему білої людини», почала набирати в його очах нових вимірів. Саме вона змушувала його шукати втрачені зв’язки американських негрів з африканською культурою.

Не володіючи політичним чуттям і прозорливістю М.Л.Кінга, /205/ Малькольм мав одну велику перевагу над іншими лідерами негритянського руху: він міг спілкуватися з високоосвіченою аудиторією в Гарварді й Таскігі, з негритянським середнім класом і з мешканцями гетто. Краще за білих і навіть краще за багатьох негритянських лідерів знав Малькольм, яку небезпеку для навколишніх носить у собі знедолений мешканець негритянських нетрів – наркоман, злодій, дрібний шахрай, спекулянт. Він був колись одним з них, знав їхні звички, жаргон, спосіб мислення. В них не було внутрішньої стримуючої сили – релігійності, моральності, поваги до порядку. Малькольм згадує про один інцидент, коли навіть він, що багато чого бачив і добре знав життя гарлемського «дна», злякався, віч-на-віч зіткнувшись із тією небезпекою, уособленням якої є підлітки гетто в збудженому стані. Кілька негритянських лідерів якось запросили Малькольма виступити з промовою. Малькольм, знаючи причину цього запрошення, так і заявив натовпу, що не має чого сказати, бо його запрошено тільки через те, що його ім’я збере численну аудиторію. Натовп, що складався переважно з молоді, обурився. Ніхто вже не міг заспокоїти збуджених підлітків. І тоді Малькольм, видершись на автомобіль,. почав заспокоювати юрбу, а потім сказав усім розходитись. Натовп розійшовся.

Запальна сила промов Малькольма, його близькість до мас, його особиста привабливість забезпечували йому аудиторію в десять-дванадцять разів більшу за ту, що її міг зібрати пересічний негритянський лідер. Як казав сам Малькольм, це пояснюється тим, що негритянські лідери говорили про народ, тоді як він сам говорив безпосередньо з народом (цьому значною мірою сприяло його знання різних гарлемських жаргонів). Малькольмова аудиторія складалася не тільки з представників гарлемського «дна» – його приходили слухати негритянська інтелігенція й буржуазія, студенти й політичні діячі.

Популярність Малькольма була така велика, а особа його така приваблива, що цього не могла не визнати американська преса. Публікуючи повідомлення про один мітинг негритянської інтелігенції, «Нью-Йорк Таймс» писала: «Негри поважають д-ра Кінга й Малькольма Ікс, бо відчувають у цих людях абсолютну цілісність натур і знають, що ні Кінг, ні Малькольм ніколи не зрадять їх. Малькольма неможливо підкупити. Негри знають це й шанують його. Вони знають також, що він походить з самих низів, як і вони, і вважають його своїм. Малькольмові Ікс судилося зіграти важливу роль, бо соціальна боротьба перейшла у великі міста Півночі… Якби д-ра Кінга переконали, що десять років його блискучої боротьби пусті, безрезультатні, то він би міг іти далі тільки в одному напрямку, в напрямку, вказуваному Малькольмом Ікс».

Незважаючи на численність новонадбаних друзів з найрізноманітніших верств, Малькольм не досяг провіщаного йому блискучого майбутнього. Причина цього саме в тій різноманітності теорій, проповідуваних ним в останні роки й місяці свого життя, в сум’ятті, що його він безнастанно викликав серед своїх послідовників, які остаточно заплуталися в його антипатіях і перестали розуміти свого, такого послідовного колись лідера.

Малькольма почали мучити думки про близьку смерть. Ще тоді, коли він був злочинцем в гетто, в’язнем, «чорним мусульманином» він передчував насильницьку смерть. «Це в нас у роду, – казав він. – Батько мій і п’ятеро його братів прийняли насильницьку смерть за те, в що вірили. Якщо взяти до уваги, в що вірю я, і мій темперамент, а також мою цілковиту відданість справі, є всі підстави гадати, що я не доживу до старості». «Кожного ранку, прокидаючись, /206/ я сприймаю день як подарований… Чорношкірі стежать за кожним моїм кроком, очікуючи нагоди вбити мене. Я знаю, що можу загинути й від руки білого расиста або негра, найнятого білим…»

Малькольм навіть не сподівався дожити до виходу в світ своєї автобіографії.

16 лютого 1965 року Малькольм сказав Хейлі, що йому судилося вмерти в найближчі п’ять днів і що він знає імена п’ятьох «мусульман», яким доручено вбити його. Ще за кілька днів Малькольм сказав тому ж таки Хейлі: «Я не зовсім певен, що це «мусульмани». Я знаю, що їм під силу, а що – ні; вони не могли зробити багато чого з того, що діється навколо мене останнім часом. І чим більше я думаю про те, що трапилося зі мною у Франції [2], тим більше переконуюсь, що це не «мусульмани».

Двадцять першого лютого мав відбутися мітинг, на якому Малькольм хотів виступити з промовою. Після перших вітальних слів пролунали постріли – троє невідомих в упор, з першого ряду стріляли в Малькольма. Він дістав шістнадцять ран в ділянці серця й грудей. Одного з убивців юрба побила до півсмерті (згодом були затримані ще двоє «чорних мусульман»). Глава поліції заявив, що він неодноразово пропонував Малькольму охорону, але той відмовлявся. Тим часом Хейлі і Бетті не раз чули нарікання Малькольма на байдужість поліції, на те, що погрози на його адресу не бралися нею всерйоз.

Так здійснилося одне з найзнаменніших пророцтв, будь-коли зроблених Малькольмом: «Незважаючи на різні шляхи, я і д-р Кінг йшли до однієї мети – викриття й знищення расизму. І в напруженій расовій обстановці цієї країни ніхто не може сказати, хто з нас двох – д-р Кінг – прихильник ненасильницьких дій – чи я – прихильник насильства – перший зустрінеться зі смертю».

У цих словах – вся мудрість знедоленого народу, весь його біль. І хоч Малькольм заплутався в своїх симпатіях і антипатіях, хоч і впадав у крайнощі, він правильно зрозумів основну істину своєї країни – в ній не жити «заколотникові», за що б той не боровся – за інтеграцію чи десегрегацію. Америка не терпить змін. Вона будь-якою ціною намагається зберегти існуючі порядки, віддаючи їм у жертву не одну яскраву індивідуальність, не одного вірного свого сина.

Друзі мстилися за смерть Малькольма. Глибокої ночі вибухнула бомба в нью-йоркській мусульманській парафії, потім в парафіях Сан-Франціско та інших міст. Друзі вірили, що убивці Малькольма – «чорні мусульмани». Не маючи його прозорливості та інтуїції, вони не бачили сил, що стояли за «мусульманами».

Негритянська громадськість бурхливо реагувала на вбивство Малькольма. Багато було таких, хто висловлював приховувані досі симпатії до нього.

Відомий негритянський психолог д-р Кеннет Б.Кларк писав у журналі «Зет»: «Я глибоко поважав цього чоловіка. Я вірю, що він щиро прагнув знайти своє місце у боротьбі за громадянські права, за те, щоб тебе правильно розуміли… Трагічно, що його вбили в той момент, коли, здавалося, він досяг бажаного».

Джеймс Болдуїн: «Смерть Малькольма Ікс – відчутний удар по негритянському рухові… Його убивця – продукт західного світу, американської республіки».

Д-р Е.Лінкольн вважає смерть Малькольма найважливішою подією в житті негритянських мас після заслання Маркуса Гарвея в 1920 році.

Африканська преса друкувала ве¬ликі статті, присвячені Малькольму. Гарлемська «Амстердам ньюс» /207/ повідомила несподівану для багатьох новину: «Малькольм Ікс вмер банкротом». Читачі були вражені: за дванадцять років служби в «Нації ісламу» Малькольм не набув нічого! Протягом тижня було створено «Товариство допомоги сестрі Бетті та дочкам Малькольма».

Смерть Малькольма змусила багатьох тверезо оцінити становище. Його брат Філберт Ікс, який ще раніше зрікся Малькольма й залишався в лавах «чорних мусульман», заявив, що «було б безглуздям… і далі сваритися й боротися між собою, забувши про справжнього ворога».

Під час похоронної відправи над тілом Малькольма відомий негритянський актор Оссі Девіс у прощальному слові сказав: «Малькольм був нашою мужністю. Таким сприймав його наш народ, і, вшановуючи його, ми вшановуємо краще в собі… Білим не потрібен ніхто, хто б нагадував їм про те, що вони люди. Саме в цьому було покликання Малькольма щодо свого народу. Малькольм міг роздратувати тебе, але й міг примусити відчути гордість. В його присутності неможливо було шкодувати, що ти негр. Він примушував інтелігенцію соромитися того, що ми живемо, пристосувавшись до світу, цінностей якого прагнемо й зневажаємо».

Загинув Малькольм Ікс. Загинув багато в чому схожий і несхожий на нього М.Л.Кінг. Розвіявся дим, що клубочився над негритянськими кварталами. Але проблема, в жертву якій було віддано життя цих двох і мільйонів інших, залишилась нерозв’язаною. Намагаючись розв’язати її, Малькольм пройшов складний шлях від расизму й сепаратизму до ідеї расової терпимості й міжнародного братерства людей. Але Малькольму бракувало класового погляду на суспільство, бракувало наукового розуміння боротьби за справедливість й рівноправність рас і народів. І в цьому полягав головний недолік всієї його діяльності. Нехтування класовим аналізом, забуття про класи і класову боротьбу – це типовий прояв ненаукового, немарксистського ставлення до соціальних явищ, що викликає в пам’яті ленінські слова: «Люди завжди були й завжди будуть дурненькими жертвами обману й самообману в політиці, поки вони не навчаться за всякими нравственими, релігійними, політичними, соціальними фразами, заявами, обіцянками знаходити інтереси тих чи інших класів» (т. 19, стор. 7).

Малькольм і Кінг боролися кожний по-своєму. Різні шляхи боротьби можливі, але неможливо звести мур між двома Америками – чорною й білою. Життя і смерть Малькольма Ікс – ще один доказ цього.

Тбілісі. /208/

Примітки

[1] Організатор національного руху 20-х років, що проходив під гаслом «Додому, в Африку!»

[2] В Парижі, куди Малькольм прилетів, щоб виступити на мітингу молоді, власті не дали йому зійти з літака й примусили повернутися до Америки.

Джерело: Всесвіт (Київ). – 1972. – №10. – С. 196–208.