Провісник зоряного вирію

075430ee9c76Олександр Хоменко

Першими числами березня 1953 дійсність вкотре зіщулилася в передчутті небаченого і невідомого. Ляльки вертепної скриньки світової політики немов би застигли в тривожному очікуванні: мудрі урядовці й досвідчені дипломати, високочолі професори і меткі журналісти – усі вони сфокусували свої погляди на одній особі. На “Дядькові Джо” – загадковому Йосифі Сталіні, який за кремлівськими мурами порухом пальця вирішував: куди переселяти народи, у якому напрямі текти рікам, яким богам мають молитися племена на Сході і Заході. У той час “батько народів” був на вершині своєї могутності, ві6н виграв страшну війну і завершив підготовку до наступної, його армія була найпотужнішою, а таємна поліція – найефективнішою. На Алтаї вже були збудовані величезні бараки для мільйонів нових в’язнів. Він міг усе, і разом з тим, не міг більше нічого. Тільки, щоб зрозуміти це, треба було не читати “Правду”, а шукати істину… В одному із бараків загублених на обширах неосяжної імперії таборів Карлагу молодому в’язневі приснився сон, в якому той виразно побачив смерть “людини у сірій військовій шинелі”. Спочатку в’язень і сам не надто повірив своєму видиву. Проте ранком наступного дня табірна радіоточка передала повідомлення про хворобу, а потім і смерть “великого і безсмертного”, а протягом трьох днів після цього уся зона кричала від радості “Ура”. Цим в’язнем був майбутній всесвітньо відомий письменник-фантаст і мислитель Олесь Бердник.

Провідникові Української Духовної Республіки пізніше ще не раз доведеться вказувати оспалим сучасникам на очевидне – на те, що за лаштунками театру соціальних містифікацій приховується інша, достеменніша реальність, що про неї не вичитаєш у газетних передовицях, не почуєш у промовах забронзовілих вождів чи коментарях вправних медіа-маніпуляторів. Її можна спізнати лише серцем, якому розкривається прихована сутність подій і явищ. Йдеться наразі не лише про якісь фактологічні збіги. (хоча їх також було чимало: у добу Брежнєвського безчасся Бердник передбачав неминуче падіння тоталітарного СРСР, початком 90-х говорив про Нью-Йорк як про місце перших битв третьої світової, а наприкінці свого життя вказав навіть на час власного відходу у засвіти), скільки про екзестенційні пласти історії, що в розгортанні своєму формують образ прийдешнього. “Плин подій іде в катастрофічний бік – даремна річ говорити сплячим про необхідні небувалі дії”, – нотує він січнем 72-го, у період найбільшої з часу смерті Сталіна хвилі арештів української інтелігенції. Та говорити і свідчити було необхідно, не зважаючи ні на що. І він говорив – своїми романами і повістями, що поставили їхнього творця у один шерег із такими велетнями світової фантастики, як Іван Єфремов, брати Стругацькі, Річард Бах, Рей Бредбері, своєю поезією і направду розпеченою, небаченою в нашій літературі від часів кирило-мефодіївських братчиків публіцистикою, своєю долею, що не раз водила його Дантівськими колами ГУЛАГу. Останнє було неминучим, бо сила і влада системи тримається на її контролі над майбутнім. І кожен, хто зазіхає на його всеохопність, хто дозволяє собі мислити без огляду на приписи і параграфи бюрократичних інструкцій, автоматично стає її найнебезпечнішим ворогом. Так було завжди, ще з часів Кампанелли і Джордано Бруно починаючи. Так продовжувалося в Україні і після здобуття нею державної незалежності. Лицедії на кону просто змінювали маски, пересівши з обкомівських “Волг” на фірмові “Мерседеси”. “Пірнаючи в ковбаню хаотичних ринкових стосунків, ми на багато поколінь перекриваємо шлях романтикам і мрійникам. У світі бірж, грошових мішків і комерції Козацьким Душам нічого буде робити”, – писав Олесь Бердник у добу національної ейфорії у грудні 91-го, звертаючись до новообраного президента Кравчука. Тоді він не отримав відповіді, якщо не вважати за таку зливу істеричних публікацій про “відірваного від життя” мрійника і “фашиста” Бердника. Відповідь замість нинішнього керівника парламентської фракції СДПУ(о) дала сама історія.

БЛАКИТНИЙ КОВАЛЬ

Його родове село – Кілов – якраз над самим Дніпром, на київському Лівобережжі. Зовсім поруч, на правому березі – знані сьогодні у всьому світі Трипілля і Халеп’я, де наприкінці ХІХ ст. Вікентій Хвойка вперше відкрив для людства скарби дивовижної Трипільської цивілізації. Трохи нижче за течією – Витачів, Стайки, Гребені. Закорінені в праукраїнській давнині лункі топоніми, вони стали для Олеся його першим відчитаним текстом – великою книгою рідної землі. Тут, у самому серці київсько-черкаської Наддніпрянщини, цього сонячного сплетіння України, направду було що відчитати. Глевка рілля зораного поля, стишений плин річкової води розповідали хлопцеві історії, що їх не зміг би переповісти жоден наймудріший автор наймудрішої книги.

Та судилося майбутньому письменнику в дитинстві милуватися не лише “ланами широкополими”: коли Олесеві виповнилося сім років, страшний голод почав нищити Україну. Бачив він і мертвяків, що валялися на дорогах та в хатах, і підводи, на які байдужі люди складали штабелями покійників, і комнезамівців, що забирали з печі останнє, прирікаючи сім’ю на голодну смерть. Родину Бердників урятував від неминучої загибелі батько – коваль Павло. Саме він став першим духовним учителем Олеся, в його сільській кузні вчитиметься автор “Зоряного Корсара” пізнавати глибину мудрості Всесвіту. “Батько спостерігає, що я прийшов у гості до нього, проте праці не зупиняє, лише підморгує мені підбадьорливо. Іноді дає мені погукати міхом, розжарити у горні чергову заготовку. Я щасливий з такого довір’я, мені радісно роздмухувати батьківське вогнище. О, якби я й життям своїм міг здійснити те давнє доручення!” – напише Олесь Бердник уже наприкінці своєї земної дороги. Промовиста деталь: збірка самвидавних поезій, що побачила світ 1975-го у видавництві “Смолоскип” мала символічну назву “Блакитний коваль”. “Я блакитний коваль, маю кузню свою. Не залізо, не сталь – власну душу кую…” – Бердникові, як і Іванові Франку (пригадуєте непроминальне Каменяреве “А в тій кузні коваль клепле, а в коваля серце тепле”), вогонь батьківської кузні став точкою відліку на все подальше життя.

Так вони й поєднувалися в роки його дитинства і юності: висока поезія і трагічна буденність, читання Жюль Верна, мрії про космічні польоти, про контакти з іншими світами і облудне офіційне славослів’я вождям, що лунало на кожному кроці. 1943-го, після повернення Радянських військ на Київщину, Бердник добровольцем іде на фронт. Бере участь у боях, як військовий підривник-мінер часто ходить поряд зі смертю. Далі – поранення, шпиталь, демобілізація, після якої він починає навчатися в студії при театрі імені Івана Франка. Проте перспектива стати професійним актором у суспільстві примусового лицедійства, зовсім не приваблювала його. 1949-го на т.зв. відкритих партійних зборах Олесь Бердник рішуче виступає на захист переслідуваних тоді “космополітів” та непоштиво відгукується про Кагановича і Сталіна. Реакція на подібне зухвальство не забарилася: 24-го жовтня Бердника заарештовують. Слідчий висуває йому звинувачення в контрреволюційній агітації, паплюженні вчення Леніна-Сталіна, компрометації колгоспних засад. Жодного із цих звинувачень Бердник не визнав, а на суді ще й розповів про катівські методи роботи МГБ. Як наслідок – до старих пунктів додалося ще й звинувачення у наклепі на “доблесні органи”. Вирок для зовсім молодого ще Олеся був по-сталінськи щедрим: 10 років концтаборів плюс 5 – заслання. І почалася його гулагівська одіссея. Навесні 50-го з великим етапом він потрапляє в Печорлаг. Виснажлива праця, безправ’я зеків, чекісти, які вбивають людей просто так – задля розваги. Декілька тижнів у таких умовах, і кремезний міцний Олесь стає дистрофіком. Конвоїри відверто погрожують пристрелити його, проте в табір приїздить медична комісія, і Бердника відправляють на лікування до гулагівського шпиталю. Трохи відновивши сили, він одразу починає розробляти план втечі. Та стукачі свій хліб даремно не їдять: хтось повідомляє про це охоронцям, і бунтівника відправляють спочатку в режимну зону Кажим (там гебісти планували вбити невпокореного в’язня руками кримінальників, проте їх спіткала невдача), потім – ще далі, в карагандинські табори. Смерть Сталіна засіяла в душі зеренце надії на свободу, одначе беріївська амністія була гуманною до злодюг та грабіжників, а не до політичних. І знову – підготовка до втечі. На зустріч із сином приїздить батько. Побачене буквально шокує його. “Ех, автомата тут треба. Чого я набачився! Це не країна, а чортяче пекло”, – говорить коваль при зустрічі Олесю і благословляє його здобути волю за будь-яку ціну. 10 грудня 1953-го Бердник разом із побратимом тікає, та вже наступного дня на їхній слід у степу натрапляють чекісти з собаками; досвід своїх колег-есесівців “краснопогонники” засвоїли на відмінно. Табірний спецлагсуд ліпить втікачам новий термін за статтею “Контрреволюційний саботаж”(на запитання Бердника, що ж вони таке саботували, суддя глибокодумно відповів: “Ви саботували заходи Радянської Влади з вашого перевиховання”).

Американський фантаст Ричард Бах, автор “Чайки на ймення Джонатан Лівінгстон” та “Мосту понад вічністю”, зустрівшись з Олесем Павловичем на початку 90-х, вже після того, коли письменник спробував смак баланди і в брежнєвських в’язницях, чесно зізнався: в нього просто не вистачило б сил пережити ті випробування, що випали на долю українського мандрівника в незвідане. Лише 1955-го, коли за ініціативою Хрущова почався масовий перегляд “липових” справ, Бердник зміг повернутися додому.

УКРАЇНА СІЧІ ВОГНЯНОЇ

В Україні, до якої він кожного дня своєї каторжної неволі линув думками, натоді ще все мовчало. Десь у Карпатських лісах помирали в німому стоїцизмі останні бійці УПА, а на Наддніпрянщині… Дуже вже важкий по ній каток пройшовся і 33-го. І 47-го. Спочатку Бердник намагається якось знайти себе в новій ситуації, працює будівельником, художником, керівником палацу культури в одному з провінційних містечок. Несподівано він отримує листа від свого найближчого табірного друга поета Івана Хоменка: “Олесю. Наша пора настала: сій зерна ярові, якщо не вдалося посіяти озимі. Наше вруно ще встигне зійти”, – писав той, закликаючи товариша атакувати видавництва своїми творами (писати поезію і прозу Олесь Бердник почав іще до війни, не припиняючи творчої праці навіть в нелюдських умовах ув’язнення). І він зважується – надсилає до “Радянського письменника” рукопис написаної ще у в’язничному карцері повісті “Поза часом і простором”. За два місяці книга побачила світ – і розійшлася миттєво. “В тямі завирували приспані мрії, лаштувалися дивовижні сюжети, мені здавалося, що фантастичні блискавиці осяяння одразу відкриють читачам стежку до прекрасного майбутнього”, – зазначить він пізніше. Перший успіх окрилив молодого письменника, одна за одною починають з’являтися його нові книги – “За чарівною квіткою”, “Шляхи титанів”, “Привид іде по землі”, “Стріла часу”, “Серце Всесвіту”, “Сини Світовида”, “Діти безмежжя”, “Покривало Ізіди”. Бердниковою цариною стала футурологія. Не так навіть наукова, як екзистенційна, головним об’єктом дослідження якої став процес духовної трансформації особистості. Такий тип художньої оптики перебував у сталінську добу під фактичною забороною: які ще можуть бути мрії про майбутнє, коли найдосконаліше суспільство уже збудоване Москвою і довкола – “все вокруг колхозное, все вокруг мое”. Лише в період відлиги фантастику в підрадянській українській літературі було частково реабілітовано, і творчість Бердника (як і Миколи Руденка, пізніше також політв’язня брежнєвських тюрем, що заявив про себе талановитою фантастичною прозою) звучала в тогочасній суспільній акустиці справді по-новаторськи.

Олесь Бердник здобувається на статус успішного письменника, він регулярно видається, отримує непогані гонорари, його книги користуються незмінним успіхом у читачів, перекладаються іноземними мовами. Здавалося б, що ще потрібно донедавна безправному зекові? Одначе не даремно писав колись мудрий Сковорода: “Хто відчув смак безміру, вже не задовольниться нічим іншим”. Написані наприкінці 60-х, на початку 70-х нові твори Бердника не могли не спричинити до його конфлікту із системою, яка воліла бачити в фантастиці інструмент пропаганди, а не поле вільного творчого пошуку. У повісті “Подвиг Вайвасвати” письменник, використовуючи, подібно до Германа Гессе та Вільяма Голдінга, форму притчі-легенди, досліджує одну із центральних проблем європейської літератури ХХ століття – внутрішнє безсилля напозір всесильної влади. Роман “Чаша Амріти” зосереджує увагу читача на доконечній неминучості вибору: між одвічним покликанням людини і абсурдною приреченістю відчуженого існування, між вертикаллю духу і статусним конформізмом ситого істеблішменту. Вирватися із в’язниці “єдиноправильного вчення”, що прагне увібрати все безмежжя Всесвіту в куценькі форми офіційної догми, не дати захопити себе в полон інстинктові зграї – таке завдання поклав перед персонажами роману митець. Це було уже зухвальство: московська “Литературная газета”, а за нею й місцеві радянсько-малоросійські видання розпочали дружно звинувачувати Бердника в ідеалізмі, апологетиці містики, антинауковості. Не забарилися і оргвисновки: у друкарні знищують весь наклад його нової фантастичної казки “Окоцвіт”.

Своєрідним Рубіконом став 1971, коли в Києві побачив світ роман “Зоряний Корсар”. Він став відвертим викликом, після якого шляху назад більше не було. У творі описувалася далека планета, диктаторський режим якої тримається на всеохопній регламентації будь-яких проявів суспільного життя, запроторюючи інакодумців до психлікарень. Постать головного героя, Зоряного Корсара, символічно уособлювала Христа – повстанця проти світу зла і насильства. За глибиною філософського осмислення явища тоталітаризму роман цілком підставово можна поставити в один ряд зі славнозвісним “1984” Орвелла. Майже одразу після виходу в світ, “Зоряний Корсар” опинився під забороною, гебісти вилучали з торговельної мережі примірники твору і знищували їх. Преса розпочала проти Олеся Бердника погромну кампанію, звинувачуючи його у відвертій антирадянщині. Оскільки ж “ставати на шлях виправлення” він абсолютно не збирався, то траєкторія його подальшої долі прокреслювалася досить виразно. На березневому (1973-го) Пленумі правління Спілки письменників головний партійний наглядач за літературою Василь Козаченко закидає Бердникові “хохломанію в космосі”. Причина – той таки “Зоряний Корсар”. “Ви уявляєте, товариші, у Бердника і через 200 років іще є Україна й українці! Космонавти-українці перед польотом сходять на Говерлу, аби зустрітися і попрощатися із Матір’ю-Україною”, – нанизував він пункти звинувачення. У часи всевладного панування теорії злиття націй подібний компромат діяв найефективніше. 15-го травня “Літературна Україна” повідомляє про виключення Олеся Бердника із СПУ. Відразу ж після цього усі його книги (близько 30-ти назв) згідно зі спеціальним таємним циркуляром були вилучені зі всіх бібліотек і спалені. Родина Бердника опинилася без засобів до існування, сам він заробляв на життя фізичною працею. Нормою життя стали обшуки і “топтуни” за спиною. Під час одного з трусів чекісти конфісковують весь його літературний архів – неопубліковані прозові твори, філософські дослідження, щоденники. Та саме на цей період припадає справжній творчий злет мислителя. Письменник-фантаст дав читачеві українського самвидаву тексти подивугідної глибини й об’ємності візії. Створені ним у цей період повісті, романи, поезії, історіософські поеми, увійшли до золотого фонду національного письменства. Проте й над цим огромом звершень творчого духа вивершуються Бердникові філософсько-світоглядні есеї, що в них українське буття осмислюється як точка перетину силових потоків грандіозної космогонічної містерії, той наріжний камінь, від якого залежить доля планети. “Свята Україна”, “Маніфест Українського Правозахисного Руху”, “Терновий вінець України” – про кожен з цих артефактів нечуваної доти тональності й тембру варто було б написати окреме дослідження. А між тим, навіть на 13-му році Незалежності вони не лише не осмислені належно, а просто не відомі читачеві, не перевидані, у той час, як шпальти наших інтелектуальних часописів рясніють дописами про потребу деконструкції Шевченка чи творчі звершення різних гебіських креатур на кшталт активно впроваджуваного нині Петрова-Домонтовича.

1974-го року Бердник ініціює створення Української Духовної Республіки (Республіка Духа на нашій землі – то ще давня мрія Григорія Сковороди) як вільного об’єднання українців на основі принципу відповідальності кожного перед нацією і усвідомлення світоісторичного покликання Вітчизни. 1976-го він стає членом-засновником Української Гельсінської групи, яку й очолює після арешту її голови, письменника Миколи Руденка. Координує роботу правозахисників, пише численні листи і звернення до радянських владоможців та міжнародної громадськості на захист переслідуваних дисидентів. На Заході з’являються друком його нові книги – “Блакитний коваль”, “Золоті Ворота”, “Україна Січі Вогняної”, “Свята Україна”. Початком січня 1979-го завершує свій “Терновий Вінець України” – відкрите послання до минулої, сучасної й грядущої Росії, що в ньому синтез слова, образу й особистої долі сягає рівня достоту шевченківської інтенсивності, а через 2 місяці, 6-го березня, його заарештовують і ув’язнюють в слідчому ізоляторі КГБ. Вирок – 6 років концтаборів і три – заслання. Далі – звична схема: голодування протесту, фізичні й моральні тортури… Разом із іншими політв’язнями Мордовської в’язниці Олесь Бердник ставить свій підпис під зверненням до ООН з вимогою розпочати процес деколонізації України. А в село Гребені під Києвом, де за рік до арешту письменник оселився з дружиною та маленькою донечкою, вчащають незвані гості. Шантажують жінку, вимагаючи, аби вона виїхала кудись в інше місце. Та на Валентину Сергіївну, Валю, як називав її Олесь Павлович, не діють ніякі погрози: на подвір’ї біля їхньої хати росте калина, що її Бердник власноруч посадив і заповів себе під нею поховати. Одного разу з Києва приїздить молодий гебіст і з нахабно-знущальною посмішкою запитує її (форма звертання на “ти” – абсолютно органічна для спадкоємців Дзержинського-Берії): “Говорят, что ты не хочешь уезжать отсюда потому, что Бердник тут дерево какое-то посадил и сказал, чтобы его под ним похоронили?” – «Так», – відповідає Валя. – «Ось цю калину він посадив». Обличчя у бійця невидимого фронту починає видовжуватися і він запитує розчаровано: «Такое маленькое?» – і чує у відповідь: «А Бердник іще вмирати не збирається. Ще довго цій калині рости! І буде вона вище мроєї хати, і Олесь Павлович сюди повернеться і тут житиме».

… У шкільній бібліотеці часів мого дитинства творів Бердника, зрозуміла річ, не було. Як пояснила мені бібліотекарка, час від часу до них “доводять вказівки” – які книги слід знищувати. А цього автора вичистили взагалі дуже давно, ще за часів її попередниці. Так що прочитати “Зоряного Корсара” чи “Чашу Амріти” я натоді не мав жодної можливості. Натомість одного разу випала нагода почути Бердникову есеїстику – радіо “Свобода” (вночі його можна було слухати більш-менш “чисто”, без постійного завивання глушилок) транслювало на своїй хвилі уривки з “Маніфесту Українського Правозахисного Руху”: “Боже, куди поділася Україна? Що з нею сталося? Невже по цій землі проходили кобзарі, лише думою та піснею піднімаючи народ на герць супроти напасників? Невже в оцих селах народжувалися козаки, котрі вважали щастям віддати душу за друзів своїх, за матерів, за дітей, за ясні зорі, за тихі води? Невже цю землю сходив Сковорода і Тарас малими босими ногами, готуючи душу народну до небувалої, горньої Республіки Духу?”. Ці слова стали для мене шоком. Досі ніколи нічого подібного я не чув, хоча й непогано знав українську літературу – в обсязі радянської шкільної програми, зрозуміло. Такою духмяною справдешністю повіяло від них… І запам’ятались вони якось із першого разу. До речі, пізніше, серединою 90-х, звірив збережене в пам’яті з діаспорною публікацією – майже слово в слово. Правду кажучи, ці рядки багато в чому мені посприяли у важких ситуаціях. Я часто «прокручував» їх, особливо під свинцевим небом російської Півночі, у матюкомовному середовищі «Совєцкой Армії» другої половини 80-х. Бо можна було сумніватися у будь-чому, тільки не в голосі власного серця, яке резонувало з Бердниковими словами. І жодна контрпропаганда вихователів у погонах не мала сили тому зашкодити.

ПЕРЕСТУПИ МЕЖУ І ВИЙДИ В ТАЄМНИЧІСТЬ

У добу н7аціонального відродження кінця 80-х – початку 90-х Олесю Берднику вдалося поєднувати в одній особі настільки потужне багатоманіття творчих постав, що важко буде навіть перерахувати всі грані його таланту. Поет, філософ, публіцист, політик (був кандидатом – і то досить серйозним – на першій в незалежній Україні президентській виборчій кампанії), лідер громадської організації, навіть економіст – груднем 93-го у самий розпал економічної кризи пропонує Кравчуку власну альтернативну методику введення гривні. Ліквідація цензурного тиску дозволила письменникові дати ряд нових, непересічних творів. 1988-го побачив світ розпочатий іще в ув’язненні роман “Вогнесміх” – образно-художнє дослідження радості пізнання й переживання як творящої основи біосу, 1990-го – книга героїко-фантастичних повістей “Лабіринт Мінотавра”, 1993-го – психоаналітичний роман “Пітьма вогнища не розпалює…”, 1996-го – філософсько-біографічне дослідження “Тайна Христа”. У Нью-Йорку з’являється нова книга його самвидавних поезій “Кажу вам”, українські видавництва регулярно перевидають давніші твори Бердника, які свого часу були вилучені з бібліотек.

Та за всієї важливості письменницької праці визначальним для автора “Зоряного Корсара” в цей час було інше. Ще 13 серпня 1987 року, на ранній зорі горбачовської “перестройки”, коли влада Щербицького здавалася міцною і непорушною, він записує у філософському щоденнику: “Доля України визначена минулим. Все, що закладено в ній, від місця до творчості – говорить про центральне призначення всіх, хто пов’язаний з нею: чи то дітей, чи сусідів, ачи ворогів”. Змінювалися епохи, передчуття майбутніх катаклізмів було наче розлите в повітрі, і край між Доном і Карпатами мав увійти в ущільнені пласти планетарної історії суверенним і самодостатнім, не перетворившись на додаток до чужої “машини сенсів”. Саме з цією метою творилася Олесем Бердником та ентузіастами, які гуртувалися навколо нього, відроджена після кадебістського погрому Українська Духовна Республіка. Груднем 89-го ініціативні збори в Києві ухвалили текст “Листа до Українських Громад Землі”, що його опублікувала на своїх шпальтах “Літературна Україна”, а 4-7 липня 1990-го в Коломиї відбувся Перший всесвітній Собор Духовної України, участь у якому взяли десятки тисяч людей. На Соборі ухвалено звернення до Верховної Ради, в якому наголошується найперше на духовній суверенності етносу, оприлюднено розроблену Програму національного відродження “Великдень”. Колективними членами УДР стали десятки організацій, підприємств, творчих спілок, зокрема й Канівський район Черкаської та Верховинський Івано-Франківської областей. У силовому полі УДР працюють знані мистецькі колективи, зокрема й легендарний натепер рок-гурт “Кому вниз”.

Власне, Українська Духовна Республіка ніколи не була політичною партією в узвичаєному потрактуванні цього поняття. Її прихильники не мали партквитків, не сплачували членських внесків, не звітували про свою діяльність “вищестоящим організаціям”. У вируючій суспільній атмосфері того часу, коли все було вперше – і стотисячні мітинги в центрі Києва під синьо-жовтими прапорами, і розписані дошкульними графіті пам’ятники “вождям”, і вихлюпнуте з грудей “Україні – волю” – спільнота УДР пропонувала власне бачення ситуації. І, що найголовніше – перспективи. Воно було багато в чому відмінним від позиції решти українських політичних груп. В основі стратегії людей кола Олеся Бердника був погляд на Україну як на цілісний, живий організм, який може бути порятований любов’ю і солідарною відповідальністю всіх членів національної родини, а зовсім не шоковою терапією чи пропагандою ідеології вседозволеності. Заборона КПРС, конфіскація її майна – це важливо й необхідно, – стверджували активісти УДР, проте самих цих зусиль зовсім не достатньо. Українська трагедія і її вивершення – рукотворно-апокаліптичний Чорнобиль, мають за свою причину насамперед пастку цивілізаційного вибору, у координатах якої перевага надається знеосіблюючому технократизму, а не збереженню екзистенційної самототожності спільноти і розкриттю її потенціалу. Деспотизм володіє безмежним арсеналом містифікацій, і він ще зможе відродитись в новій, демократичній, упаковці, прикриваючись облудою слів про плюралізм, право вибору, ринкову економіку. З огляду на це пріоритетами УДР були зовсім не відпуск цін і приватизація, а відновлення і заселення покинутих сіл, розвиток шкільництва, вивільненого від кайданів догматизму і підручникові-формалістичного абсурду, рекультивація забруднених територій (земля не може бути предметом спекулятивного гендлю, вона є частиною живого тіла нації), воскресіння Дніпра і відновлення чистоти його вод, еколого-культурний захист усіх територій, що формували свідомість українців – Хортиці, Трахтемирова, всіх територій козацьких Січей, всіх святилищ прадавніх вірувань. Відкидався спільний для більшовиків та демо-лібералів принцип перманентного виробництва, безмірного зростання кількості товарів задля неконтрольованого споживання. На противагу анонімно-безнаціональній людині-споживачу з її моральним релятивізмом та засадничою космотолітичністю, УДР прагнула утвердити ідеал людини-співтворця, героїчної особистості, гідної власного покликання. Як писав Олесь Бердник, “потужний психоенергетичний старт нації в минулому не може завершитися якимись тривіальними і меркантильними рішеннями. Дехто гадає, що ми прагнули волі лише для того, аби сягнути високого рівня комфортності (“як в Америці”). Безліч сучасників, на жаль, ще не втямили втаємниченого змісту світових подій”. Об’єднуючим чинником громади, за Олесем Бердником, мала стати концепція українського фундаменталізму й етнократичного братерства: Україна мала відмовитися від послуг “світових лихварів”, не мати жодної гривні зовнішнього боргу, спиратися у своєму поступі на внутрішні сили народу…

Пропагандистська машина кримінально-олігархічного капіталу, як виявилось, була значно ефективнішою за примітивні чорно-білі конструкції сусловців. Ті на її тлі виглядають жалюгідними дилетантами. Те, що медіаманіпуляції – “штука, посільнєє чєм” глушилка й наружка – ми нині остаточно переконалися. Тоді ж, початком 90-х, на УДР та її лідерові, обкатувалися технології. Після оприлюднення Олесем Бердником своєї президентської передвиборчої програми з її імперативом самодостатньої України, не підвладної ні Сходу, ні Заходу, газетні шпальти зарясніли повідомленнями “Бердник – прихований агент КДБ”. І це говорилося про людину, яка 12 років відсиділа в радянських концтаборах, сестра і мати якої так і померли, не дочекавшись Олеся із в’язниці, а дружина з маленькою донечкою змушена була жити на 26 дерев’яних радянських рублів у місяць. Потім, коли цю маячню перестали слухати навіть найдовірливіші, розпочалася друга частина “марлєзонського балєту”: у т.зв. демократично орієнтованих часописах Бердника, який добровольцем пішов на фронти Другої світової цілком серйозно записують у фашисти. Ну і насамкінець – коронний номер: замовчування. З ідеями фантаста не полемізують – за них просто не згадують, хіба що в іронічно-знущальному плані. Публіку призвичаювали реагувати стандартно, як собаку Павлова на електричну лампочку. “Бердник? А, знаю, це той, що…”, – і обов’язково характерний рух пальцем біля скроні.

Удар на структури УДР прийшовся страшний. Було розгромлено фінансову базу організації, фактично припинила вихід газета “Згода”. Так, ще відбувалися собори, які об’єднували ентузіастів, до Бердника тягнулися живі серця (характерний приклад: Сергій Сольоний, приїхавши 93-го до Києва зі зрусифікованого Донецька і почувши Бердникові вірші, заповзявся покласти їх на музику, зорганізував рок-гурт “Зоряний Корсар” – і як піднімалися зали, слухаючи. Наприклад, “Небесну Січ” у їхньому виконанні). Проте добу вже визначало гасло “Щоб процвітала кожна родина, ваучер неси в “Олбі-Україна”. А Олесь Бердник із родиною жив у своїх Гребенях на березі Дніпра. Щодня вставав о 6-й ранку, і одразу ж, не снідаючи – до друкарської машинки, яку ставив на коліна – на письмовий стіл собі всесвітньо відомий фантаст так і не здобувся. Коли безгрошів’я запосідало особливо нестерпно і не було грошей, щоб винайняти трактор, – позичав у сусідів плуга, впрягався в нього і орав власне поле. 1996-го його спіткав третій інсульт, що призвело до майже повної втрати мови: підірване таборами здоров’я нагадало про себе. Відтоді і до самої смерті його янголом-охоронцем стала дружина. Проте раз на рік, на Трійцю, до Бердників за традицією, приїздили найближчі друзі. Олеся Павловича вивозили на двір, і, якщо дощ не заважав, залишати там до пізньої ночі: він над усе любив розглядати зоряне небо. А березнем 2003-го настала пора відходити йому в засвіти. Коли Олеся Бердника ховали, всі раптом побачили в небі пташиний ключ, що перешиковувався над свіжою могилою.

2006 р.

Advertisements

2 Responses to “Провісник зоряного вирію”


  1. 1 ihor 02/11/2009 о 14:05

    В Україні ще не оцінили спадок Бердника. Світла людина!

  2. 2 stefan19880809 21/01/2011 о 02:35

    Не тільки в Україні

    Слід відшукати (якщо не знайти – перевидати) його твори на іноземних мовах.

    Бо крім ‘Апостола Безсмертя’ інших його творів на англійській я так і не знайшов.

    Готовий допомогти в популяризації, але для цього його твори мають бути у вільному електронному доступі.

    Хто б міг взятися за цю справу – наново перекласти на анлглійську/французьку/німецьку твори Бердника?


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: