Десять літ. Історія i прінципи Лівої опозиції

left-opposition-1927Макс Шахтман

Вступне слово.

Після написання цьої брошури, пройшов цілий ряд подій, які треба мати в виду, читаючи те, що слідує. Найважнішого з них, це страшна поразка німецького пролетаріяту, нанесена руками побідного фашизму. Побіда варварської капіталістічної реакції в Німеччині стала можливою завдяки безсиллі пролетаріяту. До цього спричинилась зрадливість партії Другого Інтернаціоналу і банкроцтво. До якого доведена офіціальну Комуністичну Партію методами сталінізму.

Упадок Комуністичної Партії Німеччини усуває з рядів погасаючого Комінтерну останню з його секцій, що мала деякий вплив і значіння серед працюючих мас. Те, що осталось з ньої, лежить безсиле, кровавиться тисячами ран, не здібне піднятися знову, як революційна сила.

Відданий на поталу сталінського бюрократичного центризму, німецький пролетаріят і його Комуністична Партія примушені тепер сплачувати кровю за деморалізацію та фальшиву орієнтацію, в яку попхнула його ця безпрінціпна машина. І не тільки сама німецька робітнича кляса мусить терпіти наслідки згубної політики сталінізму, але й робітництво цілого світа кинено взад. І не через те, що успіх фашизму був необхідний. Якраз наоборот. Коли-б німецьке робітництво було змобілізоване в оден спільний фронт, який ми так настирливо проповідували і за що нас називано контрреволюціонерами і «соціял-фашистами», фашизм був би розгромлений, заки дійняв влади. Соціял-демократи з одної сторони, а сталінці з другої, стояли, як камні, на шляху робітничої кляси. Вмісто стати льокомотивою революції, сталінці ділали, як гальмо її.

Цей вступ має на меті тільки загально звернути увагу читача на нові проблеми, що виринули на основі нових подій. За ширшими матеріялами відносно цих питань треба вдаватись до нашої іншої літератури. Досить згадати, що німецькі події і бюракротичне само-задоволення та безінтересовність поглиблення помилок і розкладу сталінізму й партій, що йдуть за ним ─ привели нас до таких незбитих заключень:

Комуністичний Інтернаціонал, здавлений сталінізмом, є банкрот поза границями всяких можливості на відживлення і перебудову на марксистських основах;

Сталінські партії, розкладені внутрі, які оказались на стільки нездібними в рішаючий час боротьби проти свого клясового ворога в Китаї, опісля прискореними темпами в Німеччині, Австрії, Болгарії, то знову в Чехословаччині, а завтра поять де інде ─ ніколи не зможуть справлятися з горючими проблемами в жадній іншій країні;

Це, найбільше і в першу чергу, відповідає сітуації в Радянському Союзу, де загроза робітничій державі зростає через брак порівнюючого зросту моці пролетарських організацій;

Багацтво пройшлого досвіду і ціла теперішня світова ситуація диктує дійсному революціонерові напрям рішучого і цілковитого розриву з декадентами сталінського апарату і повернути на шлях будування нового Комуністичного Інтернаціоналу і нових Комуністичних Партій в кожній країні світа.

Ліва Опозиція, пориваючи зі своїм минулим становищем фракції офіціальної партії, віддається в цілості цьому велетенському історичному завданні. В новий революційний рух вона вносить багатий і повний досвід, випробувані й загартовані революційний ідеї і розвинені в часі десять-літнього існування, як виразного революційного напрямку в робітничому рухові. Вона появилась, як прямий наслідник і виконавець фундаментально тої самої тенденції, яка, започаткована Марксом і Енгельсом, вийшла побідною в російській революції і яка ще більше визначиться в світовій революції за освобоження людства.

М.Ш.

Листопад 1933

Ліва опозиція і комуністичний рух.

Комуністичний рух в цілому світі проходить крізь сильні кризи. Від дня свойого існування в Москві в 1919 р., Комуністичний Інтернаціонал переживав кілька критичних періодів. Ясна роздільна лінія розтинає їх на дві головні частині. Перша частина охоплює перших п’ять літ Інтернаціоналу, коли то Комінтерн будував і закріпляв кадри бойового пролетаріяту, готуючи його до наступних боїв за політичну владу. Це період агресії, період зросту впливів Комінтерну. По другій стороні лінії ─ девять останніх років безперервних криз і занепаду, коли-то відрубано революційне крило від партійних організмів.

Признаки цих кризів видні для всіх, хто має очі, щоб бачити. В своїх початкових роках Комуністичний Інтернаціонал був сильним, ростучим рухом, якого авторитет, впливи і успіхи ─ під керівництвом Леніна і Троцького ─ зростали в кожній країні. Теперішній провід Комінтерну звів його до стагнації і занепаду. Кризи, що трясуть капіталістичним світом, як ще ніколи від часу світової війни, застають Комінтерн безсилим до акції. В Еспанії народнє повстання має дає комуністам першу велику нагоду повести пролетаріят до побіди, тільки… немає Комуністичної Партії. В Англії, Франції, Сполучених Державах, Чехословаччині, скандинавських країнах, Польщі, Китаї, Індії ─ у всіх цих країнах, де комунізм був колись за репрезентований масовими партіями або партіями, що стояли на шляху до охоплення мас ─ секція Інтернаціоналу корчиться в агонії і безсиллі.

З незначними виїмками, властивих провідників світового комунізму перших років його організованого існування, сьогодні немає в його рядах ─ включно і в першу чергу російської партії. Всюди компартії перетворено в сита, в які, кризи капіталізму тручають все нови загони працюючих мас нате тільки, щоб ті знова погубились крізь діри бюрократизму і фальшивої політики. Майже за цілих тринадцять літ після заснування Інтернаціоналу, величезна більшість його зредукованого членства не перебули в рядах партії більш, чим два роки; старі члени загубились або зістали виключені.

Звідки така жахлива ситуація, що так болючо дотикає кожного робітника, свідомого своїх клясових інтересів? Причина слідуючі:

Комунізм є надією цілої робітничої кляси. Безклясового соціялістичного устрою не можна осягнути, не скинувши панування капіталізму. Осягнути цю ціль є історичним завданням працюючої кляси. Одиноким найгострішим і найбільш надійним знаряддям в руках робітництва в боротьбі проти його клясового ворога, є революційна політична партія. Така партія не твориться в одному дні, ані одним чоловіком. Вона виростає з потреб кляси, якої інтереси вона обороняє, аж доки не охопить вона всіх бойових і випробуваних борців даної кляси.

Коли пануюча кляса тратить довіря мас, коли вона неспосібна вже більше задоволити найконечніші потреби і коли ці маси переносять це своє довіря до своєї власної, клясовой партії ─ ради цьої послідної скріпляються і сталяться до тої міри, що вона стає здібною звести остаточний бій. З піднесенням пролетаріяту до становища правлячої кляси, відкривається нова сторінка людської історії, бо робітництво не може освободитись, не освободивши й цілого людства. Щоби повести пролетаріят в цій велитенській і взнеслій боротьбі, модерна історія видвигає найбільш розвиненого і одиноко можливого провідника ─ Комуністичну Партію.

Одинокою іншою партією, що насміляється говорити від іменні працюючих, є соціял-демократія або Соціялістична Партія. Але в дійсності, це партія дрібної буржуазії, остання опора капіталістичної демократії. Від оборони «демократії взагалі» вона переходить до оборони «демократії з осібна», цеб-то до оборони певної капіталістичної вітчизни. Вона жертвує інтереси світового пролетаріяту інтересам своєї власної робітничої аристократії і середній клясі.

В часі війни соціалісти були головним знаряддям імперіалістів в рядах робітничої кляси. Вони піддержували імперіялістичну війну, кожний в інтересах своєї власної пануючої кляси. Після війни соціалісти не пропустили жадної нагоди, допомагаючи капіталістичній клясі в боротьбі проти революційного пролетаріяту ─ силою зброї, коли потрібно.

Від дня свойого започаткування, Комуністичний Інтернаціонал виповів безпощадну війну соціялістичної зрадливості, підкупства й дегенерації в рядах робітничої кляси, проти бюрократизму й опортунізму. Всюди компартії зродились і виросли в боротьбі проти соціялістичної реакції. Розшматовані, зконфужені і розбиті ряди революційного руху в цілому світі знова згуртовано під прапором російської революції і світового комунізму. В темноту реакції, яку соціалісти міцно закріпили, комуністи внесли світло прогресу робітничої кляси. Вони розірвали петлю клясовой коляборації, яку соціалісти вспіли закинути на шию робітничій клясі. Маси ще раз виведено на шлях клясової боротьби. На всіх полях пролетарських змагань ─ в трейд-юніях, в страйках, в парляментах, в демонстраціях, в кооперативах, спортивних організаціях ─ комуністи розбудили пригноблений дух робітництва, закріпили його новою силою, освітили їх новими ідеями, та запалили новою агресивністю. Після воєнна реакція в кожній країні побачила, що тільки молодий комуністичний рух стоїть перестороюю і загрозою, кровю й зисками просяклій, буржуазії ─ не тільки, що їхній наступ на працюючих не пройде без боротьби, але, що робітництво переходить в офензиву, щоб підкопати розкладаючийся старий суспільний лад і збудувати новий.

Комунізм ─ ідеал вид вигнутий російською революцієй ─ був і остався одинокою надією пригноблених і експлуатованих. Одначе, коли партія комунізму не в силі повести успішно боротьбу за визволення, жадна інша сила не зможе усунути панування капіталу. Через це якраз, становище і розвиток Комуністичного Інтернаціоналу так необхідно дотикає всіх робітників. Через це і наші внутрішні суперечки й боротьба не є приватною аферою. Вони дотичать цілої робітничої кляси.

Ліва Опозиція, з’організована в цiй країнi, як Комуністична Ліга Америки (Опозиція), зродилась на ґрунту криз Комуністичного Інтернаціоналу. Її заходи спрямовані на полагодження цих криз. Велетенське завдання вимагає кооперації, можливо як найбільшого числа комуністичних і клясово свідомих бойовиків. Щоб здобути цю кооперацію та, щоб вона принесла більше користи, як сама сентіментальна симпатія, потрібно розуміння самих корнів і характеру криз комунізму в найважливіших стадіях його розвитку.

Розглядаючи їх, читач зможе, рівночасно, познайомитися з поглядами Лівої Опозиції, проти актуального розвитку подій; ніщо не може послужити більш переконуючою пробою суперечних поглядів в революційному рухові.

Боротьба за партійну демократію.

Як і самий Комуністичний Інтернаціонал, Ліва Опозиція, зовсім природно, повстала в горнилі світової революції ─ Радянському Союзові. Вона оформилась по раз перший, як виразне угрупування в Комуністичній Партії, в році 1923, з Львом Троцьким на чолі, який разом з Леніном, належав до визначних провідників російської революції і Комуністичного Інтернаціоналу.

Робітнича держава під той час проходила тяжкий період. Новою Економічною Політикою (НЕП), принятою в році 1921, осягнено значних успіхів у відбудові економічного життя країни. Взаємно-відносини поміж робітництвом і селянством, на чому опірається забезпечення пролетарської диктатури в Росії, зміцнено. Більшість строгості з днів «воєнного комунізму», коли-то революція боролась проти горожанської війни і імперіалістичних інтервенцій, показано. В тойсам час одначе, виринали нові проблеми, часами по стільки гострі, що прибірали форму криз.

Вживаючи загально принятий термін Троцького, робітнича держава проходила кризи «ножиць». «Отворення» ножиць представляло собою провалля спричинене піднесенням цін на мануфактурні вироби і упадок цін рільничих продуктів. Виринала проблема, зблизити, ціни обох секторів в більш гармонійній пропорції.

Фабрикам приходилось тяжко збувати свої продукти, в наслідок чого продукція припинялась. Зарплатня виплачувалась з чим раз меншою регулярністю і в безвартісній валюті, що не могло задоволяти потреби робітництва. Не тільки безробіття зростало, але робітництву й селянству ставало дуже тяжко купувати мануфактурні вироби. Незадоволення робітників прибірало навіть форми страйків.

Сітуація викликала незадоволення і серед членства Комуністичної Партії. Коли атмосфера «воєнного комунізму» постепенно опускала поле крайової економії після розгромлення контрреволюції і зведення НЕП-и ─ в партії він все ще залишився. Строгий міліарний режім, накинений партії вимогами горожанської війни, не тільки пережив самий воєнний час, але, в певних випадках, став більше небезпечним. Величезна гієрархія назначених урядників, заняла місця свобідно вибіраних апаратів. Вкорінення бюрократичної касти витворювало тайні фракційні угрупування в партії, правда, з меншовицькими і анархо-синдикалістичними закрасками, але всетаки виявляючи глибоке незадоволення партійного членства.

Небезпека бюрократизму і потреба робітничої демократії в партії одверто підкреслювалась Леніном ще, заки хвороба примусила його полишити активне партійне життя. Він не тільки написав кілька гострих уступів проти бюрократизму і бюрократії, але настоював на Троцького, щоб той, з рамени їх обох, провів енергійну кампанію в партії, та очистив її з цього руїнницького рака. Десятий Конгрес партії, під керівництвом Леніна приняв резолюцію за суворе примінення партійної демократії. Після 12-го Конгресу, який цю резолюцію підтвердив, вона все таки осталась мертвим документом і сітуація ані трохи не направилась.

Дуже характерний образець сітуації в партії предложив під той час, визначний сторонник провідної фракції, Бухарін:

«Колиб ми провели інвестигацію і вглянули, як часто наші партійні вибори проводяться питанням голови, «Хто за?» і «Хто проти?», ми-б дуже легко переконувались, що в більшості випадках, вибори до партійних організацій стають виборами в знаках наведення, бо голосування відбувається не тільки без попередніх діскусій, але згідно з формулою «Хто проти?». А що висловитись проти авторитету це справа погана, тому все на тому й кінчається.

Коли хтось піднесе питання наших партмітінгів, тоді, як воно том піде?… Вибір президії зборів. Виступає якийсь товариш з дістріктового комітету, предкладає лісту і запитує: «Хто проти?» Нікого немає проти і справа вражається покінченою… З порядком нарад та сама процедура… Голова запитує: «Хто проти?». Ніхто. Резолюцію прийнято одно-голосно. Такий в нас загальний хід справа в наших парт-організаціях. Розуміється, що такий хід справа безумовно дає ґрунт для сильної филі незадоволення. Це приміри партійного життя наших найвищих організацій. Те саме замічається, в де-що відмінних формах і в вищих рядах нашої партійної гієрархії».

Щоб зустрінути цю сітуацію, Троцький написав листа до Центрального Комітету партії (8-го жовтня 1923) висказуючи свій погляд на крайову економію і партію. За цим слідував лист, за підписами 46 партійних провідників, які погодились з ним в більшості важливих ідей, на які він настоював. Кромі того, Троцький написав ряд статтів про цілу сітуацію, які зібрано в брошурі п.н.: «Новий Напрям» ─ цьою фразою окреслювалось зворот, на який Троцького настоював, щоб партія завела в економіці і в своїх власних рядах. Боротьба започаткована Троцьким, до якої прилучилась т.зв. «московська опозиція», з’осережувалась кругом вимог за дійсне примінення резолюції про робітничу демократію та координації індустрії з рільництвом на основі плянової економії.

Домагання Опозиції, всупереч абсурдним аргументам правлячої фракції, немали нічо спільного з боротьбою меншовиків за «чисту демократію». Меньшовики і другі праві соціалісти все і всюди обстоювали програму повалення пролетарської диктатури в Росії та за відновлення режіму капіталістичної «демократії». Під покришкою такої «демократії» вони змоглиб оперувати в такий самий зрадливий спосіб, як і їхні побратими по других країнах, від чого вони так воняють.

Опозиція домагалась робітничої демократії, щоб запобігти розкладові партії і пролетарської диктатури. Перестороги Троцького 1923, в яких вин тільки розробляв Ленінові слова, що «історія знає різні дегенератії», названо накидами ─ і названо це тими самими «старими гвардійцями» і «Ленінським Центральним Комітетом», що в наступних роках розлетівся в прах.

Програма відновлення робітничої демократії та виділення бюрократичних розладовців, які почали розкладати партію і диктатуру, мала ще й інше значіння. Від самого початку вона була зв’язана з перспективами прискорення індустріялізації, економічно відсталої Росії.

Троцький вказував, що робітнича держава може поконати перешкоди примітивно організованого і веденого рільництва і вийти на широкий шлях до соціалізму, тільки кладучи тверду основу, в формі великої машинової індустрії. На такій основі пролетаріят зможе задоволити потреби селянства дешевих мануфактурних продуктів. Придержуючись політики систематичного зменшення економічного і політичного значіння кулачні, почнеться дійсна соціялізація рільництва, забезпечена технічним знаряддям великої індустрії.

Для осягнення тих перспектив, Троцький проповідував централізацію державної економії під гармонійним керівництвом, на основі державного довго-термінового пляну, вказуючи на успіхи осягнені в році 1920 під зглядом привернення порядку в залізно-дорожній транспортації. Антагонізм, з яким партійне провідництво стрінуло ці пропозиції, просто неймовірний, в виду того, що цілі роки пізніше цей помисл прийнято і зроблено величезний прогрес, пристосовуючи пляни пороблені перше Опозицією.

Зміст суперечки на цьому місці, досить влучно зхарактеризував Зіновєв, під той час, завзятий опонент Троцького і представник Сталін-Бухарін-Зіновєвскої фракції більшості, в своїй промові 6-го січня, 1924:

«Видається мені, товариші, що вперта настирливість держатися гарного пляну є нічо інше як свого рода концесії стари поглядам, що старий плян це універсальний лік, останнє слово знання. Становище Троцького дуже вплинуло на багатьох студентів. «Центральний Комітет не має пляну, а ми дійсно мусимо мати плян!», це голос, який ми сьогодні почуємо поміж студентами. Споряження економіки в країні, як Росія, є справді найтруднішим питанням нашої революції… Ми хочемо, щоб справами транспорту завідував Дзєржинський; економією ─ Риков; фінансами ─ Сокольніков ─ Троцький з другої сторони, хоче перевести всью це при помочі «державного пляну»».

Тут, як і в кожному іншому випадкові, де більшість входила в конфлікт з опозицією, напрям клясової боротьби оправдував сотні разів погляди, видвинуті Троцьким і його товаришами. Більшість стрінула програму планової економії, предложену опозицією, як одиноке оружжя, яке було до їхньої розпорядимості ─ насмішками, накидами та перекручуваннями. В кінці вони були нехотя чи примушені гуртово запозичати з тої програми, проти якої, організували весь комуністичний рух.

Не будучи в силі стрінути Опозицію в питаннях піднятих ньою, партійні провідники вхопились до найрізнороднішої демагогії. Те, що Троцький писав, покручено й перевернено до непізнання. Там, де він проповідував втягання молоде комуністичне покоління блище до проводу, щоб цим відбудувати його живучість, його погляд представлялось партії, що немов-то він піддержував настроювання «молодих» проти «старих» ─ перестарілі хитрощі опортуністичної бюрократії. Де він вказував, що основною причиною розгалуження такого великого числа фракцій в партії є репресії всякої ініціативи і критики серед рядового членства ─ його обвинувачували, що він обороняв фракційність прінціпіяльно. Де він вказував, що історія виявляє, що жадне провідництво не було забезпечене перед дегенерацією, а що партія мусить підприняти драстичні міри проти зросту бюрократизму ─ його оскаржувано в тому, що він вражає, що партія впала жертвою дегенерації, а революцію пожер бюрократизм. Де він вказував, що місто мусить вести за собою країну, робітництво має вести селянство, а індустрія рільництво ─ йому приписали реакційне оскарження ─ «недоцінювання селянства».

Маючи в своїх руках величезний апарат, партійні провідники все потратили потягнути за собою більшість партійного членства. Контроля машинерії Комуністичного Інтернаціоналу, сприяла «переголосовуванні» Опозиції в партіях за границею, де і одна десята частина з них, не бачила ані не читали того, що Троцький дійсно писав і що обстоював!

Одною з головних причин, порівнюючи легкого настроєння більшості проти лівого крила партії, була подія, що сказалась в тому самому часі, що й російська дискусія. Це був жовтень 1923, коли відступ Комуністичної Партії Німеччини, що мав сильний вплив не тільки на російську діскусію, а і на життя Інтернаціонального комуністичного руху, ще й на кілька літ після.

Лекції Жовтня.

Осінню 1923 р., Німеччина опинилась перед революційною ситуацією, до найвищої степені сприятливою для пролетаріяту. Не тільки Комуністична Партія стало зростала, але й правляча кляса зустрічала нові трудності кожного дня. Заняття рурського басейну (теріторії) Францією, відновило світову війну на меншу скалю і привело до точки розриву всі ці суперечності европейського капіталізму. Умовини були настільки дозрілі, що, як писав тоді Троцький, «стало вповні ясним, що німецька буржуазія могла виплутатися з цього «нерозплутаного» положення тільки тоді, колиб Комуністична Партія не зрозуміла у відповідний час, цього «нерозплутаного» положення буржуазії і не винесла потрібних революційних заключень.

Одначе Комуністична Партія якраз не зрозуміла цього і не поступила, як треба було. Високого ступня революційного положення досягнено в жовтні. Провідництво, загрузши в звичці постепенного і натурального нагромаджування сил по стороні партії оставалась цілковито пасивним або держалась старого місця. Відчайдушна буржуазія атакувала в міліарних формаціях, повалила соціялістично-комуністичне правительство в Саксонії і Турингії та здобула рішаючи побіду, не стрінувши й одного вистрілу зі сторони партії. В критичний момент, партія завізвала до ганебного відступу. Партія опинилась в розпуці, а маси в замішанні.

Політика, якої придержувались партійні провідники Німеччини, не була властива Брандлерові і Талгеймерові. Вона була запозичена від провідництва Комінтерну і російскої Комуністичної Партії, цеб-то, від тої самої фракції, що кілька місяців тому, виповіла війну Троцькому. В жили і так оспалого й млявого німецької партії, вштрикнемо фатальну політику неменше оспалого і нерішучого проводу російської партії: вагання, сумніви, обчислювання оружних сил по обох сторонах барикад, щоб перевірити котра сторона має більшість одного жовніра і пр.

Ось що писав Сталін до Зіновєва і Бухаріна в серпні 1923 р., про положення в Німеччині:

«Чи повинні комуністи (під теперішний час) прямувати до захоплення влади соціял-демократії ─ чи дозріли вони на стільки, – це, по моїй думці, є питання… Коли тепер в Німеччині, влада, так кажучи, впаде і комуністи її захоплять, тоді й вони самі впадуть разом з ньою. Це в «кращому» випадку. В найгіршому ─ вони будуть розбиті на прах і відкинені в зад. Справа не в тому, що Брандлер хоче освідомлять маси, а втому, що буржуазія плюс праве крило соціял-демократії безперечно поверне цю освідомлюючу демонстрацію в загальну різню (під теперішний час вони мають до цього всі шанси) і знищить їх. Розуміється, що фашисти не дрімають, але для нас є зручніше, щоб фашисти за атакували перші: це згуртує всю робітничу клясу під комуністичний провід (Німеччина, це не Болгарія). Кромі того, фашисти в Німеччині, згідно з датами, які ми маємо, дуже слабі. По моїй думці, німців треба здержувати, а не підганяти».

Сталін тільки виявив в листі те, що було в головах всіх інших членів його фракції. Разом з Зіновєвим він не захотів зрозуміти критики, з якою віднісся Троцький до провідників німецької партії тижні і місяці перед тим, заки наступила критична хвиля. Вони зробили якраз на оборот, – поспішили на оборону Брандлера і Талгеймер. В офіціальних матеріялах виданих пленумом російської Компартії в вересні 1923, цілі тижні перед німецьким відступом, вони писали:

«Товариш Троцький, перед залишенням сесії Центрального Комітету, виголосив промову, яка дуже розворушила всіх членів ЦК. В цій промові він заявив, що провідництво німецької Компартії є безвартісне та що Центральний Комітет німецької К.П., мавби бути пересяклий фаталізмом і сплячою безголовістю. Товариш Троцький дальше заявив, що в таких умовинах німецька революція засужена на невдачу. Його промова викликала величезне вражіня. Всетаки більшість товаришів були тої думки, що мав місце на пленумі Ц.К., і який не мав нічого спільного з німецькою революцією та, що ця заява була в противенстві до об’єктивного стану річей».

І вже аж після жовтневого відвороту Барандлера і Талгеймера зроблено вину вальцями, Зіновєвим і Сталіном. Їх виключно обвинувачувано за напрям, зафіксований в них провідництва німецькій сітуації дало початок і кінець аналізам бюрократії. І дуже зручні були ці аналізи, бо перенесли з плечий Сталіна і Зіновєва їхні власні тяжкі відповідальності не тільки за те, що сталось в Німеччині але й за те, чого не сталось.

Одначе, коли вони занедбали свій обовязок, завдання розглянення німецького жовтня дуже докладно протів Троцький в своїх «Лекціях Жовтня». Сама есенція цього документу лежить в майстерньому порівнанні проблемі, перед якими знаходились російські більшовики на передодні повстання і як вони їх успішно розвязали, — з проблемами, перед якими опинились Компартії Болгарії і Німеччини і як вони не з’уміли їх успішно розвязати (У вересні, місяць перед жовтневою поразкою, болгарська Компартія понесла також тяжкий удар, що відкинув її взад на цілі роки). Зсумувавши цей огляд, що був розрахований на усвідомлювання Компартій в гострих питаннях пролетарського повстання ─ бачучи його в світлі великих побід і тяжких поразок ─ Троцький опісля писав:

«Німецька поразка з 1923-го мала звичайно багато національних властивастів. Одначе в ній було вже багато типічних ціх, що сигналізували загальну небезпеку. Цю небезпеку можна зхарактеризувати, як кризи революційного провідництва на передодні переходу до оружнього повстання. Глибина пролетарської партії, вже самою своєю природою менше доступна впливам буржуазної публичної опінії. Певні слої партійного провідництва та середні партійні шари, все зрадливо піддаються, в більшій чи меншій мірі, матеріяльному та ідеологічному теророві буржуазії. Такої небезпеки не можна легковажно відкидати. Треба розуміти, що для цьої хвороби немає ліку, щоб його можна застосувати у всіх випадках. Одначе, першим кроком в боротьбі з цьою хворобою є ─ зрозуміти її характер і похоження. Неминуча поява розвитку правих угрупувань у всіх Компартіях в перед-жовтневому періоді є з одної сторони результатом найбільших об’єктивних труднощів та небезпеки такого скоку, а з другої сторони ─ результатом натиску буржуазної публичної опінії. В цьому якраз і лежить все похоження правих угрупувань і якраз через це, вся нерішучість і хитання виринають необхідно в Компартіях тоді, коли вони найбільше небезпечні. Для нас, тільки меншість партійного провідництва була охоплена таким хитання і нерішучістю в 1917 році, але завдяки бистроти і вмілості Леніна, цю небезпеку поборонє. В Німеччині сталось це якраз оборот. Провідництво, як цілість охопила нерішучість, яка перенеслась на цілу партію, а опісля й на клясу. Революційна сітуація тимчасом проминула. Але й це ще не було останнього кризою провідництва в рішаючий історичний момент. Одним з найбільших завдань Компартій і Комінтерну є ограничити ці неминучі кризи до мінімума. А це можна осягнути тільки зрозумівши досвід Жовтня з 1917 р., та політичний зміст Правої Опозіції внутрі нашої партії під той час, та і порівняння цього з досвідом німецької партії з 1923 року. В цьому й лежить завдання «Лекцій Жовтня»».

Це якраз та аналіза, яку провідники російської партії старались всіми силами й способами оминути. Коли Троцький говорив про праве крило в російській партії в 1917 році, всі знали що він відносився до Зіновєва, Каменєва, Рикова, Томьского, Сталіна та других, що в оден чи другий час перед більшовицьким повстанням, виступали проти соціялістичної революції, до якої, Ленін і Троцький, напрямовували партію. Вони бачили дальше, що аналіза цьої дуже важливої фази німецького відвороту, може викрити, що ці самі провідники не багато придбали революційної ваги в 1923 році, чим мали в 1917 р.

В результаті багатий досвід, спричинений подіями в Німеччині і Болгарії, що міг бути використаний робітничим рухом і Компартіями, зістав закритий Комінтерном. Комінтерн рішив пожертвувати ним, (цим досвідом) для справи боротьби проти «троцькізму», який вони зфабрикували, щоб закрити ним свій власний катастрофічний напрям. Офіціяльна преса була переповнена безконечними статтями і промовами партійних провідників, накидаючись і перикручуючи становище Троцького, а вихвалюючи свою «ленінську чистість», та вимагаючи, щоб цілий Інтернаціонал заявився проти Опозиції.

Дуже добрий примір того, як Комінтерн заявився проти Троцького, може дати американська партія. Помимо того, що «Лекції Жовтня» не друковано в англійській мові, і девядесять девять процентів партійного членства, а також і провідництва в Злучених Державах, їх не читали, вони були змушені голосувати за «ленінською старою гвардією» і засужувати погляди Троцького. Цю руїнницьку систему опісля так поширено і вкорінено, що в кожній слідкуючій сутичці бюрократії з Опозицією, ця послідня була не правильна і її треба атакувати помимо того, що її погляди не допускалось до рядів комуністичних робітників.

Ця корупція партій стала характеристичною признакою, що так різко пройшла всі наступні роки кампанії проти Лівої Опозиції, аж до сьогоднішного часу. Інакше й не могло бути. Хто не боїться за своє становища, той ніколи не побоїться виявити становища свого противника. Тільки ті що обороняють фальшиві погляди мусять вживати бюрократичних засобів поборювання противного погляду, бо в об’єктивній і демократично організованій діскусії, неправильний погляд не зможе встояти під вогнем критики.

Теорія соціялізму в одній країні.

Поразка повстання в Болгарії в вересні 1923 і відступ в Німеччині в жовтні, за чи слідував розгром повстання в Естонії, відкрили новий період розвитку в Европі, повний далекосяглих консеквеній. Відступ в Німеччині дав буржуазії час передишки, якої вона шукала й потребувала. В кілька місяців, квола система німецького капіталізму підкріпилась ін’єкцією золота на основі пляну Дейвіса. В Англії, по раз перший, прийшло до влади «робітниче» правительство Мекдоналда. У Франції, ліберальне міністерство Геріота закріпилось і загроза нового «рурського атаку» на Німеччину відійшла на задній план.

З поміж всіх інших разячих впливів фатального німецького відступу, можна вирізнити слідуючі: після-воєнна филя революцій остаточно припинилась. Розкрився період буржуазного демократичного пацифізму в Европі. В центральній Европі, що найменше, комуністичний рух послабився потерпівши ми невдачами: і ці самі невдачі дали соціял-демократії нові шанси до життя.

Але жадні з цих симптомів періоду не були визнані провідниками Комінтерну. Коли Троцький вказував на них і пропонував, щоб Комінтерн спрямовував свою політику згідно з новими умовинами, його просто атаковано як… ліквідатора. Ще й на пятому Конгресі Комінтерну в 1924 році, Сталін, Зіновєв, Бухарін і прочі троцькожери запевняли, що революційна сітуація все ще перед нами, що жовтнева поразка, це тільки незначний епізод, та що Опозиція втратила всяку віру в революцію.

Тижні проходили в місяці й вони почали розуміти гірку правду, такої легковірної аналізи. Всім стало ясно, що революційна филя дійсно припинилась. В головах тих, що оскаржували Опозицію в «ліквідаторстві», зродилось переконання, що революція в західній Европі зістала відложена на довгий протяг часу. Що оставалось робити, по думці бюрократів, це консолідувати те, що здобуто ─ Росію ─ та заперестати з’уживати енергію на західьо-европейську революцію, а відсунути її на останнє місце програми.

В таких-то умовинах і з таким пессимістичним способом думання, центристське і праве крило партійної бюрократії, розвинули теорію «соціалізму в одній країні». Згідно з цьою теорією, що відноситься до фундаментальних питань ─ розділяючи Ліву Опозицію від правого крила і центристської фракції в комуністичному рухові ─ безклясово суспільство можна збудувати в одній осібній країні, Рад. Союзові, навіть тоді, колиб пролетаріят в більше розвинених країнах не вспів захопити влади.

Сама будова цьої виявляє, що автори могли її видвинути тільки тоді, як зникла в них всяка надія на світову революцію. Не можливо припускати, що Росія скорше збудує безклясово суспільство, чим пролетаріят одної чи другої країни Европи захопить владу.

Лозовський, голова Профінтерну також виявив дуже виразно те, що було в головах його спільників, коли писав, що стабілізація в Европі триватиме ще десятирічча (Це було дешо пізніше Плану Дейвіса, коли навіть сталінці змушені були визнати заступлення случайної капіталістичної стабілізації). Якщо так справа малася, тоді Ленінів вислів, що ми живемо в періоді воєн і пролетарської революції, немає вартості. Та у всякому випадкові, революція була дуже далекою можливістю. Тоді який змисл є напружувати свої сили на революцію поза Росією, яка все одно не відбудеться, головно коли є стільки багато «до роботи в дома», а ще більше, коли «ми маємо всі потрібні перед умови для будування соціялістичного суспільства в себе»?

Утопійні соціялісти і націоналісти вже давно перед тим проповідували теорію соціялізму в одній осібній країні. В Німеччині сьогодні, теорія «незалежної» національної економії, що постепенно пориває свої зв’язки з світовою економією аж до точки т.зв. «аутархії» ─ є реакційним ідеалом гітлерівського фашизму.

В комуністичному рухові про цю теорію ніхто не чував аж до днів нещасного 1924 року. Маркс і Енгельс специфічно полемізували проти ідеї національно-социялістичної утопії у всіх своїх писаннях. Навіть Сталін був змушений визнати, що два основники наукового соціялізму не поділяли цьої ідеї, коли він сказав, що можливість будування соціялізму в одній окремій країні, «перше оформив Ленін в 1915 році» (Як ми побачимо дальше, то й це покликанняся на Леніна також зовсім безпідставне).

Програма більшовицької партії, на основі якої переведено революцію в 1917 р., також не покликується на таку теорію. Програма Ліги Комуністичної Молоді в Росії, принята в 1921 році під керівництвом Бухаріна і Центрального Комітету партії, говорить, що «СРСР може осягнути соціялізму тільки за посередництвом світової пролетарської революції, в епоху розвитку якої, ми зараз вступили». Начерк програми Четвертого Конгресу Комінтерну в 1922, предложений Бухаріном, Талгеймером, і словом не споминає про можливість будування соціялістичного суспільства в одній окремій країні. Той-же Конгрес в своїй, одногласно, принятій резолюції напоминає пролетарів всіх країн, що «пролетарська революція не може бути вповні побідною в одній країні, але вона мусить побідити інтернаціонально, як світова революція».

В 1919 р., Бухарін, оден з тодішніх поклонників євангелія національного соціялізму, писав що «період більшого розвитку продукційних сил (не кажучи вже нічо про закінчення будови соціялістичного суспільства ─ М.Ш.) може початись тільки з побідою пролетаріяту в кількох передовіших країнах». Ленін запевняв: ─ «в багатьох з наших писань у всіх наших промовах і у всій нашій пресі, що справи в Росії не такі, як в передових капіталістичних країнах, що в Росії ми маємо меншість індустріяльного пролетаріяту і подавляючу більшість дрібного хліборобства. Соціяльна революція в такій країні може остаточно бути успішною тільки на двох умовах: перше ─ що вона дістане часову піддержку соціяльною революцією в одній або кількох передових країнах… Друге ─ коли осягнеться порозуміння поміж пролетаріятом, що встановить диктатуру або захопить владу державну в свої руки, а більшістю селянства. Ми знаємо, що тільки порозуміння з селянством може спасти нашу революцію так довго, доки революція в других країнах світи не надходить».

Самий Сталін, що перший створив теорію національного соціялізму, писав в першому виданні «Проблеми Ленінізму» що: «головне завдання соціялізму ─ організація соціялистичної продукції ─ остається в переді. Чи можна це завдання виконати, чи можна осягнути остаточну побіду соціялізму в одній країні без спільного спів-ділання пролетаріяту в кількох передових країнах? Ні, це неможливе… Для остаточного успіху соціялізму, для організації соціялістичної будови ─ змагання одної країни, а головно такої селянської країни, як наша, є недостаточним. Для цього є необхідними старання пролетаріяту кількох передовіщих країн».

І вже тільки в другому виданні цьої книжки, друкованої того-ж таки року він перевернув своє ясне й дефінітивне заключення цього питання до гори дном, перекладаючи все таки обережну формулу, що від того часу розвинулась в необмежену націоналістичну догму: «Після того, як пролетаріят одної країни зконсолідаризував свою владу і здобув на свій бік селянство, він може і мусить будувати соціялістичне суспільство».

Нічо досі сказане не може відкинути нашу характеристику похоження і змісту цьої теорії, зложеної внутрі реакції й розвиненої дефітистським способом думання. Ліва Опозиція аргументувала, що для того, щоб збудувати соціялізм в Радянському Союзі, потрібна поміч пролетаріятськой революції, в передовіших країнах, або хоч в одній з них. Інтернаціональний апарат разом зі Сталіном, Бухаріном, аргументував, що соціялісттчне суспільство можна збудувати в одній країні, без «державної допомоги» робітників інших країн ─ якщо (одне тільки «якщо» ─ зам ред.) не буде мілітарної інтервенції зі сторони чужої буржуазії! І якраз для того, щоб запобігти такій інтервенції ─ одиноким завданням Компартій остається сповняти ролю пограничної сторожі Радянського Союзу. Натиск замітний. Передтим ─ головним завданням різних партій була революція в їхніх країнах, побіда світового соціялізму ─ включно соціялізму в СРСР. Зараз ─ Компартії зредуковано до стану «друзів» СРСР.

«Практичного» значіння цьої теоретичної боротьби не можна переборщити. Соціялізму не можна збудувати в одному дні. Тільки дрібнобуржуазні анархісти вірять, що «вільне суспільство» можна встановити зараз таки на слідуючий день після повалення буржуазної держави. Марксісти знають, що «шлях організації – говорячи словами Леніна, – є довгий шлях і соціялістична конструкція вимагає далеко-протяжної і впертої праці та дійсно розуміння, якого ми не маємо в достаточній скількості. Навіть наступне покоління можливо не зможе осягнути повного переходу до соціялізму». Коли аргументувати так, як це робить Сталін, що цей довгий шлях пройдеться «самотужки», заки робітництво других країн повалить свою буржуазію, тоді світова пролетарська революція відкладається ─ щонайменше в голові того, хто цю думку допускає ─ на неозначений період.

Опозиція вірить і заявляє:

Пролетарська революція на заході є багато блищою до здійснення чим знесення кляс і встановлення соціялістисного суспільства в СРСР. Якщо ні, тоді пролетарська революція в Росії погребана!

Ця проста правда повторювалась тисячі разів Леніном, в якого не було й зерна «пессимізму» або «недовіря до російської революції» в його поняттях. «Ми не живемо тільки в державі ─ писав він ─ а в системі держав і існування радянської держави поряд з імперіалістичними державами, на який би це не було протяг часу, є немислиме». Ця ідея просякла в його разом з реалістичним марксівським інтернаціоналізмом.

Що таке той інтернаціоналізм? Не є це тільки вільний, сентиментальний додаток національних кільців, що лучать робітництво світа казковим ланцюгом фразеологічної солідарності. Він виринає прямо зі світової економії. Імперіялістичний стан капіталізму, його експансія на світовові розміри, велетенська і конечна важливість експорту й імпорту для вдержання капіталізму, монополії, що сягають всіх кінців світу, взаїмна залежність одної країни від другої ─ це й є деякі з явищ світової економії.

Капіталізм ще не дозрів до соціальної революції в цій чи другій країні, більшій чи меншій, відсталій чи передовій. Він дозрів до соціялізму на світову скалю. Цей факт не тільки творить базу для живого інтернаціоналізму, але й для перетворення старого суспільства на нове, побідним пролетаріятом.

Коли-ж кожна країна може побудувати своє відрубне соціалістічне суспільство силами й засобами свойого власного пролетаріяту, тоді інтернаціоналізм стає сентіментальною фразою для святочних революцій. Якщо соціялізм можна збудувати у відсталій Росії окремо, тоді це можна зробити безперечно в більш розвиненій Німеччині, Франції, Англії, а вже зовсім певно в Сполучених Державах. Яка-ж тоді потреба комуністам мати свій власний високо-централізований інтернаціонал акції?

Що дальше: розвиток всіх існуючих суспільстві, а головно, модерного капіталістичного суспільства все розвивався в напрямі збільшення взаїмно-відносин і взаїмно-залежності. Капіталізм досягнув своєї найвищої стадії і розвинувся до найбільших економічних висот, не відтягаючись до своїх національних меж, а висуваючи зі своїх національних теріторій ті кільця, які в’яжуть його нерозлучно з рештою світової економіки. Економія Злучених Держав, Франції або Індії є лише «національною» маніфестацією світової економії. Країни з найбільш відсталою культурою, технікою і житьовим рівнем, це ті, що грають найменшу ролю в світовій економії і наоборот.

Соціялізм охоплює багато вищий стан розвитку чим той, якого досягає капіталізм в дні свойого найбільшого розквіту, вищу культуру, техніку і житьовий рівень. Це означає не лише знесення клясів, але також усунення різниць поміж робітником і селянином, між селом і містом, знесення агрікультури через індустріалізацію. А це, в свою чергу означає, що соціялізм мусить розвиватися багато дальше по лінії економії і техніки (т.-є. по лінії культури), чим капіталізм.

Теорія соціялізму в одній країні означає (і її творці заявляють отверто), що цього можна довершити, роблячи Радянський Союз цілковито незалежним від решти світу. Але це можна «довершити» лише через прибрання шляху назад із капіталістичної еволюції, який пішов в противному напрямові. Марксісти, в опозиції до цьої реакційної, утопічної ідеї, заявляють, що шлях до соціялізму попережає збільшена співучасть в світовій економії, не тільки в майбутній соціалістичній економії, але таки зараз, в умовинах капіталістичного світового ринку. Бо капіталістична світова економія є та, якій, як сказав Ленін, «ми підчинені, з якою ми звязані і від якої ми не можемо втікти.

Проти сталінської теорії, Опозиція висунула знова клясичну формулу Маркса й Енгельса: Революція в перманентності. Цю формулу ─ видвинуту основниками наукового соціялізму, для виявлення інтересів пролетаріяту в часі коли прогресивна буржуазія захоплює владу й старається завести «порядок» та здержати революційний розвиток ─ вперше розгорнув Троцький в часі першої російської революції. Після його концепції, надходяча революція в Росії не може зупинитись на точці буржуазної демократії, після знесення царського абсолютизму, але проходитиме неумолимо до стану соціялізму, до диктатури пролетаріяту. Та і на цій точці вона не може оставатись, бо противорічча, перед якими опиняється соціялістична диктатура в окремій країні, та до того ще переважно в рільничій країні ─ можна побороти тільки на міжнародній арені. Через те, пролетаріят, далекий від того, щоб задоволятись утопічною метою, національно ізольованої соціялістичної республіки, випише на свойому прапорі гасло перманентної революції, цеб-то, задержання диктатури в одній країні є в залежності від поширення пролетарської революції на світову скалю, або що найменше, на кілька передових капіталістичних держав в Европі.

Але коли пролетарська революція на заході очевидно припізняється ─ що тоді нам робити? Чи повинні ми зречись влади в Рад. Союзі? З такими питаннями звичайно люблять позувати деякі претенсіяльні сталінці. Зовсім ні! Ленін і Троцький, які ніколи не вірили в утопічний національний соціялізм, стояли цілих шість літ на чолі пролетаріятської диктатури й ні разу не пропонували «здати владу». Що вони робили і що Ліва Опозиція сьогодні пропонує робити, це ─ задержати владу в першій фортеці, здобутій пролетаріятом. В цій фортеці, треба ─ очікуючи допомоги робітництва інших країн ─ зміцняти становище соціялістичних елементів супроти елементів капіталістичних. Це означає пристосування «двох підоймів» для розпорядимості пролетаріяту: довга ─ підойма міжнародньої революції, і друга коротша ─ кладення і зміцнювання основа соціялістичного суспільства в себе дома.

Воно безперечно не означає, що робітництво й селянство Росії треба обманювати бомбастичними ілюзіями, немов-то з кінцем другої пятилітки, «соціялізм буде осягнений» не базі самої Росії й без огляду на те, що станеться з революцією в Европі, Азії й Америці. Бо за це прийдеться поносити велитенські консеквенції, коли наступить час підрахунку.

Ця руїнницька теорія, яку остаточно записано до основної програми Комінтерну в 1928 р., спричинила найбільший удар революційному рухові, як внутрі так на зовні Радянського Союзу. З ньої розгорнувся безпереривний ланцюг помилок, поразок, катастрофі і відступів, переживаних комуністичним рухом від 1924 року. З поміж перших подій що розкрили значіння цьої теорії був бритійський генеральний страйк в 1926 році.

Бритійський генеральний страйк в 1926 р.

Після жовтневого відступу в Німеччині, Опозиція заняла становище, що сей часова революційна сітуація закінчилась. Офіціяльний погляд, принятий на Пятому Конгресі Комінтерну в 1924 був, що революційна филя тільки що почала підноситись. Чотири місяці після рішаючої поразки в Німеччині, Зіновєв заявив, що «Німеччина очевидно зближається до загостреної горожанської війни». Сталін ще додав: «є помилково думати, що рішаючий бій вже зведено, що пролетаріят потерпів поразку в цих боях і буржуазія за це зросла в силу».

Не бачучи й не розуміючи факту, що період капіталістичної стабілізації повстав в наслідок їхніх власних помилок й недомагань, партійна бюрократія орієнтувала Комінтерн на надходячий революційний підйом і горожанську війну. Коли-же вже й для сліпого стало ясним, що перспективи Пятого Конгресу були вповні фальшиві, бюрократія, щоб задержати свій престіж, вхопилась винаходити революційні явища. Одним словом, ультра-ліві фразеологи Пятого Конгресу потягли провідництво прямо в опортунізм фарбуючи революційними красками такі рухи й таких людей, що з революцією не мали нічо або майже нічо спільного.

Коли революція не з’явилась де було предсказано (в Німеччині, Болгарії) ─ докладалось всіх з’усиль, щоб її віднайти там, де її не було. Це був той період, в якому майже кожнього хитрого дрібно буржуазного або лейбористського політичного спекулянта на всіх трьох континентах проголошувалось «придбанням» для революційного руху.

Буржуазних аграрних провідників, як Грін з Небраски, Радіч з Югославії, католицький авантурник Мігліолі з Італії, вважалось «провідниками революційного селянства» в хоромах «Червоного Селянського Інтернаціоналу». Комінтерн створив також світову анті-імперіялістичну лігу, як притулок здискредитованим лейбористським пройдисвітам, пацифістом та буржуазним націоналістам, що потребували охорони перед зростом бойовості мас, що почали тратити свої ілюзії. Американські свіндлярі, арабські прінци, єгипетські націоналісти, бритійські робітничі обманці, французькі вільні масони і буржуазні журналісти, німецькі, австрійські і чеські доктори й адвокати, самозванчі військові шефи та безробітні політикери Мексика, каталонські ірредентисти, індійські гандівці ─ всі вони знайшли притулок в передпокоях Комінтерну. Куо-Мін-Танг, партія китайської буржуазії, була допущена, проти голосу Троцького, на наради Комінтерну!

Зі всіх цих відкрить, пороблених в цій дикій погоні, які мали піддержувати фантастичну структуру Пятого Конгресу ─ Англо-Російський Комітет оказався найбільш руйнуючим. Комітет створено з трейд-юнійних рад Англії і Росії, як результат побуту брітійської трейд-юнійної делегації в Радянському Союзі при кінці 1924 року.

Властиою ціллю цього комітету було ширити й проповідувати, трейд-юнійну єдність. «Створення Англо-російського трейд-юнійного Комітету – писав Опозиція в 1927 році ─ було в певний час, дуже правильним кроком. Під напором полівіння робітничих мас, ліберально-лейбористські політикери, як і буржуазні ліберали, в хвилю наростаючого революційного руху, ступили крок на ліво, щоб цим задержати свій вплив в масах. Зовсім правильним було, їх там задержати».

Але границі поручення Комінтерну дуже скоро поширено далеко поза його властиві об’єктиви. З тимчасового блоку поміж революційними і реформі стичними організаціями, для різко означених й ограничених ціллів, цей комітет наділено Сталіном і Бухаріном такими розмірами і такими об’єктивами, які йому не належались. Він став, – по словам Сталіна 1926 р., «організацією широкого руху робітничої кляси проти нових імперіялістичних воєн взагалі, а проти інтервенції на нашу країну, головно зі сторони Англії, найсильнішої зі всіх капіталістичних держав Европі, з’окрема». Московський комітет партії заявив, що «він (Англо-Російський Комітет) стане організаційним центром, який охопить міжнародні сили пролетаріяту до боротьби проти всякої спроби міжнародньої буржуазії започаткувати нову війну».

Надаром Ліва Опозиція боролась проти фальшивості такого переконання, що висувало бритійських лейбористських провідників, типу Пурсела, Кука, Гікса, Свейлса і Сітрен, революційними організаторами світового пролетаріяту проти імперіялістичних воєн і в обороні Радянських Республік. Як це вже ввійшло в звичай ─ аргументів Лівої Опозиції не бралось в звичай ─ а саму її (Л.О.) посужувалось в розбиванні спільного фронту, та за вислугуванняся Аустену Чемберлейнові!

Сталінська концепція ролі й характеру Англо-Російського Комітету, виходила прямолінійно від теорії соціялізму в одній країні. Згідно з послідньою, Рад. Союз може створити свою власну, національно ізольовану економію, «якщо» можливо здержання заграничної військової інтервенції. Це якраз і є той «геніальний помисл», що примусив сталінців, так завзято вишукувати всяких «анті-інтервенціоністів», та перетворити Компартії в радянські пограничні патрулі. Пурсел, що шукав звязку з Рад. Союзом, як охорони перед атаками революційних шарів англійського робітництва, зістав одним з організаторів боротьби проти мілітарної інтервенції, що одинока загрожувала будові соціялізму в одній країні. Трейд-юнійний блок скоро перетворився в політичний блок поміж реформістами Англії, радянською партійною бюрократією, та ще й на неограничений час. Похвальні гимни, в честь цих брітійських лейбористських спекулянтів, співалось на всіх мовах Комінтрену. Комітет об’явлено фортецею світового пролетаріяту проти війни й інтервенції. Тільки Опозиція твердила, що чим гострішою ставатиме міжнародна сітуація, тим більше Англо-Російський Комітет ставатиме знаряддям англійського та міжнародного імперіялізму». Пізніші події тільки підтвердили правильність цьої перестороги.

Першою дійсно серіозною пробою А-РК був брітійський генеральний страйк в 1926 р., що виник на тлі великого майнерского страйку. Так, як всякі металі найкраще випробовується в вогні, так і всякі запевнення приязні до Рад. Союзу, лояльності до бритійського робітництва та ненависті до бритійського імперіялізму, що так щедро розсипались Пурселом і Ко., були кинені в пробний вогонь генерального страйку. І сталось те, що предсказувала й перед чим перестерігала Опозиція. Бритійська Генеральна Рада, її ліве і праве крило, виявило огидну трусливість і зрадництво, та непохитну лояльність до пануючої кляси, а заразом ненависть і страх до революційного пролетаріяту.

Після девятьох днів генерального страйку, коли виринула революційна сітуація, де влада в більшій часті опіралась на силі робітничих провідників серед робітничих мас ─ Генеральна Рада вмисно завдала цій боротьбі смертельний удар. В виду скрайно бойового настрою робітництва, жалюгідної безладності буржуазії в таких випадках, де збройні військові частини рішучо відмовились виступати проти страйкарів ─ всі трейд-юнійні лакеї буржуазії кинулись до державних установ конферувати з королівськими міністрами про те, як розгромити цей рух.

«Червона» політура, якою прикрасились були ці «ліві» робітничі провідниуи, обсипалась цілковито в шалі патріотизму. Фінансову допомогу, яку вислано страйкуючим майнерам з Рад. Союзу, відкинено з епітетом «That damned Russian gold».

Червоний прапор похапливо замінено Юніон Джеком. Пурсел і його побратими оказались не «організаційним центром, який охопить міжнародні сили пролітаріяту в боротьбі», але найбільш надійною опорою розпачливої пануючої кляси. Не можна собі уявити більш переконуючого обвинувачення сталінських поглядів, та виправдання поглядів Опозиції.

Де був Ангроском, як цілість, в часі цих бурливих днів боротьби і зради? Як Каутський мелянхолійно висказався про Другий Інтернаціонал в 1914 р.: Він був тільки знаряддям миру, в часі війни, він став безвартісним.

Кажучи правильніше, він був безвартісним для революціонерів, для Рад. Союзу. Для бритійських своїх спільників, він мав свою виразну вартість. Пурсел, Свейлс і Гікс використовували до найбільшого степення престіж здобутий в попередній свої формальній і безкоштовній коляборації зі своїм більшовицькими представниками в Ангроскомі. Вмісто тог, щоб допомогти бритійським робітничим масам освободитись з ланців їхніх зло лідерів. Ангроском служив для цих лідерів «більшовицьким» щитом перед ударами рядовиків, а головно комуністів. Пурсел під ударами «своїх» комуністів, міг дуже легко обороняти свою зраду кажучи: Російські комуністи інші: вони нас не атакують, як ви це робите. Зовсім противно, вони засідають з нами в щирій і гармонійній конференції.

Опозиція сей час домагалась, щоб використати престіж Ангроскому серед бритійського робітництва, головно престіж його російської частини використати для розмаскування зрадництва бритійських лідерів. Вона домагалась демонстративного розриву с Пурселом і Ко., щоб цей послідний не міг ховатись за радянські трейд-юнії. Сталін і Бухарін завзято противились цьому ─ так само завзято, як кілька років пізніше, вони противились всякому спільному фронтові, не тільки з Пурселами, але і з «соціял-фашистами», робітниками, що все ще йшли за своїми реакційними провідниками.

Більше року, після ганебної зради генерального страйку, Сталін продовжав свій «спільний фронт» з Пурселом і Ко. Ангроском ударемнить інтервентію проти Рад. Союзу й цим дасть йому нагоду… будувати соціялізм безтурботно.

Цього фатального курсу придержуванося аж до берлінської конференції цього комітету, яка відбулася в квітні 1927 року. Чи запротестував Комітет проти бомбардировки Нанкінгу бритійськиою маринаркою? Чи запротестував він проти поліційского наїзду на Аркос, радянську торговельну організацію в Лондоні? Чи хоч словом спімнув він про зраду своїх бритійських спільників підчас генерального страйку? Нічо подібного!

Але за це він приняв оголомшуючу резолюцію, в якій обі сторони (англійська і російська) спільно заявляють:

«Одинокими представниками і речниками трейд-юнійного руху є Конгрес бритійських трейд-юній і його Генеральна Рада:

«… визнається, в той сам час, що братня злука трейд-юнійних рухів обох країн, злитих в Англо-Російський Комітет, не може й не сміє нарушувати або ограничувати своїх прав і автономії, як керівничі органи трейд-юнійних рухів в межах своїх країн; не може й не сміє вмішуватись, в жадній мірі в його зовнішні справи».

Цей документ, що міг тільки викликати оголомшуючи вражіння на бритійських комуністів, а на рух меншості зокрема зарисував найвищу точку капітуляції перед Пурселами і Ко. (який знова, в свою чергу, «капітулював» перед Балдвіном і буржуазією в кожний рішаючий момент). І все роблено в імя соціялізму в одній країні. Неспромога повести себе в Англії революційним шляхом, заборона вивести з досвіду Ангроскому основі лекції для революційного руху ─ відкинули комуністичний рух в Англії на цілі роки взад.

Ангроском видав одне розчарування за другими на голови тих, які вважали ці ілюзії за більшовизм. Це був клясичний примір того, як не треба творити спільного фронту. Оправдання становища Лівої Опозиції тягнено коштом нового кроку бюрократично-реформістичної дегенрації правлячого режіму Рад. Союзу й Комінтерну.

Та не було це одиноким або послідним таким коштовним оправданням. Цей самий період, що витворив такі катастрофічні наслідки сталінської політики, зруйнував також і китайську революцію.

Трагедія китайської революції.

Коли напишеться історія другої китайської революції (1925-1927) вона буде вічним пам’ятником осуду сталінсько-бухарінського провідництва російської партії і Комінтерну.

Побіда була на віддалі руки китайського робітництва і селянства, та сталося щось небувале в історії: провідництво, прикрите всім авторітетом російської революції і Комінтерну, стояло на шляху, як солідна стіна. Сталін і Бухарін заборонили пролетаріятові захопити владу. В китайській революції епігони грали до кінця і з трагічними результатами ту саму ролю, яку Ленінова боротьба в більшовицькій партії, квітні-травні 1917, не дозволила їм грати в російській революції.

Політика керуючої фракції в найбільш децидуючий період китайської революції була, як висказався Троцький, переведенням меншовизму на мову китайської політики. Теорія Сталіна, Бухаріна і Мартинова зводіться до слідуючого:

Вони виходили з того заложення, що Китай, як напів-колоніяльна країна, підлягає ярмові імперіалізму, яке гнітило цілу націю, всі кляси, з однаковою суворістю. Буржуазія провадила революційну війну проти імперіялізму, тому робітничі і селянські маси мусіли її піддержати. В цій боротьбі побіду осягнеться встановленням «демократичної диктатури робітників і селян». «Революційний спільний фронт» треба встановити, як «блок чотирьох клясів» – що складався б з робітників, селян, дрібної буржуазії і великої буржуазії. Втілення цього блоку був буржуазній Куо-Мін-Танг, партія Сун Ят-сена, а після його смерти, Чан Кай-шека і Ван Чін-вея. Куо-Мін-Танг, згідно зі Сталіном, був «революційним парламентом», «робітничо-селянською партією», до якої примушено вступити Комуністичну Партію Китаю, як підпорядкована група.

Тому, що буржуазія, згідно з його висновками, провадила анти-імперіялістичну війну проти чужих розбійників, клясова боротьба внутри держави вважалась зліквідованою. Тому-то робітництво й комуністи, колиб зважилися чим-небудь загрозити своїй буржуазії, моглиб цим самим нарушути «блок чотирьох клясів». Через це Сталін змусив китайських комуністів покірно підчинитись націоналі стичному правительству, яке встановило примусовий арбітраж в страйкових боях. З цих самих причин, селянський рух здержано залізною рукою телеграфічним розпорядженням з Москви. Подібно заборонено комуністам творити ради. По перше тому, що «ради, це знаряддя влади пролетарської диктатури», а по друге, що формування рад, означалоб переворот революційного центра», як Сталін називав націоналістичне правительство буржуазії.

Це була провідна лінія провідників Комінтерну. І привела вона прямо до побіди буржуазної контрреволюції, до масакри авангарду китайського робітництва і селянства, тими-ж таки «союзниками», яких для них придбав Сталін.

Чим в дійсності був цей «блок чотирьох клясив»? Це була форма вишукана Сталіном і Ко., якій підпорядковано комуністів, дійсний авангард революції, звязано його по рукам і ногам і віддано китайській буржуазії. В цьому блокові китайська Компартія не мала й тіні будьякої незалежності. Партія в спільному маніфесті з Куо-Мін-Тангом заявила, що вона порівнюється з останнім «тільки в незначних детайлях», та що «спільний» анти-імперіялістичний фронт» треба задержати за всяку ціну і, що комуністи прирікають не критикувати буржуазні доктрини сунятсенізму. В часі найвищого революційного вирування, комуністи відігравали таку незамінну ролю, що не мали й одного свойого денника, а то й тижневик не виходив регулярно. В цілих частинах теріторії занятої націоналістичними арміями Чан Кай-шека, Компартія і трейд-юнії оставали нелегальними.

Партія не сталася провідником в розбуджуванні й підготовці працюючих мас проти буржуазії. Наоборот, вона стала знаряддям буржуазії для здержування робітників в їхніх змаганнях проти своїх «союзників» та недопускання селянства до захоплення землі та викурення глитайської касти. Зробивши її безсилою для революційної сітуації, Сталін зате залишив китайській Компартії досить сили для передачі в руки буржуазії робітничі й селянські маси, які вона повинна була повести проти Чан Кай-шека.

Яку концепцію обороняла Ліва Опозиція?

Вона виходила з того заложення, що напівколоніяльне становище Китаю висувало боротьбу проти заграничного імперіялізму сейчасовим завданням демократичної революції. Але вказувала також, що якраз це становище й сприяє неминучій угоді поміж національною буржуазією, що гониться за митною автономією ─ та імперіалістами, де одній й другі звязані спільним страхом перед китайськими працюючими масами.

Демократична революція кладе собі за завдання не тільки освобоження від імперіалістичного ярма, але й полагоження аграрного питання. В Китаї, одначе, глитайство та землевласники так тісно звязані з міською великою буржуазією, що аграрна революція може тільки провадитись в завзятій боротьбі проти всіх елементів. Чи може буржуазія, або дрібна буржуазія повести маси до розвязки цеї проблеми? Тільки на оборот. Тільки пролетаріят Китаю може повести селянство в боротьбі за освобоження та за встановлення своєї власної влади. В боротьбі потрібним є встановити блок, але під проводом пролетаріяту, якого авангард є зорганізуваний в осібну Компартію, що не підлягає жадній іншій і ділає самостійно.

Які гарантії мусять встановити пролетаріят і комуністи, для успіху революції? Перше всего опіратись на себе, на свій власний апарат, та вкінці на свою власну державну машину. Кантонське правительство не є нашим правительством, так як націоналістичні армії не є нашими, як Куо-Мін-Танг не є нашою партією. Це армія й партія буржуазії. Це видноситься й до зуганьского правительства, встановленого «лівими» після перевороту Чан Кай-шека в Шангаю.

Всюди робітництво й селянство мусить творити ради, за які воно інстінктовно воює.

За видвинення такого курсу акції, цілий апарат російської партії й Інтернаціоналу перетворено в машину для розбиття Лівої Опозиції. Від Сталіна і Мартинова, до послідного функціонаря, все кинулось в кампанію, щоб доказати, що Чан Кай-шек, це надійний союзник. Після того, як він змасакрував пролетаріят Шангаю, його почесне місце заняли Фен-Ю-Сян і Ванг Чін-Вей. Вся комуністична преса вихвалювала буржуазних генералів як «наших». Куо-Мін-Танг, якого російське Політбюро рішило приняти в склад Комінтерну, як симпатизуючи партію (проти одинокого голосу Троцького) предложено світові, як організацію, від якої до Комунізму, оден тільки крок. Сталінізм просяк у Комінтерн так глибоко що коли Чан Кай-шек зі своїми військами вступив до Шангаю, щоб пролетарською кровю окропити успіхи контрреволюції, французька Компартія вислала йому телеграфічні гратуляції, за створення «шангайської комуни»!

Предложення Опозиції за незалежну Компартію Китаї, атакувалось немилосердно. Це означалоб ─ кричав Сталін і Бухарін ─ залишити Куо-Мін-Танг, «зрадити наших союзників», вигнати буржуазію зі «спільного фронту», «перескакувати стадії». Вони твердили, що буржуазію треба піддержувати і блок з ними затримати. Правда, що цим «блоком» керувала буржуазія, а пролетаріят служив, але цю фатальну «дрібницю» переучено цілковито в інтересах «національної революції».

Навіть після другого перевороту Чан Кай-шека, Сталін, ухилюючись, придержувався своєї лінії. Тільки вмісто «Куо-Мін-Танського центра», що малоб було вести «анти-імперіялістичную революцію», звернено орієнтації на «Лівий Куо-Мін-Танг», що мавби вести «аграрну революцію». Коли Чан Кай-шек привів свої війська до Шангаю, щоб там злучитись з заграничними імперіалістами проти китайских мас, в Вугані створено правительство «лівої» буржуазїї.

Страшний експертімент меншовизму розгорнено на «вищу скалю». Правительство буржуазних політикерів в Вугані Сталін назвав «революційним центром» полудня. Згідно з теорією Сталіна, вуганська кліка ставала «демократичною диктатурою робітників і селян». І коли це малаб бути правда, тоді пропозиція Лівої Опозиції, за формуванням рад на вуганскій теріторії, була нічо інше, як кримінальна авантура. Бо коли ми вже маємо «демократичну диктатуру», що за змисл організувати тоді ради, що являються органами влади й мусять остаточно бути спрямовані на захоплення існуючого режіму? Так аргументували сталінці.

До луганського правительства вислано двох комуністичних міністрів, оден як міністер праці, а другий, Танг Пінг Шан, що відзначився в Москві і в Китаї в боротьбі проти «троцькізму», за недоцінювання селянства, став міністром рільництва. Як це буржуазне правительство ─ «орган аграрної революції» ─ почало існувати? Зовсім в звичайний спосіб всьої буржуазії ─ повстало завдяки несвідомості, дез’організації і слабості революційних мас. Першим його кроком було здусити робітничий і селянський рух, і в цьому прийшли з поміч’ю два комуністичні закладними, що служили буржуазії, як міністри по інструкціям з Москви. Вуган почав організувати «аграрну революцію», висилаючи комуністичного міністра і анти-троцькістського експерта на чолі збройної дивізії, подавлювати селянські повстання в краю! В цьому одному епізоді висвітлюється вся контрреволюційна лінія сталінізму в китайській революції. Комуністичний авангард Сталін перетворив в нагай, яким буржуазія підпорядкувала собі китайські маси.

В той самий момент як Чан Кай-шек гострив ножа на пролетаріят Шангаю, в Москві Сталін проголошував його лояльним спільником та громив Опозицію за те, що пропонувала суворі кроки проти нього. І те саме необхідне розчарування потерпів Сталін з луганським правительством. Воно слідувало майже точно по стопам Чан Кай-шека. «Лівий» Куо-Мін-Танг оказався не більш революційним як його однородок зправа. Фантастична «демократична диктатура пролетаріяту й селянства», яку Ленін викинув на сміття ще в квітні 1917 року, десять літ пізніше, оказалась петлею кругом шиї китайського робітництва й селянства.

Свою «робітничо-селянською партією», своїм анти імперіалістичним спільним фронтом», своїм «блоком чотирьох кляс», своїм «революційним парламентом Куо-Мін-Тангу» та «демократичною диктатурою», своїм рішучим спротивом до формування рад під керівництвом пролетаріяту ─ всім цим Сталін грав ту саму реакційну ролю в Китаї, яку Церетелі і Чернов старались грати в російській революції 1917 р. На самому початку боротьби Опозиція обороняла випробувану марксистську доктріну. Центристський апарат розбив Ліву Опозицію, але розбив й розгромив також і китайську революцію.

Плянова економія: індустріялізація і колективізація хліборобства.

Ведучи свою боротьбу проти руїнницького сталінізму на міжнародній арені, Опозиція, була рівночасно заангажована в гострій боротьбі проти бюрократії в дома. Робітник комуніст, якого систематично напомповувалось брехнями і якого не було, часто відповідає на критику Опозиції, покликуючись загальниково на безпечний успіх пятилітнього плану. Одначе в девяти-десятих випадків він не знає, що це забрало цілі роки боротьби (1923-1928) Лівої Опозиції, заки партійне провідництво приняло цей плян.

Примінення пляну до радянської економії датується ще від липня 1920 року. Ціла залізнодорожна система була зпараліжована. Партія настановила Троцького для відбудування транспорту і в цей-же день (липень 1920) видано славне «роспоряження ч.1042» одне з перших серій систематичних кроків, що в кінці привернули лад і порядок, де був хаос і безладдя. Ленін тоді вказував на це, як на взірець того, що треба зробити в інших галузях індустрії. Звіт Троцького перед Восьмим Конгресом Рад, оснований на досвіді та тези зі отовлені на спілку з Емшановим ─ гаряче обороняв Ленін проти скептиків, що говорили: «Що за змисл робити предсказання на багато років на перед?».

Питання нового термінової плянової економії підніс гостріше Троцький в 1923. Цим разом вже без допомоги Леніна, який був змушений залишити партійне життя, Троцький предложив партії свої аргументи про розробку пляну в економії, для переведення успішної індустріалізації країни та колективізації відсталого, розсипаного індівідуалістичного хліборобства. Критики Опозиції не переставали пояснювати противорічча (створені ними самими) поміж їхніми двома припущенями: перше, що Троцький противиться будуванні соціялізму в СРСР і друге, що він за гостро ставиться до індустріялізації країни, головно її хліборобства.

Від 1923 року Опозиція вказувала, що одиноким матеріальним фундаментом соціялізму є велика машинова індустрія, яка змоглаб реорганізувати також і хліборобство. Відсталість робить таку індустрію скрайно необхідною з огляду на припинення міжнародньої революції. Кромі того, ліве крило вказувало, що маси селянства проходили процес дифереціяції, в якій кулачня ставала сильнішою і робила загрозливий поступ ─ чому тільки організація бідняцтва та систематичне запроваджування колективного господарства могли запобігти. Опозиція домагалося індустріяльного прогресу, який бувби в силі домінувати й реорганізувати хліборобство, задоволити потреби селянства на дешевій базі та створити економічний грунт до усунення дрібно буржуазних шарів селянського населення.

Як відповіла бюрократія?

Ці «практичні люде», що не дозволяли злапати себе на «фантастичні ідеї» плянування на цілі роки наперед, всею силою за атакували Троцького. Риков поспішив предложити Пятому Конгресу Комінтерну, що пропозиції Троцького це дрібно-буржуазний ухил від ленінізму що провідництво російської партії робило все, що було можливе і чого можна сподіватись на полі індустрії і хліборобства. Сталін відповів згідливо на аргументи Опозиції заміткою, що «не пляну селянин потребує, а доброго дощу для врожаю!» Небезпеку зростаючої кулачні висміяно.

Зате кулак зростав в силу і ставав фігурою в країні. Позате, він просякав партію, цілу її секцію ─ своєю ідеологією. Дворічна боротьба Опозиції вкінці дала овоч. Пролетаріят Ленінграду підніс бунт в 1925 році і приневолив своїх провідників, як Зіновєв, що завзято боровся роти «троцькізму», злучитись з Опозицією в оден блок. Пролетаріят Ленінграду бачив небезпеку в загрозливо зростаючих впливах кулака і його міського союзника непмана, чого не бачила й не хотіла бачити бюрократія. Замість приняти пропозиції систематичної індустріялізації країни, – провідництво країни, провідницво Сталіна-Бухаріна, на прямувало свій курс якраз на встрічу кулакові. Коли-ж опісля й вони самі застрашились його зросту, тоді старались «ліквідувати» його одним ударом.

До заможного селянства Бухарін кликав: «Збагачуйтесь!» Калінін в своїх промовах називав бідняцьке селянство лінюхами, нездарами, бо вони не вміють накопичувати багацтва, та вихваляв трудовитість та дбайливість «економічно сильного селянина», кулака. «Правда» (квітень 1925) настоювала, що «економічні можливості заможного селянства, кулачні, треба розгнуздати!» Комісар рільництва Грузії, згідно з атмосферою, що панувала тоді серед правлячих партійних кругів, виготовив проект денаціоналізації землі. В 1926 році кулацкий курс сталінізму посунувся так далеко, що Ц.В.К. Рад, надав право голосу визискуючим селянам (кулакам).

За весь цей період, відсталі сьогоднішні покровітели пятирічки, що зараз висувають її, як доказ «проти Троцького», не тільки, що були далекі від індустріялізації і колективізації, не тільки були найбільшими противниками цього, але фактично, всю свою політику направляли якраз і противну сторону.

В 1925 році, цеб-то ще перед появою платформи опозиційного блоку 1927, Троцький ще раз писав про великі можливості, які давало з’осереження економічної й політичної влади в руках пролетарської диктатури, для розвитку соціялізму навіть в межах відокремленої робітничої держави. В своїй праці «Куди Росіє?» він розвинув думку, що навіть незалежною репродукцією, основаною на соціалістичній акумуляції, радянська республіка може досягнути, незнаної й неможливої при капіталізмові, швидкості економічного поступу. Його предбачення можливості 20-відсоткового річного росту (шість років пізніше, ця цифра оказалася дуже поміркованою і зовсім можливою до осягнення), стало предметом великих радощів серед чиновників, зібраних на одному з партійних конгресів, спричинених «іронічними» пересадами Сталіна відносно предбачення. Офіціяльне становище було виявлене Бухаріним, коли він висунув перспективу, що Росія будуватиме социялізм «зі скорістю черепахи, слимаковими кроками».

Платформа опозиції 1927 р. була найбільше опрацьованою і дефінітивною пропозицією предложеною партії і це було безсумнівно одною з причин, чому її так завзято атаковано. Її було офіціально переслідувано бюрократією і відмовлено друку. Поширювання її в мїмеографованій формі, вважалося злочином, за який каралося тюрмою або вигнанням. Ще й сьогодні є багато більшовиків на Сибірі за те, що важились ширити ідеї, які в два роки пізніше сам Сталін змушений був приняти. В тій платформі, опозиція домагалась категоричного опрокинення першого п’ятирічного плану, виготовленого Риковим та Крижановським і прийнятого партійними провідниками. Цей трусливий, безвартісний план пропонував 9% річного росту за перший рік, і зменшення процентовості з кожнім наступним роком, аж вона досягне 4-ох відс. при кінці плану.

Багато сміліші пропозиції предложені Опозицією, що опісля оказались без порівняння більш реалістичними й можливими, стрінули таку-ж сильну нагінку зі сторони сталінців. Промовців Опозиції бюрократія засипувала зі всіх сторін питаннями: Де взяти засобів? Але, коли вкінці пятилітний плян таки заведено ─ видатки індустріяльного будівництв далеко перевищили плян Опозиції. Колиж Опозиція предложила пропозії для здобуття засобів через примусову позичку у кулаків та через зниження цін зменшенням додаткових і бюрократичних апаратів, через вміле ви користування монополії заграничної торгівлі і пр. ─ бюрократія підняла крик проти «контрреволюційних троцькістів».

В часи французької революції реакція старалась скинути правління міських ремісників і революційної дрібної буржуазії, настроюючи проти них селянство. Для цього вживалось всіх підлянств проти «грабіжницького капіталу». Такий крок є виразною характеристикою реакції. І згідно зі собою, бюрократія, що виринула на верх на основі реакції після 1923 р., вжила тих самих методів. Сталін, Риков і Куйбішев підписали маніфест до всього російського народу, заявляючи, що Опозиція пропонує «рабувати селянство». Менші бюрократи провадили по селах ще більш реакційну пропаганду проти лівого крила. В той сам час Сталін і Бухарін втихомирювали розворушене по містах робітництво, кажучи: що кулаки є, це правда, але не стільки, щоб аж ними журитись. До роботи запряжено професійних статистиків, щоб цифрами доказати «незначний процент» кулаків. Потребу колективізації зредуковано до зерна. Ще в 1928 році головний агарний «спец» Яковлев, комісар хліборобства, заявив в протилежності до висновків Опозиції, що колективне хліборобство ще не цілі роки «залишиться маленькими острівцями в морі приватних хліборобських господарств». На 15 партконгресі, де провідників опозиції виключено, Риков гукав на адресу опозиції: коли кулак таки сильний, (як про це перестерігала опозиція) так чому він не заподіє нам якого лиха? Як побачимо пізніше, Рикову не прийшлось довго на це чекати.

Лиш кілька мисяців пройшло від започаткування оригінального пятьлітного пляну Рикова і Сталіна, щоб переконатись як твердо була уґрунтована критика опозиції, відносно його непридатності. Апарат був змушений перевіряти його основно від початку кінця.

Без впертої, довголітньої боротьби опозиції, треба сумніватись, чи булиб осягнені й ті успіхи, що досі зроблено. Оставлені на себе самих без настирливих домагань опозиції, Сталін і Бухарін, булиб напевно далі котились в реакційне націоналістичне багно, до якого тягли їх кулаки і інші кляси, ворожі до Жовтневої Революції.

Виразні, позитивні ціхи пятилітки, величезний успіх, який пролетаріят при владі потратив осягнуті в сфері індустріяльного прогресі ─ це довг, що належить виключно безперервній боротьбі опозиції. Так і зарекордує історія.

Розрив блоку: правого крила і центра та започаткування «третого періоду».

Боротьбою проти опозиції на міжнародню скалю керувала центристська фракція, на спілку з правим крилом. Для того, щоб побороти марксистське крило Інтернаціоналу, не завважувалось різниці поміж Брандлером і Тельманом, Селлієром і Торезом, Ловстоном і Фостером, Кільбумом і Сайленом. Ця єдність символізувалась комбінацією Сталіна і Бухаріна, що проголосили себе «неухильною ленінською старою гвардією».

І не була це фіктивна єдність. У всіх питаннях міжнародньої і домашньої політики, прінціпів і тактики, ці дві частині правлячого блоку мали оден спільний погляд. Плече-в-плече йшли вони проти «троцькізму» і плече-в-плече з Пурселом і Чан Кай-шеком. Разом обороняли вони теорію «соціялізм в одній країні», «двоклясові робітничо-селянскі партії». Разом вони предложили Шостому Конгресові Комінтерну (в 1928) ревізіоністичну програму, приняту опісля делегатами.

Одначе при кінці 1927 року, филя реакції, що привела цей режім до влади, почала відступати перед лівим поворотом в рядах міжнародного пролетаріяту. В самому Рад. Союзі «безкровне кунацьке повстання» в 1928 році мало отверезуючий ефект на робітництво й воно почало натискати на провід, приневолюючи його до повороту вліво. Якраз і цій атмосфері Сталін був змушений повернути в напрямі протилежному до того якого він держався через пять останніх років. Починаючи обережно атак на неясно означених представників правого крила, він потрапив так скоро підірвала всяку їхню піддержку й опору, що вже в 1929-1930 рр. він одверто відкрив вогонь на дійсних провідників того крила: Рикова, Бухаріна і Томського.

Комуністичному загалові, оголомшеному не сподіваністю атаку, цих трьох провідників правого крила представлено Сталіном, як ініціаторів капіталістичної реставрації. Президент Комуністичного Інтернаціоналу, голова радянського правительства і провідник радянських профзсоюзів були напятновані Сталіном, як агенті термідоріянської контрреволюції! Якраз та сама трійця, з якою Сталін був в найтіснішій злуці і нерозривному союзі в боротьбі проти лівого крила партії, через п’ять-шість років.

Коли цей сталінський засуд мав взагалі яке значіння ─ про що ми не сумніваємось ─ то він був рівночасно мордерчим приспособленням для самої центриської фракції. З яких претензій, чіпляє собі більшовизм фракція, що само-признано була в нероздільній солідарності з реставраціоністами, цілі роки? Де можна знайти в історії випадок, щоб дійсна революційна тенденція була в нероздільному блоку з іншою тенденцією, яка і двайцять чотири годині оказується речником і пророгатором чорної реакції?

Встановлюючи факт, що провідники обох секцій мали спільні прінціпіяльні основи, встановлюючи другий, що для того, щоб відтяти праве крило, Сталін мусів запозичитись в ідеологічному арсеналі Лівої Опозиції (праве крило не завагалось обвинувачувати його в «троцькізмі», як це Троцький предсказав в році 1926!), сталі нова кампанія проти правого крила була рівночасом й смертельним само-розкритям центризму, та мимовільним визнанням справедливості всьої боротьби опозиції.

Не треба забувати, що цілий 15-ий Конгрес російської партії засудив опозиціонерів, як панікотворців тільки за те, що ті перестерігали перед загрожуючою небезпекою зростаючої кулачні. Так, як Риков висував опозиції «аргумент»: якщо кулак такий небезпечний, то чому він не заподіє нам якого лиха? ─ так само в 1927 році кричав нетерпляче Молотов, що кулак, це не новість і що немає причин до паніки ані до дроблення спеціальних охоронних заходів кромі тих, що вже досі встановлено. Всякий «погоджується» ─ ляментував Молотов, що вперто зменшував розміри сили експльоатаційних селян ─ «що так воно й є і немає потреби про це говорити».

Проминуло всього кілька тижнів і цілий Рад. Союз здригнувся від незвичайного явища. Підчас того, як Бухарін-Сталін-Риков-Молотов охороняли кулака перед критикою Троцького, він (кулак) відживав, набірав сили і виступав одверто і визиваючи проти пролетарської держави. В січні 1928 року, зараз після Конгресу, заохочені тим, що вдалось їм відтяти ціле ліве крило від партійного організму, кулачня зрушилась, як це опісля прозвано «безкровним повстанням». Сильні і певні себе, вони відмовились віддати нагромаджене в себе збіжжя і фактично заявили:

Якщо Радвлада не погодиться на наші домагання, піднесення цін понад ті, що встановила пролетарська держава, ми задержимо весь збір і голодом примусимо вас до здачі!

Цей їхній опір був на стільки ефективний і алярмуючий, що пораз перший, за протяг довгих років, держава була змушена реквізувати збіжжя при помочі збройної сили. Вся офіціяльна філософія ─ про: «збагачуйтесь!», обманливе само-задовілля про незначність сили кулака, нагінка проти опозиції за її вчане попередження ─ розлетілась в порох, стрінувшись з дійсністю. Революційний рух заалярмованої робітничої кляси, який ще не вбито в кампанії проти опозиції, вирвався на верх помимо всяких перешкод зі сторони бюрократичного режіму. Цей натиск з низів в дійсності й спричинив розрив солідного досі і монолітного блоку, правих і центристів. Цей, хоч все таки не зовсім ясний бунт проти попередньої лінії ─ підчинять капіталістичним елементам, як внутрі, так і на зовні держави ─ вирвав стерно з рук правих та з’умовив зміну напряму.

На ґрунту цьої лівої течії серед мас, сталінська фракція розкрила нову фазу свойого розвитку, «третий період» помилок, як на загально-радянську, так і на міжнародною скалю. Утеча перестрашених бюрократів від вчорашнього опортунізму у вир авантуризму, окреслюється цьою загальновідомою фразою «третий період».

Арбітражно (спекулятивно) окреслений період в історії Комінтерну в дійсности не починається з днем його проголошення на Шостому Конгресі, але точніше, з 9-тим Пленумом Комінтерну, що відбувся з початком 1928 року. Під той час давались запримічу вати перші ознаки розбудження робітничої кляси в Европі, але тільки перші ознаки. Число голосів відданих на Компартії, головно в Німеччині, зросло, але рівночасно збільшилось і число голосів відданих на соціял-демократію. В багатьох інших країнах, робітнича кляса корчилась з болю після все-ще не пережитих поразок, як от в Китаї, або оставала пасивною під впливом тимчасового економічного піднесення, як в Франції і Сполучених Державах.

Девятий Пленум замість встановити дійсний стан розвитку міжнародного робітничого руху, проголосив повстання «нової і вищої стадії» китайської революції (не контрреволюції, а таки революції), приняв вільну програму авантюризму та устами Тельмана і других речників Комінтерну заявив, що робітничі маси в цілому світі все «більше й більше радікалізуються». Пересторогів перед такою легковажною концепцією, автоматичного горизонтального прогресу революційного руху, не бралось на увагу, бо їх підносила опозиція. Ясну й виразну аналізу Троцького про дійсний стан робітничого руху, предложену 6-ому Конгресові, збуто мовчанкою не передкладаючи її зібраним делегатам.

Шостий Конгрес посунув 9-тий Пленум ще кілька кроків далі в напрямі абсурду. Формально він закреслив кульмінаційну точку коляборації поміж центризмом і правим крилом (Сталін, Бухарін). Актуально він заклав в основи наступного періоду мішаніну опортуністичних і ультралівих дедукцій, що й було в корні всіх замішань і поразок, які потерпів комунізм з того часу.

Шостий Конгрес мав багато подібності з Пятим, що відбувся в 1924 році, після поразки в Німеччині. В 1924 році не визвано жадної поразки, з якраз противно: проголошено, що революція якраз в переді. В 1928 році таку саму помилку зроблено відносно китайської революції. На періоді Пятого Конгресу, Сталін зробив нове відкриття, що «соціял-демократия це помірковане крило фашизму». В 1928 році Шостой Конгрес започаткував незірвану філософію «соціял-фашизму». Пятий Конгрес святкував побіду «більшовизації» і «монолітості» тоді, як ґрунт під різними «більшовицькими провідниками», накиненими різним краєвим секціям, був підкований. В 1928 році, поза занавісою «з’єдиненого Комінтерну» велась найзавзятіша внутрішня боротьба. Пятий Конгрес, зі встою його ультралівою тарабарщиною, мав в собі не тільки мікроб лівого вискоку, але й виразні признаки рішучого повороту вправо, в напрямі періоду Англо-Російського Комітету, чанкайшеківського союзу, Анти-імперіялістичної Ліги, та «Селянського Інтернаціоналу». Шостий Конгрес, за всі прочі авантурницькі постанови, освятив також ревізіоністичну теорію соціялізму в одній країні та встановив «демократичну диктатуру пролетаряіту й селянства» (цеб-то керенськіяду, або куомінтангську трагедію), як залізний закон, що мавби рішати судьбу революції на трьох-четвертих свята.

Боротьба проти «правої небезпеки» започаткована шостим Конгресом, якій Бухарін опірався аж до 15-го Конгресу російської партії, була плятонічна й анонімна. Вартість її можна визначити хочаб таким фактом, що з трибуни Конгресу проголосив її не хто інший, а сам міжнародний провідник правого крила, Бухарін. В цей спосіб задержано формальну уніфікацію правлячого блоку та рівночасно приховано завзяту внутрішню боротьбу.

Цікаво замітити, що якраз в той час, коли Сталін був всеціло занятий підкопуванням ґрунту під Бухаріном і Ко., йдучи аж так далеко, як організування свого власного неофіціального конгресу, рівночасно з «конгресом Бухаріна», він перший виступив з запереченням слухів, що немов то поміж провідниками російської парті існують якісь незгідності, як це «троцькісти накидаються». В спеціяльному звітові відносно предложеному Раді Старших, він рішучо заперечив всі поголоски про поріднення в російському Політбюрі. Він категорично заперечив існування правого крила або правих поглядів в Политбюрі, чи в Центркомі і для піддержання своїх заперечень, предложив резолюцію, підписану ним самим і всіми прочии членами Політбюра, в якій заявляє:

«Підписані члені Політбюра Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу заявляють перед Радою Старших цього Конгресу, що вони рішуче протестують проти поширювання слухів, що поміж членами Політбюра Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу існують незгідності».

Розуміється, що збірна ти там маріонетки смиренно вислухали, цього кримінально-смішного Комінтерну, змайстрованого спільними силами Сталіна й Бухаріна.

Не довго прийшлось чекати кінця такого стану речей. Скорше чим це розказати можна, всіх провідних речників Шостого Конгресу здавлено організаційно, безцеремонно виключено, а деякі спаслись перед погромом ганебною капітуляцією. Так як провідники Пятого Конгресу, тільки короткий час залишились у своєї сили, так і «більшовики» Шостого Конгресу дуже скоро стрінули свій кінець. Бухаріна, політичного провідника Конгресу, програмового докладчика, голову Комінтерну, кілька місяців пізніше, проголошено провідником капіталістично-реставраційних тенденцій в Рад. Союзі (не менше), Ловстон, Гітлов і Вольфе були безцеремонно виключені, як агенти американської буржуазії. Рой, що життя робив, оскаржуючи Троцького агентом Чемберлейна, пройшов ту саму процедуру. Їлек і Ко. в Німеччині, Селлір і Ко. в Франції та багато інших зістали виключені або уступили з Комінтерну.

Усунення всякого ограничення правого крила дало можливість піднестись до вершин абсурду на 10-му пленумі в 1929 до найвищого щабля «третого періоду». Десятий Пленум був reduction ad absurdum (зведенням до абсурду, зведенням до нулі ─ ред.) Шостого Конгресу, з деякими новостями, поробленими Сталіном і Молотовим на власну руку. Це був в дійсності Пленум par excellence (вповному значінні того слова ─ ред.) «третого періоду», того самого «третого періоду», який на Шостому Конгресі Тельман-Нойман називали опортуністичною ідеєю.

«Третий період», пояснювали його пропоненти, характеризувався сталим зростом радикалізації мас, рівночасно у всіх країнах. Не може бути четвертого періоду, заявив Молотов, бо третий період кінчається революцією. Теперешня «піднесена політична свідомість широких мас» додав Лозовський «є характеристичним знаком передодня революції». Моірева, член Виконкому Комінтерну, заявляє: «Моя опінія, після травневих подій, як також і після подій в Польщі, що там були деякі елементами, що нагадували наші липневі дні. Самий факт, що Компартії мусіли здержувати передовіщі секції робітничої кляси в їхньому пориві вперед, говорить про скоронаближаючіся революційні умовини». Розуміти зповні розміри цього дивацького припущення можна тільки памятуючи, що «наші липневі дні» були прямим попередником жовтневого перевороту в Росії. Треба тямити, що всі фантазії були предложені офіціальному комуністичному світові, як непорушні законі віри, поверх три роки тому.

З цього «третого періоду», з його безпереривно зростаючою радикалізацією мас у всіх країнах світу, коли-то Францію проголошено першою на революційній лісті (в 1929 р.) виринула теорія соціял-фашізму, хвороба вісталого занепаду, що ро’їдае Комінтерн і до сьогодні. Придержуючись такої блискучої формули Сталіна в 1924 р. Мануільський тепер проголосив, що «злиття соц-демократії з капіталістичною державою є не тільки злиттям вгорі. Це злиття відбувається від гори аж до низу, на цілій лінії». Розробляючи Леніна Мануільский заявив, що Носке ще в 1918 році вже був соціял-фашист.

Майстер-стратег, Беля Кун, що знищив угорську революцію, не можучи зрозуміти природи соціял-демократії в 1918 році, зараз десять років пізніше, старався направити зло, висуваючи ще гіршу інтерпретацію:

«Соціял-фашизм, це рід фашистського розвитку в тих країнах, в яких капіталістичний розвиток є сильнійший, чим в Італії… В цій стадії розвитку соціял-реформізм відживає; він перетворюється частинно в елементи соціял-демагогічні, а частинно в елементи масового насилля фашизму».

З цього Мануільський зробив висновок відносно політики спільного фронту, що «ми не вважали це (політику спільного фронту ─ ред.) формулою для всіх, у всякий час і для всіх людей… Сьогодні ми сильніші і прибіраємо більш агресивні методи боротьби за опанування більшості робітничої кляси». З цих кількох квотацій можна уявити собі, яке становище до цього питання могли заняти менші функціонарі.

Офіціяльні мотивування встановлення «третого періоду» зі всіми його заповеддями, були фальшиві від початку до кінця. Та це одначе не означає, що там не було глибоких причин до такого 180-ступневого повороту Комінтерну. Центризм, що позбувся прінціпіяльного опору, не маючи своєї власної платформи був гнаний вліво напором подій і критики. Немаючи під собою твердого ґрунту, він мусів базуватись на штучно збереженому перестіжеві. Щоб знову задержати цей престіж і на далі, цеб-то, щоб для того, щоб вияснити такий стрімголовний зворот вліво, або ще точніше, щоб оправдати зміну та рівночасно не залишити місця для критик біжучого напряму, для того й покликано до життя «третий період».

Проголошенням його, центристи потратили оправдати «спільний фронт з верху» з Чан Кай-шеком і Пурселом, як також і відкинення всякого спільного фронту взагалі. Одне й друге біло виправдане одною блискучою теорією: спекулятивне встановлення «періодів». В другому періоді ─ згідно з цьою вигідною догмою ─ самою есенцією більшовизму було задержувати спільний фронт з явними страйколомами в заміну за їхню «боротьбу за оборону Радянського Союзу» перед бритійським імперіялізмом. Одначе в «третому періоді» всі соціял-демократи, від Пурсела аж до звичайного фабричного робітника, соціяліста, стали фашистами, з якими комуністи не можуть мати нічого спільного. Формула «третого періоду» це філософія, якою центризм злучив в одну цілість два взаємно-доповняючі себе періоди своїх помилок, злочинів та ідеологічного розкладку, уникаючи рівночасно упередження супроти себе; це що найменше, й була інтенція його винахідників.

«Третий період» був та і ─ оскільки останки його ще й досі блищать на шляху ─ зараз є милевим стовпом центристського шляху банкроцтва й занепаду. Поверх три роки від його проголошення і ми біли свідками нової серії поразок в додачу до тих, що накопичились між 1923 і 1928 рр.

В цьому якраз періоді, в Німеччині повстав фашизм і міг розвинутись не зустрічаючи жадного ефективного спротиву зі сторони комуністів, яким догма «соціял-фашизму» забороняла твороти спільний фронт з соціял-демократичними робітниками. Заведений Комінтерн фантастичними пророкуванняи Молотова, що Франція стоїть першою на революційній лісті, повстання в Еспанії заскочили його нечайно. Коли вкінці він отямився з просоння, Еспаньска Компартія, завдяки скрайно сектантської політики, відкидаючи тактику спільного фронту, стала безсилою й нездібною до жадної акції.

В Сполучених Державах, де конвульсії криз висували назріванні мажливості для революційної праці, всі ці нагоди втрачено, а робітничі маси, що повертались в напрямі комунізму, від тручено взад. В Англії, Франції, Чехословаччині ─ словом в важливих країнах ─ теорія й практика «третого періоду» звела комуністичний рух до руїни, спричинила замішання спаралізувала та відтяла його від робітничих мас. Коли міжнародня соціял-демократія ще й досі є силою, з якою треба числитись, то найбільша тут заслуга помилок сталінізму.

Настирливі змагання мас до спільного фронту проти наступу буржуазії ударемнено бюрократичними вимогами Компартії: «спільного фронту тільки з низу» або «червоного спільного фронту», цеб-то спільного фронту, за попередним і без’умовним визнанням комуністичного проводу не комуністичними робітниками. Виразну ненависть до фашизму, як соціялістичних робітників своєю порожньою тарабарщиною про «соціял-фашизм» та йог звязь ─ що найменше в Німеччині ─ з гітлерівськими бандами в славному «червоному» референдумі в Прусії. Опір соціялістичних робітників в супроти капіталістичних атаків ще дальше послабився сектанською політикою сталінців в трейд-юніях, роздроблюючи їх та творячи свої дрібні комуністичні трейд-юнійні секти.

Ізоляція Комінтерну від працюючих мас на політичному і на трейдюнійному полі, що впрочім опозиція вчас предсказувала, йшла в парі з нечуваною ідеологічною і моральною дегенерацією рядів офіціального комунізму. Це не могло продовжатись через довший час без страшного провалу, чи то внутрі Рад Союзу, чи поза ним.

Нагромаження впливів цьої дегенерації внутрі Рад Союзу принесло ряд небезпек термідору і бонапартизму, так як цілому Комінтернові загрожували дискредитацією і розкладом.

Небезпеки термідору і бонапартизму.

Велика Французька Революція 18-го століття є багата в корисні лекції для робітничої кляси сьогодні. Тільки піп може твердити, що можлива повна гарантія перед упад ком російської революції. Революціонер буде стояти на сторожі: його чуйність буде ще сильніша коли він зрозуміє характер загрожуючи небезпек, та те, яких заходів треба йому повзяти, щоби ці небезпеки усунути.

Французька революція пройшла два періоди поразок: термідорська реакція і бонапартистська диктатура. Девятого термідору (27-го липня, 1794 р.) революційні якобіни: Робесп’єр, Сен-Жюст, Кутон, Леба ─ «більшовики французької революції» ─ зістали повалені спільними силами реакції, правим крилом якобинів, угодовців і роялістів. Гільотина, вбивши 21 якобинських героїв, не падала вже більше на голови реакції. В свою чергу, доба термідору вивершилась в кілька років пізніше приходом до влади Наполеона Бонапарте.

Термідорська реакція виросла на ґрунті дегенерації і корупції, що охопила тоді революційну партію того часу ─ Якобинські Клюби. Це спричинилось прагненням «миру і спокою» певної частини народу, а понад все політекиів, котрі знемоглися від революційної боротьби і попрямували вправо. Вона (термідорська реакція) набула розмаху під прапором роялістичної реакції, котра вміла пристосуватися до революційних звичаїв і голосу часу, щоби цим спасти свою шкуру. Слабодухі і слабоумі з поміж революціонерів подались під соціальним натиском реакційної кляси.

Термідоріянський переворот не був отвертою контрреволюцією. Наоборот, його доконано під старим прапором і під старим майже незміненими кличами. Термідоріанці цькували ліве крило якобінців як «агентів Петта» (так само як і опозицію в Росії прозивають «агентами Чемберлейна»). Їх посуджувалось, що вони були лиш «кілька ізольованих одиниць», «зрадливих аристократів», що підкопували обєднану батьківщину. Праве крило якобинів, що несвідомо торувало шлях для дійсної контрреволюційної бонапартської диктатури, прозивали людей, яких вони в’язнили, вбивали і висилали з країни, «контрреволюціонерами».

Більшовицька партія сьогодні. Це не та партія, що в 1917 році захопила владу. Вона пройшла період соціальної і політичної реакції. Її доктріни вирвано з основ, покручено й знищено. Вона перетворилась у величезну безформну масу. Всипавши до неї сотні тисячі безрозбірно захоплених робітників і селян, знищено всяку виразність та незалежність, необхідну для революційної партії. Її позбавлено прінціпіяльних функцій, які узурпував бюрократичний апарат, поставивши себе понад партією і замінивши її собою. Її революційне крило насильно вирвано термідоріянськими експульсіями (виключуваннями) лівої опозиції.

Систематичне здушування провідної партії пролетаріяту, без якої не можна провести диктатури в революційному змислі, не тільки зумовляє небезпеку термідору в Радянському Союзі, але, на даній точці, також загрозу бонапартизму. На шляху дегенерації, що веде до контрреволюційної побіди, термідор і бонапартизм не представляють різних, в своїх клясових основах, стадій. У Великій Французкій Революцій бонапартизм наступав по п’ятам 9-го термідору і Директорії. Але такий порядок на стільки саме непевний, як і впевність самої контреволюції взагалі: злиття двох стадій, змягчення одної або другої в умовинах нової соціальної епохи ─ ті і багато інших комбінацій є дуже можливими. Праве крило російської партії опірається на кляси, а не на ряди, або ясніше, не на апарати партії. Праве крило розбито так легко і на партійну скалю тому, що воно не було готове за апелювати за піддержкою до тої кляси, якої інтереси воно захищало: кулака і залежного від нього непмана. Побіда сталінського центра над тріумвіратом правого крила припинила на який час насту термідоріянських сил, тих темних і відсталих аграрних інтересів, снуваних і скріплюваних в революційних роках боротьби проти лівої опозиції. Тільки ця побіда не спричинила усунення другої гострішої контрреволюційної небезпеки.

Коли-ж праве, як і ліве крило союзної партії представляло добре означені клясові сили й інтереси, то цього не можна сказати про центристський апарат. Клясична дрібнобуржуазна сила, хід її політики виявляє поломану лінію сколів, раз в право то знову в ліво, які стають коротші й частіші в міру натиску криз. Раз цей апарат опірається на робітничі шари країни, як підчас кампанії проти правого крила, то знову на реакційні сили, як в часі боротьби проти лівої опозиції. Він на може знайти для себе твердої клясової операційної бази: найблище до такої бази центристський апарат був наблизився в часі, коли Сталін ідеалізував «середняків», перемінні соціальні шари, які не тільки що не могли біти солідною клясовою основою, але й самі тої основи потрібували.

Проте, одначе, сталінська фракція мала свою силу в партійній бюрократії: вона і є тою бюрократією. В процесі роздування партії до тої міри, що вона стала набресклою, безформеною масою, апарат підніс себе понад неї до рівня недоступності і став бюрократичною кастою. Розкладена партійна маса не може досягнути цьої касти щоби її змінити або примусити віддзеркалювати інтереси тих-же мас. З другої сторони, апарат, розіпнявши партію, мусить замикати встою життя в собі. Ми кажемо «мусить», бо він не може передавати жадних суперечок між собою партійним масам, боячись звільнити сили, які стоять в противенстві до нього. Ціла бюрократична система цим самим жене безстримно до умовин, в яких все менше й менше число одиниць рішає і говорить за всіх: число тих одиниць зараз, задля практичних цілів, дійшло до одної і її імя Сталін.

Позбавлений клясової бази апарат зараз пересяклий головно бажанням само-збереження і само-продовжування. Його політика у всіх зігзагах, підпорядкована тільки цьому бажанні. Нудна візантійська улесливість Сталінові обовязкова кожному урядникові, перетворення армії і з осібна Д.П.У. в знаряддя, яким секретаіят виключно оперує, разом з супресією робітничої демократії взагалі і партійної демократії з окрема, цеб-то супресією головної гарантії проти дегенерації пролетарської диктатури, все це признаки теперішнього періоду в радянському Союзі.

Хапаючи розпучливо різних клясів і соціальних шарів, апарат не задоволяє жадної з них. В цьому фактові і лежить небезпека, що накопичувані невдоволення всіх шарів населення, а по над всьо селянства, може звіртати основи радянської держави, цеб-то основи пролетарської диктатури. Коли кризи прорвуться на верх і відпорють, що пролетаріят й його партія на стільки послаблена, що не можуть рішучо і побідно ділати, тоді контрреволюція правдоподібно прибере форму бонапартизму, залізного чоловіка, чи кількох, котрі «стоятимуть понад клясами» посередничаючи між суперечними силами, опіраючися поки що на мілітарні сили та досвідчену звязь бюрократичного апарату. Це є той проспект, що розкриває сталінську фракцію, як могутній збірник бонапартистської небезпеки.

Тільки штучна аналіза може дозволити на виключення такої можливості, як і можливості термідоріанського перевороту на ґрунту т.зв. «ліквідації кулака». Колиб воно в дійсності так і було, тоді безперечно, що цю небезпеку можна уважати зменшеною, але і в такому випадку не ліквідованою. Але приглянувшися обережніше, ми бачимо, що «зліквідований кулак» все таки остався при своїй силі і ще більше загрозливий, що його теперішня активність і зріст не тільки заховані за адміністративно встановленими колективними господарствами, але вони ще й підсилюються через розірвання звязків між містом і селом, робітником і селянином, як наслідок необхідного курсу сталінської бюрократії.

«Французьке селянство», писав Маркс у свої клясичній аналізі бонапартизму, «нездібне застерегти свої клясові інтереси в свойому власному іменні ані парламентом, ані зібранням. Вони не можуть заступати оден одного вони мусять біти заступлені кимсь. Їхній представник мусить рівночасно виступати як їхній пан (зверхник), як авторитет над ними, як неограничена правляча сила, що охороняє їх згори, що дає їм дощ і погоду. Так само і політичний вплив селянина знаходить свій найвищий вияв в екзекутивній силі, яка підпорядковує загальну волю своїй автократичній волі».

Така екзекутивна сила знаходиться в бюрократичному апаратові партії і в совітах (радах). Бо, щоби бути вповні визнаною, як бонапартистська правляча машина, вона мусить перше одержати хрещення в крові горожанської війни, що необхідно супроводжатиме повалення пролетарської диктатури, чого реакція не може запобігти. Саме повалення (диктатури пролетаріяту) можна запобігти тільки відбудовою партії пролетаріяту, здавлення якої спричинило нагромадження всіх внутрішніх суперечності та дозрілість контрреволюційних чинників. Для осягнення цьої відбудови, для зближення дня її реалізації, сили й активність лівої опозиції напрямувані.

Інтернаціональна Ліва Опозиція.

Інтернаціональна Ліва Опозиція існує в кожній важнішій країні. Вона стоїть сьогодні формально поза офіціальними компартіями, не зі своєї власної волі, а з примусу. Всюди її ряди складаються з комуністичних бойовиків, яких виключено з партії за оборону ленінських позицій.

Кризи в Комуністичному Інтернаціоналові розділили його на три табори: опозиція правого крила (Брандлер, Ловстон, Рой); бюрократична центристська фракція Сталіна і ліва опозиція більшовиків-ленінців. Основною точкою, на якій обі перші групи опіраються, помимо інших різниць є реакційна націоналістична теорія соціялізму в одній країні. Ця точка і відмежовує нас від правого крила і центра. Ліва опозиція в опозиції до цьої теорії, обороняє марксистське розуміння пермаментної революції, цеб-то безпереривного розвитку світової революції, яка, почавшися в одній країні, може тільки вдержатися при свойому розвиткові на міжнародну скалю.

Ліва опозиція була і остається непримиримим опонентом інтернаціональної соціял-демократії, головного оборонця демократії буржуазної. В Сполучених Державах, в Німеччині і Чехословаччині, частини, а навіть цілі організації правого крила перейшли до таборів соціял-демократії. Те, що осталося з цьої фракції немає сталого ґрунту ані права на осібне існування. Воно все хитається між соціял-демократією і капітуляцією перед сталінізмом, з яким в них немає фундаментальних різниць. Центристська фракція піддержує соціял-демократію з «ліва». Своїм опортунізмом в одній стадії і авантурництвом в другій, сталінізм дав нагоду провідникам соціял-демократії зберегти свій вплив над мільйонами робітників.

На кожному степені своєї боротьби, як осібного угрупування, ліва опозиція обороняла фундаментальні прінціпи, які її речники і провідники вклали в російську революцію і в Комуністичний Інтернаціонал в перших днях його започаткування. Ті прінціпи опрацьовані теоретично Марксом, Енгельсом, Леніном і Троцьким і випробувані на скрізь десятиліттями боротьби, воєн і революції, є першим знаряддям світового пролетаріяту в його історичній боротьбі за визволення своє і усього людства. Ці прінціпи підкопано, покручено і поломано правлячим режимом в Радянському Союзі і Комуністичному Інтернаціоналі. Це привело комуністичний рух, а рівночасно і робітничу клясу в цілості, від одної поразки до другої, аж до тої точки коли робітнича батьківщини, радянська держава опинилася перед загрозою, а організований революційних рух в муках найтящих криз.

Ліва опозиція в своїй боротьбі за переродження комуністичного руху, бореться за сейчасове і майбутнє всьої робітничої кляси.

Січень, 1933.

Джерело: Макс Шахтман. Десять літ. Історія i прінципи Лівої опозиції. — Торонто, 1934.

Advertisements

0 Responses to “Десять літ. Історія i прінципи Лівої опозиції”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: