Український національний рух на тлі сучасного капіталістично-імперіялістичного господарства

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Не треба учитися ні в якій семінарії, щоб сказати, що ми живемо в епоху вищого щабля капіталістичного розвитку, епоху панування фінансового капіталу, в епоху капіталістичного імперіялізму.

В сю епоху тенденції капіталістичного господарства втягнути в світовий оборот всі країни земної кулі до всебічних економічних зв’язків і обопільної економічної залежности різних країн — набирають якнайбільшої сили і мають всі засоби, аби здійснити, провести в життя сі тенденції.

Майже вся земна куля вкрита сіткою залізниць; моря й океани в найрізноманітніших напрямках щодня перерізуються гігантськими пароплавами; підземні залізниці, підводні човни, аеропляни в повітрі; телеграфний і телефонний дріт, мов павутина, оповив землю, тягнеться під водою, висить у повітрі; щодня, щохвилини ними перекидаються тисячі і мільйони різних людей і товарів; всяка подія, новина через декілька хвилин облітає весь світ; всяка затримка або попит негайно відгукується по якнайдальших країнах. Тисячі переплутаних у різних напрямках економічних зв’язків доповнюються зв’язками культурного характеру. Фінансові зв’язки між банками, підприємствами, державами усіх країн; торговельні зносини; інтернаціональні синдикати, трести; торгові договори, колоніяльна політика — словом, все веде до якнайтіснішого зв’язку між усіма країнами світу, робить сі зв’язки все міцнішими, більш всебічними, складними. Ведмежі кутки, де люди ніколи не виїжджають, не мають відомостей, а інтереси їх не простягаються далі їх села, волости, повіту — все більше зникають.

Всебічна інтернаціональна залежність окремих галузей і цілого господарства різних країн; інтернаціональна організація банків, підприємств, торгівлі, зносин; інтернаціоналізація науки, літератури, мов, техніки, мистецтва, моди, побуту, звичаїв; всебічні, постійні, жваві політичні зносини; невпинна мішанина людей різних націй, — словом, інтернаціоналізація всіх сфер життя людности, завдяки велетенським продукційним силам сучасного капіталістичного суспільства, безсумнівний факт.

Але сей процес всебічної залежности і затягування найтемніших кутків сучасного суспільства має й другий бік, викликає другу тенденцію. Інтернаціоналізація господарської, соціяльної, політичної, духової культури йде поруч з націоналізацією, з зростом національного почуття мас, з пробудженням їх національної свідомости, веде до консолідації націй, викликає до життя відсталі і, здавалося б, пропащі нації, переводить їх з стану безпорадности і несвідомости у стан національної свідомости, підштовхує їх до утворення власної літератури і т. д.

І се цілком зрозуміле. Бо поширення і розвиток капіталістичної продукції між відсталими народами вириває їх з патріярхальних, дідівських умов життя, приносить їм разом з товарами нові думки, звичаї, потреби, нищить їх старі способи продукції, примушує йти шукати заробітку на фабрики, залізниці, в городи, вводить їх таким чином у нову культуру. Праця на фабриках, залізницях, якою б вона простою не була, вимагає більшої інтеліґентности, ніж праця на селі. Все се штовхає його до науки, ставить його перед необхідністю вивчитися грамоти, щоб не пропасти, щоб поліпшити своє становище. Перед ним розстилаються чудеса і багатства сучасної капіталістичної культури. Вони вимагають і манять засвоїти їх, бо інакше вони роздавлять його. Але засвоїти її можна лише тоді, коли вона буде передана у відповідній формі. Коли буде передана зрозумілою йому мовою. Окремі особи можуть вивчити чужу мову, навіть не одну, і таким чином перейняти чужу культуру. Але цілий народ сього не може зробити. На науку він може потратити небагато часу, йому потрібно працювати, господарювати, добувати кусок хліба. Треба, значить, щоб хтось подбав про те, аби доставити йому результати наукового досліду, досягнення мистецтва і т. д. у відповідній формі, себто на його рідній мові. Рідною мовою мусять навчати його дітей у школі, для чого йому потрібні здібні до цього вчителі. Йому потрібні урядовці (чи вибрані, чи бюрократи-чиновники — се тут ваги не має), котрі б розуміли, знали, вживали його рідну мову і т. д.

Так капіталізм, пробуджуючи народні маси найбільш пригнічених, задавлених, не розвинених націй, породжує потребу в свідомих, освічених людях, в інтеліґенції.

Сю інтеліґенцію породжує сам народ. У різних народів, націй процес народження інтеліґенції був не однаковий. Різні кляси брали різну участь у постачанні інтеліґенції: бюрократії, учителів, депутатів, партійних діячів, адвокатів, інженерів, літераторів, техніків, ораторів, вчених і т. д. Ми знаємо, що кожна кляса громадянства має свою клясову інтеліґенцію. Але, не дивлячись на сі різниці свого клясового походження, поглядів і т. д., вся інтеліґенція, без різниці свого клясового стану, має свої спільні риси, котрі уповноважують нас розглядати інтеліґенцію яко окрему суспільну групу. І найголовніша ознака, риса інтеліґенції яко суспільної групи полягає в її ролі задовольняти духовні потреби громадянства чи окремої групи, кляси суспільства. Для того, щоб виконати як слід сю задачу, інтеліґент повинен мати відповідні «знаряддя продукції». Таким «знаряддям продукції» являється для інтеліґента слово, мова. До того, кожна окрема група інтеліґенції потребує своїх особливих, лише їй належних «знарядь продукції»: лікар — лікарство, лікарський інструмент; письменник — бомагу, перо; вчений — кабінет, лябораторію і т. д. Але для всіх них першим і найважливішим «знаряддям продукції» є мова, слово, усне й друковане, література, наука.

Сі «продукційні сили» визначають всі риси інтеліґента, на сій «базі» будується весь «надбудинок», «надстройка» інтеліґенції, з усіма гарними й поганими рисами: і альтруїзм, щира любов до свого народу, до всієї людности, нехтування матеріяльним станом власного життя, широкий світогляд, як і бажання стати бюрократією, веселіше і краще жити, обмеженість поглядів, міщанство, боязкість і т. д. і т. д.

Інтеліґенція є необхідний продукт і аґент буржуазного суспільства. Може, при комунізмі й удасться знищити інтеліґенцію як окрему групу, шляхом перетворення всіх на «інтеліґентів». Але до того жодне суспільство, кляса, група не може обійтися без інтеліґенції. Не може обійтися без своєї національної інтеліґенції й жодна нація.

Але коли нація заінтересована, аби в неї була своя інтеліґенція, котра подбала б про її духовні потреби, то й навпаки, інтеліґенція має свій інтерес у тому, аби її нація була великою, сильною, освіченою. Бо від сього ж залежить, який буде попит на книжки, учителів, чиновників, літераторів, лікарів і т. д. Капіталістичний спосіб продукції вимагає все ширшого поділу праці і вдосконалення, поліпшення інструментів, машин і т. п. Він вимагає удосконалення і «знаряддя продукції» інтеліґенції, удосконалення мови, бо від сього ж залежить здатність її висловлювати якнайтонші відміни думки, настрою, враження і т. і.; від сього залежить дальший розвиток її нації. Крім того, педагогіка учить, що навчання дитини і дальший розвиток людини йде найкраще тоді, коли навчання ведеться рідною мовою. Се справедливе взагалі для всіх членів даної нації. Для інтеліґента ж воно ще має те значення, що він таким чином краще осягне, засвоїть собі і буде вживати мову в усій її моці, красі, тонкості, — і, значить, тим більший успіх матиме.

Бо, «за винятком небагатьох, особливо талановитих осіб, цілком засвоїти якунебудь мову може тільки той, хто вживав її з самого раннього дитинства При сучасному вихованні, виходить, влучно вживати, як загальне правило, можна тільки рідну мову.

«Щоб засвоїти собі продукти інтернаціональної культури, інтеліґент повинен виучувати чужі мови; але раз він сам хоче внести свою лепту в сю культуру, він буде в стані се зробити здебільшого лише своєю рідною мовою. Його авдиторію, виходить, спочатку складає лише його власна нація. Щасливий той інтеліґент, котрий являється членом великої нації, і особливо такої нації, чия мова стала світовою. В останньому випадкові він говорить до цілого світу. Навпаки, інтеліґент, належний до маленької, і до того ще бідної й відсталої нації, що налічує в своїх колах ще мало освічених, може, правда, шляхом навчання чужих мов, досконало засвоїти інтернаціональну культуру, але його власний вклад в сю культуру часто не буде знаходити зовсім публіки, хоч би то й були надзвичайно геніяльні твори. Абож він буде примушений вживати чужу мову, на якій його твори знайдуть лише не відповідний вислів.

«Ніхто тому не прагне так палко величности своєї нації, як інтеліґент, особливо коли він належить до маленької нації.

«Якраз люди освічені, що найбільше вчаться чужих мов і більше всього підлягають впливам інтернаціональної культури, більш усього турбуються про збереження чистоти власної мови, поширенням круга її панування, зменшенням читання чужоземних авторів. Коротше кажучи, найінтернаціональніш і елементи нації являються в той же час і найбільш націоналістичними її елементами»[1]

Але ми повинні попередити читача від помилки, яку часто можна почути «яко абсолютну істину». Се погляд, ніби нація є «видумкою» інтеліґенції. Ми мусимо застерігати від сієї помилки тим настирливіше, що зараз дуже поширена «мода» лаяти інтеліґенцію. Інтеліґенція дійсно заслужила на сю лайку, але не треба випліскувати з водою й дитину. Інтеліґенцію можна покарати, можна поставити її на коліна, — але обійтися без неї не можна без шкоди власному ділові. Тим паче, що найбільша лайка, йде теж від інтеліґентів!

Ролю інтеліґенції в сучасному суспільнстві взагалі, в національних рухах зокрема, можна пояснити прикладом ролі машин в сучасній капіталістичній продукції. Ся роля аналогічна і в тому, як треба боротися з «хибами» інтеліґенції і машин.

Що машини дали можливість капіталістам використати їх проти пролетаріяту, проти широких працюючих мас взагалі; що машини довели експлуатацію до невиданого розміру; що машини в десятки й сотні разів прискорили поширення капіталістичної продукції і тим стали в допомозі до встановлення панування капіталістів над мільйонами працюючих мас і до експропріяції, пролетаризації й злиднів, — се безсумнівне. Але також безсумнівне, що рух проти машин у продукції, який ми бачили в Англії на початку новітньої капіталістичної ери, в кінці XVIII і на початку XIX століття, бив не по кобилі, а по оглоблях капіталізму. Він не тільки не давав допомоги для боротьби з злиднями й горем, а ще погіршував стан робітників. Не проти машин, а проти капіталістичного використання їх на зло і кошт працюючих мас! Не знищить інтеліґенцію, а використати її у власних інтересах для визволення з неволі і для перетворення всіх на «інтеліґентів» для знищення провалля між духовною і фізичною працею.

Роля інтеліґенції в національному рухові аналогічна ролі машин у капіталістичній продукції. Капіталізм існує, розвивається, поширюється не тому, що є машини, — а, навпаки, машини є тому, що існує, розвивається і поширюється капіталізм. Національні рухи існують, не вгавають, набирають великої сили не тому, що є національна інтеліґенція, — а, навпаки, національна інтеліґенція є тому, що існують, не вгавають, набирають великої сили національні рухи.

Капіталізм зриває маси населення різних націй, перекидає їх з одного місця на друге, перемішує їх, товче в ступі капіталістичної продукції, виварює в фабричному казані, перемелює у млині комбінованих підприємств, розтоплює в печах «металюргійних колосів», перетоплює на залізо, чавун, сталь нових типів, — а нації живуть, а нації розвиваються, а національні рухи виникають знову та й знову, набирають все більшої сили, домагаються автономії, самостійности. Се не «розумно», проти сього обурюються «продукційні сили» деяких лавошників, міщан та фінансових королів і т. д., — але нічого не вдієш, така вже «нерозумна» історія, не навчилася у «катеринославській» семінарії.

Спостереження і дослід національних рухів, пробудження і розвитку націй показують, що для збереження й утворення нації найбільше значення мас існування селянства. Капіталізм, що трощить бетонні й залізні китайські стіни всякого провінціялізму й обмежености, розбивається об селянську масу, розуміється, при існуванні відповідних умов: більшої чи меншої території, заселеної більше чи менше одноманітною національною людністю. Капіталізм будить сі маси, примушує їх виїжджати за околиці свого села, примушує міркувати над питаннями, котрі сягають далі обрію, що розстеляється з селянської дзвіниці. Ті члени її, які переходять у город, стають робітниками, інтеліґентами. Коли на початку сього процесу окремі робітники й інтеліґенти швидко «асимілюються», переймають зверхність нової культури, цураються своєї «мужицької» мови, свого «мужицького» походження, — то чим далі йде сей процес, чим більше засвоюють вони зміст нової вищої культури і їм становиться зрозумілою глибина провалля між більш освіченими й культурними людьми і їх затурканим, темним народом, тим більше повертається їх до свого народу, тим з більшим запалом вони беруться до праці над пробудженням свідомости їх народу, над підвищенням його культурного рівня і т. д.

«Велич тої нації, до якої належиш, не є чимось байдужим для жодного з її членів в рамках капіталістичної продукції, менше всього для сучасних кляс і також для найманого робітника».[2]

І та ж історія за останнє століття має багато якравих доказів, що робітництво переймає собі ті чи інші національні гасла.

Але коли найманий робітник може все ж скоріше вивчити чужу мову, асимілюватися (се однаково стосується й до капіталіста, поміщика, інтеліґента), то селянин майже не має такої змоги. Він живе на селі, куди чужоземці майже не заходять, а як і заходять, то на короткий час. Сам він буває рідко і не довго в чужоземному городі і такий короткий час, що навчитися чужій мові годі й говорити.

Таким чином, селянство яко база, інтеліґенція яко ідеолог, «надстройка» — ось головні агенти національного руху, принаймні в останні десятиліття. Навпаки, на початку капіталістичної доби, в епоху боротьби капіталізму з февдалізмом, на чолі національного визвольного руху стояла буржуазія городська з інтеліґенцією. Розуміється, і зараз буржуазія бере досить жваву участь у національній боротьбі, як і пролетаріят. Усякі спроби поставити пролетаріят поза національним рухом, над ним і т. д. не мали й досі певних наслідків. Розуміється, кожна кляса, група уявляє собі по-своєму зміст сього руху, але участь беруть усі кляси.

Національні рухи в сучасному розумінні сього слова виникають одночасно з розвитком капіталізму. І виникають не завдяки тому, що їх «видумують» у власних інтересах ті чи інші експлуататорські кляси капіталістичного суспільства (сей момент дійсно грає велику ролю в національних, як і в усяких інших рухах), — а завдяки тому, що капіталізм втягує в світовий оборот, до спільного господарського, а значить і духовного життя, якнайглибші, якнайширші кола людности. Національні рухи більше зв’язані з всесвітньо проґресивним боком розвитку капіталізму, ніж з його руїнницькими тенденціями, експлуатацією, деградацією народних мас. Сей останній бік має свій досить великий вплив на розвиток національних рухів. Але ним одним не можна пояснити національні рухи, їх глибину й поширеність між усіма клясами сучасного суспільства. Немає жодної кляси, котра не брала б участи в ньому, котра не ставила б своїх домагань національного змісту. Пролетаріят у тому числі. Се, розуміється, не означає, що в кожну хвилю всі кляси з однаковим захопленням і з однаковою силою виставляють однакові домагання. Різні кляси в різний час у різних місцях виставляють різні національні домагання з різною силою й упертістю.

З загальноісторичної точки погляду треба відрізняти дві епохи розвитку національних рухів. Франко-пруська війна 1871 року, котра довершила національне об’єднання Германії, є тим історичним пунктом, котрий розділяє сі дві епохи.

«З одного боку, се — епоха краху февдалізму й абсолютизму, епоха складання буржуазно-демократичної суспільности й держави, коли національні рухи вперше стають масовими, втягують так або інакше всі кляси населення в політику шляхом друку, участи в представницьких установах і т. д. З другого боку, перед нами епоха цілком укладених капіталістичних держав, з давно встановленим конституційним ладом, з сильно розвиненим антагонізмом пролетаріяту і буржуазії, — епоха, яку можна назвати передднем краху капіталізму.

«Для першої епохи типове пробудження національних рухів, втягнення в них селянства як найбільш численного й найбільш ,важкого до руху шару населення в зв’язку з боротьбою за політичну волю взагалі і за права національности зокрема. Для другої епохи типова відсутність масових демократичних рухів, коли розвинений капіталізм, усе більше наближаючи і перемішуючи цілком уже втягнені в торговий оборот нації, ставить на перше місце антагонізм інтернаціонально злитого капіталу з інтернаціональним робітничим рухом».[3]

З приводу сієї характеристики т. Н. Ленін далі говорить: «Звичайно, та й друга епоха не відрізняються одна від однієї стіною, а зв’язані численними перехідними ланками, при чому різні країни відрізняються ще й швидкістю національного розвитку, національним складом населення, розміщенням його і т. д.»

У другому місці він подає таку клясифікацію країн стосовно самовизначення націй:

1. Передові капіталістичні країни 3. Европи і С. Штати. Буржуазно-проґресивні національні рухи тут давно скінчені. Кожна з сих «великих» націй пригноблює чужі нації в колоніях і в середині країни.

2. Схід Европи: Австрія, Балкани і особливо Росія. Тут саме XX вік особливо розвинув буржуазно-демократичні національні рухи і загострив національну боротьбу.

3. Напівколоніяльні країни, як Китай, Персія, Туреччина і всі колонії, разом до 1 000 міл. населення. Тут буржуазно-демократичні рухи почасти ледве починаються, почасти далеко не скінчені.[4]

Очевидно, що наведена вище характеристика двох епох в історії розвитку національних рухів є відповідна лише для першого типу країн. Та й для них доведеться зробити деякі обмеження. Коли взяти ірляндське питання в Англії, то Англію доведеться перенести у другу групу держав наведеної клясифікації. Відокремлення Норвегії від Швеції сталося в 1905 році, себто лише в другу епоху.

Отже й характеристику другої епохи — «відсутність масових демократичних рухів» — можна вважати правильною лише з великими обмеженнями. Розуміється, там, де буржуазно-демократичні рухи скінчилися, де склалися національно єдині капіталістичні держави, де встановлений конституційний лад і т. д., — там масових демократичних рухів і немає, але се ж простісінька тавтологія. Але там, де сього ще немає, там ми бачимо зовсім інше. Якщо хочете се можна вважати за «виняток», але такий «виняток», що порушує саме «правило».

Найхарактернішою ознакою сих двох епох є: хто стоїть на чолі сих масових демократичних рухів?

Раніше то була буржуазія, тепер пролетаріят. З сим погоджуються, коли річ іде про «демократичні рухи» взагалі. А коли підходять до одної з галузів демократичних рухів, то тут зразу закидають «інтернаціональними» фразами про те, що робітництво, пролетаріят є клясою інтернаціональною, ставить собі задачі інтернаціональні, що національна справа для нього ніщо, що національною справою пролетаріят повинен нехтувати, що то «вигадки» буржуазії, якими вона обдурює пролетаріят і т. д. Всі сі закиди дуже справедливі, якщо вони вживаються на місці, і страшенно шкідливі, коли ними зовсім закривається суть національновизвольного питання. А суть усякого національновизвольного питання якраз полягає в тому, що кожна національність прагне до утворення власної незалежної, самостійної держави. Як ставиться і як мусить ставитися пролетаріят до цього прагнення — утворити національну державу?

Історичний досвід показує, що пролетаріят бере безпосередню участь у національно-визвольному рухові, і не може не брати. Поставити його осторонь, поза національним рухом, над національним рухом, на якійсь «нейтральній» позиції — не можливо. І хоч як хочеш розпинайся «інтернаціональними» фразами, а національного питання не обійдеш. Не обійти, а вирішити його — ось задача пролетаріяту.

Й інтернаціональна соціял-демократія висунула “право націй на самовизначення», себто на утворення самостійної, незалежної національної держави — яко вирішення національного питання. Інтернаціональна соціял-демократія взяла до своїх рук те, що раніше робила буржуазія, коли вона була революційною, коли вона руйнувала февдалізм й абсолютизм.

«Соціял-демократія перебрала від буржуазної демократії прагнення до національної держави. Звичайно, ми не буржуазні демократи, але ми відрізняємося від них не тим, що вважаємо демократію за дрібницю або щось не потрібне, зайве. Пролетаріят яко найнижча кляса в державі не може дійти до свого права іншим шляхом, крім демократії. Ми не лише не поділяємо ілюзій буржуазної демократії, ніби пролетаріят досягне свого повного права, коли він здобуде демократію. Вона утворює лише ґрунт, на якому він буде завойовувати своє право. При демократії визвольна боротьба пролетаріяту не закінчується, а лише набирає інших форм.

«Якраз для пролетаріяту демократія є життєвою необхідністю, а не для буржуазії. Ся остання в її сучасному стані зрікається своїх колишніх демократичних ідеалів, а разом й ідеї національної держави, її сучасний державний ідеал поширюється за межі національної держави. Вона кидає сі «ліберальні наслідки» на склад тряпок історичних раритетів. Але робити нам се дійсно немає жодної причини. Ми не повинні розуміти матеріялістичне розуміння історії так, ніби пролетаріят мусить засвоїти собі загальні тенденції розвитку буржуазії тільки тому, що вони зумовлені економічними стосунками. Пролетаріят має свої власні тенденції розвитку, котрі не менше зумовлені економічно, яких він і повинен дотримуватися, не бідкуючись за тим, чи ухиляються, чи протирічать вони тенденціям буржуазії».[5]

Ми таким чином бачимо, що «вирішення» національних рухів є одне: повна демокартія. А повна демократія означає організацію національних держав, незалежних, самостійних держав. Так було в першу епоху руйнування февдалізму й абсолютизму і народження буржуазно-демократичних держав. Так є зараз, у добу імперіялістичного капіталізму, яку ми переживаємо, епоху народження соціялізму. Так буде при соціялізмі. Те, що було і що є, те ми бачимо. Що буде — побачимо. І коли ми говоримо, як буде при соціялізмі, то ми тут спираємося не на те, що вже було фактично проведено, а на ту «тенденцію розвитку пролетаріяту», про яку говорить Кавтський.

А ось що каже т. Н. Ленін:

«Переможний соціялізм неминуче повинен здійснити повну демократію, а, значить, не тільки провести повну рівноправність націй, а й здійснити право на самовизначення пригнічених націй, тобто право на вільне політичне відокремлення. Соціялістичні партії, котрі не доведуть усією своєю діяльністю і тепер, і під час революції, і після її перемоги, що вони визволять поневолені нації і побудують свої стосунки до них на підставі вільного союзу — а вільний союз є брехливою фразою без волі відокремлення, — такі партії поповнили б зраду супроти соціялізму».[6]

Маркс писав у критиці Ґотської програми: «Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Йому відповідає й політично переходовий період, державою якого не може бути ніщо інше, крім диктатури пролетаріяту.» Досі ся істина була незаперечною для соціялістів, а в ній міститься визнання держави аж до перетворення перемігшого соціялізму в повний комунізм. Відоме речення Енґельса про «відмирання держави».

«А раз річ іде про державу, то значить і про кордони її. У своїй статті «По і Райн» Енґельс між іншим говорить, що «межі» «великих і життєздатних європейських націй» в ході історичного розвитку, що увібрав низку дрібних і нежиттєздатних націй, визначалися все більше й більше «мовою і симпатіями» населення. Сі кордони Енґельс зве «природними»…

«Тепер реакційний, імперіялістичний капіталізм все частіше трощить сі демократично зазначені межі. Всі ознаки говорять, що імперіялізм залишить у спадщину соціялізмові, що йде йому на зміну, межі, менше демократичні, низку анексій в Европі і в других країнах світу. Що ж? переможний соціялізм, відроджуючи й здійснюючи до кінця повну демократію по всій лінії, зречеться демократичного зазначення кордонів держави? не забажає рахуватися з «симпатіями» населення»?[7]

Звідси ми бачимо, як міцно й глибоко по суті зв’язані національно-визвольні рухи з всесвітньопроґресивним боком розвитку капіталізму і соціялізму. Розуміється, національний рух не є винятком з загальнодемократичних рухів і має інші боки, про які не слід забувати. Що він може бути використаний буржуазією і т. д., се саме собою зрозуміле. Що річ іде тут «про тенденцію, якої треба додержуватися лише з розумом, а не про шабльони»,[8] се теж саме собою зрозуміле.

Український рух не являє собою чогось невідомого в історії. Але він набрав таких яскравих форм, так виразно і «клясично» відбувався, що дослідження його має величезне значення для урозуміння характеру, змісту й законів розвитку національно-визвольних рухів взагалі. І се дослідження має, буде мати не один лише теоретичний інтерес. Тепер реакційний, імперіялістичний капіталізм все частіше трощить сі, демократично визначені, кордони (великих і життєздатних європейських націй, чиї межі раніше визначалися все більше й більше мовою й симпатіями населення). Усі ознаки морять за те, що імперіялізм залишить у спадок соціялізмові, що йде йому на зміну, межі менш демократичні, низку анексій в Европі і в інших частинах світу.[9]

І для вироблення принципів політики й тактики пролетаріяту український рух, поруч з іншими, дасть багато матеріялу. Якщо до останнього часу пролетаріят більше ставився «негативно» до національних рухів, то зараз, коли він переходить до власної роботи, яко «пануюча кляса нації», він мусить, буде примушений вести і «позитивну» політику.

Українська нація оселює суцільну територію від Карпат на заході майже до Дону на сході і від Чорного моря на півдні до лінії річки Прип’яті на півночі. Площа сієї території доходить до 850 тис. кв. кілометрів.[10]

Якщо вважати цю цифру перебільшеною, то й тоді все ж стане ясним, що за територією Україна зовсім не належить до дрібних країн. Ось територія найбільших держав світу без їх колоній:

Держави

Рік

Територія (тис. кв. км)

Людність (млн. меш.)

ПСША

1897

7.972

63,0

Туреччина

1897

1.631

22,8

Австро-Венґрія

1890

602

42,9

Германія

1895

476

52,3

Франція

1896

465

38,5

Еспанія

1887

450

17,6

Англія (з Ірляндією)

1891

275

38,1

Далі йдуть держави, що мають територію менше 400 тис. кв. кілометрів. Отже, коли навіть зменшити вищенаведену цифру удвоє, себто обмежитися лише 8 губерніями бувшої російської України (Полтавська, Київська, Харківська, Катеринославська, Чернігівська, Волинська, Подільська, Херсонська), де українці становлять абсолютну більшість населення, — то й тоді Україна за територією займе місце поруч з Францією, Германією, Австро-Венґрією, Еспанією, перевищуючи всі інші европейські (крім Росії) держави.

Кількість населення на сій території точно не можна сказати. В усякому разі цифра 35 мільйонів не може бути визнана перебільшеною. Значить, і за кількістю населення Україна займає приблизно те ж місце між європейськими державами. Цифра 35 мільйонів однаково годиться для визначення кількости всього населення території, де українці складають або абсолютну більшість, або переважну більшість, як і для визначення усього українського народу й поза межами сієї території.

Для урозуміння характеру українського національного руху, його загального клясового змісту, його відмін досить буде подати деякі відомості, що торкаються лише вищезгаданих 8 губерній, позаяк повних відомостей немає. Але сі 8 губерній майже нічим не відрізняються від останньої території. і тому все, що можна помітити в них, можна вважати зразковим і типовим.

З 22 мільйонів мешканців сих губерній у 1897 році українців було 16,4 міл., або 74,6 відс.; великоросів 2,4 міл., або 10,7 відс.; євреїв 1,9 міл., або 8,5 відс.; німців 0,4 міл., або 1,9 відс.; поляків 0,4 міл., або 1,7 відс.

90 відс. українців — селяни. Городи переважно заселені неукраїнською людністю. Ось кілька характерних цифр:[11]

Повіти

Відсоток української людности

з городами

без городів

Полтавський

88,7

98,7

Кременчуцький

80,8

98,2

Чернігівський

86,1

97,4

Кам.-Подільський

78,9

87,0

Харківський

54,9

88,3

Київський

56,2

84,0

Катеринославський

55,7

74,1

От тому то характерною ознакою українського руху було між іншим протиставлення українського села неукраїнському городові.

В національні фарби вбиралися й соціяльні протиріччя. Фабрикант, купець, поміщик переважно був або руський, або поляк, єврей, німець, або «українець» типу Скоропадського. За 2½ століття українські шляхетські верстви зросійщилися або спольщилися. Лише під час революції, коли сила національного руху виявилася наочно, окремі поміщики почали пригадувати своїх українських предків. Вся велика буржуазія, поміщики, купці, підприємці, банкіри — всі вони були тісно зв’язані з Росією корисними інтересами. Відокремлення України для них не давало нічого, крім «чистого збитку». І коли зараз поміщики і капіталісти вживають всіх заходів, аби відродити єдину і неділиму Росію, вони виявляють далеко краще розуміння власних інтересів, ніж то гадає за них т. Кулик.

Розуміється, можна вказати на те, що особливо на початку нового українського руху, на початку XIX ст., велику ролю відограла дворянська інтеліґенція. Можна, наприклад, «написати історію», як І. Котляревський «розплодив» українство своєю «Енеїдою». А Котляревський був: 1) інтеліґент, 2) бюрократ, чиновник полтавського генерал-губернатора, 3) виконував завдання поміщиків («чиновник  особих поручепий генерал-губернатора помещика». Що, уже в кінці XVIII і на початку XIX ст. поміщики й інтеліґенти передбачали революцію 1917 року, і страх перед пролетарською революцією примусив їх подбати про притулок для себе. Передбачення поміщиків справдилися, і ми бачимо, як вони знайшли притулок сперва у Ц. Раді, а потім її розігнали і поставили Скоропадського! Що продукційні сили обурилися» проти сього, і Шевченко попав у салдати, а міністер Валуєв (хоч був поміщик, але розумний!) сказав: українців не було, нема і не буде!

Ні, український рух спирався головним чином на село, а провідником його була інтеліґенція, котра підтримувала постійні зв’язки з селом. В усвідомленні і пробудженні національної свідомости селянства велику ролю відограло й українське робітництво, яке теж не губило зв’язку з селом. Український робітник на власній шиї відчував національний гніт.

Центральна фігура української літератури й інтеліґенції Тарас Шевченко — син кріпака-селянина. На протязі цілого століття українська література і мистецтво мас переважно «селянський» характер, малює життя селянина, бере своїх героїв з села, пройнята глибокою й щирою любов’ю до свого темного, затурканого, безпорадного народу. Не з «національного характеру», а з надзвичайно тяжких і ненормальних умов життя українського народу можна зрозуміти той ідеалістичний запал, котрий червоною ниткою проймає історію української літератури, громадської думки й інтеліґенції. Ролю й характер інтеліґенції в українському національно-визвольному русі можна зрозуміти, порівнявши її з ролею руської інтеліґенції взагалі в історії революційного руйнування кріпацтва і самодержавства. Не дурно ж вони жили під однією стріхою царського самодержавства!

Тяжка то була праця! Кріпацьке село мовчало, лише іноді висилаючи поодиноких своїх синів, щоб подати звістку, що

Не погибла та природа,
Не погиб еще тот край.

Але сей стан змінився на початку сього століття. Капіталізм увірвався на Україну, стуком і свистом паровозів, гудінням заводських гудків розбурхав і село. Полум’я і жар доменних печей освітили червоним сяйвом Україну, іскри з паровозів і фабричних труб запалили солом’яне село. І не випадковим є той факт, що зріст капіталістичної продукції на Україні, повстання селян Полтавської й Харківської губ., партійна диференція між українськими колами і «городський» характер літератури, який найповніше відбився в творах талановитого В.Винниченка, — що се все припадає на один час. «Камень, єго же небрегоша строїтелі», був положений «во главу угла». Оті самі 70 відс. вугілля, 99 відс. балок і швелерів, 79 відс. рейок, 68 відс. сортового заліза і т. д., якими «катеринославська точка погляду» намагалася задавити, засипати український рух, були «базою» його. І самостійність України ґрунтується саме на тій важкій продукції, а не на підвищеному почутті «в них для них» тих чи інших «добродіїв». Ті самі «комбіновані підприємства», які «катеринославцями» були «підприйняті» для того, щоб піднести «комбіновану» єдність українському народові, — вони самі подбають про те, щоб залишити «катеринославців» з «комбінованим підприємством» з власних пальців.

Ми знаємо, що всяка революція відкидає все умовне, зверхнє, виявляє більш глибокі сили й пружини. Революція — се іспит. Чому ж навчає нас революційний національно-визвольний рух?

Ось що ми писали ще в травні 1918 року (в тій брошурі, що не побачила світу):

Перш за все він говорить про свою силу і міць. Коли раніше, до революції, загальне відношення до українського руху було як до інтеліґентської вигадки чудаків «малоросів», яка не відповідає інтересам широкої людности, не має впливу на маси і не опирається на більш-менш широкі кола «малоруського» громадянства; коли раніше переважно уявляли собі, що український рух не виходить за межі так званих культурних потреб: школи на власній мові, воля українського слова та друку і т. і.; коли бажання автономії, організації українства в політичну одиницю розглядалося більш з боку «сепаратизму», «австрійської орієнтації», «германських марок», або приходили до поліцейського висновку: «ташшить и не пушшать»; коли, кажу, раніше ще можна було думати, що українство не має нахилу і не вийде за межі літературних та культурно-просвітніх інтересів, — то після сієї революції тільки зовсім безнадійні в частині реального відношення до політичного життя люди можуть говорити, що український рух то «видумка буржуазії», і мотивують се такими очевидячки нікчемними аргументами, як те, що, мовляв, селяни краще розуміють російську мову, ніж «галицьку», тощо. Добре, коли б це доводилося чути від просто обивателів. На жаль, навіть члени нашої партії, які грали перші ролі, так ставилися до українського руху навіть після оголошення Української Республіки.

Треба бути сліпим, щоб не бачити, що цей рух захопив якнайширші і якнайглибші кола українського громадянства і виявив загальне бажання сконституюватися у не лише яко культурно-язикову, етнографічну, а й яко державно-політичну націю. Домагання спочатку національно-територіяльної автономії, а потім республіки в федеративній Росії — знаходить дуже скорий і широкий відгук.

Всі з’їзди, селянські, робітничі, військові, партій ні, професійні, просвітні, чи то всеукраїнські, чи губерняльні та повітові, — всі вони одностайно приєднуються до сього гасла.

Відродження нації до державного життя набрало такої несподіваної для самих керівників цього руху сили, що вони ледве поспівали дати йому відповідний політичний вираз. Цей рух мав великий вплив і в Галичині, збудив бажання знищити межу, що відрізнювала дві частини української нації.

І можна сказати напевно, що які б ще нещастя  не спіткали Україну, умирати, миритися з національною неволею вона не буде. Це треба пам’ятати усякому політичному діячеві і всякій партії, що має працювати на Україні.

Воля до організації України яко державно-політичної одиниці в етнографічних межах — незаперечний факт.

З яких «ідеологічних» елементів складався український рух?

Перш за все — мова. Рідна мова, слово рідне викликало найбільші національні почуття. Всякий українець кохався у рідній мові. Тут й історичні спогади, пісні, література; тут і соціяльно-національний протест людей, що говорять «мужичою» мовою, проти людей, що говорять «панською» (російською) мовою; тут і уява своєї рівноправности з другими «пануючими» націями; тут і визнання своєї єдности: ми всі українці поперед усього.

Історичні спогади про минуле, про козацькі походи, про боротьбу з Польщею та Москвою, що викликали задоволення своєю силою; спомини, що судили гірке почуття про колишню більшу культурність та освіченість, про Петроград, що виріс на козацьких кістках.

Протест проти соціяльно-економічного та національно-політичного гніту з боку великоросів, поляків, румунів, венґрів, — які являлися або поміщиками-землевласниками, або купцями, фабрикантами, або чиновниками.

Протест проти города, що тягне сили і гроші з села, сам живе у розкоші і мало чого дає на село.

Бажання утворити свій власний земельний фонд, підвищити власну продукцію, власну культуру.

Протест проти централізму й імперіялізму, завдяки якому на Україну поверталося лише половина податків, й ін.

Бажання мати в своїй хаті свою силу й волю.

Визнання себе яко демократії, проти інших націй яко переважно панів у себе на Україні:

«У нас буржуазії нема, лише демократія».

«У нас тільки соціялістичні партії!»

У докладній записці, поданій Тимчасовому урядові та Петроградській Раді роб. та салд. депутатів, читаємо:

«Пануючі кола на Україні — не українці. Промисловість в руках буржуазії російської, єврейської, французької, торговий капітал, а також величезна сила аграрної буржуазії складається з поляків і українців, які давно зовуть себе «руськими» (підкреслення наше). Так само всі адміністративні посади в руках неукраїнців.

«Верстви ж, яких експлуатують, — селянство, більша частина городського пролетаріяту, ремісники, дрібні службовці — українці. Таким чином у даний момент української буржуазії (підкреслення записки), котра визнає себе такою, нема. Є окремі особи, невеличкі групи, котрі гуртуються за своїми клясовими інтересами до економічно-пануючих кляс, але кляс, повторюємо, нема.

«Через це серед українських партій досі не було жодної, яка б у свою програму не внесла ідеї соціялізму».

В чому виявлявся, в які форми відбивався цей рух?

У величезних маніфестаціях, головним чином військових, де лише були українці, особливо ж у Києві та Петрограді; в тисячних з’їздах селян, вояків, у сотенних робітників, культурних, просвітніх, партійних; у мітингах по селах, по городах, на залізницях, фабриках.

А під час особливого напруження, — майже в повстаннях. Такі повстання були тричі: в перших числах червня, коли військовий міністер Керенський заборонив був 2-й військовий з’їзд і він зібрався проти нього, — як наслідок цього «мирного» повстання — 1-й універсал і оголошення автономії; потім під час революції в жовтні — знову 3-й військовий з’їзд потягнув за собою і Центральну Раду, котра хиталася то в один, то в другий бік — в результаті 3-й універсал і оголошення республіки; третій раз — повстання проти «більшовицького» «великоруського» уряду — 4-й універсал, оголошення самостійности і звернення до «германського народу» (в дійсності кайзера Вільгельма, Гінденбурґа, Гертлінґа) за допомогою проти «росіян» «більшовиків» величезних і малих з’їздах …

Ми вже й не говоримо про пресу, проклямації, відозви і т. п.

І після цих усіх подій все ж знаходяться люди, які кажуть про «видумку», хай «буржуазну видумку», але «видумку»!

Це на той же манір, як кадетська «Речь» та деякі ціммервальдці в «Вerner Tagwascht» обізвали ірляндське повстання «путчем».

От що писав Н.Ленін з приводу цього «путчу», «видумки» теж:

«Про «путч» (і «видумку») в науковому змісті слова можна говорити лише тоді, коли спроба повстання нічого, крім кружка змовників або безглуздих маніяків, не виявила, ніяких Симпатій у масах не викликала. Ірляндський національний рух, маючи за собою століття, переходячи через різні етапи з’єднання клясових інтересів, виявився між іншим у масовому ірляндському національному конґресі в Америці, який висловився за незалежність Ірляндії, виявився у вуличних бійках частини міської дрібної буржуазії і частини робітників, після довгочасної масової агітації, демонстрацій, заборони газет тощо. Хто зве таке повстання «путчем» («видумка» теж), той є або якнайзлішим реакціонером, або доктринером, безнадійно нездатним уявити собі соціяльну революцію як живе явище».[12]

Український народ як нація, незалежно від клясового стану, виявив свою волю відносно свого визначення, відносно свого державного стану.

У десятках і сотнях резолюцій на мітингах, в партійній пресі, в імпозантних маніфестаціях, в озброєних виступах — скрізь виявилася воля до того, аби:

1. Організувати себе яко державно-політичну націю.

2. Об’єднати різні частини української землі, де живе переважна більшість українців, незалежно від відрізнюючих державних меж, в єдину українську республіку.

3. Не через теоретичні висновки, а власним досвідом і ходом подій він висловився за самостійну республіку.

Так писали ми 8 місяців тому.

Примітки

[1] К.Каутский, Национальные проблеми. Изд. «Книга», 1918, стор. 50-51. Підкреслення наше.

[2] К.Каутский, Национальные проблемы.

[3] Н.Ленин, О праве наций на самоопределение. «Просвещение», 1914, чч. 4-6.

[4] «Сборник С.-Д.», ЦО РСДРП. Жовтень 1916, стор. З-4.

[5] К.Кautsky. Nationalstaat, imperialistisscher Staat und Staatenbund. Nürnberg, 1915. S. 11-12.

[6] «Сборник С.-Д.», ЦО РСДРП. Жовтень 1916, стор. 1. Підкреслення наше.

[7] Н.Ленин, Итоги дискусии о самоопределении. «Сборник С.-Д.», стор. 12-13.

[8] К.Кautsky. Nationalstaat… S. 12.

[9] Н.Ленин, Итоги дискуссии о самоопределении, стор. 13.

[10] Украинский народ в его прошлом и настоящем, т. II; стаття С.Рудницького: «Очерк географии Украины», стор. 361.

[11] Украинский народ…, стор. 386-388.

[12] Н. Ленин. Итоги дискуссии о самоопределении, стор. 13.

1919 р.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Пролог, Нью-Йорк, 1967.

Advertisements

0 Responses to “Український національний рух на тлі сучасного капіталістично-імперіялістичного господарства”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: