Ліон Фейхтвангер
Я пишу про історичну художню літературу. Тому дозволю собі докладно не зупинятися на тій величезній кількості текстів історичного змісту, які переслідують єдину мету — розважити читача й матеріально забезпечити письменника. На кожну сотню книжок, які вважаються історичними романами, таких набереться не менше дев’яноста восьми.
Свідомо чи ні автори цих романів хочуть подарувати читачеві ту романтику, якої він, як правило, позбавлений у буденному житті, й утішити його, ніби він вивчає історію і розширює свій світогляд.
Я пізнав на власному досвіді, яким захоплюючим читанням може бути мелодрама. Пам’ятаю, дванадцятилітнім хлопчаком, лежачи влітку на траві, я, захлинаючись, читав роман «Ад’ютант імператриці». Йшлося про Катерину та її поклонників; там не було жодного слова правди, жодної гідної думки, але який величезний, барвистий, бурхливий і розкішний світ розкривався перед моєю дитячою уявою! Що за дивовижні герої жили в ньому, як вони палко кохали й ненавиділи, як незвичайно поводились, з якою хитрістю й мужністю боролися з ворогами й один з одним, а над усім цим і малим, і великим світило криваво-червоне сонце мінливої любові імператриці. Який солодкий жах, яке сум’яття почуттів від страху й співчуття аж до підсвідомої еротики породжував у мені цей довгий, плутаний і моторошний роман. І все зображене в ньому не було безтілесною вигадкою, це були факти світової історії. І Катерина, і Орлов, і Потьомкін реально існували, роки їхнього життя були вказані в енциклопедії. Якось Ф.Шіллер запитав: «Що називається всесвітньою історією і до якої межі її можливо вивчити?» Тепер, коли я прочитав цю книжку, я зміг би відповісти йому: адже я знав світ, історію, життя. З роками я, звичайно, зрозумів, що це був бульварний роман. Ні справжніх характерів, ні думок, нічого, крім захопливого сюжету на тлі історичних подій. Цього, правда, було цілком достатньо, щоб захопити і підлітка, і багатьох дорослих читачів. «Ад’ютант імператриці» був надзвичайно популярним романом.
Для тих авторів, які прагнуть не правди, а лише зовнішнього ефекту, історичні анекдоти стають благодатним живильним середовищем. Література такого гатунку не вимагає ніякої зображувальної сили, тут необхідний лише певний хист композиційної побудови, а історичне тло вже само по собі створить потрібну барвистість, правдоподібність, видимість життя.
Авторові такої продукції нема потреби розшукувати документальний матеріал. Для нього вся земля вкрита руїнами світової Історії, з них можна вибудувати сотні тисяч затишних будиночків, у яких обиватель почуватиметься легко й зручно. Спритний письменник може без особливих зусиль переінакшувати трагічні й комічні події будь-якої епохи, пристосовувати до сучасних смаків. Сама історія вдосталь насичена необхідними мелодраматичними ефектами. Вже історіографи /137/ минулого зображали людей і події в сенсаційних тонах і настільки згущували барви, що сучасному авторові досить лише трохи по-новому повернути сюжет свого роману. Правда або хоча б правдоподібність історичного переказу мало турбує творців такої літератури. В історії вони бачать саму лише інтригу й мелодраму.
…Автори бульварних романів наповнюють книжкові полиці та сцени мелодраматичними ситуаціями. І чим неймовірніший і заплутаніший сюжет, тим краще. Ось тут читач може дати волю тій внутрішній роздратованості, яку він у своїх буднях посилено від усіх приховує, тут він може здійснити ті шляхетні поривання, про які в кращому випадку просторікує в щоденному житті, крім того, він дістає можливість пережити всі ті стадії еротики, які йому, як правило, недоступні. В свою чергу, і автор може не стримувати фантазії. Те, чого читач не сприйме, якщо герой носитиме сучасний одяг, він залюбки сприйме, коли цього героя одягти в камзол або тогу. Найризикованіші пригоди й еротичні картини, про які він звик читати з певною недовірою, у костюмованому романі сприймаються ним дуже легко. «Війна і розпуста ніколи не вийдуть з моди», — зазначав ще Шекспір. І до сьогодні жорстокість і сластолюбство залишаються улюбленою темою бульварних п’єс та романів.
…Потік історичних кітч-романів різко зріс у XVIII столітті. Французькі автори найчастіше зверталися до античності й епохи хрестових походів. Не лінувалися й німці. Королева бульварного роману Бенедікта Науберг щорічно випускала одну-дві книжки; багато її романів виходили більшими тиражами, ніж «Страждання молодого Вертера». Навіть Ф. Шіллер збирався видати серію популярних історичних романів, хоча й з грошової необхідності.
В середині XIX століття Луїза Мольбах за тридцять шість років написала двісті сорок сім романів і оповідань, у тому числі двісті історичного змісту. Сповнені живописними сценами, зображенням насильства й розпусти, вони мали неймовірний успіх. 1900 року ці інтригуючі криваво-сентиментальні х витвори були розкішно видані окремою збіркою в Америці. І для сотень тисяч читачів вони стали єдиним джерелом історичних знань.
Водночас у Франції, поряд з багатьма іншими авторами низькопробних історичних романів, процвітав досить примітивний письменник — Ежен Сю. Це була людина з аристократичними манерами, яка пишалася тим, що її хрещеними батьками були Ежен Богарне й імператриця Жозефіна. День у день, перш ніж він брався до роботи, камердинер подавав йому на срібній таці білі рукавички. Лише натягнувши їх, він міг писати свої украй дешеві соціальні й історичні романи непристойного й досить грубого змісту. А що він був обізнаний із соціалістичними ідеями, то часто пересипав свою двозначну продукцію сен-сімоністськими й марксистськими ідеями і навіть жертвував чималу частку своїх літературних гонорарів на боротьбу пролетаріату. Він завзято боровся проти Другої імперії й за свої переконання був вигнаний з країни. Шістнадцять томів загальної історії Франції «Таємниці народу», написаної ним у формі роману, також сповнені сенсаційними, мелодраматичними сценами і підтасованими фактами, за якими криється лише мізерна часточка Історичної реальності, що тоне в морі пікантної приправи. Але Е. Сю щиро вірив, що він популяризує Історію, і в одній з передмов писав: «Ви, читачу, можете сказати собі: настанови і переконання, які я видобуду з цієї книжки, почерпнуті з найглибших і найчистіших джерел Історії».
XX століття остаточно затопило весь світ страхітливим потоком Історичної бульварщини. Особливо ж вона переповнила англомовні країни… Більша частина цієї продукції не має нічого спільного з мистецтвом. Автори переносять дешевий романтичний сюжет у ту епоху, якою. на їхню думку, цікавиться читач. Найчастіше це період американської революції, великого освоєння Заходу або громадянської війни. Лише в одному пункті вони розходяться з попередніми авторами подібних творів: вони старанно вимальовують історичне тло й намагаються компенсувати брак письменницького таланту сумлінним вивченням історії. Проте часто вони досягають прямо протилежного ефекту. Минуле дбайливо вичищене і виглядає як нове, але воно муміфіковане, а його герої — це ляльки, начинені соломою й тирсою… І хоча в цих романах подробиці часто викладаються із справжнім натхненням і національним колоритом, однак воскові фігури й навколишній їх світ від цього не оживають. Такі романи є в літературах усіх країн і всіх часів, але якщо автор не в змозі вдихнути життя в свій витвір, його національний пафос пропадає марно.
І все ж є ряд історичних балад, віршованих епосів, романів, написаних без смаку, які, однак, наближаються до серйозної літератури. Чимала частина Історичних творів усіх часів перебуває на межі між несмаком і мистецтвом.
Передусім це німецький професорський роман: досить вдалі історичні оповіді Г.Еберса, Ф.Дана, Г.Фрейтага.
Цікаво замислитись над тим, як могли з’явитися ці книжки. Вчені автори чесно прагнули пізнати істину, вони збагатили спеціальну літературу такими працями, які не втратили своєї цінності й понині. Але їх лякали нові факти, а часом їхня мізерність і ненадійність. Утомившись від своєї вченості, що виявила більше прогалин, аніж знань, вони шукали прихистку у фантазії. А що ці професори не були письменниками, то вони не змогли ні створити образи людей, ні відобразити життя. Але вони вміли розповідати і повною мірою розважали і повчали читача. Вплив їхніх романів був широкий і, мабуть, навіть глибокий. Роман Г.Еберса «Дочка єгипетського фараона», ща вийшов сто років тому, вплинув не менше, ніж науковий трактат з єгиптознавства. Книжка зацікавила сотні тисяч людей /138/ древніми культурами, внаслідок чого почали виділятися великі кошти на розкопки, а в багатьох університетах навіть відкрилися кафедри єгиптознавства. Роман і сьогодні вартий прочитання, але досвідчений читач посміхнеться, помітивши, як зіштовхуються археологічні й письменницькі інтереси автора. Якщо він і дає волю своїй поетичній фантазії, то відразу ж себе суворо осмикує і, усвідомлюючи свою провину, прагне компенсувати художні зайвини довгими виносками, в яких скрупульозно подає безліч документальних подробиць.
Наукова обгрунтованість — одна з головних особливостей професорського роману. Перериваючи піднесений політ фантазії, автори можуть несподівано різко повернути нас на землю, до науки.
Англійський читач, можливо, згадає численні історичні романи, написані за взірцем В.Скотта, книжки Айнсворта, Реді, Бульвера-Літтона. Серед них є й такі, в яких дивовижно поєдналися мистецтво, несмак і науковість. Довгі роки їх цінували занадто високо, сьогодні ними несправедливо нехтують.
Проте найвидатніші твори цього змішаного жанру породив французький романтизм. Можна нескінченно довго сперечатися про те, чи відносити історичні романи й драми авторів цього напрямку до художніх творів, чи вважати їх кітчем. Французькі романтики полюбляли надмірну яскравість тонів. Вони драматизували матеріал і зіштовхували протилежності.
…Найвизначніший майстер цієї школи Віктор Гюго обов’язковою основою сюжету вважав боротьбу двох протилежних начал, «чим ворожіші вони одне до одного, тим міцнішим буде сюжет».
Така теорія породжує кітч. І тому навіть сам В.Гюго не зміг повністю уберегтися від нього. Не слід розуміти мене помилково. Якщо Гете, в якого на схилі віку перебільшені ефекти викликали огиду, визнав «Собор Паризької богоматері» вкрай позбавленим смаку, то нині, як правило, риторику В.Гюго та його схильність до разючих контрастів не сприймають всерйоз. Така загальна несхвальна оцінка видається мені неправомірною; у творах цього великого поета неупереджений читач знайде чимало високопоетичних і. глибокохвилюючих сторінок. Щоправда, менш визначні праці Гюго і передусім деякі його історичні драми настільки переповнені протилежностями, які зіштовхуються, що навіть доброзичливий глядач сприймає їх нарочиту драматичність як несмак. Торкаючись людських емоцій на межі величного і смішного, поет часом упадає мимоволі в комічне… Я відчув де на виставі «Лукреція Борджіа» в «Комеді Франсез». У цій трагедії В.Гюго наочно виразив своє головне, переконання, що піднесене почуття може облагородити навіть найжахливішу натуру. П’єса широко відома й нині. Того разу публіка протягом двох актів шанобливо, схвильовано й напружено стежила за чудовою виставою. Та коли в третій дії розчинились двері святкової зали й на задньому плані з’явилися труни, серед глядачів несподівано почувся сміх, а коли Лукреція Борджіа, сповнена гніву і зловтіхи, оголосила гостям: «Панове, ви всі отруєні», глядачевий зал вибухнув реготом, і ні слава драматурга, ні мистецтво виконавців не змогли вже врятувати вистави.
Було б заманливо проаналізувати п’єси пізніх французьких романтиків, поговорити про В.Сарду або Е.Скріба, які зі спритністю штукаря вигадують нові й найнесподіваніші повороти сюжету, захоплюють глядача і постійно тримають його в напрузі своїм приголомшуючим і інтригуючим мистецтвом…
Хочеться згадати й історичний театр Е.Ростана, який примушує глядача забути про розтягнуті й почасти сумнівні ефекти завдяки блиску поезії та чудовому поєднанню трагізму з іронією. Проте я не збираюсь давати докладну характеристику цій нескінченній прикордонній зоні, сповненій суміші високої поезії й позбавленої смаку писанини.
Дозвольте ще мені кинути погляд на людину, яку високо підносили, різко паплюжили й часто осміювали; цей жанр літератури найяскравіше представлений Александром Дюма.
Більш ніж у чотирьохстах романах і п’єсах, підписаних цим ім’ям, багато що справляє комічне враження саме через нарочитість драматизму. Крім того, дивує неуважливість оповіді: нерідко в новому томі натрапляємо на героя, якого в попередньому томі було вбито. Та й мова його книжок часто банальна. Незважаючи, однак, на це, Дюма все ще надзвичайно популярний; це можуть підтвердити видавці й режисери кіно- і телефільмів усіх країну
Дюма закидали, що він штампує свої романи, проте письменник легко спростовував ці звинувачення. Володіючи багатою фантазією, він постійно вигадував нові дивовижні сюжети для п’єс і романів, але не мав часу втілювати їх. Існує думка, що своїм помічникам, яких було не менше семи, він давав тільки провідну нитку, навчав своїх методів і наказував писати швидко… Він народився для того, щоб розсіювати нудьгу, і так барвисто змалював для читачів усього світу головні події історії Франції, що вони вже ніколи не забувались…
Творячи, він відчував дитячу радість і захват. Пристрасний бонвіван, він міг забути про чудовий обід чи любовне побачення, захопившись процесом писання своїх творів. Він знаходив величезну втіху в довільному поєднанні переказів старовини, у вигадуванні продовження напівправдивих інтриг, про які розповіли письменники минулого. І читач заражається його гучною театральною веселістю, /139/ породженою розмаїттям, строкатістю і бурхливим ритмом зображуваних ним історичних подій.
До того ж він зовсім не стверджує, що події розгорталися саме так, як він їх показав. Дюма цікавився історією, невтомно читав різні історичні праці, копався в архівах, вивчав джерела, але він зовсім не покладався на так звані факти. Як і молодий Гете, він зневажливо заявляв: «Історія — тільки цвяшок, на який я вішаю свою картину». І це було справді так. його цікавив не сам матеріал, а трактування цього матеріалу… Він використовував лише найнеобхіднішу історичну сировину. Політика Рішельє була складною й заплутаною, міністра лорда Бекінгема вбили не з. політичних, а з особистих мотивів — ось приблизно й усі Історичні факти, використані в циклі романів про д’Артаньяна, томах «Трьох мушкетерів» та їх продовженні. Невідомо, чи міг державний діяч масштабу Рішельє замислити таку абсурдну інтригу, яку Дюма дозволив собі йому приписати, і навряд чи до вбивства Бекінгема призвели саме ті події, що описані в романі. І малоймовірно, щоб реальні люди могли так часто й легко уникати небезпеки, як уникають її мушкетери. Проте бурхливий потік фантазії Дюма змиває будь-який сумнів, що міг би виникнути в читача, і чим довше він читає, тим глибше занурюється в цей потік. Він залюбки вірить, що д’Артаньян удесяте вислизає від своїх переслідувачів, напружено чекає наступної схожої ситуації і йому дуже шкода, коли після надзвичайно бурхливих пригод у двадцять восьмому томі гине Портос, у двадцять дев’ятому — Атос і в тридцятому — д’Артаньян, бо при найбільшому бажанні про цих гідних любові героїв розповідати вже нема чого. Проте найдивовижніше те, що мільйони читачів Дюма певні, нібито саме з таких пригод, пристрастей та інтриг складається світова історія. їм і на думку не спадає зазирнути в енциклопедію й поцікавитися, чи насправді замислював Рішельє підступні плани, чи розв’язав він війну з Англією, як і чому вбито лорда Бекінгема. Читач завдячує авторові, який повідомив йому все до найменших подробиць і оживив минуле в нього на очах. Твори Дюма цінувалися не лише читацьким загалом, але й майстрами. Час розквіту його таланту збігся з великим і бурхливим періодом розвитку французької літератури, і Дюма багато чим посприяв цьому процесові… В.Гюго і А. де Віньї любили й цінували його. Р.Л.Стівенсон називав себе його учнем. І навіть такий скептик як В.Теккерей зізнавався, що міг цілими днями зачитуватися «Трьома мушкетерами».
Дюма був марнотратом… І в своєму приватному житті, і в творчості. В нього нічого не досягало повного розвитку. Він прагнув давати, постійно давати, швидко й щедро, через надмір своєї фантазії, свого натхнення, ентузіазму оповідача. Він збирав урожай ще недозрілим, використовуючи свою невгамовну творчу силу не задля того, щоб запалити зігрівальний вогонь, а задля незліченних і гучних фейєрверків.
При цьому не перестаєш дивуватися, як точно він завжди знаходив ту єдину форму, яка стримувала буяння, що ллється через вінця, вигаданих ним персонажів і фактів. Він вписує свої буйні вигадки, свої фантастичні сюжети в-точно названий історичний період, в історію правління якогось монарха. Він уміє переплітати, розривати й знову зв’язувати сюжетні лінії, тримати читача в постійному напруженні й приголомшувати, завжди по-новому поєднує події, що після нескінченних бур і перипетій вони вписуються в хід реальних історичних подій. Протягом століття тільки небагато письменників змогли досягти в цьому мистецтві його рівня, але перевершити його не зміг ніхто.
…Французькі письменники й драматурги того часу — В.Гюго, А.Дюма, В.Сарду, Е.Скріб, Е.Сю, як ніхто інший до них, оволоділи технікою свого ремесла.
Отже, виключний успіх романів А. Дюма грунтується, по суті, на майстерно вигаданому сюжеті. І взагалі насичений швидкий сюжет, що інтенсивно розвивається, — передумова широкого успіху будь-якого історико-художнього твору, особливо кітчу, який нічого, крім сюжету, й не може запропонувати.
Як Шахразада з «Тисячі й однієї ночі» тримала султана в напрузі очікуванням оповідання наступної ночі, так і автор мусить заінтриговувати свого читача кожним наступним розділом. Його персонажі можуть бути маріонетками, події — поверховими, позбавленими історичного підгрунтя, хай він не використовує жодного джерела, жодної думки, буде поганим стилістом, але він мусить вигадати складний сюжет, що швидко розвивається, заінтригувати, йому має бути притаманний розмах; він — бігун на довгу дистанцію, він — марафонець, а вже принесену вість йому вибачать.
Я ніякою мірою не применшую мистецтва вигадки. Критики й прискіпливі читачі дивляться на нього звисока, бо воно — основа масового мистецтва, це й детектив, і більшість передач радіо, телебачення, і кіно. З тієї самої причини сучасні митці воліють зображувати не предметність реального світу, а свій внутрішній особистий світ. На вимогу вибагливого читача автор епічного твору також має зректися сюжету, що чітко розвивається, і відтворювати лише неясну й туманну атмосферу, насичену внутрішніми образами. Роман з добре скомпонованою або хоча б напруженою дією в такого читача відразу викликає сумнів.
На мою думку, це не виправдано. Вже Арістотель, аналізуючи трагедію, визнає, що головне в ній — події і план дії («Поетика», VI розділ). Він вважає, що дія може й не служити для розкриття образів героїв, але характери мусять підлягати дії. Без дії, що має початок, розвиток і закінчення, трагедії не було б: проте, мабуть, її не було б і без характерів. /140/
У сучасній літературі сюжет не самоціль; навіть якщо він скомпонований добротно, оживити епічний твір йому не під силу. Проте й дотепер сюжет залишаються необхідною основою будь-якого драматичного та епічного твору. Переважну більшість читачів він цікавить набагато частіше, ніж усі інші особливості книжки. І нерідко сюжет отримує своє власне життя, живе в пам’яті читачів, відокремившись від поезії і змісту первинного тексту; Хвилюючу поезію біблійних притч, творів Гомера і Шекспіра, Сервантеса і Свіфта розуміють і гідно можуть оцінити лише десятки тисяч наших сучасників, а мільйони інших читачів захопили лише наївні й нехитрі історії Йосифа і Давида, Макбета і Шейлока, долі Дон-Кіхота і Гуллівера.
Я недаремно згадав про Дон-Кіхота. Основний мотив цього шедевра — спокуса і небезпека, мотив, навіяний примітивними творами минулого. Ті самі спокуса і небезпека є лейтмотивом історичного кітч-роману. Сервантес створив образ гідного любові мрійника, який настільки глибоко переживає бурхливі й безглузді пригоди рицарських романів, що вже не відчуває межі між вигадкою й дійсністю, його свідомість уже не може встояти проти фантазії. Сам Сервантес глибоко перейнявся барвистою й зовсім нісенітною пишністю рицарської романтики, він добре знав її чарівність і саме те, що поет сприймає серцем, відкидаючи розумом, робить його твір особливо захопливим. Завдяки величезній силі волі автор вистояв перед спокусою фантазії і, як пізніше Гойя в «Капрічос», визнав себе прихильником розуму. Врешті-решт, він змушує і свого дивовижного героя прозріти, вилікуватися від ілюзій і знову стати нікчемним і безбарвним ідальго Алонсо Кіханою. Марення Дон-Кіхота розсіялись, проте саме від цього він помирає.
Вже у вступі до роману Сервантес піднесено й кумедно, сумовито й алегорично визначив свою тему: спокуси й небезпеки романтичного бульварного роману. Канонік і домоуправителька чинять смішний і урочистий суд у бібліотеці рицаря. Каноніку не до вподоби огульне осудження всіх фантастичних романів, і автор солідарний з ним у цьому. Проте більшу частину цих малохудожніх творів він засуджує і, сміючись та плачучи, вони спалюють екзальтовані дурниці, які звели з розуму найрозумнішу людину Ламанчі.
Сам я, так само як і канонік, захищаю певні, часом сумнівні, історичні твори. Я б не хотів позбутися Дюма і Сарду і навіть, зізнаюсь, я іноді залюбки читаю ту чи ту книжку із сучасної продукції. Проте, як і канонік, я усвідомлюю, що в цій літературі ховається небезпечна отрута.
Масовий читач постійно боїться розумового напруження, необхідного, щоб осмислити хід історії; він задовольняється легкозрозумілою, цікавою історичною картиною, яку творить для нього кітч-література. Таке сприйняття історії ні до чого не зобов’язує. Адже, коли світова історія така, якою показують її кітч-романи, якщо вона складається загалом із безглуздих вчинків, що видаються за важливі державні діяння, з честолюбних задумів знаті, з дивовижних, авантюрних і божевільних випадковостей, одинак нічого не може змінити й читачеві нема чого замислюватись над тим, як він міг би втрутитися в події, що відбувались. Читання вульгарного історичного роману сприяє поширенню духовної інертності, воно переконує читача в його неповноцінності, здатності піклуватися лише про свої безпосередні сьогоднішні справи.
Крім того, дешева й примітивна історична белетристика псує смак читача до справжньої, непідробної історичної літератури… Він лякається напруження, необхідного, щоб зрозуміти такі твори, і позбавляє себе радості пізнання, якою може обдарувати тільки справжня історико-художня творчість. /141/
(Переклад з німецької)
Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1984. — №6. — Стор. 137-141.
Вперед 