Роман Тиса
Кабрал був очільником визвольного руху, що мав великий авторитет не тільки в Ґвінеї та Кабо-Верде, де він очолював бійців за свободу Африканської партії незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (Островів Зеленого Мису) (ПАЇҐК), але й по всій Африці та в усьому світі. Не мавши будь-яких особистих амбіцій і не претендуючи бути ідеолоґом національно-визвольного руху, Кабрал, проте, займався теоретичною роботою (хоча через зрозумілі обставини не мав змоги робити це систематично). Його літературно-теоретична спадщина, це — статті та промови, що в них із огляду на становище двох рідних йому країн він порушує важливі соціяльно-економічні та політичні питання розвитку країн, що позбуваються колоніяльної влади. Кабрал розумів, що звільнитися з-під тягаря колоніялізму можна лише поєднавши збройну, політичну та ідейну боротьбу, що вона ведеться з огляду на умови життя, історію та традиції народу, що здобуває незалежність. Разом з тим він був чужий ізоляціонізмові, національній замкненості, нехтуванню міжнародним досвідом революційної боротьби. Кабрал був переконаний, що всі здобутки проґресивної революційної думки та практики треба врахувати в боротьбі та творчо застосувати до конкретних умов. Завдяки цьому підходові ПАЇҐК досягла великих успіхів у суспільних перетвореннях у визволених районах, створених підчас збройної боротьби з колонізаторами, в мобілізації населення, а також у здобутті міжнародного визнання своєї діяльности.
«Асимільований» служить народові
Амілкар Кабрал, син вихідця з Кабо-Верде, народився 12 вересня 1924 року в місті Бафаті, в «портуґальській» Ґвінеї. Його батько був вчителем з «асимільованих» (чорношкірих тубільців, які мали права правдивих громадян). Дитинство минуло в місті Прая на острові Сантьяґо. Там Кабрал навчався у ліцеї, там же став свідком великого голоду 1942 року. Він став одним з небагатьох жителів Ґвінеї, хто здобув вищу освіту: 1945 року вступив до Сільськогосподарського інституту в Лісабоні, де — з кількома перервами — навчався сім років. Ув імперській столиці він разом з вихідцями з инших портуґальських колоній орґанізував «Центр африканських досліджень». Надихаючись революційними ідеями з матеріялів портуґальських і бразильських комуністів, романів Жоржа Амаду, поезій Пабла Неруди, статтів журналу «Презенс афрікен», центр мав і науково-просвітницькі, і політичні цілі — згуртувати поки що невеликі сили визвольного руху, що зароджувався в Анґолі, Ґвінеї та Мозамбіку.
Повернувшись на батьківщину, Кабрал працював інженером-аґрономом у Сільськогосподарському центрі міста Бісау. Взяв участь у переписі сільського населення, що дало змогу безпосередньо та вповні дізнатися про країну, а також проаналізувати розклад клясових сил. Результатом його роботи став звіт — найцінніше джерело для вивчення сільського господарства та соціяльної структури Ґвінеї-Бісау. Робота над звітом стала у пригоді Кабралу також для аналізи розстановки клясових сил на ріжних етапах визвольного руху.
Через загострення стосунків із колоніяльною адміністрацією Кабрал був змушений провести 1955 і 1956 рр. поза межами Ґвінеї — в Портуґалії та Анґолі, де брав участь у зустрічах і дискусіях, результатом яких постав Народний рух за визволення Анґоли (МПЛА). А 19 вересня 1956 року сталась подія, що вона, як показав дальший розвиток, була головною так у житті Кабрала, як в історії Ґвінеї-Бісау: він і п’ять його товаришів проголосили створення Африканської партії незалежности Ґвінеї та Кабо-Верде (ПАЇҐК). Наступні три роки минули в роботі щодо створення підпільної мережі серед міських робітників. Кабрала було обрано на ґенерального секретаря партії.
1963 року ПАЇҐК розгорнула проти португальських колонізаторів збройну боротьбу, що з актів саботажу та диверсій обернулася на партизанську війну та створення звільнених зон. У цих районах складалася нова суспільна система, вільна від нерівности, експлоатації та визиску, заснована на взаємодопомозі та залученні народних мас до самостійного вирішення власної долі. Кабрал виступав не тільки організатором боротьби, але і пропаґандистом і представником ґвінейського народу за кордоном — виступав на міжнародних конференціях, на сесіях в ООН. 1970 року його прийняв римський папа Павло VI. Боротьба тривала повільно, але успішно: до кінця 1972 р. партизани контролювали дві третини території. На жаль, Кабрал не дожив до повної перемоги над колонізаторами: 20 січня 1973 р. його вбили аґенти портуґальських спецслужб. А за вісім місяців Народні Національні Збори проголосили створення незалежної Республіки Ґвінея-Бісау.
Теоретик національного визволення
Теорія була для Кабрала складовою революційної діяльности, найважнішим засобом не лише пізнання, але й перетворення світу. «Теорія, це — зброя», — казав Кабрал, принциповий противник волюнтаристського, емпіричного та праґматичного погляду на національно-визвольний рух. «…Кожна практика творить теорію, і коли правильно те, що бувши ґрунтованою навіть на найкращих теоріях, революція може зазнати поразки, то досі ще ніхто не зробив успішної революції, не маючи жадноъ революційної теорії загалом».
Про кризу африканської революції Кабрал говорив так: «Нам видається, що це не криза зростання, але передусім криза свідомости. Часто практика визвольної боротьби та візія майбутнього не тільки не обґрунтовані теоретично, але й відірвані від дійсности. Забувають про місцевий досвід, так само як про досвід инших країн щодо здобуття національної незалежности, зміцнення національної єдности та створення підстав для поступу». Щоби провадити успішну антиімперіялістичну боротьбу, приміром, в Африці, треба знати реальні умови кожної країни й Африки загалом, а також вивчити досвід инших народів і визначити стратеґічні принципи боротьби на наукових засадах. Вірний шлях, це — не формальна незалежність, що за нею ховаються нові форми експлоатації колоній (неоколоніялізм), а перетворення національно-визвольного руху на революцію, спрямовану на викорінення усіх форм гноблення, знищення нерівности та експлоатації, що вони дуже швидко наново заходять у нових незалежних державах.
Визначаючи характер колоніялізму й імперіялізму, Кабрал, природно, виходив з досвіду Африки. Він не обмежував колоніялізм на політичній залежності від метрополії і не мав жадних ілюзій щодо того, що колоніялізм стане справою минулого, коли цю залежність буде формально припиненено та колоніяльні народи позірно завоюють суверенітет. Кабрал сприймав колоніялізм як природний наслідок капіталістичної економіки, як результат політики державно-монополістичного капіталізму та прагнення надмонополій до сталих прибутків. Звідси принциповий висновок: доки істнуватиме капіталістична господарська система, триватиме й її експансія у відсталі країни, триватиме закабалення колишніх колоній, просто експлоатація прибиратиме инших форм. Від «клясичного» колоніялізму розвинені капіталістичні країни переходять до неоколоніялізму. Стратеґія імперіялізму за цих нових умов — створення (почерез «допомогу» та «співпрацю») у нових незалежних державах «національної» буржуазії, що вона власне є псевдобуржуазією, імітацією буржуазії метрополій, яка гальмуватиме і нейтралізуватиме революцію. Коли безпосередній політичний диктат неможливий, імперіялізм плекає в країнах, що звільнилися, місцеві експлоататорські елєменти, що провадитимуть політику націонал-реформізму й угодовства з міжнародним капіталом. Як колоніяльна буржуазія нічого не зробила, щоби розвинути в колоніях продукційні сили, щоби підвищити в них рівень соціяльно-культурного розвитку, і так не здійснивши своєї історичної місії (що вона зробила в імперіялістичних країнах), так само не опікуватиметься розвитком і нова «національна» буржуазія, підпорядкована буржуазії колишньої метрополії. Про це свідчив досвід перших незалежних африканських країн, що їх панівні верхівки радо співпрацювали з правлячими колами колишніх метрополій, хоча й маскували цю співпрацю ріжними націоналістичними гаслами. Тому результатом антиколоніяльного руху національні продукційні сили мають звільнитися від усіх форм прямої і непрямої експлоатації, себто капіталістичний лад має бути геть знесененим.
Кабрал не сумнівався, що в народів Африки є одна перспектива проґресу, свободи та процвітання — соціялізм («є тільки два можливі шляхи для незалежної держави: повернутися до імперіліястичного табору (неоколоніялізм, капіталізм, державний капіталізм) або вийти на шлях соціялізму»). Зрештою вся його теоретична та практична діяльність були спрямовані на те, щоби перетворити антиколоніяльну, антиімперіялістичну боротьбу на соціяльну революцію за відсутности ув Африці безпосередніх економічних, соціяльних і політичних передумов соціялізму. Знаючи про складну суперечливість розвитку колишніх колоній, Кабрал, бувши вірним соціялістичному ідеалові, водночас розумів потребу в проміжних етапах революції і плянував їх так, щоб зробити їх засобом, а не перепоною на шляху до кінцевої мети.
Революційна сила в колоніях
Влада в колоніях базована на грубому насильстві. Щодо цього Кабрал казав: «…не можливий національно-визвольний рух без визвольного насильства національних сил, що є відповіддю на злочинне насильство аґентури імперіялізму. ‹…› Досвід ріжних народів, поточна ситуація з національно-визвольними рухами в світі (у В’єтнамі, Конґо та Зімбабве), а також ситуація неперервного насильства — чи бодай суперечностей і протистояння — в певних країнах, що здобули незалежність „мирним шляхом”, показує, що компроміси з імперіялізмом неможливі, а також те, що звичайним способом національного визволення є збройна боротьба, що до неї через імперіялістичне гноблення народи змушені вдаватися». А збройна боротьба потребує військової сили.
Кабрал, на відміну від такого теоретика африканської революції, як Франц Фанон, не ідеалізував селянство та не вважав його за головну революційну силу. Кабрал наполягав на тому, що слід розмежовувати фізичну силу та революційну. Хоча селянство було головною силою збройного опору колонізаторам, і годі було думати скинути колоніяльне ярмо, не залучивши селян до боротьби, селянство одночасно було відсталим, і ця відсталість ставала на заваді ширенню національної та соціяльної свідомости. Селян важко мобілізувати на боротьбу: їхнє становище заважає їм бачити революційної перспективи, тим-то селянство потребує керівників — вихідців з міст, носіїв ідеолоґії. За Кабралом, селянство не було колоніяльним пролєтаріятом, і не варто чекати на стихійне пробудження у нього революційної свідомости. Коли поєднати зусилля селян із боротьбою инших експлоатованих верств — міських робітників і дрібної буржуазії, тоді можна здійснити успішну революцію.
Дрібна буржуазія в колоніях відіграє особливу ролю — вона має взяти на себе місію «ідеального пролєтаріяту»: революційна фракція дрібної буржуазії має виконати цю місію і пов’язати свої інтереси з інтересами робітників і селян. Проте це можна зреалізувати, тільки усвідомивши небезпеку обуржуазнювання (власне зради революції), що її можна уникнути, взявшися до серйозної ідеолоґічної, політичної та орґанізаційної роботи.
Національно-визвольні рухи у «третьому світі»
Кабрал вважав, що в добу державно-монополістичного капіталізму та імперіялістичного панування над світом головними дійовими особами історії є визвольні рухи «третього світу»: вони борються проти імперіялізму та є рушійною силою суспільних перетворень у колоніях. Бувши просто політично незалежною від метрополії, колонія все одно є колонією, тільки в трохи зміненому вигляді — у вигляді неоколонії. Справжні суспільні перетворення можливі лише тоді, коли колишні колонізовані контролюють продукційні сили. Політична незалежність, це — не мета визвольної боротьби, але лише момент у процесі боротьби. Якщо історія, це — розвиток продукційних сил, колонізований може повернути собі історію, стати суб’єктом історії, а не об’єктом чужої дії, якщо стане хазяїном свого життя, коли заволодіє засобами виробництва.
Потенційно революційним є антиімперіялістичний союз ріжних соціяльних ґруп, із селянством і дрібною буржуазією разом. Цей союз має ознаки такої собі «кляси-нації» — монолітної маси, згуртованої навколо єдиного палкого бажання самостійности та повернення до історії (що в ній цій клясі-нації відмовляв колонізатор). По здобуттю незалежности цей союз може дуже швидко розпастися, і з цього моноліту виокремляться національна буржуазія, «середня кляса» тощо. Чи буде так, залежить від того, як поводитимуться нижчі верстви дрібної буржуазії та інтеліґенції (до яких належав і сам Кабрал).
«Щоби створити антиімперіялістичний союз, треба мобілізувати й оформити національні сили в межах — або за допомоги — сильної політичної орґанізації з чіткою структурою», — вважав Кабрал. На першому етапі боротьби кадри для революційної партії треба шукати серед верств із міжклясовим або міжрасовим положенням, непевних щодо свого місця в суспільстві. Наприклад, це можуть бути колишні селяни, а нині міські наймані працівники з гурту тубільців, що день-у-день бачать ріжницю між своїм рівнем життя і рівнем життя колоністів. Оскільки ці трудові міґранти є експлоатованими, вони швидше за селян усвідомлюють правдивість експлоатації і доходять відповідних політичних висновків. Хоча об’єктивно міських працівників можуть визискувати не так жорстоко, як селян, але останні майже ніколи не мають справи з колонізатором і його способом життям, тому вони можуть не знати про рівень майнової нерівности в країні та їм важче збагнути її причини. Так сталось, що у більшості малорозвинених країн капіталістичної периферії клясою, що, з одного боку, є досить освіченою (а також обізнаною з основами революційної теорії), а з другого, є гнобленою за умов колоніялізму, показала себе маса саме цих міських працівників, ця своєрідна дрібна буржуазія. Саме з її лав рекрутуються перші бійці революції.
Дрібна буржуазія та «клясове самогубство»
Пролєтаріят, кляса революційна згідно за марксистським вченням, був практично відсутній ув Африці. Тому головною революційною силою в національно-визвольній боротьбі, її фізичною силою були селяни. А очолювала їх революційна фракція дрібної буржуазії: вона була їхньою революційною інтеліґенцією.
Ось що писав Кабрал про цю клясу: «…Дрібна буржуазія, як кляса-обслуга (иншими словами, кляса, що не бере безпосередньої участі в процесі виробництва) не має економічної основи, що ґарантувала би взяття нею влади. Насправді історія показала, що, хай там якою була роля, що її мали вихідці з дрібної буржуазії (а іноді вона була важливою), підчас революції ця кляса ніколи не мала політичної влади. І ніколи не могла мати, бо політична влада (держава) базована на економічній силі правлячої кляси, а за умов колоніяльного та неоколоніяльного суспільства цю міць уособлюють дві сили — імперіялістичний капітал і місцеві робітничі кляси».
Кабрал був переконаний, що ключем до успішної соціялістичної революції на периферії капіталістичного світу є роля, що її має відіграти дрібнобуржуазне керівництво національного руху по здобуттю незалежности. Того самого моменту, коли перемогає національне визволення і революційна дрібна буржуазія бере владу, народ повертається до історії, і знову оголюються внутрішні суспільні суперечності, притлумлені підчас збройної боротьби проти колоніялізму. Щойно ці суперечнсті знову виявилися, революційна дрібна буржуазія стає перед вибором: або стати «національною» буржуазією (направду псевдобуржуазією) і цим заперечити революцію, або продовжити революцію і виконати свою історичну місію — здійснити соціялістичну революцію. Щоби виправдати своє історичне покликання, дрібна буржуазія має вчинити самогубство — «клясове самогубство».
Коли дрібні буржуа не плекатимуть власний матеріяльний інтерес, а дослухатимуться власної революційної свідомости, це й буде їхнім клясовим самогубством. Коли немає справжньої робітничої кляси, дрібна буржуазія має виробити в собі свідомість робітника — загинути як буржуазія і відродитися як робітництво. Задля всього суспільства вона має офірувати своє клясове положення, статус, привілеї та владу й ототожнити себе з трудящими масами; а це залежатиме від того, наскільки глибоко революційні ідеї опанували гуртом дрібної буржуазії, і яке місце матиме революційна фракція після завоювання незалежности. Коли вона не зробить цього, експлоататорські відносини буде відтворено в новій конфіґурації: пару колонізатор—колонізований заступить пара національна буржуазія—пролєтаріят. Через клясове самогубство буржуазії боротьба за національне визволення стає боротьбою за соціяльне визволення, національна революція — соціяльною.
Хай якою ідеалістичною видається ця концепція, в умовах «третього світу» 1950-х — 1970-х рр. треба було, щоби ціла кляса стратила себе: треба було застерегтися від авторитарної системи, побудованої навколо колишньої революційної, а тепер державно-партійної верхівки. На перший погляд, покладатися на свідомість вихідців із дрібної буржуазії — щира романтика. Проте концепція клясового самогубства (свідомої дії революційної партії) є не більш романтичною, ніж віра в стихійну творчість мас, що вони, на думку багатьох, самі — без будь-якого керівництва чи передньої політичної освіти — власне підчас революції переймаються проґресивними ідеями та втілюють у життя демократичні ідеали. До того ж свідомість дрібної буржуазії має бути базованою не тільки на волі, але й на переконанні у правильності такого шляху, що виробляються почерез систематичну роботу в структурах радикальної соціялістичної демократії, створених підчас революційної війни у звільнених районах.
Література
Амилкар Кабрал. Революция в Гвинее. Избранные статьи и речи. — Москва: Наука, 1973.
Ростислав Ульяновский. Политические портреты борцов за национальную независимость. — Москва: Издательство политической литературы, 1980.
Amilcar Cabral, Return to the Source: Selected Speeches of Amilcar Cabral, New York: Monthly Review Press, 1973.
Amilcar Cabral, Unity and Struggle: Speeches and Writings, New York: Monthly Review Press, 1976.
Patrick Chabal, “The Social and Political Thought of Amilcar Cabral: A Reassessment”, in The Journal of Modern African Studies, Vol. 19, No. 1 (March, 1981), pp. 31-56.
Gérard Chaliand, “Amilcar Cabral”, in International Journal of Politics, Vol. 7, No. 4 (winter 1977-78), pp. 3-16.
Basil Davidson, “On Revolutionary Nationalism: The Legacy of Amilcar Cabral”, in in Latin American Perspectives, Vol. 11, No. 2, Unity and Struggle: Reassessing The Thought of Amilcar Cabral (spring 1984), pp. 15-42.
Pablo Luke Ehioze Idahosa, “Going to the People: Amilcar Cabral’s Materialist Theory and Practice of Culture and Identity”, in Lusotopie, Issue 2 (2002), pp. 29-58.
Jock McCulloch, In the Twilight of Revolution: The Political Theory of Amilcar Cabral, London: Routledge, 1983.
Immanuel Wallerstein, “The Integration of the National Liberation Movement in the Field of International Liberation”, in Contemporary Marxism, No. 6, Proletarianization and Class Struggle (spring 1983), pp. 166-171.
Immanuel Wallerstein, “The Lessons of the PAIGC”, in Africa Today, Vol. 18, No. 3, China and Africa (July, 1971), pp. 62-68.
Вперед 