Мао Тзе-тунґ — теоретик національного відродження Китаю

В.Фелікс (Всеволод Голубничий)

Треба признати, що — на сором нашій европейській самозакоханій культурі — ми ще й досі не знаємо Китаю, тільки тепер починаємо відкривати його. Щойно тепер наші студенти в Україні й закордоном ідуть до шкіл, щоб вивчати китайську мову, щоб черпати з бездонної криниці чотирьохтисячолітньої китайської культури й цивілізації. І цілий т.зв. цивілізований світ як слід не знає досі Китаю.

Ще менше знаним є китайський комунізм. Не зважаючи на те, що Захід уважає його своїм ворогом №1, а Москва — своїм союзником №1, і на Заході, і на Сході разом можна зараз знайти не більше 10 більш-менш повчальних, серйозних книжок на цю тему. Тимчасом, китайський комунізм являє собою надзвичайно ориґінальне явище, знання якого, без сумніву, допомогло б світові зрозуміти політичні позиції сучасного Китаю і можливо сприяло б усуненню багатьох нерозумних потягнень в міжнародній політиці.

Ми мали нагоду ще тільки поверхово познайомитися з ідеологією китайського комунізму, але й то вже впали в очі вельми характерні риси його. Маємо на увазі теоретичну творчість Мао Тзе-тунґа, сьогодні найголовнішого теоретика не лише китайського, а й світового комунізму. (До речі, така його виняткова позиція в сьогоднішньому комунізмі напевне у якійсь мірі відкладе свою печать на думку й дію комуністичних партій, якщо перекладання й вивчання його творів пошириться).

Мао Тзе-тунґ, виявляється, є клясичним представником і теоретиком націонал-комунізму. Назва націонал-комунізм, звичайно, є умовна, і тому її треба ясно визначити. Під націонал-комунізмом ми розуміємо свідоме визначення факту і відверте наголошення необхідности відмінного й самобутнього шляху розвитку революції в залежності від конкретного національного середовища, тобто соціяльно-економічного укладу, історичних традицій, культури, цивілізації, психології даного суспільства, у якому відбувається революція; визнання факту і наголошення неможливости перенесення на дану націю готових зразків революції з закордону, зокрема й конкретно — з Росії. З другого боку під націонал-комунізмом ми розуміємо націоналізм, що ставить добро своєї нації вище всього, але бачить реалізацію того добра нації в комунізмі, в перемозі революції у цілому світі. Цією дефініцією ми й визначаємо теоретичну творчість Мао Тзе-тунґа, бо вона тільки цій дефініції і відповідає.

Найголовнішими під цим аспектом творами Мао є його роботи «Китайська революція і Комуністична Партія Китаю» та «Про нову демократію», написані в 1939-1940 рр. Ці твори вже є перекладені на різні европейські мови і з ними читач може ознайомитися безпосередньо.

Самобутність китайського комунізму, як політичного руху і як вчення, є обумовлена, згідно Мао, конкретним китайський національним середовищем. Історія Китаю є дуже довга, розвиток її є дуже повільний. До опіюмної війни 1840 року, понад 3.000 років в Китаї тривав февдалізм. Від опіюмної війни починається інвазія европейського, японського, російського й американського капіталу. Ця зовнішня інвазія, з одного боку, сприяла розпадові февдалізму в Китаї і розвиткові капіталізму, а, з другого боку, перетворювала Китай у напівколоніяльну країну, поневолену чужинцями. На додачу, імперіялісти, щоб оберегти свої власні капіталістичні інтереси від конкуренційного натиску національної китайської буржуазії, увійшли у спілку з рештками февдальних кляс і з їх допомогою успішно загальмували розвиток національного китайського капіталізму.

З часу опіюмної війни і до початку активізації комуністичного руху китайське суспільство прибрало такі характеристичні риси. Основа натурального февдального господарства зруйнована, але февдальна експлуатація селян поміщиками збереглася і поміщики займають і далі панівну позицію в економічному і політичному житті країни. Національний капіталізм і буржуазія дістали деякий розвиток і почали відогравати помітну ролю в житті суспільства, але капіталізм не став суспільно-економічним ладом в Китаї тому, що чужі імлеріялізми загальмували своєю конкуренцією його розвиток. В руках імперіялістів знаходяться всі командні висоти фінансового й економічного життя країни. Державний і воєнний апарат, складений головно з февдалів, є маріонеткою в їхніх руках. В наслідок переплетення чужого імлеріялізму з китайським февдалізмом, розвиток Китаю загальмувався. Основне протиріччя китайського суспільства напередодні революції було, отже — «між імперіялізмом і китайським народом та між февдалізмом і народом. Але з цих протиріч, протиріччя між імперіялізмом і китайським народом є найголовнішим» (Мао Тзе-тунґ). Ці протиріччя і визначили характер сучасної китайської революції, як національно-визвольний і анти-февдальний, буржуазний.

«Хто є головним ворогом резолюції? — питає Мао? і відповідає: Зрозуміло, імперіялізм і февдалізм, тобто буржуазія імперіялістичних держав і кляса поміщиків Китаю». Головне завдання революції є таке: «З одного боку, завдання полягає в здійсненні національної, революції, направленої на скинення гніту чужоземного імлеріялізму, а з другого — в здійсненні демократичної резолюції, направленої на скинення гніту феодалів-поміщиків внутрі країни, при чому найголовніше з цих двох завдань є національна революція, направлена на скинення імперіалізму». Від цієї революції залежить «вирішення долі китайської нації», з неї постане «новий Китай, який ми хочемо побудувати».

Ці патріотичні фрази не є порожні. Вони обумовлені попереду окресленим основним протиріччям китайського суспільства, де ціла нація (всі кляси крім поміщиків-февдалів) протистоїть чужинецькому поневоленню. Саме в оцьому укладі сил китайського суспільства, в характеристичних рисах середовища, в якому відбувається революція, і є, за словами Мао Тзе-тунґа. «своєрідні національні особливості Китаю», що обумовлюють і своєрідну національну особливість китайського комунізму.

В чому полягають ці своєрідні особливості китайського комунізму? Насамперед в тому, що. цілком згідно з обумовлюючим його середовищем і основними його протиріччями, китайський комунізм стоїть на типово націоналістичних позиціях: співпраця всіх кляс нації для її добра, нерозпалювання клясової боротьби, якщо вона шкодить нації. Мао оформлює цю ідеологію так. Виходячи логічно з попередньо визначених характеристик основного протиріччя і основного ворога, він каже, що союзниками комунізму з Китаї є всі кляси й партії, що боряться проти цього головного ворога, тобто проти імперіалізму й февдалізму. Він конкретно визначає таких союзників комунізму і рівноправних учасників революції: середніх і дрібних поміщиків та дворян, що терплять від гніту великих поміщиків і коляборантів імлеріялізму; всю національну буржуазію, не зважаючи на її розмір; всю дрібну буржуазію, яка є «одною з рушійних сил революції, надійним союзником пролетаріяту, ініціятором і передаточним механізмом революції»; до дрібної буржуазії він зараховує дрібних торгівців, людей вільних професій, широкі прошарки інтеліґенції, кустарів і т.п.; все селянство, включаючи й куркульство; селянство є «основна армія революції в Китаї»; і нарешті, без сумніву, весь пролетаріят.

Про пролетаріят Мао каже таке. В Китаї є біля 3 мільйонів робітників в індустрії та біля 12 мільйонів найманих робітників в дрібній промисловості, у кустарів, в торгівлі. На селі існує велика кількість безземельного пролетаріяту. Слабі сторони пролетаріяту ті, що він порівняльно малочисельний. відносно молодий, недосвідчений та відносно низькокультурний; одначе тому, що в Китаї відсутні традиції реформістського соціалізму, пролетаріят є високо революційний і вибуховий і тому він стає головною рушійною силою революції. Але, каже Мао. «китайський пролетаріят повинен зрозуміти, що хоч він і є найсвідомішою і найорґанізованішою клясою. він не може досягти перемоги, якщо буде спиратися тільки на власні сили, що для перемоги необхідно створити єдиний революційний фронт, об’єднуючи всі ті кляси й прошарки населення, які можуть прийняти участь в революції».

Мао розуміє, що така його теоретична й практична позиція у питанні коляборації пролетаріяту з буржуазією є цілком протилежна /3/ до позиції російських більшовиків. Він пояснює цю різницю просто й ясно: «Китайська буржуазія відрізняється від буржуазії бувшої Російської імперії. В бувшій Російській імперії в силу того, що вона вже була державою воєнно-февдального імлеріялізму і здійснювала загарбницьку політику, буржуазія була позбавлена всякої революційности. Там завданням пролетаріяту було боротися з буржуазією, а не йти на союз з нею. В Китаї ж в силу того, що він являє собою країну колоніяльну і півколоніяльну і сам є об’єктом аґресії, китайській національній буржуазії ще властива революційність. Тут завдання пролетаріяту полягає в тому, щоб не нехтувати цією революційністю національної буржуазії, а створити з нею єдиний фронт».

З точки зору російського сталінізму це страшна єресь. Де ж можна казати, що моя буржуазія є інша, ліпша за твою! (Хоча останнім часом у сталіністів російська буржуазія мала б виглядати найпроґресивнішою в світі). Українські націонал-комуністи (укапісти, боротьбисти, ухильники в КП(б)У і т.п.) ніколи нічого подібного не казали, а й то потрапили під стінку, як «зрадники пролетаріяту». Тіто теж до такого ніколи не доходив, максимум казав, що юґославський куркуль може бути союзником пролетаріяту, а й то потрапив на списки «націонал-фашистів» і був би під стінкою теж, якби не хлопці Ранковіча. А де був би Мао за все це, якби то Москва правила Пекіном?! Тупий російський бюрократ-великодержавник міряє комунізм тільки на свій аршин, не розуміючи всієї різноманітности живого життя, різноманітности суспільств, націй, історичних умов і обставин.

Такі «своєрідні національні особливості Китаю», на думку Мао, визначують і наслідки китайської революції. Тому, що ця революція є революцією усіх кляс нації проти февдалізму й імперіялізму, «після перемоги її в Китаї матиме певний розвиток капіталістична економіка, бо революція усуне перешкоди на шляху розвитку капіталізму». Але тому, що на час революції капіталізм в Китаї не є сильно розвинутим, він вже і не матиме часу розвинутися до кінця, бо з перемогою революції почне одночасно рости й розвиватися соціялістична економіка, тобто державна промисловість і інші державні елементи в господарстві. Китайська держава в руках компартії не нищитиме існуючих капіталістичних підприємств, але й не допомагатиме їм, щоб вони захопили всю економіку; натомість вона будуватиме свої власні підприємства, які співіснуватимуть поруч з капіталістичними, а в процесі майбутнього історичного розвитку кількість і впливи державних підприємств зростатимуть і поступово витискатимуть капіталістичні підприємства. Так на базі поступової індустріялізації в Китаї переможе соціялізм над капіталізмом, при чому це станеться без окремої нової антикапіталістичної революції, а виключно еволюційним шляхом, просто як перетворення сучасної антифевдальної резолюції у її вищий етап. Відповідаючи «лівацьким пустословам», що хочуть зразу знищити капіталізм, Мао каже: «Може можна відразу піти по сопіяцістичному шляху диктатури пролетаріяту? Ні, це не можливе. Ми не мрійники і не можемо відірватися від умов реальної дійсности».

Ці ж «своєрідні національні особливості Китаю», на думку Мао, визначують і характер китайської революції. Він питає: «Чи є вона резолюцією буржуазно-демократичною чи пролетарсько-соціялістичною?», і відповідає: «Звичайно, вона відноситься не до останнього, а до першого типу».

«Одначе, сучасна буржуазно-демократична революція в Китаї є вже не звичайною буржуазно-демократичною революцією старого типу, бо такі революції відійшли в минуле, а своєрідною буржуазно-демократичною революцією нового типу. Революція цього типу розгортається зараз в Китаї і в усіх колоніяльних і півколоніяльних країнах. Ми звемо її ново-демократичною революцією».

Тут треба відзначити принагідно, що, не зважаючи на часті протилежні твердження в примітивних західних і совєтських пропаґандивних виданнях, Китай офіційно себе ніколи не називає «народно-демократичною» країною, як наприклад Польща чи Мадярщина. а тільки «новодемократичною». Це не проста гра слів, як зараз побачимо.

Поняття «нової демократії» винайдено й розвинуто особисто Мао Тзе-тунґом, як цілком новий і ориґінальний витвір в комуністичній теорії, продукт китайської «національної своєрідности». Мао каже, що в Китаї «мова йде вже не про демократію взагалі, а про демократію китайського тилу, особливу, нового типу демократію — нову демократію». Ця «республіка нової демократії відрізняється від соціялістичних республік типу СССР, республік диктатури пролетаріяту», як відрізняється вона, звичайно, і від республік буржуазної демократії. Що ж таке нова демократія? Тому, що китайська революція є революцією кількох кляс, тому й держава цієї революції є державою кількох кляс. Отже, нова демократія «це не диктатура однієї буржуазії, не диктатура одного лише пролетаріяту, а диктатура союзу декількох революційних кляс, керованих пролетаріятом».

Тому, що в революції бере участь майже вся нація, всі кляси, за винятком частини поміщиків і коляборантів, то нова демократія є диктатура нації. «Словом „нація“ користуватись можна, — каже Мао, — одначе в це поняття не включаються контрреволюційні елементи й зрадники». В іншому місці він каже: «За республіку нової демократії стоїть понад 90% нашої нації, отже іншого шляху не може бути». Чан Кай-шек і його кліка, це «зрадники нації», бо вони продавали й продають Китай імперіялістам. Боротися проти них, значить визволяти націю.

Наголошення «своєрідних національних особливостей» в теорії китайського комунізму не обмежується тільки такими, хоч і вирішальними галузями, як характер революції, економічний устрій чи державний лад, а є помітне в усіх інших ділянках також. Наприклад взяти ділянку культури, яка завжди була й є термометром пекучости національного питання. Мао каже: «Я не знавець у питаннях культури, я тільки хочу прийти до правильних висновків, які відповідають національним потребам Китаю». І ось ці його висновки: «Культура нової демократії є культура національна. Вона виступає проти імперіялістичного гніту, за національну гідність, за незалежність китайського народу. Вона належить нашій нації і відмічена нашими національними особливостями… Китаєві слід спожити у великих кількостях проґресивну культуру чужоземних держав, як сировину для збагачення своєї культури. …Також, ми повинні поважати своє історичне минуле і не повинні відмахуватись від нього. В Китаї була створена чудова культура. Розібратися в процесі розвитку цієї старої культури, викинути з нею всі антиквари, взяти її демократичне зерно, це необхідна умова розвитку нової національної культури і скріплення віри нації в свої сили».

Вінцем же признання й наголошення «своєрідних національних особливостей» в теорії китайського комунізму є, на нашу думку, наступна декляративна заява Мао Тзе-тунґа. Він каже: «Революційні три народні принципи Сун Ят-сена — націоналізм, народовластя і народний добробут — необхідні для сучасного Китаю і наша партія веде боротьбу за їх повне здійснення». (Сун Ят-сен, що проголосив ці свої «три народні принципи», як політичну проґраму, ще в 1907 році, був революційним буржуазно-демократичним націоналістом і вождем національно-визвольного руху Китаю до своєї смерти в 1925 році). Фактом є, що жодна комуністична партія в світі ще ніколи не признавалася відверто до націоналізму. Мао Тзе-тунґ і КПК творять історичний прецедент!

Ясно, що зайвим є коментувати і протиставляти ці теорії теоріям російських комуністів. Різниці більш ніж очевидні. Принципова відповідь Мао Тзе-тунґа для всіх, і для російських большевиків, є така: «Ми повинні споживати все те, що нам нині придасться. Одначе з усім чужоземним слід поводитись як з харчем, який спочатку розжовується в роті, перероблюється в шлунку і кишечнику, а потім розділяється на відпадки, які усуваються, і екстракт, який засвоюється; тільки тоді харч стає корисним для нашого орґанізму. Подібно ж нам не слід ковтати все чужоземне цілком, без розбору. … Механічне засвоювання всього чужоземного в минулому принесло Китаєві велику шкоду. Застосовуючи марксизм в Китаї, китайські комуністи повніші також уміло сполучати загальні істини марксизму з конкретною практикою китайської революції, — іншими словами, сполучати їх з національними особливостями Китаю, одягати їх в певну національну форму, і тільки тоді від нашої роботи буде користь».

Ми побачили, що китайський комунізм і об’єктивно, і суб’єктивно має яскраве національне забарвлення і що цим він відкрито відрізняється від російського комунізму. Мао Тзе-тунґа по праву можна назвати клясиком теорії націонал-комунізму, а в цій статті нам покищо тільки про це й ходило. Щоб зробити більші висновки й оцінки, треба ще більше вивчити сучасний Китай. Отже, до цієї теми ми може ще повернемося в майбутньому. /4/

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 11 (60), листопад 1955. — Стор. 3-4.

Advertisements

0 Responses to “Мао Тзе-тунґ — теоретик національного відродження Китаю”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: