Партизанська війна

Н. Ленін

Питання про партизанські виступи дуже цікавить нашу партію й робітничу масу. Ми вже торкалися не раз цього питання мимохідь і тепер маємо намір взятися до обіцяного нами суцільнішого викладу наших поглядів.

І.

Почнімо від початку. Які основні вимоги повинен ставити всякий марксист до розгляду питання про форми боротьби? По-1-ше, марксизм відрізняються від усіх примітивних форм соціялізму тим, що він не зв’язую руху з будь-якою одною певною формою боротьби. Він признає якнайрізніші форми боротьби, при чому не «вигадує» їх, а лише узагальнює, організує, надає свідомости тим формам боротьби революційних кляс, що виникають самі собою в бігу руху. Безумовно ворожий усяким абстрактним формулам, усяким доктринерским рецептам, марксизм вимагає уважного ставлення до масової боротьби, яка точиться, і яка з розвитком руху, з ростом свідомости мас, з загостренням економічних і політичних криз зроджую щораз нові й дедалі різноманітніші способи оборони й нападу. Тому марксизм безумовно не зарікаються ніяких форм боротьби. Марксизм ні в якім разі не обмежуються можливими і наявними тільки за даного моменту формами боротьби, визнаючи неминучість нових, невідомих для діячів даного періоду форм боротьби із зміною даної соціяльної коньюнктури. Марксизм у цім відношенні вчиться, коли так можна висловитися, у масової практики, далекий від претенсій учити маси вигадуваних від кабінетних «систематиків» форм боротьби. Ми знаємо, — говорив, наприклад, Кавтський, розглядаючи форми соціяльної революції[1], — що прийдешня криза принесе нам нові форми боротьби, яких ми не можемо передбачити тепер.

По-2-ге, марксизм вимагає безумовно історичного розгляду питання про форми боротьби. Ставити це питання поза історично-конкретною обстановою значить не розуміти азбуки діялектичного матеріялізму. В різні моменти економічної еволюції, /74/ залежно від різних умов політичних, національно-культурних, побутових тощо, різні форми боротьби висуваються на перший плян, стають головними формами боротьби, а в зв’язку З цим, своєю чергою, видозмінюються й другорядні, побічні форми боротьби. Намагатися відповісти так або ні на питання про певний засіб боротьби, не розглядаючи докладно конкретної обстанови даного руху на данім щаблі його розвитку — значить локидати зовсім ґрунт марксизму.

Такі є два основні теоретичні твердження, якими ми повинні керуватися. Історія марксизму в Західній Европі дає нам безліч прикладів, що потверджують сказане. Европейська соціяль-демократія вважає даного часу парляментаризм і професійний рух за головні форми боротьби, вона визнавала повстання в минулому й цілком готова визнати його, зі зміною коньюнктури, в майбутньому, — всупереч думці ліберальних буржуа, на зразок російських кадетів та беззаголовців[2]. Соціяль-демократія заперечувала загальний страйк у 70-х роках, як соціяльну панацею, як засіб відразу повалити буржуазію не політичним шляхом, — але соціяль-демократія цілком визнав масовий політичний страйк (особливо по досвіді Росії 1905 р,), як один із засобів боротьби, доконечний при певних умовах[3]. Соціяль-демократія визнала вуличну барикадну боротьбу в 40-х роках XIX віку, — відкидала її на підставі певних даних наприкінці XIX віку, — висловлювала готовість переглянути цей останній погляд і визнати доцільність барикадної боротьби по досвіді Москви, що висунула, за словами К. Кавтського, нову барикадну тактику.

II.

Встановивши загальні твердження марксизму, перейдімо до російської революції. Пригадаймо історичний розвиток висунутих нею форм боротьби. Спершу економічні страйки робітників (1896—1900), потім політичні демонстрації робітників і студентів (1901—2), селянські бунти (1902), початок масових політичних страйків у різних комбінаціях з демонстраціями (Ростов 1902, літні страйки 1903, 22 (9) січня 1905), всеросійський політичний страйк з місцевими випадками барикадної боротьби {жовтень 1905), масова барикадна боротьба і збройне повстання (1905, грудень), парляментська мирна боротьба (квітень—червень 1906), військові часткові повстання (червень 1905 — липень 1906 р.р.), селянські часткові повстання (осінь 1905 — осінь 1906 років).

Такий є стан справ на осінь 1906 р. з погляду боротьби взагалі. «Відповідною» формою боротьби самодержавства є чорносотенний погром, починаючи від Кишинева на весні 1903 р. і кінчаючи Седлецем восени 1906 року. За весь цей період організація чорносотенного погрому та побиття євреїв, студентів, /75/ революціонерів, свідомих робітників щораз більше поступав наперед, вдосконалюються, сполучаючи з насильством підкупленої черні насильства чорносотенного війська, доходячи до застосування артилерії по селах і містах, зливаючися з карними експедиціями, карними потягами й так далі.

Таке є основне тло картини. На цім тлі вирисовуються, — безперечно, як щось часткове, другорядне, побічне, — те явище, що його вивченню й оцінці присвячена оця стаття. Що являє собою це явище? які його форми? які причини? час виникнення й степінь розповсюдження? його значіння в загальнім бігу революції? його відношення до організовуваної й керованої від соціяль-демократії боротьби робітничої кляси? Такі є питання, що до них ми повинні тепер перейти від обчеркнення загального тла картини.

Явище, що нас цікавить, є збройна боротьба. Ведуть її окремі особи й невеличкі групи осіб. Почасти вони належать до революційних організацій, почасти (в деяких місцевостях Росії здебільшого) не належать до ніякої революційної організації. Збройна боротьба переслідуй дві різні цілі, їх треба строго відрізняти одну від одної; — а саме, боротьба ця спрямована, поперше, на вбивство окремих осіб, начальників і підкомандних військово-поліційної служби; подруге, на конфіскацію грошевих коштів як у влади, так і у приватних осіб. Конфісковані кошти почасти йдуть на партію, почасти спеціяльно на озброєння й підготовлення повстання, почасти на утримання осіб, що ведуть характеризовану нами боротьбу. Великі експропріяції (кавказька в 200 з гаком тисяч карбованців[4], московська 875 тисяч карбованців[5]) йшли саме на революційні партії насамперед, — дрібні експропріяції йдуть передусім, а іноді й цілком на утримання «експропріяторів». Широкого розвитку й розповсюдження набрала ця форма боротьби, безперечно, лише 1906 року, себто по грудневім повстанні. Загострення політичної кризи до степеня збройної боротьби й особливо загострення злиднів, голодування та безробіття по селах і в містах грали велику ролю серед причин, що породили описувану боротьбу. Як переважну й навіть виключну форму соціяльної боротьби, цю форму боротьби сприйняли босяцькі елементи людности, люмпени та анархістські групи. Як «відповідну» форму боротьби з боку самодержавства слід розглядати воєнний стан, мобілізацію нового війська, чорносотенні погроми (Седлець), воєнно-польові суди.

III.

Звичайна оцінка: розглядуваної боротьби зводиться ось до чого: це — анархізм, блянкізм, старий терор, вчинки одірваних від мас одинаків, що деморалізують робітників, відштовхують від них широкі кола людности, дезорганізують рух, шкодять революції. /76/ Приклади, що потверджують таку оцінку, легко підшу¬куються з наводжуваних щодня у газетах подій.

Та чи доказні є ці приклади? Щоб перевірити це, візьмемо місцевість з якнайбільшим розвитком розглядуваної форми боротьби — Лотиський край. Ось як скаржиться на діяльність Лотиської соціяль-демократії газета «Новое Время»[6] (з 21 (8)-го і 25 (12)-го вересня). Лотиська с.-д. р. партія (частина Р.С.-Д.Р.П.) правильно випускаю в 30.000 примірниках свою газету. В офіціяльнім відділі друкуються списки шпигів, що їх зни¬щити ю обов’язок кожної чесної людини. Осіб, що допомагають поліції, проголошуються «противниками революції», і вони під¬лягають страті, відповідаючи, крім того, своїм майном. Гроші для партії с.-д. велять людности передавати лише по пред’явленні квітанції з печаткою. В останнім звіті партії серед 48.000 карбованців доходу за рік показано 5.600 карб, від Лібавського відділення на зброю, добуті через експропріацію. — «Новое Время» лютиться, зрозуміло, проти цього «революційного законодавства», цього «грізного уряду».

Назвати анархізмом, блянкізмом, тероризмом цю діяльність лотиських с.-д. ніхто не відважиться. Але чому? Тому, що тут є ясний зв’язок нової форми боротьби з повстанням, яке було в грудні й яке назріває знову. В застосуванні до всієї Росії цей зв’язок не так ясно видно, але він існую. Поширення «партизанської» боротьби саме по грудні, зв’язок її з загостренням не тільки економічної, а й політичної кризи — безперечні. Старий російський тероризм був справою інтеліґента-змовника; тепер партизанську боротьбу веде, як загальне правило, робітник бойовик або просто безробітний робітник. Блянкізм і анархізм легко спадають на думку людям, схильним до шабльонів, але в обстановці повстання, такій ясній у Лотиськім краю, непридатність цих завчених ярличків впадаю в око.

На прикладі лотишів яскраво видно цілковиту неслушність, ненауковість, неісторичність такої звичайної у нас аналізи партизанської війни поза зв’язком з обстановкою повстання. Треба взяти на увагу цю обстановку, подумати про особливості про¬міжного періоду між великими актами повстання, треба зрозуміти, які форми боротьби породжуються при цім неминуче, а не збувати справу завченим набором слів, однакових і у кадета і у нововременця: анархізм, грабіж, босяцтво!

Кажуть: партизанські виступи дезорганізують нашу роботу. Застосуймо це міркування до обстановки по грудні 1905 р., до доби чорносотенних погромів і воєнних станів. Що більше дезорганізую рух за такої доби: чи брак відсічі, чи організована партизанська боротьба? Порівняйте центральну Росію з західньою її окраїною, з Польщею й Лотиським краєм. Безперечно, партизанська боротьба геть дужче поширилася й вище розвинулася /77/ на західній окраїні. І так само безперечно революцій¬ний рух взагалі, с.-д. рух особливо, є більш дезорганізовані в центральній Росії, ніж у західній окраїні її. Розуміються, нам не спадає на думку висновувати звідціль, ніби польський і лотиський с.-д. рух менше дезорганізовані завдяки партизанській війні. Ні. Звідціль випливаю тільки, що партизанська війна неповинна в дезорганізації с.-д. робітничого руху в Росії 1906 року.

Тут нерідко покликаються на особливість національних умов. Та це покликання виявляю особливо яскраво слабкість ходячої арґументації. Якщо річ в національних умовах, значить річ не в анархізмі, блянкізмі, тероризмі — гріхах загальноросійських і навіть спеціяльно російських, — а в чимсь іншім. Розберіть це щось інше конкретно, панове! Ви побачите тоді, що національний гніт або антагонізм нічого не пояснюють, бо він був завжди на західніх окраїнах, а партизанську боротьбу породив тільки даний історичний період. Є багато місцевостей, де є національний гніт і антагонізм, але нема партизанської боротьби, що розвиваються іноді без ніякого національного гніту. Конкретний розгляд питання покаже, що річ не в національнім гніті, а в умовах повстання. Партизанська боротьба є неминуча форма боротьби в такий час, коли масовий рух уже дійшов на ділі до повстання, і коли настають більші або менші перепинки між «великими боями» в громадянській війні.

Дезорганізують рух не партизанські виступи, а слабкість партії, що не уміє взяти в руки ці виступи. Ось чому звичайні у нас, росіян, анатеми проти партизанських виступів сполучаються з тайними, випадковими, неорганізованими партизанськими виступами, що дійсно дезорганізують партію. Безсилі зрозуміти, які історичні умови зроджують цю боротьбу, ми безсилі й параліжувати її погані сторони. А боротьба, проте, йде. Її зроджують могутні економічні й політичні причини. Ми неспроможні усунути ці причини й усунути цю боротьбу. Наші скарги на партизанську боротьбу, це — скарги на нашу партійну недолугість у справі повстання.

