Лєнінова «Держава і революція»

Лючіо Коллєтті

Основна тема твору — тема незабутня, тема, до якої повертаєшся подумки, коли думаєш про «Державу і революцію», це — тема революції як акту руйнівного та насильницького. Революція не може бути тільки завоюванням влади — вона має бути також знищенням старої держави. «Суть справи в тім,» — пише Лєнін, — «чи зберігається стара державна машина, … чи її руйнують…». Sprengen, zerbrechen, руйнувати, ламати — таким є весь тон твору. Лєнін полємізує не проти того, хто не бажає завоювання влади. Мішенню його нападу є не реформізм. Навпаки — він полємізує проти того, хто бажає завоювання влади, але без знищення старої держави. Автором, якого він бере на приціл, є Кауцький. Але не так Кауцький, зауважимо це, що проявився після 1917 року (прим., у «Тероризмі і комунізмі»), як Кауцький періоду боротьби з опортунізмом — Кауцький, що він бажає революції, завоювання влади, проте не бажає знищення старої державної машини.

Перше враження, що виникає у читача, що це — непримиренний, але сектантський, грубий, просякнутий «азійською несамовитістю» твір, своєрідне «вихваляння насильства заради насильства». Уявлення про «революцію», що воно, схоже, постає з твору, як здається, криє в собі зведення революції до її найбільших стихійних і зовнішніх проявів: захоплення Зимового палацу, підпал міністерства внутрішніх справ, арешт і страта членів старого уряду. І саме таке тлумачення визначало долю «Держави і революції» упродовж усього сталінського періоду, протягом більше як двадцяти п’яти років, з 1928 по 1953 рік, не тільки в Росії, але також у всіх комуністичних партіях світу. Революція, це — насильство. Кауцький — соціял-демократ, тому що не бажає насильства. Не можливо бути комуністами й не бажати насильницького захоплення влади. У цей час, до самого кінця 1953 року, той, хто, будучи активним членом комуністичної партії (в тому числі італійської), наважився б оскаржити цю необхідність насильства, опинився б у тому самому положенні, в якому сьогодні опиняється той, хто ставить під сумнів «мирний і конституційний шлях».

Не казатимемо дурниць про те, що Лєнін був противником насильства. Він виступає за збройне повстання, так само як у червні 1917 року виступає за мирний розвиток революції. Він виступає то за одну, то за иншу річ, залежно від обставин. Стосовно чого його думка залишається направду незмінною, так це що руйнування державної машини має відбутися у будь-якому разі й обов’язково.

Як може завершитися революція, визначає частково випадок: це залежить від низки подій, що їх безглуздо обговорювати апріорі. Так само не лише кількістю жертв вимірюється глибина революційного процесу. Суть революційної справи, одначе, — руйнування, від якого не можливо відмовитися (але для успішности якого насильства самого по собі недостатньо), — руйнування буржуазної держави, що в ній влада відокремлена від мас і протистоїть їм, і заміна її владою нового типу. В цьому вся суть справи.

Стару державну машину треба зруйнувати, пише Лєнін, адже буржуазна держава базується на відокремленні та відчуженні влади від мас. У капіталістичному суспільстві демократизм у ліпшому випадку «завжди стиснуто тісними рямками капіталістичної експлоатації. …більшість населення від участи в суспільно-політичнім житті усунено». Весь механізм буржуазної держави уявляє собою обмеження, що вони «виключають, виштовхують бідноту з політики, з активної участи в демократії». Будь-яка соціялістична революція, що вона залишила би недоторканою цей тип держави, зберегла би відокремлення влади від мас, а також їхню залежність і підпорядкованість.

Якщо усуспільнення засобів виробництва має означати, що суспільство, звільняючись з-під влади капіталу, стає хазяїном власного життя і перебирає на себе свідоме, плянове управління продуктивними силами, політична форма, що в ній може знайти своє завершення процес економічного визволення праці, не може не будуватися навколо ініціятиви та самоуправління продуцентів.

Тут підступаємо до центральної теми «Держави і революції». Знищення буржуазної державної машини, це — не підпал міністерства внутрішніх справ, не барикади. Все це може відбуватися, але не в них суть справи. Суть революційної справи у руйнуванні перегородки, що відокремлює владу від трудящих мас, емансипація і самовизначення цих мас, передача влади безпосередньо до рук народу. Комуна довела, пише Маркс, що «робітнича кляса не може просто опанувати готову державну машину та пустити її в рух для своїх власних цілей». Не може, адже соціялістична революція має «не передати, як бувало досі, бюрократично-військову машину з одних рук у другі», але передати владу безпосередньо у руки народу — а це неможливо, якщо цю машину не зламати.

Ось кілька рядків, над якими варто задуматися: соціялістична революція полягає не у передачі «з одних рук у другі» бюрократично-військової машини; зламання державної бюрократично-військової машини, пише Маркс, «є передумовою кожної справжньої народної революції», а «народною революція», коментує Лєнін, була тому, що «маса народу, більшість його, найглибші суспільні „низи“, придушені гнітом і експлоатацією, підводилися самостійно, наклали на всю ходу революції печатку своїх вимог, своїх спроб по-своєму збудувати нове суспільство на місці руйнованого старого».

Сенс написаного зрозумілий. Руйнування старої машини означає знищення обмежень, накинутих буржуазною державою на демократію. Означає перехід від «вузької й обмеженої» демократії до повної демократії. А «повна демократія», —додає Лєнін, — «якісно відріжняється від неповної демократії». Те, що формально може здаватися тільки кількісною зміною, у дійсності, насправжки «знаменує велетенську заміну одних установ установами принципіяльно иншого роду».

Також зрозуміле тепер значення полєміки з Кауцьким. Суперечка з Кауцьким важлива, адже вона виявляє той складний вибір, що він пізніше тяжітиме над усім досвідом робітничого руху після Лєніна. Кауцький бажає завоювання влади, але не бажає знищення держави. Суть справи, пише він, у тім, щоби легко і просто опанувати готову державну машину та використовувати її для своїх власних цілей. Хто зверне увагу на відмінність цієї формули, відкриє за невинною ріжницею у словах ріжницю набагато суттєвішу та глибшу. Для Лєніна революція, це — не лише перехід влади від однієї кляси до иншої, але також перехід від влади одного типу до влади иншого типу: ці дві речі для Лєніна утворюють єдине, адже робітнича кляса, що бере владу, це — робітнича кляса, що сама собою керує. Для Кауцького ж завоювання влади не означає створення нової влади, але просто прихід до важелів старої влади політичного персоналу, що представляє робітничу клясу, але сам робітничою клясою не є. Для одного соціялізм, це — самоврядування мас (за соціялізму, пише Лєнін, «маса населення піднесеться до самостійної участи не тільки в голосованнях та виборах, а й у повсякденному урядуванні. За соціялізму всі буду урядувати по черзі і хутко звикнуть до того, щоб ніхто не урядував»). Для иншого соціялізм, це — розпорядження владою від імени мас. За Лєніним, соціялістична революція має зруйнувати стару державну машину, адже має знищити ріжницю між самими керівниками та керованими. За Кауцьким, держава та її чиновницький апарат не треба руйнувати, адже чиновництво — себто ріжниця між керівниками та керованими — невикорінне та має назавжди зберегтися. Для Лєніна революція, це — кінець хазяїв, для Кауцького — лише прихід нових хазяїв.

Повторимо, що Кауцький, з яким тут полємізує Лєнін, це — Кауцький-марксист, що він ще твердо дотримується клясового розуміння держави. Ба більше, у його політичних поглядах окремо підкреслюється значіння робітництва. Як у всьому марксизмові II Інтернаціоналу, його клясова позиція настільки обмежена, що часто переходить у закритий корпоративізм. Усе, що Лєнін пише проти Плєханова й инших на захист марксового поняття «народна революція», можна спокійно прикласти й до Кауцького.

І все одно — попри тверду клясову позицію — уявлення про владу, яких дотримується Кауцький, вже містять у собі весь його майбутній ідейний розвиток. По суті та держава, яку не варто руйнувати, але яку достатньо просто опанувати та пристосувати для своїх власних цілей, та бюрократично-військова машина, яку не варто ламати, але треба передати «з одних рук у другі», in nuce [в зародку. — Пер.] вже є «байдужою» до клясової природи державою — вона є лише технічним або «невтральним» знаряддям, просто засобом, що він може так принести користь, як зашкодити, залежно від того, у чиїх руках опиниться.

Отже, теорія лише завоювання, але не руйнування-перетворення влади ховає в собі у початковій формі міжклясову теорію держави. Точніше кажучи, вона є безперервним коливанням між двома ворожими полюсами — нестримним суб’єктивізмом, який суть революції та соціялізму вбачає у приході до влади відомої верстви політичного персоналу, що він є, як було сказано, партійною бюрократією, і міжклясовою концепцією держави. Перший випадок нам дає так звані режими типу Ракоші: «диктатура пролєтаріяту» за дорученням, що може згодом еволюціонувати у бік концепції… «загальнонародної держави». У другому випадку маємо справу з мандаринами соціял-демократичної бюрократії: Шайдеманн, Леон Блюм, Молле, Вілсон, що вони — перебуваючи на службі у буржуазної держави та саме через службу цій державі — переконані, що так вони служать інтересам всього суспільства, «загальним» і «спільним» інтересам.

Метою нашої політичної боротьби, пише Кауцький, є «завоювання державної влади здобуттям більшости в парляменті та піднесення парляменту на ролю пана над урядом». Парлямент, як бачимо, був, є і завжди буде. Він не просто незалежний від кляс, але самостійний від самих історичних епох. Міжклясова позиція у всій красі. Формула Кауцького (та всіх його сучасних наслідувачів) навіть на рівні гіпотези не допускає, що парляментський режим може якось бути пов’язаний з клясовим ладом буржуазного суспільства. Ця формула не лише перетворює на tabula rasa [чисту дощечку. — Пер.] всю Марксову критику сучасної представницької держави, але і клясовий характер парляментського режиму, з яким ця формула все ж готова погодитися, вона бачить не в самому режимі як такому, але тільки в його відхиленнях: шахрайстві на виборах, політичній безпринципності, «закулісних змовах», політичному патерналізмові тощо — «аномаліях», що вона їх підкреслює тим охочіше, що вони дозволяють вимовляти слова про «правдивий парляментаризм», парлямент як «правдиве дзеркало суспільства», що його передрікав і Тольятті: єдиний утопізм, що його можуть уявити «старі лиси».

Здобуття більшости в парляменті та піднесення парляменту на ролю пана над урядом. Принципове питання для Кауцького — вирішити, хто командує в парляменті, або, говорячи радикальніше, зміна в уряді політичного персоналу. Що можна і треба йти далі, що суть справи полягає в знесенні відмінности між керівниками та керованими, Кауцькому навіть на думку не спадає. Його формула, це — парлямент як «пан над урядом». Народ як «пан над парляментом» — себто знищення парляментаризму як такого — Лєнінова формула.

Треба уважніше придивитися до цієї лєнінської критики системи парляментаризму, щоби зрозуміти її зміст. Це не сектантська та груба критика, безсила критика Бордіґи, викриття, що парлямент, це — «обман», «обманом» є політична демократія тощо. Такою є критика, що історично превалювала у комуністичній традиції. Це найпростіша критика, яка, неспроможна запропонувати клясової аналізи ліберальної демократії та розкрити орґанічний спосіб, у який вона постає одночасно з капіталістичним суспільно-економічним режимом, у суб’єктивістських виразах засуджує парлямент і сучасну представницьку державу як такі, що вони буцімто були навмисно «винайдені» панівною клясою для обдурювання народу (подібно до того, як, за Вольтером, реліґія була винаходом священників). Поверховість і безпорадність цієї критики стає очевидною, коли взяти до уваги, що від неї походить те саме нігілістичне глузування над проблємою демократії і структури влади у соціялістичному суспільстві, що ним до останнього часу характеризувався увесь досвід сталіністських і постсталіністських політичних верств. У «Державі і революції» ж Лєнінова критика парляменту вперше — і вперше, на це варто звернути увагу, в рямцях філософії самого Лєніна (враховуючи, що цей твір є надважливим, адже з точки зору політичної теорії він, безумовно, є його найголовнішим твором) — спромоглася відновити деякі з основних елєментів Марксової критики сучасної представницької держави. Також дуже вірно, що так на практично-політичному рівні «Держава і революція» співпадає з першою появою і відкриттям — у Лєніна — значення рад (народжених ще у часи революції 1905 року, але ним довго не відкритих), як на теоретично-політичному рівні «Держава і революція» співпадає з відкриттям, що «диктатура пролєтаріяту» є не диктатурою партії, а диктатурою Паризької комуни — тієї самої Комуни, яку ще у перші місяці 1917 року Лєнін вважав лише формою — хоча й крайньою формою — «буржуазної демократії».

Відмінність між двома точками зору кардинальна настільки, що, коли у першому випадку критика парляментаризму стає критикою демократії, у випадку з Лєніним критика парляментаризму, себто ліберальної або буржуазної демократії, є критикою антидемократичної природи парляментаризму — критика, здійснена в ім’я тієї «повної демократії» (а значить демократії якісно відмінної), що вона є радянською демократію — єдиною демократією, яка заслуговує називатися соціялістичною.

Марксистська література після Маркса не знає нічого, що могло би суперничати — хоча б приблизно — із серйозністю критики парляментаризму, яка міститься у «Державі і революції», — нічого, що одночасно було би рівною мірою просякнуте глибоким демократичним прагненням, яким від першого слова до останнього надихається Лєнінів твір. «Імперативний мандат», право представлених у будь-який момент відкликати представників, вимога законодавчої влади, яка була би «не парляментарною, а робітничої установою, законодавчою і виконавчою одночасно», в якій, отже, представники «повинні самі працювати, самі виконувати свої закони, самі перевіряти те, що виходить у життя, самі відповідати безпосередньо перед своїми виборцями» — все це означає не «реформування» парляменту (як представляється у буйній фантазії якомусь тісному таємному товариству, покірному партійній бюрократії, але «незламному» у засудженні… лєнінського парляментаризму!), але знищення парляменту, заміну його представницькими орґанами типу «рад» або «совітів», що вона, говорячи словами Лєніна, «знаменує велетенську заміну одних установ установами принципіяльно иншого роду».

Знищення держави та її наступна заміна установами «пролєтарської демократії», себто самоуправління трудящих мас. Виступ Лєніна настільки суворо послідовний, що він не зупиняється перед самими крайніми висновками: сама соціялістична держава — настільки, наскільки соціялізм (себто перша фаза комуністичного суспільства) ще потребує державу, — є пережитком буржуазної держави. «Держава відмирає, скільки капіталістів уже нема, кляс уже нема, отже, придушувати будь-яку клясу не можна. Але держава ще не відмерла зовсім, бо залишається охорона „буржуазного права“ [себто принципу „кожному за працю“ замість „кожному за потребами“], що санкціонує фактичну нерівність». Таким чином, «у першій своїй фазі, на першому свому ступені комунізм не може ще бути економічно цілком стиглим, цілком вільним від традицій чи слідів капіталізму. Звідси таке цікаве явище як затримання „вузького горизонту буржуазного права“ за комунізму в його першій фазі». Адже «буржуазне право щодо розподілу продуктів споживання має передумовою, звичайно, неминуче й буржуазну державу, бо право — ніщо без апарату, здатного змушувати дотримуватися норми права», що призводить до того, «що за комунізму,» — висновує Лєнін, — «залишається протягом певного часу не тільки буржуазне право, а навіть і буржуазна держава без буржуазії!».

Ступінь розвитку соціялізму тут вимірюється, як видко, рівнем розвитку демократії. Чим далі заходить процес зникнення держави, чим ширшою є царина самоуправління мас, тим більшу подолано відстань на шляху переходу від соціялізму до комунізму. Комунізм, це — не Волго-Донський канал, тим більше не держава. Не «вітрозахисні лісові смуги», тим більше не поліція, концентраційні табори й всемогутня бюрократія. Лєнінова ідея полягає в иншому. Але саме тому, що ця ідея досі залишається лише ідеєю, треба розбити кругову поруку та говорити відверто.

«Державу і революцію» було писано в серпні-вересні 1917 року, коли революційний процес був у повному розвитку. Не істнує Лєнінових творів, які можна було би назвати «споглядальними». Менше ніж будь-який инший твір таким можна назвати «Державу і революцію». Лєнін береться за його написання, щоби вирішити, що робити у поточній революції. Він — реаліст, який не покладається на «натхнення», політичну імпровізацію моменту, але віддає перевагу дії з повним усвідомленням того, що він робить. Таким є момент народження «Держави і революції», таким є автор цього твору. А проте сьогодні достатньо одного погляду довкола, щоби зрозуміти, що зв’язок між цією ідеєю соціялізму і соціялізмом, що істнує, не дуже відріжняється від зв’язку, що пролягає між Нагірною проповіддю і Ватиканом.

Відповідь, яка тут напрошується — але яку треба дати незворушно, обдумано та спокійно, — та, яку всі давно знають: країни, що їх ми називаємо соціялістичними, ми називаємо так лише метафорично. Ці країни вже не капіталістичні. Це країни, в яких націоналізовано або одержавлено — хоча не усуспільнено, а це зовсім инша справа — всі основні засоби виробництва. Вони є «ланками» у ланцюгу світового імперіялізму, що рветься. (І цей ланцюг досі рветься у найслабших ланках.) Такою ланкою є Китай, такими ланками є «народні демократії», такою ланкою є сам Радянський Союз. Жадна з цих країн не є — і не могла би бути — соціялістичною. Соціялізм, це — не національний, а світовий процес. Цей величенний процес — що він сьогодні насамперед набуває форми розпаду світової капіталістичної системи — є процесом, який ми переживаємо і який через свої маштаби, в світовій історії дотепер небачені, не міг би здійснитися за один день. Процес відбувається у всіх на очах. Тільки вузьколоба «конкретність» соціял-демократії, переконаної, що вона залишиться у руля назавжди, може дозволити собі розкіш не бачити цього. Саме у цю соціял-демократичну ілюзію приречений впасти всякий, хто вважає ідею «Держави і революції» застарілою. Небагато знайдеться творів, що вони ще більше на висоті часу, ніж цей. Застарів не Лєнін. Застаріла національна соціял-демократія, «побудова соціялізму в одній країні». Комунізм не може істнувати, писав Маркс, як «щось локальне» — «пролєтаріят може істнувати тільки у світо-історичному обсязі, так само, як комунізм може бути активним тільки як „світо-історичне“ явище».

Пер. з італ. за кн.: Lucio Colletti, Ideologia e società, Laterza, Bari 1970, pp. 295-304.

0 Responses to “Лєнінова «Держава і революція»”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: