Іштван Месарош
Головною спадщиною 1848 року є рішуче втручання робітничої кляси — та, ширше кажучи, народних мас — у формування історичних подій, що яскраво освітлює певні нерозв’язні структурні недоліки істнуючого суспільного ладу та в такий спосіб примушує внести до порядку денного на майбутнє багато невирішених питань.
Друга Республіка (1848)[1] у Франції спочатку намагалась бути «соціяльною республікою», започаткувавши важливі реформи. Арман Барбес[2] формулює вимогу, що політичні реформи мають бути лише засобами соціяльних реформ. Відтоді знову ізнову повертається велика дилєма, позаяк політичні реформи часто використовуються просто для зміцнення встановленого ладу без будь-яких серйозних намірів започаткувати суспільні перетворення. Дійсно часто соціяльні реформи, що їх мусили були запроваджувати під тиском народу, скасовувались у рамках консервативної та реставраційної політики. Наприклад, під час революційного бродіння у Парижі 25 лютого 1848 р. було проголошено «право на працю», а з метою боротьби з прокляттям безробіття відкрито мережу «національних майстерень». Одначе не минуло й чотирьох місяців, коли 21 червня цей захід було анульовано, а «національні майстерні», покликані допомогти безробітним, зачинено.
Складне питання безробіття попри неодноразові проґрами його подолання сьогодні стоїть гостріше, ніж коли-небудь раніше, як це визнають навіть окремі правдиві ліберал-демократи (наприклад лорд Беверидж у книзі «Повна зайнятість у вільному суспільстві»[3]). «Право на працю», схоже, перетворилось на недосяжний ідеал, що тяжіє над демократичною політикою.
Яка іронія! Хоча без найактивнішої участи народних мас досягти навіть найближчих своїх цілей не може жадна демократична революція (так відбувається, починаючи не тільки з 1848 р., але вже від часів Французької революції 1789 р., коли робітнича кляса виступила як важлива частина «третього стану»), вимогами мас, як правило, нехтують, а виконання вимог зривають чи навіть повністю скасовують, щойно маси принесуть необхідні жертви.
Клясові прагнення народних сил, що вони беруть участь у демократичних революціях, мають тенденцію виводити ці революції за традиційні політичні межі та перетворювати їх на соціяльні революції. Навіть такий політичний діяч як Мадзіні[4] визнає цю дилєму, коли заявляє, що «війну правителів треба перетворити на війну народу». Час минає, а на історичній сцені з’являються чимдалі радикальніші сили зі своїми особливими вимогами. А відповіддю тих, хто хоче зберегти все в керованих політичних межах, часто є найжорстокіші репресії. Поразка і навіть ліквідація найрадикальніших сил, що вони намагаються висунути свої вимоги на авансцену та в такий спосіб розширити межі революцій, учасниками яких є, в історії трапляються дуже часто — від страти Бабьофа[5] і його прибічників до придушення робітничого повстання у Відні в жовтні 1848 р.[6] і кривавої помсти габсбурзької монархії Угорській революції у жовтні 1849 р.[7]. Навіть Палмерстон[8] засудив габсбурзьке кровопускання в Угорщині, заявивши, що «австрійці — найлютіші звірі з-поміж тих, хто фальшиво заявляв про своє право вважатися цивілізованою людиною», хоча коли в грудні 1848 р. Ласло Салаї[9], посланець Кошута[10] в Лондоні, запитав про допомогу дипломатичними каналами, міністерство Палмерстона заявило, що «Британський уряд не знає нічого про істнування Угорщини інакше, як у межах Австрійської імперії».
Властиву лоґіку революційних виступів з їхнім невблаганним прагненням радикалізації через антаґоністичні клясові інтереси, якими вони чреваті, чітко усвідомили Маркс і Енґельс у «Маніфесті комуністичної партії». Наступні історичні події — Париж-1871, Росія-1917, Угорщина-1918, антиколоніяльні рухи та революції, повалення Альєнде, розпад радянської системи тощо — показують, що не просто неможливо у царині нагальних суспільних проблєм і суперечностей обмежитися традиційними політичними рішеннями, але також що міць капіталу у ствердженні своєї влади більша, ніж гадалось.
На серйозне обговорення заслуговує надважливе, але занедбане питання того, що втілення реальної демократії (базованої, звісно, на реальній рівності) є для соціялістів безумовним обов’язком — про це свідчать гіркі поразки минулого. Від тягаря цього завдання не звільнить навіть покликання на те, що в політичний науці поняття «демократія», як правило, вживається у формально-юридичному, звужуючому значенні та проголошується — іноді з щирого переконання, а частіше з метою цинічно замаскувати одверто експлоататорські приватновласницькі інтереси — ціллю самою по собі, покликаною сприяти збереження пануючого суспільного ладу. Суміжне питання: що ж трапилось з «рівністю і братерством» з відомого потрійного визначення революційних цілей, з яких тепер поважать тільки «свободу» (хоча й вона чимдалі частіше звучить як пусте слово)? Чому так сталось, що у суспільних наслідках демократичних політичних революцій не знайшлося місця для реальної рівности, причому «рівність результату» спочатку відкинули на користь «рівности можливостей», а потім і цю «рівність» звели до стану втрати будь-якого практичного змісту?
Одним з найважчих питань, що його ретельно уникає традиційна політична теорія, стосується відношення між політичною демократією й успішними імперіалістичними державами, такими як Анґлія, Франція і Сполучені Штати Америки. Це питання ускладниться ще більше, щойно ми звернемо увагу на «подвійну бухгалтерію», до якої вдаються ці імперіялістичні держави, коли йдеться за узгодження політики поступок у сфері політичної демократії вдома із застосуванням найжорстокіших заходів гноблення (включаючи збройне насильство) в країнах, що перебувають під їхнім контролем. Варто не забувати не тільки створену ними колоніяльну систему, але й те, як у постколоніяльні десятиліття вони встановлювали та підтримували ріжні диктатури, що утворювали невід’ємну частину «вільного світу».
У зв’язку з вищесказаним ми маємо пригадати, як 1918 року «демократичні країни-союзниці» Анґлія, Франція та США вели підривну діяльність проти демократичної революції в Угорщині під проводом Міхайя Карої[11] і як 1919 року вони, не соромлячись, нав’язали країні протофашистського диктатора адмірала Міклоша Горті[12].
Сучаснішим ріжновидом того самого політичного курсу та псевдодемократичної законности є те, як сьогодні стурбованість питанням прав людини цинічно використовується в інтересах зміцнення імперіялістичного панування і ствердження геґемонії США. Зовсім недавно ця політика отримала — з відповідним обґрунтуванням — назву «імперіялізм в інтересах прав людини»[13].
Останнє, про що варто сказати, це питання інтернаціоналізму. Знову ж таки воно постає у формі гострої дилєми. З одного боку, вимоги висуваються від імени конкретних національних утворень, адже вони мають бути спрямованими проти національної правлячої кляси та ладу. З иншого боку, умовою успіху повстань є певна форма інтернаціональної солідартности та допомоги, адже панівний лад завжди може розраховувати на підтримку з боку правителів і гнобителів сусідніх країн, про що наочно свідчить доля революцій 1848 року, так само як инших пізніших революцій від 1871 р.[14] до сьогодення. Хоча виступи 1848 року своїми прагненнями були переважно національними, в них проявилось багато спільних рис. Ось чому можна бачити, як повстання перекидались з однієї країни на иншу зі швидкістю лісової пожежі (24 лютого — Париж, 13 березня — Відень, 15 березня — Будапешт, 17 березня — Краків, 18 березня — Мілан, 21 березня — Львів, 22 березня — Венеція, 25 березня — Загреб). Тим-то робітниче повстання у Відні у жовтні 1848 р. відкрито сподівалось на переможні угорські війська — міжнародну допомогу, що вона з низки причин не матеріялізувалась, а отже віденські робітники зазнали поразки від численніших імперських військ. Складній взаємозалежності між національними прагненнями й інтернаціоналізмом приділялось у марксистській літературі недостатньо уваги, за що соціялістичних рух заплатив дорогу ціну. Ситуація, спричинена початковим браком уваги, безмірно погіршилась зі ствердженням геґемоністських державних інтересів Радянського Союзу часів Сталіна та його наступників. Инший вимір національного питання стосується проблєматичної стратегґії, що її дотримувалсиь в антиколоніяльній боротьбі; керівну ролю у визволенні передавали національній буржуазії, а наслідки цього добре відомі — поразка та добровільне підпорядкування колишніх колоніяльних територій несправедливим відносинам залежности в рамках постколоніяльного суспільно-економічного порядку, що склався в умовах панування невеличкої купки домінуючих капіталістичних країн-«метрополій». Зрозуміло, що місцеві діячі, отримуючи вигоду від експлоататорської системи, яка переплела між собою всі народи, не могли висунути істнучому суспільному ладові жадної серйозної альтернативи — від цього ладу залежало збереження їхніх привілеїв. Треба також підкреслити, що після розпаду радянської системи національне питання хибно тлумачили як «спадщину комунізму», так наче капіталістичні країни були застраховані від подібних проблєм. З-поміж инших країн Канада — живе спростування такого перекручення цього питання[15].
Нерозв’язання національного питання — так само як инші окреслені вище дилєми та суперечності — пояснюється ворожою, антаґоністичною обумовленістю всієї системи капіталу від найдрібніших виробничих і розподільчих «мікрокосмів» до найскладнішої структури ухвалення рішення. З цього випливає, отже, що практичне розв’язання цих проблєм можливе тільки через докорінну зміну самої системи.
Примітки
[1] Друга Республіка проістнувала у Франції з лютого 1848 р., коли після падіння монархії було сформовано тимчасовий уряд, до листопада 1852 р., коли сенат проголосив відновлення імперії (Другу Імперію). — тут і далі прим. «Вперед».
[2] Арман Барбес (1809-1870) — французький революціонер, учасник невдалого антимонархічного повстання 12 травня 1839 р. і революції 1848 р.
[3] Вільям Генрі Беверидж, 1-й барон Беверидж (1879-1963) — анґлійський економіст, носій проґресивних і реформаторських ідей, фахівець з питань праці, зайнітости та соціяльного страхування. Книга «Повна зайнятість у вільному суспільстві» (Full Employment in a Free Society) вийшла друком 1944 р.
[4] Джузеппе Мадзіні (1805-1872) — італійський публіцист, революціонер, активний діяч національно-визвольного руху та засновник багатьох революційних орґанізацій. Прагнув створити єдину, незалежну, республіканську Італію через народне повстання, що його мають підняти змовники.
[5] Ґракх Бабьоф (1760-1797) — французький революціонер й орґанізатор «Змови рівних» («Змови в ім’я рівности»). Спільно з якобінцями й елєментами, опозиційними до термідоріянської реакції, змовники плянували підняти повстання, скинути Директорію і відновити у Франції Конституцію 1793 року. Змову було розкрито, й Бабьофа ґільйотинували.
[6] Робітниче повстання у Відні 6-31 жовтня 1848 р. — останній акт Австрійської революції 1848 р. Жорстоко придушене армією.
[7] В придушені Угорської революції у червні—вересні 1849 р. брали участь не тільки австрійські, але й російські війська.
[8] Генрі Джон Темпл, 3-й віконт Палмерстон (1784-1865) — анґлійський політичний діяч з табору віґів (лібералів), міністер іноземних справ (1830-1834, 1835-1841, 1846-1851, міністер внутрішніх справ (1852-1855) і прем’єр-міністер (1855-1858, 1859-1865).
[9] Ласло Салаї (1813-1864) — угорський юрист, публіцист, історик і державний діяч, учасник Угорської революції 1848-1849 рр., двічі обирався до угорських державних зборів (у 1843 і 1861 рр.).
[10] Лайош Кошут (1802-1894) — угорський юрист, публіцист і політичний діяч, один з керівників Угорської революції 1848-1849 рр., правитель-президент Угорщини з травня по серпень 1849 р.
[11] Міхай Карої (1875-1955) — угорський аристократ (ґраф) і політичний діяч, прибічник ідеї незалежної Угорщини, прем’єр-міністер (листопад 1918 р. — січень 1919 р.) і президент (листопад 1918 р. — травень 1919 р.) Угорської Демократичної Республіки.
[12] Міклош Горті (1868-1957) — австро-угорський військовий і політичний діяч, контр-адмірал (1917) і головнокомандувач (1918) австро-угорського флоту, орґанізатор контрреволюції та військової інтервенції проти Угорської Радянської Республіки, реґент Королівства Угорщина (1920-1944).
[13] «Імперіялізм в інтересах прав людини» (анґл. human rights imperialism) — використання випадків порушення прав людини у країнах «третього світу» як приводів для втручання у внутрішні справи цих країн або військових інтервенцій з боку країн Заходу.
[14] 1871 р. — мається на увазі Паризька Комуна.
[15] Мається на увазі Квебек — канадська провінція з переважно франкомовним населенням, в якій двічі — у 1980 і 1995 рр. — проходили референдуми щодо відокремлення від Канади.
Пер. з анґл. за: István Mészáros, “The Legacy of 1848 and the Dilemmas of Democratic Revolutions”, in: Moggach Douglas and Browne Paul Leduc (eds.), The Social Question and the Democratic Revolution: Marx and the Legacy of 1848, Ottawa, Ont.: University of Ottawa Press, 2000, pp. 43-46.
Вперед 
0 Відповіді to “Спадщина 1848 року та дилєми демократичних революцій”