Сказане нами про дезорганізацію стосуються й до деморалізації. Деморалізую не партизанська війна, а неорганізованість, безладність, безпартійність партизанських виступів. Від цієї найбезперечнішої деморалізації нас аж ніяк не врятують засуди й прокльони на адресу партизанських виступів, бо ці засуди й прокльони абсолютно безсилі спинити явище, зроджуване глибокими економічними й політичними причинами. Відкажуть: якщо ми безсилі спинити ненормальне й деморалізаційне явище, то це не довід за перехід партії до анормальних і деморалізаційних засобів боротьби. Та такий закид був би вже суто ліберально-буржуазним, а не марксистським, бо вважати взагалі за анормальну й деморалізаційну громадянську війну або партизанську /78/ війну, як одну з її форм, марксист не може. Марксист стоїть на ґрунті клясової боротьби, а не соціяльного миру. За певних періодів гострих економічних і політичних криз клясова боротьба розвиваються до прямої громадянської війни, себто збройної боротьби між двома частинами народу. За таких періодів марксист повинен стояти на погляді громадянської війни. Всяке моральне засудження війни зовсім неприпустиме з погляду марксизму.

За доби громадянської війни ідеал партії пролетаріяту є войовà партія. Це річ абсолютно незаперечна. Ми цілком припускаймо, що з погляду громадянської війни можна доводити й довести недоцільність тих або тих форм громадянської війни в той або той момент. Критику різних форм громадянської війни з погляду воєнної доцільности ми цілком визнаймо й безумовно згоджуймося, що вирішальний голос в такім питанні належить практикам с.-д. кожної окремої місцевости. Але в ім’я принципів марксизму ми безумовно вимагаймо, щоб аналізи умов громадянської війни не збували заяложеними й шабльоновими фразами про анархізм, блянкізм, тероризм, щоб безглузді способи партизанських дій, застосованих ось такою пепеесівською організацією в ось такий момент, не висували як страшило в питанні про саму участь с.-д. в партизанській війні загалом.

До покликань на дезорганізацію руху партизанською війною треба ставитися критично. Всяка нова форма боротьби, сполучена з новими небезпеками й новими жертвами, неминуче «дезорганізує» непідготовані до цієї нової форми боротьби організації. Наші старі гуртки пропаґандистів дезорганізував перехід до аґітації. Наші комітети дезорганізував потім перехід до демонстрацій. Всяка воєнна дія на якій завгодно війні вносить певну дезорганізацію в ряди войовників. Звідси не можна висновувати, ніби не слід воювати. Звідси треба висновувати, що слід навчитися воювати. Тільки й того.

Коли я бачу соціяль-демократів, що гордовито й самовдоволено заявляють: ми не анархісти, не злодії, не грабіжники, ми вищі від цього, ми заперечуємо партизанську війну, тоді я питаю себе: чи розуміють ці люди, що вони говорять? По всій країні йдуть збройні сутички й бійки чорносотенного уряду з людністю. Це явище абсолютно неминуче на данім щаблі розвитку революції. Людність стихійно, неорганізовано — і саме-тому часто в невдалих і поганих формах — реагує на це явище також збройними сутичками й нападами. Я розумію, що ми наслідком слабкости й непідготованости нашої організації можемо відмовитися в даній місцевості і в даний момент від партійного проводу цією стихійною боротьбою. Я розумію, що це питання повинні розв’язувати місцеві практики, що перероблення слабких і непідготованих організацій є справа нелегка. Та коли я бачу у теоретика або публіциста соціяль-демократії не почуття /79/ суму з приводу цієї непідготованости, а гордовите самозадоволення і по-нарцисівському захоплене повторення завчених у ранній молодості фраз про анархізм, блянкізм, тероризм, тоді мені стає прикро за пониження якнайреволюційнішої в світі доктрини.

Кажуть: партизанська війна наближає свідомий пролетаріят до занепалих пропіяк босяків. Це правда. Але звідси випливає тільки те, що ніколи партія пролетаріяту не може вважати партизанську війну за єдиний або навіть за головний засіб боротьби; що цей засіб треба підпорядкувати іншим, що він повинен бути співмірний з головними засобами боротьби, ушляхетнений освітнім і організаційним впливом соціялізму. А без цієї останньої умови всі, рішуче всі засоби боротьби в буржуазнім суспільстві наближають пролетаріят до різних непролетарських верств вгорі або внизу від нього і, полишені на стихійний біг речей, обшарпуються, спотворюються, проституюються. Страйки, полишені на стихійний біг речей, спотворюються в «Alliances» — угоди робітників з хазяями проти споживачів. Парлямент спотворюється в публічний дім, де зграя буржуазних політиканів торгує гуртом і вроздріб «народньою волею», «лібералізмом», «демократією», республіканізмом, антиклерикалізмом, соціялізмом і всіма іншими ходовими товарами. Газета спотворюються в загальноприступну зводницю, в знаряддя деморалізації мас, грубого підлещування під низкі інстинкти юрби і т. д., і т. д. Соціяль-демократія не знаю універсальних засобів боротьби, таких, що відгороджували б пролетаріят китайським муром від верств, трохи вищих або трохи нижчих від нього. Соціяль-демократія в різні доби застосовує різні засоби, завжди обставляючи їхню застосування строго визначеними ідейними й організаційними умовами*.

IV.

Форми боротьби в російській революції відзначаються виличезною різноманітністю порівняном з буржуазними революціями /80/ Европи. Кавтський почасти передбачив це, сказавши 1902 року про те, що майбутня революція (він добавляв: за винятком може Росії) буде не так боротьбою народу проти уряду, як боротьбою між двома частинами народу[7]. В Росії ми бачимо, безперечно, ширший розвиток цієї другої боротьби, ніж у буржуазних революціях Заходу. Вороги нашої революції з-поміж народу малочисленні, але вони організуються дедалі більше з загостренням боротьби і дістають підтримку реакційних верств буржуазії. Зовсім природно й неминуче отже, що в таку добу, в добу всенародніх політичних страйків, повстання не зможе вилитися в стару форму поодиноких актів, обмежених дуже коротким проміжком часу й дуже невеликою місцевістю. Зовсім природно й неминуче, що повстання набував вищих і складніших форм тривалої громадянської війни, себто збройної боротьби між двома частинами народу, охоплюючи всю країну. Таку війну не можна собі мислити інакше, як ряд нечисленних, відокремлених великими порівняно проміжками часу, великих боїв і масу дрібних сутичок протягом цих проміжків. Коли це так, — а це безперечно так, — то соціяль-демократія небезпремінно повинна ставити своїм завданням створити такі організації, які б в якнайбільшій мірі здатні були керувати масами і в цих великих боях і, по змозі, в цих дрібних сутичках. Соціяль-демократія в добу загостреної до громадянської війни боротьби кляс повинна ставити своїм завданням не тільки участь, а й провідну ролю в цій громадянській війні. Соціяль-демократія повинна виховувати й підготовляти свої організації до того, щоб вони дійсно виступали, як войовà сторона, що не пропускає жадного випадку завдати шкоди силам ворога.

Це — важке завдання, що й казати. Його не можна розв’язати відразу. Як перевиховуються й вчиться у боротьбі весь народ в тоці громадянської війни, так і наші організації повинно виховати, повинно на основі даних досвіду перебудувати для того, щоб вони задовольняли цьому завданню.

Ми не маємо ані найменших претенсій на те, щоб накидати практикам якунебудь вигадану форму боротьби, або навіть на те, щоб розв’язувати з кабінету питання про ролю тих або тих форм партизанської війни в загальнім бігу громадянської війни в Росії. Ми далекі від думки бачити в конкретній оцінці тих або тих виступів питання напряму в соціяль-демократії. Але ми бачимо свою завдання в тім, щоб допомогти в міру сил правильній теоретичній оцінці нових форм боротьби, що їх висуваю життя; — в тім, щоб боротися нещадно проти шабльонів і забобонів, що заважають свідомим робітникам правильно поставити нове й важке питання, правильно підійти до його розв’язання.

«Пролетарий» № 5, 13 жовтня (30 вересня) 1906 р. /81/

До питання про партизанську війну[8].

Ми вважаймо цю резолюцію за принципіяльно правильну й відзначаймо солідарність її з твердженнями, які ми розвинули в статті «Партизанська війна». В самий текст резолюції ми пропонували б тільки кілька другорядних поправок і додатків. В п. 3 мотивів ми сказали б: «революція, не бувши спроможна в даний момент» і т. д. У властиво-резолютивній частині ми додали б заперечення «ексів», згідно з постановою з’їзду, потім зазначення, що при партизанських виступах треба зважати на настрої широких мас і умови робітничого руху. А втім ясно, що московські товариши вважають це за само собою зрозуміле.

«Пролетарий» № 5, 13 жовтня (30 вересня) 1906 р. /82/

Примітки

[1] В. Ільїч має на увазі таке місце з праці К. Кавтського «Die soziale Revolution» (1902): «Я думаю, лише одне можна тепер з певністю сказати про прийдущу революцію: вона буде зовсім не подібна до попередніх революцій» (К. Кавтський, «Содіяльний переворот. На другий день». Переклад з німецької Карпова, за редакцією Н. Леніна. Спб. 1905 р., § 7: Форми й зброя соціяльної революції, стор. 69). — 74.

[2] Беззаголовці — учасники тижневика «Без Заглавия», видаваного в Петербурзі при найближчій участі С. Н. Прокоповича, Є. Д. Кускової, В. Богучарського та В. Хіжнякова, що близько стояли до партії кадетів. Часопис став виходити з 6 лютого (24 січня) 1906 р. і на № 16 з 27 (14) травня 1906 р. припинився, як заявляла редакція, в зв’язку зі скликанням Державної Думи й неможливістю стежити за повсякденною роботою Думи в тижневику. В плятформі, що її зформулювала Є. Кускова, підкреслювано: «Ми рішучо приєднуймося до тої ще не кристалізованої у нас течії, що на Заході зв’язана з іменем критичного соціялізму». Використовуючи свої старі зв’язки з пролетарським рухом (деякі з «беззаголовців», були раніше членами Р.С.-Д.Р.П. — С. Н. Прокопович, Є. Д. Кускова), «беззаголовці», що фактично були лівим крилом кадетської партії, намагалися проводити буржуазний вплив на пролетаріят, але не здобули серед робітничої кляси жадних позицій. Пізніше «беззаголовці» брали участь у виданні щоденної газети «Товарищ». — 75.

[3] На Єнськім партайтазі (17—23 (4—10) вересня 1905 р.) німецька соціяль-демократія, під впливом, головно, боротьби російського пролетаріяту змінила своє гостро неґативяе ставлення до гасла загального страйку, визнавши його за придатне при певних умовах і в Німеччині. Про це в п. 1 ухваленої з’їздом резолюції про політичний масовий страйк сказано:

«…з’їзд заявляв, що саме в разі замаху на загальне, рівне, безпосередню й тайне виборче право, або на свободу союзів обов’язок всієї робітничої кляси є, неухильно вживати всіх заходів для відсічі.

За один із найчинніших засобів боротьби з метою запобігти подібному тактичному злочинові супроти робітничої кляси або з метою завоювати собі важне, основне право для свого визволення партайтаґ у данім випадку вважав якнайширше застосування масового страйку» («Пролетарий» № 19, стор. 17). — 75.

[4] Кавказьку експропріяцію — вчинили 26 (13) березня 1906 р. в місті Душеті Тифліської губ. шість озброєних осіб, переодягнені у форму салдатів 263 піх. полку, що стояв у Душеті; експропрійовано 315 тисяч карбованців. — 76.

[5] Московську експропріацію — вчинили с.-р. 20 (7) березня 1906 р. в Банку купецького товариства взаємного кредиту; група озброєних числом до 20 осіб, обеззброївши сторожу банку — 4 поліцаїв, експропріювала 875 тисяч карбованців. — 76.

[6] В. Ільїч має на увазі «телеграму кореспондента» в газеті «Новое Время» № 10952, 22 (9) вересня 1906 р. (а не 21 (8) вересня, як помилково зазначено в тексті), де докладно оповідаються про безкарну діяльність лотиських соціяль-демократів — «розбійників-грабіжників, керованих від міжнародньої соціяль-демократії». В тій самій газеті в № 10955, 25 (12) вересня 1906 р. вміщено другу кореспонденцію з постановою підпільних організацій, про яку говорить В. Ільїч.

Як фактичне доповнення до ст. В. Ільїча «Партизанська війна» в часоп. «Пролетарий» № 6, 11 листопада (29 жовтня) 1906 р., вміщено статтю лотиського соціяль-демократа «Латышская социал-демократия о партизанской борьбе», де автор, погоджуючися з висновками В. Ільїча, вносить ряд поправок до інформації «Нового Времени»: 1) Газета «Ціня» має тираж не 30 тисяч, як писало «Новое Время», а 12—14 тисяч, 2) у звіті Ц.К. серед 47 тисяч карбованців (а не 48, як повідомляє «Новое Время») нема ніяких 5.600 карб. на зброю від Лібавського відділу.

«Ціня» («Боротьба») — нелеґальна газета лотиською мовою — почала виходити в березні 1904 року як видання Надбалтицької лотиської соціяль-демократичної робітничої організації. По утворенні Лотиської соціяль-демократичної робітничої партії, в червні 1904 року, стала її виданням, — з 1908 року — центральним органом Соціяль-демократії Лотиського краю. Тепер «Ціня» виходить як Центральний Орган Лотиської комуністичної партії. Протягом свого двадцятилітнього існування тільки від березня до липня 1917 року і від січня до травня 1919 року «Ціня» виходила леґально; протягом решти часу (понад 20 років) — нелегально. — 77.

[7] В. Ільїч має на увазі таке місце з праці К. Кавтського «Die soziale Revolution», що вийшла 1902 року: «Якщо дотеперішні революції були обуреннями народніх мас проти уряду, то прийдешня революція, — за винятком, може, Росії, — повинна б більше мати характер боротьби однієї частини народу проти одної… Я сказав би навіть, що прийдешня революція менше скидатиметься на нагле обурення проти властей і більше на довготривалу громадянську війну… (див. К. Кавтський «Социальная революция. На другой день», переклад за редакцією Н. Леніна, стор. 71 (стор. 53 III нім. вид.) — 81.

[8] Ця замітка, що її заголовок дала редакція Творів, являє собою примітку В. Ільїча «Від редакції» до резолюції, ухваленої М.К. у вересні 1906 р. і надрукованої в «Пролетарии» № 5, 13 жовтня (30 вересня) 1906 р. Пункт 3 мотивів каже: «…3) що революція, не бувши спроможна одночасним народнім виступом зломити владу, настільки, одначе, є сильна, що не може лишатися пасивною і стихійно переходить у партизанські напади на ворога, чого особливо треба сподіватися по селах, коли почнеться бранка рекрутів…».

Резолюція визнає: «1) що за переживаного моменту єдино правильною тактикою буде тактика наступу; 2) що партія повинна організувати партизанську війну проти уряду по містах і селах: нищити найактивніших урядових діячів, захоплювати бойові засоби, руйнувати пляни уряду тощо; 3) закликаючи весь народ підтримувати партизанську війну, самі виступи організовувати під безпосереднім проводом партійних установ». — 82.

* Більшовиків с.-д. часто обвинувачують в легковажно-сторонничім ставленні до партизанських виступів. Не завадить тому нагадати, що в проекті резолюції про партизанські дії та частина більшовиків, що їх обороняв, висувала такі умови їхнього визнання: «ексів» приватного майна не допускалося зовсім; «ексів» казенного майна не рекомендувалося, а тільки допускалося їх під умовою контролю партії й повернення засобів на потреби повстання. Партизанські виступи у формі терору рекомендувалося проти насильників уряду й активних чорносотенців, але при умовах: 1) зважати на настрій широких мас; 2) брати на увагу умови робітничого руху даної місцевости; 3) дбати про те, щоб сили пролетаріяту не витрачалося намарно. Практична відміна від цього проекту тої резолюції, яку принято на об’єднавчому з’їзді, є виключно в тім, що не допущено «ексів» казенного майна.

Джерело: Н. Ленін. Твори. Том X. 1906-1907. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1932. — Стор. 74-82.

Advertisements

0 Responses to “Партизанська війна”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.




Травень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Жов »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements

%d блогерам подобається це: