Суперетатизм і соціялізм. До постановки проблєми

Алєксандр Тарасов

Для лівих всього світу актуальними тепер є два питання: усвідомлення причин поразки радянського експерименту й відновлення соціялістичної теорії. Для того, аби вирішити ці питання, необхідно спочатку строго на наукових засадах розібратися в тому, чим був у дійсності так званий реальний соціялізм, і скласти уявлення про по-справжньому соціялістичне (комуністичне) суспільство, про соціялістичний (комуністичний) способі виробництва.

Перша проблєма важлива не тільки тому, що ліві мають винести уроки з власних помилок і не можуть рухатися вперед, не розібравшись у власному минулому, але й тому, що на пострадянському просторі істнують доволі впливові сили, активно діючі на політичній арені й орієнтовані на відновлення загалом саме «реального соціялізму». Без вирішення обох проблєм неможливе відновлення соціялістичної теорії, а відновлення це нагальне, оскільки стара соціялістична теорія серйозно дискредитована у свідомості мислячої частини лівих, у той час як реальна дійсність штовхає значну частину людей, що вважають себе лівими, на путь активної боротьби з капіталізмом, а орґанізовані сили, що ведуть цю боротьбу, здебільшого перебувають в обіймах доґм старих соціялістичних вчень. Зрозуміло, що це може, у ліпшому разі, призвести тільки до повторення історії.

Спочатку про «реальний соціялізм». Істнують, як відомо, дві основні точки зору на природу радянського ладу: що це справді був соціялізм (спотворений або навіть неспотворений) і що істнуючий у СРСР та инших країнах «східного блоку» лад не був соціялістичним. Прихильники останньої точки зору в основному вважають цей лад державним капіталізмом. Всі инші точки зору (наприклад, що «реальний соціялізм» був поєднанням капіталістичного базису з февдальної (чи соціялістичною) надбудовою, або, як у Молотова, що він був «перехідним періодом від капіталізму до соціялізму»), строго кажучи, науково не арґументовані та не витримують критики.

Залишаючись у рамках марксистської МЕТОДОЛОҐІЇ, видається нескладним довести, що радянське суспільство не було соціялістичним (комуністичним). При цьому я, звичайно, іґнорую сталіністський поділ комунізму на дві сходинки — соціялізм і комунізм, — як винайдений спеціяльно для пояснення того, чому лад СРСР не відповідав уявленням основоположників наукового комунізму про соціялізм. Кон’юнктурність і заданість цього «винаходу» сталінської науки очевидні. Отже, треба повернутися до Марксового розуміння, а саме, що соціялізм і комунізм суть синоніми.

Отже, ми знаємо основні характеристики соціялістичного (комуністичного) суспільства: це безклясовий бездержавний нетоварний лад прямої демократії (демократії участи), що переборов експлуатацію й відчуження, заснований на суспільній власності на засоби виробництва й породжений соціялістичним (комуністичним) способом виробництва.

Очевидно, що «реальний соціялізм» цим ОСНОВНИМ характеристикам соціялізму не відповідав. За «реального соціялізму» ми мали:

а) державу (яка навіть розширила свої повноваження у порівнянні з капіталізмом — замість «відмерти»);

б) товарно-грошові відносини, що вони неминуче, за Енґельсом, мали породжувати капіталізм;

в) інститути буржуазної представницької демократії (до того ж звуженої, по суті, до оліґархії);

г) експлуатацію й відчуження, що за інтенсивністю і тотальністю не поступалися експлуатації й відчуженню в капіталістичних країнах;

д) державну (а не суспільну) власність на засоби виробництва;

е) суспільні кляси;

і нарешті

є) той самий, що й за капіталізму, спосіб виробництва — крупнотоварне машинне виробництво або, инакше кажучи, індустріяльний спосіб виробництва.

У той самий час можна довести, що «реальний соціялізм» не був і капіталізмом: був відсутній ринковий механізм (навіть із часів «ліберманівської» реформи виникли лише деякі елєменти ринкової економіки, але не власне ринок; зокрема, повністю був відсутній ринок капіталів, без якого ринковий механізм у принципі непрацездатен); держава не виступала як приватний власник і сукупний капіталіст (як це має бути за держкапіталізму), себто як один (нехай головний) із суб’єктів економіки, а поглинула економіку й намагалася поглинути суспільство, себто держава радше виступало як сукупний февдал щодо своїх громадян, не маючи в той самий час можливости виступати в такій якости щодо инших засобів виробництва (через відсутність приватної власности й инших «февдалів»); повністю була відсутня конкуренція тощо.

Я думаю, що в СРСР (і инших країнах «реального соціялізму») ми мали справу з особливим суспільно-економічним ладом — СУПЕРЕТАТИЗМОМ, ладом, парним капіталізму в рамках одного способу виробництва — індустріяльного способу виробництва.

У марксистській традиції лад іменується за найбільш проґресивним власником («рабовласницький лад», а не «рабський» — від рабовласника; «февдалізм» — від февдала, а не від кріпака; «капіталізм» — від капіталіста, а не від робітника). У цьому сенсі вірніше було б іменувати суперетатизм просто ЕТАТИЗМОМ, але цей термін поки, нажаль, у суспільних науках, як прийнято говорити в таких випадках, переокупований.

У чому причина виникнення такої складної конструкції, що не зустрічалася раніше в марксизмі, як два парних один одному лади в рамках одного способу виробництва? Очевидно, у ріжниці власників, видів власности. Таким чином, одержуємо, що суспільно-економічний лад формується двома основними ознаками: СПОСОБОМ ВИРОБНИЦТВА й ВЛАСНІСТЮ НА ЗАСОБИ ВИРОБНИЦТВА. Достатньо зміни однієї з цих ознак — і зміниться лад. І дійсно, перехід від рабовласництва до февдалізму й від февдалізму до капіталізму супроводжувався зміною способу виробництва, але не зміною форми власности: у всіх трьох випадках ми маємо справу із ПРИВАТНОЮ ВЛАСНІСТЮ НА ЗАСОБИ ВИРОБНИЦТВА.

Більше того, в історії людства вже був випадок, коли в рамках одного способу виробництва істнували два парних суспільно-економічних лади: це період античности, коли істнувало клясичне рабовласництво (на Заході) і те, що Маркс називав «азіятським способом виробництва» (на Сході). У радянський період двічі в суспільних науках (у 1920-ті — 1930-ті рр. і в 1960-ті рр.) виникали бурхливі дискусії про «азіятський спосіб виробництва», що закінчувалися нічим (оскільки гасилися вказівками зверху). Сам Маркс, як відомо, вирішив під кінець життя переглянути свої погляди на «азіятський спосіб виробництва», запідозривши, що ніякого окремого «азіятського» способу виробництва не було. Смерть не дала завершити йому цю роботу. Тим часом, Маркс був прав у своїй підозрі. Сьогодні ми маємо достатню кількість емпіричних даних для того, аби визначати й «азіятський», й «античний» способи виробництва як один спосіб виробництва: крупнотоварне немашинне (домашинне) виробництво. Ріжниця між Заходом і Сходом полягала лише у формі власности: клясичне рабовласництво на Заході допускало приватну власність на засоби виробництва, у той час як на Сході істнувала державна власність на засоби виробництва (іноді вона виступала в завуальованій формі: у формі «сакральної» власности, коли засоби виробництва формально належали навіть не державі, а богові або богам, або у формі «царської» власности на засоби виробництва — при цьому цар (верховний жрець) не був приватним власником, а лише менеджером, розпорядником «царської» («сакральної») власности). Инакше кажучи, те, що Маркс визначав як «азіятський спосіб виробництва», треба б називати ЕТАТИЗМОМ (ЕТАТИЗМОМ-І, на відміну від ЕТАТИЗМУ-II, СУПЕРЕТАТИЗМУ).

Обмежений розмірами статті та її жанром («до постановки проблєми»), я не стану розвивати далі цю тему, тим більше, що вона заслуговує на окрему серйозну й арґументовану статтю, якщо не моноґрафію. Скажу лише, що парність ладів за одного способу виробництва проявляється, як ми бачимо, при переході від первісного комунізму до клясових суспільств, до приватної власности — і навпаки, при переході від приватної власности до соціялізму, що говорить, напевне, або про складність такого процесу, або про неоднорідність його в ріжних цивілізаціях. Можливо, це пов’язане з наявністю або відсутністю в даному суспільстві такого інституту, як громада.

Отже, за суперетатизму власником стає держава, а всі громадяни перетворюються на найманих працівників на службі держави. Держава, таким чином, перетворюється на визискувача, привласнює собі додатковий продукт. За суперетатизму ліквідуються антаґоністичні кляси, а клясові розбіжності витісняються у сферу надбудови. Суспільство таким чином складається з трьох основних кляс: кляси робітників, кляси селян і кляси найманих працівників розумової праці, яка, якщо її роздивитися ближче, виглядатиме такою, що складається із двох великих підкляс: управлінського апарату, чиновництва, по-перше, і інтеліґенції, по-друге. Складається своєрідна СОЦІЯЛЬНА ОДНОРІДНІСТЬ суспільства, деякою мірою — ОДНОМІРНІСТЬ (якщо скористатися, переосмислюючи його, терміном Маркузе). Кордони між клясами розмиваються, полегшується перехід з однієї кляси в иншу, що є достоїнством у порівнянні з капіталістичним суспільством.

Иншим достоїнством суперетатизму в порівнянні з капіталізмом є ліквідація конкуренції — разом з притаманною їй шаленим марнуванням ресурсів і засобів на конкурентну боротьбу, на рекламу (як відомо, на Заході витрати на конкурентну боротьбу й рекламу іноді сягають 3/4 всіх доходів компанії).

Важливим достоїнством є можливість перебороти стихію ринку за допомогою плянування, що дозволяє — в ідеалі — раціонально й ощадливо підходити до витрати ресурсів, а також проґнозувати й направляти науково-технічний проґрес.

Нарешті, важливим достоїнством суперетатизму є можливість концентрувати в одних руках (держави) величезні матеріяльні, людські й фінансові ресурси, що забезпечує високу виживаність системи в екстремальних умовах (як це було зі СРСР у другу світову війну).

Соціяльні інститути суперетатизму, що на них люблять указувати як на «найважливіші досягнення» прихильники «реального соціялізму» — безкоштовна освіта, охорона здоров’я, системи дитячого дошкільної й позашкільної освіти й виховання, рекреаційні системи, дешеві житло й громадський транспорт — властиво, не є «достоїнствами» суперетатизму. Вони породжені специфічними відносинами між державою і найманими працівниками, що нагадують відносини між февдалом і його селянами: оскільки ринок робочої сили був обмежений наявною кількістю громадян, і зовнішнього ринку робочої сили не було, то, природно, держава — роботодавець і власник засобів виробництва — змушена була взяти на себе турботу про здоров’я, освіту й умови життя своїх працівників, тому що це безпосередньо позначалося на виробництві й, у першу чергу, на виробництві додаткового продукту, на доходах держави. Високий рівень додаткової вартости досягався за суперетатизму за рахунок надзвичайно низької заробітної плати, але, у той самий час, частина одержуваних державою надприбутків перерозподілялась потім через державні структури на користь найманих працівників у формі соціяльних проґрам, а також шляхом штучного заниження цін на внутрішньому ринку на продукти й товари першої необхідности, житло та громадський транспорт. Держава, таким чином, по-перше, примушувала громадян направляти частина своїх доходів у вигідному для держави яко власника засобів виробництва й роботодавця напрямку (наприклад, на освіту й санітарно-гіґієнічні цілі), а по-друге, могла контролювати одержання необхідного мінімуму послуг і прав (освіти, наприклад) всіма громадянами без дискримінації, з одного боку, і без самодискримінації (свідомого ухилення) — з иншого.

Таким чином, за суперетатизму найманий працівник одержував не обов’язково доброї якости, але ґарантовано й навіть в обов’язковому порядку те, що за капіталізму він повинен був купувати на ринку товарів і послуг саме за ту частину зарплати, що (приблизно, звичайно) її йому за суперетатизму не оплачували.

Инакше кажучи, і капіталізм, і суперетатизм не мали в цій царині явних переваг, а лише по-ріжному розставляли пріоритети: ДОСТУПНІСТЬ і ҐАРАНТОВАНІСТЬ за суперетатизму (з втратою якости й розмаїття) — і ЯКІСТЬ і РОЗМАЇТТЯ за капіталізму (з втратою доступности й ґарантованости). Неважко помітити, що вся ріжниця пояснюється праґматичною причиною: наявністю за капіталізму зовнішнього для власника засобів виробництва по суті необмеженого ринку робочої сили — і відсутністю такого ринку для власника засобів виробництва за суперетатизму.

Що ж до недоліків суперетатизму у порівнянні з капіталізмом, я на цьому спеціяльно зупинятися не буду, оскільки в останні десять років наші й закордонні засоби масової інформації тільки про це й говорили, й писали.

У всіх відомі нам країнах суперетатизм вирішував і вирішив ті ж питання суспільного й економічного розвитку, що й капіталізм, а саме:

а) ліквідація інститутів февдалізму й

б) індустріялізація.

У цьому сенсі суперетатистські революції були рівнозначні революціям буржуазним — з тією лише ріжницею, що якщо в буржуазних революціях буржуазія залишалася геґемоном, використовуючи часто пролєтаріят і селянство яко масову рушійну силу революції, то в суперетатистських революціях пролєтаріят (та/або селянство — у Китаї, у В’єтнамі, на Кубі й т.д.) перетворювався з масової рушійної сили в геґемона, знищивши, поряд із клясом февдалів, і буржуазію.

Особливістю суперетатизму стало те, що він як лад не мав власної ідеолоґії й мусив користуватися чужою — і навіть далекою собі — ідеолоґією марксизму. Це природно. Кляса буржуазії сформувала в основному свою ідеолоґію ще за февдалізму — й здійснювала буржуазні революції вже під прапором цієї ідеолоґії. Держава — не кляса, держава — всього лише машина, що істнує у всіх клясових суспільствах, нікому і нінащо було створювати ідеолоґію, що обожнює машину.

До речі, відсутність власної, адекватної ідеолоґії — одна із причин краху суперетатизму в СРСР й инших країнах радянського блоку.

За десятиліття сталінського режиму, звичайно, була проведена ґрандіозна робота з перекручення марксизму та пристосуванню його до потреб суперетатистського ладу. В цілому цю роботу, як показала історична практика, можна вважати невдалої. Проте певні плоди ця робота, звичайно, дала — і ми можемо тепер спостерігати наслідки цих зусиль в ідеолоґії «обожнювання держави», що її проповідує, наприклад, Ґ.Зюґанов. Цікаво, що й за пізнього капіталізму, за державно-монополістичного капіталізму, виникли ідеолоґи й навіть ідеолоґічні школи, які, якщо уважно придивитися, розробляють саме ідеолоґію суперетатизму — в чистому вигляді, уже без марксистського забарвлення. Як яскравий приклад можна навести Берреса Ф.Скинера й близьких до нього представників необігейвіоризму.

Це пов’язано, очевидно, з надзвичайним посиленням в епоху пізнього капіталізму бюрократії. Бюрократія — єдина соціяльна верства, що отримала вигоду від суперетатизму. Держава персоніфікується в державних службовцях, себто в чиновництві, в бюрократії. По відношенню до держави за суперетатизму чиновник, бюрократ виступає, як і всі инші, яко найманий працівник. Одначе по відношенню до инших найманих працівників він виступає яко менеджер, керівника, аґент влади, часто — праценаймач (себто почасти працедавець). Не будучи клясою, а лише бездушною машиною, держава за суперетатизму не має якихось клясових інтересів. Бюрократія ж, як справедливо писав Маркс, сприймає державу як свою колєктивну власність. Це означає, що бюрократія паразитує на державі, постійно намагаючись перерозподілити частину державних доходів на свою користь — і наносячи цим збитки і суспільству в цілому, і самій державі.

Інстинктивно всяка держава із цим бореться. Окрім держави з апетитами бюрократії борються звичайно й правлячі кляси, що вони теж розглядають державу як СВОЮ колєктивну власність. За суперетатизму, де правлячих кляс немає, держава має або боротися із приватницькими апетитами чиновництва дуже жорстко (за Сталіна, наприклад, як ми пам’ятаємо, управлінський апарат піддавався систематичним репресіям), або змиритися із загрозою тотального розтаскування державних доходів чиновництвом, а в перспективі — і з перерозподілом державної власности на користь чиновництва. Що й трапилось кінець кінцем у СРСР і в инших країнах радянського блоку. Державна машина здатна протистояти приватним інтересам чиновників, лише використовуючи для цього инших чиновників. Якщо ж бюрократи від усвідомлення своїх ПРИВАТНИХ інтересів розів’ються до усвідомлення своїх СТАНОВИХ інтересів, себто якщо бюрократія стане СТАНОМ ДЛЯ СЕБЕ, — суперетатистська держава виявиться безсилою перед загрозами втрати власности й перетворення бюрократів (менеджерів) на власників (капіталістів, бюрократ-буржуазію). Що ми нещодавно й спостерігали.

Тепер про справжній соціялізм (комунізм). Пролєтарські революціонери не змогли створити соціялістичне суспільство з двох основних причин. По-перше (і головне), до моменту здійснення пролєтарських революцій, всупереч марксистським принципам, і в найближчій перспективі не видно було ознак нового способу виробництва, не кажучи вже про те, щоб він взагалі сформувався в надрах старого. По-друге, був помилково визначений основний революційний суб’єкт — пролєтаріят.

Другої помилки припустився вже сам Маркс. Марксистська методолоґія припускає, що революційний суб’єкт має з’явитися, як тепер би сказали, поза Системою. Не раби знищили рабство й не селяни — февдалізм. Точно так само не пролєтаріят мав стати гробарем буржуазії. Але розмірковування Маркса неважко реконструювати. Не знайшовши навколо себе кляси, яка, подібно до буржуазії у февдальному суспільстві, істнувала би поза основним економічним укладом і представляла би новий спосіб виробництва, Маркс звернув свій погляд на найменш зацікавлену в капіталізмі клясу — пролєтаріят. Маркс припускав, що робітники, не зацікавлені у своєму статусі НАЙМАНОГО ПРАЦІВНИКА, взявши владу, докладуть зусиль до зміни умов своєї праці й самого способу виробництва. Ми знаємо, що Маркс яко практичний політик був набагато слабкіше за Маркса-філософа, крім того, Маркс яко людина був доволі нетерплячий (згадаємо, як він сперечався з Енґельсом, коли саме — за його життя — відбудеться соціялістична революція). З одного боку, Маркс ще в 1857-1859 рр. усвідомив, що саме ЗНАННЯ мають стати безпосередньою продукційною силою майбутнього суспільства, з иншого боку — науково-технічна революція, яка показала, що це теоретичне положення Маркса вірне, почалася лише в другій половині 40-х рр. XX ст. Методолоґічно виходило, що провідним суб’єктом соціялістичної революції має стати вчений (або, ширше, інтеліґент), на практиці ж Маркс за життя не бачив щонайменших ознак цього.

Це заклало деякі явні протиріччя в побудови Маркса. З одного боку, індустріяльний спосіб виробництва є неминуче товарним, з иншого боку — соціялістичний спосіб виробництва, як справедливо стверджував Маркс, — нетоварним. Матеріяльний продукт НЕМИНУЧЕ перетворюється в товар під час обміну. І лише ЗНАННЯ не є, строго кажучи, товаром. Товар при обміні (продажу) відчужується від одного власника й переходить до иншого. Знання при обміні (продажу), ставши «власністю» покупця, не відчужується й від продавця. Тому знання в капіталістичному суспільстві ніколи не оплачується за своєю повною вартістю. Це відбивається й на оплаті праці тих, хто створює й передає знання — учених і викладачів.

Більше того, спосіб виробництва, заснований на знанні, виявляється таким способом виробництва, за якого можливо ПЕРЕБОРОТИ ВІДЧУЖЕННЯ. Знання невідчужуване від його творця й носія. Він контролює весь процес «виробництва» знання.

Знання, нарешті, перебуває вже зараз по суті в СУСПІЛЬНІЙ ВЛАСНОСТІ людства. Незважаючи на всі спроби перетворити знання на товар, закріпити в приватному володінні інтелектуальну власність, 99,95% сумарного знання людства загальнодоступні. Навіть у ядерній фізиці засекречені лише 0,35% інформації й, напевне, ще менше справжнього знання. Об’єктивні суспільні потреби диктують необхідність підтримувати режим доступности й відкритости знання.

Виробництво й володіння знанням немає сенсу, якщо «власник» знання не ділиться ним із суспільством. Учений (що працює в царині наукового знання) і художник (що працює в царині художнього знання) призначають плоди своєї діяльности саме оточуючим.

Знання, нарешті, задовольняє тій вимозі, яку Маркс пред’являв до суспільної власности — щоб вона одночасно була й індивідуальною. Без цього, за Марксом, неможливе подолання відчуження, не відбудеться діялектичне зняття приватної власности. Суспільна власність, яка не була в той самий час індивідуальною, відома з первісного комунізму — і провокує економіку, що привласнює.

Одначе до початку 80-х рр. XX ст., до ери персональних комп’ютерів і світових комп’ютерних мереж, було незрозуміло, на яких саме матеріяльних носіях може здійснюватися спосіб виробництва, заснований на знанні. Персональний комп’ютер і виявився таким знаряддям праці й засобом виробництва, що може бути одночасно в індивідуальній і суспільній власності (як це показують світові комп’ютерні мережі). Учений, письменник, архітектор, музикант, модельєр, що працює на своєму комп’ютері, залежить від світових мереж і баз даних і потребує їх. З иншого боку, ці мережі й бази даних не мають сенсу, якщо в них не буде користувачів.

Нарешті, тотальна комп’ютеризація й інформатизація уможливлюють пряму демократію. Колись Вольтер говорив, що пряма демократія хороша для маленьких країн, але нездійсненна в більших (наприклад, у Франції) — через відстані та витрати часу. Сучасні комунікації дозволяють діяти одномоментно незалежно від відстаней. Поголовна комп’ютеризація дає можливість всім членам суспільства брати участь у виробленні й прийнятті рішень і в контролі над їхнім втіленням у життя.

Знання, ставши основною продукційною силою, неминуче знищить індустріяльний спосіб виробництва. Автоматизація, роботизація й комп’ютеризація роблять непотрібною фабрику в тому виді, в якому ми її знаємо — вони за природою своєю тяжіють до «малих форм», до децентралізації. Економічна децентралізація має спричинити й політичну (згадаємо, що Маркс бачив соціялізм як асоціацію (федерацію) самоврядних комун). Нарешті, автоматизація й комп’ютеризація витісняють людську промислову працю (навіть висококваліфіковану) та примушують працівників переходити до високоінтелектуальної творчої праці. У високоінтелектуальній творчій праці долається відчуження (яко панування упредметненого в машинах знання над живим знанням).

Маркс думав, що соціялістична революція буде світовою. Для цього мав сформуватися єдиний світовий економічний механізм, світовий капіталістичний ринок. Маркс, як тепер очевидно, знову квапився і розумів цей світовий ринок трохи спрощено (як пізніше і Лєнін). Тільки зараз складається справжній СВІТОВИЙ РИНОК — себто ринок, що має всі клясичні риси національного, але поширений на всю планету. Фінансовий світовий ринок уже сформований, майже повністю (або навіть повністю) сформований світовий ринок сировини, на наших очах формується світовий ринок товарів і послуг та починає формуватися світовий ринок робочої сили. Як тільки цей процес завершиться, можна буде говорити, що період екстенсивного розвитку капіталізму вичерпав себе.

Світова економічна інтеґрація буде неминуче підштовхувати світову політичну інтеґрацію (у тому числі в імперській формі). У той самий час, вичерпавши екстенсивний шлях розвитку, капіталізм змушений буде зосередитися на інтенсивному. Це викличе формування інтеліґенції яко масової суспільної кляси — кляси працівників розумової праці, що їх капіталізм постійно намагатиметься перетворити на клясу НАЙМАНИХ працівників розумової праці.

Ось ця НОВА інтеліґенція, ця нова кляса, прямо пов’язана з новим — соціялістичним — способом виробництва, заснованим на знанні, й має стати геґемоном світової соціялістичної революції. Для цього, природно, необхідно, щоб вона стала «клясою для себе», усвідомила свої клясові інтереси (ліквідація приватної власности й капіталізму та звільнення від становища найманого працівника). Себто потрібна революційна пропаґанда й роз’яснювальна робота серед інтеліґенції. Очевидно, втім, що за капіталізму інтеліґенція (працівники розумової праці) яко масова катеґорія населення, яко КЛЯСА може істнувати ВИНЯТКОВО у формі НАЙМАНИХ працівників розумової праці, що не тільки не збігається з її інтересами, запитами й можливостями, але завжди було ПРИНИЗЛИВО для творчих особистостей. Доволі очевидним також є й те, що союзниками інтеліґенції в майбутній революції можуть стати всі наймані працівники (в тому числі промисловий пролєтаріят), оскільки ліквідація статусу найманого працівника відповідає і їхнім клясовим і соціяльним інтересам — а перспектива перетворитися у вільних творців і трудівників приваблива й для них.

Сам по собі пізній капіталізм у соціялізм не перейде. Він уже зараз активно опирається проростанню усередині власного економічного механізму нового способу виробництва, гальмує науково-технічний проґрес. Через конкурентну боротьбу й установку на «одержання прибутку будь-якою ціною» починає видихатися «комп’ютерна революція», спроби введення приватної власности на знання й інформацію (так звана інтелектуальна власність) призводять до розбазарювання ресурсів планети на шкоду людству в ім’я прибутків приватних осіб і корпорацій (уже зараз західні хімічні концерни, наприклад, скупили й «закрили» понад 200 патентів на виробництво нейлонових панчіх, що не рвуться; компанія «Белл» купила ще до другої світовий війни патент на виробництво лампочки накалювання, що не перегоряє, та витрачає величезні гроші на продовження цього патенту й т.д.).

Нарешті, капіталізм намагається підмінити катеґорію ЗНАННЯ катеґорією ІНФОРМАЦІЯ. Це не одне й те саме. Учені, художники й суспільство в цілому володіють саме ЗНАННЯМ, у той час як ІНФОРМАЦІЄЮ може володіти й приватний власник як товаром (бюрократ, наприклад, традиційно володіє як товаром саме інформацією). Хибне знання, як відомо — зовсім не знання. А хибна інформація може бути не менш цінною, ніж істинна. І т.д.

Очевидно, одначе, що «інформаційне суспільство» — це крок до суспільства, заснованого на знанні. Природа інформації й природа знання, механізми їхнього суспільного обігу близькі одна до одної, інформація, нарешті, як і знання, є «неповноцінним товаром», адже може не відчужуватися повністю при обміні (продажу).

Нарешті, я думаю, серйозними проблємами для революційних сил є:

1) формування поряд зі світовим ринком і єдиною світовою економікою світової імперської системи;

2) фінансово-майновий підкуп широких верств населення розвинених західних країн — за рахунок нееквівалентного обміну з «третім світом» — й, отже, соціяльна стабілізація пізнього капіталізму в розвинених західних країнах у формі «міщанського раю» і

3) використання капіталізмом досягнень науково-технічної революції (як у військовій сфері, так і в сфері масової інформації, пропаґанди й контролю над свідомістю) проти революційних сил.

Мені здається, що ці проблєми, що їх прийдеться вирішувати в XXІ столітті прихильникам соціялістичної ідеї, в остаточному підсумку взаємозалежні, тому що вже зараз всі три фактори діють у комплексі. Якщо ліві сили не зможуть припинити сценарій світового розвитку, що стихійно формується сьогодні, (створення світової імперії з розвинених капіталістичних країн, яка живе за рахунок иншого світу — себто страждаючого від злиднів, голоду, воєн, хвороб і отруєної природи «третього світу» — і населеної ситим міщанським стадом, «середньою клясою» зі звуженими культурними та духовими потребами, готовим силоміць оберігати свій високий життєвий рівень і комфорт від «дикунів» «третього світу») — на земну цивілізацію очікує катастрофа. Неминуче виснаження планетарних ресурсів спонукатиме цю світову імперію з метою самовиживання перейти до таких досконалих і всепроникаючих методів контролю й уніфікації мислення своїх підданих, що у порівнянні з ними орвеллівські й замятінські антиутопії здадуться милими дитячими «страшилками».

5 травня — 7 червня 1996 р.

З російської переклав Роман Тиса

Джерело: «Свободная мысль», Москва. 1996, №12.

Advertisements

0 Responses to “Суперетатизм і соціялізм. До постановки проблєми”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: