Національно-визвольна проблематика і соціялістичні організації

А.Чернецький

Новітні націолоґи добачують початок модерних національних рухів, а з цим і сьогоднішнє поняття нації, від французької революції. Такої думки є і Ганс Кон, один з найзамітніших теоретиків і знавців національної проблеми.[1]

Правда, і в старинних, і в середньовічнихчасах були народні рухи (бунти Спартака, селянська війна в Німеччині і т.п.) та ці рухи носили головно соціяльний зміст або релігійний характер. Треба ще зважити, що тоді держави, навіть національні, репрезентували головно династії пануючих та їх окруження і вони вели національну та державну політику. Вийнятком з того було українське повстання під проводом козацтва 1648 року.

Щойно французька революція покликала в Західній Европі народні маси до активного політичного життя. Зактивізування народніх мас до рішального чиника в суспільному, політичному і державному житті зробило з них повноцілого члена державної національної політики та сформувало їх з соціолоґічного поняття народу в новочасну націю, а впарі з цим зробило їх активним політичним чинником у міжнародньому житті.

Це все треба мати на увазі, коли розглядаємо національно-визвольну проблематику і соціялістичні організації.

* * *

Перші соціялісти С.Сімон, Фуріє, Овен, як виразники соціяльних бажань народніх робітніх мас, спеціяльно своєї уваги національній визвольній проблематиці не присвячували, бо вони працювали в одноцілих національних державах. Інакше мається ця справа в соціялістів, починаючи від Маркса і Енґельса. Вони, як спадкоємці ліберальної думки французької революції і англійської економічної теорії та німецької філософії, не могли в своїх дослідах поминути національної проблеми, бо терен, який захопили їх впливи, різнився від Франції і Англії. Німеччина не була національно з’єдинена, а розбита на багато князівств-держав, які зі собою нераз і ворогували. Австро-Угорщина не була також однонаціональною, а конґломерат різних народів. Польща, Угорщина, Італія та народи Балкану і Сходу Европи переживали свій національний ренесанс. Зрозуміло, що Маркс і Енґельс не могли поминути національної проблеми і побіч економічних питань та політичної тактики робітничого руху мусіли їй присвятити свою увагу. Та треба сказати правду, що Маркс, який всю свою увагу був звернув на економічно-соціяльний момент вступаючого щойно на політичну арену робітництва та його соціяльної революції, для успіху цеї революції приніс у жертву і національну проблему та насвітлював її односторонно. Він, будучи під впливом філософії Геґля і німецьких націоналістів, бачив народні пролетарські маси, як виеліміновані з культурного національного життя, позбавлені політичних прав, землі і засобів продукції з різними своїми партикуляризмами і діялектами, стояли як партії поза нацією. Для нього важним /34/ було тільки, щоб «пролетаріят здобув політичну владу і як свідома кляса уконституовався в націю». Це він і підніс у «Комуністичному Маніфесті» в 1848 році, заявляючи, що покищо «пролетаріят немає батьківщини», бо не має до цього ні духової, ні матеріяльної основи, немає ґрунту «Гайматсшолле». У питанні нація і держава Маркс пішов ще дальше. Він, захоплений пролетарською революцією, в ім’я її успіху поділив народи на «революційні, свідомі, історичні і несвідомі, реакційні — хоч бунтарські, неісторичні». Право на державу на його думку мали «історичні народи». «Неісторичні» народи в ім’я пролетарської революції мали стати погноєм культури і держави «історичних» народів. В статті з 4.ІІІ.1853 він писав: «В суспільстві за раннього капіталізму (Фрікапіталізмус) йде тиха революція, якій муситься підпорядкувати все це, що відноситься до людської екзистенції та жертв, які ця революція вимагає. Ця революція не турбується ними так, як не турбується землетрус про знищені доми. Кляси й раси, які ще за слабі, щоб опанувати нові життєві умовини, мусять бути знищені».[2] Зі Словян до «історичних» народів Маркс зачислив тільки Поляків, відмовивши цього права Чехам, Українцям, Словінцям, Сербам, Болгарам. Болгарів Маркс з погордою і кпинами називав «балканськими пастухами», так наче б то пастухи не були теж пролетаріятом.

Росію, як націю загарбників, Маркс не зачисляв до Европи, а до Азії і на народи, що в ній жили і на їх участь у революції, не числив. Кажуть, що на таку думку Маркса вплинули тодішні політичні відносини. Пруська реакція і Габсбурґи в боротьбі з демократією покликали були собі на поміч Росію, яка разом з Англією помогала давити епіґона французької революції Наполеона і мадярську революцію. В 1848 році Маркс був у Відні і бачив Українців, як «Тирольців Сходу», по стороні Австрії і похід російської армії на Мадярщину. Росію Маркс ненавидів за те, що вона була заборолом европейської реакції і тому засуджував він також Хмельницького за Переяславську угоду, хоч цінив Мазепу за спротив Росії та захоплювався Шевченком як революціонером. Це видно з його заміток на марґінесі деяких книжок, що зберігаються в бритійському музеї в Лондоні, та які ще чекають українських дослідників.*[3]

Недооцінювання батьківщини в молодому віці та непередуманий вислів у Маніфесті «пролетарі не мають батьківщини» — тяжко відчув Маркс, коли опинився на вигнанні. Його дружина у листі до Ляссаля передавала психічний настрій ось як: «Правду сказавши, батьківщина, ця „дорога”, для мене втрачена. У всіх найінтимніших закутках свого серця шукаю і не можу знайти ніякої батьківщини. Загальні умовини у „коханій, дорогій Німеччині”, цій „матер дольороза” поетів, є такі несприятливі, що вони відпихають, а не притягають». /35/

Більш об’єктивно дивився на національно-визвольну проблему Енґельс. Він у передмові до книжки «Розвиток соціялізму, від утопії до науки» писав: «Ми, німецькі соціялісти, горді з того, що походимо не тільки від С.Сімона, Фуріє, Овена, але й від Канта, Фіхте і Геґеля»… Ще виразніше він говорив про цю справу, коли писав про загрозу російського імперіялізму і знищення Польщі Росією, не щадячи при тому й самої Польщі, у якій причинилися були до упадку еґоїзм аристократії, недоцінювання міщанства, селянства й робітництва та національної проблеми. Дослівно він про це писав: «Немає сумніву, що сама шляхта зруйнувала Польщу і то зруйнувала її до тла. Релігійна нетолеранція — це було те, що повалило Польщу. Велика більшість населення східніх провінцій Польщі була грецької віри, в той час як властиві Поляки були римокатоликами. Православні були кріпаками, а їх вельможні пани були майже всі римокатоликами. Кріпаки були по національності малоросіянами». Дальше Енґельс представляє затії Росії в обороні православних та розкриває її забріханість, хитрість та нікчемність, наводячи багато прикладів з її історії та поступовань супроти населення: «Росія, каже він, намовляла православних Українських кріпаків палити польських панів замки, а занявши Польщу, она загнала тих же кріпаків назад у панське ярмо». Розглядаючи історію польської держави він приходить до висновку, що Польща мала й має багатонаціональний склад населення: Литовців, Білорусинів і Малоросів — це означало Українців та підкреслює, що мова їх розглядається найкращими авторитетами як цілком відмінна від великоросійської, яку ми по звичці, каже він, звемо російською». Як люди говорять, заявляє він, щоб вимагати реставрації Польщі і при тому покликаються на принцип національности, то вони тільки доказують, що не знають про що говорять, бо реставрація Польщі означає відбудову держави складеної з чотирьох різних національностей».[4] Заявляючись разом з Марксом в Інавґураційній Адресі І Інтернаціоналу 1864 р. за відбудову Польщі, Енґельс різкіше чим Маркс відчував національну проблему, а головно українську, хоч, як сам признає, по звичці ще не відчував її майбутньої революційної ролі в боротьбі з російським імперіялізмом. Та все-таки коли порівняти Енґельса зі соціялістами новіших часів, то він у 1866 р. був ближче розуміння України, чим Роза Люксембурґ і другі соціялісти в роках 1917–1918.

Великий крок у питанні національної проблеми зробив Ляссаль, фактичний основоположник масового соціялістичного руху німецького робітництва. Він, промовляючи на робітничих зборах, звертався до робітників словами: «Не забувай, кожний з вас, що ти німецький революціонер і що маєш і мусиш діяти для Німеччини і у ній…» Як практичний політик, він стояв на реальному ґрунті і боровся перш усього за об’єднану німецьку державу, не відкидаючи при цьому боротьби за соціялізм. Німецький соціялістичний часопис «Дер Форлойфер» («Провісник») в тому часі (1866 р.) писав дуже виразно, що «кожна нація повинна в себе дома обчистити свій поріг, тобто: передовсім вирішити своє національне завдання, яке спочиває у політичній свободі в середині і національній самостійности назверх».

Карл Реннер у творі «Держава і нація» в 1899 році виявив властивости нації, національні права та довів неправдивість твердження «немов би то робітнича кляса була колинебудь не-національною» так докладно, що французький соціяліст Жан Жоре [очевидно, Jaurès. — «Вперед»] у творі «Батьківщина і робітництво» вже мав майже готовий матеріял, щоб доказати, що «Марксова фраза в „Комуністичному Маніфесті” — робітники не мають батьківщини — це перегинання палиці в другий бік…» Він писав: «Народи для того, щоб демократично собою правити, мусять наперед створити національну єдність»… Пролетаріят, який би зрікся оборони національної /36/ самостійности, а тим самим оборони свого власного свобідного розвитку, не буде в силі ніколи повалити капіталізм. Коли ж він до ярма капіталізму прийме ще на себе ярмо завойовника, то не матиме вже сили голову піднести. Соціялізм не відстає від життя, не відстав він від нації: він сам послуговується батьківщиною, щоб її перетворити й збільшити..».

Англійські соціялісти мало інтересувались національною проблемою у своїх теоретичних працях. Зложились на це спеціяльні умовини їх державного політичного життя. Помимо боротьби Ірляндії, багато Ірляндців, як Бернард Шов і другі, стали англійськими соціялістами. Поступовання Етлі і робітничого соціялістичного уряду супроти Індії — це новіша історія і політика і на неї вплинули не теоретичні, але реальні міркування. Ввесь тягар теоретичної наукової праці над з’ясуванням національної проблеми серед соціялдемократичного руху — припадає на німецьких, а головно на австрійських соціялістів.

Сюди належали наукові праці: К.Каутського (одна: «Народність та її початки», видана українською видавничою спілкою у Львові 1899), Отто Бауера, Карла Реннера (псевдоніми: Синоптікус, Шпрінґер, Гаммер — деякі вийшли в українській мові), Вельса, Декера, Фрідлєндера і др. та остання Еріха Матіяса: «Соціялдемократія і нація» (Erich Matthias: Sozialdemokratie und Nation, Stuttgart, 1952). Практичним вислідом тих праць була берненська програма австрійської соціялдемократії із 1899 року, яка зводиться до ось яких тез:

«Соціялдемократія домагається для всіх народів і то для їх компактною масою населених національних частин права самоозначення, спірні державні кордони мається вирішити народнім голосуванням, плебісцитом і коли народ вирішить зміну державної приналежности, наново визначить ті кордони. Але сталим національним меншостям мають бути заґарантовані максимально можливі культурні свободи, та охорона їхніх прав на основі рівности та взаїмности». (Матіяс)

Тому й австрійська соціялдемократія у Берні 1899, рішила перестроїти Австрію на союз народів із територіяльною автономією. Правда, цієї програми у державному маштабі в давній Австрії не вдалося перевести у життя через спротив німецьких і польських націоналістів, але у своїй організаційній схемі внутрі, австрійська соціялдемократія цей принцип здійснювала.

Мадярські, а тим менше російські чи польські соціял-демократи, не тільки у державному, але свойому організаційному житті й не думали йти слідами австрійських соціялдемократів. Мадярські соціялісти знехтували заклик М.Драгоманова помогти піднесенню Карпатської України, будучи на ділі мадярськими імперіялістами, а російські та польські соціялісти все були російськими централістами та імперіялістами.

Йосиф Гіндельс, один із видних жиючих австрійських соціялістів поставив національну проблему якнайбільш ясно: …«Соціялісти не можуть ніколи із яких небудь господарських, стратегічних чи других причин, виступати за поневолення якогось народу. Коли вони це роблять, перестають бути соціялістами, а стають націоналістами». (Warum sind wir Internationalisten, Відень, 1949).

Під час другої світової війни, на скитальщині, німецькі соціялдемократи ясно і недвозначно поставили справу відношення соціялдемократії до нації. Декер заявив: …«революційна ідея нації, була ідеєю єдности народу і держави, ідея народу, який сам собою керував, а тим самим і держава, якою правив народ. Тільки політичне і соціяльне визволення народу, уможливило пробудження політичної самосвідомости в масах, а тим самим демократизацію національного почуття. Народ підноситься до нації актом самосвідомного почуття, його суб’єктивною волею спільної приналежности і участю в політичній відповідальності, отже суверенністю і свободою у своїй внутрішній збірноті».

Вельс [Otto Wels. — «Вперед»], голова німецької соціялдемократії, який під час війни помер у Парижі, писав: …«хоч ми чулись европейцями і громадянами світу, /37/ ввесь час нашої скитальщини очі наші були звернені до Німеччини». А заступник Вельса Ганс Фоґель писав у 1944 р. до аліянтів: «Чи безумовна капітуляція відноситься тільки до ІІІ-райху і його армії, чи до цілого німецького народу, до його демократії, до соціялістів, до профспілок, бо це може привести не тільки до окупації Німеччини, але й до катастрофи у світовому маштабі» (Матіяс).

Прикрим, і то дуже, було відношення до національної проблеми в комуністки Рози Люксембурґ. Вона сама без національного почуття, нічим не зв’язана з ніяким народом, не маючи ніякої батьківщини, не признавала нації. Для історії варто навести цей її брутальний, повний злоби і лайки, виступ проти Українців. У своїй маловідомій нашим «революціонерам-марксистам» праці про російську революцію, Р.Люксембурґ по заключенні Берестейського договору 1918 року писала:

«Російська Україна була початку цього століття, поки ще не було дурниць (Narreteien) українського націоналізму з карбованцями і „універсалами”, заборолом російської революції. Без якоїнебудь історичної традиції, бо Україна нікола не творила нації і держави, без якоїнебудь культури, крім реакційно-романтичних поезій Шевченка, нагло одного ранку, як з води, повстає і твориться на взір „plattdeutsche” державу». Die russische Revolution, Hamburg 1948, ст. 39–41 [Укр.переклад див.: Роза Люксембурґ. Ґеорґ Лукач. Про Російську революцію. — К.: Вперед, 2012. — С.22–24. — «Вперед» ]). «Революціонерка» Роза Люксембурґ була і проти України і проти Польщі, і проти Литви, й проти Естонії, проти Латвії, вона була тільки за революцією. Сталін публічно повторив наклепи Рози Люксембурґ (12.VІ.1920). Він писав тоді:

«Для народів, що вже належали до старої Росії, належить нашу совєтську федерацію уважати вигідним шляхом до єдности. Ці народи або не мали в минулому власної держави, або її вже давно старатили. З огляду на це наша централістична федерація здійсниться без великих труднощів». І далі, підкреслюючи тези Р.Люксембурґ, Сталін 10.Х.1920 у москвовській «Правді» писав: «Центральна Росія, огнище світової революції, не може довго вдержатись без допомоги окраїн, які багаті на сирівці, нафту й засоби поживи. Якщо окраїни відірвуться, революційна сила Росії буде знищена. Так звана незалежність, так званих народів Грузії, Вірменії, Польщі, Фінляндії — це тільки зрадливий позір, що закриває повну залежність цих за перепрошенням держав, від цеї або іншої групи держав».

Роза Люксембурґ у Сталінові мала доброго учня й послідовника і вона була для нього вчителькою російського імперіялізму.

* * *

Соціялістичний Інтернаціонал на своїх конґресах зупинявся також і над національною проблемою, хоч у практиці тяжко було йому її остаточно вирішити. Різні на це склались причини. Найважнішою із них було те, що соціялізм захопив перш за все високо економічно розвинені країни і народи, що його провідники так із поміж інтеліґенції як і робітництва жили в атмосфері культури тих високорозвинених країн і не знали, а то й не розуміли народів та потреб поневолених і економічно та культурно, як також і політично відсталих, головно селянських країн.

Ці проблеми цілою гостротою стають на порядку денному щойно пізніших конґресів Соціялістичного Інтернаціоналу вже напередодні першої світової війни, а саме в Штутґарті 1907 року при обговоренні справи еміґрації і іміґрації, та в Копенгаґені 1910 року. Щойно тоді появляються перші теоретичні праці, головно голяндських соціялістів, про колоніяльну політику і ставлення до неї соціялдемократії.

Помимо того, що вже оснований Марксом І. Інтернаціонал у 1864 р. у своєму Маніфесті в Інавгураційній Адресі виступив за відбудуванням польської держави, то обмежувався він тільки до загальних кличів про спільність інтересів пролетарів всіх країн, народів і рас та закликав їх до повалення капіталізму, з упадком якого мав буцімто щезнути всякий гніт та поневолення. Ясної програми у національному питанні Соціялістичний /38/ Інтернаціонал практично ніколи не ставив. Це й було, як стверджує Гіндельс, найбільш слабою стороною  заломання революційного соціялістичного руху, який на полі національної політики використали консервативні сили». (Lehrbriefe der S-J. Akademie, Wien 1948, ст. 122). Правда про національну самоуправу говорять соціялістичні міжнародні конґреси, але це така сама фраза як заміна Хартією Об’єднаних Націй здискредитованого терміну «колонії» на «non selfgoverning territories» країна без самоуправи.

На міжнародніх соціялістичних конґресах до першої світової війни приходило нераз до гострих сутичок на тлі національної проблеми між поневоленими і пануючими націями. І так на конґресі в Амстердамі 1904 року дійшло до гострої сутички між російською соціялдемократією і українськими соціялістами, та до демонстрації пок. Теофіля Меленя, який обстоюючи постулат самостійної України, відмовився зайняти місце навіть між австрійськими соціялістами — що прихильно ставилися до Українців, та сів на місце неприсутнього представника Японії, Катаями.

Гострі сутички були і між німецькими та чеськими соціялістами, головно за професійний сепартизм Чехів, яких Соціялістичний Інтернаціонал осудив.

Не міг собі дати ради Соціялістичний Інтернаціонал і з Жидами. Маркс виставив колись тезу, що Жиди ніяка нація, що їм непотрібна еманципація  навіть в ім’я прав людини, бо це вони надали міщанському  буржуазному суспільству свій питомий характер, а суть жидівства лежить у еґоїзмі (Das Wesen des Juden besteht im praktischen Leibegoismus). Ці тези Маркса покутували довго в Соціялістичному Інтернаціоналі тимбільше, що багато жидівських соціялістів почували себе Англійцями, Французами, Німцями, Поляками, Мадярами, Москалями. Жидівських соціялістів з Австрії, а головно з Галичини і Буковини, до Соціялістичного Інтернаціоналу не прийняли. А «Бунд» входив туди як складова частина російської соціялдемократії. З Жидами тримали тоді українські соціялісти. Щойно по першій війні та революції на якийсь час повіяло дещо прихильнішим духом і тоді прийнято до Соціялістичного Інтернаціоналу з повними правами і українських соціялдемократів і соціялреволюціонерів і радикалів та жидівських соціялістів — «Бунд» і навіть «Poale-Zion». Але вже по другій світовій війні Соціялістичний Інтернаціонал із опортунізму, супроти большевиків, ведучи реальну політику, повернув до старого. Почав соціялістам тих країн, які попали у большевицьку неволю, відмовляти прав та вступу до Інтернаціоналу, хоч далі деклярує на словах про «міжароднє братерство» та «самоозначення народів» в теоретичних заявах.

Та раптом сталася для них несподівана революція. Конференція соціялістів Азії, отже в більшості колоніяльних, поневолених народів, яка відбулася в Rangun [суч. — Янгон (М’янма). — «Вперед»] від 6–15 січня 1953, в національному питанні ухвалила резолюцію:

«Націоналізм в колоніях і т.зв. відсталих країнах, разом із соціялізмом жертвенно і пристрасно змагає до волі і справедливости. Може бути, що із здобуттям самостійности, розійдуться їхні шляхи. Але так довго, як триває боротьба за незалежність, соціялісти і націоналісти стали товаришами по зброї, бо їм спільною є одна оцінка і одне розуміння демократичних прав людини…»

Сказано ясно, недвозначно, хоч рівночасно конференція відмежувалась від капіталізму і комунізму, а шовіністичний націоналізм зідентифікувала із тоталізмом та монопартійною його диктатурою.

Азія випередила Европу і всі «Соціялістичні Інтернаціонали». Перед епохальною, дійсно історичною резолюцією в Rangun мусять скапітулювати гнучкі політики, дипломати й теоретики европейського соціялізму, так як капітулює нераз кабінетна теорія і наука перед реальним дійсним життям. /39/

Залишається ще коротко бодай згадати про становище до національної проблеми українських соціялістів. Цій проблемі присвятили свої праці: Михайло Драгоманів (Передмова до «Громади» 1878 р., спільно з Михайлом Павликом і С.Подолинським перша, самостійницька і соборницька програма 1880 р., а далі «Историческая Польша і великорусская демократія», Чудацькі думки про національну справу, Листи на Наддніпрянську Україну, Пропащий час), Юліян Бачинський (Україна Ірредента), Іван Франко (Молода Україна), Володимир Левинський (Соціялістичний Інтернаціонал і поневолені народи), Михайло Лозинський (Польсько-руський революційний рух і Україна), І.Бочковський (Вступ до націології), Григоріїв Наш (Революційний соціялізм, Українська боротьба за державу), Микита Шаповал (Велика революція і українська визвольна програма), Михайло Грушевський (На порозі Нової України), Карло Коберський (Українське народництво по обох боках Збруча), Матвій Стахів (Проти хвиль, Демократія, соціялізм і національна справа), Володимир Старосольський (Теорія нації), Юліян Охримович (Розвиток української національно-політичної думки), Микола Порш (Автономія України), Ісак Мазепа (Підстави нашого відродження) і інші.

Юліян Бачинський ще в 1893 р. в «Україні Ірріденті» писав: «Політична самостійність України, то „кондітіціо сіне ква нон” (умова, без якої не може бути) її економічного і культурного розвитку, услів.я взагалі можности її екзистенції»… Україна для себе! От її девіз. Вільна, велика, независима, політично самостійна Україна — одна, нероздільна від Сяну по Кавказ! Це її прапор!»

Всі українські соціялістичні партії, від Української Радикальної Партії і Революційної Української Партії починаючи, а на сьогоднішніх кінчаючи, самостійну українську державу і національну проблему ставили, як найвищу мету, бо вірили, що тільки у своїй вільній державі може народ бути національно, політично і соціяльно вільний.

За вільну, незалежну і самостійну Україну, за Українську Народню Республіку, пішли українські соціялісти і радикали у кровавий змаг, у боротьбу з російським та польським імперіялізмом. Вони перші станули проти російсько-большевицького загарбництва. З їх рядів вийшов Симон Петлюра та Дмитро Вітовський, що стали синонімом цієї боротьби. Ця боротьба, помимо тимчасової програної, нескінчена. На фронті і в стані мобілізації стоять українські соціялісти разом з другими політичними самостійницькими організаціями і вірять, що остаточна перемога буде в недалекому майбутньому по стороні народніх бойових сил. Українська Народня Республіка буде завершенням великої національної організації — держави, де єдино можуть бути здійснені національні та соціяльні ідеали нації. Коли б соціялісти других націй українським соціялістам право на національну державу відмовляли, або проти цього словно чи збройно виступали, то цим вони не тільки дадуть доказ, що вони не соціялісти, але й змусять українських соціялісті вести з ними словну, а як треба буде, то й збройну боротьбу. Соціялізм сьогодні, це вже не клясова, а загальнонаціональна універсальна ідея і соціялісти сьогодні не клясократи, а аванґард нації у боротьбі за національно-демократичні і економічно-соціяльні права. /40/

Примітки

[1] Hans Kohn «The Idea of Nationalism» N.Y. 1945.
Hans Kohn «Die Idee des Nationalismus», Heidelberg 1950.

[2] Gesammelte Schriften von Marx und Engels, Stuttgart 1917, Diez-Verlag.

[3] Карло Маркс у цій справі висловлював по суті погляди німецьких націонал-демократів, які з далекозорістю добачували в Росії майбутню загрозу для Німеччини. З того становища Маркс симпатизував з польськими повстанцями проти Росії. Коли Маркс у своїх статтях чи листах виступав проти підавстрійських Українців та Хорватів і Словаків, які в 1848 р. підтримували австрійський уряд проти польського і мадярського повстання, то він неслушно оцінював «Тирольців Сходу» чи «Тирольців Півдня» як реакціонерів. Навпаки, польське і мадярське повстання були ділом шляхти й багатого міщанства та в інтересі цих панівних кляс, а рух Українців, Словаків і Хорватів боронив тоді свою народню масу перед поневоленням чужої шляхти, отже по суті був рухом суспільно проґресивним. Коли цей рух єднався з династією політично, як союзником, то він до того був примушений ситуацією. Іншого союзника він у своїй слабості не міг знайти проти шляхотського поневолення, що одночасно було б поневоленням національним. (Редакція)

[4] K.Marx und Fr.Engels ueber die Polenfrage, Leipzig 1915.

Джерело: Вільна Україна (Українська Вільна Громада в Америці). — 1955. — №4. — С. 34–40.