Національне питання в Китаї

Василь Чернета

Згідно повідомлення Національного Статистичного Бюра Китайської Народної Республіки, населення Китаю (включно з Формозою і східньо-азійськими поселеннями) становило в червні 1953 року біля 602 мільйони чоловік. З цієї загальної кількости 94 відс. становлять хінці, а решта 6 відс. припадає на національні меншини. Ці, ніби незначні, відсоткові дані, одначе, ніскільки не применшують історичного значення національного питання в Китаї, майбутнє якого, крім усього іншого, в великій мірі залежить саме від розвитку національних відносин.

Національне питання в Китаї має два аспекти: внутрінаціональні відносини поміж самими хінцями і національні відносини між хінцями та національними меншинами. Основною темою нашої статті є розгляд другого аспекту, тобто відносин поміж хінцями і нацменами, але, з огляду на подвійний характер національного питання в цій країні, першого аспекту теж ніяк не можна обминути.

I.

В сучасній українській мові дещо призабулася стара назва китайців — хінці. Декому здавалося, що це слово чуже, запозичене нами з европейських мов. В дійсності ж ця назва є запозичена нами в такій же мірі, як і европейцями з правдивої назви китайців — народ Ган чи Хан, як самі китайці себе звуть. Китай же — це є назва багатонаціональної держави, населеної в більшості хінцями, але й іншими народами.

Першим аспектом національного питання в Китаї є проблема, що собою являють самі хінці. Дефініція нації, як спільноти людей, що історично створилася на базі спільної мови, території, економіки та психіки, яка проявилася в спільності культури, не зовсім може бути застосована до сучасних хінців. Найбільш проблематичним питанням відносин внутрі хінців є мова, а отже й культура. Хінці не мають однієї спільної мови, а користуються натомість декількома зовсім відмінними мовами і багатьма діялектами. Запитати хінця чи взагалі китайця, чи говорить він «китайською мовою», є те саме, що запитати европейця, чи говорить він «романською мовою». Лінґвісти (і китайські, і европейські) нараховують поруч багатьох діялектів, шість головних мов серед хінців, які ми подаємо разом з приблизною кількістю населення (1930-х років), яке користується тими мовами: мандаринська мова — 350 млн., мова ву — 37 млн., кантонська мова — 22 млн., мова гакка — 20 млн., мова амой-сватов — 8,5 млн. та мова фучов — 6 млн. (John De Fransis: «Nationalism and Language Reform in China», 1950; p. 196).

Спільною рисою цих мов є лише форма письма, т.зв. ідеографи. Одначе, між цими мовами існує така велика фонетична різниця, що хінець, який говорить мандаринською мовою, зовсім не розуміє хінця, що говорить кантонською мовою. Ідеграфи грають лише ту ролю, що й латинська абетка в еспанській чи італійській мовах. Але часто ідеографи мають не тільки різну фонетичну транскрипцію, але й різне значення та зовнішній вигляд у кожній з хінських мов.

Китайці вже давно зрозуміли потребу реформувати своє письмо і наблизити його до живої народної мови. Було зважено багато проектів реформи, починаючи з пропозицій завести латинську, а навіть і кирилівську абетку й кінчаючи на пропозиції затримання упрощеної й скороченої певної кількості знаків (ідеографів). Одначе, питання реформи письма з самого початку стало питанням політичним. Постали дві протилежні політичні школи — інтеґралістів та федералістів. Кожна з цих шкіл висувала свої пропозиції щодо реформи, виходячи з своїх певних соціяльно-економічних і політичних інтересів. Інтеґралісти пов’язували питання реформи з розвитком капіталізму в Китаї. Вони твердили, що капіталізм вимагає однієї мови і політичної єдности нації, чого не можна було б досягнути, якби члени однієї нації говорили різними мовами. Це була школа молодої китайської націоналістичної буржуазії, гаслом якої було: одна держава, одна нація, одна мова. Вони виступали за збереження ідеографічного скрипту та за примусове введення мандаринської мови в цілому Китаї. У відношенню національних меншин Китаю, їхня проґрама зводилася до повної асиміляції через примусове навчання мандаринської мови.

У протилежність до інтеґралістів, федералісти висунули ідею національної федерації; їх формула була й є — одна держава, багато націй, багато мов. Пізніше з часом ця школа стала очолена китайськими комуністами, які й зараз практично реалізують її проґраму. Федералісти виступили за реформу письма, кажучи, що єдности й проґресу треба шукати не в спільному скрипті, якого народ все одно не розуміє (в Китаї коло 96 відс. населення неписьменні), а в поширенні грамотности серед народних мас. На думку федералістів, факт, що хінці говорять різними мовами, не є н безпечним, бо мовний поділ ще не означає політичного поділу, а хінці, які говорять немандаринською мовою, все ж належать до хінської нації (нації Ган чи Хан), про що свідчить спільне історичне минуле та культурні традиції.

Очевидно, відповідь на питання, чому хінці, будучи сьогодні формально однією нацією, говорять декількома відмінними мовами, треба шукати в матеріяльній базі суспільства. Слабо розвинутий капіталізм, відсутність ринків всекитайського маштабу, мізерний розвиток шляхів сполучення і т.п. — фактори аж ніяк не сприяли консолідації окремих діялектів на базі, скажімо, мандаринської мови, як мови головної і найвпливовішої. Форма письма теж не сприяла об’єднанню, а навпаки, через свою недоступність масам, сприяла окремим діялектам розвинутися в окремі відмінні мови. Через загальну неграмотність населення сфера культурного впливу була теж дуже обмежена. Пересічний китаєць не мав ніяких можливостей познайомитись з творами Лі По чи Конфуція, бо на перешкоді стояло й стоїть незрозуміле письмо.

З огляду на загальну відсталість у розвитку суспільства, поміж хінцями, як і взагалі в цілому Китаї, зараз не помітно ніяких гострих національних відносин чи ворожнечі. Характерною ознакою цього стану є той факт, що в часі трьох останніх китайських революцій ХХ-го сторіччя (1911-12, 1925-27 та 1949-50 рр.) з боку хінців, які говорять різними мовами, не проявилося ніяких тенденцій на відокремлення від цілої китайської держави. В Росії під час обох революцій 1917 року спостерігалося, як відомо, зовсім протилежне явище, зокрема у відносинах поміж слов’янськими націями: російською, українською й білоруською. На нашу думку, такий стан в національних відносинах підчас революцій в обох країнах може вказувати тільки на те. що революції в обох країнах сталися на різному щаблі розвитку тих країн.

II.

Поруч різномовних хінців, в Китаї нараховується понад 60 різних національних меншин. Хоч нацмени й становлять відносно невелику частку в населенні Китаю — тільки 36 млн. чоловік, вони заселюють біля половини всієї території Китаю. Найбільш чисельними компактними ґрупами є такі народності, як чуанґ, гуї, і, мяо, уйґури. тібетці. монголи, корейці і т.д. Більшість національних меншин Китаю живе на окраїнах — в Тібеті, Внутрішній Монголії, в Сінк’янґу та інших провінціях і переважно в гірських районах, мало придатних для сільського господарства. Причиною цьому була експанзія хінців зі сходу, які поступово відтіснили менш розвинені племена на гірші землі і в гори.

Більшість нацменшин, це переважно племена й народності, які на сьогоднішній день не є ще зовсім оформленими націями і перебувають ще в стадії свого розвитку й національного ставання. Багато меншин ще й досі живе примітивними комунами, затримуючи племінний уклад. В одної народности тільки китайські комуністи оце недавно заборонили рабство. Інші ж народності мають зараз високоорґанізовані февдальні суспільства. Одначе, капіталізм ще й досі не бував у цих закутках світу. Головним заняттям нацменів є скотарство, мисливство, хоч багато займаються й сільським господарством.

В минулому нацмени зазнали чимало всебічних утисків від хінців. У нацменів відбиралися не тільки кращі землі, худоба й інша власність, але й їхні культурні традиції, мова, релігія. Після утворення демократичної республіки в Китаї в 1911 році, нацменам ґарантувалися рівні права з хінцями. Одначе, з приходом Чан Кай-шека до впливу серед націоналістів, політика китайського уряду по відношенню нацменів різко змінилася. Чан Кай-шек запровадив політику «пан-ганізму» (великокитайського націоналізму), яка полягала в абсорбуванні нацменшин хінським середовищем. Офіційна лінія Чан Кай-шека була подібна до лінії російського царату: він не визнавав навіть самого фізичного існування національних меншин. В питанні мовної політики /2/ Чан Кай-шек стояв по боці вищезгаданої школи інтеґралістів і заводив примусове навчання мандаринської мови в усіх школах Китаю.

Якою ж є національна політика китайських комуністів і як вони практично розв’язують національне питання? Китайські комуністи засудили й відкинули теорію Чан Кай-шека про те, що Китай є заселений однією нацією і натомість признали факт, що Китай є багатонаціональною країною. Національні меншини визнаються зовсім окремими націями з своєю власною мовою, культурою і т.д.

Вже в 1938 році, на VI-му з’їзді комуністична партія Китаю признала за меншинами право на національну автономію та виступила проти примусового навчання меншин мандаринській мові. (В цей же самий час, в 1938 р., ВКП(б) відновлювала примусове навчання російської мови в усіх школах України! — Прим, ред.). В усій же ширині національна політика КПК була зформульована в «Загальній Проґрамі» Китайської Народної Політичної Консультативної Ради, яка була прийнята в 1949 році, в часі утворення центрального комуністичного уряду Китаю. Пункт 9-й цієї проґрами ґарантує всім національностям Китаю рівні права і обов’язки. Пункт 50-й офіційно засуджує великодержавницький та місцевий націоналізм, при чому великодержавницький, тобто пан-хінський націоналізм, поставлено на перше місце. Пункт 51-й ґарантує нацменам національну автономію. Пункт 52-й дозволяє нацменам вступати в китайську армію, а також, що дуже важливо, творити свої власні місцеві орґани безпеки в рамцях загальної воєнної системи Китаю. І нарешті пункт 53-й цієї проґрами ґарантує свободу національним меншинам розвивати свою усну й писемну мову, плекати свої культурні традиції, звичаї та релігію. «Policy towards Nationalities of the People’s Republic of China», Peking, 1953).

В адміністративній ділянці найголовнішою рисою цієї проґрами є право національних меншин творити свої власні місцеві автономні області. Є три типи автономії в Китаї: а) обласні автономії, де живе певна компактна ґрупа, б) пропорційні автономії, з пропорційним представництвом різних національних меншин в орґанах влади на територіях з мішаним населенням, в) екстериторіяльна автономія тим національним меншинам, які розкидані по цілій країни і не живуть компактними масами: їм забезпечено право участи в орґанах влади. З початком 1953 року в Китаї було створено 170 автономних областей національних меншин з загальною кількістю населення понад 10 млн. чоловік. («Вопросы истории». январь 1954 г. Москва, с. 48). В мішаних же районах під кінець 1952 року було утворено понад 200 пропорційних, т.зв. демократичних коаліційних урядів («Eastern World», March 1953, p. 19).

Кожна автономна національна область є інтеґральною частиною КНР, про що говорить 3-й пункт Конституції КНР. В конституції ні словом не згадано про право національних меншин на державне відокремлення від КНР. Цей цікавий факт можна пояснювати по-різному. Чжоу Ен-лай, наприклад, заявив в 1951 році, що автономія — це лише початок розв’язки національного питання в Китаї. На його думку форми національної автономії повинні відповідати рівневі суспільного розвитку окремних націй, і цим самим він натякав на відсталість нацменів в Китаю. Можливо, що й справді національні меншини Китаю сьогодні ще і не потребують і не вимагають більших прав ніж автономія. Поруч з цим, можна припускати ще й те, що китайські комуністи самі ще не позбавлені певних централістичних тенденцій і через це конституція не ґарантує нацменам нічого більшого від автономії. Наприклад, приєднання Тібету до Китаю комуністи мотивували почасти тим, що, мовляв, Тібет був колись частиною Китаю. Така арґументація, звичайно, не є інтернаціоналістичною. Крім цього можна ще зважати й на таке порівняльне пояснення. Сьогодні ясно, що російським большевикам в 1917 році найбільше ходило не про визволення, а про здобуття підтримки в мас неросійських націй імперії. Як признавався /3/ сам Сталін, без підтримки цих мас большевики ніколи не втрималися б при владі під ударами Денікіна і інших реставраторів. Щоб здобути цю підтримку, большевики обіцяли все, навіть право на державне відокремлення. Китайським комуністам підтримка невеликої кількости нацменів дуже потрібна не була, тому вони й не роздавали великих обіцянок.

Все ж таки, не зважаючи на відсутність ґарантії нацменам права на державне відокремлення, а навіть і на державний статус внутрі КНР, нам здається, що меншини в Китаї мають зараз незрівнянно більше свободи, ніж неросійські народи СССР з усіма їх формальними правами.

Насамперед дуже характерною є відсутність «старшобратства» з боку хінців по відношенню нацменшин, не зважаючи на незрівняно низький культурний рівень багатьох меншин. Хінці не галасують, так як Москва, про благотворні впливи їхньої культури на культуру нацменів, про вищість хінської нації, передову її ролю в революції і т.д. Навпаки вони засуджують всякі прояви «старшобратства» та великодержавного шовінізму. В жовтні 1951 року Чжоу Ен-лай, говорячи про національне питання в Китаї, заявив, що треба «продовжувати вчити китайців, і спеціяльно — кадровиків, серйозно шанувати право національної рівности нацменів, опінію їх народів, та ліквідувати всякого роду шовіністичні впливи панівної нації пан-ганізм». Очевидно, що такі слова в Росії міг колись сказати хіба що Ленін, але ніхто не наважувався так говорити про великоросійський шовінізм за сталінських і післясталінських часів.

Найбільшою автономною областю і по території і по населенню в Китаї є Внутрішня Монголія, автономний уряд якої створено 1-го травня 1947 року. Найбільшим районом, що належить до ґрупи пропорційних коаліційних урядів, є провінція Сінк’янґ, одна з найбільших і найголовніших сьогодні провінцій Китаю, в якій нараховується до 13 національностей. Найчисельнішою національністю там є уйґури, які складають коло 75 відсотків всього населення провінції.

Найвищим адміністративним орґаном Внутрішньої Монголії є Народна Державна Рада, яка складається з 20 членів, 17 з яких є монголами, а 3 китайцями, які представляють китайське населення, що живе на цій території. Поруч з цим, 5 монголів є членами законодавчих орґанів у Пекіні, де вони офіційно представляють Внутрішню Монголію при центральному уряді Китаю. У Внутрішній Монголії три четвертих урядових працівників є монголами {а в Україні українців тільки 60 відс.! — Прим. ред.). Урядовою мовою є монгольська мова, а не мандаринська. Внутрішня Монголія має свою власну армію, яка, правда, є складовою частиною китайської армії. Вона має також; свій власний прапор і т.п. (John De Fransis in «The Annals of American Academy of Political and Social Sciences», 1951, p. 150).

Подібні речі існують і в усіх інших автономних областях Китаю. Всі місцеві адміністративні, економічні, фінансові і культурні справи знаходяться в руках самих нацменів. Урядовою і шкільною мовою є їхня власна мова. Дуже важливим фактом є й те, що нацмени мають право творити свої власні орґани безпеки. Отже, автономні області в Китаї мають почасти більше прав, а головне — більше свободи, ніж республіки в СССР.

Справи національних відносин у всекитайському маштабі знаходяться в руках т.зв. Комітету по справах національностей, в який входять представники від усіх національностей Китаю. Завданням цього комітету є адміністративне реґулювання справ національних відносин та полагодження всяких непорозумінь і спорів. Цей комітет нагадує собою щось в роді Комісаріяту Національностей, що існував в РСФСР перед створенням СССР в 1922 році.

Чимало уваги присвячується в Китаї справі культурного розвитку та вихованню національних кадрів серед нацменів. Для цього в Пекіні утворено Центральний Інститут для Національностей, де вчаться представники 60 національностей. Мовний відділ Інституту недавно винайшов письмо для народностей і та мяо, які до цього часу свого власного письма не мали. Студенти національних меншин в Китаї, мають право першенства при вступі до середніх і вищих шкіл Китаю. Ці міри були зведені для заохоти нацменів здобувати середню і вищу освіту.

III.

Вже на основі цих фактів можна ствердити у висновку, що національна політика КПК значно відрізняється від національної політики КПСС. Китайські комуністи роблять все по-свойому, твердячи, що це вони проводять в життя марксистську національну політику, пристосовану до специфічних китайських умов.

Які ж перспективи розвитку національних відносин в Китаї на майбутнє? З розвитком продукційних сил в Китаї буде зростати й культура, національна свідомість та національна окремішність народів, що населюють цю країну. Реформа письма, можливо. сприятиме цілковитому розділенню поміж самими хінцями. Національні ж меншини вже сьогодні стали на шлях перетворення з народностей у нації. На нашу думку, першим пробним каменем національних відносин в Китаї буде Сінк’янґ, з огляду на швидку індустріялізацію цієї провінції сьогодні. Уйґури, що становлять три чверті населення цієї провінції, завтра матимуть свою національну культуру. Чи уйґури й інші національності волітимуть завтра бути частиною Китаю чи мати свою власну державу, залежатиме від національної політики китайських комуністів. Становлення націй в процесі індустріялізації й загального розвитку продукційних сил є історичною закономірністю. Відокремлення ж націй у окремі державні одиниці є питанням політичним. Тому, не обов’язковим є, що національні меншини в процесі свого економічного й культурного розвитку вимагатимуть права на відділення від Китаю. Вони вимагатимуть цього права і стремітимуть до скористання з нього тільки у випадку, якщо їхнє дальше перебування в складі великої багатонаціональної держави стоятиме на перешкоді їхньому власному всебічному розвиткові, тобто на перешкоді історичній закономірності. В буржуазній Швайцарії /7/ можуть співжити поруч три різних нації — німці, французи й італійці, бо у них спільні інтереси і жодна нація не поневолює іншу націю. То хіба не можливе таке співжиття і в Китаї, чи деінде? Через це ми й кажемо, що політична цілість Китаю у майбутньому залежатиме насамперед від політики центрального уряду. /8/

Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 1 (50), січень 1955. — Стор. 2, 3, 7 і 8.

0 Responses to “Національне питання в Китаї”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Жовтень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: