Інтеліґенція й інтелєктуали

Кваме Нкрума

За колоніялізму з’явилась інтеліґенція, що забезпечувала зв’язок між колоніяльною владою і масами. До її лав звичайно доточувалися вихідці з родин вождів і з верств грошовитого населення. Кількість інтеліґенції обмежували на мінімумі, за якого колоніяльна адміністрація могла працювати. Вона відмежувалася від суспільства, ставши «елітою», налаштованою підозріло як до лівих рухів, так і до правих.

В Африці, а також в Европі та инших реґіонах плянети освіта часто-густо рокує клясову належність. Мірою зростання рівня писемности прив’язаність до племени чи етнічної ґрупи заникає, а клясовий поділ — увиразнюється. Виникає щось, що можна було б назвати esprit de corps [корпоративним духом. — «Вперед»], надто серед тих, хто здобув освіту закордоном. Вони відчужені від племінного та місцевого коріння і мають на оці саму політичну владу, місце в суспільстві та професійний статус. Навіть сьогодні, коли багато незалежних держав мають чудові школи, коледжі та університети, тисячі африканців воліють навчатися закордоном. Сьогодні близько 10.000 африканців навчаються у Франції, 10.000 — у Британії та 2.000 — у США.

В африканських країнах, що в них колись панувала Британія, за колоніяльної доби з’явилися приватні школи на анґлійський взір. Типовими прикладами цих шкіл у Ґані є Адісадель, Мфантсіпім і Ахімота. В цих школах — і в подібних школах, збудованих по всіх британських колоніях в Африці, — навчальні пляни, добір дисциплін і заняття з фізичної культури мали творити якомога точнішу імітацію навчальних дисциплін і спортивних ігр анґлійських приватних шкіл. Ціллю було викохати політичну сметанку, зорієнтовану на Захід і віддану капіталізмові та ідеолоґії буржуазного суспільства. В Британії клясову структуру великою мірою базовано на освіті. Суспільна опінія уважає, буцімто ті три відсотки, що є випускниками анґлійських приватних шкіл, є «природженими правителями» країни, себто такими кадрами, що краще за инших годні керувати як народженням, так і освітою. Адже у Британії система освіти невіддільна від суспільно-політичної структури. Тоді як до приватних шкіл ходить лише шість відсотків населення, а до університетів — лише п’ять, сáме приватні школи дають країні 60% директорів підприємств; 70% членів Консервативної партії у парляменті навчалися в приватних школах, 50% членів ріжноманітних королівських комісій і комітетів є випускниками приватних шкіл. Иншими словами, маленька меншість — продукт престижних освітніх закладів — становить велику більшість з-поміж тих, хто обіймає керівні посади у господарстві та в політиці країни. Ця ірраціональна та перестаріла «система» чинна попри певні забіги з ширення можливостей освіти та удоступнення її для народних мас. Вона безнапасно істнує, незважаючи на дедалі більшу кількість фахівців і технократів, котрі здобули освіту переважно в клясичній та єдиній середній школі. Вона й не має на думці підупадати перед дедалі більшим політичним тиском знизу. Коли б батьки робітників мали змогу, вони би теж влаштовували своїх дітей до приватних шкіл, тому що ті відкривають унікальну можливість — дістатися вищих ешелонів суспільства.

Продукт анґлійських приватних шкіл має двійника в колишніх британських колоніях — діячів буржуазного істеблішменту, що намагаються бути більшими британцями, ніж самі британці, та котрі малпують одяг, манери та навіть вимову випускників британських приватних шкіл й Оксбриджу.

Коли колоніялісти вітають зростання африканських інтеліґентів, вони мають на оці «формувати місцеві кадри, що мають стати у пригоді в усіх сферах, і забезпечувати розвиток ретельно дібраної верхівки». Це політична та економічна потреба. Як се улаштовують? «Ми вибираємо своїх учнів передусім із гурту дітей вождів і аристократів. Престиж, що його успадковуєш народженням, має підпертися повагою, що її викликає знання».

1953 року до здобуття Ґаною незалежности з 208 студентів університетського коледжу 12% родин, що з них студенти походили, мали дохід більше 600 фунтів стерлінґів на рік, 38% — між 250 і 600 фунтами і 50% — близько 250 фунтів. Значення цих цифр можна збагнути, коли знати, що тільки 1962 року — після енерґійних заходів ув економічній царині — вдалося засягти середнього річного доходу на душу населення розміром десь 94 фунти.

На відміну від британців і французів, бельґійці були проти зростання інтеліґенції. Їхнім девізом, схоже, було «нема еліти — нема проблєм». Згубні наслідки цієї політики оприявнилися в Конґо, наприклад, у 1960 році, коли в країні практично неможливо було знайти освічених конґолезців, аби вони керували новою незалежною державою, очолили армію та поліцію, обійняли численні адміністративні та технічні посади, звільнені колоністами, що залишали країну.

Інтеліґенція завжди очолює націоналістичний рух на першому етапі. Вона прагне замінити колоніяльну владу, але не докорінно перетворити суспільство. Метою є очолити «систему», а не змінити її, бо інтеліґенція загалом тяжіє до буржуазного способу мислення та опирається революційним соціялістичним перетворенням.

Згуртованість інтеліґенції перед здобуттям незалежности зникає по її здобуттю. Вона творить, коротко кажучи, три головні ґрупи.

По-перше, є прибічники нової привілейованої тубільної кляси — бюрократичної, політичної та підприємницької буржуазії, що виступають щирими союзниками імперіялізму та неоколоніялізму. З цієї інтеліґенції походять ідеолоґи антисоціялізму й антикомунізму, популяризатори капіталістичних політичних й економічних цінностів і понять.

По-друге, є ті, хто боронить «некапіталістичний шлях» економічного розвитку, «змішану економіку» для малорозвинених промислово реґіонів світу як поступовання до соціялізму. Ця концепція, якщо її зрозуміти хибно та перекрутити, може, напевне, становити ще більшу загрозу для соціялістичної революції в Африці, ніж одверто прокапіталістична позиція, адже вона може виглядати на те, що обстоює соціялізм, тоді як насправді вона гальмує поступ. Історія свідчить, що некапіталістичний шлях розвитку, якщо його не сприймати як тимчасовий етап у поступі до соціялізму, очевидно заважає будувати цей соціялізм. Дозволивши капіталізмові та приватним підприємствам істнувати в державі, відданій ідеї соціялізму, ризикуєш допровадити до взяття влади реакціонерами. Приватний сектор економіки постійно намагається вийти за межі, що в них його замкнено, і неперервно працює на те, щоб обмежити та підірвати соціялістичну політику соціялістичноорієнтованого уряду. Зрештою, якщо не діють инші методи, неоколоніялісти звичайно орґанізовують реакційний державний переворот, аби усунути від влади соціялістичноорієнтований уряд.

Третя ґрупа інтеліґенції, що постає після здобуття незалежности, складається з революційних інтелєктуалів — тих, що дають поштовх робітничо-селянському рухові за повний соціялізм і очолюють його. Саме тут треба шукати справжніх інтелєктуалів Африканської революції. Дуже часто вони є тими рідкісними продуктами колоніяльної системи освіти, що сильно опиралися ідеолоґічній обробці та стали по-справжньому соціялістичними та африканськими націоналістичними революціонерами. Завданням саме цієї третьої ґрупи інтеліґенції є сформулювати та проголосити соціялістичні цілі Африканської революції, а також компромітувати та спростовувати потік капіталістичної пропаґанди та хибних концепцій і теорій, що лине з імперіялістичних, неоколоніялістських і місцевих реакційних засобів масової інформації.

За капіталізму та неоколоніялізму більшість студентів, учителів, працівників університетів і инші приналежні широкій катеґорії «інтелєктуалів» є «елітою» серед буржуазії та можуть задля політичної боротьби стати революційною чи контрреволюційною силою. До завоювання незалежности більшість їх ставала провідниками націоналістичних революцій. Після здобуття незалежности вони демонстрували тенденцію до розколів. Ті, хто допомагав націоналістичній революційній боротьбі, керують країною й орієнтуються або на партійних нуворишів, або на соціялістичних революціонерів. Инші приєднуються до політичної опозиції, або стають аполітичними, або виступають за помірковану політику. Ще инші стають безчесними інтелєктуалами. Адже вони бачать ірраціональність капіталізму, але користуються вигодами, що він пропонує, і сповідують капіталістичний спосіб життя. Задля власних еґоїстичних інтересів вони готові проституювати та бути аґентурою привілейованих і реакційних верств і підтримувати їх.

Загалом інтелєктуали, що є вихідцями з робітничої кляси, схильні бути радикальнішими, ніж вихідці з привілейованих верств суспільства. Але інтелєктуали є, напевне, найменш згуртованою і найменш однорідною з «еліт». Більшість інтелєктуалів у США, Британії та Західній Европі належать до правих. Так і прагнення більшости африканських інтелєктуалів є прагненнями, притаманними середній клясі. Вони хочуть влади, престижу, багатства та місця у суспільстві для себе та своїх сімей. Багато хто з вихідців із робітничої кляси прагне втрапити до середньої кляси, уникають фізичної праці та повністю відчужуються від своєї кляси та зрікаються свого  походження.

Там в Африці, де революційні інтелєктуали-соціялісти увійшли до дійсно проґресивних адміністрацій, цим треба завдячувати прийняттю марксизму як політичного креда та формуванню комуністичних партій або подібних орґанізацій, що дають змогу тримати постійний контакт з робітниками та селянами.

Інтеліґенція й інтелєктуали, якщо вони хочуть зайняти своє місце в Африканській революції, повинні розуміти вагу клясової боротьби в Африці та виступати на боці пригноблених мас. Це означає тяжкий — але не нездісненний — розрив з буржуазними поглядами та ідеолоґіями, засвоєними внаслідок колоніяльної освіти та пропаґанди.

Ідеолоґія Африканської революції поєднує клясову боротьбу африканських робітників і селян з соціялістичними революційними рухами світу і з міжнародним соціялізмом. Вона формується підчас національно-визвольної боротьби та продовжує визрівати в боротьбі за повне визволення континенту, за політичне об’єднання і соціялістичне перетворення африканського суспільства. Вона є неповторною, — такою, що розвинулась у конкретній ситуації Африканської революції; вона — продукт африканської людини, але водночас вона базується на засадах наукового соціялізму.

Перекладено за анґлійської за: Kwame Nkrumah, Class Struggle in Africa, London: Panaf, 1970, pp. 36-40.