Критика Готської програми

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА Ф. ЕНГЕЛЬСА[1]

Рукопис, що друкується далі, — критика проекту Готської програми разом з супровідним листом до Бракне[2] — був в 1875 р., незадовго до Готського об’єднавчого з’їзду, відісланий Бракке з просьбою показати його Гейбу, Ауеру, Бебелю та Лібкнехту і повернути потім назад Марксу. Через те що партійний з’їзд в Галле[3] поставив на порядок денний дискусію про Готську програму, — я гадаю, що з мого боку було б злочином, коли б я не опублікував цей важливий документ, мабуть чи не найважливіший з усіх, що стосуються даної дискусії.

Але рукопис цей має ще й інше, ширше значення. В ньому вперше ясно і чітко висловлено ставлення Маркса до лінії, взятої Лассалем з початку його агітаційної діяльності, і при тому як до економічних принципів Лассаля, так і до його тактики.

Нещадна різкість, з якою Маркс аналізує тут проект програми, невблаганність, з якою він формулює випливаючі результати, викриваючи слабі сторони проекту, — все це тепер, через п’ятнадцять років, нікого вже не може образити. Специфічні лассальянці існують ще тільки за кордоном, де вони уціліли одиницями, а Готську програму навіть її автори визнали в Галле зовсім незадовільною.

Проте, там, де це було можливо без шкоди для діла, я випустив деякі різкі вислови й оцінки, що стосуються окремих осіб, замінивши їх крапками. Маркс само зробив би так само, коли б публікував тепер цей рукопис. Його подекуди різкий тон було викликано двома обставинами. Поперше, Маркс і я зрослися з німецьким рухом тісніше, ніж з будьяким іншим, так що рішучий крок назад, який виявився в цьому проекті програми, повинен був особливо сильно схвилювати нас. Подруге, ми перебували тоді (не минуло і двох років після Гаагського конгресу Інтернаціоналу[4]) в найзапеклішій боротьбі з Бакуніним та його анархістами[5], які покладали на нас відповідальність за все, що робилося в німецькому робітничому русі, так що ми повинні були бути готові до того, що нас оголосять таємними батьками цієї програми. Ці міркування тепер відпадають, а разом з ними відпадає і потреба в згаданих місцях. /3/

Деякі фрази замінено крапками і з цензурних міркувань[6]. Там, де мені доводилося вибирати м’якший вислів, я брав його в прямі дужки. В усьому іншому рукопис передруковано дослівно.

Лондон, 6 січня 1891 р.
Надруковано в журналі „Die Neue Zeit“, 1891 р. /4/

ЛИСТ ДО В.БРАККЕ[7]

Лондон, 5 травня 1875 р.

Дорогий Бракке!

Нижчеподані критичні замітки на берегах об’єднавчої програми, зробіть ласку, прочитавши, передайте для ознайомлення Гейбу[8] і Ауеру[9], Бебелю і Лібкнехту. У мене дуже багато роботи, і я змушений працювати далеко більше, ніж мені дозволили лікарі, Отже мені аж ніяк не давало особливої „втіхи” списати так багато паперу. Але це було необхідно для того, щоб партійні друзі, для яких призначаються ці замітки, згодом не витлумачили хибно ті кроки, що їх я, з свого боку, повинен буду зробити.

Я маю на увазі коротку заяву, що її Енгельс і я опублікуємо після об’єднавчого з’їзду; ми заявимо, що ми зовсім непричетні до зазначеної принципіальної програми і не маємо з нею нічого спільного.

Це необхідно, бо за кордоном поширений ретельно підтримуваний ворогами партії погляд, — погляд цілком хибний, — нібито ми таємно керуємо звідси рухом так званої ейзенахської партії. У своїй брошурі*, яка лише щойно вийшла російською мовою, Бакунін покладає, наприклад, на мене відповідальність не тільки за всі програми і т.д. згаданої партії, а й за кожний крок, зроблений Лібкнехтом з дня його співробітництва з народною партією.

Крім того, мій обов’язок не дозволяє мені, хоча б лише дипломатичним мовчанням, визнати програму, яка, на моє переконання, абсолютно нікуди не годиться і деморалізує партію.

Кожний крок дійсного руху важливіший, ніж дюжина програм[10]. Значить, якщо не можна було, — а обставини цього не дозволяли, — вийти за межі ейзенахської програми, то треба було просто укласти угоду про дії проти спільного ворога. Складаючи ж принципіальні програми (замість того, щоб відкласти цю справу до того моменту, коли вона буде підготовлена довшою спільною роботою), ставлять тим самим перед лицем /5/ всього світу віхи, по яких люди судять про рівень партійного руху. Вожді лассальянців приходять до нас тому, що їх змусили до цього обставини. Коли б їм заявили з самого початку, що ні на яку угоду в принципіальних питаннях їм розраховувати нічого, то вони мусили б задовольнитися програмою дії або організаційним планом спільної дії. Замість цього їм дозволяють з’являтися озброєними мандатами і визнають ці мандати обов’язковими для себе, тобто здаються на ласку або неласку тих, хто сам потребує допомоги. І справа увінчується тим, що вони скликають з’їзд ще до погоджувального з’їзду, тим часом як власна партія скликає свій з’їзд вже post festum [після свята, заднім числом]. Тут явно прагнули зірвати всяку критику і не дати отямитися власній партії. Відомо, що робітників задовольняє самий факт об’єднання; але помиляються ті, хто думає, що цей хвилинний успіх куплено не надто дорогою ціною.

А втім, програма нікуди не годиться і незалежно від того, що вона визнає непогрішним лассалівський символ віри.

Я скоро пришлю Вам останні випуски французького видання „Капіталу”. Друкування на довгий час затримала заборона французького уряду. На цьому тижні або на початку другого праця буде готова. Чи одержали Ви 6 перших випусків? Напишіть мені, будь ласка, також адресу Бернгарда Беккера, якому я в кожному разі повинен послати останні випуски.

У книжкового складу „Volksstaat“ своєрідні правила поведінки. Я досі, наприклад, не одержав жодного примірника нового видання „Кельнського процесу комуністів”.

З сердечним привітом

Ваш Карл Маркс. /6/

ЗАМІТКИ НА БЕРЕГАХ ПРОГРАМИ НІМЕЦЬКОЇ РОБІТНИЧОЇ ПАРТІЇ

I

1. „Праця є джерело всякого багатства і всякої культури, а тому що праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то дохід від праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах всім членам суспільства”.

Перша частина параграфу: „Праця є джерело всякого багатства і всякої культури”.

Праця не є джерело всякого багатства. Природа такою ж мірою джерело споживних вартостей (а саме ж із них і складається речове багатство), як і праця, що сама є лише прояв однієї з сил природи, людської робочої сили[11]. Фразу цю ви зустрінете в кожному дитячому букварі, і вона правильна остільки, оскільки в ній мається на увазі, що праця здійснюється при наявності відповідних предметів і знарядь. Але соціалістична програма не повинна допускати подібних буржуазних зворотів, що обминають мовчанням ті умови, які одні тільки й надають їм змісту. Оскільки людина наперед ставиться до природи, цього перводжерела всіх засобів і предметів праці, як власник, поводиться з нею як з належною їй річчю, остільки праця людини стає джерелом споживних вартостей, отже й багатства. У буржуа є дуже серйозні підстави приписувати праці надприродну творчу силу, бо саме з природної обумовленості праці випливає, що людина, яка не має ніякої іншої власності, крім своєї робочої сили, хоч би якого суспільного становища і культурного рівня вона була, змушена бути рабом інших людей, що заволоділи матеріальними умовами праці. Тільки з їхнього дозволу може вона працювати, отже, тільки з їхнього дозволу — жити[12].

Але лишімо вже цю фразу як вона є, хоч би які були її хиби. Якого ж висновку слід було б чекати? Очевидно, такого:

„Тому що праця є джерело всякого багатства, то ні один член суспільства не може набути собі багатство інакше, як у вигляді продукту праці. Коли ж він сам не працює, то він живе з чужої праці, І свою культуру він теж набуває коштом чужої праці”. /7/

Замість цього за допомогою словечка „а тому що” до першого речення пристібується друге, щоб висновок зробити з-цього другого речення, а не з першого.

Друга частина параграфу: „Праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство”.

Згідно з першим положенням праця є джерело всякого багатства і всякої культури, отже, ніяке суспільство не можливе без праці. Тепер же ми довідуємось, навпаки, що ніяка праця, „яка дає користь”, не можлива без суспільства.

З таким самим успіхом можна було б сказати, що тільки в суспільстві некорисна чи навіть шкідлива для суспільства праця може стати галуззю промисловості, що тільки в суспільстві можна жити нічого не роблячи і т.д., і т.д. — коротко, переписати всього Руссо[13].

А що таке праця, „яка дає користь”? Та праця, звичайно, яка досягає наміченого корисного результату. Дикун (а людина — дикун, після того як вона перестала бути мавпою), який убиває звіра каменем, збирає плоди і т.д., виконує працю, „яка дає користь”.

Потретє. Висновок: „А тому що праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то дохід від праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах всім членам суспільства”.

От так висновок! Якщо праця, яка дає користь, можлива тільки в суспільстві і через суспільство, то дохід праці належить суспільству, а окремому робітникові припаде з цього доходу лише те, що не потрібне на утримання „умови” праці — суспільства:

Справді, прихильники кожного даного суспільного ладу завжди висували це положення. Насамперед виступають претензії уряду і всього того, що липне до нього, — адже уряд є суспільним органом для збереження суспільного порядку; далі йдуть претензії різних видів приватної власності, тому що різні види приватної власності є основи суспільства, і т.д. Ці пусті фрази можна, як бачите, перевертати як завгодно.

Скількинебудь розумний зв’язок перша і друга частини параграфу можуть мати лише в такій формі:

„Джерелом багатства і культури праця стає лише як суспільна праця”, або, що те саме, „в суспільстві і через суспільство”.

Це положення безперечно правильне, бо якщо роз’єднана праця (припускається, що її речові умови наявні) і може “створювати споживні вартості, то ні багатства, ні культури вона створити не може.

Але так само безперечне й інше положення: „В міру того як відбувається суспільний розвиток праці і, таким чином, праця стає джерелом багатства й культури, — розвивається бідність і знедоленість на стороні робітника, багатство й культура на стороні неробітника”.

Це — закон всієї історії до нинішнього часу. Отже, замість загальних фраз про „працю” і „суспільство”, треба було ясна /8/ показати, як в сучасному капіталістичному суспільстві були, нарешті, створені ті матеріальні й інші умови, які змушують робітників і роблять їх здатними розтрощити це суспільне прокляття. А на ділі весь цей параграф, невдалий як формою, так і змістом, вставлено тут лише для того, щоб лассалівську[14] формулу про „неурізаний дохід праці” написати як лозунг на партійному прапорі. До „доходу праці”, до „рівного права” та ін. мені ще доведеться повернутися, бо те саме повторюється в трохи іншій формі і далі.

2. „В сучасному суспільстві засоби праці є монополія класу капіталістів; обумовлена цим залежність робітничого класу є причина злиднів і поневолення в усіх формах”.

Це положення, запозичене з статуту Інтернаціоналу[15], в даній „виправленій” редакції хибне.

В сучасному суспільстві засоби праці становлять монополію землевласників (монополія землеволодіння — це навіть основа монополії капіталу) і капіталістів. У відповідному пункті статут Інтернаціоналу не називає ні того, ні другого класу монополістів. Він говорить про „монополію засобів праці, тобто джерел життя”. Додаток „джерел життя” досить показує, що в засоби праці включено також і землю.

Виправлення було зроблено тому, що Лассаль, з мотивів тепер усім відомих, нападав тільки на клас капіталістів, але не на землевласників[16]. В Англії капіталіст здебільшого зовсім не є власником тієї землі, на якій стоїть його фабрика.

3. „Визволення праці вимагає зведення засобів праці у власність всього суспільства і колективного регулювання сукупної праці при справедливому розподілі доходу праці”.

„Зведення засобів праці у власність всього суспільства” означає, видимо, їх „перетворення у власність всього суспільства”. Але це лише мимохідь.

Що таке „дохід праці”? Це продукт праці чи його вартість? І, в останньому випадку, чи сукупна вартість продукту чи тільки та частина вартості, яку праця додала до вартості спожитих засобів виробництва?[17]

„Дохід праці” — розпливчасте уявлення, висунуте Лассалем замість певних економічних понять.

Що таке „справедливий розподіл”?

Хіба буржуа не твердять, що сучасний розподіл „справедливий”? І хіба він не є справді єдино „справедливим” розподілом на базі сучасного способу виробництва? Хіба економічні відносини регулюються правовими поняттями, чи, навпаки, правові відносини виникають з економічних? І хіба різні соціалістичні сектанти[18] не додержуються найрізноманітніших уявлень про „справедливий” розподіл?

Щоб знати, що в даному разі слід розуміти під словами „справедливий розподіл”, ми повинні зіставити перший параграф /9/ з цим параграфом. Останній має на увазі таке суспільство, в якому „засоби праці становлять суспільну власність, а сукупна праця регулюється колективно”, а з першого параграфу ми бачимо, що „дохід від праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах всім членам суспільства”.

„Всім членам суспільства”? Навіть і тим, що не працюють? Що ж тоді сталося з „неурізаним доходом праці”? Тільки тим членам суспільства, що працюють? Що ж сталося тоді з „рівним правом” всіх членів суспільства?

Але „всі члени суспільства” і „рівне право” — очевидно, тільки фрази. А суть справи в тому, що в цьому комуністичному суспільстві кожний працівник повинен одержати свій лассалівський „неурізаний дохід праці”.

Якщо слова „дохід праці” ми візьмемо спочатку в розумінні продукту праці, то колективний дохід праці виявиться сукупним суспільним продуктом.

З нього треба тепер відрахувати:

Поперше: видатки на заміщення спожитих засобів виробництва.

Подруге: додаткову частину для розширення виробництва.

Потретє: резервний або страховий фонд для страхування від нещасних випадків, стихійних лих та ін.

Ці відрахування з „неурізаного доходу праці” — економічна необхідність, і їх розміри повинні бути визначені на основі наявних засобів і сил, почасти на основі теорії імовірностей, але вони жодним способом не піддаються обчисленню на основі справедливості.

Лишається друга частина сукупного продукту, призначена служити засобами споживання.

Перше ніж справа дійде до індивідуальної дільби, з цього знов відраховується:

Поперше: загальні витрати на управління, що не стосуються до виробництва.

Ця частка відразу дуже скоротиться порівняно з тим, яка вона в сучасному суспільстві, і буде все більше зменшуватися в міру розвитку нового суспільства.

Подруге: те, що призначається для спільного задоволення потреб, як от: школи, заклади охорони здоров’я та ін.

Ця частка відразу значно виросте порівняно з тим, яка вона в сучасному суспільстві, і буде все більше зростати в міру розвитку нового суспільства.

Потретє: фонди для непрацездатних та ін., коротко — те, для чого тепер існує так звана офіціальна опіка бідних.

Тепер тільки ми підходимо до того ^розподілу”, який, під лассалівським впливом, програма так обмежено тільки й має на увазі, а саме до тієї частини засобів споживання, яка поділяється між індивідуальними виробниками колективу[19].

„Неурізаний дохід праці” непомітно перетворився уже в „урізаний”, хоч усе, що відраховується у виробника як приватної /10/ особи, примо чи посередньо повертається тому ж членові суспільства.

Подібно до того, як зникла фраза про „неурізаний дохід праці”, так зникає тепер і фраза про .„дохід праці” взагалі[20].

В суспільстві колективному, основаному на спільному володінні засобами виробництва, виробники не обмінюють своїх продуктів. А праця, затрачена на виробництво продуктів, теж аж ніяк не проявляється тут як вартість цих продуктів, як якась притаманна їм речова властивість, тому що тепер, в протилежність капіталістичному суспільству, індивідуальна праця вже не обхідним шляхом, а безпосередньо існує як складова частина сукупної праці. Вислів „дохід праці”, неприйнятний і тепер через свою двозначність, втрачає, таким чином, всякий сенс.

Ми маємо тут справу не з таким комуністичним суспільством, яке розвинулось на своїй власній основі, а з таким, яке щойно виходить якраз з капіталістичного суспільства і яке через це в усіх відношеннях, в економічному, моральному й розумовому, зберігає ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло. Відповідно до цього кожний окремий виробник дістає назад від суспільства після всіх відрахувань рівно стільки, скільки сам дає йому. Те, що він дав суспільству, становить його індивідуальний трудовий пай. Наприклад, суспільний робочий день являє собою суму індивідуальних робочих годин; індивідуальний робочий час кожного окремого виробника — це доставлена ним частина суспільного робочого дня, його частка в ньому. Він дістає від суспільства квитанцію на те, що він доставив таку то кількість праці (після відрахування частини його праці на користь суспільних фондів), і по цій квитанції він одержує з суспільних складів стільки засобів споживання, скільки коштує його праця. Така сама кількість праці, яку він дав суспільству в одній формі, повертається йому в іншій формі.

Тут, очевидно, панує той самий принцип, який регулює товарообмін, оскільки останній є обмін рівних цінностей. Зміст і форма тут змінилися через те, що при змінених обставинах ніхто не може дати нічого, крім своєї праці, і тому, що, з другого боку, у власність окремих осіб не може перейти ніщо, крім індивідуальних предметів споживання. Щождо самого розподілу останніх між окремими виробниками, то тут панує той самий принцип, що й при обміні товарними еквівалентами: певна кількість праці в одній формі обмінюється на рівну кількість праці в іншій.

Отже рівне право тут за принципом все ще є право буржуазне, хоч принцип і практика тут уже не суперечать одно одному, тоді як при товарообміні обмін еквівалентами існує лише в середньому, а не в кожному окремому випадку.

Не зважаючи на цей прогрес, це рівне право все ще втиснуте в буржуазні рамки. Право виробників є пропорціональне праці, яку вони доставляють; рівність полягає в тому, що вимір робиться рівним мірилом — працею. Але одна людина фізично чи /11/ розумово переважає іншу, отже, доставляє за той самий час більшу кількість праці абож здатна працювати довше; а праця для того, щоб вона могла служити мірилом, повинна бути визначена за тривалістю або за інтенсивністю, інакше вона перестала б бути мірилом. Це рівне право є нерівне право для нерівної праці. Воно не визнай ніяких класових різниць, тому що кожний є тільки робітником, як і всі інші. Проте воно мовчазна визнає нерівну індивідуальну обдарованість, отже і нерівну працездатність, — природними привілеями. Тому воно за своїм змістом є правом нерівності, як і взагалі всяке право. З природи своєї право може полягати лише в застосуванні рівного мірила; але нерівні індивіди (а вони не були б різними індивідами, якби вони не були нерівні) можуть бути вимірювані одним і тим самим мірилом лише остільки, оскільки їх розглядають під одним кутом зору, беруть їх з одного певного боку, як в даному, наприклад, випадку, де їх розглядають тільки як робітників, і нічого більше в них не бачать, абстрагуються від усього іншого. Далі: один робітник одружений, а другий ні, у одного більше дітей, ніж у другого, і т.д., і т.д. При рівній праці, отже при рівній участі в суспільному споживному фонді, один одержить насправді більше, ніж другий, буде багатшим, ніж другий, і т.д. Щоб уникнути всіх цих хиб, право, замість того, щоб бути рівним, повинне б бути нерівним[21].

Але ці хиби неминучі в першій фазі комуністичного суспільства, в тому його вигляді, як воно виходить, після довгих мук народження, з капіталістичного суспільства. Право ніколи не може бути вищим, ніж економічний лад і обумовлений ним культурний розвиток суспільства[22].

На вищій фазі комуністичного суспільства, після того, як зникне підкорення людини поділові праці, яке поневолює її; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути тільки засобом для життя, а стане сама першою потребою життя; коли разом з всебічним розвитком індивідуумів виростуть і продуктивні сили, і всі джерела колективного багатства поллються повним потоком, — лише тоді можна буде цілком подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: Кожен за здібностями, кожному за потребами![23]

Я спинився докладніше на „неурізаному доході праці”, з одного боку, і на „рівному праві” та „справедливому розподілі” — з другого, для того, щоб показати, який великий промах роблять люди, бажаючи, з одного боку, знов нав’язати нашій партії, як догми, ті уявлення, які у свій час мали деякий сенс, але тепер перетворились у застарілий словесний мотлох, а з другого боку, бажаючи спотворити реалістичне розуміння, з таким трудом засвоєне нашою партією, яке проте тепер уже пустило в ній коріння, спотворити його ідеологічними, правовими та іншими нісенітницями, такими любими серцю демократів і французьких соціалістів. /12/

Та й крім усіх вищенаведених міркувань, було взагалі помилкою вбачати суть справи в так званому розподілі і ставити на ньому головний наголос.

Всякий розподіл засобів споживання є завжди лише наслідок розподілу самих умов виробництва. А останній розподіл становить характерну рису самого способу виробництва. Так, капіталістичний спосіб виробництва грунтується на тому, що речові умови виробництва, у формі власності на капітал і власності на землю, перебувають в руках неробітників, тим часом як маса володіє тільки особистою умовою виробництва — робочою силою. Раз елементи виробництва розподілені таким способом, то звідси сам собою випливає і сучасний розподіл засобів споживання. А якщо речові умови виробництва становитимуть колективну власність самих робітників, то в результаті вийде також і розподіл засобів споживання, відмінний від сучасного. Вульгарний соціалізм (а від нього і деяка частина демократії) перейняв від буржуазних економістів манеру розглядати й трактувати розподіл як щось незалежне від способу виробництва, а звідси зображати справу так, нібито соціалізм обертається переважно навколо питань розподілу[24]. Та коли справжнє становище давно вже вияснено, навіщо ж знову повертатися назад?

4. „Визволення праці повинне бути справою робітничого класу, відносно якого всі інші класи становлять лише одну реакційну масу“.

Першу строфу взято із вступних слів статуту Інтернаціоналу, але її „поліпшено”. Там сказано: „Визволення робітничого класу повинне бути справою самих робітників”, а тут, навпаки, робітничий клас повинен визволяти — що? — „працю”. Зрозумій, хто може.

Зате далі, наче компенсація, йде антистрофа[25] — найчистішої води лассалівська цитата;: -„відносно якого (робітничого класу) всі інші класи становлять лише одну реакційну масу“[26].

В „Комуністичному маніфесті” сказано:

„З усіх класів, що протистоять в теперішній час буржуазії, один тільки пролетаріат є дійсно революційний клас. Всі інші класи занепадають і гинуть з розвитком великої промисловості, а пролетаріат є її власний продукт”[27].

Буржуазія, як представниця великої промисловості, розглядається тут як революційний клас відносно феодалів і проміжних верств, що прагнуть вдержати за собою всі ті соціальні позиції, які створені застарілими способами виробництва. Отже, вони не становлять разом з буржуазією лише одну реакційну масу.

З другого боку, пролетаріат — революційний відносно буржуазії, .тому що він, вирісши сам на грунті великої промисловості, прагне відняти у виробництва той капіталістичний характер, що його намагається увічнити буржуазія. Але Маніфест при цьому /13/ додає, що „середні верстви… стають революційними лише остільки, оскільки мусить статися їх перехід в лави пролетаріату”[28].

З цієї точки зору знов таки безглуздим є твердження, ніби відносно робітничого класу вони разом з буржуазією та до того ще з феодалами „становлять лише одну реакційну масу”.

Хіба на останніх виборах[29] заявляли ремісникам, дрібним промисловцям і т.п., а також селянам: „Відносно нас ви з буржуа й феодалами становите лише одну реакційну масу”?

Лассаль знав „Комуністичний маніфест” напам’ять так само, як його паства знає його священні писання. І якщо він так грубо перекрутив Маніфест, то робив це лише для того, щоб виправдати свій союз з абсолютистськими й феодальними противниками проти буржуазії[30].

Крім того, до вищевказаного параграфу премудре лассальянське речення взагалі притягнено за волосся, без будьякого зв’язку з цією безглуздо „виправленою” цитатою з статуту Інтернаціоналу. Тут перед нами просто нахабна вихватка, і вже, звичайно, аж ніяк не неприємна п. Бісмаркові, одно з тих дешевих зухвальств, якими спекулює берлінський Марат[31].

5. „Робітничий клас, борючись за своє визволення, діє насамперед в рамках сучасної національної держави, усвідомлюючи при цьому, що необхідним результатом його прагнень, поділюваних робітниками всіх культурних країн, буде міжнародне братерство, народів”.

В протилежність „Комуністичному маніфестові” і всьому дотеперішньому соціалізмові Лассаль підходив до робітничого руху з найвужчої національної точки зору. Його в цьому наслідують, і це після діяльності Інтернаціоналу![32]

Само собою розуміється, що робітничий клас для того, щоб взагалі бути спроможним боротися, повинен у себе дома зорганізуватися як клас і що безпосередньою ареною його боротьби є його ж країна. Остільки його класова боротьба не своїм змістом, а, як сказано в „Комуністичному маніфесті”, „своєю формою” національна[33]. Однак „рамки сучасної національної держави” — наприклад, Німецької імперії — самі, в свою чергу, знаходяться економічно „в рамках” світового ринку, політично — „в рамках” системи держав. Всякому хорошому купцеві відомо, що німецька торгівля є в той же час і зовнішня торгівля, і велич п. Бісмарка полягає якраз в проведенні свого роду міжнародної політики[34].

До чого ж зводить німецька робітнича партія свій інтернаціоналізм? До свідомості, що результатом її прагнень буде „міжнародне братерство народів”; ця фраза, запозичена у буржуазної Ліги свободи і миру[35], має зійти за еквівалент міжнародного братерства робітничих класів в їх спільній боротьбі проти пануючих класів та їх урядів. Отже, про міжнародні функції німецького робітничого класу — ні слова! І це все, що /14/ вона може протипоставити як лозунг своїй власній буржуазії, яка братерськи об’єдналася вже проти неї з буржуазією всіх країн, і міжнародній змовницькій політиці п. Бісмарка![36]

Справді, інтернаціональна свідомість програми стоїть все ще незмірно нижче інтернаціональної свідомості партії вільної торгівлі. Адже остання теж твердить, що метою її прагнень є „міжнародне братерство народів”. Але вона і робить дещо, щоб зробити торгівлю міжнародною, і аж ніяк не задовольняється свідомістю того, що всі народи займаються торгівлею у себе дома.

Міжнародна діяльність робітничих класів аж ніяк не залежить від існування „Міжнародного товариства робітників“. Останнє було лише першою спробою створити для цієї діяльності центральний орган, спробою, яка, завдяки даному нею поштовхові, лишила незгладимі наслідки, але яка у своїй першій історичній формі після падіння Паризької Комуни більше не могла існувати.

Бісмарківська „Norddeutsche Allgemeine Zeitung” мала повне право проголосити, на вдоволення свого хазяїна, що німецька робітнича партія в новій своїй програмі зреклася інтернаціоналізму[37].

II

„Виходячи з цих принципів, німецька робітнича партія добивається всіма законними засобами вільної держави і соціалістичного суспільства; усунення системи заробітної плати разом з її залізним законом і експлуатації в усіх її формах; усунення всякої соціальної і політичної нерівності”.

До „вільної” держави я повернусь пізніше.

Отже, німецькій робітничій партії доведеться надалі вірувати в „залізний закон”[37] Лассаля. Для того, щоб він не загубився, допускають безглуздя, говорячи про „усунення системи заробітної плати (слід було б сказати: системи найманої праці) разом з її залізним законом”. Якщо я усуваю найману працю, то, само собою, я усуваю і її закони, хай вони будуть „залізні” чи м’які, як губка. Але боротьба Лассаля проти найманої праці обертається майже виключно навколо цього так званого закону. Тому, щоб довести, що лассальянська секта перемогла, „система заробітної плати” повинна бути знищена „разом з ЇЇ залізним законом”, а не без нього.

Як відомо, в „залізному законі заробітної плати” Лассалеві належить тільки слово „залізний”, яке він запозичив з гетевських „ewigen, ehernen, grossen Gesetzen” [вічні, залізні, великі закони]. Слово залізний — це ярличок, по якому пізнають один одного правовірні. Але, приймаючи закон з його лассалівським штемпелем, отже і в лассалівському розумінні, доводиться прийняти і лассалівське угрунтування його. Що ж воно являє собою? Як вказав Ланге[39] вже скоро після смерті Лассаля, це — не що інше, як (проповідувана самим Ланге) теорія Мальтуса[40] про народонаселення. Та коли ця теорія правильна, то вже усунути /15/ самий закон ніяк неможливо, хоч би ми. тисячу разів усували найману працю, тому що законові цьому підлягає тоді вже не тільки система найманої праці, а й усяка суспільна система. Спираючись саме на цю теорію, економісти вже більш як п’ятдесят років доводять, що соціалізм не може усунути злиднів, обумовлених самою природою, а може лише зробити їх загальними, поширивши їх рівномірно по всій поверхні суспільства! Але все це не найголовніше. Цілком незалежно від хибного розуміння Лассалем цього закону, дійсно обурливий крок назад полягає от у чому.

Після смерті Лассаля[41] в нашій, партії проклав собі дорогу науковий погляд, згідно з яким заробітна плата — не те, чим вона здається на позір, — не вартість або ціна праці, а замаскована форма вартості або ціни робочої сили. Цим самим раз назавжди розбивалось як буржуазне розуміння заробітної плати, так і вся критика, спрямована до того часу проти цього розуміння, і ясно встановлювалося, що найманому робітникові дозволяють працювати для свого власного існування, тобто дозволяють жити, лише оскільки він певну кількість часу працює даром на користь капіталіста (отже, і його співучасників у пожиранні додаткової вартості); що тією віссю, навколо якої обертається вся система капіталістичного виробництва, є прагнення збільшити цю дарову працю шляхом здовження робочого дня або шляхом піднесення продуктивності праці, хоча б за допомогою більшого напруження робочої сили і т.п.; що, отже, система найманої праці є системою рабства, і при тому рабства тим більше суворого, чим більше розвиваються суспільні продуктивні сили праці, однаково, краще чи гірше оплачується! праця робітника. І от тепер, коли цей погляд стає все більше і більше пануючим в нашій партії, повертаються до догм Лассаля, хоч тепер же люди повинні були б знати, що Лассаль не розумів, що таке заробітна плата, а приймав, слідом за буржуазними економістами, видимість за суть справи.

Це те саме, як коли б. раби, відкривши, нарешті, таємницю свого рабства, підняли повстання, а один з них, весь ще під владою застарілих уявлень, вписав би в програму повстання: рабство повинне бути знищене, тому що при системі рабства харчування рабів не може піднятися вище певного, дуже низького, максимуму!

Самий вже той факт, що представники нашої партії здатні були учинити такий потворний замах на поширене в партійних масах розуміння, — чи не показує саме це, з якою злочинною. легковажністю, з якою безсовісністю приступили вони до складання компромісної програми!

Замість невиразної кінцевої фрази параграфу: „усунення всякої соціальної і політичної нерівності”, слід було сказати, що із знищенням класових різниць сама собою зникне і всяка соціальна і політична нерівність, що випливає з них. /16/

III

„Щоб прокласти шлях до розв’язання соціального питання, німецька робітнича партія вимагає заснування виробничих товариств з державною допомогою і під демократичним контролем трудового народу. Виробничі товариства як у промисловості, так і в землеробстві повинні бути покликані до життя в такому об’ємі, щоб з них виникла соціалістична організація сукупної праці”.

Слідом за лассалівським „залізним законом заробітної плати” іде цілющий засіб того ж пророка. Шлях йому „прокладається” гідним чином. На місце існуючої класової боротьби ставиться фраза газетних писак про „соціальне питання”, до „розв’язання” якого „прокладається шлях”. Замість процесу революційного перетворення суспільства, „соціалістична організація сукупної праці” „виникає” з „державної допомоги”, що подається виробничим товариствам, які „покликані до життя” нею [державою], а не робітниками. Це цілком гідне фантазії Лассаля, що з допомогою державної субсидії, виявляється, так само легко побудувати нове суспільство, як нову залізницю!

Через залишки соромливості „державну допомогу” ставлять під демократичний контроль трудового народу”.

Поперше, в Німеччині „трудовий народ” складається в більшості з селян, а не з пролетарів.

Подруге, слово „демократичний” по-німецькому значить „volksherrschaftlich ” [„народовладний”]. Що ж це за „народовладний контроль трудового народу”? До того ж такого трудового народу, який, звертаючись з подібними вимогами до держави, цілком визнає тим самим, що він і не стоїть при владі, не дозрів для неї.

Зайво вдаватися тут в критику того рецепту, який при Луі-Філіппі[42] приписав Буше[43] у противагу французьким соціалістам і який був прийнятий реакційними робітниками з „Аtelier”[44]. І головне лихо полягає не в тому, що цей специфічний чудодійний засіб внесено в програму, а в тому, що від точки зору класового руху взагалі йдуть назад до точки зору сектантського руху.

Прагнення робітників створити умови для товариського виробництва в масштабі соціальному, а насамперед у себе в національному масштабі, означає лише те, що вони борються за переворот в сучасних умовах виробництва. Це не має нічого . спільного з заснуванням кооперативних товариств з державною допомогою. Щождо сучасних кооперативних товариств, то вони цінні лише остільки, оскільки вони створені самими робітниками і не залежать ні від урядів, ні від буржуа. /17/

IV

Переходжу тепер до демократичного відділу:

А. „Вільна основа держава”.

Насамперед, як сказано у відділі II, німецька робітнича партія добивається „вільної держави”.

Вільна держава, — що це таке?

Ніяк вже не може бути метою робітників, що позбулися обмеженої вірнопідданної свідомості, робити державу вільною. В Німецькій Імперії „держава” майже так само „вільна”, як в Росії. Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, який стоїть над суспільством, в орган, цьому суспільству цілком підпорядкований; і в наші часи теж більша чи менша свобода державних форм визначається тим, в якій мірі вони обмежують „свободу держави”.

Німецька робітнича партія — принаймні, приймаючи цю програму — показує, як мало і неглибоко пройнялась вона соціалістичними ідеями; замість того, щоб розглядати існуюче суспільство (а це зберігає силу і для всякого майбутнього суспільства) як основу існуючої держави (або майбутнє суспільство як основу майбутньої держави), вона, навпаки, розглядає державу як певну самостійну сутність, що має свої власні „духовні, моральні, вільні основи”.

Та до того ж шалене зловживання в програмі словами: „сучасна держава” і „сучасне суспільство”, а також і ще шаленіше нерозуміння тієї держави, якій вона ставить свої вимоги!

„Сучасне суспільство” є капіталістичне суспільство, що існує в усіх цивілізованих країнах, більш чи менш вільне від домішки середньовіччя, більш чи менш видозмінене особливостями історичного розвитку кожної країни, більш чи менш розвинене. Навпаки, „сучасна держава” міняється з кожним державним кордоном. В Прусько-німецькій імперії вона зовсім інша, ніж у Швейцарії, в Англії зовсім інша, ніж у Сполучених Штатах. Отже, „сучасна держава” є фікція.

Однак, не зважаючи на строкату різноманітність їх форм, різні держави різних цивілізованих країн мають між собою те спільне, що вони стоять на грунті сучасного буржуазного суспільства, більш чи менш капіталістично розвиненого. Тому в них є деякі спільні істотні ознаки. В цьому розумінні можна говорити про „сучасну державність” у протилежність до того майбутнього, коли відімре теперішній її корінь, буржуазне суспільство.

Питання ставиться далі так: якого перетворення зазнає державність в комуністичному суспільстві? Інакше кажучи: які суспільні функції лишаться тоді, аналогічні теперішнім державним функціям? На це питання можна відповісти тільки науково; і скільки б тисяч разів не сполучати слово „народ” з словом „держава”, це ні трохи не посуне його розв’язання. /18/

Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періодові відповідає і політичний перехідний період. І держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату[45].

Програма не займається ні цією останньою, ні майбутньою державністю комуністичного суспільства[46].

Її політичні вимоги не містять нічого, крім старого, загальновідомого, демократичного мотлоху: загальне виборче право, пряме законодавство, народне право, народне ополчення та ін. — все це звичайний відгомін буржуазної народної партії[47], Ліги миру і свободи. Все це виключно вимоги, які, оскільки вони не переходять у фантастичні уявлення, вже здійснені. Тільки держава, що здійснила їх, перебуває не в межах Німецької імперії, а в Швейцарії, Сполучених Штатах і т.д. Подібного типу „держава майбутнього” є сучасна держава, хоч вона й існує поза „рамками” Німецької імперії.

Забули, однак, про одно. Оскільки німецька робітнича партія цілком певно заявляє, що вона діє в межах „сучасної національної держави”, отже, своєї держави, Прусько-німецької імперії, — та інакше і вимоги її були б здебільшого безглузді, бо вимагаєш тільки того, чого не маєш, — то вона не повинна була б забувати найголовнішого, а саме, що всі ці чудові речі грунтуються на визнанні так званого народного суверенітету і тому доречні тільки в демократичній республіці.

Оскільки у людей нема мужності — і це розумно, бо обставини диктують обережність, — вимагати демократичної республіки, як робилося це в програмах французьких робітників при Луі-Філіппі та при Луі-Наполеоні[48], то нічого було вдаватися і до цього викруту, який не є ні „чесним”, ні гідним, — вимагати речей, які мають сенс лише в демократичній республіці, від такої держави, яка являє собою не що інше, як обшитий парламентськими формами, змішаний з феодальними придатками, вже перебуваючий під впливом буржуазії, бюрократично збитий, поліційно охоронюваний військовий деспотизм[49], та при тому ще всіляко запевняти таку державу, що можна мріяти добитися від неї чогонебудь подібного „законними засобами”!

Навіть вульгарна демократія; яка в демократичній республіці вбачає здійснення тисячолітнього царства божого на землі і зовсім не підозріває, що саме в цій останній державній формі буржуазного суспільства і повинна бути доведена до кінця боротьба класів, — навіть вона стоїть незмірно вище такого сорту демократизму, який тримається в межах поліційно дозволеного і логічно недопустимого[50].

Що під „державою” на ділі розуміють урядову машину або державу, оскільки вона в наслідок поділу праці утворює свій власний, відособлений від суспільства організм, на це досить вказують вже такі слова: „Німецька робітнича партія вимагає як економічної основи держави: єдиного прогресивного прибуткового /19/ податку” і т.д. Податки — це економічна основа урядової машини, і ніщо інше. В „державі майбутнього”, що існує в Швейцарії, ця вимога майже виконана. Прибутковий податок передбачає різні джерела прибутків різних суспільних класів, — отже, капіталістичне суспільство. Тому нема нічого дивного в тому, що буржуа з ліверпульського Союзу фінансової реформи на чолі з братом Гладстона[51] виставляють ті самі вимоги, що й розглядувана програма.

Б. „Як духовної і моральної основи держави німецька робітниче партія вимагає:

1) Загальної і рівної для всіх народної освіти, що перебуває в руках держави. Обов’язкової о відвідування школи. Безплатного навчання”.

Рівна народна освіта? Що уявляють собі під цими словами? Чи гадають, що в сучасному суспільстві (а тільки про нього і йде мова) освіта для всіх класів може бути рівною? Чи вимагають примусом звести вищі класи до скромного рівня освіти, — народної школи, — єдино сполучного з економічним становищем не тільки найманих робітників, але також і селян?

„Обов’язкове відвідування школи. Безплатне навчання”. Перше існує навіть в Німеччині, друге в народних школах Швейцарії та Сполучених Штатах. Якщо в деяких штатах Північної Америки „безплатна” освіта дається також І у вищих школах, то фактично це означає тільки те, що вищі класи покривають видатки на спою освіту з загальних податкових коштів. Зазначимо мимохідь, що те саме стосується до „безплатного судочинства”, якого вимагай пункт А, 5. Кримінальна юстиція повсюди безплатна; а цивільна юстиція зайнята майже виключно конфліктами зза власності, отже стосується майже виключно імущих класів. Що ж, запропонувати їм вести свої процеси на народні кошти?

Параграф, що стосується шкіл, повинен був би, щонайменше, вимагати технічних шкіл (теоретичних і практичних) в сполученні з народною школою.

Нікуди не годиться „народна освіта, що перебуває в руках держави”. Визначати загальним законом видатки на народні школи, кваліфікацію вчительського персоналу, програму навчання і т.д. і наглядати через державних інспекторів, як це робиться в Сполучених Штатах, за додержанням цих приписів закону, — щось зовсім інше, ніж призначити державу вихователем народу. Слід, навпаки, відсторонити як уряд, так рівною мірою і церкву від усякого впливу на школу. В сучасній Прусько-німецькій імперії (і тут не поможе пустий викрут, нібито мається на увазі „держава майбутнього”, — ми бачили, як щодо цього стоїть справа) держава, навпаки, сама потребує дуже суворого виховання з боку народу.

Не зважаючи на всю демократичну тріскотню, вся програма наскрізь отруєна властивою лассальянській секті вірнопідданою /20/ вірою в державу або, що ні трохи не краще, вірою в демократичні чудеса. Вірніш сказати, вона являє собою компроміс між цими двома видами віри в чудеса, однаково чужими соціалізмові.

1. „Свобода науки” — це один з параграфів пруської конституції. І він потрапив сюди!

„Свобода совісті”! Якщо тепер, під час „культуркампфу”[52], хотіли нагадати лібералам їхні старі лозунги, то це можна було зробити тільки в такій формі: „Кожному треба дати можливість підправляти свої релігійні потреби, так само, як і тілесні, без того, щоб поліція совала туди свого носа”. Але робітнича партій повинна була б скористатися цим випадком і висловити своє переконання в тому, що буржуазна „свобода совісті” не являє собою нічого більшого, як терпимість до всіх можливих видів релігійної свободи совісті, а вона, робітнича партія, навпаки, прагне визволити совість від релігійного суєвірства[53]. Але у нас не люблять переступати „буржуазний” рівень!

Я підійшов тепер до кінця, бо додаток, що йде далі в програмі, не становить її істотну частину. Обмежусь тут через це лише короткими зауваженнями.

2. „Нормальний робочий день”.

В жодній іншій країні робітнича партія не обмежувалась такою невиразною вимогою, але завжди вказувала точно, яку довжину робочого дня вона при даних умовах вважає нормальною.

3. „Обмеження жіночої і заборона дитячої праці”.

Обмеження жіночої праці має вже входити в нормування робочого дня, оскільки воно торкнеться довжини робочого дня, довжини перерв та ін. Крім цього, це може означити лише скасування жіночої праці в тих галузях виробництва, які особливо шкідливі для жіночого організму абож для жінок несумісні з моральністю. Якщо мали на увазі саме це, то так і слід було сказати.

„Заборона дитячої праці”! Тут безперечно треба було вказати найменший вік.

Цілковита заборона дитячої праці несумісна з існуванням великої промисловості і тому лишиться пустим добрим побажанням. Проведення цього заходу, — коли б воно було можливе, — було б реакційне, тому що, при строгому регулюванні робочого часу відповідно до різного віку дітей і при інших запобіжних заходах для захисту дітей, раннє сполучення продуктивної праці з навчанням є одним з наймогутніших засобів перебудови сучасного суспільства.

4. „Державний нагляд за фабричною, ремісничою і кустарною промисловістю”.

Маючи на увазі Прусько-німецьку державу, треба було виразно вимагати, щоб фабричні інспектори були змінювані не інакше, як по суду; щоб кожний робітник міг притягати їх до суду за порушення службових обов’язків; щоб посади інспекторів займали лише особи з медичною освітою. /21/

5. „Регулювання арештантської праці”.

Дріб’язкова вимога в загальній робітничій програмі! В усякому разі, треба було ясно заявити, що ми зовсім не хочемо, з заздрощів до конкурентів, щоб з кримінальними злочинцями поводилися як з худобою, і особливо, щоб позбавляли їх єдиного засобу виправлення — продуктивної праці. Це вже — мінімум того, чого можна сподіватися від соціалістів.

6. „Дійовий закон, що встановлює відповідальність”[54].

Треба було вказати, що розуміється під „дійовим” законом, що встановлює відповідальність.

Зазначу, між іншим, що в параграфі відносно нормального робочого дня забуто ту частину фабричного законодавства, яка стосується гігієнічних правил та запобіжних заходів проти нещасних випадків та ін. Закон про відповідальність починає діяти тільки тоді, коли порушуються ці правила.

Словом, і цей додаток відзначається такою ж недбалою редакцією.

Dixi et salvavi animam meam [Я сказав і спас свою душу].

Примітки

[1] Цю передмову написав Енгельс до „Критики” при опублікуванні її в „Neue Zeit” в 1891 р. До історії опублікування див. нижче лист Енгельса до К.Каутського від 23 лютого 1891 р. — Ред.

[2] Див. лист Маркса до Бракке від 5 травня 1875 р. на стор. 5. — Ред.

[3] З’їзд соціал-демократичної партії Німеччини в Галле — перший з’їзд після скасування виняткового закону проти соціалістів — ухвалив 16 жовтня 1890 р. на пропозицію В.Лібкнехта, головного автора Готської програми, підготувати до наступного партейтагу проект пової програми. Складена Лібкнехтом ухвалена з’їздом резолюція мотивувала це рішення тим, що Готська програма, „хоч як відмінно вона виправдала себе в боях останніх 15 років, особливо в період виняткового закону, проте, в багатьох пунктах вже застаріла”. Нову програму німецької соціал-демократії було ухвалено на Ерфуртському з’їзді („Ерфуртська програма”). В порівнянні з Готською програмою вона являла великий крок вперед, але всупереч настійній вимозі Енгельса вона обминула мовчанням питання про диктатуру пролетаріату і в числі перехідних вимог не містила в собі навіть вимоги демократичної республіки. — Ред.

[4] П’ятий, Гаагський, конгрес I Інтернаціоналу в вересні 1872 р. пройшов під знаком боротьби між бакуністами, з одного боку, і Генеральною радою під керівництвом Маркса і Енгельса. — з другого. Більшість конгресу стала на бік Генеральної ради. Бакуніна було виключено. Проте бакуністи продовжували боротися проти Інтернаціоналу і після Гааги; через два-три роки формально припинив своє існування І Інтернаціонал — Міжнародне товариство робітників. — Ред.

[5] Про найголовніші принципіальні і практичні розходження між марксизмом і бакунізмом Ленін писав: „Марксизм відрізняється від анархізму тим, що визнає необхідність держави для переходу до соціалізму, — але (і в цьому відмінність від Каутського і К°) не такої держави, як звичайна парламентарна буржуазна демократична республіка, а такої, як Паризька Комуна 1871 р., як Ради Робітничих Депутатів 1905 і 1917 років”. „Тоді, після поразки Паризької Комуни, історія поставила на чергу дня повільну організаційно-просвітню роботу. Іншої не було. Анархісти не тільки теоретично були (і лишаються) в корені неправі, і економічно і політично. Анархісти невірно оцінили момент, не зрозумівши всесвітньої ситуації: розбещений імперіалістськими зисками робітник Англії, розбита Комуна в Парижі, буржуазно-національний рух в Німеччині, що тільки но переміг (в 1871 р.), напівкріпосна Росія, що спить віковим сном.

Маркс і Енгельс вірно врахували момент, зрозуміли міжнародну ситуацію, зрозуміли завдання повільного підходу до початку соціальної революції” (Ленін, „Завдання пролетаріату в нашій революції”, Твори, т. XX, стор. 132 і 133). В книзі „Держава і революція” Ленін пише: „Анархісти намагались саме Паризьку Комуну оголосити, так би мовити, „своєю”, потверджуючою їх учення, при чому вони зовсім не зрозуміли уроків Комуни і аналізу цих уроків Марксом. Нічого навіть приблизно підходящого до істини в конкретно-політичних питаннях: чи треба розбити стару державну машину? — і чим замінити її? — анархізм не дав” (Ленін, Твори, т. XXI, стор. 442). Ленінову критику позиції Бухаріна в питанні про відмінність між марксистами і анархістами в їх ставленні до держави див. статтю Леніна „Інтернаціонал молоді” (Твори, т. XIX, стор. 295-296) і в цьому виданні на стор. 35-37. До питання про основне, принципіальне розходження між марксизмом і анархізмом див. ще стор. 69. — Ред:

[6] В публікованому тут тексті „Критики” всі випущені місця відновлено. — Ред.

[7] При цьому листі Маркс надіслав Бракке свою „Критику Готської програми”. Публікуючи „Критику” в 1891 р., Енгельс разом з нею надрукував і цей лист.

Бракке в листі до Енгельса від 25 березня 1875 р. розкритикував проект Готської програми. „Ця програма для мене неприйнятна, — писав він, — і Бебель тримається тієї ж думки”. Головну увагу в своїй критиці Бракке приділив пунктові про виробничі товариства, організовані при підтримці держави. Ухваленням цього пункту партія, на думку Бракке, перетворила себе в секту, яка намагається рухати суспільний розвиток, як маріонетку. „Тому що Бебель, очевидно, вирішив боротися, — пише Бракке, — то я в усякому разі підтримаю його в міру своїх сил. Але для цього я .хотів би знати, що Ви і Маркс думаєте з цього приводу. У Вас більш зрілий досвід, Ваші погляди глибші за мої…” „Якщо Ви згодні з цим, я запропоную Бебелю виступити на з’їзді з спільним проектом програми”. Проте Бебель не виправдав сподівань Бракке і не виступив проти програми. — Ред.

[8] Август Гейб (1842-1879) — скарбник ейзенахської партії, з 1874 р. член рейхстагу. — Ред.

[9] Ігнатій Ауер (1846-1907) — секретар ейзенахської партії, згодом один з ватажків відверто реформістського крила німецької соціал-демократії. — Ред.

* Мова йде про книгу Бакуніна „Державність і анархія. Боротьба двох партій в Міжнародному товаристві робітників” (1873 р.). — Ред.

[10] Про цю тезу див. роз’яснення Леніна в його праці „Що робити” (Твори, т. IV, стор. 379-380). — Ред.

[11] Пор. в „Капіталі” (т. І, розд, V, § 1, стор. 197, Партвидав ЦК ВКП(б), 1937 р.): „Праця є насамперед процес, який відбувається між людиною і природою, процес, в якому людина своєю власною діяльністю опосереднює, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Речовині природи вона сама протистоїть як сила природи. Для того, щоб присвоїти речовину природи в певній формі, придатній для її власного життя, людина приводить у рух належні її тілу природні сили, руки й ноги, голову і пальці. Діючи за допомогою цього руху на зовнішню природу і змінюючи її, вона в той самий час змінює свою власну природу”. — Ред.

[12] Пор. в „Капіталі” (т. II, розд. І, § 2): „Які б не були суспільні форми виробництва, робітники і засоби виробництва завжди лишаються його факторами. Але, перебуваючи в стані відокремлення одні від других, і ті й другі є його факторами лише в можливості. Для того, щоб взагалі виробляти, вони повинні з’єднатися. Той особливий характер і спосіб, яким здійснюється це з’єднання, відрізняє окремі економічні епохи соціальної структури”. — Ред.

[13] Жан-Жак Руссо (1712-1778) — французький філософ і публіцист просвітньої епохи. Як представник революційного крила буржуазії („третього стану”) був теоретиком послідовної буржуазної демократії. Пристрасний проповідник боротьби проти феодальної експлуатації і абсолютизму, він боронив теорію „народного суверенітету”, яка дістала своє здійснення в плебейській революційній боротьбі якобінців. Свою критику феодального ладу Руссо обгрунтовував абстрактним, неісторичним вченням про природну рівність, про первісний щасливий комуністичний стан людства, про перевагу природи, природних властивостей над культурою, над освітою. Сучасники називали його „апостолом природи”. Маркс відзначає в листі, що Готська програма замість наукового класового аналізу суспільного ладу і законів його розвитку займається тут повторенням абстрактної проповіді, яка нагадує проповідь Руссо. — Ред.

[14] Фердінанд Лассаль (1825-1864) — німецький політик і публіцист. На початку 1860-х років, коли робітничий рух пожвавився по всій Німеччині, Лассаль заснував Загальний німецький робітничий союз, створивши цим першу масову політичну організацію німецьких робітників. В цьому його історичне значення. Однак, Лассаль, що в минулому був під впливом Маркса і в стосунках — особистих і листовних — з Марксом, що визнавав себе „учнем” Маркса, не стояв на грунті пролетарської революції. Він спрямовував створену ним партію по опортуністичному шляху, висував реформістські лозунги і пропагував шлях до соціалізму через „вільну”, тобто буржуазну, державу з загальним виборчим правом, виробничу кооперацію, підтримувану пруською державою. В найважливішому в той час політичному питанні, в питанні про об’єднання Німеччини, яке могло бути розв’язане або революцією, або династичними війнами Прусії, Лассаль грав прямо на руку пруському юнкерському урядові, вступивши в угоду з Бісмарком. „Лассаль і лассальянці, — писав в 1913 р. Ленін, — бачачи слабі шанси пролетарського і демократичного шляху, вели хитку тактику, пристосовуючись до гегемонії юнкера Бісмарка. їх помилки зводились до ухилу робітничої партії на бонапартистсько-державно-соціалістичний шлях” (Ленін, Август Бебель, Твори, т. XVI, стор. 547, 1913 р.). — „…Лассаль, — писав Ленін у 1915 р., — пристосовувався до перемоги Прусії і Бісмарка, до відсутності достатньої сили у демократичних національних рухів Італії і Німеччини. Тим самим Лассаль хитався в бік національно-ліберальної робітничої політики. Маркс же заохочував, розвивав самостійну, послідовно-демократичну, ворожу національно-ліберальній полохливості політику (втручання Прусії проти Наполеона в 1859 р. підштовхнуло б народний рух у Німеччині). Лассаль поглядав більше не вниз, а вгору, заглядався на Бісмарка. „Успіх” Бісмарка ні трохи не виправдує опортунізму Лассаля” (Ленін, Під чужим флагом, Твори, т. XVIII, стор. 104). Лассальянство на протязі всієї історії німецького робітничого руху завжди було прапором опортуністів. Під час війни 1914-1918 рр. і після неї реакційні ватажки соціал-демократії не раз висували і продовжують висувати лозунг: „Назад до Лассаля!” — Ред.

[15] Мова йде про написаний Марксом в листопаді 1854 р. статут Міжнародного товариства робітників — І Інтернаціоналу (див. про нього прим. 32). відповідний пункт статуту каже: „…економічне підкорення трудящого монополістові засобів праці, тобто джерел життя, лежить в основі рабства в усіх його формах, всякої соціальної знедоленості, розумової приниженості і політичної залежності”. — Ред.

[16] Маркс має на увазі „угоду” Лассаля з Бісмарком, про яку Маркс дізнався тільки після смерті Лассаля. В листі до Кугельмана від 23 лютого 1865 р. Маркс пише про це: „…Скоро виявилось, — докази цього потрапили в наші руки, — що на ділі Лассаль зрадив партію. Він уклав формений договір з Бісмарком (не забезпечивши себе при цьому, звичайно, ніякими гарантіями). Наприкінці вересня 1864 р. він повинен був відправитися в Гамбург і там… „примусити” Бісмарка до приєднання Шлезвіг-Голштінії, тобто проголосити це приєднання від імени „робітників”, за що Бісмарк обіцяв загальне виборче право і деякі соціалістичні шарлатанства. Шкода, що Лассалю не довелось розіграти цієї комедії! Вона виставила б його в такому смішному і дурному світлі, що раз назавжди поклала б край всяким спробам подібного роду!” Маркс не знав того, що виявилось тільки в 1928 р., а саме, що Лассаль прийшов до угоди з Бісмарком не незадовго до своєї смерті, а значно раніше, ще на початку травня 1863 року. Отже, він вступив у переговори з Бісмарком до заснування Загального німецького робітничого союзу, і можна гадати, що союз був заснований в таємній згоді з Бісмарком. Для характеристики „королівсько-пруського” соціалізму наводимо тут одне місце з листа Лассаля до Бісмарка від 8 червня 1863 р.: „…робітничий стан… схильний… бачити в короні природного носія соціальної диктатури, в протилежність егоїзмові буржуазного суспільства, якби корона, з свого боку… пішла справді революційним і національним шляхом і перетворилась з монархії привілейованих станів в соціальну і революційну монархію!” („Літописи марксизму”, VI, 1928, стор. 11). Пор. прим. 14. — Ред.

[17] Маркс називає в „Капіталі” загальну вартість продукту „вартістю продукту”, тоді як ту нову частину вартості, яку додає до нього праця, він називає „новою вартістю” або „нововиробленою вартістю”. (Пор. „Капітал”, т. І, розд. 6: „Сталий капітал і змінний капітал”; розд. 7, § 2: „Вираз вартості продукту у відносних частках продукту”; розд. 7, § 3: „Остання година” Сеніора”. Про „нову вартість'” пор. також розд. 15: „Співвідношення між ціною робочої сили і величиною додаткової вартості”.) — Ред.

[18] Про сектантський соціалізм Маркс писав у 1872 р. в брошурі („Уявні розколи в Інтернаціоналі”), спрямованій проти бакуністів: „Перша фаза боротьби пролетаріату проти буржуазії відзначена сектантським рухом. Він має своє право на існування в епоху, коли пролетаріат ще недостатньо розвинувся для того, щоб діяти як клас. Індивідуальні мислителі, піддаючи критиці соціальні антагонізми, дають фантастичне розв’язання питання, яке робітнича маса повинна тільки сприйняти, поширювати і застосовувати практично. З самої своєї природи секти, утворені такими жерцями, утримуються [від політичної боротьби], вони чужі всякій реальній діяльності, чужі політиці, страйкам, коаліціям, — одним словом — всьому рухові в цілому. Пролетарська маса лишається завжди індиферентна, або навіть ворожа їх пропаганді. Паризькі і ліонські робітники відкинули сенсімоністів, фур’єристів, ікарійців, так само як англійські чартисти і тред-юніоністи відкинули оуеністів. Ці секти, які служили підоймами руху при його виникненні, оберталися в перешкоду для нього з того моменту, кола він їх переростав, і тоді вони стають реакційними; свідчення цьому — секти у Франції, в Англії і, нарешті, лассальянці в Німеччині, які, після того як вони багато років перешкоджали організації пролетаріату, перетворились в звичайну зброю в руках поліції. В підсумку: сектантство, це — тільки дитинство пролетарського руху, подібно до того як астрологія і алхемія є дитинство науки”. — Ред.

[19] В своїй брошурі „До житлового питання” і Енгельс критикує „соціалістичну” вимогу „повного доходу праці”, полемізуючи проти системи французького дрібнобуржуазного соціаліста Прудона (див. про нього прим. 67), який теж боронив цю вимогу. Енгельс пише: „…само собою зрозуміло, що і при суспільному виробництві, яке буде обумовлене сучасною великою промисловістю [тобто при комунізмі. — Ред.], кожному зможе бути забезпечений „повний дохід його праці”, оскільки ця фраза взагалі має сенс. А сенс ця фраза має лише в тому разі, коли розуміти її розширно, таким чином, що не кожний окремий робітник стає власником цього „повного доходу своєї праці”, а що все суспільство, яке складається з самих тільки робітників, є власником сукупного продукту їх праці, продукту, який воно почасти розподіляє для споживання серед своїх членів, почасти вживає на заміщення і збільшення своїх засобів виробництва, а почасти нагромаджує як резервний фонд виробництва і споживання” (Маркс 1 Енгельс, Твори, т. XV, стор. 14). — Ред.

[20] Порівняй з цим спростуванням лассалівської вимоги „неурізаного” або „повного продукту” у Леніна в „Державі і революції”, розд. V, § 3: „Перша фаза комуністичного суспільства” — перші абзаци (див. це видання, стор. 54). — Ред.

[21] Про вимогу рівності Енгельс пише в „Анти-Дюрінгу”: “…Вимога рівності має в устах пролетаріату двояке значення. Або вона (як при самому зародженні її, наприклад, під час Селянської війни) — природна інстинктивна реакція проти кричущої соціальної нерівності, проти контрасту багатих і бідних, панів і рабів, ненажер і голодних; як така вона тільки вираз революційного інстинкту, і в цьому — але тільки в цьому — її виправдання. Абож вона — продукт реакції проти буржуазної вимоги рівності, з якої виводяться більш чи менш правильні вимоги, що йдуть далі; служачи тоді агітаційним засобом, щоб, користуючись аргументами капіталістів, піднімати робітників проти капіталістів, вона в цьому разі існує одночасно з буржуазною рівністю, з якою вона і гине. В обох випадках реальний зміст пролетарської вимоги рівності зводиться до вимоги знищення класів. Всяка вимога рівності, що йде далі цього, неминуче приводить до нісенітниць” (видання 6-е, Партвидав ЦК ВКП(б), 1936, стор. 75). В праці „Економіка і політика в епоху диктатури пролетаріату” Ленін пише про це роз’яснення Енгельса: „Енгельс давно роз’яснив в „Анти-Дюрінгу”, що поняття рівності, будучи зліпком з відносин товарного виробництва, перетворюється в передсуд, якщо не розуміти рівності в значенні знищення класів. Цю азбучну істину про відмінність буржуазно-демократичного і соціалістичного поняття рівності постійно забувають. А якщо не забувати її, то стає очевидним, що пролетаріат, який скинув буржуазію, робить цим найрішучіший крок до знищення класів і що для довершення цього пролетаріат повинен продовжувати свою класову боротьбу, використовуючи апарат державної влади і застосовуючи різні способи боротьби, впливи, дії відносно скиненої буржуазії і відносно хиткої дрібної буржуазії” (Ленін, Твори, т. XXIV, стор. 515). Див. ті місця з „Держави і революції” Леніна (в цьому виданні, стор. 54, 55, 56, 59, 60), де Ленін почасти наводить, почасти резюмує і розвиває думки, висловлені Марксом в „Критиці”.

Питання про рівність в розумінні знищення класів дістало свою дальшу конкретизацію і розвиток в доповідях товариша Сталіна на XVII з’їзді ВКП(б) і Надзвичайному VIII Всесоюзному з’їзді рад. Нова Сталінська Конституція СРСР записала вже здійснену в основному в СРСР побудову соціалістичного суспільства — знищення експлуатації людини людиною і соціалістичну рівність трудящих СРСР. — Ред.

[22] Див. роз’яснення Леніна на стор. 56 цього видання.— Ред.

[23] Див. роз’яснення Леніна на стор. 57-59 цього видання. З приводу комуністичних суботників Ленін в грудні 1919 р. казав:

„Якщо ми спитаємо себе, що являє собою комунізм у відміну від соціалізму, то ми повинні будемо сказати, що соціалізм є те суспільство, яке виростає з капіталізму безпосередньо, є перший вид нового суспільства. А комунізм є вищий вид суспільства, і він може розвиватися лише тоді, коли цілком зміцниться соціалізм. Соціалізм передбачає роботу без допомоги капіталістів, суспільну працю при найсуворішому обліку, контролі і нагляді з боку організованого авангарду, передової частини трудящих; при чому повинні визначатися і міри праці, і її винагорода. Це визначення необхідне тому, що капіталістичне суспільство залишило нам такі сліди і такі звички, як працю нарізно, недовір’я до суспільного господарства, старі звички дрібного хазяїна, які панують в усіх селянських країнах. Все це йде наперекір дійсно комуністичному господарству. А комунізмом ми називаємо такий порядок, коли люди звикають до виконання суспільних обов’язків без особливих апаратів примусу, коли безплатна робота на спільну користь стає загальним явищем” (Ленін, Твори, т. XXIV, стор. 651). Пор. ще статтю Леніна „Від зруйнування вікового укладу до творення нового” (Твори, т. XXV, стор. 151). — Ред.

[24] В томі II „Капіталу” Маркс каже: „Зрештою вузькості буржуазного кругозору, де вся увага поглинається практичними операціями, якраз відповідає погляд, що не характер способу виробництва служить основою відповідного йому способу обміну, а навпаки” (т. II, розд. IV, стор. 100, Партвидав ЦК ВКП(б), 1936 р.). Питання про підношення виробництва до розподілу, обміну і споживання Маркс докладно аналізує в своєму незакінченому „Вступі до критики політичної економії” (1857) (виданому разом з працею „До критики політичної економії”). В статті „Економічний зміст народництва і критика його в книзі п. Струве” (1894) Ленін, посилаючись на вищенаведене місце „Критики Готської програми”, писав: „Маркс протипоставляє вульгарний соціалізм — науковому, який не надає істотного значення розподілові, пояснюючи суспільний лад організацією виробничих відносин і вважаючи, що дана організація їх уже включає в собі певну систему розподілу. Ця ідея… проймає собою все учення Маркса…” (Ленін, Твори, т. І, стор. 310). — Ред.

[25] В грецькій трагедії виступи хору складалися з строф та антистроф. — Ред.

[26] Див. критику цього положення, дану Енгельсом в листі до Бебеля від 18 березня 1875 р. (стор. 23-24). Маркс і Енгельс, критикуючи цей лозунг, завжди вказували на значення союзників пролетаріату і підкреслювали величезне значення процесу переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну: „Хиба другої статті (Фольмара. — Ред.)… полягає в хлоп’ячому уявленні, що найближча революція повинна буде початися з поділу всього світу на два табори: „тут гвельфи, там гібелліни”; з одного боку — ми, з другого — вся „єдина реакційна маса”. Це значить, що революція повинна початися з п’ятого акту, а не з першого, в якому всі опозиційні партії спільно виступають проти уряду та його промахів і таким чином здобувають перемогу, після чого серед переможців окремі партії одна за одною, виживши себе, сходять зі сцени, що, кінець-кінцем, примусить народну масу цілком перейти на наш бік, і тоді вже зможе розгорнутися знаменитий рішучий бій Фольмара” (див. Маркс і Енгельс, Твори, т. XXVII, стор. 256-257).

Пор. у Леніна: .думати, що мислима соціальна революція без повстань маленьких націй в колоніях і в Европі, без революційних вибухів частини дрібної буржуазії з усіма її передсудами, без руху несвідомих пролетарських і напівпролетарських мас проти поміщицького, церковного, монархічного, національного і т.п. гніту, — думати так значить зрікатися соціальної революції. Мабуть, вишикується в одному місці одне військо і скаже: „ми за соціалізм”, а в другому друге і скаже: „ми за імперіалізм” і це буде соціальна революція!..

Хто жде „чистої соціальної революції, той ніколи її не діждеться. Той є революціонер на словах, який не розуміє дійсної революції.

Російська революція 1905 р. була буржуазно-демократичною. Вона складалася з ряду битв всіх невдоволених класів, груп, елементів населення… Об’єктивно, рух мас ламав царизм і розчищав шлях для демократії, тому свідомі робітники керували ним.

Соціалістична революція в Европі не може бути нічим іншим, як вибухом масової боротьби всіх і всіляких пригноблених і невдоволених…” (Ленін, Підсумки дискусії про самовизначення, Твори, т. XIX, стор. 269, 1916 р.). — Ред.

[27] Див. Маркс і Енгельс, Маніфест Комуністичної партії, стор. 30, Партвидав ЦК КП(б)У, 1935 р. — Ред.

[28] Абзац „Маніфесту”, з якого взято цитату, в цілому каже: „Середні верстви — дрібний промисловець, дрібний торговець, ремісник, селянин — всі вони борються проти буржуазії для того, щоб врятувати від загибелі своє існування як середнього стану. Вони, отже, не революційні, а консервативні. Навіть більше — вони реакційні, вони прагнуть повернути назад колесо історії. Якщо вони й бувають революційні, то лише остільки, оскільки мусить статися їх перехід в лави пролетаріату, оскільки вони боронять не свої теперішні, а свої майбутні інтереси, оскільки вони покидають свою власну точку зору, щоб стати на точку зору пролетаріату”. (Маркс і Енгельс, Маніфест Комуністичної партії, Партвидав ЦК КП(б)У, стор. 30, 1935 р.) — Ред.

[29] Вибори до рейхстагу, про які йде мова, відбувалися в січні 1874 р.— Ред.

[30] Див. прим. 16.— Ред.

[31] Марат (1743-1793) — одна з найвидатніших фігур Великої буржуазної французької революції, один з найенергійніших революційних агітаторів. „Берлінським Маратом” тут Маркс іронічно називає Гассельмана (див. про нього прим. 56), головного редактора „Neuer Sozialdemokrat” („Новий соціал-демократ”), центрального-органу лассальянців.— Ред.

[32] Перший Інтернаціонал, Міжнародне товариство робітників (1864-1872), під керівництвом Маркса „заклав фундамент міжнародної організації робітників для підготовки їх революційного натиску на капітал” (Ленін, Твори, т. XXIV, стор. 247). Про його історію Ленін в своїй статті „Карл Маркс” пише: „Епоха пожвавлення демократичних рухів кінця 1850-х і 1860-х рр. знову покликала Маркса до практичної діяльності. В 1864 р. (28 вересня) був заснований з Лондоні знаменитий 1-й Інтернаціонал… Маркс був душею цього товариства, автором його першої „відозви” і сили резолюцій, заяв, маніфестів. Об’єднуючи робітничий рух різних країн, стараючись спрямувати в річище спільної діяльності різні форми непролетарського, домарксистського соціалізму (Мадзіні, Прудон, Бакунін, англійський ліберальний тред-юніонізм, лассальянські хитання вправо в Німеччині і т.п.), борючись з теоріями всіх цих сект і шкіл, Маркс виковував єдину тактику пролетарської боротьби робітничого класу в різних країнах. Після падіння Паризької Комуни (1871)… і після розколу Інтернаціоналу бакуністами, існування його в Европі стало неможливим. Маркс провів після конгресу Інтернаціоналу в Гаазі (1872) перенесення Генеральної Ради Інтернаціоналу до Нью-Йорка. 1-й Інтернаціонал кінчив свою історичну роль, відступивши місце епосі незмірно більшого росту робітничого руху в усіх країнах світу, саме епосі росту його вшир, створення масових соціалістичних робітничих партій на базі окремих національних держав” (Ленін, Твори, т. XVIII, стор. 7-8). В програмі Комінтерну сказано: „Будучи єдиною і централізованою міжнародною партією пролетаріату, Комуністичний Інтернаціонал є єдиний продовжувач принципів Першого Інтернаціоналу, проводжуваних на новій, масовій основі революційного пролетарського руху”. — Ред.

[33] В „Маніфесті” сказано: „Якщо не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є насамперед боротьба національна. Пролетаріат кожної країни, звичайно, повинен насамперед покінчити з своєю власною буржуазією”. І далі: „Робітники не мають батьківщини. У них не можна відняти того, чого в них нема. Тому що пролетаріат повинен насамперед завоювати собі політичне панування, піднестися до становища національного класу, конституюватися як нація, він сам поки ще національний, хоча, звичайно, зовсім не в буржуазному розумінні” (Маркс і Енгельс, Маніфест Комуністичної партії, стор. 31, 39-40, Партвидав ЦК КП(б)У, 1935 р.). — Ред.

[34] Енгельс в 1890 р. так охарактеризував міжнародну політику Бісмарка: „Війна 1859 р. сполошила також і Прусію. Прусія майже подвоїла свою армію і поставила біля керма правління людину, яка могла позмагатися з російською дипломатією принаймні в одному відношенні: в повній нерозбірливості при виборі засобів. Цією людиною був Бісмарк. Під час польського повстання 1863 р. він в театральній позі став на бік Росії проти Австрії, Франції й Англії і зробив усе, щоб забезпечити перемогу Росії. За це цар відступив від своєї звичайної політики в шлезвіг-голштінському питанні; з царського дозволу герцогства були в 1864 р. відірвані від Данії. Потім вибухла австро-пруська війна 1866 р.; тут царя знов втішили новим приниженням Австрії, а також ростом могутності Прусії — цього єдиного вірного васала, все ще вірного навіть після стусанів 1849-1850 рр. Війна 1866 р. потягла за собою франко-пруську війну 1870 р., і цар знову став на бік свого пруського „молодця-дядька”; він паралізував сили Австрії і таким чином позбавив Францію єдиного союзника, який міг би врятувати її від повного розгрому. Але так само як Луі Бонапарт в 1866 р., Олександр в 1870 р. лишився в дурнях через швидкі успіхи німецької зброї” (Енгельс, Зовнішня політика російського царизму, Твори, т. XVI, ч. II, стор. 31).

— Про історичне значення франко-пруської війни, яка була найбільшим успіхом міжнародної політики Бісмарка, Ленін писав: „У франко-пруській війні Німеччина пограбувала Францію, але це не міняє основного історичного значення цієї війни, яка визволила десятки мільйонів німецького народу від феодального роздроблення і пригноблення двома деспотами, російським царем і Наполеоном III” (Ленін, Соціалізм і війна, Твори, т. XVIII, стор. 194, 1915 р.). — Ред.

[35] „Міжнародна ліга миру і свободи” — міжнародна організація буржуазних демократів і пацифістів, прихильників свободи торгівлі, організація, яка існувала в 1860-х і 1870-х роках. Проти цієї ліги, заснованої в 1867 р. в Женеві, І Інтернаціонал, з наполягання і під керівництвом Маркса, провадив рішучу боротьбу. Лозунгами ліги були: „Загальне братерство народів”, „Сполучені штати Европи”. Див. Енгельс про лігу па стор. 24 цього видання.— Ред.

[36] Після падіння Паризької Комуни Бісмарк зробив спробу в 1871-1872 рр. укласти формальний договір Німеччини з Австрією і Росією для спільного переслідування революційного руху взагалі і І Інтернаціоналу зокрема. Хоч формального союзу не було укладено, однак урядові органи великих держав на ділі вже тоді діяли заодно, переслідуючи революціонерів. — Ред.

[37] Енгельс, який цілком так само, як Маркс, оцінював „інтернаціональність” Готської програми, 13 серпня 1875 р. писав Генеральній Раді Міжнародного товариства робітників у Нью-Йорк: „В Німеччині… після об’єднання з лассальянцями і без того слабий зв’язок з Інтернаціоналом цілком припинився” (Маркс і Енгельс, Твори, т. XXVI, стор. 392). — Ред.

[38] Лассаль формулював цей „закон” так: „Залізний економічний закон, що визначає заробітну плату при нинішніх умовах, при пануванні подання й попиту робочої сили, є такий: пересічна заробітна плата постійно скорочується до необхідного прожиткового мінімуму, потрібного для продовження існування і розмноження” („Гласна відповідь Центральному комітетові”). Див. критику Енгельса в листі до Бебеля від 18 березня 1875 р. на стор. 25. — Ред.

[39] Ф.А.Ланге (1828-1875) — німецький вчений, філософ-ідеаліст, дрібнобуржуазно-демократичний публіцист, автор соціал-реформістської книги „Робітниче питання”. „Ланге, — писав про нього Маркс в листі до Кугельмана від 27 червня 1870 р., — в книзі про робітниче питання і т.д. (2-е видання) висловлюється про мене дуже похвально, але лише для того, щоб звеличити самого себе. Пан Ланге зробив велике відкриття. Вся історія повинна бути підведена під один великий закон природи. Цей закон полягає у фразі „struggle for life” — „боротьба за існування” (вислів Дарвіна стосовно до цього випадку стає простою фразою), а зміст цієї фрази — закон Мальтуса про народонаселення або, скорше, про перенаселення. Таким чином, замість того, щоб аналізувати „struggle for life”, як вона проявляється історично в різних певних формах суспільства, справа зводиться лише до того, щоб підганяти всяку конкретну боротьбу під фразу „struggle for life”, а цю фразу — під мальтусівську „фантазію про народонаселення”. Не можна не признатися, що це дуже глибокий метод для бундючного, пишномовного неуцтва, що видає себе за наукове, та для лінощів думки”. Про мальтусівський „закон” див. дальшу примітку. — Ред.

[40] Томас Роберт Мальтус (1766-1834) — англійський економіст — розвивав у своїй книзі „Дослід про принцип народонаселення” (1798) думку, що існує незмінний закон народонаселення, за яким населення зростає швидше (в геометричній прогресії — 1, 2, 4, 8, 16…), ніж засоби існування (виробництво останніх зростає в арифметичній прогресії — 1, 2, 3, 4, 5…). Отже, за Мальтусом, причина злиднів лежить в природній суперечності між безмежним прагненням людей до розмноження і обмеженим зростанням засобів існування. Маркс, який назвав книгу Мальтуса пасквілем на людський рід, показав нісенітність цього „закону” Мальтуса і довів, що „всякому особливому історичному способові виробництва в дійсності властиві свої особливі закони населення, що мають історичний характер” („Капітал”, т. І, розд. 23, § 3, стор. 694, Партвидав ЦК ВКП(б), 1937 р. Там же, в § 2-3 див. критику теорії Мальтуса і виклад властивого капіталістичному способові виробництва закону населення). — Ред.

[41] Лассаля вбито на дуелі в вересні 1864 р. — Ред.

[42] Луі-Філіпп (1773-1850) — король Франції в період „липневої монархії”. Липнева революція 1830 р. привела його на престол, лютнева революція 1848 р. скинула його. — Ред.

[43] Бюше (1796-1865) — французький історик і публіцист, в 1840-х роках минулого століття вождь французького католицького „соціалізму”, що виставив проти революційного робітничого руху, який посилився в той час, вимогу про створення при підтримці держави виробничих кооперативів. — Ред.

[44] „Atelier” („Майстерня”) — перший робітничий журнал (щомісячник) в Парижі. Писали в журнал, редагували і видавали його виключно робітники (1840-1848). Група „Ательє” перебувала під впливом реакційного католицького соціалізму Бюше. Політично вона підтримувала буржуазних лібералів. — Ред.

[45] „Досі, — писав Ленін восени 1916 р. з приводу цієї тези, — ця істина була безперечна для соціалістів, а в ній міститься визнаний держаки аж до переростання перемігшого соціалізму в повний комунізм” (Ленін, Підсумки дискусії про самовизначення, Твори, т. XIX, стор. 243). В цьому формулюванні уже міститься суть всього V розділу книги „Держава і революція”, який ми даємо як додаток до цього видання. Ренегат Каутський в 1922 р. так „виправив” цю тезу Маркса: „Між часом чисто буржуазного управління і чисто пролетарського управління демократичної держави лежить період перетворення одного в друге. Цьому відповідає також і політичний перехідний період, уряд якого, як правило, буде формою коаліційного уряду” („Пролетарська революція і її програма”, стор. 196, 1922 р.). — Ред.

[46] Див. примітку Леніна до цього місця „Критики Готської програми”, стор. 39 цього видання. — Ред.

[47] Німецька народна партія, або Демократична партія, заснована в 1865 р. Це була партія опозиційно, а почасти революційно настроєної дрібної буржуазії німецьких дрібних і середніх держав, головним чином Південної Німеччини. Бісмарківській політиці об’єднання Німеччини під гегемонією юнкерської монархічної Прусії вона протипоставляла створення демократичної німецької республіки. Вона була в тісному зв’язку з Міжнародною лігою миру і свободи (див. прим. 35). Вона прагнула поширити свій вплив на робітників. Вона сприяла створенню просвітніх робітничих товариств, відігравала керівну роль в щорічних всенімецьких з’їздах „німецьких робітничих товариств”. Саксонське відгалуження її, що складалося майже виключно з членів робітничих товариств, служило опорним пунктом для В.Лібкнехта і А.Бебеля, які тоді провадили агітацію в рамках „народної партії” за створення самостійної робітничої партії.

Після того як з наполягання Маркса і Енгельса в вересні 1868 р. Лібкнехт і Бебель на Нюрнберзькому з’їзді Союзу німецьких робітничих товариств добилися приєднання цього Союзу до І Інтернаціоналу, а рік по тому, в серпні 1869 р., на Ейзенахському з’їзді робітничих товариств було засновано Соціал-демократичну робітничу партію, — народна партія швидко втратила свій вплив на робітників. Ейзенахці продовжували бути в певному контакті з її лівим крилом. Про це див. прим. 59. — Ред.

[48] Мається на увазі Наполеон III (Луї Бонапарт) — французький імператор (з 1851 по 1870 р.). — Ред.

[49] „Маркс, — писав у 1913 р. Ленін про цю характеристику конституції нової гогенцоллернівської німецької імперії, — в сто тисяч разів глибше оцінив дійсну суть німецької „конституції”, ніж сотні професорів, попів і публіцистів буржуазії, що оспівували „правову державу”. Вони повзали на череві перед успіхом і торжеством німецьких тимчасових владарів. Він оцінював класову суть політики, керуючись не даним „згином” подій, а всім досвідом міжнародної демократії і міжнародного робітничого руху” (Ленін, Цаберн, Твори, т. XVII, стор. 100). — Ред.

[50] Див. увагу Леніна до цього місця „Критики Готської програми” на стор. 39 цього видання. — Ред.

[51] В.Гладстон (1809-1898) — один з найвидатніших англійських ліберальних міністрів другої половини XIX століття. Його брат, Робертсон Гладстон (1805-1875), великий торговець в Ліверпулі, ліберал, провадив пропаганду за введення прогресивних податків, які мали насамперед обтяжити велике землеволодіння.— Ред.

[52] „…Kulturkampf (боротьба за культуру. — Ред.), — писав Ленін, — тобто боротьба Бісмарка в 1870-х роках проти німецької партії католиків, партії „центра”, шляхом поліційних переслідувань католицизму. Такою боротьбою Бісмарк тільки зміцнив войовничий клерикалізм католиків, тільки пошкодив справі дійсної культури, бо висунув на перший план релігійні поділи замість поділів політичних, відвернув увагу деяких верств робітничого класу і демократії від насущних завдань класової і революційної боротьби в бік найповерховішого і буржуазно-брехливого антиклерикалізму” (Ленін, Про ставлення робітничої партії до релігії, Твори, т. XIV, стор. 69). — Ред.

[53] Пор. у Леніна (1907 р.): „соціал-демократія вважає релігію приватною справою щодо держави, а зовсім не щодо себе, не щодо марксизму, не щодо робітничої партії” (Ленін, Про ставлення робітничої партії до релігії, Твори, т. XIV, стор. 70). Пор. ще в програмі ВКП(б) пункт 13 і в Конституції СРСР статтю 124. — Ред.

[54] Тобто відповідальність за здоров’я і життя робітників при нещасних випадках і в шкідливих для здоров’я підприємствах. — Ред.

Джерело: Карл Маркс. Критика Готської програми. — Київ: Державне видавництво політичної літератури, 1938. — Стор. 3-22.

Advertisements

0 Responses to “Критика Готської програми”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: