Інтернаціоналізм чи русифікація?

Іван Дзюба

IV. Майбутнє націй: нації за комунізму

Практичне ставлення до того чи іншого суспільного явища чи добра вирішальним чином залежить від уявлень про його майбутню долю й призначення. Якщо більш-менш офіційно повідомити господаря дому про те, що найближчим часом або в недалекому майбутньому його будинок буде знесено, а його сад стане будівельним майданчиком для інших споруд, то навряд чи господар стане розбудовувати свій дім і плекати сад; тим паче навряд чи захопив би він своїх друзів і гостей таким наміром. Швидше за таких умов виробилося б щось аналогічне до своєрідної психології “дачників”, на зразок тієї, що її свого часу експонував М.Горький.

Щось подібне до цього саме й відбувається у нас у справах національних. Серед переважної маси населення панує уявлення, що безпосереднє чи не найближче завдання комуністів — створення безнаціонального суспільства (“злиття націй”), а тому національні мови і культури — це щось “відживаюче”, відстале, “другосортне” і навіть реакційне, у всякому разі — щось підозріле і гідне жалю.

Звідки взявся цей дикий погляд і чому він видається за “марксистський”, чому він пов’язується з ідеєю комунізму? В усякому разі, він нічого спільного з марксизмом і комунізмом не має і є їхньою прямою і цілковитою протилежністю.

Маркс завжди висміював подібні темні політичні махінації або невігластво. Так, наприклад, повідомляючи Енгельса про одне з засідань Ради Інтернаціоналу, він саркастично писав:

“Представники “молодої Франції” (неробітники) висунули ту точку зору, що всяка національність і сама нація — “застарілі передсуди “(…) Взагалі ж усі, хто ускладнює “соціальне питання” “забобонами” старого світу — “реакціонери”.

Англійці дуже сміялися, коли я почав свою промову з того, що наш друг Лафарг та інші, які скасували національності, звертаються до нас “по-французькому”… Далі я натякнув, що Лафарг, сам того не усвідомлюючи, під запереченням національностей розуміє, здається, їх поглинення зразковою французькою нацією “[35].

Маркс знущався з цих поглядів, називаючи їх “прудоністським штірнеріянством”, і вказував на їхню імперіалістичну суть. А от ті. хто сьогодні сповідує подібне — поглинення багатьох націй “зразковою російською”, — ті звуть це… марксизмом і комунізмом! Який гіркий і безглуздий парадокс! Скажете, що сьогодні ніхто не проповідує поглинення націй, але — “злиття, зближення”. Так, офіційно, у пресі це зветься “зближенням” і “злиттям” націй. Але спитайте, як розуміють це “зближення” 99 % публіки, і побачите, що йдеться про те саме “поглинення”. Подивіться, як це “зближення” виглядає на практиці, і побачите те саме “поглинення”. Зрештою, дані останнього перепису дуже красномовно засвідчують це. 1914 року Ленін писав:

“В Росії навіть урядова, тобто завідомо перебільшена і підроблена відповідно до “намірів уряду”, статистика налічує в усьому населенні країни тільки 43% великоросів. Великоросів у Росії менше половини населення… “Інородців ” у Росії 57 % населення, тобто більшість населення, майже 3/5, а насправді, мабуть, понад три п’ятих”[36].

Тепер, на 48-му році радянської влади, великороси, за офіційними даними, становлять у Союзі значно більше половини населення, а якщо врахувати й зрусифікованих інонаціоналів (у даних перепису вони офіційно значаться як такі, що визнали рідною мовою російську), то ще набагато більше. Відносно поменшало українців та інших “націоналів”. За рахунок чого так різко змінилося співвідношення? І чи є це наслідком нормального співжиття націй? Навряд чи можна це вважати успіхом комуністичного національного будівництва, — комуністи будь-якої країни світу, коли б це стосувалося їхньої сформованої нації, розцінили б це зовсім інакше. Аналогії довелося б шукати в зовсім іншій, некомуністичній добі і сфері історії. І навряд чи можна це пов’язувати з “ленінською національною політикою”, — Ленін, як відомо, подібні явища кваліфікував словами “великоруський імперіалізм”, “руський великодержавний шовінізм” і подібними. Ні в одному з документів ленінської РСДРП(б) не схвалюється асиміляція націй, особливо ж асиміляція менших націй більшою, і не говориться про злиття націй як безпосереднє завдання пролетарського руху. Звідки ж узялося “ходячеє мнение”, яке поняття про революційний рух пролетаріату та побудову майбутнього комуністичного суспільства неодмінно й автоматично пов’язує з поняттям про “злиття націй”, про “безнаціональність” (тобто практично про асиміляцію)? Очевидно, не з теорії наукового комунізму.

Коли в документах РСДРП говориться про “злиття робітників усіх націй”, то мається на увазі — і це підкреслюється чітко й ясно — організаційне об’єднання в єдиних класових організаціях з метою спільної революційної боротьби: “Интерес рабочего класса требует слияния рабочих всех национальностей данного государства в единых пролетарских организациях — политических, профессиональных, кооперативно-просветительных и т. д.”, при забезпеченні “полного равноправия всех наций и языков”[37].

Щодо самих націй, то радянська влада недвозначно проголосила своїм завданням їхній всебічний розвиток, особливо розвиток раніше пригнічених і неповноправних націй. У співдоповіді з національного питання на X з’їзді партії пропонувалося: “Советская власть, Коммунистическая партия должны стать важнейшим фактором национально-культурного развития трудящихся масс угнетенных национальностей.”[38]

Ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство — це не ідея наукового комунізму, а того “комунізму”, який Маркс і Енгельс називали “казарменим”. Це також ідея ревізіоністів соціал-демократів II Інтернаціоналу. З нею особливо носився К.Каутський. Як залишок каутськіанства вона була проникла і в комуністичний рух початку століття, але швидко була переборена, зазнавши нещадної критики з боку Леніна та інших комуністів.

Часто посилаються на те, що В.І.Ленін не лише не засуджував, а, навпаки, вітав асиміляцію націй. Але це брутальне спотворення духу ленінізму. По-перше, Ленін захищав не асиміляцію, а політичне об’єднання пролетарів усіх країн і в цьому контексті відкидав виступ проти такого об’єднання, продиктований страхом асиміляції. По-друге, мова йшла про стихійну асиміляцію, а не про цілеспрямовано й планомірно проваджувану державою, — така штучна асиміляція завжди була в його очах злочинною, і хай хто-будь спробує хоча б тільки уявити собі подібну програмну настанову в партійних документах ленінського часу. Нарешті, по-третє, неосудження асиміляції в тому значенні і в тому контексті, про які ми говоримо, зустрічається тільки в дореволюційних роботах Леніна: після революції, приступивши до практики національного будівництва, Ленін істотно змінює акценти і більше вже ні слова не каже на користь будь-якої асиміляції, а вістря боротьби спрямовує проти русифікаторства, проти великоруського шовінізму й великодержавництва, тобто, по суті, проти асиміляторства. І це цілком зрозуміло: практика національних рухів та національного будівництва показала що в інтересах комунізму — найбільший розвиток націй, а не їхнє згортання й асиміляція; настанова на асиміляцію в політиці правлячої партії багатонаціональної держави з імперіалістичним минулим неминуче привела б до цілого ряду несправедливостей щодо націй цієї держави, привела б до відродження в нових формах старих імперіалістичних відносин усередині цієї держави і завдала б величезної шкоди справі комунізму і свободи в усьому світі, — проти чого і повставав Ленін.

Ось чому Ленін з 1917 року ні слова не каже на користь будь-якої асиміляції; ось чому у нього немає жодного слова про бажаність асиміляції в Країні Рад; ось чому, якраз навпаки, він в останні роки свого життя головним об’єктом боротьби обирає великоруський шовінізм і великодержавництво, істотою яких і є асиміляторство.

Невипадково в доповіді на XVI з’їзді ВКП(б) протиставлялися соціал-асиміляторська позиція Каутського й інтернаціоналістська позиція Леніна:

“Ленин никогда не говорил, что национальные различия должны исчезнуть, а национальные языки должны слиться в один общий язык в пределах одного государства, до победы социализма во всемирном масштабе. Ленин, наоборот, говорил нечто прямо противоположное, а именно, что “национальные и государственные различия между народами и странами… будут держаться еще очень и очень долго даже после осуществления диктатуры пролетариата во всемирном масштабе” (т. XVII, стр. 178). Как можно ссылаться на Ленина, забывая об этом основном его указании?

Правда, один из бывших марксистов, а ныне ренегат и реформист, г. Каутский утверждает нечто прямо противоположное тому, чему учит нас Ленин. Он утверждает, вопреки Ленину, что победа пролетарской революции в австро-германском объединенном государстве в середине прошлого столетия привела бы к образованию одного общего немецкого языка и к онемечению чехов, так как “одна лишь сила освободившегося от пут обмена, одна лишь сила современной культуры, которую несли с собой немцы, без всякой насильственной германизации превратила бы в немцев отсталых чешских мелких буржуа, крестьян и пролетариев, которым ничего не могла дать их захудалая национальность ” (см. предисловие к немецкому изданию “Революция и контрреволюция”). Понятно, что такая “концепция” вполне гармонирует с социал-шовинизмом Каутского… Но неужели для нас, для марксистов, желающих остаться до конца интернационалистами, может иметь какое-либо положительное зна чение эта антимарксистская болтовня зарвавшегося немецкого социал-шовиниста?”[39].

Так критикував Сталін шовінізм, коли цей шовінізм був німецький.

Однак, як відомо, Сталін умів говорити добре, а робив щось прямо протилежне. Це в його часи почалася, а в часи Хрущова розвинулася така практика політики в національній справі, яка більше відповідала концепції Каутського, хоч і була схована в “ленінські” слова. І тепер ми, міцно забувши “основное указание” Леніна про те, що національності і національні мови залишаються “еще очень и очень долго даже после осуществления диктатуры пролетариата во всемирном масштабе”, — ми, по суті, ставимо завдання злиття націй (справа від того не міняється, що інколи замість слова “злиття” вживають щось інше, наприклад, “ще тісніше зближення”: на практиці це завжди означає вливання інших націй у російську, а не навпаки: хай хтось відповість, чим і як російська нація зближується, наприклад, з вірменською або естонською), — ми ставимо, по суті, завдання злиття націй в межах однієї країни, уже тепер, задовго до перемоги комунізму в самій цій країні.

Крім усіх інших неминучих негативних наслідків, це не може не викликати глибокої прикрості, розчарування і невдоволення у націй, приречених, по суті, на повільне зникнення, зведення до спільного знаменника, яким є інша, “провідна” нація.

Є величезна політична і психологічна різниця між загальним об’єднанням людства, народів у “вселюдство”, тобто між асиміляцією націй на вселюдській основі, і асиміляцією одної нації іншою, поглиненням однією нацією інших, асиміляцією кількох націй на базі однієї національної культури.

Першу ще можна розглядати як плодотворну перспективу і позитивний фактор, як прогрес (хоч багато видатних мислителів, у тім числі й марксистів, вважають, що й це було б величезним регресом для людства; цю дуже обгрунтовану думку Потебня свого часу коротко висловив так: “Якби об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю і було можливе, то воно було б загибеллю для людської думки, як заміна багатьох почуттів одним”). Та й взагалі імператив про майбутнє “неминуче” злиття націй є дуже проблематичним, науково необгрунтованим прожектерством, і “марксистам” слід би брати приклад з Маркса, який полишав на розсуд майбутніх поколінь проблеми, для розв’язання яких бракувало історичного досвіду.

Що ж до Другої — асиміляції на базі однієї національної культури, — то вона тотожна колоніалізмові (бо наперед позбавляє інші народи основної умови рівноправності — рівноправного внеску в загальнолюдську культуру, прирікає на культурне утриманство з усіма наслідками, що випливають звідси для психологічної природи людей цієї нації та їхнього відповідного становища в суспільстві).

“Асиміляція” першого роду, власне, і не може бути названа асиміляцією, а є всесвітнім об’єднанням людства; тут принаймні ні одна нація не буде ображена, бо всі однаково втрачають і здобувають. Асиміляція другого роду і є, власне, асиміляція; вона неминуче є глибокою історичною несправедливістю щодо асимільованих націй і вирізьблює в них невитравні сліди гіркоти, але й нації асимілюючій приносить не добро, а лихо — поступовий внутрішній розклад її культури, тягар заподіяних — хай і несвідомо — несправедливостей. Вона ніколи і ніде не ставала і не стане надійним фундаментом для дружби народів, а здатна тільки роз’єднувати їх, породжувати недовіру і ворожнечу.

Ось чому писав М.Горький:

“Каждое племя есть источник неисчислимых возможностей обогащения жизни энергиею духа, и необходимо, в интересах быстрейшего роста мировой культуры, чтобы эта энергия развивалась нормально, втекала в жизнь — на счастье и радость нам — при условии наибольшей свободы.

Демократия может признать законным и естественным только один вид ассимиляции — ассимиляцию на почве общечеловеческой культуры…”[40].

У нас же тепер посилено насаджується антимарксистська й антисоціалістична “теорія” про те, буцімто в СРСР замість багатьох народів і націй створюється єдина “радянська нація” (?!), “радянський народ”, не в розумінні сукупності всіх радянських народів і націй як збірне поняття, а як якийсь нібито однонаціональний чи безнаціональний синтез, якого не було, скажімо, в двадцяті й тридцяті роки і який формується саме тепер. Цією “теорією” перейняті і політика, і пропаганда, і преса, і виховання. А щодо культури, то вся наша преса сповнена фраз про те, ніби вже тепер у нас розвивається “інтернаціональна (?!) культура”. (“В Прибалтике, как и всюду в нашей стране, развивается общая для всех советских наций интернациональная культура.”)[41].

Це вже безглуздя не тільки з погляду марксизму, а й з боку елементарної термінології: адже “інтернаціональним” можна назвати тільки те, що властиве, характерне для всіх націй чи всіх націй стосується, всього людства. Саме так і тільки так розумів це поняття і В.І.Ленін, коли говорив про інтернаціональну культуру, інтереси і т. д. пролетаріату.

Те розуміння, яке надається тепер у нас цьому каламутному поняттю, як і “теорія” одної “радянської нації” (хоч би як вона формулювалася), радянського народу в розумінні не співдружності, а однозначності, покликане “теоретично” обгрунтувати й виправдати широко розгорнений процес русифікації. Цілеспрямоване заохочування й “каталізація” розвитку на цьому шляху завдасть величезних, важко враховуваних і невідшкодовних, некомпенсовних втрат для загальнолюдської культури і всього духовного життя комуністичного світу.

Сюди прилучається і питання про широко практиковану в нас негативну кваліфікацію національностей — “національного”, коли атрибут “національний” вперто достосовується тільки до підметів на зразок “пережитки” (які треба випекти), “перегородки” (які треба зламати) і т. д. і т. п., а в той же час не підкреслюється й проминається, всіляко обходиться позитивний сенс поняття про національне. Оце вже справді “односторонність”. Вона, ясна річ, аж ніяк не сприяє розумінню величезного історичного, культурного, духовного змісту, величезного позитивного багатства поняття національності, національного — розуміння, яке надихало всіх великих діячів людської історії й культури, яке надихало фундаторів наукового комунізму і всіх справжніх марксистів і комуністів. Наприклад, один з найвидатніших комуністичних філософів Антоніо Грамші писав: “Поняття “національного” є результатом “оригінальної”, неповторної (в певному значенні) комбінації, що її треба зрозуміти й осмислити в усій її оригінальності і неповторності, якщо хочуть оволодіти й керувати нею”.

Він говорив також про “помилковість ненаціональних концепцій”, кваліфікуючи їх як “сучасну форму старого механіцизму”[42].

Свого часу, ще до революції, резюмуючи ставлення марксистів до проблеми нації і критикуючи “последовательных космополитов, полагающих, что будущее несет с собой полное объединение человеческого рода, единый общий язык и единую общую культуру”, А.Луначарський писав, що він з погляду марксизму надає “национальностям громадное и живое культурное значение” і вітає “столь широко развившийся процесс возрождения к самобытной жизни почти забытых было и, так сказать, обезглавленных национальностей… Единство только тогда является принципом красоты и высокой организации, когда оно охватывает своими гибкими рамками возможно более богатое разнообразие. Многообразие национальное есть, думается, великое наследие человеческое, которое, надо надеяться, сохранится и даст еще недоступные нам наслаждения подъема жизни…

Обращаясь в частности к украинскому движению… я должен сразу сказать, что ни одно национальное пробуждение не вызывает во мне субъективно столько горячих симпатий…

От самостоятельного культурного развития украинского народа (помітьте: не від “інтернаціональної” українсько-російсько-татарської і т. д. н-ської культури і не від “дальнейшего сближения”, а від “самостоятельного культурного развития”. — І.Дз.) должно ждать самых отрадных результатов, ибо нет никакого сомнения в том, что это одна из даровитейших ветвей славянского дерева “[43].

Що ж до комунізму, майбутнього комуністичного суспільства, то тут Луначарський висловлювався цілком певно, — і це, безумовно, одна з абеткових істин, основовизначальних істин комунізму:

“Трижды неправы говорящие о “социалистической нивелировке ” и о торжестве какого-то бесцветного космополитизма в случае победы пролетариата. Нет, новое общество даст простор для бесконечно многоцветной в своем стихийном течении природы каждого народа. Оно уничтожит мертвящую, механическую силу государства, оно убьет звериные, каннибальские инстинкты, которые побуждают насильственно обезличивать как отдельных людей, так и национальности. И как отдельная личность никогда не достигала такой свободы и оригинальности, какой достигнет она в социалистическом будущем, так и нации никогда еще не подымали своего собственного голоса в хоре человечества с такой силой и самобытностью, какой они достигнут тогда”‘[44].

Ось до цього й личить прагнути істинним комуністам. Ось у цьому дусі — в дусі комуністичного інтернаціоналістського світовідчування, в дусі розуміння неповторної цінності кожного національного життя і його невичерпних можливостей, а не в дусі зневажливого і бездумного нехтування ними в ім’я бюрократичного “единообразия” та “передовой русской культуры” — і годиться виховувати молодь нашої країни. Це й тільки це може бути запорукою справжньої дружби рівноправних народів, запорукою збереження і примноження величезних національних багатств, щасливо поєднаних у нашому Союзі, запорукою незрівнянної розмаїтості майбутнього духовного життя в комуністичному світі.

Але напишіть це сьогодні від свого імені, і вам це редактори закреслять за “туманные намеки”. А протилежна тенденція веде тільки до явного чи прихованого, свідомого чи неусвідомлюваного, вільного чи невільного хамства й мародерства в національній справі. Навіть коли воно виступає не оголено, а у формі байдужості (така поширена мода нині в цьому питанні) — це початок хамства, це його потенція, його джерело. Байдужість — зовсім не протилежність тупому націоналізмові, а його зворотний бік і його потенційний спільник.

“Я не думаю, — наводить Луначарський у цитованій статті з “Украинской жизни” слова марксиста Отто Брауна, — чтобы националистов можно было победить с помощью аргумента: “Что мне нация? Что я могу купить за это?” — Нация является продуктом тысячелетнего развития. На протяжении столетий национальная борьба зажигала самые пламенные порывы. Тысячи гибли в этой борьбе. Она была то источником жизни, то причиной смерти великих революций. Можете ли вы освободить массы от этой великой идеологии с помощью торгашеского: “Что я куплю за это?”.

Єдиною альтернативою націоналізмові (як захисному націоналізмові малих націй, так і агресивному націоналізмові великих націй) є виховання істинного національно-інтернаціоналістського почуття і відданості своїй нації, любові і поваги до всіх інших націй, бажання, щоб твоя нація якнайбільше прислужилася людству, зробила для нього все, на що здатна. Звідси у справжнього інтернаціоналіста величезне почуття відповідальності за свою націю, бажання здобути їй, якщо вжити слова поета, “патент на благородство” перед людством.

Найвищий обов’язок людини — належати людству. Але належати людству можна тільки через націю, через свій народ. За всю історію людства можна знайти хіба що кілька винятків з цього загального правила, підтвердженого як грандіозними рухами мас, так і життєписами великих людей. Можна знайти, скажімо, кілька випадків, коли людина покидала свою націю і прилучалася до іншої, робила добро їй і людству. Але це тоді, коли її материнська нація вже утвердила себе у вселюдській сім’ї, вже забезпечила собі національне існування і не відчула великої втрати через відплив кількох одиниць. А коли твоя нація в критичному стані, коли саме її національне буття й майбутнє під питанням, тоді кидати її ганебно.

Примітки

[35] Лист К.Маркса до Ф.Енгельса від 20 червня 1866. — К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т. 31, с. 188.

[36] Ленін В.І. Повн. зібр. тв., т. 25, с. 64.

[37] “КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК”, 7-е вид., Москва. 1954, т. 1. с. 315.

[38] “Х съезд РКП(б)…”, с. 199.

[39] “XVl съезд ВКП(б): стенографический отчет”, Москва-Ленинград, 1930, с. 54.

[40] “Украинская жизнь”, Москва, 1912, ч. 9, с. 14.

[41] “Правда”. 1965, 18 квітня; “Литературная газета”. 1965, 7 січня.

[42] Грамши А. Избраннные произведения. Москва. 1959. т. 3. с. 235, 237.

[43] Луначарский А.В. О национализме вообще и украинском движении в частности. — “Украинская жизнь”, 1912, ч. 10. с. 10-11. 15, 19.

[44] Луначарский А.В. Статьи о литературе. Москва, 1957, с. 429.

Джерело: Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація? — Київ: KM Academia, 1998.

Advertisements

0 Responses to “Інтернаціоналізм чи русифікація?”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: