Мао Тзе-тунґ — теоретик національного відродження Китаю

В.Фелікс (Всеволод Голубничий)

Треба признати, що — на сором нашій европейській самозакоханій культурі — ми ще й досі не знаємо Китаю, тільки тепер починаємо відкривати його. Щойно тепер наші студенти в Україні й закордоном ідуть до шкіл, щоб вивчати китайську мову, щоб черпати з бездонної криниці чотирьохтисячолітньої китайської культури й цивілізації. І цілий т.зв. цивілізований світ як слід не знає досі Китаю.

Ще менше знаним є китайський комунізм. Не зважаючи на те, що Захід уважає його своїм ворогом №1, а Москва — своїм союзником №1, і на Заході, і на Сході разом можна зараз знайти не більше 10 більш-менш повчальних, серйозних книжок на цю тему. Тимчасом, китайський комунізм являє собою надзвичайно ориґінальне явище, знання якого, без сумніву, допомогло б світові зрозуміти політичні позиції сучасного Китаю і можливо сприяло б усуненню багатьох нерозумних потягнень в міжнародній політиці.

Ми мали нагоду ще тільки поверхово познайомитися з ідеологією китайського комунізму, але й то вже впали в очі вельми характерні риси його. Маємо на увазі теоретичну творчість Мао Тзе-тунґа, сьогодні найголовнішого теоретика не лише китайського, а й світового комунізму. (До речі, така його виняткова позиція в сьогоднішньому комунізмі напевне у якійсь мірі відкладе свою печать на думку й дію комуністичних партій, якщо перекладання й вивчання його творів пошириться).

Мао Тзе-тунґ, виявляється, є клясичним представником і теоретиком націонал-комунізму. Назва націонал-комунізм, звичайно, є умовна, і тому її треба ясно визначити. Під націонал-комунізмом ми розуміємо свідоме визначення факту і відверте наголошення необхідности відмінного й самобутнього шляху розвитку революції в залежності від конкретного національного середовища, тобто соціяльно-економічного укладу, історичних традицій, культури, цивілізації, психології даного суспільства, у якому відбувається революція; визнання факту і наголошення неможливости перенесення на дану націю готових зразків революції з закордону, зокрема й конкретно — з Росії. З другого боку під націонал-комунізмом ми розуміємо націоналізм, що ставить добро своєї нації вище всього, але бачить реалізацію того добра нації в комунізмі, в перемозі революції у цілому світі. Цією дефініцією ми й визначаємо теоретичну творчість Мао Тзе-тунґа, бо вона тільки цій дефініції і відповідає.

Найголовнішими під цим аспектом творами Мао є його роботи «Китайська революція і Комуністична Партія Китаю» та «Про нову демократію», написані в 1939-1940 рр. Ці твори вже є перекладені на різні европейські мови і з ними читач може ознайомитися безпосередньо.

Самобутність китайського комунізму, як політичного руху і як вчення, є обумовлена, згідно Мао, конкретним китайський національним середовищем. Історія Китаю є дуже довга, розвиток її є дуже повільний. До опіюмної війни 1840 року, понад 3.000 років в Китаї тривав февдалізм. Від опіюмної війни починається інвазія европейського, японського, російського й американського капіталу. Ця зовнішня інвазія, з одного боку, сприяла розпадові февдалізму в Китаї і розвиткові капіталізму, а, з другого боку, перетворювала Китай у напівколоніяльну країну, поневолену чужинцями. На додачу, імперіялісти, щоб оберегти свої власні капіталістичні інтереси від конкуренційного натиску національної китайської буржуазії, увійшли у спілку з рештками февдальних кляс і з їх допомогою успішно загальмували розвиток національного китайського капіталізму.

З часу опіюмної війни і до початку активізації комуністичного руху китайське суспільство прибрало такі характеристичні риси. Основа натурального февдального господарства зруйнована, але февдальна експлуатація селян поміщиками збереглася і поміщики займають і далі панівну позицію в економічному і політичному житті країни. Національний капіталізм і буржуазія дістали деякий розвиток і почали відогравати помітну ролю в житті суспільства, але капіталізм не став суспільно-економічним ладом в Китаї тому, що чужі імлеріялізми загальмували своєю конкуренцією його розвиток. В руках імперіялістів знаходяться всі командні висоти фінансового й економічного життя країни. Державний і воєнний апарат, складений головно з февдалів, є маріонеткою в їхніх руках. В наслідок переплетення чужого імлеріялізму з китайським февдалізмом, розвиток Китаю загальмувався. Основне протиріччя китайського суспільства напередодні революції було, отже — «між імперіялізмом і китайським народом та між февдалізмом і народом. Але з цих протиріч, протиріччя між імперіялізмом і китайським народом є найголовнішим» (Мао Тзе-тунґ). Ці протиріччя і визначили характер сучасної китайської революції, як національно-визвольний і анти-февдальний, буржуазний.

«Хто є головним ворогом резолюції? — питає Мао? і відповідає: Зрозуміло, імперіялізм і февдалізм, тобто буржуазія імперіялістичних держав і кляса поміщиків Китаю». Головне завдання революції є таке: «З одного боку, завдання полягає в здійсненні національної, революції, направленої на скинення гніту чужоземного імлеріялізму, а з другого — в здійсненні демократичної резолюції, направленої на скинення гніту феодалів-поміщиків внутрі країни, при чому найголовніше з цих двох завдань є національна революція, направлена на скинення імперіалізму». Від цієї революції залежить «вирішення долі китайської нації», з неї постане «новий Китай, який ми хочемо побудувати».

Ці патріотичні фрази не є порожні. Вони обумовлені попереду окресленим основним протиріччям китайського суспільства, де ціла нація (всі кляси крім поміщиків-февдалів) протистоїть чужинецькому поневоленню. Саме в оцьому укладі сил китайського суспільства, в характеристичних рисах середовища, в якому відбувається революція, і є, за словами Мао Тзе-тунґа. «своєрідні національні особливості Китаю», що обумовлюють і своєрідну національну особливість китайського комунізму.

В чому полягають ці своєрідні особливості китайського комунізму? Насамперед в тому, що. цілком згідно з обумовлюючим його середовищем і основними його протиріччями, китайський комунізм стоїть на типово націоналістичних позиціях: співпраця всіх кляс нації для її добра, нерозпалювання клясової боротьби, якщо вона шкодить нації. Мао оформлює цю ідеологію так. Виходячи логічно з попередньо визначених характеристик основного протиріччя і основного ворога, він каже, що союзниками комунізму з Китаї є всі кляси й партії, що боряться проти цього головного ворога, тобто проти імперіалізму й февдалізму. Він конкретно визначає таких союзників комунізму і рівноправних учасників революції: середніх і дрібних поміщиків та дворян, що терплять від гніту великих поміщиків і коляборантів імлеріялізму; всю національну буржуазію, не зважаючи на її розмір; всю дрібну буржуазію, яка є «одною з рушійних сил революції, надійним союзником пролетаріяту, ініціятором і передаточним механізмом революції»; до дрібної буржуазії він зараховує дрібних торгівців, людей вільних професій, широкі прошарки інтеліґенції, кустарів і т.п.; все селянство, включаючи й куркульство; селянство є «основна армія революції в Китаї»; і нарешті, без сумніву, весь пролетаріят.

Про пролетаріят Мао каже таке. В Китаї є біля 3 мільйонів робітників в індустрії та біля 12 мільйонів найманих робітників в дрібній промисловості, у кустарів, в торгівлі. На селі існує велика кількість безземельного пролетаріяту. Слабі сторони пролетаріяту ті, що він порівняльно малочисельний. відносно молодий, недосвідчений та відносно низькокультурний; одначе тому, що в Китаї відсутні традиції реформістського соціалізму, пролетаріят є високо революційний і вибуховий і тому він стає головною рушійною силою революції. Але, каже Мао. «китайський пролетаріят повинен зрозуміти, що хоч він і є найсвідомішою і найорґанізованішою клясою. він не може досягти перемоги, якщо буде спиратися тільки на власні сили, що для перемоги необхідно створити єдиний революційний фронт, об’єднуючи всі ті кляси й прошарки населення, які можуть прийняти участь в революції».

Мао розуміє, що така його теоретична й практична позиція у питанні коляборації пролетаріяту з буржуазією є цілком протилежна /3/ до позиції російських більшовиків. Він пояснює цю різницю просто й ясно: «Китайська буржуазія відрізняється від буржуазії бувшої Російської імперії. В бувшій Російській імперії в силу того, що вона вже була державою воєнно-февдального імлеріялізму і здійснювала загарбницьку політику, буржуазія була позбавлена всякої революційности. Там завданням пролетаріяту було боротися з буржуазією, а не йти на союз з нею. В Китаї ж в силу того, що він являє собою країну колоніяльну і півколоніяльну і сам є об’єктом аґресії, китайській національній буржуазії ще властива революційність. Тут завдання пролетаріяту полягає в тому, щоб не нехтувати цією революційністю національної буржуазії, а створити з нею єдиний фронт».

З точки зору російського сталінізму це страшна єресь. Де ж можна казати, що моя буржуазія є інша, ліпша за твою! (Хоча останнім часом у сталіністів російська буржуазія мала б виглядати найпроґресивнішою в світі). Українські націонал-комуністи (укапісти, боротьбисти, ухильники в КП(б)У і т.п.) ніколи нічого подібного не казали, а й то потрапили під стінку, як «зрадники пролетаріяту». Тіто теж до такого ніколи не доходив, максимум казав, що юґославський куркуль може бути союзником пролетаріяту, а й то потрапив на списки «націонал-фашистів» і був би під стінкою теж, якби не хлопці Ранковіча. А де був би Мао за все це, якби то Москва правила Пекіном?! Тупий російський бюрократ-великодержавник міряє комунізм тільки на свій аршин, не розуміючи всієї різноманітности живого життя, різноманітности суспільств, націй, історичних умов і обставин.

Такі «своєрідні національні особливості Китаю», на думку Мао, визначують і наслідки китайської революції. Тому, що ця революція є революцією усіх кляс нації проти февдалізму й імперіялізму, «після перемоги її в Китаї матиме певний розвиток капіталістична економіка, бо революція усуне перешкоди на шляху розвитку капіталізму». Але тому, що на час революції капіталізм в Китаї не є сильно розвинутим, він вже і не матиме часу розвинутися до кінця, бо з перемогою революції почне одночасно рости й розвиватися соціялістична економіка, тобто державна промисловість і інші державні елементи в господарстві. Китайська держава в руках компартії не нищитиме існуючих капіталістичних підприємств, але й не допомагатиме їм, щоб вони захопили всю економіку; натомість вона будуватиме свої власні підприємства, які співіснуватимуть поруч з капіталістичними, а в процесі майбутнього історичного розвитку кількість і впливи державних підприємств зростатимуть і поступово витискатимуть капіталістичні підприємства. Так на базі поступової індустріялізації в Китаї переможе соціялізм над капіталізмом, при чому це станеться без окремої нової антикапіталістичної революції, а виключно еволюційним шляхом, просто як перетворення сучасної антифевдальної резолюції у її вищий етап. Відповідаючи «лівацьким пустословам», що хочуть зразу знищити капіталізм, Мао каже: «Може можна відразу піти по сопіяцістичному шляху диктатури пролетаріяту? Ні, це не можливе. Ми не мрійники і не можемо відірватися від умов реальної дійсности».

Ці ж «своєрідні національні особливості Китаю», на думку Мао, визначують і характер китайської революції. Він питає: «Чи є вона резолюцією буржуазно-демократичною чи пролетарсько-соціялістичною?», і відповідає: «Звичайно, вона відноситься не до останнього, а до першого типу».

«Одначе, сучасна буржуазно-демократична революція в Китаї є вже не звичайною буржуазно-демократичною революцією старого типу, бо такі революції відійшли в минуле, а своєрідною буржуазно-демократичною революцією нового типу. Революція цього типу розгортається зараз в Китаї і в усіх колоніяльних і півколоніяльних країнах. Ми звемо її ново-демократичною революцією».

Тут треба відзначити принагідно, що, не зважаючи на часті протилежні твердження в примітивних західних і совєтських пропаґандивних виданнях, Китай офіційно себе ніколи не називає «народно-демократичною» країною, як наприклад Польща чи Мадярщина. а тільки «новодемократичною». Це не проста гра слів, як зараз побачимо.

Поняття «нової демократії» винайдено й розвинуто особисто Мао Тзе-тунґом, як цілком новий і ориґінальний витвір в комуністичній теорії, продукт китайської «національної своєрідности». Мао каже, що в Китаї «мова йде вже не про демократію взагалі, а про демократію китайського тилу, особливу, нового типу демократію — нову демократію». Ця «республіка нової демократії відрізняється від соціялістичних республік типу СССР, республік диктатури пролетаріяту», як відрізняється вона, звичайно, і від республік буржуазної демократії. Що ж таке нова демократія? Тому, що китайська революція є революцією кількох кляс, тому й держава цієї революції є державою кількох кляс. Отже, нова демократія «це не диктатура однієї буржуазії, не диктатура одного лише пролетаріяту, а диктатура союзу декількох революційних кляс, керованих пролетаріятом».

Тому, що в революції бере участь майже вся нація, всі кляси, за винятком частини поміщиків і коляборантів, то нова демократія є диктатура нації. «Словом „нація“ користуватись можна, — каже Мао, — одначе в це поняття не включаються контрреволюційні елементи й зрадники». В іншому місці він каже: «За республіку нової демократії стоїть понад 90% нашої нації, отже іншого шляху не може бути». Чан Кай-шек і його кліка, це «зрадники нації», бо вони продавали й продають Китай імперіялістам. Боротися проти них, значить визволяти націю.

Наголошення «своєрідних національних особливостей» в теорії китайського комунізму не обмежується тільки такими, хоч і вирішальними галузями, як характер революції, економічний устрій чи державний лад, а є помітне в усіх інших ділянках також. Наприклад взяти ділянку культури, яка завжди була й є термометром пекучости національного питання. Мао каже: «Я не знавець у питаннях культури, я тільки хочу прийти до правильних висновків, які відповідають національним потребам Китаю». І ось ці його висновки: «Культура нової демократії є культура національна. Вона виступає проти імперіялістичного гніту, за національну гідність, за незалежність китайського народу. Вона належить нашій нації і відмічена нашими національними особливостями… Китаєві слід спожити у великих кількостях проґресивну культуру чужоземних держав, як сировину для збагачення своєї культури. …Також, ми повинні поважати своє історичне минуле і не повинні відмахуватись від нього. В Китаї була створена чудова культура. Розібратися в процесі розвитку цієї старої культури, викинути з нею всі антиквари, взяти її демократичне зерно, це необхідна умова розвитку нової національної культури і скріплення віри нації в свої сили».

Вінцем же признання й наголошення «своєрідних національних особливостей» в теорії китайського комунізму є, на нашу думку, наступна декляративна заява Мао Тзе-тунґа. Він каже: «Революційні три народні принципи Сун Ят-сена — націоналізм, народовластя і народний добробут — необхідні для сучасного Китаю і наша партія веде боротьбу за їх повне здійснення». (Сун Ят-сен, що проголосив ці свої «три народні принципи», як політичну проґраму, ще в 1907 році, був революційним буржуазно-демократичним націоналістом і вождем національно-визвольного руху Китаю до своєї смерти в 1925 році). Фактом є, що жодна комуністична партія в світі ще ніколи не признавалася відверто до націоналізму. Мао Тзе-тунґ і КПК творять історичний прецедент!

Ясно, що зайвим є коментувати і протиставляти ці теорії теоріям російських комуністів. Різниці більш ніж очевидні. Принципова відповідь Мао Тзе-тунґа для всіх, і для російських большевиків, є така: «Ми повинні споживати все те, що нам нині придасться. Одначе з усім чужоземним слід поводитись як з харчем, який спочатку розжовується в роті, перероблюється в шлунку і кишечнику, а потім розділяється на відпадки, які усуваються, і екстракт, який засвоюється; тільки тоді харч стає корисним для нашого орґанізму. Подібно ж нам не слід ковтати все чужоземне цілком, без розбору. … Механічне засвоювання всього чужоземного в минулому принесло Китаєві велику шкоду. Застосовуючи марксизм в Китаї, китайські комуністи повніші також уміло сполучати загальні істини марксизму з конкретною практикою китайської революції, — іншими словами, сполучати їх з національними особливостями Китаю, одягати їх в певну національну форму, і тільки тоді від нашої роботи буде користь».

Ми побачили, що китайський комунізм і об’єктивно, і суб’єктивно має яскраве національне забарвлення і що цим він відкрито відрізняється від російського комунізму. Мао Тзе-тунґа по праву можна назвати клясиком теорії націонал-комунізму, а в цій статті нам покищо тільки про це й ходило. Щоб зробити більші висновки й оцінки, треба ще більше вивчити сучасний Китай. Отже, до цієї теми ми може ще повернемося в майбутньому. /4/

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 11 (60), листопад 1955. — Стор. 3-4.

0 Responses to “Мао Тзе-тунґ — теоретик національного відродження Китаю”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Жовтень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: