Походження родини, приватної власности і держави

Фрідріх Енґельс

ВСТУП

Ця книга є, так-би мовити, виконання духовного заповіту. Не хто инший, як сам Карл Маркс, взяв на себе труд викласти наслідки розвідок Моргана в звязку з нашими, Марксовими й почасти моїми, висновками з історичних розвідок, пророблених з матеріялістичного погляду. Таким викладом Маркс мав на увазі повніше освітлити добуті Морганом наслідки. Американський вчений, на підставі самостійних розвідок, дійшов того-ж матеріялістичного погляду на історію, що його 40 років тому висловив Маркс у Німеччині, і цей погляд привів обох до однакових висновків у порівнянні варварства з цивілізацією. І як цехові політико-економісти Німеччини протягом багатьох років списували «Капітал» Маркса, а про сам твір і його автора змовчували, так само вчинили англійські верховоди «доісторичної» науки з твором Моргановим “Ancient Society”[1]. Моїй роботі не замінити, звичайно, того, що дав-би мій покійний друг, хоча я скористувався, скільки було змоги, з критичних заміток на Морганів твір, що залишилися після Маркса.

*       *
*

Матеріялістичний погляд визнає за оснівний момент історії піддержання й продовження безпосереднього життя; це виявляється у продукції миттьових засобів, ц.-т. їжі, одіжи, житла й потрібних для їх виготування знарядь, і в народженні нащадків, у продовженні роду, так що суспільні установи певного історичного періоду й певної країни обумовлюються» з одного боку, розвитком, праці, з другого — розвитком родинних взаємин. Що менше розвинена праця» що обмеженіша її кількість, що бідніше суспільство» то сильніше панування полової спілки. Але в суспільстві, збудованому на такій спілці, поволі збільшується продуктивність праці, а з нею разом приватна власність, вимін продуктів, розрізнення багатих і бідних, привласнення одними робочої сили инших і утворюються окремі класи, стани. Нові соціяльні елементи, народжуючись, стараються протягом багатьох поколінь приноровити діючі суспільні взаємини до нових умов, але ці різні елементи разом існувати не можуть, і це призводить до цілковитої руїни старого. Збудоване на половій спілці суспільства розпадається, натрапивши на нові суспільні класи; місце його посідає нове суспільство, збудоване не на половій, а на місцевій спілці, суспільство, де родинні взаємини підлягають цілком законам власности. В новому суспільстві, державі, зростають, у свою чергу, суперечності й боротьба між класами. Ці суперечності й ця боротьба становлять зміст всієї писаної історії.

*       *
*

Велика заслуга Морганова в тому, що він пояснив і в головних рисах відбудував доісторичні основи нашої писаної історії і в половій спілці північноамериканських індійців, знайшов ключ до зрозуміння найважливіших питань давньої грецької, римської й германської історії. До нього вважалося, що питань цих розвязати не можна. Праця Морганова не ефемерний одноденний витвір. Він сорок років працював над сирим матеріялом і лише по цьому довгому часі цілком опанував його. Книга Морганова — епоха в науці, а така шана випадає на долю небагатьох творів.

Далі читач легко відрізнить, принаймні в головному, що належить Морганові, від того, що додав я. Оглядаючи історію Греції й Риму я не обмежився викладом Моргана, але скористувався з усіх творів із цього предмету, що були в моєму розпорядженні. Розділ про кельтів і германців належить майже виключно мені. Морган користувався в цьому питанні джерелами з других рук, а що до германців — не рахуючи Таціта — майже виключно слабими ліберальними передержками пана Фрімана. Економічні висновки Морганову мету цілком задовольняють, але для моєї їх не досить, і тому я наново обробив цю частину твору. Нарешті, на мені лежить повна відповідальність за всі висновки, де не зазначено, що вони належать Морганові.

▬

I

Доісторичні культурні періоди

Морган перший, на підставі до цього часу зібраних відомостей, згрупував факти й явища людського життя доісторичного часу, і це групування збереже своє значіння до того часу, доки нові факти не змінять його.

Із трьох головних періодів — дикий стан, варварство й цивілізація — Морган, власне кажучи, ґрунтовно дослідив перші два і перехід до третього. Кожний із перших двох періодів він поділяє на три відділи: нижчий, середній і вищий, зважаючи на поспіх у вирібництві життьових засобів, або, —мовляв Морган, — «уміння у цьому вирібництві визначати міру влади людини над силами природи; зі всіх живих істот сама лише людина може майже необмежно збільшувати свої життьові засоби, і їхньому намноженню відповідають епохи людського прогресу». Розвиток родинних взаємин відбувається лише, як супровід цих епох, і не дає таких гострих ознак, які-б могли стати за основу поділу на періоди.

1. Дикий стан

1. Нижчий відділ цього періоду відповідає дитинству роду людського, тому часові, коли людина жила в лісах під і біля тропиків і здебільшого на деревах. Цим пояснюється, чому вона не загинула серед хижих звірів. Вона живилася плодами, горіхами, корінням. Головна подія цього часу — вироблення членоподільної мови. Історія не застала людини в цьому первісному стані, хоча він пережив тисячоліття, і тому ми не маємо про нього безпосередніх відомостей, але, припускаючи походження людини од тварини, треба прийняти й описуваний стан.

2. Середній відділ починається з винайдення способу добувати огонь і збільшувати споживні засоби рибою (рахуючи сюди раків, молюсків і инших водяних тварин). Ці обидва життьові фактори звязані між собою, бо найбільша користь од рибной їжі залежить від огню. Цей новий ґатунок їжі значно зменшив залежність людини од клімату й місцевости; пересуваючись річками та їхніми берегами, вона поселялася майже по всій землі. Про це розселення свідчать знайдені у всіх частинах світу однорідні, грубо вироблені, неполіровані кам’яні інструменти древнього кам’яного палеолітичного віку, що майже всі належать до середнього відділу дикого стану. Різнобарвність природи та її витворів у наново захоплених місцях і змагання до нових відкрить, разом з можливістю добувати огонь тертям, дали людині новий ґатунок їжі — крохмальне коріння й шишки; печено їх у гарячому попілі або в земляних печах (ямах). З винайденням-же першого знаряддя — палиці й списа — випадковим придатком до їжі дикуна стала дич. Виключно польовничих народів, як їх описується в різних книжках, цеб-то, таких, що живуть лише з полювання, не було й бути не могло з тої простої причини, що поспіх полювання не забезпечений. Взагалі, протягом цього відділу спожива не була забезпечена, через це з’явилося й довгий час трималося людожерство. Австралійці й багато полінезійців і досі перебувають на цьому середньому щаблі дикунського періоду.

3. Вищий відділ починається з винайдення луку й стріли, а через це дич із випадкової стає постійною їжою, а полювання — нормальною працею. Лук, тетива й стріли — дуже складний інструмент; винайдення його було можливе лише в умовах великого нагромадження досвіду, дотепного розміркування розуму й після багатьох попередніх відкрить. У племін, знайомих з луком і стрілою, трапляються ще в зародкові оселі, до певної міри правильна продукція споживних річей, дерев’яний посуд, ручне ткання (без верстату) ликових волокон, плетіння корзинок із очерету й лика, поліровані (неолітичні) кам’яні інструменти. Тим часом огонь і кам’яна сокира дали можливість видовбувати човни й готувати дерева та дошки для будування хат. В такому стані тепер живуть, наприклад, індійці Північно-Західньої Америки; вони користуються стрілою й луком, але не знають ганчарства, що становить, за Морганом, Перехід до варварства. Для дикуна лук і стріла — те саме, що для варвара залізний меч, а для цивілізованого — рушниця ; все це — знаряддя прогресу.

2. Варварство

1. Нижчий відділ цього періоду починається з винайдення ганчарства. Воно, як напевне відомо, в багатьох випадках, а можливо, і в усіх, з’явилося через потребу огнетривалого начиння. Для цього на початку замазували глиною дерев’яний посуд, а потім просто формували його із глини, без внутрішнього дерев’яного кістяка.

Період, що оце розглядаємо, не залежав од місцевости і однаковий для всіх племін, що живуть у дикому стані. З варварством-же настає такий період, коли позначається різниця між двома великими континентами. Характеристичний момент періоду варварства — усмирення й приручення тварин, а також викохування рослин. Але в той час, як на східньому континенті, цеб-то в Старому Світі, жили майже всі придатні до приручення тварини й росли, за винятком одного, всі придатні до культури хліби, на західньому континенті, в Америці, із ссавців тільки лама, що живе в де-яких частинах південного континенту, могла датися на приручення, і лише маїс став культурною рослиною: через таку різницю природних умов тубільці кожної півкулі розвивалися особливим шляхом, і розмежування відділів цього періоду неоднакове для обох півкуль.

2. Середній відділ варварства починається на Східній Півкулі прирученням хатніх тварин, культурою, за допомогою поливання, споживних рослин і вживанням для будівель цегли — сирцю й каміння.

Ми почнемо з Західньої Півкулі тому, що жаден нарід цієї півкулі, до завоювання Америки европейцями, не переступив цього щабля варварства.

Коли з’явилися европейці, американські індійці, що жили на схід од Місісіпі, переживали найвищу стадію варварства. Вони мали городину: маїс і, здається, гарбузи, кавуни й инший овоч; ці рослини становили найголовнішу частину їхньої їжі. Жили вони у дерев’яних хатах, оселями, обгороженими навкруги. Племена північно-західніх індійців, особливо басейну річки Колумбії, перебували у вищій стадії періоду дикунства. Вони не знали ні ганчарства, ані культури рослин. Індійці-ж із Пуебло в Новій Мексиці, мексиканці, перуанці й мешканці центральної Америки підчас европейського завоювання досягли вже середнього відділу варварства. Вони жили в хатах із цегли — сирцю або каміння, збудованих на зразок фортеці, садили на штучно поливаних плантаціях маїс і инші рослини, зважаючи на клімат і місцевість, — ці рослини були у них за головну їжу. Ці племена приручили також де-яких тварин: мексиканці — індійського півня й инших птиць, перуанці — ламу. Вони вміли також обробляти метали, за винятком заліза, але загалом вживали кам’яних інструментів і кам’яної зброї. Еспанське завоювання спинило дальший розвиток цих народів.

На східній півкулі середній ступінь варварства почався з приручення тварин, що давали людині молоко й м’ясо; культура-ж рослин, здається, не була відома майже аж до кінця цього відділу. Усмирення й приручення тварин і утворення великих отар, очевидно, спричинилося до виділення із варварської маси арійців і семітів. Через це у европейських й азіятських арійців імена тварин однакові, а культурних рослин — різні.

Утворення отар привело до пастухування в удобних для цього місцях; так жили семіти в степах між Тигром і Евфратом. Арійці — в степах Індії, Оксуса, Яксарта, Дону й Дніпра. На межах цих пасовиськ-рівнин було вперше приручено свійську худобу. Пізніші покоління вважали ці місця за початок людського роду, тоді, як тут навряд чи могли жити не то, що дикі, але навіть варвари нижчого відділу — предки пастухів. Це було так само неможливо, як, скажемо, повернення пастухів, що звикли жити у вільних степах, до лісових районів, де їхні предки були, як у себе дома. Коли арійців і семітів було одсунуто до півночи й заходу, то вони могли осістися на лісових місцевостях Східньої Европи й Західньої Азії лише тому, що праця біля хлібних рослин дала їм змогу прогодувати й особливо продержати взимку свої отари в країнах, мало сприятливих для пастухування. Тому дуже ймовірно, що зерновий хліб був на початку поживою для тварин і тільки згодом став людською їжою. Лишок м’яса й молока і, особливо, сприятливий вплив цієї їжі на розвиток дітей був, запевне, причиною культурного розвитку арійців і семітів. Мозок індійців Пуебло, що живилися виключно рослинною їжою, має менший обсяг, ніж мозок індійців, що стоять на нижчому щаблі варварства, але вживають м’ясо й рибу. В цьому відділі варварства потроху І зникає людожерство. Воно зберігається лише в релігійних звичаях або, що на цей випадок байдуже, вживається його для чарівництва.

3. Вищий відділ варварства починається з винаходу способів розтоплювати залізну руду й переходить у цивілізацію з винайденням літерного писання й вживанням його для записування літературних творів. Цей відділ, як було раніше зауважено, розвинувся самостійно лише на східній півкулі. Він багатший за всі попередні періоди і відділи поспіхами продукційности. Сюди належать греки героїчного часу, італійські племена перед заснуванням Риму і германці Цезаря (або, краще, Таціта).

Воли, запряжені в плуг, зроблений із заліза, дали змогу обробляти багато землі, перейти до польовництва і, в тодішніх умовах, необмежено збільшити життьові засоби. Залізної сокири і залізного заступа було вжито для вирубування лісів, а те місце, де були ліси, було заорано або взято під луки. Разом з цими успіхами в продукції швидко збільшилося населення і згромадилося на невеликих просторах.

До польовництва навряд чи були випадки, щоби кілька сот тисяч людей жило під однією центральною владою.

Пишні часи вищого відділу варварства змальовано в Гомерових поемах, особливо в «Іліяді». Складне залізне знаряддя, ковальський міх, ручний млин, ганчарський круг, вироблення вина й оливи, металічне вирібництво, доведене до ступіня штуки, звичайна й військова колесниця, кораблі із товстих дощок і дереву початки архітектурного мистецтва, міста, обгорожені стінами з зубцями й баштами, гомеровський епос і мітологія — ось, у головних рисах, спадщина, що греки варварського періоду принесли цивілізації.

Порівнявши гомеровську поему, що малює останні часи вищого відділу варварства, з описом життя германців на початку цього відділу у Цезаря і Таціта, ми ясно побачимо, як сильно зростала продукційність під час вищого періоду варварства.

Картина переходу людности од дикого стану й варварства до цивілізації, що її тут коротко окреслено за Морганом, дає багато нового і, що найважливіше безперечного, бо характерні риси цієї картини позичено безпосередньо із царини продукції життьових засобів. Але вона видасть слабою й неповною в порівнянні з тією картиною, що встає перед нами на прикінці нашої мандрівки; тільки тоді можна буде ушиті цілком перехід од варварства до цивілізації і гострий контраст між ними. Але вже й тепер ми можемо у узагальнити морганівський поділ період привласнення готових витворів природи; штучне знаряддя, вигадане людиною, стає до послуг цьому привласненню.

Варварство — період скотарства й хліборобства, прикладання людської праці до обробки природних продуктів.

Цивілізація — період поширення обробки природних продуктів, виникнення справжньої промисловости й науки.

II

Родина

Морган більшу частину свого життя перебував між осілими Ірокезами штату Нью-Йорку. Він навіть вважався членом одного із колін цього племени, коліна Seneka. Живши між ними, він помітив, що у них система позначення родинних взаємин не відповідає справжнім родинним ;взаєминам. У них існував звичай шлюбу, що легко розводиться; шлюб цей Морган називає випадковою сім’єю (Paarungsfamilie).

В такій родині легко визначаються родинні взаємини, тут не може бути сумніву, кого треба називати батьком, матір’ю, сином, дочкою, братом, сестрою. Проте, ірокез не тільки своїх дітей називає сином, дочкою, але дає те саме ім’я й дітям своїх братів, а вони звуть його — батьком; дітей-же своїх сестер він називає небожами, а вони його дядьком. Навпаки, ірокезка називає так своїх дітей, як і дітей своїх сестер, синами й дочками, а ті звуть її матір’ю. Дітей-же своїх братів вона називає небожами, а ті її — тіткою. Діти рідних братів — брати й сестри між собою, так само, як і діти рідних сестер. Діти-ж рідних сестри й брата між собою — брат і сестра у других. І ці позначення не порожнє ім’я, а вияв справжнього погляду на близкість і далекість, рівність і нерівність кревного споріднення, і вони є основою докладна виробленої системи позначення споріднень; цією системою можна висловити сотню різних родинних взаємин однієї особи. Така система існує не тільки у всіх американських індійців (до цього часу невідомо жадного винятку), але ми натрапляємо на неї і в первісних мешканців Індії, у дравидів у Декані і в горасів у Індостані. Позначення споріднень у південно-індійських томілів і у Seneka — ірокезів Нью-Йорку відповідають одно одному більше, ніж у двохстах випадках. Але й в тих і в инших родинні відносини, що випливають із справжньої форми родини, не відповідають системі позначення споріднень.

Як-же це пояснити? В суспільному устрої диких і варварів споріднення відограє таку велику ролю, що одмахнутися порожніми фразами од пояснення значінь і цього факту не можна. Система, що діє в усій Америці, властива племенам зовсім иншої раси в Азії; трапляється вона, хоча в більш-менш зміненій формі, скрізь у Африці і Австралії. Вимагає вона історичного пояснення, і до неї не можна так поверхово ставитися, як поставився, наприклад, Мак-Ленан. У цих народів назви: батько, мати, син, дочка, брат, сестра — не почесний титул, — з ними сполучені певні важливі обов’язки, збірка яких становить найголовнішу частину суспільного закону. Крім того, ще на початку біжучого століття на Сандвічевих островах (Гаваї) існувала така форма родини, де назви: батько, мати, брат і сестра, син і дочка, дядько і тітка, нібіж і небога — справді, на ділі, відповідали американській і древнє-індуській системі позначення споріднень.

Але — цікаво! Система позначення споріднень на Гаваї теж не відповідала формі родини, що існувала того часу. За цією системою всі без винятку діти рідних братів і сестер — брати і сестри між собою, і вважається їх спільними дітьми не тільки своїх матерей і їх сестер, або своїх батьків та їх братів, але й усіх сестер та братів своїх батьків, без розрізнення. Як американська система позначення споріднень змушує гадати (і цю гадку в дійсності потверджено) про примітивнішу форму родини, що вже зникла в Америці, але ми на неї натрапили на Гаваї, так система позначення споріднень на Гаваї вказує ще на старішу форму родини, що також зника тепер, але вона мусіла була існувати, бо инакше не можна пояснити походження відповідної цій формі родини системи позначення споріднень. «Родина, — говорить Морган, — елемент активний, діяльний, родина не залишається непорушно, а розвивається, переходячи з нижчої до вищої форми, відповідно до соціяльного розвитку. Система-ж позначення споріднень — елемент пасивний; тільки по довгому часі відзначається в ній той прогрес, що відбувся у формі родини, і тільки тоді вона радикально змінюється, коли ця радикальня зміна давно вже закінчила переміну у формі родини.» І те-ж, — додає Маркс, — буває з політичними, юридичними, релігійними й філософськими системами”. В той час, як родина живе й розвивається, система позначення споріднень костеніє, і форма родини переростає цю систему. Але з такою-ж певністю, як і Кюв’є по шматкові кістки, знайденому біля Парижу, зробив висновок, що це кістка — торбача, і що ці померлі тварини за давніх часів жили на тому місці, де найдено цю кістку, — з такою певністю із системи позначення споріднень, що дійшла до нас, можна зробити висновок про існування відповідної до неї форми родини, яка вже зникла.

Згадувані системи позначення споріднень і форми родини відрізняються од нині прийнятих тим, що в минулих кожна дитина називала (вважала) за батька й матір багатьох. В американській системі родинних відносин, що їй відповідає гавайська форма родини, брати й сестри не можуть вважатися батьком і матір’ю одних дітей. Але гавайська система позначення споріднень говорить за існування такої форми родини коли це можна було. Розглянуті нами форми родини суперечать звичайно прийманим. Звичайно, визнають лише один шлюб (моногамію) і, як виняток, багатоженство (полігамію). Дуже рідко багатомужність (поліяндрію), але при цьому, звичайно, змовчують, моралізуючи по-філістерському, що в дійсності одношлюбність мовчки, але безцеремонно, порушується. Вивчення-ж доісторичного життя людськости показує на такі часи, коли чоловіки жили в багатоженстві, а їх жінки в той-же час в багатомужності, діти-ж належали їм всім, були спільні. Перехід од цього стану до одношлюбности відбувався в супроводі цілого ряду змін, які полягали в тому, що початкове широке коло родинного співжиття поволі вужча і дійшло до однієї пари до одношлюбности — форма, що нині переважає.

Реставрувавши на цих даних історію родини Морган дійшов того-ж висновку, що й більшість вчених, коли вони вивчали цей предмет, а саме: що в первісному стані людського суспільства панувала повна свобода полових взаємин в межах певного племени, так що в ньому кожна женщина належала кожному мужчині і кожний мужчина кожній женщині. Бакофен перший відкрив такий стан[2]. Із цього стану і, певне, дуже рано — розвинулись:

1. Кревно споріднена родина, перша органічна форма суспільства й початок родини. Тут шлюбні групи поділяються на покоління: в межах такої родини всі діди й баби між собою чоловіки й жінки, також і їхні діти, батьки й матері; діти батьків і матерей становлять третю групу спільних супругів, а їхні діти, правнуки першої групи, становлять четверту групу. Виходить, в цій формі родини виключається од права й обов’язків. шлюбу (так-би сказали тепер) лише предків, нащадків, батьків і дітей. Брати й сестри рідні, також брати й сестри у-других, у-третіх, четвертих то-що, — всі брати й сестри, а тому чоловіки й жінки між собою. У такій родині родинні взаємини між братом і сестрою мають чинність і що до полових звязків. Родина цього типу складається із нащадків, першої пари, що між собою брати й сестри, і з дальших нащадків, з яких кожне покоління теж між собою брати й сестри, а тому подружжя між собою.

Кревно споріднена родина вимерла. Її немає тепер і в найдикіших народів, але що такі родинні відносини справді існували, — це доводить гавайська, у всій Полінезії до цього часу прийнята, система позначення споріднень; в системі цій ясно виявляється кревне споріднення всіх членів родини, можливе лише за форми кревно спорідненої родини. Без цієї форми не пояснити дальшого розвитку родини.

2. Пуналуа-родина. Перша прогресивна зміна в організації полових взаємин полягала у виключенні із такого співжиття батьків та їхніх дітей, друга — у виключенні братів і сестер. Остання зміна мала дуже, важливе значіння, і запровадити її було тяжче, ніж першу, бо в цьому разі виключалося із полового співжиття осіб більш-менш однакового віку. Ця зміна укоренилося поволі: на початку тільки в певних випадках не дозволялося полового союзу єдиноутробним братам і сестрам (цеб-то по матері), далі поволі це сталс загальним правилом (хоча на Гаваї траплялися виїмки навіть цього століття), і, нарешті, ця заборона набрала чинности що до дітей, внуків і правнуків, в єдиноутробних братів і сестер. Ця зміна, за Морганом, чудесно ілюструє чинність природного добору, бо без сумніву, що племена, у яких полове співжиття обмежене останньою зміною, швидче і всебічніше розвиваються, ніж племена, що зберегли полову спілку між братами й сестрами. Могутня чинність .цієї зміни виявилась у родовому побуті, що од неї вишов, у цій основі соціяльного устрою майже всіх варварських народів. Із цього побуту греки й римляни прямо перейшли до цивілізації.

Ця первісна родина поділялася через кілька поколінь. А через те, що первісне комуністичне господарство вимагало родинної спілки певної величини, різної за однакових умов, але для кожного місця досить Певної, то, коли зміцнилося поняття про непристойність полових зносин між єдиноутробними дітьми, воно лишилося без впливу на поділ колишніх і утворення нових господарств (які могли й не відповідати родинній групі). Одно або кілька поколінь сестер склали зерно одного господарства, їх єдиноутробні брати — зерно другого. Так, або подібно до цього, утворилася із кревно спорідненої форми — родина, що її Морган назвав пуналуа-родиною (родина товаришів). За гавайським звичаєм певне число сестер, єдиноутробних або й не дуже близького споріднення (сестри у-других, у-третіх, четвертих і т.и.), були спільними жінками чоловіків; із числа цих чоловіків виключалося їхніх братів; ці чоловіки називали один одного не братом, і справді вони не були братами, а пуналуа, близький товариш. Таким самим побитом єдиноутробні, або далеко рідні брати, мали спільних жінок, тільки не своїх сестер, і ці жінки називали одна одну теж пуналуа. От класичний тип родини цього роду. Він згодом змінювався, але характерну рису його становила спільність чоловіків і жінок в певній родинній групі, із якої виключалося жінчиних братів і чоловікових сестер, спершу єдиноутробних, а потім і дальшого споріднення.

В цій формі родини щаблі споріднення цілком відповідають американській системі позначення родинних взаємин. Діти материних сестер — її діти, діти батькових братів і його діти, і всі вони мої брати й сестри. Але діти братів моєї матерній небожі й небоги; діти сестер мого батька йому — небожі й небоги, і всі вони мені брати й сестри у-других. В той час, коли ще чоловіки сестер моєї матери були й її чоловіками, а жінки братів мого батька і його жінками, якщо не справді, то по-закону, — суспільне невиправдання полових зносин між братами й сестрами поділило дітей братів і сестер, раніше байдужих, на два класи: одні, як і раніше, залишилися братами й сестрами між собою (не єдиноутробні), инші, з одного боку, діти братів і, з другого, — сестер не могли вже вважатися братами й сестрами, бо не могли І мати спільних батьків, ні батька, ні матери, ні обох разом.

Через це неминуче з’явився новий щабель споріднення — небожі й небоги, брати й сестри у других — неможливі за попередніх родинних взаємних, Американська система позначення споріднень, безглузда, хоч за якої форми одношлюбности, розумна й раціональна до найменших дрібниць у родини пуналуа. Межа поширення цієї системи позначення споріднень є заразом межою поширення родини пуналуа.

Ця форма родини справді існувала на Гаваї і, запевне, у всій Полінезії, але благочестиві місіонери, як от, царство їм небесне, еспанські манахи в Америці, вважали ці протихристиянські відносини за таку гидоту[3], що не варта їхньої уваги. Цезар оповідає про бритів, які. за його часів переживали середній відділ варварства, що в них від 10 до 12 мужчин, здебільшого брати або батьки з дітьми, мають кілька спільних жінок. Це є можливим лише за пуналуа-родини. У жінок варварів не могло бути 10-12 синів такого віку, щоби мати спільних жінок, але при американській системі багато дорослих братів тому, що всі близькі й далекі братиму-других вважаються між собою за братів. Що до вислову, «батьки з дітьми», то це, певне, Цезарева помилка; в пуналуа-родини можна натрапити в одному половому союзі батька й сина або матір і дочку, але ні в якому разі батька й дочку, матір і сина. Цією формою родини пояснюються також відомості Геродотові й инших древніх письменників про спільних жінок у народів, що жили в дикому стані й варварстві. Певне, до пуналуа-родини належать також, зауваження Watson’а і Kay’а (The People of India) про те, що такури (на північ од Ґанґу) живуть безладно (у половому відношенні) великими громадами, і шлюби між двома особами, що у них трапляються, лише номінальні.

Із пуналуа-родини майже без винятку, безпосередньо повстав рід (genus). Правда, й австралійська система полового співжиття може привести до того-ж, і у австралійців був рід, але у них не було пуналуа-родини. Проте, їхня родинна організація цілком виняткова, і ми на ній не зупинятимемося.

У всякому половому співжитті групами батько дитини може бути невідомий, але завжди відома його мати, і хоча вона всіх дітей спільної родини називає, своїми дітьми й виконує що до них обов’язки матери, проте, неодмінно вона розрізнює між ними дітей, що сама породила. Через це в співжитті групами можна прослідкувати лише покоління з материної сторони; через це в такому співжитті визнається лише жіночу лінію. Так було у всіх дикунів і в народів нижчого періоду варварства. На це вперше указав Бакофен; це становить його другу послугу в питанні, що оце досліджуємо. Він назвав це виняткове визнання походження по жіночій лінії й право спадщини основане на ньому опісля—матернім правом. Я також вживатиму цієї назви, бо вона коротка, хоча й неточна. На цьому щаблі суспільного розвитку не може бути мови про право в юридичному розумінні.

Таким робом, пуналуа-родина набирає двох форм. В одній із них така родина складається із ряду єдиноутробних сестер, (цеб-то, що походять від єдиноутробних сестер у 1, 2, З і т.и. коліні) з їх дітьми і єдиноутробними й дальшого споріднення братами з материнського боку (які, звичайно, не можуть бути їхніми чоловіками). Так група охоплює всіх осіб, що увійшли до роду в його зародковому стані. Ця група має одну спільну праматір; через це всі жінки одного покоління — сестри між собою. Але через те, що чоловіками для них не можуть бути їхні брати, то, виходить, у чоловіків і жінок різні праматері, — вони не належать до однієї родинної групи. Діти-ж їхні належать до цієї групи, бо походження по жіночій лінії має ґрунтовне і безперечне значіння. Як тільки набрала чинности заборона полових зносин між родичами по-матері і єдиноутробними й далекими, ця група перетворилася на рід, цеб-то установився кровородинний союз по жіночій лінії; члени цього союзу не могли мати полових зносин між собою. Спільні соціяльні й релігійні установи що-раз зміцнювали цей союз і відокремлювали його від инших родових союзів того-ж таки племени. Про це згодом буде сказано докладніше. Припустивши, що рід неминуче й природно утворився із пуналуа-родини, ми мусимо разом з тим визнати, що ця форма родини існувала у всіх народів, де знаходимо сліди родового побуту, цеб-то у всіх варварів і цивілізованих народів.

3. Парна родина. Випадкове співжиття пари протягом більш-менш довгого часу траплялося не тільки у пуналуа-родині, але й раніше. Чоловік із багатьох жінок обирав одну, головну (ледве чи можна сказати — кохану), і, в свою чергу, був для неї першим між иншими чоловіками. Такі відносини збили з розуму місіонерів, і вони вбачали в пуналуа-родині або безладну спільність жінок, або свавільне розбрання. Таке випадкове співжиття парами що-раз більше поширювалося, в міру розвитку родового принципу й виключення із полового союзу братів і сестер що-раз дальшого споріднення. Але заборона співжиття між кревними родичами на цьому не спинилася. Так, у ірокезів і більшости инших індійців, що перебувають на нижчому щаблі варварства, шлюб між родичами заборонено у сотні випадків, по їх системі позначення споріднень; це зробило неможливим груповий шлюб; його заступили випадкові родини. За такої родинної форми мужчина живе з однією женщиною, але за ним лишається право багатоженства й випадкової зради, хоча першим правом, з економічних причин, він рідко користується. З боку-ж женщини, за ввесь час співжиття, вимагається вірности, і за порушення покладено жорстоку кару. Але такий союз легко розпадається так з того, як і з иншого боку; діти, як у пуналуа-родини, залишаються при матері.

Природний, добір не переставав діяти і з виключенням із полового союзу що-раз більшої кількости кревних родичів. Морган говорить: «Од шлюбу між членами неродинних родів повстало плем’я, сильніше фізично й морально; з перехрещенням двох поступових родів природно збільшується міцність черепу й мозку їхніх нащадків; здатності-бо цих нащадків складають суму здатностей обох предків. Через це племена із родовим побутом більше розвинулись, ніж ті, що зберегли стару родинну форму.

Таким робом, розвиток родини полягав у обмеженні кола осіб, між якими було дозволено полове співжиття. Через заборону цих відносин спершу між близькими, далі й дальшими родичами кінець-кінцем, навіть, між свояками, шлюбний груповий союз став практично неможливий і, нарешті лишилася одна лише пара, в минулому слабо з’єднана, та пара, що коли розпадеться, то зникне сама можливість шлюбу. Уже із цього видко, яке мале значіння для установлення одношлюбности мала індивідуальна полова любов у теперішньому цього слова значінні. За те-ж саме, але ще ясніше, свідчить спостереження над життям народів, які стоять на цій стадії розвитку. За минулих форм родини мужчині не тяжко було найти жінку, навпаки, їх було більше, ніж треба, тепер-ж жінки порідшали. Через це з установленням випадкового шлюбу входить у звичай викрадання і купівля жінок; ці симптоми важливої соціяльної зміни становлять лише різні способи добування жінок, а педант шотландець Мак-Ленан приняв їх за особливі форми родини — «шлюб шляхом викрадання» і «шлюб і шляхом купівлі». І раніше в американських індійців і в инших народів на тій-же стадії розвитку шлюб відбувався не з бажання молодого чи молодої, а з материного вибору. Часто вінчалося двоє, ніколи одно одного не бачивши. Вони знайомилися, як було складано угоду, перед самим шлюбом. Перед весіллям молодий давав подарунки родичам молодої (родичам з материної, а не з батькової сторони), і ці подарунки вважалося за купівлю. Шлюб розводжено з бажання обох, або однієї сторони. Але поволі у де-яких племін, наприклад, у ірокезів, суспільна думка повстала дроти такого розводу шлюбів. У сімейних розладах родичі чоловікові й жінчині стали брати безпосередню участь, і тільки в тому разі, як помирити не можна, дозволялося розбрання; діти залишалися при матері, й обидві сторони могли знову одружитися.

Випадкова родина, слаба й хитка, не відчувала ні потреби, ані бажання придбати окремий будинок і залишалася й надалі в комуністичному господарстві. А таке господарство обумовлює владу жінки у домі, так само, як виняткове визнання матери по-крові, коли не можна цілком певно указати на батька по-крові, викликає особливу пошану до жінки, цеб-то до матери. Уявлення про те, що жінка на початку суспільного життя була рабинею у мужчини, яке перейшло до нас із XVIII століття, зовсім неправильне. Жінка у диких і у варварів нижчого й середнього відділу, а почасти й вищого, не тільки цілком вільна, але й посідає почесне місце в суспільстві. Про становище жінки за панування випадкової родини Артур Райт, що довго жив, як місіонер, між Сенека-ірокезами, свідчить ось що: «що до того часу, коли вони жили в старих довгих будинках (комуністичне господарство кількох родин)… то в цей час у них переважав завжди якийсь один клан (рід) і жінки вибирали чоловіків із иншого клану (роду)… Звичайно, хатнім господарством керували жінки, всі продукти були спільні, і горе тому нещасному чоловікові, що лінувався або нездатний був внести щось до загального харчового запасу. Скільки дітей не мав, хоч хай яке там у нього рухоме майно, кожний мужчина мусів був що-години чекати наказу звязати вузол і йти геть. І він безперечно виконував такий наказ, бо в противному разі йому-б довелося погано; він або повертався до свого клану (роду), або, і це траплялося частіше, шукав нового шлюбу в иншому клані. Женщини користувалися у клані (роді) більшою владою, і тільки випадково вони не додумались до того, що можуть усувати і перетворювати на звичайних вояків голів клану (роду).» Таким робом комуністичне господарство, де всі, чи більша частина жінок, належала до одного роду, а мужчини до різних, стало за основу дуже поширену за давніх часів пануванні женщин; на це вперше також указав Бакофен, і це його третя заслуга. До речи, зауважу, що сказаному не суперечать свідчення мандрівників і місіонерів про те, що в дикунів і варварів на женщині лежить тягар непосильної роботи. Розподіл праці між жінкою й мужчиною обумовлюється иншими причинами, а не соціяльним становищем женщин. У народів, де жінка працює більш, ніж їй слід, як ми розуміємо, вона справді користується більшою пошаною, ніж жінка в Европі. Цивілізована пані, оточена зовнішньою пошаною і усунута од всякої продукційної І праці, посідає нижче становища в суспільстві, ніж жінка варвара, що працює в поті лиця свого, як справжня господиня всього дому.

Чи трапляється ще й тепер в Америці пуналуа-родина, чи її вже скрізь заступила родина випадкова, це мусять виявити найближчі спостереження над життям північно-західніх і південних американських племін, що не вийшли й досі із вищого відділу варварства. В усякому разі, не всі сліди пуналуа-родини зникли. Принаймні, у сорока північно-американських племін збереглось за чоловіком старшої сестри право взяти собі за жінок всіх її молодших сестер, що досягли потрібного віку, — сліди існування спільних чоловіків у цілого ряду сестер. Про каліфорнців (вищий відділ дикого стану) Банкрофт оповідає, що у них установлено свята; на свята ці збирається кілька окремих родів з метою поголовних полових зносин. Очевидно, це такі роди, серед яких збереглась темна згадка про часи, коли всі женщини одного роду були жінками всіх мужчин иншого, і навпаки. Такі звичаї, що перейшли із минулих років, є майже у всіх народів: сюди належить, наприклад, проституція фінікійських дівчат у храмі Астарти й середньовічне право першої ночи, що, не зважаючи на всі побілення його німецькими новоромантиками, безперечно практикувалося, як згадка з часів випадкової родини, що зберіглася через кельтичний рід (клан).

Випадкова родина виникла на межі дикого стану й варварства, здебільшого у вищій стадії дикого стану і рідше — в нижчому відділі варварства. Це характерна форма родини в періоді варварства в той час, як шлюб групами — характерна форма родини в дикому стані, а моногамія — в періоді цивілізації. Але для зміцнення моногамії потрібні були не ті умови, що ми досі на них натрапляли. У випадковому шлюбі група дійшла крайньої межі, до родинної молекули: один чоловік, одна жінка. Цим закінчився цикл розвитку природного намноження; в цьому напрямкові воно не могло уже йти далі. І коли-б не вплив нових суспільних явищ, то не було-б причини переходу од випадкової до нової форми родини. Насправді-ж, ці причини виявились.

Ми залишимо тепер Америку, цю класичну країну випадкового шлюбу. Нема й найменшої ознаки, що свідчила-б про існування між тубільцями Америки вищої форми родини ; нема ознаки, що в якійсь частині Америки, до відкриття й завоювання її європейцями існувала постійна моногамія. Инше бачимо ми у Старому Світі.

Тут у прирученні тварин і намноженні отар виявилося до того часу навіть непомічене джерело багатства й породило зовсім нові соціяльні відносини. До нижчого відділу варварства багатство (майно) складалося лише з будинку, одіжи, незграбних оздоблень і знарядь, що полегшували добування й готування їжі: човен, зброя й звичайне хатнє начиння. Запасів не було, їжу діставалося з дня на день. Але в отарах коней, верблюдів, ослів, рогатої худоби, овець, кіз і свіней народи-пастухи, арійці в індійському П’ятирічищі, в долині Гангу і в той-же час багатих на воду степах Оксусу й Яксарту, і семіти на Тигрі й Євфраті придбали таку власність, що під невеликим досвідом і піклуванням, легко намножалося й давала багату молочну та м’ясну їжу. З того часу всі попередні джерела добування споживних річей посіли другорядне місце; полювання із потрібної праці перетворилося на розвагу, розкіш.

Але кому належало це нове багатство, ця нова власність. На початку всьому родові, — це безперечно. Але незабаром отари стали приватною власністю. Тяжко дізнатися, чи складач так званої першої книги Мойсея вважав отари, що належали патріярхові Авраамові, за його власність по особистому праву або через те, що він був фактично спадкоємний голова роду. Правдиво лише те, що Авраам не був власником в тому розумінні, що тепер звязується з цим понятим. І також безперечно, що на порозі достотної історії отари становили вже приватну власність окремих родин, як і витворе штуки варварського періоду — металічний посуд і оздоблення і, кінець-кінцем, як людина, що стала рабом.

В цей-бо час уже існувало рабство, що ще не мало значіння для варвара нижчого відділу цього періоду. В цьому причина того, що американські індійці инакше поводилися з покореним ворогом, ніж народи вищої стадії розвитку. Мужчин вони або убивали, або зараховували, як братів, до роду переможця. Жінок вони сватали, або також приймали до роду зі всіма дітьми. На нижчому щаблі варварстві робоча сила не давала доброго бариша. Він майже ввесь ішов на утримання робітника. Але це змінилося з заведенням скотарства, обробки металів, ткання і, кінець-кінцем, хліборобства. Як, колись, багато жінок, порідшавши, дістали особливу цінність, так і тепер дістала цінність робоча сила, особливо з : того часу, як отари перейшли у приватну власність. Родина намножалася повільніше за отару. А догляд за отарами вимагав що-раз більше людей, і придатні для цієї мети стали бранці, які, крім того ще, подібно до отар, намножалися природно.

Ці багатства з переходом на приватну власність швидко намножалися й повели до дальшого розвитку суспільства, збудованого на випадковому шлюбі у роді. Випадковий шлюб увів у родину новий елемент.

До рідної матери приєднався, визнаний за рідного, батько, що, певне, мабуть, мав більше прав на це ім’я, ніж багато «батьків» нашого часу. У тодішньому розподілі праці між членами родини, на долю чоловіка припало дбати за їжу й потрібні для цього засоби вирібництва, які були його власністю; так що з розбранням ці засоби лишалися у нього, а увесь хатній скарб належав жінці. Таким чином, через тодішні звичаї, чоловік був власником нових споживних джерел — домашньої худоби, а згодом і нових робочих засобів — рабів. Але, за тим-же звичаєм, діти не були спадкоємцями батька.

За матернім правом, цеб-то до того часу, доки походження вважалося лише по матерній лінії і за первісними звичаями родової спадковости померлому членові роду наслідували його родичі. Майно не мусило було виходити з роду. Коли первісна спадщина була незначна, певне, здавна велося, що вона переходила до найближчих родичів, цеб-то до агнатів з матерньої сторони. І через те, що діти належали не до роду батькового, а до роду материного, то вони наслідували після неї по-первах рядом зо всіма агнатами з матерньої сторони, а згодом вони, можливо, були головними її спадкоємцями, після батька-ж ніколи не наслідували, бо не належали до його роду. А майно батькове мусіло було залишатися в роді. Отже, по смерті власника, отари, що йому належали, переходили по-первах до його братів і сестер і до дітей його сестер, а потім до нащадків материних сестер. Його-ж діти йому не наслідували.

Але в міру збільшення багатства зростало значіння чоловіка в родині за рахунок жінчиного значіння, і в ньому народилося бажання скористуватися з цього значіння для зміни тодішнього порядку наслідування на користь своїх дітей. Але досягнути цього не можна було, не знищивши матернього права. І це не було так тяжко, як могло здаватися, бо цей переворот, один з найважливіших між пережитими людскістю, не зачіпав жадного із живих членів роду. Становище їх після перевороту не змінилося. Досить було ухвалити, що надалі нащадки по чоловіковій лінії залишаються в роді, а по жіночій лінії переходять у чоловіків рід. Цим закінчено рахунок походження по жіночій лінії й матерньому праву спадковости і заведено родовіди по чоловічій лінії і право спадщини після батька. Як і коли цей переворот стався у культурних народів, ми не знаємо, — він стався за доісторичних часів, ось одно, що можна сказати. Але що такий переворот справді був, це цілком доводять зібрані Бакофеном сліди матернього права, а що він стався легко — це видко із спостережень над цілим рядом американських племін, у яких цей переворіт стався недавно і тепер ще відбувається під впливом почасти багатства, що зростає, і переміни побуту (переселення із лісів до прерій), почасти під впливом цивілізованих сусідів і місіонерів. Із восьми місурійських племін у шости живе чоловічий родовід і чоловіче право спадщини, а у двох — матернє право походження і спадщини. У инших племін був звичай давати дітям імена батьківського роду і тим самим переводити їх до цього роду для того, щоб вони могли наслідувати своєму батькові. «Природжена людині лукава звичка під виглядом переміни назвиська змінювати саму суть річей і находити вилазку до знищення одного переказу иншим, коли безпосередній інтерес цього вимагає, пояснює такі зміни» (Маркс). Звичай, що оце розглядаємо, повів до більшої плутанини, яку треба було виправити; цього й досягнуто переходом до батьківського права.

Знищення матернього права було всесвітньо-історичною поразкою жінки. Чоловік став паном і в хатньому господарстві, жінку було принижено, поневолено, вона стала рабиня чоловікових примхів, здатна лише родити дітей. Таке принижене становище посідала жінка, наприклад, у Греції героїчного й класичного періоду; згодом воно прикривалося поволі миловидністю й лицемірством, в де-яких місцях набирало мякших форм, але ніде його цілком не було знищено.

Перший прояв одновладства мужчини полягав в утворенні патріярхальної родини середньої форми між родиною випадковою й одношлюбною. Відзнака патріярхальної родини не в багатоженстві, а в тому, що в ній під батьківською владою голови родини з’єднані вільні й невільні особи. У семітів голова родини живе в багатоженстві, невільні члени родині мають жінку й дітей, і мета організації такої родині — догляд за отарами, що пасуться в відомих певних місцях. Найголовніше в патріярхальній родині — включення до її складу невільних членів і батьківська влада; закінчений її тип — римська родина.

Поняття родини familia не відповідало на початку ідеалові філістерів, що склався із сентименталізму і родинного бруду; у римлян на початку словом familia означали не подружжя і його дітей, а тільки рабів. Familus — це дворовий раб, а familia — зібрання рабів, що належать одному панові. Ще за часів Гая familia id est patrimonium (цеб-то частину спадщини), передавалося по заповіту. Це слово вигадали римляни для означення нового суспільного організму, де голові, під покривалом римської батьківської влади, було поневолено жінок, дітей і рабів, і мав той голова право життя й смерти над ними. «Виходить, це слово увійшло разом з утворенням строгої родинної форми латинського племени, — форми, що з’явилася після відокремлення арійських італіків од греків і по заведенні хліборобства і на законі заснованого рабства». До цього Маркс додає: «В найновішій родині лежить зародок не тільки рабства (servitus), але й кріпацтва, бо служба його тісно звязана з хліборобством. В цій формі родини полягає зародок суперечностей, що згодом широко розвинулись так в суспільстві, як і в державі».

Ця родинна форма становить, як сказано раніше, перехід од випадкового шлюбу до моногамії, одношлюбности. Щоб запезпечити жінчину вірність, а, виходить, законність дітей, жінка підлягає необмеженій владі чоловіка: убиваючи її, він користується своїм правом.

По знищенні матернього права, швидко поширилась одношлюбність; але перш, ніж розглядати цю форму шлюбу, скажемо кілька слів про багатоженство й багатомужність. Ці дві форми шлюбу становлять виняток, так-би мовити, історичну розкіш, і немає їх разом в одній країні. Якби трапилось протилежне, то мужчина, залишившись по-за багатоженством, утішився-б женщиною, що залишилася по-за багатомужністю, але через те, що цього ніде не було, і до цього часу, за найрізноматніших соціяльних установ, кількість жінок і мужчин була майже рівна, то ні полігамія, ні поліандрія не могли стати загальною формою шлюбу. Полігамія була продуктом рабства й охоплювала тільки певних осіб. У патріярхальній родині семітів тільки патріярх, та иноді кілька його синів, жили у багатоженстві, инші користувалися однією жінкою. Так і тепер на Сході: багатоженство — привілея багатих і видатних і підтримується переважно купівлею невільниць в иншик країнах. Народня маса живе в моногамії. Таке саме виключне явище багатомужність в Індії й Тибеті. Походження цього шлюбу із пуналуа-родини потрібує дальшого вивчення. Багатомужність значно потужніша ревнивого гаремного господарства магометан. Так, у наїрів в Індії троє, четверо й більше мужчин держать одну жінку, але кожний із цих чоловіків має право взяти другу, третю, четверту жінку в компанії з иншими мужчинами, для кожної жінки окремими. Дивно, як це Мак-Ленан, описавши, ці шлюбні клуби, в кількох із яких можна бути одночасно членом, не застосував їх до особливої форми шлюбу — форми клубного шлюбу.

Одношлюбна родина, як показано раніше, є дальший розвиток випадкової родини; вона виникла на межі середнього й вищого відділу варварства, і остаточно її зміцнення є одною з ознак початку цивілізації. Ця родина, збудована на пануванні чоловіка з ясною метою мати дітей безсумнівного походження, бо вони, як кревні спадкоємці, починають володіти батьківським майном. Вона відрізняється від родини й великою непорушністю шлюбного союзу; тут уже не може статися розлучення з обохсторонньої згоди, — тільки чоловік може його порушити й прогнати жінку. Звичай і закон залишають за ним право порушення супружньої вірности (Наполеонів Кодекс явно дозволяє це чоловікові лише з умовою не поселяти своєї полюбовниці у себе дома), і, в міру суспільного розвитку, чоловік що-раз частіше користується цим правом; але якщо жінка його пригадає про колишню полову практику й наміриться її відновити, то її карають тяжче, ніж колись раніш.

Нова родинна форма, у всій своїй гостроті, виробилась в греків. Становище мітологічних богинь, зауважує Маркс, відповідає значно ранішому суспільному періодові, коли жінка була, вільна й користувалася пошаною; за героїчних-же часів вона жила, майже, цілком замурована для більшого забезпечення законності! дітей. Чоловікові не заборонялося тішитися з полоненими на війні рабинями, з лагерними потаскухами під час війни. Не краще було за класичного періоду. Як за тих часів греки поводились зі своїми жінками, докладно описано в «Харіклі» Беккера. Жінка жила, якщо не зовсім замурована, то подалеку од суспільства, служила чоловікові за економку і порядкувала над иншими служанками. Незаміжні жили цілком замуровано. Жінка виходила з дому обов’язково з рабинями. Була вона дома і до чоловіка приходив гість — вона виходила до внутрішніх покоїв. Але, не зважаючи на ці суворості, гречанки часто одурювали своїх чоловіків. Чоловік соромився виказати кохання до жінки і пробував увесь час з гетерами. Але таке приниження жінок відбулося й на мужчинах, і дійшов до того, що вони застряли у педерастії. Справа не стала на цьому: богів було принижено мітом про Генімеда.

Такий початок моногамії у найрозвиненішого, у найцивілізованішого древнього народу. Вона не була наслідком індивідуальної полової любови, з нею вона немає нічого спільного. Тоді, як і тепер, шлюби бували без кохання, а через суспільні умови. Моногамія. — перша родинна форма, збудована не на природних, а на соціяльних вимогах. Панування чоловіка в родині й безсумнівна законність дітей, майбутніх спадкоємців на батькове майно, — так розуміли греки виключну мету моногамії. В усьому иншому вона лежала тягарем на них, вона накладала на них обов’язки щодо богів, держави й предків.

З’явлення моногамії не встановило рівноправности між мужчиною й жінкою. Навпаки, моногамія є поневолення одного пола другому, з’явлення нечуваного до того часу антагонізму між ними. В одній ненадрукованій статті 1846 року, складеній Марксом і мною, сказано; «початок розподілу праці — участь у процесі продовження роду мужчини й женщини»; в даному разі додам: перший поділ суспільства на класи припадає з розвитком у моногамії антагонізму між жінкою й мужчиною, й перше підневолення одної класи другій — з поневоленням жінки мужчині. Моногамія — безумовно великий соціяльний поспіх, але з її встановленням починається, поруч з рабством і приватною власністю, той період, де всякий прогрес не може йти без регресу; цей історичний період продовжується й досі, і живе в ньому щастя одного за нещастя і пригноблення другого. Моногамія — це клітина цивілізованого суспільства; на цій клітині можна Вивчати всі суперечності й непогодження, що в ньому полягають.

Проте, попередня відносна свобода полових відносин не зникла з установленням випадкового шлюбу й моногамії. Полові відносини древнього шлюбної системи, обмежені повільним вмиранням пуналуа-родина (групового шлюбу), не зникла і за дальнім розвитком форми родини і йшли поруч неї до світанку цивілізації — вони загубилися у новій формі гетеризму, що перейшла до цивілізації, як чорна тінь, що повисла над родиною. Під гетеризмом Морган розуміє позашлюбні полові зносини з незамужніми жінками; ці зносини існують поруч з одношлюбністю і, як кожному відомо, живуть у всьому періоді цивілізації найрізноманітніших формах і що-раз більше перетворюються на проституцію. Цей гетеризм, така сама, як і всі инші, суспільна установа, є таким чином, лише продовження попередньої свободи полових відносин… на користь і задоволення мужчин. До нього не то що ставляться байдуже, але керівнича класа широко ним користується і тільки на словах його ганьбить. І ганьблять тільки жінок і ні в якому разі не мужчин: до таких жінок ставляться з презирством, не приймають до суспільства і тим самим зайвий раз доводять, що панування мужчини над жінкою становить оснівний соціяльний закон.

Але ухил у один бік обов’язково викликає ухил у другий. Мужчина цього не усвідомлював, але женщина просвітила йому очі. З одношлюбністю виходять на суспільну арену дві характерні фігури, до того невідомі: жінчин полюбовник і чоловік-рогоносець. Мужчина покорив женщину, але покорена великодушно увінчала переможця. Поруч з одношлюбністю й гетеризмом, потрібним суспільним явищем, стало й порушення супружньої вірности; його переслідують, карають, але нічого не помагає. Тепер, як і раніше, батько визнає дитину за свою лише з внутрішніх переконань. Уступ 312 Наполеонового Кодексу, для розвязання цієї тяжкої задачі, встановлює: L’enfant comu pendant le marriage a père le mari — батьком дитини, народженої в шлюбі, вважається чоловік. Ось результат одношлюбности, що існувала по-над три тисячі років.

Таким робом, окрема родина що залишилася вірною своєму історичному походженню і що виявляє в непорозуміннях між жінкою й чоловіком виключне панування чоловіка, становить у малих розмірах картину тих суперечностей і непорозумінь, в яких живе суспільство, поділене на початку періоду цивілізації на різні класи. Цих суперечностей і непорозумінь суспільство не в силі перемогти чи зруйнувати. Звичайно, я маю на увазі ті родини, де шлюбне життя, зберегло ще початковий характер цієї установи, але де жінка не кориться безперечно чоловікові.

Що не кожен шлюб подібний до цього, найкраще знає німецький філістер. Він так само погано береже свою владу в домі, як і в державі, й сидить під жінчиним черевиком. А як він пишається перед французом, своїм товаришом по нещастю, становище якого часом дуже скрутне.

Проте, окрема родина й не скрізь і не завжди являє собою такі класично-гострі форми, як у греків. У римлян, цих майбутніх завойовників усього відомого в старовину світу, у римлян, що відзначалися широким розумінням річей, хоча й тоншим, ніж погляд греків, женщина (жінка) користувалася більшою пошаною й свободою, ніж у греків. Римляни гадали, що право життя й смерти над жінкою цілком забезпечить йому вірність. У римлян обидві сторони мали право на розбрання. Але найбільший прогрес зробила одношлюбність зі з’явленням в історії германців, і зробила цей прогрес тому, що за тих часів моногамія не встигла ще у германців цілком відокремитися й виділитися з випадкової родини; про це ми дізнаємось із трьох фактів, згадуваних Тацітом: по-перше, не зважаючи на всю пошану до одношлюбности, «германці користувалися однією жінкою, женщини були у них невинні»,— полігамію дозволялося особам почесним і начальникові роду, так само, як у американців у випадковій родині; по-друге, у германців, Тацітових сучасників, материн брат — найближчий родич мужеського полу за матернім правом — вважався ближчим для дітей, ніж їх рідний батько, а це також згідне з поглядами американських індійців, що їх побут дав Марксові, як він часто мовляв, ключ до розуміння германських старовин; і, по-третє, жінки германців користувалися великою пошаною і впливали навіть на громадські справи; це прямо суперечить пануванню мужчин за одношлюбности.

Германці в цілому внесли новий елемент до всесвітньої історії. Панування мужчини в моногамії нової форми, що розвинулася зі змішанням народів на руїнах римського світу, набрало м’якших рис, і жінка, принаймні зовні, посіла в суспільстві почесніше й свобідніше становище ніж те, що посідала у класичному світі. Таке становище жінки в моногамії стало за основу великому моральному прогресові — чи в самому шлюбі, поруч з ним, чи наперекір йому, — однаково, — найновішій індивідуальній любові між двома особами різного полу; раніше цього майже не траплялось.

Виключна причина такого прогресу в тому, що германці жили ще у випадковому шлюбі, й місце, що посідала в ньому жінка, оскільки можна, перенесли в моногамію, а не в мітичних, дивних, морально-чистих природних якостях германців. Всі ці якості зводяться до того, що випадковий шлюб не суперечить моногамії. Навпаки, із германських походів, особливо на південь — схід, проти скотарів із чорноморських степів, видко, що це був нарід розбещений. Від скотарів германці навчились не тільки добре їздити верхи, але й ганебних протиприродних пороків. Це буквально свідчить Амміян про тейфелерів і Прокопій про гунів.

Одначе, хоча зі всіх відомих форм родини лише за моногамії могла розвинутися найновіша індивідуальна полова любов, то це не значить, що така любов виключно, або навіть переважно, виявилася в коханні між двома супругами. Це суперечило-б по суті нерозривній одношлюбності під пануванням чоловіка. У всіх історично-діяльних, ц.-т. у всіх владних клас, сватання (так було й у випадковій родині) мало за основу суспільну пристойність і улаштовували його батьки. Первісна історична форма індивідуальної полової любови, як жаги, й саме, як жаги, властивої кожній людині (принаймні, з пануючих класів), як вищої форми полюбовних відносин, що й становить специфічний характер цієї любови, — ця первісна форма — середнєвічна лицарська любов, не була супружим коханням. Лицарська любов, в її класичній формі, у провансальців завжди йшла поруч з порушенням супружньої вірности, і цю любов оспівують сучасні їй поети. Перли провансальської любовної поезії — це alba, пісні на світанку. Звичайно, в них палко описується, як лицар лежить на ліжку з коханою — чужою жінкою, а під вікном вартує сторож: він, як тільки-но з’явиться білясте (alba) світло ранку, гукає й будить лицаря, щоб той мав змогу непомітно сховатися. Сила всієї пісні — сцена прощання. Північні французи й добродушні німці запозичили цей ґатунок поезії зі властивою їм лицарською любов’ю, і наш (німець) старий Вольфґанґ фон-Ешенбах написав на цю тему три чудесні пісні, що далеко вище стоять ніж його героїчні поеми. За наших міщанських часів шлюб має дві формі. По католицьких країнах, як і раніше, батьки шукають своєму синові молоду таку, щоб до пари була йому, й через це в такому шлюбі цілком розвивається властива моногамії суперечність: чоловік користуєтеся розкішним гетеризмом, жінка-ж дістає насолоду, порушуючи супружню вірність. Католицька церква скасувала розбрання з тих переконань, що проти порушення супружньої вірности, як, проти смерти, — немає жадних заходів. У протестантських-же країнах батьки більш-менш дають синові свободу вибирати жінку з того суспільного класу, що й сам; через це такий шлюб иноді має за основу кохання, а за-ради пристойности припускається, що воно завсігди є; це цілком гармоніює з відомим лицемірством протестантів. У протестантських країнах мужчина не такий падкий до гетеризму, а жінка рідше в гречку скакає. Але, як у шлюбі, хоч хай він там який є, люди залишаються такими самими, як і до шлюбу, а міщани-протестанти майже без винятку — філістери, то протестантська моногамія в кращому разі доводить до нестерпучої нудьги супружнього співжиття, що його принято називати сімейним щастям. Найкращий виразник обох шлюбів роман, фрацузький для католицького, німецький і шведський для протестантського. В обох «одержують»: в німецькому і шведському парубок дівчину, у французькому чоловік — роги. Кому гірше — це ще питання. Через те французький буржуа, нудьгуючи, читає німецького романа, а німецький філістер жахається «розпусности» французького роману. Проте, з того часу, як «Берлін стає світовим містом», німецький роман починає не так боязко ставитися до гетеризму й порушення супружньої вірности, що здавна практикується у цьому місті.

В обох випадках шлюб обумовлюється суспільним становищем осіб, що беруться, і тому такий шлюб можна назвати шлюбом пристойности. Справжня полова любов до жінки існує лише у підлеглих класів, за наших часів у пролетарів, чи живуть вони законом одружені, чи ні — однаково. Але таке шлюбне співжиття вільне від усіх вимог класичної моногамії. Тут нема тієї власности, що за ради охорони її та передачі дітям виникла одношлюбність з пануванням чоловіка, і, виходить, нема приводу до виявлення цієї одношлюбности. Та нема й засобів охороняти цю владу: вона перебуває під захистом громадянського права, а це право існує лише для заможних людей та для їх відношення до пролетарів: користуватися цим правом коштує грошей, а тому воно ніби не дійсне для бідного робітника і для такої самої бідної його дружини. Тут діють инші особисті й суспільні відносини.

Кінець-кінцем, з часів великої промисловости жінку одірвано од родини і кинуто на робочий ринок; вона часто стає кормителькою всієї родини, а в такій родині немає місця чоловіковому пануванню, — трапляється лише варварське поводження з жінкою, що виникло з моногамією. Взагалі, родина пролетаря не є в строгому розумінні одношлюбна, навіть в тому разі, коли між чоловіком і жінкою — щире кохання і безсумнівна вірність, і, не зважаючи на різні світські й духовні благословення. Через те, в шлюбі між пролетарями дуже незначну ролю відограє гетеризм і супружня невірність, ці вічні супутники моногамії; коли жити разом тяжко, подружжя розходиться. Словом, брак між пролетарями — одношлюбність в етимологічному і ні в якому разі не в історичному цього слова розумінні.

Вернімося знову до Моргана, що від нього ми так далеко відійшли. Історичне вивчення розвитку суспільних установ під час періоду цивілізації виходить за межі його твору. Через те про долю одношлюбности за цього періоду він говорить лише мимохіть. І він вважає дальший розвиток одношлюбної родини за прогрес, що веде до ще далеко недосягнутої рівноправности женщин и мужчин. Але, говорить він, «якщо визнати за доведений факт, що родина уже пережила чотирі форми і нині перебуває в п’ятий, то повстає питання, чи довго існуватиме ця п’ята форма. Єдина можлива відповідь на це: родина тепер, як і раніш, прогресуватиме разом з прогресом суспільних установ, змінюючись разом зі зміною цих установ. Родина є витвір соціальної системи, що в ній відбувається. Тому що умови моногамії з початком цивілізації трохи поліпшились, і досить помітно останніми часами, то можна гадати, що ця форма родини здібна до дальшого удосконалення до рівноправности обох полів. Якщо-ж надалі одношлюбна родина не матиме змоги виконати соціяльні вимоги, то тепер ще не можна пророкувати про форму і властивості її наслідниці.

III

Рід у Ірокезів

Перейдімо до иншого Морганового відкриття, не менш важливого, ніж відбудування доісторичної форми родини за системою забезпечення споріднення у первісних племін. Морган довів, що родовий союз у племін американських індійців, звичайно позначуваний ім’ям якоїсь тварини, тотожний з genea греків і gentes римлян, що американська форма цих союзів первісна, греко-римська пізніша, що первісна суспільна організація у греків і римлян, поділ на роди, фратрії й коліна, рівнобіжна таким самим американо-індійським поділам, що рід є установа (поскільки свідчать документи, що ми їх досі маємо), загальна для всіх варварів аж до переходу їх у цивілізацію і навіть на початку цивілізації. Морганова розвідка одразу освітила найтемніші сторони давньої грецької й римської історії і в той-же час зовсім неждано пояснила доісторичний суспільний устрій, що існував якраз перед утворенням держави. Коли ознайомишся з розвідкою Моргана, вона здається зовсім простенькою, але він не одразу її поборов. Ще 1871 року, видаючи твір, що вийшов якраз перед “Ancient Society”, він не знав про таємницю родового побуту, що його розкриття примусило замовкнути кращих англійських істориків первісного часу.

Латинське слово gens, що ним Морган визначає кожний родовий союз, як і однозначне грецьке слово genos, походить од спільного арійського корня gan (по-німецькому kan, бо арійське g переходить на німецьке k), це значить «народжувати». Gens, genos, санскритське deschanos, готське (переміняючи g на k) Kuni, англо-саксонське Kun, англійське Kin, середнє-німецьке Künne — теж визначає рід, походження. Але, крім того, латинського gens і грецького genos (українське рід) спеціяльно вживається для визначення родового союзу, що його члени мають спільне походження (в даному разі мають спільного праотця) і з’єднані однаковими соціяльними й релігійними установами, в особливе суспільство, що його походження і суть були неприступні для істориків до Моргана.

Пояснюючи пуналуа-родину (груповий шлюб), ми вказали на склад роду в його первісній формі. В цій формі рід охоплює собою всіх осіб, що згідно з пануючим в пуналуа-родині поглядом, походить од однієї спільної для всіх їх праматери, основоположниці роду. Тому, що в пуналуа-родині походження по батькові хитке, то в ньому вважається тільки споріднення по матері. Тому що брати не можуть дружитися зі своїми сестрами, а вибирають собі жінок із иншого роду, то діти, прижиті з цими чужородними жінками, за матернього права, виходять із батьківського роду. В роді залишаються лише діти дочок кожного покоління, діти синів переходять до роду їхньої матери. Як-же улаштовується така кревна група, що відокремилась од подібних груп свого племени?

За класичну форму первісного роду Морган вважає ірокезький рід і спеціяльно племени Seneka. У них 8 родів, і кожний називається ім’ям якоїсь тварини: 1) вовк, 2) ведмідь, 3) черепаха, 4) бобр, 5) олень, 6) кулик, 7) чапля і 8) сокіл. В кожному роді існували такі установи:

1. Рід обирав сахема (старшину) і воєначальника. Сахема обиралося виключно із членів роду, і посада ця не переривалася; якщо якийсь сахем вибував, зараз його замінялося иншим. Воєначальник міг бути і не член роду; часом його зовсім не було. На сахема не можна було обирати сахемового сина, бо у ірокезів існувало матернє право, і, виходить, син належав иншому родові, але на сахема обиралося, і часто, брата колишнього сахема або сина його сестри. Обирали усі дорослі мужчини й женщини. Затверджували обрання инші сім родів, і після цього затвердження обраного урочисто уводилося на посаду загальною радою всього ірокезького союзу (народу). Значіння цього буде пояснено згодом. Влада сахемова в роді була батьківська, суто-моральна; в його розпорядженні не було примусових заходів. Сахем своєю посадою був член племенної ради (tribu, коліна) Seneka, а також союзної ради ірокезів (народу). Воєначальник керував лише на війні.

2. Рід мав право зміняти сахема й воєначальника коли завгодно. Рішали, жінки й чоловіки. Змінений знову ставав звичайним вояком, приватною особою. Рада всього племени (tribu) теж мала право усувати, сахема навіть проти бажання роду.

З. Шлюбу між членами одного роду не дозволялося. Це — оснівна родова установа, принцип, що його звязує. Це — негативний вияв дуже позитивного кревного споріднення, в силу якого лише особи, ним звязані, становлять рід. Поясненням такого простого факту Морган розкрив значіння роду. Оскільки мало до. нього розуміли це значіння, показують попередні відомості про диких і про варварів, де рід змішували, без ладу, без розбору і різниці, з плем’ям, коліном, кланом й инш. і говорили, що між членами останніх шлюб заборонено. Від цього великий хаос, що розібрати й упорядкувати його взявся Мак-Ленан, цей новий Наполеон своїм могутнім словом: всі племена поділяються на такі, між членами яких не дозволено шлюбу (exogame), і такі, між членами яких його дозволено (endogame). І, у корні заплутавши справу, він глибокомудро взявся до вивчення, яка із двох установлених ним безглуздих різниць древніша: ексогамія чи ендогамія. Це безглузде розрізнення само по собі занепало, як Морган пояснив, що рід складається із кревних родичів, чому й неможливим є шлюб між його членами. Само по собі розуміється, що на тому щаблі соціяльного розвитку, на якому ми застали ірокезів, заборону шлюбу між членами роду непорушно додержувано.

4. Після смерти члена роду наслідував його рід; власність не мусіла була виходити із роду. Якщо речі, що міг залишити по собі ірокез, мали невелику цінність, то їх ділили між собою його найближчі родичі. Умирав мужчина, — йому наслідували його рідні брати і сестри і брати його матери, умирала женщина, — їй наслідували її діти і рідні сестри, але не брати. Жінка не діставала спадщини після чоловіка, а чоловік після жінки, діти не діставали спадщини після батька. Причина цьому очевидна.

5. Члени роду зобов’язані були взаємно допомагати й захищати, а також кревно метатися за образу родича чужородцем. Поодинока особа віддавала себе під захист роду, і це був справжній захист: хто її образив, той образив увесь рід. Звідси, із кревного союзу, випливала кревна помста, що її безумовно визнавали ірокези. Якщо чужородець убивав члена роду, то весь рід убитого мусів кревно помститися. Але перед тим обидві сторони старалися помиритися. Рід убивці радився; порадившись, пропонував родові убитого умови миру, але здебільшого зобов’язувались висловити співчуття про нещасний випадок, і піднести коштовні подарунки. Приймалося умови миру, — і справа так кінчалася. В разі відмовлення помиритися, ображена сторона обирала одного або кількох мстивців, що мусіли були слідкувати за вбивцею і його звести зі світу. На таке вбивство рід убитого не претендував, і, ним кінчалася кревна помста.

6. Кожний рід користується певною кількостю, або цілим рядом імен, і в усьому племені (коліні, tribu) тільки цей рід має право давати ці імена, так що ім’я індивіда показує, до якого роду він належить. З родовим ім’ям звязане і родове право.

7. Рід має право включати до свого складу чужоземців і тим самим уводити їх воднораз до складу племени (коліна, tribu). Так, бранців, що їм дарувалося життя, було включено до одного із родів племени (коліна) Seneka і одержали вони всі права роду і племени. Включення сталося за пропозицією членів роду: мужчин, що визнали тих, які вступають в рід, за братів і сестер, жінок, що визнали їх за своїх дітей. Затверджувалося його урочистою церемонією. Часто випадково схудалі роди поповнювалося масовим включенням до свого складу членів иншого роду, за згодою останнього. У ірокезів урочисте включення до складу роду нових членів відбувалося на прилюдному засіданні ради племени (коліна) і перетворилося в дійсності на релігійний звичай.

8. Навряд чи можна знайти в родових союзах індійців самостійні релігійні звичаї, всі їхні релігійні свята більш-менш звязані з родовими установами. Підчас шости щорічних релігійних свят ірокезьких сахемів і воєначальників по їхній посаді зараховується до складу «служителів віри» і виконують вони священницькі обов’язки.

9. У кожного роду своє особливе місце для похоронів. Такі кладовища були раніше у ірокезів, що живуть між европейцями в штаті Нью-Йорк. В инших індійців вони збереглись і досі. Так, близькі племенним спорідненням до ірокезів тускарори, не зважаючи на те, що вони християни, мають на кладовищі особливі місця для кожного роду; вони ховають рядом матір і її дітей, але батька з ними не кладуть. У ірокезів увесь рід проводить померлого на кладовище, дбає про могилу, надгробні промови й ин.

10. В кожному роді є рада (сходка), демократичне зібрання всіх дорослих членів роду, мужчин і женщин; всі вони мають право голосу. Ця рада обирає і усуває сахема і воєначальника, а також обирає инших «служителів віри». Вона-ж призначає або «віру» за вбитого, або кревну помсту. Словом, рада (сходка), — це верховна влада родового побуту.

У цих десяти пунктах викладено всі права і обов’язки типового індійського роду. У роді всі члени вільні, кожен повинен берегти свободу иншого. Всі користуються однаковими особистими правами; сахем і воєначальник не мають жадних привілеїв; рід — це братство, товариство, засноване на кревному спорідненні. Свобода, рівність і братерство, хоча й не формульовані, становлять, одначе, оснівне начало роду, цієї основ» всієї організації індійського суспільства. Цим пояснюється всіми помічена вперта любов до незалежности і повна гідности поведінка індійцев.

Коли було відкрито Новий Світ, европейці застали в індійців усієї Північної Америки родовий побут по матерньому праву. Лише у кількох племін (колін), як, напр., у докатів, родовий устрій був у занепаді, а в Ojibwas, Omahas роди склалися по батьківському праву.

У дуже багатьох індійських племін (колін), що складалися більше, ніж із 5-6 родів, три, чотирі із них з’єднувалися в особливу групу, що її Морган, переклавши індійську назву тотожнею з нею грецькою, назвав фратрією (братством). Так, у коліні Seneka дві фратрії, в кожній по четверо родів. Найближче вивчення виявило, що ці фратрії здебільшого являють собою корінні роди, на які по-первах поділялося плем’я (коліно). Цей початковий поділ є наслідок заборони шлюбу між особами, до певної міри спорідненими; через це кожне плем’я (коліно) для продовження свого існування доконче мусіло ділитися, принаймні, на два роди. В міру намноження племени (коліна), кожний із цих родів знову розпадався на дві частині, а то й більше, і кожна із них склала окремий рід; корінний-же рід, що охоплював наслідні покоління всіх дочок роду, із якого утворились инші роди, існував далі, як фратрія. У племені (коліна) Seneka і в багатьох инших індійців роди однієї фратрії були братерські роди, і відношення між родами різних фратрій — як між братами у-других. Ці назви в американській системі споріднення, як видко з попереднього, мають реальне, строго визначене значіння. По-первах у племени (коліні) Seneka заборонялося шлюб між членами однієї фратрії, і тільки згодом цю заборону обмежено родом. За переказами, ведмідь і олень — корінні роди племени (коліна) Seneka, решта — розгалуження перших. Коли новий поділ на роди вкорінився, його змінювано лише в певних обставинах; так, вимирав один із родів фратрії — його иноді заміщалося родом иншої фратрії. Через те у різних племін (колін) одноіменні роди по різному групувалися по фратріях.

У ірокезів функція фратрій почасти соціяльна, почасти релігійна.

1. Фратрії збираються для громадської гри в м’яча; кожна фратрія виставля найкращих митців цієї справи, инші члени стежать за грою, при чому кожна фратрія тримається окрема; фракції йдуть об заклад, кожна за своїх представників.

2. На раді племени сахеми й воєначальники однієї фратрії сидять укупі, навпроти таких самих осіб иншої фратрії; той, що говорить, звертається до кожної фратрії, як до окремої корпорації.

3. Якщо в племені трапилося вбивство, а забитий і вбивця належать до різних фратрій, то ображений рід апелює до своєї фратрії; вона збирається на нараду і звертається до другої фратрії, щоб і вона зібрала раду та обміркувала справу. Тут фратрія виступає, як корінний рід, і їй легше дійти правильного вирішення, ніж слабому окремому родові.

4. Як помре видатна особа, дбати про її похорон і похоронну церемонію мусить инша фратрія, а не та, до якої належав небіжчик: ця фратрія лише бере участь у жалібній церемонії. Як помре сахем однієї фратрії, инша заявляє союзній раді про вільну вакансію.

5. У виборі сахема також бере участь рада фратрії. Обрання сахема належало затвердженню инших
родів фратрії, але проти обрання могли заперечувати й ради иншої фратрії. В такому разі збиралась загальна рада коліна. Якщо погодження не сталося, обрання вважалося недійсним.

6. Колись ірокези святкували особливі релігійні містерії, що їх европейці називали «medicine-lodges». Улаштування їх було обов’язком двох релігійних громад, по одній у кожній фратрії, щоб уступити до цієї громади, треба було певним чином висвятитись.

Принявши, що можливо, чотирі роди (linages), згадувані при покоренні Америки, як бойові одиниці, за чотирі фратрії, знайдемо, що індійська фратрія, як і грецька і подібно до родових союзів германців, становила бойову одиницю. Кожна із чотирьох linages становила під час війни окремий відділ, мала одмітну одіж і прапор і окремого начальника.

Як кілька родів складають фратрію, так кілька фратрій складають плем’я (коліно); иноді в знесиленому племені бракує середнього члена — фратрії. Що-ж являє собою американське індійське плем’я?

1. Кожне плем’я має особливе ім’я і посідає окрему територію. Окрім місця свого справжнього мешкання, воно володіє ще великою ділянкою для полювання і рибальства. За цією ділянкою лежить нейтральна смуга землі, що одмежовує маєтки одного племени од маєтків иншого. Смуга ця буває ширша й вужча, зважаючи на те, чи однією чи різними говірками розмовляють племена (коліна), розмежовані цією смугою. У німців таку смугу землі називано прикордонний ліс (Grenswald), ділянку цісарських свівів оточувала пустка, слав’ян од німців одмежовували Саксонський ліс (Sachsenwald) і Бранібор; од останнього пішла назва Брандебургія. Виділена в такий спосіб кожному племені земля не мала строго визначених меж; вона була неподільною власністю всього племени, визнана була за таку сумежними племенами і захищалася од чужого захоплення племенем-власником. Невизначеність меж виявила свою незручність, як намножалося плем’я. Назва племени була здебільшого випадкова, а не вибрана. Часто сусіди називали плем’я не тим ім’ям, яким воно само себе називало, подібно до того, як німці одержали од кельтів своє перше історичне, спільне для всього племени ім’я — германців.

2. Кожне плем’я говорить своїм власним діялектом. По суті, поняття племени (коліна) і діялекту збігаються. Утворення нових племен і діялекту, через поділ, продовжувалося в Америці й понині, і, мабуть, не припинилося. Дуже рідко двоє знесилених племін (колін), злившись, вживають двох діялектів. Середня кількість американського племени — 2.000 чоловіка; вища — 26.000, кількість ірокезів; це найбільше плем’я Північно-Американських Штатів, що говорить одним діялектом.

3. Племені належить право урочисто настановляти на посаду обраних родом сахема і воєначальника.

4. Усувати їх, навіть проти бажання роду. Право це пояснюється тим, що сахеми і воєначальники — в той-же час члени ради племени. Там-же, де був союз племін, кожний рід мав заступника на союзній раді, до якого переходило право становити на посаду і усувати сахемів і воєначальників.

5. Кожне плем’я мало свої спільні релігійні вірування (мітологію) і обряди. «Індійці були по-своєму релігійні». Мітології їхньої ще не вивчено; індійці уявляли собі своїх богів у людській формі, але не вміли втілити ці уявлення, і тому не мали ідолів, як инші народи, що стояли на тому самому щаблі розвитку, як індійці, цеб-то на нижчому щаблі варварства, їхня релігія — культ природи і стихій, дальший розвиток яких веде до багатобожжя. Кожне плем’я (коліно) мало свої постійні свята з певними обрядами, переважно танками й забавами; танки становили ґрунтовну частину кожного релігійного свята. Свята відбувалися у кожного племени окремо.

6. Для спільних справ племени збиралася особлива рада. Вона складалася із сахемів і воєначальників усіх родів, що були справжніми заступниками свого роду, бо він міг їх усунути, коли завгодно. Засідання ради були прилюдні, — на них могли бути присутніми і висловлювати свої думки всі члени племени. Вирішення справи належало раді. По закону кожний присутній міг вимагати слова, жінкам можна було заявляти свою думку через довірених. У ірокезів для остаточного вирішення треба було, щоб вирішилося одностайно, як це треба було також у де-яких вирішеннях німецьких прибутків у марках. Рада рішала справи межиплеменних зносин, приймала й одсилала послів, оголошувала війну і складала мир. Війну провадили переважно охочі. Племена, між якими не було складено формальної умови про мир, вважалися, у принципі, як ворожі. Ворожий наскок проти таких ворогів звичайно чинив один із заслужених вояків; він улаштовував військові танці; хто танцював, той заявив цим свою участь у наступному поході. Негайно формувався відділ і виходив у похід. Такі самі охочі захищали од ворога землю свого племени. Виступ у похід і повернення із походу урочисто святковано. Ухвали походу радою племени не вимагалося. Ці походи дуже подібні до походів німецьких дружин, як їх описує Таціт. Різниця між індійським відділом і німецькою дружиною в тому, що остання поволі перетворювалася із тимчасової на постійну і за мирних часів становила ядро, біля якого, з оголошенням війни, скупчувалися инші охочі. Індійські відділи рідко бували великі; навіть далекі походи проваджено незначним військом. В разі з’єднання кількох відділів для спільного діяння, кожний із них зберігав свого окремого начальника, і од згоди між ними залежала єдність плану кампанії. За оповіданням Аміяна Марцеліна, таким самим способом провадили війни на верхів’ях Райну аллемани, у четвертому столітті.

7. У де-яких племін були особливі начальники племени, але ще з дуже обмеженою владою. Таким начальником бував один із сахемів. В негайних випадках він передусім розпоряжався і скликав раду для ухвалення й затвердження. У такому старшині полягав зародок начальнику племени з необмеженою владою, але цей зародок не розвинувся. Необмежений начальник, як побачимо далі, здебільшого утворився із воєначальника.

Далі племени не пішов розвиток більшої частини американських індійців. Поділені на багато племін, одмежовані одно від одного широкою прикордонною смугою, безсилі через споконвічні суперечки, індійці були розкидані на величезному просторі землі. Иноді, при спільній; небезпеці, рідні племена (коліна) складали між собою союзи, але ці союзи розпадалися, як тільки небезпека проходила. Бували випадки, одначе, коли поділені споріднені племена знову збиралися в постійний союз, з якого згодом утворився окремий нарід. В Сполучених Штатах найрозвиненіша форма такого союзу у ірокезів. По-первах ірокези жили на захід од Міссісіпі і, запевне, становили галузь родини Дакота. Потім вони залишили колишню ділянку свого мешкання і, по довгій подорожі, осілися у теперішньому штаті Нью-Йорку. Вони поділялися на 5 племін: senekas, cayugas, onondugas, oneidas і mohawks. Вони живилися рибою, дичиною і овочами; жили селами, майже завжди оточеними загородою. Кількість ірокезів не була двацять тисяч, в усіх п’яті племенах було кілька спільних родів (первісний рід, що розвалився), кожне плем’я говорило окремим діялектом спільного всьому племені язика; ірокези посідали усю ділянку рядом, але поділену між п’ятю племенами. Ці племена через потребу мусіли були спільно захищати завойовану ділянку од колишніх мешканців. Таке сумісне діяння довело поволі і не пізніше XV століття, до формального «вічного союзу» між племенами. Цей союз, бувши свідомим своєї сили, набрав характеру наступу і біля 1675 року досягнув найбільшої сили, завоювавши широкі сумежні ділянки, а населення їхнє почасти прогнав, почасти перетворив на платників данини. Союз ірокезів являє найвищу форму суспільної організації, до якої досягли індійці нижчого щабля варварства (мексиканці, ново-мексиканці й перуанці переступили цей щабель). Оснівні умови союзу племен (колін) були такі:

1. Вічний союз між п’ятю кревними племенами на правах повної рівности у всіх внутрішніх справах племени. Кревне споріднення: — головна основа союзу. Із п’яти племен троє складало плем’я (коліно) батьків, і члени цих племін були брати між собою; инші двоє племін були племена синів, і члени їхні — теж брати між собою. В кожному із п’яти племін було по три спільних роди (найдревніших), инші три роди мали живих представників тільки в трьох племенах (колінах); члени таких спільних родів були брати між собою. Спільний, поділений лише на різні діялекти, язик був виявником і свідком спільного походження.

2. Органом союзу була союзна рада із 50 рівноправних сахемів (старшин); ця рада остаточно вирішувала всі справи, що торкалися ради.

3. Ці 50 сахемів було розподілено (з зоснованням союзу) між племенами (колінами) і родами і посідали вони посади, установлені виключно для керування справами всього союзу. Якщо з’явилася вакансія, нового сахема вибирав відповідний рід; він-же міг, коли завгодно, усунути свого обранця. Затверджувала-ж сахема на посаду союзна рада.

4. Ці союзні сахеми були в той-же час сахемами племени і повноправними членами племенної ради.

5. Для вирішення справи у союзній раді вимагалося одноголосности.

6. Голосували племенами; кожне плем’я і в кожному племені всі члени союзної ради мусіли були дійти згоди, инакше вирішення не мало сили.

7. Кожна рада племени (коліна) могла вимагати скликання союзної ради; сама-ж рада не користувалась з цього права.

8. Засідання ради відбувалися прилюдно; кожний ірокез міг вимагати слова; вирішення виносила тільки рада.

9. Голови ради, голови виконавчої влади, не було.

10. Зате існувало два головних воєначальники з однаковими правами і владою (два «царі» у спартанців, два консули в Римі).

Ось, увесь суспільний уклад ірокезів; у ньому вони прожили по-над 400 років, живуть і по цей день. Я трохи докладніше виклав цей уклад, за Морганом, для того, щоби вивчити на ньому суспільну організацію до утворення «держави». Маурер, хоча інстинктово, але правильно, визнає німецький громадянський уклад (Markverfassung) за суто-суспільний інститут, який відрізняється своєю істотою од державних установ, хоча здебільшого був для них основою. Тому у всіх своїх творах він слідкує за повинним розвитком державної влади; як із первісного укладу громади (Marken), села (Dörfer), дворі (Höfe), і міста (Städte), так і по-за ними.

Ми бачимо, що північно-американські індійці встановили по-первах однорідне плем’я, що поволі поширилася на всьому континенті; що племена поділялися, потім з’єднувалися і утворювали народи, цілі групи племен. Язик розпався на багато діялектів, і ці діялекти до того стали різнитися, що не тільки ті, які говорили одним із них, не розуміли тих, що говорили иншим, але зникли навіть і сліди їх первісної єдности; разом з тим, в кожному племені поділялись різні роди, і древні когнатичні (по матері) роди вижили у вигляді фратрій, а імена цих давніх родів збереглись у племін, що вже давно поділилися і дуже неподібні між собою. Так, вовк і медвідь — родове ім’я у більшости індійських племін. Всі індійські племена; взагалі кажучи, проходили згадувані щаблі суспільного устрою, але багато з них не дійшло до союзу споріднених племін.

Ми бачимо також, що ввесь уклад роду, братства і племени (коліна), безумовно потрібен — тому, що природна розвинувся із роду, як із суспільної одиниці. Всі три групи — групи ревного споріднення різної, міри; кожна із них становить замкнуте суцільне і самостійно веде свої справи, але в той-же час три групи взаємно поповнюють одна одну. Коло їх спільної діяльности охоплює сукупність всіх суспільних справ варварів нижчого щабля. Тому, якщо ми натрапимо у якогось народу на рід, як на суспільну одиницю, то можемо напевне гадати, що організація всього племени подібна до тієї, що ми описали; там, де, як у греків і римлян, натрапляємо на багаті джерела для вивчення первісного устрою, ми не тільки натрапимо на описану організацію, але й переконаємося, що порівняння з американським суспільним укладом вам допоможе у зустрінутих сумнівах і непорозуміннях.

І який чудовий уклад цей родовий побут, не зважаючи на всю його нескладність і простоту. Нема ні салдатів, ні жандармів, ані поліцейських, нема шляхти, царів, намісників, губернаторів, нема ні суддів, ні в’язниць, ні процесів, а все йде своїм порядком. Всяку суперечку і розбрат, розглядають ті-ж, кого це стосується, — рід, плем’я або кілька родів; у крайних, рідких випадках діє кревна помста, що трохи цивілізованішу форму її становить тепер смертна кара, зо всіма властивими цивілізації перевагами і дефектами. Хоча в родовому побуті значно більше справ що до всього суспільства, — спільне хатнє господарство з цілого ряду семейств, спільне володіння землею, за винятком невеликих городів, одрізаних хатньому господарству, — але в цьому побуті немає навіть ознак нашої складної і заплутаної адміністративної системи. Справи вирішують у них заінтересовані і, здебільшого, на підставі тисячелітніх звичаїв. Бідних немає; комуністичне господарство; і рід виконує свій обов’язок що до старих, хворих і покалічених на війні. Всі рівні й вільні, не виключаючи жінок. Для рабства нема ще ґрунту. Нема й поневолених племін. Коли ірокези, біля 1651 року, перемогли еріїв і «нейтральну націю», то тільки тоді прогнали їх із займаної ними ділянки,, коли ті одмовились стати рівноправними членами до ірокезького союзу. І яких мужчин і женщин виховує таке суспільство! Білі, що мали нагоду увійти в стосунки із ще нерозбещеними індійцями, милуються, дивлячись на особисту гідність, правдивість, силу характеру і одвагу цих варварів.

Приклад такої одваги ми бачили ще недавно. На нашій пам’яті кафри, зулуси, нубійці і багато инших — племена, що до цього часу зберегли родовий побут — зробили подвиги, неприступні европейському війську. Озброєні тільки списами і списами для кидання, без якоїсь огнестрільні зброї, під грядом куль із набитих з казенної частини рушниць англійської піхоти — першої в світі струнко вишикованої — кинулись вони на ворожі багнети і багато раз перелякували й наводили безладдя в англійських лавах і не раз одкидали їх назад. І це не зважаючи на колосальну нерівність озброєння, не зважаючи на те, що вони не знають ні строчної служби, ні муштри, ні маневрів. Що, можуть витримати і вчинити ці варвари, свідчить скарга англійців, що кафр за 24 години проходить більше, ніж пробігає за той самий час коняка; Найменший мускул кафра видає твердий і напружений, як бич, сказав один англійський маляр.

Отакі були люди і людскість. до поділу на класи. І, порівнявши їх становище з величезною більшістю цивілізованих людей, найдемо велику різницю між теперішнім міським і сільським пролетарем і древнім вільним членом роду, і не на користь першого.

Так стоїть справа з одного боку. Але родовий побут мусив був зникнути. Межа його — плем’я, далі він не міг іти. Уже в союзі племен помітні ознаки занепаду родового укладу, як це ми бачили у пробах ірокезів покорити собі инші племена і як ще побачимо. Що по-за плем’ям, те й по-за законом. Де не було формальної умови про мир, там без краю тривали взаємні суперечки; боротьбу проваджено зі властивою первісній людині жорстокістю, і тільки згодом вона пом’якшала, коли в цьому помнякшенні визнано взаємну вигоду. Неминуча умова процвітання родового побуту, як це ми бачили в Америці, — мало розвинене вирібництво і, через це, рідке населення на великому просторі і повна підлеглість людини нерозумній зовнішній природі, що оточує її, але чужа для неї, що відбивається на її дитячих релігійних уявленнях. Людина того часу не піднеслася над поняттям племени; плем’я (коліно), рід і їхній уклад були для нього недоторканою святинею, установленою од природи, вищої влади; цій владі кожний безумовно корився у своїх почуваннях, думках і вчинках. Люди цієї епохи, з усєю своєю величною простотою, цілком подібні один до одного; вони ще не відірвалися, як говорить Маркс, од пуповини первісної (naturwächsigen) громади. Для дальшого розвитку треба було спершу зрушити цей первісний комунізм, — і його було зруйновано Але його було зруйновано під впливом причин, що нам видають як, гріховне одступлення од моральної висоти древнього родового побуту. Найнижчі інстинкти — ганебна жага, пристрасть до грубих насолод, огидна скупість, розбійницьке привласнення громадського майна встають з народженням нового періоду суспільного життя, з цивілізацією, суспільним устроєм, поділеним на класи; підвалини старого, неподільного на класи суспільства, похитнуто найганебнішими засобами. Ці засоби: злодійство, насильство, хитрість, зрада. І нове суспільство, протягом свого 2.500-річного існування, не змінило цих засобів і по цей день, більше ніж колись раніш, являє картину розвитку незначної більшости на кошт експлоатованої і пригнобленої народньої маси.

IV

Грецький рід

Греки, пелазги і рідні їм племена жили за доісторичних часів у такому самому суспільному укладі, як і американці: рід, фратрія, плем’я, союз племін. Фратрії могло не вистачати, як у дорян, плем’я могло не розвинутися до союзу племін, але рід скрізь становив суспільну одиницю. Історія застала греків на порозі цивілізації; греків героїчного часу одмежовували од американськіх племін, про яких ми раніше говорили, два значних періоди суспільного розвитку. Грецький рід уже не архаїчний рід ірокезів, на ньому мало помітні ознаки групового шлюбу (пуналуа-шлюбу). Матернє право поступилося місцем батьківському праву, і приватна власність, що народжується тоді, пробила першу дірку в родовому побуті. Друга дірка була природним наслідком першої: з заведенням батьківського права майно молодої, часто багатої наслідниці мусило було переходити до її майбутнього чоловіка, цеб-то у чужий рід; щоб запобігти цього, порушено оснівний принцип родового побуту, і закон не тільки дозволяв, але й вимагав, щоби дівка вибирала собі чоловіка із членів свого роду для збереження в цьому роді майна молодої. Згідно з «Історією Греції» Грота, істотними рисами атенського роду були:

1. Загальні релігійні свята і виключне право служби тому богові, що вважався за праотця ґеносу (роду) і який згодом мав особливу назву.

2. Загальне місце похорону (див. Демосфенові Евбуліди).

3. Право спадщини між членами.

4. Взаємна допомога, захист і піддержка.

5. Право і обов’язок в певних випадках брати жінку із того самого роду, а саме: дружитися із сиротами і наслідницями батьківського майна.

6. Володіння в певних випадках громадською землею з особливим архонтом і скарбником.

Далі, кілька родів з’єднувалося у фратрії; цей союз не був такий тісний, як родовий, але й фратрії мали взаємні права і обов’язки, як, наприклад, спільні релігійні обряди і право переслідження вбивці фратра. Всі фратрії певного племені (коліна) мали спільні, періодично повторювані релігійні свята під головуванням обраного із евпатридів філобазилевса (племеного старшини).

Так учить Грот. А Маркс додає: «Із-за грецького роду виглядає дикун (наприклад, ірокез) і виглядає ясно». Вивчаючи далі, це буде ще наочніше.

Далі, до оснівних рис роду належить:

7. Походження по батьківській лінії.

8. Заборона шлюбу між членами роду, за винятком загального випадку. Сам цей виняток, перетворений на вимогу, потверджує первісну заборону. Він потверджується і тим, що вийшовши заміж за чужеродця, жінка не виконувала уже релігійних обрядів свого роду, а йшла за обрядами свого чоловіка і переходила до його фратрії. Це доводить, що по-первах було встановлено шлюб по-за родом, і Бекер і Харікле вважають, що нікому не .дозволялося брати шлюб у своєму роді.

9. Право приймати до роду сторонніх. Прийняття до родини сторонніх робилося зі встановленою обрядністю і у виключних випадках.

10. Право обирати і усувати старшин. Кожний рід мав свого архонта, і нігде не згадується, щоби ця посада була спадковою у певній родині. Можна гадати, що наслідних посад не було до кінця періоду варварства, тому що спадковість не сумісна з таким суспільним устроєм, за якого і багаті і бідні члени роду користуються з однакових прав.

11. Ні Грот, ні Нібурі ні Момсен ані инші історики класичної древности не дали правильного пояснення родового укладу. Вони правдиво накреслили деякі риси цього побуту. Але, прийнявши рід за зібрання, за групу родин, не могли правильно пояснити і походження і суть роду. Родина за родового побуті не становила і не могла становити суспільної органічної одиниці, тому що чоловік і жінка входили до складу двох родів. Всі роди без винятку становили фратрію, всі фратрії — плем’я але родина наполовину належала батьківському родові, наполовину — матерньому. І в державі прилюдне право не визнає родини, тільки приватне право має з ним справу. А проте всі історики понині гадали і гадають, — і цю гадку з XVIII-го століття вважалась за щось недоторкане, — що окрема одношлюбна родина, початок якої не сягає далі періоду цивілізації, становить ядро кришталю, що навколо нього поволі нашарувалося суспільство і держава.

«Замічу Гротові», додає Маркс: «що хоча греки відносили походженням своїх родів до часів мітичних, але ці роди старіші, ніж створена греками, мітологія з її богами і боженятами».

Морган переважно йде за Гротом, як за поважним, правдивим свідком. Кожний атенський рід, говорить далі Морган за Гротом, мав ім’я свого фіктивного, мітичного родоночальника, рід наслідував майно після покійного родича, до Солона, в усякому разі, а після Солона — за браком духовного заповіту; в разі вбивства по-первах родичі, потім инші члени роду і, кінець-кінцем, фратрії, до яких належав убитий мусили були переслідувати вбивцю судом: «найстаринніші атенські закони, що дійшли до нас, збудовані на поділі на роди і фратрії».

«Шкільно-вчені філістери» (Маркс) багато ламали свої мудрі голови над поясненням походження роду од спільного праотця. І через те, що вони вважали цього праотця за особу мітичну, то не могли пояснити, як настав рід із родин, що жили разом, але по-первах не були споріднені. Але треба-ж було якось покінчити з цим питанням, і ось історики одмахуються такою збіркою слів: «звичайно, родове дерево не є щось справжнє, воно мітичне, одначе самий рід справді існував». І далі не йдуть, Грот говорить, а Маркс у дужках додає таке: «Про дерево родовіду згадується рідко, Через те, що його вживалося лише в певних, особливо урочистих випадках. Незначний рід, як і видатний, мав загальні родові релігійні Обряди, спільного мітичного праотця і родове дерево (дуже дивно, п. Гроте); загальний тип і ідеальна основа (не ідеальна, а тілесна) кожного роду, видатного і невидатного, були однакові».

Заперечення Морганове Гротові Маркс викладає так: і «Система кревного споріднення, що відповідає родові в: його первісній формі, — а через цю форму пройшли греки, як і всі инші смертні, — указувала всім членам роду на справжні родинні відносини (пізнання цих родинних відносин набувалося практикою із дуже раннього дитинства). Цей родовий звязок забуто зі з’явленням одношлюбної сем’ї. Пам’ять про неї збереглася лише в загальній назві роду і у дереві родовіду, перед яким родовід однієї сем’ї видає мізерним. Тільки назва — дерево родовіду — указувала на походження роду від одного: праотця, але дерево родовіду заходило так далеко у глибину часів, що члени роду могли прослідкувати родинний звязок лише в небагатьох випадках, і то тільки протягом кількох поколінь. Проте сама назва роду була доказом і доказом безперечним спільного походження його членів, за винятком тих сторонніх; що їх род прийняв до свого осередку. Заперечення, à la Грот і Нібур, будь-якого споріднення між членами роду, перетворення роду на щось вишукане і вигадане гідне «ідеальних», цеб-то згорблених над столом буквоїдів. Із того, що з поширенням моногамії забуто родинний звязок між поколіннями і справжнє минуле відбилося в мітичній картині дерева-родовіду, вчені філістери зробили висновок, і досі роблять, що це фантастичне дерево родовіду створило справжній рід».

У греків, як і у американців, фратрія (коліно) утворилася із матернього роду, що розпався на кілька родів-дочок. А через те, що матерній рід мав праотця, то він став праотцем фратрії. Наприклад, за Гротом всі члени фратрії Гекатеї вважали за свого праотця одного із богів, виходить, всі роди цієї фратрії були братніми родами в літературному розумінні цього слова. У Гомера фратрія трапляється в розумінні військової одиниці, як це видко із ради Нестора Агамемнонові:

Воїв, Астрід, поділи ти їх на племена і коліна (фратрії).
Хай помагає коліно коліну і племені плем’я.

Фратрія, по праву й обов’язку, переслідувала судом убивцю фратра, а за минулих часів користувалася правом кревної помсти. Фратрія мала спільні святині і спільні свята. Серед родів і фратрій із древнє-арійського культу природи склалася і виробилася складна система грецької мітології. Кожна фратрія мала свого старшину (фратріярха), а також, за Фустель-де-Куланжу, своє зібрання і своє управління, видавала декрети і чинила суд. За пізніших часів держава, що не визнала раду, залишила за фратрією деякі громадські обов’язки.

З’єднання кількох споріднених фратрій становило плем’я. Тубільці Аттіки поділялися на четверо племін, кожне плем’я складалося із трьох фратрій, а кожна фратрія розпадалася на 30 родів. Такий правильний поділ на групи свідчить за планомірність, за природно-встановлений порядок. Як, коли і чому це сталося — про це не згадується в історії грецького народу, бо вона почалася лише з героїчного часу.

Греки жили скупчено на невеликому просторі, тому говірки різних племін у них не відрізнялися так гостро одна від одної, як у американців, розкиданих на великих лісових просторах. Але і в Греції, як і в Америці, тільки племена, що розмовляли однією говіркою, з’єднувалися у вищу групу; так, племена маленької Аттіки мали спільний язик, що згодом став спільним літературним язиком прозаїчних творів.

В Гомерових поемах більша частина грецьких племін уже з’єдналася у вищі групи, становила окремі народи, але племена, фратрії й роди, що входили до складу невеликих народів, зберегали ще свою самостійність. Греки жили в містах, обгороджених мурами і населення зростало в міру намноження отар, збільшення простору обробленої землі і виникнення різних промислів. Разом з цим зростала нерівність багатства і народжувався серед первісної демократії аристократичний елемент. Поодинокі народи безупину ввивали між собою, щоб володіти кращими землями, а також бажаючи дістати багату, здобич. В цей час уже встановилося обернення бранців на рабів.

Урядовий уклад цих племін і народів був такий.

1. Рада, буле — установа постійно діюча — по-первах складалася із усіх родів старшин, а коли кількість цих старшин значно збільшилась — з виборчих од них; це також спричинилося до відокремлення аристократичного елементу; Діонісій, наприклад, говорить, що за героїчних часів рада складалася із самих видатних. У важливих справах рада вирішувала остаточно; так, за Есхілом, фіванська рада безапеляційно ухвалила поховати Етеокла з належною пошаною, а труп Полініка кинути собакам, щоб ззіли. З установленням держави ця рада перетворилася на сенат.

2. Народне зібрання, агора. У ірокезів, як ми бачили, нарід, мужчини й женщини, були присутніми на раді і могли брати участь в суперечках, впливаючи на постанови. У греків часів Гомера це «явище» розвинулось, як і в древніх германців, у справжнє народне представництво. Рада скликала агору для вирішення важливих справ. Кожний член народнього зібрання міг брати участь у суперечках; вирішення виносилося підніманням руки (Есхіл у «Молящих про захист») або голосуванням. Народне зібрання вирішувало справи в останній інстанції; «це видко з того», говорить Шеман («Грецькі древності»), «що Гомер нігде не указував на спосіб змусити нарід на таку справу, якої він спершу не ухвалив». Воно й зрозуміло. В той час всякий дорослий член роду був вояком, виходить не існувало окремого од народу уряду, що міг вжити примусових заходів. Демократія, що природно утворилася, мала ще повну силу і тільки з цього погляду слід обмірковувати значіння ради і базилевсу.

3. Воєначальник, базилевс. Маркс зауважив: Европейські вчені, здебільшого народжені царськими служаками, вбачають у базилевсі щось подібне на монарха нового часу. Цієї помилки уникнув янки — республіканець Морган. Він іронічна, але справедливо, говорить про мироточивого Гладстона і його «Juventus mundi»: п. Гладстон вбачає у проводирях греків героїчного часу царів і князів і ще на додачу джентльменів, але він мусить визнати, що вказівки на право спадщини старшого, які трапляються у звичаї або законі дуже часто, мало визначені, неточні», п. Гладстон мусить також визнати, що неточні вказівки те саме, що й брак вказівок.

Раніше було згадано, що треба розуміти під спадковістю влади у ірокезів і инших індійців. У них всі посади були виборні, але .обраним, за рідкими виїмками, міг бути лише член роду. І лише в цьому розуміні можна розглядати спадкову владу у індійців, цеб-то як спадкову в роді. Правда, у нових виборах давали перевагу найближчому родичеві попереднього — братові або синові сестри, але таке обрання не було обов’язковим і бувало лише в тих випадках, коли найближчого родича вважалося за гідного, щоб обирати. У греків, за панування батьківського права, посада базилевса також, звичайно, переходила од батька до сина або до одного із синів; це доказує лише, що сини базилевса мали багато шансів бути обраними од народу, але, звичайно, не доказує законом установленого права спадщини, по-за народнім обранням. Лише згодом звичай обирати найближчих родичів повів, так у ірокезів, як і у греків, до виділення із роду видатних, шляхетних фамілій, а потім, у греків, до установлення спадкової монархії. А тому дуже можливо, що базилевса або обирав нарід, або затверджувала на посаді рада чи агора. Так у Римі затверджувано «царя» (rex).

В «Іліяді» «пастир народів» Агамемнон — не цар всіх греків, а головний начальник союзного війська на час штурму ворожого міста. На таке значіння Агамемнона указує Одисей у промові своїй з приводу суперечки, що виникла між греками: «нема у багатовладі добра, хай буде єдиний начальник» то-що. Одисей не лекцію читав про урядову форму, а вимагав покори головнокомандуючому підчас військових дій. Греки під Троєю становлять лише військо, а для військового часу їх народне зібрання було досить демократичне; Ахілес, говорячи про «подарунки», цеб-то про поділ здобичи, покликається не на Агамемнона, або иншого базилевса. а на «синів Ахеї», цеб-то на нарід. Епітети: народжений од Зевса, вигодуваний Зевсом нічого не доказують; кожний рід вважав за свого праотця одного із богів, а рід, до якого належав старшина племени, мав своїм праотцем самого Зевса, найвище божество. Навіть рабів, наприклад, свинопаса Евмея то-що, називають «богорівними», і це не в «Іліяді» навіть, а в пізнішій «Одисеї»; в «Одисеї»-ж глашатай Мулий і сліпий співець Демодок звуться героями. Словом, вживане грецькими письменниками до так званої гомеровської монархії слово базилейя, з додатком до нього ради й агори, визначає лише військову демократію. (Маркс).

Посада базилевса не обмежувалася самим військовим начальством; на ньому лежали ще обов’язки релігійні й судові. В чому полягав останній — точно не відомо; здається, своєю посадою, він був членом буле. Що-ж до священництва, то воно входить в його обов’язок як племенного старшини, або союзу племін. Слово базилевс відповідає слову Kuning, Kuni, Kϋnae (König — король), що визначало родового старшину, а не слову — король, цар в теперішньому його значинні. Тукідід називає древнього базилевса — patrike, цеб-то той, що від роду походить, і говорить: він має строго визначені, виходить, обмежені обов’язки. За Аристотелем: базилейя героїчних часів визначала зверхність над вільними людьми, і базилевс був воєначальник, суддя і головний жрець. Урядова влада, в пізнішому значінні цього слова, йому не належала[4].

Зі сказаного видко, що греки героїчного періоду жили у родовому укладі і що цей уклад уже видживав своє. Право спадщини дітей на батьківське майно, що тоді установилося, повело до нагромадження багатства і зміцнення сили поодиноких родин за кошт решти роду. Ця нерівність не лишилася без впливу на суспільний уклад. Вона була початком утворення спадкового класу шляхетних і спадкової монархії. Рабство поки-що обмежувалося бранцями, але помітні уже ознаки, що на цьому воно не спиниться. Колишні війни між племенами виродилися у систематичне розбишацтво на суші і на морі за-для того, щоб набувати скот, рабів, різне багатство, і награбоване вважалося, як набуте по закону. Словом, багатство вважалося і шанувалося, як найвище добро, і для виправдання грабувань зловживали родовим інститутом. Бракувало лише такої установи, яка взяла-б на себе охорону неправильно нажитих приватних багатств проти комуністичних посягань родових традицій, установила-б таке як слід значіння приватної власности, що її до того часу всі зневажали, виголосила-б її за найвище добро людскости і подала-б суспільну санкцію дальшим новим формам привласнення власности, багатству, яке що-раз збільшується; установа, яка увічнила-б поділ на класи, що зародився, експлоатацію бідного багатим і панування останнього над першим.

І така установа знайшлася. Утворилася держава.

V

Утворення Атенської держави

У древніх Атенах можна найкраще прослідкувати утворення держави, прослідкувати, як органи родового побуту змінювалися, втрачали своє значіння і, кінець-кінцем, поступалися місцем органам державної влади; як в той-же час із всенароднього війська, що було відбиттям устрою громадянського, виділилася збройна сила, що виключно підлягає державній владі і, з її наказу, часто виступала проти народу. У своєму творі Морган подав суть зміни в органах урядової влади в Атенах, я додав до нього вказівки на економічні причини цих змін.

За героїчного періоду 4 атенські філи (племені) посідали в Аттиці кожна окрему ділянку, та й 12 фратрій (колін), на які поділялись ці філи, здасться, жили окремо в 12 містах Кекропса. Суспільний уклад героїчного періоду: народне зібраний, народна рада, воєначальник (базилевс). Землю, як показує історія, було уже поділено і перейшла вона у приватну власність; продукція товарів і торгівля ними досягла певного розвитку. Таке економічне становище показує, що греки того часу переживали кінець вищого періоду варварства. Атеняни працювали переважно коло зерна, вина й масла, а також провадили морську торгівлю, що перейшла до їх рук од фінікіян. Купівля й продаж земельних участків, прогресивний поділ праці між хліборобством і ремеслами, торговлею і мореплавством довели до різних переміщень тубільців Аттики; у місцях оселення поодиноких фратрій і філ з’явились нові мешканці, які, хоча й належали до того-ж народу, як коренні мешканці, але були инших фратрій і філ, ц.-т. були чужинцями на нових місцях, і, як чужинці, не мали права брати участь у керівництві. А кожна фратрія і кожна філа вела свої справи без жадного втручання атенського народнього зібрання або базилевса.

Через це правильне діяння органів родового укладу стало неможливим, і вже за героїчних часів потрібні стали у ньому зміни: заведення цих змін приписується Тезеєві. Нові порядки, головним чином, полягали в установленні в Атенах центрального управління, загальної для всієї Аттики ради, що керувала справами всього народу. Такої установи не було в жадного з американських племін. Розвиток їх спинився на союзі сумежних племін; греки пішли далі, вони злили різні племена в один нарід. Так виникло, над звичайним правом племін і родів, атенське народне право: атенський громадянин одержав право і законний захист у місцях свого оселення, по-за своїм родом і плем’ям. Це був перший крок до скасування родового побуту; він став згодом прецедентом до того, що в склад атенських громадян приймалося осіб, які не належали навіть до атенського народу. Тезеєві також приписується поділ атенського народу, окрім ґеносу, фратрій і філ, на три класи: евпатридів, або шляхетних, з наданням їм права на виключне посідання громадських посад; геоморів, або хліборобів, і деміургів, або ремісників; останнім двом класам не було надано жадних особливих прав, і, виходить, для них такий поділ не мав практичного значіння. Але цей поділ важливий тим, що. він указує на нинішні суспільні елементи, що потроху позначались, а також тим, що звичайне посідання посад родового укладу особами лише відомих родин обернулося на безперечну їхню перевагу і ці родини, сильні своїм багатством, виділилися із роду в особливий привілейований стан, що його підтримувала державна влада, яка, що-йно народжувалась. Із цього-ж поділу видко, що розподіл праці між хліборобами і ремісниками гостро позначився і став значнішим суспільним фактором, ніж поділ на філи, фратрії й роди. Кінець-кінцем, заведений Тезеєм поділ на класи показав несумісність родового побуту з державним укладом. Як тільки з’явились початки держави, родовий звязок було порвано; члени роду поділилися на повноправних і неповноправних, а ці неповноправні знову на два класи, різні на ремесло і тому протилежні один одному.

Політична історія Атен з часу заведення установ Тезея та й до Солона мало відома. Ми знаємо лише, що посада базилевса поволі втрачала своє значіння, і на чолі держави стали архонти, що їх обиралося із евпатридів. Панування шляхетних було увесь час тяжке. А біля 600 року до нашої ери стало нестерпуче, бо нарід не виносив відсотків, що брали евпатриди за позичені гроші. Евпатриди жили в Атенах і біля Атен. Свої багатства вони набули морською торгівлею, все-ще з’єднаною з морським розбоєм. Вони вели грошове господарство, що роз’їдало й нищило господарство натуральне і древню структуру життя у сільській громаді. Родовий побут не міг утриматися за грошового господарства, заразом з ним зникло і колишнє господарство, що його він дбало стеріг. Ні ґенос, ні фратрія не знали ні боргової розписки, ні закладового свідоцтва на нерухому власність, як атеняни часів Тезея. С поширенням-же грошового панування евпатридів виробився звичай забезпечити того, що позичає, закладом майна, узаконилося зубоження дрібних господарів людьми грошовитими. Майже на всіх полях Аттики стояли стовпи з написами про те, що землю закладено такому-то за стільки-то. Якщо не було такого стовпа, то це здебільшого значило, що земля перейшла до евпатрида-лихвяря за прострочений борг або за невиплату відсотків. Колишній власник вважає себе щасливим, як його не проганяли з землі, а лишали на ній з правом користуватися одною шостою частиною жнив; решта, п’ять шостих, ішли на користь новому власникові, як орендна плата. Але на цьому справа не стала. Якщо зароблені од продажу землі гроші не покривали боргу, то винуватець мусив продавати своїх дітей у чужу землю, щоб виплатити борг. Батько, що продає своїх дітей! Ось перший наслідок батьківського права і моногамії! А якщо борг лишався непокритий, кровопивець-лихвяр продавав у неволю самого винуватця. Такий світанок цивілізації атенського народу!

За родового укладу такий правовий звичай був неможливий, а за державного устрою він якось потроху, непомітно, сам по собі установився, він, так мовити, нав’язався атенянам без їх відому і проти їх волі, він виплив із самої істоти суспільних взаємин, що тоді виникли. Вернімося до наших ірокезів. У них не могло установитися такого права. У ірокезів засоби до підтримання життя діставалось із року на рік однаковим способом і лише для свого вжитку, а тому у них не могло бути багатих і бідних, експлоататорів і експлоатованих. Звичайно, ірокези мало уміли користуватися з сил природи, але, у тісних межах своїх потреб, вони були повними господарями продукції. Вони не могли запобігти неврожаю, стати опір знесиленню риби в озерах і річках і птиці в лісі, але вони добре знали, що можна одержати з їхніми способами продукції. А можна було одержати лише засоби до підтримання життя, иноді мізерні, иноді багатші; це аж ніяк не могло довести до перевороту й у життьовому устрої, до розриву родового союзу, до розпаду членів роду і племени на два ворожих класи. Правда, продукція оберталася в дуже тісних рямцях, але продуценти, повторюю, були повними господарями своїх виробів. Останнє явище було великою перевагою способу продукції за періоду варварства; воно змінилося, як настала цивілізація, але його відродження є задача найближчого покоління, яке досягне цього за допомогою нині підлеглих людині сил природи і на підставі можливої тепер вільної асоціації.

Инакше було у греків. Отари і хатнє начиння перейшли у приватну власність і стали предметом виміну між поодинокими особами, перетворилися на товар. У цій переміні зародок усіх дальших змін суспільного устрою. Продуценти перестали самі споживати всі продукти своєї продукції; вони передавали ці продукти, вимінюючи, до чужих рук і позбавляли себе тім права ними володіти. Вони не знали дальшої долі своїх виробів, а це дало змогу новим господарям скористатися з них для експлоатації і поневолення продуцентів. Тільки те суспільство надовго зберігає владу над своїми продуктами і контролює вплив на суспільство продукційних процесів, яке не знайоме з виміном між поодинокими особами.

Атеняни на собі зазнали, як скоро за встановленням такого виміну і за перетворенням продукту на товар влада продуцента над продуктом замінюється владою продукту над продуцентом. За товаровою продукцією настала обробка поля поодинокими особами і потім обернення землі у приватну власність. Кінець-кінцем, з’явилися гроші, цей загальний заступник товару, що на нього вимінюються всі инші. Перед цією новою суспільною силою схилилося все суспільство, хоча цього не можна було передбачати, як вперше було встановлено спільну міру усіх товарів. І ця нова, що без волі і відому суспільства раптом з’явилась, сила далася в знаки атенянам своєю молодою міццю у всій своїй гостроті.

Що було робити? Древній родовий побут не в силу був спинити врочистий похід грошей, він не в силі був найти в своїх нетрах місця для грошей, винуватців і кредиторів, для примусового збирання боргів. А нова суспільна сила, проте, існувала, і ні скромне побажання, ні палке чекання, що повернуться добрі старі часи, не зітерли з лиця землі ні грошей, а ні лихвярства. Разом з тим родовому побутові було ще додано инших і другорядних ударів. Змішане мешкання по всій Аттиці, а особливо в Атенах, членів різних родів; і фратрій з кожним поколінням збільшувалося, не зважаючи на те, що атенянин не міг продати чужинцеві своєї хати, а лише свою землю. Розподіл праці між різними: галузями продукції, хліборобством то-що, з розвитком промисловости й торговельних зносин, також що-раз більше розвивався, населення поділялося за працею на досить постійні групи, із яких кожна мала багато нових спільних інтересів, а цих інтересів не могло бути ні в роді, ні в фратрії, і вони для свого забезпечення потрібували нових урядових установ. Кількість рабів значно збільшилась і стала значно більшою за кількість вільних атенян; по-первах родовий побут не знав рабства, а тому таке збільшення кількости рабів потрібувало способів, щоб держати у покорі таку велику масу людей. Кінець-кінцем, торгівля приваблювала до Атен багато чужинців, що шукали випадку швидко забагатіти, але через родовий уклад, вони не користувалися жадними правами і, не зважаючи на звичайну для атенян терпимість, лишалися чужинцями що до туземного елементу.

Словом, настав край родовому побутові. Суспільство переросло цей уклад, він не міг ні пом’якшити, ані знищити суперечностей, що його роз’їдали. А проте, держава непомітно росла й росла. Нові групи, що утворилися з розподілом праці по-первах між містом і селом, а потім між різними галузями міської праці створили нові органи для захисту своїх інтересів. Молода держава, для війни й особливо для захисту торговельної флоти, потребувала збройної сили, і в Атенах передусім військових кораблів: 3 цією метою ще до Солона, але коли саме, не знаємо, всю Аттику було поділено на невеликі округи — навкратії — по 12 у кожній філії. Кожна навкратія повинна була збудувати, озброїти і постачити екіпажом одно військове судно і ще виставити двох вершників. Ця установа вдвічі зачепила родовий побут. По-1) вона створила збройну силу, окрему від всенароднього війська і, по-2) заснувала поділ громадян з політичною метою не за родинними взаєминами, а за місцем мешкання. Що з цього вийшло, побачимо далі.

Родовий побут міг не прийти на допомогу експлуатованому народові, лишалося взятися за це державі. І вона допомогла народові Солоновим законодавством і ще більше зміцнилася за кошт колишнього укладу. Солон — яким робом було заведено його реформу 594-го року до нашого літообчислення, для нас все одно, — Солон був перший так званий політичний революціонер, але він, як і всі революціонери, торкнувся також законів власности. Всі політичні революції, аж до останніх часів, проваджено з метою надати переваги одному ґатункові власности над иншими, піднести один ґатунок власности на шкоду иншому. У Велику Французьку Революцію, заради буржуазної власности, втрачено власність феодальну; у Солоновому законі поплатилася власність кредиторів, виграла власність винуватців. Всі борги було оголошено недійсними. Докладно нам про цю справу не відомо: Солон у своїх політичних творах говорить, що він із закладеної землі зняв закладні стовпи і повернув із чужої землі доброхітних вигнанців і проданих в рабство. А цього досягнути можна було лише безпосереднім порушенням права власности. Справді, всі політичні революції, од першої та й до останньої, змагалися до того, щоб захистити власність одного роду, і щоб досягти цього, конфіскували, инакше кажучи, грабували власність иншого роду. Справедливо можна сказати, що протягом по-над 2.000 років приватна власність підтримувалася порушенням власности.

Але справа на скасуванні боргів не стала. Було вжито заходів зробити неможливим надалі обернення в рабство вільних атенян. 3 цією метою заборонено складання таких боргових зобов’язань, що по них винуватець відповідав своєю особою. Далі було визначено maximum розміру земельного участку поодинокої особи, і цим обмежено жадність евпатридів до набуття поземельної власности. Нарешті зроблено було зміни в державних установах. Із них для нашої мети найважливіші:

Скорочення кількости членів ради (сенату) до 400, по 100 від кожної філи. Це єдиний випадок збереження в нових установах звичаю колишнього укладу. Поділ громадян на чотирі класи, за розміром і прибутковістю і поземельної власности; для перших трьох класів maximum прибутку було визначено у 500, 300 і 150 медимнів зерна (1 мед. = 41 літру); хто одержував менше, як 150 мед. прибутку, або зовсім не володів нерухомою власністю, той належав до четвертої класи. На всі суспільні посади можна було обирати лише членів перших трьох клас, при чому найвищі посади віддавалося першій класі. 4 класа користувалася правом брати участь у суперечках і голосуванні народнього зібрання, більшість якого і становила 4 класі; народне зібрання обирало всіх урядових осіб, і перед ним вони відповідали за свої діла. Зібрання-ж видавало закони. Таким робом, хоча колишні привілеї аристократів було почасти відновлено у формі маєткових переваг, то нарід мав переважну владу. Поділ на класи став також за основу для нової військової організації. Перші дві класи становили кінноту; третя виставляє тяжку піхоту; четверта служила в легкій безпанцирній піхоті або на флоті і, запевне, одержувала утримання.

Солон запровадив у закон новий принцип: приватну власність. На підставі володіння поземельною власністю розподілялося між громадянами права і обов’язки:

Оскільки при цьому виграли маєткові відносини, оскільки втратили колишні кревні групи. Родовий побут зазнав нової поразки.

Визначення політичних прав за майном не є, одначе, таке встановлення, без якого не може існувати держава. Хоча такий розподіл прав і відогравав у історії державних установ дуже важливу ролю. Але багато держав, і при тому таких, що дійшли найкращого устрою, обходилося і обходиться без нього. І в Атенах він був лише тимчасовим. З часів Аристида й 4 класа дістала право посідити громадські посади.

За дальших 80-ти років у Атенах остаточно вкорінились нові установи, і вони не переставали розвиватися протягом дальшого століття. На розтовстіли лихвярів було надіто вуздечку і припинено безкрайнє зосередження в одних руках поземельної власности. Головними способами набуття стали торгівля і ремесла та штука, які що-раз поширювали своє виробництво, за допомогою праці рабів. Освіта посунулася вперед. Замісць первісної грубої експлоатації співгромадян експлуатувалося працю рабів і покупців із чужих земель. Рухома власність, багатства у грошах, у рабах і кораблях поволі збільшувалися і нагромаджувалися самі для себе, а не як засіб до набуття поземельної власности, як це було за минулих часів. Таким робом, нова класа багатих промисловців-купців, з одного боку, зняла переможню конкуренцію з колись могутніми евпатридами, а з другого боку — відняла ґрунт з-під ніг колишнього родового побуту. Члени різних родів, фратрій і філ осілися по всій Аттиці і так перемішалися, що вони вже не могли скласти якоїсь окремої установи; багато атенських громадян навіть не належало ні до одного із родів і, крім того, що-раз збільшувалась кількість чужинців, що жили під опікою обираного кожним із них повноправного громадянина.

Але партійна боротьба не переставала. Евпатриди домагалися повернення колишніх своїх прав і на якийсь час цього досягли, доки переворот, що його вчинив Клісфен, 509 року до нашої ери, не знищив, остаточно їхнього панування, а разом з тим і останніх рештків родового побуту.

Новий Клісфенів закон цілком ігнорував колишній поділ атенського народу на філі, фратрії і роди, Він заснував поділ народу на иншому принципі уже вжитому в навкратіях, — за місцем постійного мешкання. Бралося під увагу не належність до родового союзу, а лише сама осілість, це був, власне, не поділ народу, а поділ ділянки, ним занятої; у політичному розумінні: мешканців було обернено у звичайний додаток до землі.

Всю Аттику було поділено на 100 округ, дем; кожна округа користувалася із самоврядування. Громадяни (демоти) кожної округи обирали старшину (демота), скарбника і 30 суддів для розгляду дрібних справ. Кожна дема мала свій храм, свого богохранителя або героя й обирала жерців. Верховна влада належала загальному зібранню демітів. Морга справедливо зауважує, що таке управління є первообраз самоврядування американських міст. Атенська держава поклала за основу своїх установ ту одиницю, на якій спинилася найпередовіша держава теперішнього часу.

Десять таких одиниць, дем, становили місцеву філу, у відзнаку від родової. Місцева філа була не тільки політичною, але й військовою корпорацією; вона обирала філарха або старшину філи, начальника кінноти, таксіярха, що командував над піхотою, і стратега — головного командира над усім військом філи. Крім того, кожна філа виставляла 5 військових кораблів з екіпажем і командиром флоту. Кожна філа мала окремого опікуна із героїв Аттики, і ім’ям його називалася. Кінець-кінцем, філа обирала членів до атенського сенату.

Над демами і філами стояла атенська держава: рада (сенат) із 500 членів, по 50 від кожної філи, і народне зібрання, до складу якого входили з правом голосу всі атенські громадяни. Розпорядчими й судовими органами були архонти та инші урядовці. Виконавча влада не була зосереджена в одній особі.

Новий закон прийняв до. складу громадян тих неповноправних осіб з чужинців і вільновідпущених рабів, що жили тоді у Аттиці і цілком залежали від патронів. Органи-ж родового укладу було зовсім виключено із деревного закону і перетворилися вони на приватні релігійні громади. Але моральний вплив і погляди, що дісталися в спадщину від родового побуту, ще довго жили у народі, це відбилося на установленні поліцейської влади, як це зараз побачимо.

Відокремлена від однорідної маси збройна сила є відзнака держави. В Атенах описуваного часу обов’язок захищати державу від зовнішнього ворога і тримати в покорі рабів, кількість яких була більша за кількість вільних громадян, лежав ще на народньому виставленому флоті. Проти-ж громадян виставлялося поліцію, установлену разом з утворенням держави. Ця поліція була справжня кінна й піша жандармерія, озброєна стрілами. Її набиралося із рабів. Вільний атенянин вважав поліцейські обов’язки остільки осоружними, що він ладен був стати під арешт озброєного раба, щоб тільки самому не брати участи у такій ганебній справі. Молода держава потрібувала поліції, але вона не мала авторитету зробити почесним ремесло, що вважалося у родовому побуті безчесним по-суті.

Що встановлені Клісфеном основи державного устрою відповідали тодішньому станові атенського суспільства, показує швидке піднесення його багатства, торгівлі й промисловости. Нові суспільні й політичні установи також базувалися на класовому розрізненні, тільки не на розрізненні між шляхетним і простим народом, як колись, а на розрізнені між вільним і рабом, між клієнтом і громадянином. В час найбільшого розквіту нараховувалося 90.000 вільних атенських громадян (у тому числі жінки й діти), 365.000 рабів чоловіків і жінок і 45.000 клієнтів — чужинців і вільновідпущених. Виходить, на кожного дорослого громадянина припадало по 18 рабів і більше двох клієнтів. Більша частина рабів працювала коло широких мануфактур під доглядом наглядача; цим і пояснюється велика кількість рабів. Поруч з розвитком промисловости і торгівлі відбувалося нагромадження й зосередження багатства в небагатьох руках і об’єднання решти вільних, яким лишалося конкурувати з рабами у ремісництві, а це вважалося за ганьбу і не могло дати великої допомоги, або старцювати. Вони за тодішніх обставин з потреби вибрали останнє і довели державу до цілковитого занепаду. Не демократія згубила Атени, як запевняють европейські вчені, виляючи хвостом перед царською владою, а рабство, що однімало роботу у вільних громадян.

Атени виявляють собою типовий зразок того, як виникають із родового побуту державні установи, тому-що утворення держави в Атенах відбувалося без жадного насильного внутрішнього або зовнішнього втручання (узурпація Пізістрата не лишила слідів свою короткого існування), а також тому, що в Атенах безпосередньо із родового укладу повстала одна з найвищих форм держави, — демократична республіка і, кінець-кінцем, тому що нам відомо, як найдокладніше про виникнення Атенської держави.

VI

Римський рід і Римська держава

Згідно з переказом про заснування Риму, найраніше там оселилося кілька (за переказом — 100), злучених в одне плем’я латинських родів. За ними прийшло плем’я сабелів, і, нарешті, туди теж прийшло третє з різних елементів складене плем’я, обоє теж по сотні родів. З цього переказу видно, що первісну форму зберіг рід, і то в де-яких випадках він був пагінцем метернього роду, що залишився на батьківщині. Що-ж до племени, то всі три, без сумніву, штучно склалися здебільшого з елементів споріднених, на зразок племін, що утворилися природно, при чому неможливо, що підвалину кожного племени становило давнє, первісне плем’я. В Греції — фратрія, а в Римі курія складали промежній член між племенем і родом. Кожна курія складалася з десяти родів; всіх курій було тридцять.

Як відомо, римський рід в усьому був подібний до грецького; він являв собою, як і останній, дальший розвитою цієї суспільної одиниці, що її первісний образ ми зустрічали в червоношкірих у Америці. Через це ми лише коротко розглянемо римський рід.

Уклад старо-римського роду був такий:

1. Взаємне право спадщини між членами роду. Майно залишалося завжди в роді. Через те, що в цей час в римському роді, і в грецькому також, набрало сили батьківське право, то нащадки по жіночій лінії не належали до роду. За законами дванацять таблиць — це найстародавніші писані закони, що дійшли до нас — майно переходило до дітей, як до спадкоємців по крови; як не було дітей спадщина переходила до агнатів (родичів по чоловічій лінії), а як не було таких, то спадщину приймали члени роду. В усіх випадках майно мусіло було залишатися в роді. На цьому законодавстві можна простежити, як поволі в родовий звичай, через те, що збільшилось багатство і встановилась моногамія, вкорінялись нові правові відносини; початкову рівність права спадщини між усіма членами роду обмежено по-первах правом агнатів і потім правом на спадщину дітей і їхніх нащадків в чоловічому коліні; зрозуміло, що ці зміни записано в закони XII таблиць в иншому порядкові.

2. Спільне кладовище. Патріціянський рід Клавдія, як переселявся до Риму, крім ділянки землі одержав в місті місце для кладовища. За Августа доставили в Рим голову Вара, що загинув в Тевтобурському лісі, і поховали його в усипальні (gentilitius tumulus) роду Квінктілія.

3. Спільні свята, — sacra gentilitia.

4. Заборона шлюбів між членами роду. Такого встановлення, здається, немає в римських законах писаних, але його додержувалося за звичаєм. До нас дійшло багато імен людей обох полів, що взяли шлюб, і в жадній шлюбній парі родове ім’я жінки не подібне до такого самого імени чоловіка. Згадну заборону зазначає також право на спадщину. Із заміжжям жінка виходить із роду і позбавляється прав агната; ні вона, ні її діти не одержують спадщини, від її батька та його братів, бо ця спадщина виходила з роду. А таке усунення від спадщини має рацію лише в тім разі, коли жінці заборонено брати шлюб з родичом.

5. Спільна родова власність. Вона з’явилася за архаїчного часу поділу племінної території. В латинських племін їхніми землями володіло почасти плем’я, почасти рід і почасти володіли поодинокі господарства, що часто складалися з кількох родин. Поділ землі між окремими особами почався з Ромула. Кожна така ділянка мала два юґери (щось до десятини). Проте, і надто пізніше ми подибуємо ще землі, якими користується увесь рід, не кажучи вже про землю, що належала державі, про центр, біля якого оберталася вся внутрішня історія республіки.

6. Обов’язок взаємної підтримки і захисту. Про це в писаній історії збереглися лише натяки; Римська держава з самого початку виявила стільки сили, що право захисту від образ перейшло на неї. Як арештовано було Аппія Клавдія, то весь його рід також і його особисті вороги, наділи жалібний одяг. Під час другої Пунічної війни де-які роди побажали викупити із полону своїх родичів, але це їм сенат заборонив.

7. Право називатися спільним родовим назвиськом, що зберіглося й під час імперії. Вільновідпущеним дозволялося називатися іменем того роду, до якого належав його колишній пан, але без родових прав.

8. Право прийняття до роду сторонніх людей через усиновлення в одну із родин роду.

9. Про право вибирати і скидати старшину нігде не згадується. Та через те, що по-первах і посади, починаючи з царя, заміщалося або за допомогою обрання або з настановлення і навіть жерці курій вибиралися царем, то є достатня основа гадати, що й родових старшин (principes) вибиралося і, мабуть, вже з однієї і тієї-ж самої родини.

Отакі були права римського роду. За винятком переходу до батьківського права, що вже відбувався, ці права є певне відображення прав і обов’язків ірокезького роду. І із-за римського роду ясно виглядає ірокез.

Пройшло 300 років, як засновано було Рим, а родова спілка була ще така міцна, що патриціанський рід Фабіїв, з дозволу сенату, але на свій страх, оголосив війну сусідньому місту Веї. 306 Фабіїв пішли в похід, ворог зробив засідки і перебив їх усіх, : залишився живим лише один хлоп, що й вів далі рід Фабіїв.

Вище ми сказали, що десять родів становили курію. Вона користувалася більшими правами, ніж грецька фратрія. Кожна курія мала особливі релігійні обряди, свою святиню й своїх жерців. Десять курій складали плем’я (трибу), що, мабуть, як і нищі римські племена, вибирало по-первах самого старшину — воєначальника і головного жерця. Всі ці племена становили римський нарід, Populus Romanus. Виходить, для того, щоб належати до римського народу, слід було бути членом одного з родів і разом з тим членом курії і триби. Суспільний устрій римського народу був отакий: урядова влада була в руках сенату, що, як справедливо зазначив Нібур, складався із старшин 3-х родів; сенатори, як найстаріші в роді, називалися батьками, patres; а сенат значив рада найстаріших (ot senex, старий). За звичаєм, кожний рід посилав до сенату членів однієї родини, і через це в Римі утворилася класа родового дворянства, якщо можна так сказати; такі родини одержали звання патриціїв і претендували на виняткове право засідати в сенаті і займати всі урядові посади. Час від часу нарід погодився на такі привілеї, і вони обернулися на справжнє право. Цю переміну переказ малює в такому вигляді, немов-би то Ромул подарував першим сенаторам патриціянське право. Сенат, як атенське буле, де-які справи вирішував остаточно, а инші, найважливіші і всі нові закони підготовляв, щоб подати на вирішення народнього зібрання. Народні зібрання називаються comitia curiata (зібрання курій). Нарід збирався куріями, а кожна курія, мабуть, родами; як голосувалося, то кожна з трицяти курій подавала один голос: Comitia curiata ухвалювала або відкидала закони, вибирала всіх вищих урядовців, починаючи з царя (rex), оголошувала війну (а мир складав сенат) і вирішувала, як найвище судилище, всі кримінальні справи. за які римського громадянина могли присудити на смерть. Поруч із сенатом і народнім зібранням стояв цар — rex, обов’язки і права якого відповідали однаковим грецького базилевса. Римський цар зовсім не був той самодержавний пан, яким його уявляє Момсен[5]. Цар був воєначальник, головний жрець; і голова суду на де-яких строго визначених справах. Правом над життям волею і власністю громадян він користувався остільки, оскільки це виходило із дисциплінарної влади над військом і із права голови суду на виконання судового присуду. Посада царя не була спадкова. Мабуть, як думає попередник, його обирала comitia curiata, також вона урочисто давала йому посаду. Доля Тарквінія Гордого виявляє, що царя можна було позбавити влади.

З вищесказаного видно, що римляни під час так званого періоду царів подібно до греків героїчного часу складали військову демократію засновану на родовій спілці. Правда, де-які курії й триби штучного походження; але вони утворилися згідно з архаїчною громадянською формою, що справді існувала, вони виділялися із справжніх курій і триб, якими оточені були з усіх боків. Згодом з’явились патриції з особливими правами, і царська влада поволі поширилась, але це не змінило головного характеру перших установ, про які лише і мова йде туї.

Тимчасом населення міста Риму і поширеного завоюваннями Римського краю час від часу збільшувалось почасти від переселень, почасти мешканцями завойований латинських земель. Всі ці нові обивателі держави (питання про клієнтів я залишаю осторонь) cтояли по-за ранішніми родами, куріями й трибами і не належали до складу римського; народу, Populi Romani. Особисто вони були вільні, могли володіти поземельною власністю, платили податки і відбували військову службу. Але вони не могли бути на громадянських посадах, засідати в народньому зібранні і не брали участи в розділі громадянських нив у завойованих територіях. Одним словом, вони не брали участи в уряді, вони складали плебс. Дужий числом, що збільшувалося що-разу з новим завоюванням, дужий військовою освітою і зброєю, плебс являв собою грізну масу проти народу, Populus Romanus, замкнутої класи, приріст якої обмежувався лише натуральним намноженням. Що до багатства плебс не поступався populus’ові; він володів майже такою самою кількістю землі, як і populus, а торгівля і промисловість зосереджувались в його руках.

Без того темна початкова історія Риму була ще дужче затемнена раціонально-прогматичними з’ясованнями і повідомленнями юристів-істориків, і ми не знаємо нічого остаточного ні про час, ні «про розвиток, ні про привід до того перевороту, що поклав кінець родовому укладові. Ми знаємо лише що його причина полягала в боротьбі між двома класами, між плебсом і populus’ом.

Законодавство, що приписується Сервію Туллію, подібне до законів Солонових, установило нове народне зібрання, членами якого були всі громадяни (populus) і всі плебеї, що відбували військову службу. Все чоловіче населення, здатне носити зброю, було розподілено, згідно з володінням поземельною власністю на 6 клас. До першої класи належали господарі ділянок землі ціною 100 т. асів (ас — 2,30 к.), до другої — 75 т., до третьої — 50 т., до четвертої — 25 т., і до п’ятої — 11 т. асів. До шостої класи належали пролетарі, що мали невеликі ділянки землі, вільні від податків і військової служби. В новому народньому центуріятському зібранні (comitia centuriata) громадяни, згідно з розділом класів для відбування військової повинности, засідали й подавали голоси по центуріях. Кожна центурія мала один голос. В 1-й класі було 80 центурій, в 2-й — 22 і в 3-й — 20, в 4-й — 22, в 5-й — 30 і в 6-й —1, лише заради ввічливости. До цього слід додати 18 центурій вершників з найбагатіших громадян. Всіх центурій було 193; більшість голосів 97. Виходить, більшість була завжди на боці вершників і першої класи, що мали 98 голосів; при їхній одностайності инші центурії навіть не вотували, — остаточне вирішення було постановлено.

Це нове центуріятське зібрання одержало всі політичні права (за винятком де-яких неважливих, номінальних) ранішнього куріяльного зібрання. Через це останнє незабаром перестало жити, а курії і триби, як і в Атенах, зійшли до приватних релігійних громад, що. трималися довгий час. Всі родові племена було усунуто з державного управління установленням, з наданням певних прав, 4-х місцевих триб, що з них кожна забирала в місті особливий квартал.

Отак в Римі ще до скинення так званих царів розруйнувався ранішній, заснований на кревному спорідненої громадський лад, місце якого взяли державні установи, засновані на територіяльнім розподілі і на маєтковій різниці. Із запровадженням нового законодавства урядову владу складали обов’язані військовою службою громадяни, і уряді не брали участи не лише раби, але й звільнені від військової служби пролетарі.

Біля цього нового законодавства — воно розвивалося в тім самім напрямку і після вигнання за прагнення до необмеженої влади останнього так званого царя Тарквінія Гордого, при 2-х військових ватажках (консулах), що замінили, царя з однаковою владою як у ірокезів, — біля цього законодавства оберталася вся історія Римської республіки з її боротьбою патріціїв з плебеями, що прагнули одержати доступ до державних посад і участь в громадському полі, і повільним утворенням з патріціїв класи великих капіталістів і землевласників, до яких; перейшли землі плебеїв, що зубожіли від військової служби. Великі власники при цьому почали обробляти ниви за допомогою рабів і навіть більшу частину землі обернули на пасовиська; це обезлюдило Італію і не лише сприяло утворенню імперії, але й одкрило варварам шлях до Риму.

VII

Рід у кельтів і германців

Брак місця не дозволяє мені взятися за родові установи, що існують і тепер в більш або менш чистій формі в багатьох диких і варварських народів, і простежити ці установи в стародавній історії азіятських культурних народів. Окреслю дише в небагатьох словах рід у кельтів і германців.

Старі кельтські закони дають. живу картину родового побуту: в народній свідомості ірландців пам’ять про нього береглася до цього часу, хоч англійці вже давно її зруйнували живосилом, в Шотландії родовий побут зберігся цілком до половини минулого століття, аж поки англійці його не знищили зброєю, законами і судовими вирішеннями.

В старих уельських законах, виданих за кілька століть до англійського завоювання і ніяк не пізніше XI століття, є вказівки на поодинокі випадки громадянської оранки, що раніш без сумніву було загальним правилом. Кожна родина сама користувалася з 5 акрів землі, і крім того, брала участь в громадянській оранці особливої ділянки, і врожай цієї ділянки поділявся між громадянами. Не може бути сумніву, що такі сільські громади, подібно до громад ірландських і шотландських, були представники роду, або частини роду; не може бути сумніву навіть в тому разі, якщо новий розгляд уельських законів (на що тепер я не маю часу) не потвердить цього безпосередньо. Але безпосередньо потверджують уельські та ірландські історичні джерела, що в XIX столітті випадковий шлюбне було ще витіснено моногамією. В Уельсі шлюб не розводився лише після сім років; супруги могли розійтися, як до семи років не доставало лише трьох ночей. Перед розводом майно поділялося: жінка ділила, чоловік вибирав ту або иншу частину. Мебель розподілялося, ґрунтуючись на вельми чудних правилах. Якщо чоловік вимагав розбрання, то він вертав жінці її посаг з де-якою прибавкою; якщо вона вимагала розводу, то вона одержувала менше, коли розподілялося. А що до дітей, то з двох, які залишилися в батька, один ішов за матірю, при чому до першого переходили старші й менші, а до другої — середні. Якщо після розводу жінка сходилась з иншим чоловіком і перший чоловік вимагав її назад, то вона мусіла була повернутись до нього, хоч-би її одна нога була вже на шлюбній постелі. Якщо вона прожила з другим чоловіком 7 років, то вони вже вважалися чоловіком і жінкою, якщо навіть не були формально повінчані. Дівки до заміжжя цнотливістю не відзначалися, та її й не вимагалося; постанови, що відносяться до цнотливості, дуже фривольного характеру і не погоджені міщанською мораллю. За перелюбство чоловік міг побити жінку (один з 3-х випадків, коли чоловікові дозволялося бити жінку; за побої по-за цими випадками його каралося), але тоді його позбавляно права на якусь иншу насолоду, бо за один і той-же самий злочин треба було або спокути, або кари, але не того й другого. Жінка могла вимагати розводу в багатьох випадках: досить було неприємного запаху із рота чоловікового. В законах велике значіння надається викупові, що його платиться старшині племени або цареві за відому від права першої ночи (gorhmerch), відкіля середнє вічне marcheta і французьке marquette. Жінки мали голос в народнім зібранні. Ті самі постанови мали силу в ірландців, і в них тимчасовий шлюб був звичайний і, як розводилися, жінка користувалася точно визначеною великою перевагою, і її нагороджували навіть за хатню роботу; і в них була «перша жінка» і побічні жінки, і при спадщині не робилося різниці між законними й незаконними дітьми. Всі ці відзнаки такого випадкового шлюбу, поруч з яким північно-американська шлюбна форма здається строгою; але такий випадковий шлюб немає нічого дивного в XI столітті в народу, що ще за часів Цезаря жив у шлюбі групами.

Ірландський рід (рід — септ, плем’я — клан) посвідчується і описано не лише в старих законах, але й англійськими юристами XVI століття, що управляли землями кланів в доменах — уділ англійського короля. В той. час земля становила спільну власність клану або роду, за винятком лише тієї частини, яку старшини обернули на. свою приватну власність. Як помирав якийсь з членів роду, його господарство, його наділ ставав вільним, а старшина (caput cognations), як звали його англійські юристи, брався до пере розділу усієї землі. Цей перерозділ робився тим самим способом, як у германців. Ще років 40-50 тому в де-яких ірландських селах існував подібний перерозділ. Звичайно селяни орендували окремі ділянки землі з ранішньої їхньої родової власности, відобраної англійцями і кожний платив оренду за свою ділянку; заорендувавши всю землю, селяни з’єднали всі ділянки до купи, виділили землю для оранок і луки; і ділили їх на ділянки за якістю ґрунту і зручністю, і кожний хазяїн одержав свою частину в кожній ділянці. Вигін і инші землі залишалися на спільне користування. І в політичних партіях аж до цього часу з’являються риски родового побуту. Так, де-які з партій, що на їх розподіляються ірландські хлібороби, мабуть, англійцям незрозумілі цілком і здаються нерозумними й недоцільними. Єдина їхня мета, як здається, — влаштовування улюблених ними врочистих боїв. Проте ці партії дають штучне оживлення, останній відгук зруйнованого родового побуту, зазначають спадковий родовий інстинкт. Є в Ірландії місцевості, де рід майже аж до цього часу утримався на місці своєї осілости; так, ще в 30-х роках цього століття в графстві Monaqhon більша частина мешканців мала всього четверо різних прізвищ, а це значить, що більшу частину населення складали нащадки 4-х родів або кланів.

В Шотландії родовий побут зруйнувався, як було придушено повстання 1754 р. Який член родового укладу встановив клан, ще цілком не відомо, але що він був один з членів родового укладу цілком безсумнівно. В романах Вальтера Скотта надзвичайно життьово змальовано шотландський клан. Він являє собою, каже Морган, «зразковий тип родової організації і родового розуму, наочний приклад цілковитої підлеглости особи родовому началу… Риси родового побуту виявились у всьому: в розбратах, в кривавій помсті, розподілі території на клани, в громадянському користуванні землею, у вірності інтересам клану і вірності його старшині… Походження вважалося по батьківській лінії, через це діти чоловіки залишалися в клані, а діти-жінки переходили в батьківський клан». Але до цього в Шотландії було в ділі матернє право, як доводить той факт, що в царському роді піктів наслідування йшло по жіночій лінії. Зберіглося навіть у скоттів, як це ми бачили в уельсів, від шлюбу групами право старшини або царя на першу ніч з кожною нареченою, якщо не було викупу; це право надавалося старшині або цареві, як останньому заступникові архаїчного спільного чоловіка. Це саме право — часто зустрічається на крайньому північному заході Північної Америки — воно мало силу в руських і скасовано X століття великою княгинею Ольгою.

Комуністичні господарства кріпацьких родин, подібні до слав’янських родин і громад, в сербо-хорватській землі, що існували у Франції до самої революції, особливо в Ніверне й Франш-Конте, теж лишок родової організації. Ще й тепер в Zouhans (Салона й Луара) трапляється багато великих, своєрідно збудованих, селянських будинків з загальною залою й спальнями навколо, де живе кілька поколінь однієї родини.

Існування родового побуту у германців до самого переселення народів було без сумніву. Германці зайняли землі між Дунаєм, Райном, Вислою й Північними морями лише за кілька століть до нашої ери, кімври й тевтони жили мандрівниками, а свеви оселилися на постійних місцях лише за Цезаря. Про них Цезар каже буквально, що вони оселялися родами й тіснішими союзами родичів (gentibus cogna — tionibus), а в устах римлянина роду Юліїв слово gentibus має певне значіння. Те саме можна сказати, взагалі, про германців; навіть у провінціях, що завойовані від римлян, вони оселялися родами. За аллеманським народнім правом XVIII століття genocalogia й хліборобська спілка були тотожні, а це виявляє, що цей нарід, як і свеви, оселився родами, gentes, і кожному родові було наділено особливий край. У бургундів і лонгобардів рід називався fara, й за бургундським народнім правом назва faramanni (член роду) й бургундець були тотожні й їх протиставляно назві жителя римського походження, що не належав, звичайно, до бургундських родів. Виходить, і в Бургундії землю було поділено між родами. Так розвязалося питання про faramanni, що більше ста років звертало на себе увагу німецьких юристів. Хоч назву fara ми натрапляємо й у готського, й у великого германського народу, та хто зна, чи була вона загальною у всіх германців. В німецькій мові дуже багато корневих слів для визначення родства, й цих самих слів уживаються в висловах, що мають відношення до родового побуту. У германців однаково, як і в греків і в мексиканців, військовий устрій кінного загону й клинцевиної пішої колони було засновано на родових групах. Таціт каже, що військовий устрій розподілявся по родинах і споріднених спілках; така невизначеність вислову є наслідок того, що за часів Таціта рід був уже встановленням, що віджило своє.

А ранішнє його існування рішуче потверджує той самий Таціт в тім місці, де він каже: дядько по матері дивиться на свого небожа, як на сина, й дехто вважає кревний звязок між таким дядьком і небожем ближчим і святішим, ніж між батьком і сином. Через це при вимозі аманата мають за ліпшого сина сестри того, який дає поруку, а не його власного сина. Це живе відображення первісного роду, організованого за матернім походженням, що особливо властиве германцям.[6] Якщо один з членів такого роду, представивши, як аманата, свого сина, потім не виконував своєї присяги й сина позбавляли життя, то це стосувалося лише до батька. А якщо дядько віддавав в аманати сестриного сина й не виконував присяги, що дав, а небожа карали на горло, то це вважалося за порушення найсвятішого для родича обов’язку; найближчий родич, який мусив навмисне дбати про хлопчика або юнака, сам був приводом його смерти. Він мусив був або не віддавати його аманатом, або рішуче виконувати угоду; Щоб довести існування у германців родового укладу досить наведеного місця з Таціта.

В усьому иншому, за часів Таціта, матернє право вже поступилося місцем батьківському; діти наслідували батька, не було дітей — наслідували брати й дядьки по батькові й по матері. Допущення на спадщину братів матері — лишок матернього права, що зберігся, й це доводить ще недавнє запровадження права батьківського. Навіть на початку середніх віків зустрічаються сліди матернього права. Ріднім з батькового боку у важливих справах не дуже вірили; через це, якщо феодал вимагав од міста кріпака, що втік туди, то кріпацьке становище останнього, наприклад, в Авзбурзі, Базелі й Кайзерславтерні, мусіли були присягою потвердити шість близьких кревних родичів, лише по матері (Maurer, Städtevf., I.S. 381).

Дальший слід матернього права, що вмирало — незрозуміла римлянам пошана в германців до жінки. Так, як складалося угоду, дівчину шляхетної родини вважалося найнадійнішою запорукою її виконання; думка про полон або рабство жінки була для германця нетерпима, й, збудоражений нею, він сміливо кидався на ворога; на жінку він дивився, як на щось святе, надхненне, питав у неї поради в найважливіших справах; пророчиця Веледа, напр., була душою Батавського повстання. Жінка була необмежена господиня в будинкові; вона, старі й діти виконували всі хатні роботи; чоловіки полювали, п’янствували й лінувалися. Отак каже Таціт про те, хто обробляв землю, він мовчить, але з його повідомлення, що раби платили податок, а не виконували тяглових робіт, можна зробити висновок, що дорослі чоловіки виконували не складні хліборобські роботи.

Вище сказано було, що в германців існувала форма випадкового шлюбу, який поволі переходив в єдиний шлюб. Проте, строгої моногамії ще не було; між знатними дозволялося многоженство. Дівчата відзначалися цнотливістю (не так, як у кельтів). Таціт з особливим захопленням говорить про непорушність шлюбного союзу. Розбрання дозволялося лише тоді, як жінка скакала в гречку. В цьому оповіданні Таціта багато недоказаного й дуже помітно бажання намалювати розбещеним римлянам картину добродійного життя. Але якщо в своїх пущах германці й були справжні лицарі добродійности, то, проте, при найнезначнішій зустрічі з зовнішнім світом вони опустилися до рівня середнього европейця того часу, а оселившись між римлянами, втратили останні сліди моральної строгости й втратили їх раніш, ніж забули німецьку мову. Щоб переконатися в цім, треба лише заглянути в твори Григорія Турського. Розуміється, що в первісних пущах Німеччини не могла виявитися: досконалість почуттьової насолоди подібна до римської, і це вже — моральна перевага германського світу перед світом римським; на що-ж, крім того, приписувалося германцям почуттьову витриманість, що ніде й ніколи не складала відзначної якости всього народу?

З родового побуту виходив обов’язок наслідувати дружбу й ворожнечу батька або родичів і платити віру, що заміняла ранішню кревну помсту за вбивство або покалічення. Існування віри, яку ще недавно вважалося за суто німецьку установу, тепер доведено у сотні народів і в усіх вона є пом’якшена форма родової помсти. Ця постанова є й у американських індійців, однаково як і обов’язкова гостинність. Тацітів: опис останнього в германців навіть в дрібницях подібний до такого самого Морганового опису гостинности в індійців.

Палка й безкінечна суперечка про те, чи була земля германців за часів Таціта приватною власністю, і як розуміти покази історика що до цього питання, коли доведено, що в усіх народів оброблялося землю по-первах спільно усім родом, потім комуністичними родинами, які зазначає у свевів Цезар, і кінець-кінцем поодинокими родинами періодичним переділом землі; цей переділ і досі вдержався по деяких місцях Німеччини. Германці протягом не більше за 150 років, від Цезаря до Таціта, перейшли від обробки спільно, про це за свевів каже Цезар (він каже: в них не було окремого або поземельного майна, що складало приватну власність), до посімейного володіння з щорічним переділом, і це великий поступ. А перехід за такий короткий час, і без всякого зовнішнього втручання, від громадського володіння до гостро обмеженої приватної поземельної власности ніяк не можливий. Через це я читаю відоме місце Таціта так: германці мінялися щорічно землею, що обробляли (перерозподіляли), і, по-над те, в них лишалося ще досить громадської землі, а така система землеробства й землекористування відповідає родовому укладові германців того часу.

За часів Цезаря одна частина германців мала постійне місце де жила, друга його шукала; а за часів Таціта германці вже більш, як століття, посідали одні місця й це відбилося на очевидному поступі й продукції життьових засобів. Германці жили в локгаузах (зміцнених будинках); одяг їхній був найпервісніший, плащ з грубої вовняної тканини, звіряча кожа, в жінок і вельможних спідній одяг з лляної тканини. Харчі, — додає Пліній, — молоко, м’ясо, дикі овочі й вівсяний кисіль (до цього часу національна їжа Ірландії й Шотландії). Отари, — то було все багатство.

Порода животин була погана; рогатизна дрібна, мізерна безрога; коні невеликі, поні з тихим ходом. Гроші вживалося рідко, й лише римські. Виробів із срібла й золота не виробляли й не гонилися за ними; залізо було рідкістю й, здається, його не здобувалося на місці, а привозилося. Принаймні так було в племін, що жили по Райну й Дунаю. Рунічного письма (наслідування грецькому й латинському алфавітові) вживалося у релігійних обрядах. Ще приносилося людські жертви.

Одним словом, перед нами народ, що недавно перейшов із середньої у вищу фазу варварства. Германські племена, що жили зовсім по-сусідському з римлянами, одержували від останніх вироби римської індустрії й не заводили в себе ні металічного ані ткацького виробництва; вони встановилися на північнім сході, біля Балтійського моря. Зброя, знайдена в болотах Шлезвіга, — довгий залізний меч, кольчуга, серебряний шлем то-що, разом з римськими монетами кінця II століття, — а також і поширені на великому просторі металічні речі тоді, як народи переїздили — германського виробництва гарного оздоблення й своєрідного типу. Хоч і видно в них наслідування римських зразків. Але переселення до цивілізованої Римської імперії скрізь спинило розвиток національної германської промисловости за винятком Англії. Одноманітність германських виробів так падає на віч, що здається, немов-би різні речі, що перебувають в. Бургундії, Румунії й на березі Азовського моря, вийшли з тих самих майстерень, де продукувалося речі англійські й шведські, й ті й инші без сумніву германського походження.

Суспільний устрій германців теж відповідав вищій фазі варварства. За Тацітом, кожне плем’я мало раду старшин (principes), що остаточно вирішувала не дуже то вже й важливі справи, а важливі підготовлювала, щоб дати на затвердження народнього зібрання. Останнє на нижчій фазі варварства було, як ми бачили в американців, зібранням родичів і лише згодом племени або спілки племін. Обов’язки старшин (principes) гостра відрізнялося від обов’язків військових ватажків (duces), однаково як у ірокезів. На утримання старшин ішли почесні подарунки від членів племени, це були такі речі: худоба, пашня то-що. Старшин обиралося, як і в Америці, здебільшого з однієї родини; перехід до батьківського права сприяв і тут, як і в Римі й Греції, повільному переходові посади старшини з виборчої на спадкову й утворенню цим в кожнім роді однієї шляхетної родини. Це так звана племінна значна старшина зникла підчас пересування народів, або незабаром після нього. Військовими ватажками обиралося найталановитіших; тут не заважалося на походження. Вони користувалися невеликою владою й набирали впливу лише особистими ділами; справжня дисциплінарна влада у війську належала, за твердженням Таціта, жерцям. А урядова влада належала народньому зібранню. В зібранні головував цар або старшина племени, ухвалював вирішення нарід, — негативне — галасом, позитивне — голосними вигуками (горланив і брязкав зброєю). Народне зібрання чинило також суд: воно приймало скарги й ухвалювало присуд: кара на смерть призначалася за боягузтво, зраду й неприродні полові зносини. Зібрання родове і дрібніших підрозділів також чинило судові обов’язки за головуванням старшини, що, як в усіх первісних німецьких судах, лише керував дискусіями й становив на обмірковування питання; рішення ухвалювало зібрання.

За часів Цезаря утворились спілки племін; у де-яких з них навіть були царі; головні військові ватажки так у греків, як і в римлян, прагнули, так званої тиранії й иноді такі прагнення не були без наслідків. Такі щасливі узурпатори не були, проте, необмежені державці, хоч вони й намагалися позбавитись від кайданів родового укладу. Вони часто нагороджували почестю, місцями й маєтками своїх фаворитів з вільновідпущених рабів, що стояли дуже низько в суспільнім побуті, бо не були членами роду. Те саме продовжувалось після того, як завойовано було Римську імперію, коли військові ватажки стали царями великих країн. У франків раби й вольноодпущені відогравали важливу ролю по-первах при дворі, а потім і. в державі; вони були родоначальники нової значної старшини.

Установленню царської влади сприяла дружина. В червоношкірих Америки, як нам відомо, по-за народнім військом, тимчасово створювалися особливі військові братства, що виходили в похід на свій страх і відповідальність.

В германців такі дружини перетворилися на постійні. Ті військові ватажки, що уславилися, збирали юрбу зазирливих на чуже добро молодців, і війскові ватажки і дружина присягали на взаємну вірність. Ватажок утримував, обдарював та ієрархічно розподіляв дружини; на лейб-гвардію й постійне військо для невеликих походів і на готовий кадр старшин для великих. Судячи по дружині Одоакра в Італії, вони не могли бути дуже чисельні, але, не зважаючи на те, як їх заведено було, почався утиск народньої волі, що продовжувався за часів і після Великого Переселення Народів, бо, по-перше, вони сприяли установленню царської влади і, по-друге, їх можна було утримувати в зборі, як зазначив ще Таціт, лише постійними війнами й грабіжницькими наскоками. Грабунок став метою війни. Не було діла поблизу — ватажок із своєю дружиною допомагав воювати сусіднім народам, якщо можна було сподіватися на здобич. Чисельне германське допоміжне військо, що під римським стягом билося навіть проти инших германців, частиною складалося з таких дружин. В цім слід шукати зародку ландскнехтів, цієї ганьби й прокляття німців. Як покорено було Римську імперію, царські дружини доставили другий контингент класі шляхетних; перший складався з вільноодпущених і придворних службовців.

Отже, державний уклад народів, що склався з германських племін, цілком похожий на такого в греків героїчного часу й у римлян часу, так званих, царів: народне зібрання, рада старшин, воєначальник, що прагнув справжньої царської влади. Це був найдосконаліший уклад, до якого міг піднестися родовий лад; це був зразковий уклад вищої фази варварства. Але з розвитком суспільства рамці цього укладу стали тісні; він занепав, і місце його посіла справжня держава.

VIII

Утворення Німецької держави

За свідченням Тацітовим, германці були дуже чисельні. Приблизне поняття про кількість окремих германських народів можна скласти собі за свідченнями, що їх дав Цезар: він вважає, що узіпети і тенхтери, що з’явилися на лівому березі Райна, складали до 180.000 душ, разом з жінками й дітьми, так що на кожний народець припадало приблизно до 100 тисяч душ[7] — число значно більше, наприклад, від кількости ірокезів, яких у найкращі для них часи було всього 20.000 душ. Не зважаючи на свою нечисельність, ірокези наводили страх на всіх землях між великими озерами й до Огіо й Потомака. Землю, що оселяв кожен окремий германський народець, можна визначити, за відомостями, що дійшли до нас, в 10.000 кв. кіл., або в 182 кв. географічні мілі. А через те, що Germania Magna римлян, від Райна до Висли, оселяла до 500.000 кілом., то, при середній кількости кожного окремого народ ця 100.000 душ, можна гадати по всій Германії 5 міл. люду, — дуже велика кількість для групи варварських народів, надзвичайно мала для теперішнього часу — десять чоловік на один кв. кілометр, або 550 на 1 кв. мілю. Але цими 5 мільйонами не обмежується кількість германців. На всім протязі Карпат, до самого гирла Дунаю, жили різні германські народці готського племени, вони були дуже нечисельні, це видно з того, що Пліній вважав їх за 5-е головне плем’я германців і що вони ще за 180 років до нашої ери були на службі македонського царя Персея й у перші роки Августового царювання оселились аж до Адріянополя. Взявши кількість всіх цих народців лише в мільйон одержимо велике число всіх германців у 6 мільйонів.

Як осіли всі ці народці постійні місця в Германії, то збільшування їхньої кількости йшло що-раз швидче, це потверджується зазначеними вище успіхами промисловости. Речі, добуті при розкопці Шлезвігських болот, судячи з найдених там римських монет, належать до III століття по Р.Х. В цей час по березі Балтійського моря вже процвітало металічне й ткацьке виробництво, відбувався живий вимін з Римською імперією, й багаті користувалися з деякої розкоши, все це доводить густоту населення. З цього самого часу починається поступовий рух германців на низ всього Райну, по римському кордонному валу і від Балтійського до Чорного моря, а це вже прямий доказ великого намноження германців, що примусили їх шукати нових земель. Рух продовжувався щось до 300 років, протягом яких головне плем’я, готське (за винятком скандинавських готів і бургундів), рухалося на південний схід і становила ліве крило поступового руху; центр становили зверхні і південні германці (гермінони), що йшли до верхнього Дунаю, й праве крило — із кевони, що одержали назву франків, вони йшли за Райн; на долю інгевонів досталася Британія. На прикінці V століття знесилена, квола, безпорадна Римська імперія була зовсім одкрита для приходу германців.

Ми були біля колиски грецької й римської цивілізації. Тепер ми стоїмо біля її могили. Нівелятивний молот римського всесвітнього панування мав силу по всім узбережжі Середземнього моря й мав силу кілька століть. Національна мова скрізь, за винятком Греції, поступилася місцем зіпсованій латинській; й з иншого погляду майже зникли національні відзнаки; не було більше галлів, іберів, лігурів, нориків, — їх обернули на римлян. Римське керування і римське право замінили стару родову спілку, а з цією заміною зникли останні сліди місцевої й національної властивости. Нові римські порядки виявляли лише брак всякої національности; з цієї різнобарвної маси почали виступати елементи нових народів; говірка латинської мови різних провінцій поволі що-раз гостріше відрізнялись одна від одної; природні кордони, що відокремлювали раніше самостійні одиниці: Італію, Галлію, Еспанію, Африку, знову дали себе почути. Не існувало творчої сили, щоб спроможна була поєднати ці елементи великих народностей, які народилися. Ніде не виявлялося здатности розвинути ці елементи, сили протиставити римському пануванню, творчости утворити щось нове. Величезне кількістю населення широких земель звязувала лише одна влада Римської держави, влада, що потроху оберталася на лютого ворога й грубого гнобителя цього населення. Провінції задушили Рим; сам Рим став провінціяльним містом — привілейований, але не власний, не центр світової імперії, навіть не столиця імператора і його заступників. Вони обирали своєю резиденцією Костянтинопіль, Трір, Мілан. Римська держава обернулася на велетенську складну машину для висмоктування соків з підданних. Податки й різні повинності довели масу населення до злиднів; цей утиск збільшували до неможливости побори заступників, зборщиків податку, салдатів. Ось до чого довело Римську державу світове панування: вона заснувала своє право на життя на збереженні внутрішнього ладу й на зовнішнім захисті від варварів. Але цей лад був гірше від найгіршого безладдя й населення бачило у варварах, не більш не менш, як своїх визволителів.

Соціяльне становище було так саме погане. Уже в останній час республіки римське панування заснувалося на немилосердній експлоатації підлеглих провінцій, імперія не лише не припинила цю експлоатацію, але узаконила її. Разом з занепадом держави росли податки й повинності, збільшувався ганебний грабунок урядовців. Покорителі народів, римляни, не видавалися торговими й промисловими здібностями, лише в лихвярстві вони перевищили все до них і після них зроблене. Торгівля, яку вони застали в завойованих провінціях, загинула од урядовницьких хабарів; вона збереглася лише в Східній Грецькій частині імперії, якої ми не розглядаємо. Загальне зубоження, занепад торговельних зносин, ремесел, мистецтва, поменшення населення, запустіння міст, повернення до нижчого способу хліборобства — ось остаточний наслідок римського всесвітнього панування.

Хліборобство, головна галузь промисловости в усім старім світі, до кінця імперії стала майже єдиною промисловою працею. За останніх років республіки майже вся Італія була вкрита величезного розміру маєтками — латифундіями, якими користувалася подвійно: або їх обертали на пасовиська, заміняючи баранами й волами сільське населення, бо для догляду за отарою треба було лише кілька дісятків рабів, або їх обертали на віли й вели там масою рабів городництво й садівництво великими розмірами, почасти, щоб задовольнити розкіш володарів, почасти, щоб продати на міських ринках. Ці пасовиська-маєтки не лише збереглись, але й збільшились, а віли занепали, як розорилися їхні хазяїни і як запустіли міста. Латифундії, де працювали раби, не покривали витрат, а проте, в той час це був єдиний можливий спосіб господарства у великих розмірах. Дрібне господарство знову стало тією формою, при якій міг бути маєток прибутковим.

Через це одну вілу за одною було розбито на дрібні ділянки й роздано наслідним орендарям; за певну платню, або їх одержали partiarii, скорше управителі, ніж орендарі, що за свою працю користувалися 1/6, а иноді 1/9 загального прибутку. А найчастіше дрібні ділянки оддавалося колонам за щорічну платню; вони були приписані до землі із землею продавалися. Вони не були раби, але вони й волею не користувалися; вони не могли ставали до шлюбу з вільними громадянами і навіть шлюби між колонами не були повноправні, але вважались, як шлюби рабів, за просте сожиття (contulernium). Це були предтечі середнєвічних кріпаків.

Стародавнє рабство пережило себе. Ні велике сільське господарство, ані міська мануфактура не давала такого прибутку, заради якого варт було-б до них братися: продукти їх не мали збуту. А в дрібному господарстві і в дрібних ремеслах, на що перевелося велетенське виробництво часу імперії, що процвітав, не було місця для чисельних рабів. Рабів тримали лише багаті люди для хатніх послуг і для виробництва речей розкоши. Але й за рабства, що вмирало, всяку продуктивну роботу вважалося рабською працею, що не гідна вільного римлянина, а тоді вільний був кожний римлянин. Відціля, з одного боку кількість, яка що-раз збільшувалась, одпущених зайвих рабів, що обтяжали хазяїна, й з другого боку, збільшення в деяких місцях числа колонів, в инших зубожілих вільних громадян. В цім вимиранні стародавнього рабства християнство ніяк не винувате. Протягом століть воно зживалося з рабством в Римській імперії і після не повставало проти торговлі рабами германців на півночі, венеціянців в Середземному морі, і нарешті проти торгівлі неграми[8].

Рабство стало невигідним — ось причина його знищення. Але рабство, що вимирало, залишило після себе отруйний слід — зневагу вільних людей до продуктивної праці. Це поставило римський світ у скрутне становище: рабство стало економічно неможливе, вільні люди зневажали працю. Одно стало нездатним, инше — недорозвинулося до нової форми суспільної продукції. Допомогти міг лише ґрунтовний переворот.

Не краще і було й у провінціях. Більше над усе відомостей ми маємо про Галлію. Крім колонів, тут були ще вільні дрібні, хлібороби. Вони, щоб оборонити себе від насильства урядовців, судів й лихвярів, шукали захисту патроната (владних), і не лише окремими родинами, але й цілими селами, дарма що імператори в IV столітті не раз це забороняли. В чім-же полягав цей захист. Патрони погоджувались на останнє лише з умовою переводу земельної власности на їх, патронів, ім’я, з правом користуватися нею аж до смерти старому володареві, — заковичка, що не залишилася незаміченою святою церквою і яку вона вжила IX і Х століття на славу Божу і на збільшення своїх багатств. Одначе щось коло 475-го року Марсельський епіскоп Сальвіяній ще палко повставав проти такої крадіжки і оповідав, що утиск римських урядовців і великих землевласників став нестерпучий, що багато «римлян» тікає в місцевості, де живуть варвари, і що римські громадяни, які оселилися там, нічого так не лякаються, як знову підпасти під римську владу. Що тоді часто батьки через злидні продавали в рабство своїх дітей, це подтверджується законами проти отакого продажу.

3а таке визволення римлян од римської держави германці привласнили й поділили поміж себе ⅔ всієї занятої землі. Поділ зробили на підставі родового права, а через те, що завойовників було небагате, то багато земель залишилося неподілених і ними почасти володів увесь нарід, почасти поодинокі племена й роди. В кожнім роді ниви й луки були нарівно роздано по жеребках поодиноким родинам; ми не знаємо, чи існував спочатку періодичний переділ землі, але якщо й існував, то незабаром в римських провінціях зник, і поодинокі родинні ділянки обернулися на відібрану приватну власність, алод. Ліс і вигін залишалися на спільне користування; це користування однаково, як і спосіб обробки окремих польових ділянок, визначалося за старим звичаєм і вирішенням громади. Що довший час осілости роду і що тісніше змішання між римлянами й германцями, то дужче втрачав силу споріднений характер громади і виступав територіяльний; родова спілка перейшла на крайову (Markgenossenschaft), де помічаються сліди його походження зі спорідненої спілки. Так непомітно в Північній Франції, Англії, Германії і Скандинавії родовий уклад перейшов на місцевий і тим одержав можливість вступу до держави. Але цей місцевий уклад одержав архаїчно-демократичний характер, ґрунтовну відзнаку родової спілки, і зберіг його при дальших змінах місцевого керування, що залишило в руках пригноблених зброю проти їх гнобителів.

Перетворення кревної родової спілки на місцеву було наслідком того, що разом із завоюванням щезли органи цього побуту і в племені і в цілім народі. Ми вже знаємо з розгляду американських племін, що панування над завойовним народом або племенем не може бути погоджене з родовим побутом. Тут зустрічаємо ми той самий факт, лише в більших розмірах. Німецькі народці, що завоювали римські провінції, мусили були на нових місцях так або инакше влаштуватись; але вони не могли ані прийняти до родової спілки всього римського населення, ані керувати цим населенням на підставі звичаю родової спілки. Завойовники, принаймні, спочатку зберегли римське місцеве керування, але треба було чимсь замінити зруйновану державну владу, а замінити її можна було лише подібною до цієї державною владою. Через це органи родового керування, мусили були перейти в органи державного керування, що під впливом обставин, відбулося дуже хутко. Найближчим представником народу — завойовника був воєначальник, і забезпечення завоювання від зовнішніх і внутрішніх ворогів вимагало поширення його прав. Настав момент перетворити владу військового воєначальника на владу королівську.

Звернімось до Франкського королівства. Тут до переможців салійців перейшли, як спільнонародня власність, не лише широкі фіскальські землі (що належали державі), але й не менш широкі лісові землі, що їх не було поділено між різними волостями й округами. Це народне майно франкські королі, що з простих воєначальників стали справжніми владними князями, привласнили, відняли, вкрали в народу й роздали й подарували на користування своїй дружині. Ця королівська дружина, по-первах особистий почот головного і другорядних воєначальників, згодом поповнювалася не лише римлянами, ц.-т. романізованими галлами, що потрібні були через свою освіту королеві, уміння писати, знання, як романської місцевої, так і латинської книжної мови, так і діючих законів, але й рабами, кріпаками й вільновідпущеними, що складали королівський двір, з яких він вибирав своїх фаворитів. Ось цим людям по-первах дарували ділянки народньої землі, а потім їх роздавали, як бенефіції, спочатку здебільшого до смерти короля. Таким чином, на рахунок народнього майна було покладено основу нової класи «шляхетних».

Та це не все. Великою державою не можна було керувати засобами родового укладу. Рада старшин не могла збиратися і була замінена постійними близькими короля: ранішнє народне зібрання збереглося лише номінально і потроху стало зібранням другорядних воєначальників і вельможного панства, що наново утворилося. Власники-хлібороби, маса франкського народу, були зубожені і знесилені вічним розбратом і завойовницькими війнами, останніми — особливо за Карла Великого, і прийшли в таке становище, в якім перебували хлібороби за останніх часів республіки. Раніше з них складалося все військо, після завоювання Франції вони становили його кращу частину, а до початку IX століття так зубожіли, що хто зна чи 5-й чоловік мав з чим піти в похід. Замісць війська з вільних селян, що безпосередньо скликав король, з’явилося військо із підвладного шляхетній класі населення, між якими були і оброчні нащадки тих вільних людей, що раніш визнавали над собою лише владу короля, а ще раніш не визнавали й цієї влади. За нащадків Карла Великого завершилося зубожнення франкського селянства через внутрішні війни, кволість королівської влади і зловживання шляхетної класи, до цього приєдналося ще прагнення зробити спадковую посаду маєткового графа (gaugrafen), що її встановив був Карл і, нарешті, напад норманів. 30 років після смерти Карла Великого Франкське королівство було в тому самому безпорадному становищі що до норманів, в якому 400 років тому перебували римляни що до франків.

І не лише беззахист проти зовнішнього ворога, але й внутрішній суспільний лад, або, правдивіше, безладдя, було те саме, як за останні роки Римської імперії. Вільні франкські селяни перебували в тому самому становищі, що й їхні попередники, римські колони. Розорені війною й грабунками селяни примушені були запобігати захисту у видатних або в церквах, бо квола королівська влада не могла їх захистити. Цей захист з боку видатних і церкви дорого обійшовся селянству. Як колись галльський, так тепер франкський селянин передавав свою землю у власність захисникові і одержував її від нього назад за поземельний податок в різноманітній формі, але завжди за особисту повинність і за оброк. Вступивши в таку залежність, селяни потроху втрачали волю і через кілька поколінь ставали кріпаками. Перехід цей ішов хутко, як видко із кадастрових книг абатства Saint-Germain de Prés, що було раніше біля, а потім і в самому Парижу. В розкинутих на великих просторах маєтках абатства ще за Карла Великого жили, майже без винятку, франки і становили 2788 господарств, з яких 2080 належало колонам, 35 — літам (нижчим з народу), 220 — рабам і лише 8 — вільним громадянам. Звичай, що його називає Сальвіяній безбожнім — передавати захисникові у власність селянську землю і вертати її йому лише на довічне володіння — тепер скрізь практикувався самою церквою.

Панщина теж поширилась, первообраз її — римські ангалії, примусові на державу роботи і шляхова, мостова та инші повинності німецьких селищ. Очевидно, маса населення ретроградувала до того становища, в якому вона перебувала 400 років тому.

Але це доводить лише, по-перше, що розділ суспільства і розподіл власности підчас занепаду Римської імперії цілком відповідав тодішньому становищу хліборобського й промислового виробництва і, виходить, був неминучий, і по-друге, що таке становище продукційних сил мало змінилося і в наступні 4 віки і, виходить, з неминучою потребою обумовило такий самий розподіл власности і такий самий розділ населення. Місто за останнє століття Римської імперії втратило своє колишнє панування над землею (в слав’янському значінні цього слова) і набрало його в першому столітті германського панування. А це показує на низький ступінь розвитку хліборобства й промисловости, а це повело за собою утворення класи великих і владних поземельних панів і класи селян (Kleinbauern). Але такому суспільству не можна було прищепити ні римських латифундій з їхніми рабами, ані нової великої культури землі за допомогою панщини. Карл Великий робив спроби в величезному маштабі в своїх маєтках, але спроби ці пройшли майже без сліду. Ці спроби продовжували манастирі, і в ченців вони пішли краще; але чернецтво не нормальна, а виняткова суспільна установа, бо заснована на безшлюбности й тому воно могло зробити щось цілком особливе, що залишалося винятком.

І проте в ці 400 років поступ помітно. Якщо наприкінці цього періоду суспільство поділилося на старі дві класи, то люди, що складали ці класи, були инші.

Щезло стародавнє рабство, щезли колишні зубожілі вільні громадяни, що зневажали промислову й хліборобську працю, як працю властиву лише рабам. Між римським колоном і новонародженим кріпаком стояв вільний франкський селянин. Безкорисний спогад і даремна боротьба занепалої Римської держави безповороту зникла. Суспільні класи IX століття утворилися не в стоячому болоті цивілізації, що вмирала, а в здорових родових потугах нової. Нове покоління, пани й слуги, було покоління повне сили й мужности в порівнянні зі своїми римськими попередниками. Зазначенні вище взаємини між всесильними володарями земли і підлеглими їм селянами в кінці Римської імперії були причиною занепаду старинної цивілізації, і ті самі відносини стали початковим пучком розвитку нової цивілізації. І хоч як здаються безплідними ці 400 років, вони, одначе, залишили по собі один важливий слід: нові національності, нову освіту і поділ західньо-европейського суспільства для наступної історії. Германці внесли в Европу нове життя, і через те розпад держав германського періоду мав наслідком не підлеглість їх норманам і сарацінам, а дальший розвиток бенефіцій і комендацій (рекомендації, опеки) і утворення феодальної системи.

Яким-же таємно-чарівним засобом германці внесли нове життя у европейське суспільство, що вмирало? Чи не властива германському народові чудотворна сила, як запевняють наші шовіністи й історики? А ні трохи. Германці, особливо за тих часів, становили вельми талановиту галузь арійців і перебували в повному життьовому розвитку. Але не їхні вийняткові національні якості оновили Европу, а їхнє варварство, їхня родова спілка.

Їхні особисті гідності і хоробрість, їхня любов до свободи і демократичний інстинкт, їхнє відношення до справ громадських таке саме близьке, як-би й їхні особисті справи, одним словом, всі ті якості, яких не мали римляни того часу і які лише самі були в силі утворити з розбещеного стародавнього світу нові держави і дати змогу розвинутися новим національностям, — всі ці якості складали лиш характерні риси варварства вищого періоду, вищої фази, складали плоди родової спілки.

Що спонукало їх змінити форму моногамії, зменшити владу батька родини, поліпшити становище жінки, як не їхнє варварство, як не їхні звички, винесені з родового побуту, як не живий спогад матернього права?

Що було причиною, що германці 3-х важливіших країн — Німеччини, Франції й Англії — врятували частину установ родової спілки у формі Markgenossenschaften феодальної держави і тим дали пригнобленій класі, селянам, навіть за жорстокого середньовічного кріпацтва, засіб опору, якого не мали за старих часів раби і не мають тепер пролетарі, що було причиною цього, як не варварство, як не спосіб оселення родами?

І, нарешті, кому ми зобов’язані тим, що стародавнє рабство потроху віддало своє місце м’якшій формі особистої залежности, германському кріпацництву, — формі, яка, як перший зазначив Шарль Фур’є, дала засоби кріпакам для повільного визволення від особистої залежности не поодинокими особами, а цілою класою (fourmitaux cultivateurs des moyens d’affranchissement collectif et progressif), що становить важливу перевагу перед рабством; за рабства можливе було лише негайне, без жадної повільности, визволення рабів кожного окремо (знищення рабства щасливим повстанням рабів старий світ не знав), тоді як кріпаки середніх віків визволилися повільно, як суспільна класа, суспільна верства, — кому ми зобов’язані цим, як не варварам-германцям, в яких до часу переселення рабство не встигло ще остаточно виробитися?

Все життєздатне і життєдіяльне, прищеплене германцями римському світові, було не що инше, як установлення варварства. Бо лише варварство, і особливо у вищий фазі, здатне оновити суспільний устрій, що руйнується. А германці підчас Великого Переселення Народів стояли якраз на вищому шаблі варварства.

IX

Варварство й цивілізація

Ми простежили розпад родової спілки у греків, римлян і германців. Погляньмо тепер, які, спільні економічні умови зруйнували родову організацію найвищого щабля варварства і цілком знищили її з переходом у цивілізацію. Книга Морганова й «Капітал» Марксів допоможуть нам в цьому дослідженні.

Оскільки можна судити з тих джерел, що дійшли до нас, зародки родового добуту належать до середньої, дальший розвиток до вищої фази дикого стану, а найкращий час до нижчого щабля варварства, з якого й почнемо наше дослідження.

Вивчання червоношкірих Америки виявило, що на нижчому щаблі варварства родовий побут уже зовсім утворився. Плем’я розподілено на багато родів; кожен з цих первісних родів, зі збільшенням населення, розпався на кілька дочерніх родів, всі ці дочерні роди зібралися в коліно; иноді саме плем’я розпадалося на кілька племін, і в деяких випадках ці споріднені племена складали спілку. Така звичайна організація цілком задовольняла суспільному становищу і була його продуктом. Ця організація є не що инше, як природна групіровка суспільних елементів; вона усуває всі сутички, що повстають в громаді. Зовнішні сутички усуваються війною; війна може остаточно знищити плем’я, але ніколи не підневолити. В родовій спілці нема місця ні для панів, ані для рабів, що становить великий добробут цього побуту і разом з тим перешкоду до дальшого суспільного розвитку. В середині родової спілки не знають ні прав, ані обов’язків; індієць не замислюється над питанням, право чи обов’язок участь його в громадських справах, в кревній помсті то-що; таке питання здалося-б йому остільки-ж чудним, коли-б його спитали, чи має він право а чи зобов’язаний пити, їсти, спати, полювати. Однаково не можливий розподіл економічних підвалин цього суспільства, до якого ми беремось.

Населення рідке, розкидане. Кожне плем’я живе в одному місці, за місцем під житло лежить велика ділянка землі, одведена для полювання; за ним нейтральний прикордонний ліс, що одмежовує одно плем’я від одного. Розподіл праці — природно-архаїчний, лише між чоловіком і жінкою. Мужчина борется з зовнішнім ворогом, полює, рибальствує, здобуває сировину для їжі і вироблює потрібне для його праці знаряддя. Жінка дбає про хатнє господарство, готує страву, тче і шиє одяг. Обоє самостійно діють в галузі своєї праці: чоловік в лісі, жінка в хаті. Всі знаряддя, що їх виготовив чоловік для його промислів, становлять його власність, виготовлені жінкою для її праці, її власність: зброя, приладдя для полювання й рибальства — власність чоловікова, хатнє збіжжя — жінчине. Хатнє господарство комуністичне, з кількох або багатьох родин[9]. Що виробляється і вживається спільно, те становить спільну власність: будинок, город, човен. Тут, і лише тут, має місце винайдена юристами і економістами цивілізованого суспільства «самозаробітня власність», остання брехлива юридична фікція, щоб підтримати справжню капіталістичну власність.

Але не скрізь чоловік залишився на цім шаблі варварства. В Азії він усмирив, а потім привчив де-яких тварин. На дикого буйвола чоловік полював, у прирученої самки буйволової що-року находилось теля і цілий рік вона давала молоко. Найпоступовіші племіна — арійці, семіти й, може, туранці — бралися найбільше, по-первах приручати тварин, а згодом доглядати за отарами. Скотарські племена відокремились від всієї иншої маси варварів: перший значний суспільний розподіл праці. Скотарські племена добували не лише більше життьових засобів, але вони були й різноманітніші, ніж инші варвари. В них було не лише молоко, молочарські продукти і мясо, але ще й шкіра, вовна, волос, і разом зі збільшенням сирого матеріялу, збільшувалося вироблення рівного ткання. Все це повело за собою правильний вимін продуктами. За старого суспільного становища вимін був випадкивістю; лише особлива умілість виробляти зброю і знаряддя обумовлювало иноді тимчасовий розподіл праці. Так, в багатьох місцях знайдено безсумнівні остатки майстерень кам’яного виробництва пізнішого кам’яного періоду; майстри, мабуть, працювали тут за рахунок всієї громади, як працюють ще тепер ремісники індійської родової спілки. На цім щаблі суспільного розвитку, у всякому разі, вимін відбувався всередині племени і не лише у виняткових випадах. А з відокремленням скотарських племін. з’явилися всі умови виміну між різними племенами, всі умови до його розвитку і перетворення на постійне явище. Спочатку вимін відбувався між племенами, за посередництвом їхньої старшини; але, як отари стали переходити у приватну власність, тоді потроху поширився вимін між поодинокими особами, і опісля вимін відбувався лише в цій формі. Скотарські племена майже виключно давали у вимін худобу; худоба стала міривом всіх инших товарів і її охоче брали в вимін на инші вироби, — словом, худоба набула значіння грошей і виконувала цю функцію вже на цім щаблі варварства. Так неминуче й хутко, на самому початку товарового виміну, з’явилась потреба у товарі — грошах.

Азіятські варвари нижчого щабля, мабуть, не знали садівництва й городництва; воно повстало в середній фазі, як перехід до полівництва. Кліматичні умови Туранського узгір’я не дають можливости скотарському життю без запасу паші на час довгої й суворої зими; отже, тут луківництво й культура кормової трави була насущною потребою. Те саме в степах на північ від Чорного моря. Рослинна їжа, яку здобувалося, щоб годувати худобу, скоро стала їжою людини. Оброблена земля залишалася ще племінною власністю, але потім її було віддано на користування поодиноких родів, а згодом і поодиноким родинам. Ті й инші користувалися лише деякими правами на землю, не більше. З промислових надбань цього щаблю варварства два особливо важливих: ткацький верстат і розтоки плення та обробка металів, 3 останніх були найважливіші мідь і оливо і складена з їхнього сполучення бронза: знаряддя і зброю робилося з бронзи, але вони не могли замінити кам’яних струменів; для цього треба було заліза, а в той час його ще не вміли добувати. Срібла й золота почали вживати для оздоблення, і ці метали цінилися дорого в порівнянні з міддю, оливом і бронзою.

Збільшена продукційність скотарства, хліборобства і хатнього ремесла дала змогу діставати таку кількість продуктів, яка переважала суспільну потребу у них. Одночасно збільшилась кількість праці, що припадала на кожного члена роду, хатньої громади, або окремої родини. Стало бажаним придбати нову робочу силу. Війна дала її. Полонених обернуто було на рабів. Таким чином, перший значний суспільний розподіл праці, збільшивши її продукційність, а разом з тим і багатства, і поширивши коло промислової діяльности, за даних історичних умов, неминуче призвів до встановлення рабства. З першого значного суспільного розподілу праці вийшов перший значний поділ суспільства на дві класи: панів і рабів, експлоататорів і експлоатованих.

Як і коли отари із спільного володіння племени або роду перейшли до приватної власности поодиноких родин, досі ми не знаємо, але обов’язково на цім щаблі варварства. А з переходом отар в приватну власність і взагалі зі збільшенням різного багатства змінилися родинні взаємини. І колись придбання було справою чоловіка, він виробляв знаряддя до придбання, і вони були його власністю. Отари теж були знаряддям придбання, знаряддям чоловікового виробництва, він усмирив і приручив тварин, він доглядав отару. Через це вона йому належала, а його власністю був виміняний на худобу товар і захоплений раб. Всяке придбання тепер вважалося власністю чоловіка (мужа); жінка, дружина, користувалася чоловіковими продуктами придбання, але вони не були її власністю. «Дикий» воїн і мислівець посідав у домі друге місце, жінка посідала перше; «плохий» пастух, чванливо ґрунтуючись на багатстві, посів у домі перше місце і одсунув жінку на друге. І вона не могла поскаржитися. Раніш розподіл праці в родині ділив власність між чоловіком і жінкою. Так і залишилося. Але змінився розподіл праці по-за сім’єю і потяг за собою ґрунтовний переворот в родинних взаєминах між чоловіком і жінкою. Та сама причина, через яку раніше жінка панувала в хаті, а саме хатня робота та — сама причина обумовила тепер зверхність у родині чоловікову. Хатня жінчина робота, що раніше не поступалася в значінні продукційній праці чоловіка, тепер, в порівнянні зі збільшенням продуктивности чоловікової праці, стала незначним до нього додатком. Вищесказане виявляє, що емансипація жінки, її рівноправність з чоловіком неможливі доти, доки праця жінки обмежується хатньою роботою і її позбавлено участи в громадській продукційній праці. Емансипація жінки можлива лише при масовій участі жінок в продукційній праці і відокремленні лише невеликого числа їх для хатньої роботи. З найновішою великою промисловістю надійшов час повільного визволення жінки. Ця промисловість не лише дозволяє, але й вимагає великої маси жіночої праці і вона-ж потроху перетворює хатню працю на продукційну суспільну роботу.

З фактичним пануванням у родині зникло будь-яке обмеження чоловікової одновладности. Ця одновладність зміцнилася і увічнилася з занепадом матернього і запровадженням батьківського права і з повільним переходом од випадкового шлюбу до моногамії. Потім настав перелом у родовому побуті. Окремі родини набрали сили і повстали проти родової спілки.

Тут настав перехід до вищої фази варварства, героїчний період культурних народів, час не лише залізного меча, але й залізного плуга й залізної сокири. До послуг людини прийшов метал, останній і найважливіший сирий продукт, з числа тих продуктів, що відогравали історично-революційну ролю аж до з’явлення картоплі. Як почалося вживання заліза стало можливе хліборобство у великих розмірах і обернення під посів ділянок землі з-під лісу; залізо дало ремісникові інструмент міцніший і гостріший від усякого кремню і від усіх инших металів. Все йшло поволі. Перше залізо було м’якше за бронзу, і тому кам’яна зброя поволі зникала; не лише в пісні Гільдебранда, але й за Гастінгса 1066 року були вояки, озброєні кам’яними сокирами. Як заведено було залізо, тоді суспільний поступ пішов без перерви, не спиняючись і не гаючись. Племена і спілки племін переселилися в міста й оточили їх кам’яними мурами й баштами, жили вони в кам’яних будинках, або в будинках з цегли, — великий поступ будівничої штуки, але й відзнака захисту від погрозливої небезпеки. Багатство росло хутко, але воно належало поодиноким особам, поодиноким родинам; ткання, обробка металів та инші ремесла різноманітнили свої продукти і штучно обробляли їх; до сільських продуктів — зерна, струкових рослин та різних овочей — додалося масла й вина. Такі різнобарвні продукти вже не могла виробляти одна особа, настав час другого великого розподілу праці: ремесло відокремилось від хліборобства. Зріст виробництва, що продовжувався, і разом з ним продукція самої праці підвищила цінність людської робочої сили: рабство, що зародилося в минулій фазі і спорадично існувало, стало тепер потрібною частиною суспільної організації; раби перестають бути помічниками в господарстві, їх сотнями вигонять на роботу на поле і до майстерень. З розподілом виробництва на дві головні галузі — хліборобство й ремесло — повстає виробництво лише з метою виміну, починається виробництво товарів, а разом з цим і торгівля, і не лише внутрішня та покордонна, але й морська. Звичайно, по-первах все це не дуже розвинуте; коштовні метали поволі обертаються на товар-гроші, і, через невміння ще виробляти монету, при виміні розраховуються справжньою вагою металу.

Тепер, крім вільних і рабів з’являються ще бідні й багаті, з новим розподілом праці — новий розподіл суспільства на класи. Маєткова різниця між родинами призводить до справжньої руїни комуністичного хатнього господарства, а також до знищення суспільної обробки ланів. Ланові землі передається поодиноким родинам спочатку на час, потім на безстрочне користування, і, нарешті, потроху відбувається перехід цих земель на повну приватну власність родини; рівнобіжно з цим відбувається перехід від випадкового шлюбу до моногамії. З цього часу поодинока родина стає суспільно-господарською одиницею.

Збільшене народонаселення неминуче призводить до зближення племін. Спілка споріднених племін стає неминучістю, і, після більш або менш довгого часу, племена зливаються в окремий нарід, зливаються також землі, де жили ці племена. Народній воєначальник — rex, basileus, thiudans — стає потрібним постійним урядовцем. З’являється народне зібрання навіть там, де його не було. Воєначальник, сенат, народне зібрання становлять органи родової спілки, що розвинулася до військової демократії, військової тому, що війна й військова організація обернулися на правильні функції народнього життя. Багатство сусідів викликає пожадливість народів, у яких придбання вже вища життьова мета. Вони варвари; на їхнє розуміння грабувати легше і почесніше, ніж наживати працею. Раніше війни велося, щоб одбивати ворога або збільшувати територію, що стала для племін тісною; тепер воюють, щоб грабувати, і війна стає засобом надбання. Недурно підвищуються над околицею грізні мури зміцнених міст; рови, що їх оточують — могила родового побуту, їхні башти — перехід до цивілізації. Не краще і в середині міста. Грабіжницькі війни зміцнюють владу головного й инших воєначальників; звичайне обрання воєначальників з членів однієї родини з запровадженням батьківського права, потроху переходить по-первах в терпиму, потім в вимогливу, і нарешті привласнену спадковість; таким чином покладено підвалини спадкової королівської влади і спадкової шляхти. Так органи родового побуту поволі втрачають ґрунт в народі, в племені, коліні і роді, і весь родовий уклад цілком змінюється: із поєднання племен, щоб вільно вирішити громадські справи він стає особливою організацією для грабунку і утиску сусідів. І відповідно до цього, органи родового побуту з виконавців народньої волі обертаються на самостійні органи утиску і панування над своїм-же народом. Така зміна була-б неможлива, якби жадоба до придбання багатства не розподілила членів роду на багатих та бідних, якби «різниця в багатстві між членами роду не перетворила колишньої одности на антагонізм» (Маркс) і якби з поширенням рабства не стали вважати заробіток засобів до життя за рабську діяльність, за ганебніше діло, ніж грабунок.

*       *
*

Тепер ми стоїмо на порозі цивілізації. Вона починається новим розподілом праці. На нижчім щаблі варварства люди бралися до продукційної роботи лише щоб задовольнити свої власні потреби: вимін робився випадково, при випадковій зайвині якогось продукту. На середнім щаблі варварства скотарські народи придбали в своїх отарах таке майно, що за певної величини, давало правильну зайвину проти народньої потреби; в той самий час відбувся розподіл праці між скотарськими народами й иншими племенами, що не мали отар, це створило дві одночасні різні форми виробництва й потрібні умови правильного виміну. На вищім щаблі варварства — новий розподіл праці між хліборобством і ремеслом, через це кількість продуктів, яка що-раз зростала, вироблених виключно для виміну, і збільшення виміну між поодинокими продуцентами до життьової потреби самого суспільства. Цивілізація не лише зміцнює знайдений нею розподіл праці, але й гостріше відтінює антагонізм між містом і селом (землею, при чому або місто панує над селом, як за старовини, або село над містом, як у середні віки) й вироблює третій, їй лише властивий, без сумніву дуже важливий розподіл праці: відокремлює особливу класу, яка не вироблює продуктів, а лише вимінює їх, — класу купців. До цивілізації поділ суспільства на класи ґрунтувався на різній участі у виробництві: були розпорядчики й виконавці промислових робіт, були великі й дрібні продуценти. А купці являють собою суспільну класу, що, не беручи жадної участи у виробництві, розпоряджається, одначе, всім виробництвом і з економічного погляду, покоривши собі всіх продуцентів, — класу, що стала неминучим посередником між продуцентом і споживачем і експлоатує їх обох. Купці удають із себе найкориснішу класу суспільства, а справді вони паразити, справжні суспільні чужоядні тварини; вони за невелику послугу, яку роблять, знімають вершки, як з внутрішнього, так і чужоземного виробництва, хутко набувають величезні багатства й відповідно до цього суспільний вплив; протягом періоду цивілізації вони користуються великою пошаною і що-раз більше розпоряджаються виробництвом, поки нарешті не викликали нове явище — періодичні торгові кризи.

За початку цивілізації молода купецька верства ще не передбачає того становища, в якому вона опиниться згодом. Але вже в процесі утворення стає воно що-раз потрібнішим і неминучішим. Потім поширюються металічні гроші, карбована монета, — новий засіб панування — не продуцента над продуцентом і його продуктом. З відкриттям товару над всіма товарами, товару в якім сховані всі инші товари, винайдено було новий чарівний засіб, який, по охоті, обертається на який хоч товар. В кого були гроші, той панував над виробництвом. В кого вони були? У купця. Од нього залежав грошовий культ. І він подбав, щоб кожному було ясно, що грошам мусять вклонятися всі товари й всі товаро-продуценти. Він на ділі довів, що всяка инша форма багатства лише бліде мариво зматеріялізованого втіленого багатства — грошей. Ніколи, ні раніш ні після, могутність грошей не виявлялася в такому грубому примусовому вигляді, як початковий період їхнього панування. За купівлею товарів на гроші надійшла позика грошей з її супутниками відсотками і лихвярством. І жадне з пізніших законодавств не чинило так немилосердно з дебетором на користь лихвяра-кредитора, як давні законодавства Атен і Риму: і обоє ці законодавства повстали раптом, як звичайне право, під натиском економічних взаємин.

Нарешті, поруч з багатством в товарах і рабах, поруч з грошовим багатством виступило багатство в поземельному майні. Володіння ділянками, що належать родові або племені поодинокої сем’ї так зміцніло, що ці ділянки перейшли в спадкову власність і цих семей. Змагання за ці ділянки з боку родових установ; здавалися такими тяжкими ланцюгами, накованими на власність, що найбільша турбота була — визволитись од них. І землевласники від них визволились; але незабаром потім вони визволились од нової власности. Цілковита власність над землею визначає не лише безмежне й незаперечне користування ділянкою, але й право її передавати й продавати. А цього права не існувало, поки земля була родовою власністю. Але новий хлібороб, що позбавився від родової племінної влади над його землею, розірвав разом і той звязок, який доти непорушно связував його з нею. Яке це мало значіння, скоро виявилось при одночасній появі грошей і особистій земельній власности. Земля обернулася на товар, який можна продавати й ставити під заклад. З утворенням особистої земельної власности з’явилась іпотека (в атенян, наприклад). Як слідом за моногамією йде гетеризм і проституція, так і слідом особистої земельної власности — іпотека. Захотілось відчужденої особистої поземельної власности, і вона заявилась, — tu l’as voulu, Georges Dandin!

Поруч з поширенням торгівлі, грошового обігу, лихвярства особистої земельної власности та іпотеки відбувалося швидко зосередження багатств в руках невеликого класу і однаково швидке збільшення чисельного класу бідних. Де нова грошова аристократія не злилася с колишньою родовою аристократією, там вона відсунула останню на задній план (в Атенах, в Римі; в германців). Такий розподіл вільних людей на класи за багатством йшов разом, особливо в Греції[10], з непомірним збільшенням кількости рабів, примусова праця яких стала підвалиною для спорудження всієї спільної будови.

Подивімось, що сталося з родовими установами за цієї соціяльної революції. Вони не були в силі ставити опір новим елементам, що зародилися без їхньої участи. Вони вимагали, щоб члени роду, або принаймні, племени жили вкупі, посідали виключно певний якийсь край. А цього вже давно не було. І племена й роди переміщались; разом з рабами, тимчасово-зобов’язаними чужоземцями, жили й громадяни. Хоч в кінці середньої фази варварства всі племена й роди жили на постійних місцях, але вимоги торгівлі, зміни в засобах надбання, обмін ділянками призводили до рухомости й зміни місцевого населення. Через це члени родової спілки не могли вже збиратися, щоб обмірковувати свої спільні справи, лише не значні з них, як релігійні свята, з необхідности відбувалися вкупі. Поруч з потребами й інтересами, задовольняти які була покликана й здатна родова спілка, через цілковиту зміну засобу надбання майна й заснованого на ньому суспільного відокремлення, повстали нові потреби й інтереси, не лише чужі, але й протилежні родовому порядкові. Інтереси, що народилися через розподіл праці, ремісницької групи, особливі потреби міських мешканців, непогоджені з потребами сільського населення, вимагали нових органів влади; та тому що кожна з вищеназваних груп складалася не лише з членів різних родів, колін та племенів, але до них належали й чужоземці, то ці органи, зрозуміло, утворились по-за родовою спілкою, біля неї і, виходить, проти неї. Разом з тим в кожній родовій громаді виникали подібні внутрішні сутички інтересів, що закінчилися з’єднанням в одному роді й племені багатих і бідних, лихвярів-кредиторів і їхніх дебеторів. Крім того, в місця, занятих родовою громадою, з’явилося чуже їй населення, яке, як, наприклад, в Римі, могло претендувати на певне значіння, але через свою чисельність не мало змоги навіть поволі війти до рідної покрови спілки родів і племін. Цій розрізненій масі протистояла родова спілка, громада замкнута, привілейована; первісна, архаїчна демократія перетворилась на ненависну аристократію. Родова спілка вийшла з такої суспільної форми, яка не знала жадних внутрішніх суперечностей, і сама вона була пристосована до панування над цими суперечностями.

Родова спілка не мала примусових засобів — вона трималася лише громадською думкою. Але утворилося нове суспільство і економічні умови життя поставили вимоги розподілу його членів на вільних і рабів, експлоататорів-багачів і експлоатованих — бідняків; за цих умов не могло наступити замирення суперечностей, що виникли, але їх було доведено до крайности. Таке суспільство могло існувати або при невпинній боротьбі одвертій між ворожими класами, або при пануванні особливої влади, яка, стоячи, очевидно, вище від ворожнечі цих класів придушила-б їх одверту боротьбу й допустила-б її лише в економічній галузі, в так званій законній формі. Родова спілка віджила свій час. Її знищив розподіл праці, що поділив суспільство на різні класи. Держава заступила родову спілку.

*       *
*

Вище ми розглянули окремо кожну з трьох головних форм, в яких виявилась держава на руїні родового порядку. Атени являли собою найчистішу, класичну форму: в Атенах держава утворилася безпосередньо й просто через розподіл суспільства на класи, що розвинулися в самій родовій спілці. В Римі родова спілка перетворилася на замкнуту аристократію серед чисельного плебсу, що стояв по-за спілкою, і не мав ніяких прав, а лише самі обов’язки; перемога плебсу зрушила колишній родовий порядок і поставила на його місце державу; а родова аристократія й плебс згодом зникли, як поодинокі класи. Нарешті, германські завойовники Римської імперії заснували державу з тієї причини, що, вони покорили чужоземців, які посідали великий край, а родовий побут не дав засобу тримати це завоювання. Та через те, що це завоювання не йшло поруч ні з серйозною боротьбою з корінним населенням, ні новим розподілом праці; через те, що економічний розвиток переможців не дуже різнився від такого самого розвитку переможених і виходить, економічні підвалини суспільства залишились без переміни: то через це в заснованій державі родовий порядок тримався протягом багатьох століть, але в зміненому вигляді, не у вигляді кревної, а територіяльної спілки, в вигляді Markverfassung. Той-же родовий уклад ми бачимо в пізніших дворянських і патриціянських, а також і селянських (Dithmarschen) родах[11].

З попереднього видно, що держава є щось із зовні нав’язане суспільству; вона не є також «втіленням моральної ідеї», «втілення розуму», як доводить Гегель. Держава є продукт суспільства, що досягло певного щабля розвитку; є свідомість, що суспільство перебуває в нерозвязаній суперечності само з собою, що вона розпалась на незамирені класи, і що вона немає змоги замирити ці протилежності й суперечності. Ці суспільні класи з протилежними економічними інтересами не знищили один одного і разом з тим саме суспільство в безплодній боротьбі: треба було особливої влади, що стояла, очевидно, по-над суспільством, яка має, якщо не знищити цю боротьбу, то тримати її в межах порядку; ця влада, що відокремилася від суспільства, що стала над ним і разом з тим йому чужа, — є держава.

Держава відрізняється від родового побуту, по-перше, розподілом підлеглих по краях (nach dem Gebiet). Стародавнє родове суспільство, засноване і підтримуване кревним родством його членів, як ми бачили, перестало відповідати своєму призначенню через те, переважно, що члени суспільства перестали жити на одній ділянці, а це становить головну підвалину родового побуту. Родова ділянка залишилась, звичайно, на місці, але мешканці на ній змінялися. Тоді за основу було взято цю ділянку, або, взагалі, поземельну ділянку, і громадяни, хоч до якого роду або племені належали, користувались своїми правами й виконували свої обов’язки в тих місцях, де вони жили. Така організація трапляється у всіх державах, і через це вона здається нам цілком природною; але ви бачили, після якої упертої і довгої боротьби їй пощастило замінити колишню родову організацію.

По-друге — установою особливої збройної влади, що відрізнялася від організованої самим народом збройної сили. Ця особлива збройна влада потрібна з тої причини, що народня збройна сила стала неможлива з часу поділу на класи. Раби теж складали частину населення; 90 т. атенських громадян складали лише превілейовану верству серед 365 т. рабів. Народне військо атенської демократії, що тримало в слух’яності рабів, що до останніх було аристократичною збройною силою; а до цього, щоб тримати в слух’яності громадян, як ми вище бачили, було утворено жандармерію. Таку збройну силу утримує кожна держава, вона складається, не лише з озброєного війська й поліції, але з речівних додатків до них: тюрем і, взагалі, всіх смирительних закладів, про які родова спілка не мала жадної уяви. Ця збройна сила иноді дуже не бажана, саме в тих державах, де ще не виявився гостро поділ на класи, або які лежать по далеких країнах, як, наприклад, в Північно-Американських Штатах. Але вона збільшується в міру того, як протилежність верствових інтересів загострюється і як збільшуються що до простору й населення сусідні країни. Щоб в цьому переконатися, треба поглянути на теперішню Европу. Верствова боротьба й завойовницькі змагання так збільшили збройну силу, що вона загрожує проковтнути й суспільство й державу.

Щоб утримати цю силу, треба оподатковувати громадян податками, чого не було за родового побуту. А ми тепер можемо дещо про це розповісти. З розвитком цивілізації і податків не вистачає; держава зважає на майбутнє, робить борги, утворюється державний борг. І про це стара Европа може заспівати цікавої пісні.

Маючи збройну силу й право вимагати податки, урядовництво, звичайний орган суспільства, стало вище від цього суспільства. Воно не має вільної щирої пошани, що її мали органи родового керування, хоч-би й заслуговувало на неї; носії чужої суспільству влади, урядовці потрібують, щоби їм віддавалося пошану в виняткових законах, на підставі яких вони користуються безвідповідальністю й недоторканістю. Наймізерніший поліцейський службовець користується більшим «авторитетом», ніж всі органи родового керування, взяті разом; але наймогутніший цар, геніяльний державний чоловік і великий ватажок можуть позаздрити звичайному родовому старшині — такою високою пошаною, без всякого примусу зовні, користувався він в своїм товаристві. Останній є член суспільства, урядовець вважає себе вище від суспільства.

Підвалиною установлення держави стала потреба тримати в слух’яності різні суспільні класи, але через те, що держава повстала серед класової боротьби, то зрозуміло, що влада зосередилась в руках наймогутнішої з економічного погляду верстви, і до неї перейшло політичне панування. Все це дало державній владі нові засоби тримати в слух’яності й експлоатувати переможену класу. Стара держава була, переважно, державою, рабовласників, що заснована на послусі рабів: феодальна держава була органом дворян заради панування над кріпаками; найновіша поважна держава є знаряддя експлоатацій праці капіталом.

Проте, бувають вийняткові періоди, коли сила ворожих верств урівноважується, й тоді здається, немов-би державна влада є посередник між цими верствами зберігаючи незалежність в своїх акціях. Отак необмежена монархія в Західній Европі протягом XVII і XVIII століття урівноважувала домагання дворянства й буржуазії; отак бонапартизм Першої і, особливо, Другої Французької імперії тримався цькуванням буржуазії проти пролетаріяту й пролетаріату проти буржуазії. Останній досить комічний витвір цього ґатунку — нова Німецька імперія Бісмаркової нації: вона намагається тримати пролетаріят й буржуазію в рівновазі на користь морально-занепалого, негідного, пруського юнкерства.

Крім того, в більшості історичних держав право громадян помірюєтся з їхнім майном, чим ясно зазначаєтся те, що державна влада становить клас заможних, організований для захисту своїх інтересів проти класу незаможних. Так в Атенах і в Римі заможні керували державою. Так в середнєвічній феодальній державі політична влада відповідала величині поземельного майна. Так в найновішій поважній державі для прав представництва запроваджено певний маєтковий ценз. Тим часом визначення політичних прав на підставі майна не являє собою чогось історичного. Воно вказує лише; на низький щабель державного розвитку. Вища державна форма, демократична республіка, потреба установити яку за теперішніх суспільних умов що — раз дуже усвідомлюється і лише за неї може розвязатися боротьба між пролетаріятом і буржуазією, — демократична республіка категорично відкидає розподіл політичних прав за величиною майна, але поки-що на ділі тим дужче виявляється могутність багатства. Вона виявляється, з одного боку, в формі урядовницького хабарництва, чому Америка є класичний приклад, з другого боку — в формі спілки між урядам та біржею; ця спілка тим легше встановлюється, чим швидче росте державний борг і чим більше число промислових підприємств, не лише транспортових, але фабричних і заводських, експлоатується акційними товариствами, зосередження яких — та сама біржа. Разючий приклад цьому, крім Америки, являє собою теперішня Французька республіка, та й чесна Швайцарія не гідує такою спілкою. Але братерська спілка між урядом та біржою не є особлива відзнака демократичної республіки, це доводить, крім Англії, нова Германська імперія. Тяжко сказати, кого більш підвищила загальна подача голосів: Бісмарка чи Блейхредера. Тепер заможний клас панує навіть в силу загального права голосу. Поки пригноблений клас, в цім випадку — пролетаріят, не доспів ще до самовизволення, він, або принаймні його більшість, не перестане вважати теперішній суспільній порядок за єдино можливий і залишатися політичним хвостом класу капіталістів, складати його ліве крило. Але коли пролетаріат сам візьметься за своє визволення, виділиться у відокремлену партію, тоді він з неї обиратиме своїх представників, а не з партії капіталістів. Отже, загальна подача голосів є мірило ступіня розвитку робітничої класи. Далі цього піти за теперішнього державного устрою пролетаріат не може, але цього досить. Коли термометр загального голосування робітників дійде точки кипіння, тоді робітники й капіталісти узнають, що це значить.

Держава не од вічности. Жили громади й без неї, існували громади, що не знали, що таке держава і державна влада. Лише на певнім щаблі економічного розвитку, що нерозривно з’єднаний з розпадом суспільства на класи, на верстви, з’явилась потреба держави. А в теперішній час ми хуткими кроками наближаємось до такої фази розвитку промисловости, за якої розподіл на класи не лише не являє собою необхідности, але стісняє навіть саму продукційність. Так повстав цей розподіл на класи, так він і щезне, а з ним загине й держава. Суспільство, яке знову організує промисловість на підвалинах вільної, рівноправної асоціяції всіх продуцентів, таке суспільство не потрібує державної машини й здає її в історичний музей, де вона буде красуватися поруч з бронзового сокирою та веретеном.

*       *
*

З вище сказаного видно, що цивілізація є таки суспільний період, за якого досягає повного розвитку розподіл праці й вимін між окремими людьми, що випливає з цього розподілу, й нарешті, товарова продукція.

До цивілізації у великих і малих комуністичних громадах виробництво переважно було справою спільною і продукти розподілялося між усіма членами громади. При такому способі виробництво не могло досягнути значного розвитку, але й при ньому продуцент-хазяїн як процесу виробництва, так і самого продукту. Продуцент знав долю свого продукту, — продукт не виходив з його рук, він сам його споживав. І поки виробництво йшло цим способом, воно не могло панувати над продуцентом, не могло протиставити йому привідної, чужої йому сили, як це зробила цивілізація.

Але в цей процес виробництва потроху, повільно й поволі вдерся розподіл праці. Він зруйнував громадське виробництво й придбання; він поширив особисте виробництво й придбання і через те — вимін продуктів. Яким чином? Про це ми сказали вище. Товарове виробництво поволі стає пануючою формою
виробництва.

З товаровим виробництвом, виробництвом не для властного споживання, а для виміну, продукт неминуче переходить до чужих рук. Вимінюючи, продуцент оддає другому свій продукт і не знає дальшої його долі. Процес виміну ускладнюється, коли посередниками між продуцентами й споживачами є гроші й купці, і разом з тим участь продукту стає ще загадковіша. Купців багато і жаден з них не знає, що робить з товаром инший. Товар переходить не лише з рук до рук, але з ринку на ринок. Продуценти втратили владу над своїми продуктами, а продавці їх ще не придбали. Продукти й продукція стали випадкові.

Але в складності суспільних явищ випадковість займає один полюс, а на другому стоїть потреба. Мабуть, і в природі панує випадковість, але наука вже  давно під цією випадковістю одкрила потребу і законність.

Так і в суспільному устрої. Багато суспільних явищ иноді не піддається свідомій контролі людини, й здається, що всі ці явища діють з волі сліпого випадку, тоді, як ними керує природна потреба, й вони висловлюють особливий їм властивий закон. Такий закон керує товаровим виробництвом і товаровим виміном; окремим продуцентам і окремим міновщикам ці явища спочатку здаються такими, що не мають між собою звязку, сила-ж їхньої навіть не усвідомляться, і лише після довгого досвіду й старанного вивчення пощастило визначити їхню природу й значіння. Економічний закон товарової продукції міняється з розвитком способу цієї продукції, але він панує протягом всього періоду цивілізації. І нині продукт панує над продуцентом; і нині спільне виробництво всього суспільства не регулюється за визначеним заздалегідь планом, а встановлюється нерозумним законом, що діє зі стихійною силою, й кінець-кінцем вибухає періодичним товаровими кризами.

Вище ми бачили, що на досить раннім щаблі розвитку продукції робоча сила людини була здатна виробляти продукти, вартість яких перевищувала вартість утримання продуцента, і що цей щабель розвитку виробництва, взагалі, припадає з початком розподілу праці й встановленням виміну. Незабаром після цього усвідомили «велику істину», що сама людина може бути товаром, і що робоча сила людини може становити предмет виміну, треба лише обернули його на раба. Ледви тільки почався вимін товаровий, як за ним пішов вимін людини на товари й людина, без своєї згоди, з активного діяча перетворилася на пасивний предмет, із суб’єкту стала об’єктом.

Разом з установленням рабства, що широко розквітло підчас цивілізації, пішов перший значний поділ суспільства на експлоатовану і експлоататорську класу.

Такий поділ іде й далі протягом усього періоду цивілізації. Рабство є перша, властива стародавньому світові форма експлоатації; їй відповідає кріпацтво середніх віків і робітничих клас нового часу. Це три головні форми рабства, що характеризують три головні епохи цивілізації; з них в перші дві рабство не ховалося під волею, що лише здавалася, як це робиться тепер.

Цивілізація починається на тім ступні товарового вирібництва, що визначається встановленням; 1) металічних грошей і, виходить, грошового капіталу, відсотків і лихвярства; 2) верстви купців, як посередників між продуцентами й споживачами; 3) приватної поземельної властности та іпотеки і 4) рабської праці, як переважної форми продукції. З початком цивілізації набирає переважного значіння моногамічна форма родини, і при ній поодинока родина визнається за господарську одиницю. Втілення цивілізованого суспільства є держава, що в усіх без винятку «зразкових періодах» є держава владної класи й в усякому разі знаряддя до того, щоб тримати в покорі експлоатований клас. Відзначні прикмети цивілізації також, з одного боку, — зміцнення протилежності між містом і селом, що засновано на головнім суспільнім розподілі праці, з другого боку, — встановлення духовного заповіту, що ним власник робить посмертне розпорядження своєму майну. Це встановлення, що різко заперечує колишній родовий статут, не було відоме атенянам до Солона; в Римі його було запроваджено дуже рано, а коли саме — ми не знаємо[12]. В германців запровадили духовний заповіт папи, щоб добряк німець міг без перешкоди видавати церкві частину своєї спадщини.

3 цими головними началами цивілізація досягла в свойому розвитку таких результатів, до яких ніколи-б не дійшло грошове суспільство. Але цивілізація досягла таких чудових результатів, підохочуючи найнижчі нахили й пристрасті людські на рахунок инших, вищих його прагнень. Найогидніша жадоба є спонуклива причина всіх акцій в цивілізації, з першого дня її й до нашого часу; багатство, й ще багатство, й багатство не всього суспільства, а окремого індивіда, — ось єдина мета цивілізації. І якщо на її долю припав прогресивний розвиток науки, і якщо деякі періоди її відзначаються високим становищем мистецтва, то це лише тому, що без них не можна було досягти подібного теперішньому розвиткові багатства.

Через те, що цивілізація заснована на експлуатації одного класу одним, то протягом всього цього періоду панує суперечність в суспільних відносинах. Всякий поступ виробництва йде в супроводі регресу в становищі робітничої класи, ц.-т. більшости. Що сприяє одному класові, те шкодить другому, що сприяє незалежності одного, те пригноблює другий. Разючий приклад цьому — запровадження машин, наслідки чого всім відомі. У варварів, як ми бачили, права й обов’язки були однакові для всіх; в цивілізації і сліпий побачить, що всіх прав надано одній класі, всі обов’язки лежать на другому.

Але не завжди буде так. Що вигідне й корисне одній класі, повинно бути вигідно й корисно всьому суспільству, й інтереси керівничої класи зіллються з інтересами всього суспільства. За дальшого розвитку цивілізації вона намагається або сховати зло, що неминуче твориться нею під покровом фарисейської любови, або инакше його освітлити, а часто зовсім заперчує існування цього лиха. В цім періоді цивілізації помічається конвенційне лицемірство, що його не знали ні в ранішніх фазах суспільного розвитку, ані на перших початках цивілізації. Це лицемірство дозволяє собі стверджувати, що керівнича класа експлоатує пригноблену лише для користи, й не визнання цього останньою і найпаче її обурення проти перших є чорна невдячність проти своїх добродіїв-експлоататорів[13].

На кінці наведімо міркування Моргана про цивілізацію.

З наступом цивілізації, зріст багатства дуже зміцнився, форма його стала дуже різноманітна, пристосування поширилось, розпорядження ним на користь власникам обернулося на тонку вмілість, взагалі, багатство набуло такої сили, подолати яку нарід не в силі; і людський розум безпорадний перед своїм твором. Але надійде час, коли людський розум покорить собі багатства; коли він установить взаємини держави й власности, яку оберегає вона, і визначить межі прав власників. Користь суспільства абсолютно панує над користю поодиноких осіб, інтереси обох мусять бути справедливо задоволені. Якщо поступ залишиться законом майбутнього, як він був законом в минулі часи, то гонитва за багатством не може бути остаточним призначенням людини. Час, що пройшов від початку цивілізації, — мінімальна частка з прожитого людськістю часу й мінімальна частка того часу, який ще вона має прожити. Нам загрожує розпад нашого суспільного устрою, ліквідація історичного періоду, єдина мета якого — намноження багатства, бо в глибинах такого суспільства розвиваються елементи його розпаду. Демократія в керуванні, братерство в суспільстві, рівність прав, загальна освіта поведуть до нової, вищої форми суспільного устрою, для встановлення якого невпинно працюють досвід, розум і наука.

«Знову відродяться» — каже Морган (An.Soc., 552): «свобода, рівність і братерство старого родового побуту, але вже в вищих формах».

▬

ЗМІСТ

Вступ
І. Доісторичні культурні періоди
1. Дикий стан
2. Варварство
II. Родина
III. Рід у Ірокезів
IV. Грецький рід
V. Утворення Атенської держави
VI. Римський рід і римська держава
VII. Рід у кельтів і германців
VIII. Утворення Німецької держави
IX. Варварство і цивілізація

Примітки

[1] Ancient Society, or Researches in the Lines of Human Progress from Savagery through Barbarism, to Civilization by Lewis H.Morgan. London, 1877. Автор помер у восьмидесятих роках.

[2] Але Бакофен неправильно зрозумів те, що він відкрив, або, правдивіше, угадав; це видно з того, що це вільне полове співжиття він назвав гетеризмом. Цим ім’ям греки називали любовний звязок нежонатих мужчин, або мужчин, що живуть в одношлюбності, з незамужніми жінками. Виходить, перед гетеризмом було встановлення певної форми шлюбу, по-за яким чинилося цей звязок, і разом з тим, можливість проституції. В иншому розумінні цього слова ніде не вживано. Морган і я залишаємо за ним його справжнє значіння. Дуже важливі Бакофенові відкриття до неможливого затуманюються його гадками, що основа історичного розвитку між женщиною й мужчиною — не в справжніх життьових умовах, а в релігійних уявленнях людини.

[3] Мабуть відкриті Бакофеном сліди безладного полового співжіття, його “Suptzeugung” не що инше, як пуналуа-родина. Бакофен такі родини вважає за «беззаконні», але-ж бо сучасник цієї сімейної форми знайшов-би кровозмішання в більшості теперішніх шлюбів між близькими й далекими родичами з материного й з батькового боку, бо ці шлюби між кревними родичами (Маркс).

[4] Воєначальникові ацтеків, як грецькому базилевcові, також надане значіння «царя». Морган вперше критично розібрав по-первах заплутані і перебільшені, а потім нарочито брехливі відомості еспанців і довів, що уклад мексиканців відповідав середньому періодові варварства (ц.-т. був вищий, ніж побут ново-мексиканських індійців у Пуебло.), і що, оскільки можна міркувати за відомостями, які дійшли до нас у перекрученому вигляді, їх суспільний устрій був такий: ацтеки становили союз трьох племен, якому підлягало і платило данину ще кілька племін; управління складалося з союзної ради і союзного воєначальника, якого еспанці перетворили на царя.

[5] Латинське rex відповідає кельтогерманському righ (родовий старшина) — і готському reiks; що слово rex, як початково німецький Fürst (англійский first, датський förste, цеб-то перший), визначало родового або племінного старшину, видно з того, що готи вже в IV столітті мали особливе слово, щоб висловити пізніше поняття про царя, як про начальника народу, саме: thiudans.

В своєму перекладі біблії Улфіл називає Артаксеркса і Ірода не reiks, а thiudans і маєтки імператора Тіверія не reiki, а thiudanassus. В готському імені Thiudans або, як німці не точно перекладають, König Thiudareiks, Theodorich, т.-ц. Dietrich, обидві назви злилися в одне ім’я.

[6] В грецькій митології героїчного часу трапляються факти, що виходять з матернього права, із особливо близького звязку між дядьком і небожем по матері. За Діодором (IV, 34), Мелеандр забив синів Феста, братів своєї матері Алтеї. Алтея за такий неспокутній злочин проклинає свого сина й закликає на його голову смерть. «Оповідають, що боги почули її бажання й відняли життя в Мелеандра». За тим самим Діодором (IV, 44), аргонавти, прийшовши до Фракції на чолі з Гераклом дізналися, що Фіней, по нашепту другої жінки, жорстоко мучить двох своїх синів від першої, одкинутої супруги Клеопатри з роду Бореалів. Між аргонавтами були теж Бореали, брати Клеопатри, дядьки по матері тих, що їх мучено. Вони захищають своїх небожів, забивають варту й їх урятовують.

[7] Це число потверджується одним місцем із Діодора про кельтів Галлії: «В Галлії живе кілька народів неоднакової кількости. Найчисельніший з них сягає аж до 200.000 душ, а найменший має в собі 20.000 душ». (Діодор Сіцилійський, V. 25), Середнім числом 125.000. Взагалі народці Галлії, через зовнішню освіченість, без сумніву, були численніші від германців.

[8] За свідченням Керменського епіскопа Лівутпранда, в X ст. головним промислом Вердюна, виходить міста Священної Германської імперії, було приготовлення євнухів, яких продавали за великі гроші в Еспанію в Мавританські гареми.

[9] Особливо на п.-з. березі Америки, див. Bancroft’а у Haidahs на острові Королеви Шарлоти є господарства в 700 чоловіка під однією стріхою. У Nootkas цілі племена живуть під однією стріхою.

[10] Число їх в Атенах було зазначено вище. За гарного часу Корінфа, там було 460 тис; в Егіні — 470 тис. рабів, в обох містах в 10 разів більше ніж вільних громадян.

[11] Нібур був першій історик, що склав собі приблизно правдиву уяву про суть роду, й цим він зобов’язаний знайомству із становищем Dithmarschen. Відтіля-ж його помилки й все знайдене ним в Dithmarschen він вважав за справжнє родове.

[12] Головна думка твору Лаcаля «Система придбаних прав» — римський заповіт однаково старий, як і сам Рим; римська історія не знає такого часу, «коли-б не існувало заповіту»; заповіт виник за до-римського часу з культу небіжчиків. Ласаль, як старий гегеліянець, виводить постанови римського права не з історичного розвитку римлян, але із «спекулятивного розуміння» про волю й тому доходить такого проти-історичного висновку. Проте, не можна цьому дивуватися, бо в тій самій книзі й на підставі того самого спекулятивного розуміння автор доходить висновку, що в римськім спадковім праві передача самого майна наслідникові була справа побічна. Ласаль не лише приймає неправдиві уяви римських правників, але й додає ще й свої.

[13] Спочатку я мав на увазі, поруч із Моргановими й моїми замітками про цивілізацію, вмістити чудову критику цього періоду, розкидану в творах Ш.Фур’є. Але на це, на жаль, не вистачило в мене часу. Зазначу лише, що Фур’є вважав головними відзнаками цивілізації — моногамію і особисту поземельну власність і називав її війною багатих проти бідних. В нього-ж натрапляємо на дуже слушне зауваження, що в усіх суспільствах, які розподілилися на протилежні класи, господарську одиницю складають поодинокі родини les familles inconerentes.

Джерело: Фрідріх Енґельс. Походження родини, приватної власности й держави. — Харків: Державне видавництво України, 1925. — 122 стор.