Революція всупереч «Капіталові»

Антоніо Ґрамші

Більшовицька революція конче має своїм корінням всезагальну революцію російського народу. Максималісти, що два місяці тому стали необхідною заправою, призвідцями, адже події заламали звичну рівновагу, а впередовий, пóступовий рух дедалі увиразнювався, створили засади певного ладу (що міг би бути буржуазним): взяли владу, встановили свою диктатуру та розвивають соціялістичні форми, що на них спиратиметься революція, щоби, мавши неабиякі здобутки, широко простувати й надалі, не потрібуючи сторонньої помочи.

Більшовицька революція втілює радше ідеолоґію, аніж факти (тим-то по суті нам не важить знати про неї більше, ніж вже знаємо). Вона є революцією всупереч «Капіталові» Карла Маркса. У Росії Марксів «Капітал» читаний радше буржуазією, ніж пролєтаріятом. Ця книга правила за критичне вираження пекучої потреби в тому, що заки пролєтаріят намислить повстати, заки в голові йому зайдуть думки заявити вимоги власної кляси, а то й думка про власну революцію, у Росії має сформуватися буржуазія, має зайти капіталізм, установитися цивілізація західного типу. Та факти перевершили ідеолоґію. Факти розірвали критичні схеми, що рокували російську історію розвиватися за канонами історичного матеріялізму. Більшовики заперечують Карла Маркса та стверджують — почерез цілком певний акт реального завоювання влади, — що канони історичного марксизму не такі жорсткі, як про них можна було подумати чи думано.

Проте є тут і певна невідворотність; і коли більшовики відкидають окремі положення «Капіталу», вони не відкидають живої думки книжкової. Вони не «марксисти», от у чому справа: спираючись на твори Майстра, вони побудували не якусь штучну доктрину, зібрану з доґматів і непогрішимостів. Вони живуть марксистською думкою — тією, що ніколи не вмирає, що є продовженням італійської та німецької ідеалістичної філософії, котра в Маркса взялася позитивістськими та натуралістичними наростами. І цією думкою за найважливіший чинник історії повсякчас уважано не самі тобі економічні факти, а людину, людське суспільство — суспільство, що його люди творять для себе, формують почерез ці зв’язки (через цивілізацію) суспільну, колєктивну волю, обмірковуючи та дедалі краще розуміючи економічні факти й керуючи ними за власною волею аж доти, доки ця воля не стане рушійною силою економіки, творцем об’єктивної дійсности, що живе, і рухається, і прибирає характеру киплячої земної матерії, що може спрямовуватися туди, куди хоче воля.

Маркс передбачив передбачуване. Він не міг передбачити европейської війни або, краще сказати, не міг передбачити, що ця війна триватиме так довго та матиме ті наслідки, що вона їх мала. Він не міг передбачити, що ця війна за три роки невимовних страждань викличе до життя ту народну колєктивну волю, що вона її викликала. Таку волю, що її формування зазвичай потребує тривалого періоду поступового проникнення у кров, значного клясового досвіду. Люди ледачі: їх треба орґанізувати спочатку ззовні, в корпорації, потім зсередини — у думку, у волю ‹…› неперервної тривалости та множини зовнішніх спонук. Ось чому зазвичай канони марксистської історичної критики можуть осягнути дійсність, засвоїти її та відкрити для вивчення. Зазвичай це відбувається саме почерез боротьбу кляс, що вона повсякчас загострюється, коли історію роблять дві головні кляси капіталістичного світу. Пролєтаріят розуміє свої справжні злидні, він завше є знедоленим і тисне на буржуазію, аби та покращила його становище. Він бореться, примушує буржуазію покращувати промислову техніку, підвищувати ефективність продукції, щоби мати змогу задовільнити бодай найелєментарніші його потреби. Це хотячка поліпшень, що вони прискорюють виробничий ритм, а тому товарів, доступних суспільству, дедалі більшає. У цих перегонах багато хто падає, тимчасом в тих, хто лишився, дедалі більшає охота перемогти; а маса починає нуртувати, і з народохаосу заходить лад у думках, чіткіше усвідомлення власних можливостей, власної спроможности перебрати на себе суспільну відповідальність і заправляти власною долею.

Так стоять справи за нормальних умов, коли події повторювані, додержуючи певного ритму. Історичний поступ можна простежити за певними моментами, чимдалі складнішими, вагомішими і ціннішими, але завжди дуже подібними. Але в Росії війна була тим, що струснуло множиною воль: вони через страждання, пережиті за три роки, швидко злилися д’одного. Матеріяльних речей бракувало страшенно, дошкуляв голод, а голодна смерть чигала на кожного; смерть через голод могла забити одним страшним ударом мільйони. Ріжні волі злилися в унісон — спершу механічно, а відтак, після першої [Лютневої. — Ред.] революції, активно, свідомо.

Почерез соціялістичну проповідь росіяни пізнали досвід инших пролєтарів. Вона в один мент викликає до життя всю історію пролєтаріяту — його боротьбу проти капіталізму, тривалі зусилля, що він їх докладає, щоби визволити свідомість від огидних рабських пут, щоби виховати себе наново — правдиве свідчення прийдешнього світу. Соціялістична проповідь збудила спільну волю російського народу. Чому він має чекати, поки Росія повторить історію Анґлії, поки в Росії сформується буржуазія, загостриться боротьба кляс, поки зайде клясова свідомість і нарешті — поки капіталістичний світ зазнає катастрофи? Російський народ пережив цей досвід у головах, хай навіть у головах меншости. Він перевершив цей досвід. Сьогодні він придається йому для самоствердження, як коли-небудь придасться досвід західного капіталізму для якнайскорішого спобігання рівня продукції західного світу. Північна Америка з капіталістичного погляду проґресивніша за Анґлію, тому що в Північній Америці анґлосакси розпочали з того, чого Анґлія досягла після тривалого розвитку. Російський пролєтаріят, що пройшов соціялістичну школу, розпочне свою історію від етапу найвищого рівня продукції, засягнутого тепер ув Анґлії, адже мавши почати з чогось, почне з найкращих досягнень инших країн і од цих досягнень рухатиметься до тієї економічної зрілости, що вона, за Марксом, є необхідною передумовою колєктивізму. Революціонери самі створять передумови, необхідні для беззастережного переведення своїх ідей у життя. Вони створять їх за час, менший від того, що його потребував би на це капіталізм. Критика, що її спрямовували соціялісти проти буржуазної системи, виявляючи з усією очевидністю її недоліки, гайнування нею багатства, придасться революціонерам на добре, не дасть упасти в марнотратство й припуститися помилок. Але ті самі злидні й страждання лишило б у спадок і буржуазне правління. Капіталізм у Росії не міг би зараз досягнути більшого, ніж зможе колєктивізм. Він досягнув би сьогодні значно менше, бо мав би проти себе незадоволений, бунтівливий пролєтаріят, не готовий задля чужого блага переживати гіркоту злиднів, що їх несуть економічні труднощі. Встановлення соціялізму в Росії просто зараз виправдане і з абсолютного, людського погляду. Страждання, що принесе із собою мир, можна пережити тільки якщо пролєтарі почуватимуть, що саме від їхньої воли, їхнього завзяття в роботі залежатиме, чи покласти цьому мирові край якомога швидше чи ні.

Заходить враження, що тоді максималісти були стихійним виявом, що їх потребували біолоґічно, — щоби російська людність не пережила найжахливішого розпаду, щоби російська людність, котрій тепер ходить о власне відродження і котра порається коло цього самотужки, менше боялася голодних вовків, а Росія не стала величезною ареною боротьби між тваринами, що рватимуть одне одного.

Перекладено з італійської.

Ориґінал друковано в: Avanti il 24 novembre 1917; Il Grido del Popolo il 5 gennaio 1918.