Утопія з-за ґратами

Е.П. Томпсон

Р. Баро, „Альтернатива в Східній Европі”, переклад Д. Фернбаха (Нью Лефт Букс, 1978).

Ми ще чутимемо багато про Рудольфа Баро й, тому, може нам корисно було б тепер зробити резюме фактів.

Його справа важлива…, тому що пророблена Баро аналіза — найсуттєвіша, найоб’єктивніша й (кінець кінцем) найоптимістична, що досі появилася від критика, хто рішив лишитися внутрі тих суспільств і звідти боротися за зміни.

Баро родився 1935 р.; вступив до (Комуністичної) Партії Соціялістичної Єдности коли йому було дев’ятнадцять років; студіював філософію; і, до арешту в серпні 1977 р., служив на різних посадах у партії, в народному господарстві й в державному апараті. /74/

Два важливі документи описують його політичну еволюцію. Перший, це його недавній лист з тюрми (передрук у „Бюлетені в обороні Баро”…). Другий, це майстерно побудований авто-інтерв’ю, приготований ще до випуску своєї книжки — із знанням, що після випуску не дадуть висловлюватися — і який передрукований в Socialist Register за 1978 р.

У них Баро пояснює „інкубацію” свого інакодумства від 1961-1968 рр. Він стежив з зростаючим хвилюванням за подій „Празької Весни” в цьому ж останньому році. Нарешті, 21 серпня 1968 р. радянські танки розбили всі надії Чехо-Словаччини на самовизначену трансформацію.

„У перших годинах і днях після інтервенції щось у мені змінилося назавжди.” Його думки вже не вміщалися в рамки „реформ” партії, держави та її ідеології: їх треба було знести й наново побудувати.

Спочатку він склав листа-заяву про свій виступ з партії. Потім передумав. „Я хочу їм дати таку відповідь проти якої вони були б такі безсилі як і ми були проти їхніх танків.” Він взяв курс, що привів його до цієї книжки.

Ідучи наміченим шляхом, він виявив неабияку прозорливість і самодисципліну. Треба ж було студіювати, перечитати всі критики „реально існуючого соціялізму” яких тільки можна було роздобути в Східній Німеччині.

Тим часом він продовжував виконувати свою нормальну працю в середніх лавах менажерського штату східньо-німецької промисловости, здобуваючи ввесь час цінний досвід. Треба було замкнутися в „чернече” двоїсте життя: працюючи партійним службовцем вдень, студіюючи й пишучи ніччю. /75/

Нарешті, він був задоволений своєю працею й через старанне плянування зумів забезпечити появу своєї книжки у видавництві профспілкової федерації Західньої Німеччини. За це його, звичайно, арештовано, обвинувачувано в шпигунстві для Західньої Німеччини, і в липні цього року (1979” на закритому суді дано вісім років ув’язнення.

(Тут застережую проти приймання привичних, самозадоволених поз: не забуваймо, що пута „державних секрет” — і поліцейська ментальність, яка нерозлучна з нею — не виключна власність Східньої Европи. Тільки кілька тижнів тому, коли розпочався суд над ЕйБіСі, деякі журналісти передбачували вирок восьми років для Джона Беррі за багато тривіяльнішу провину супроти нашого секретного державного апарату.)

Нью Лефт Букс у свій час видало ряд значних книжок — і також кілька таких без яких можна було б обійтися — але ніколи книжки тривалий вплив якої буде такий важливий.

„Альтернатива в Східній Европі” поділена на три частини. Перша — яка й написана перше — найменше цікава. Баро, намагаючись зрозуміти сьогоднішній державний апарат, шукає за історичною ґенеалогією в азіятських, античних і, навіть, інкській бюрократіях.

Забагато уваги приділено розподілові умової й фізичної праці як причина ґенези бюрократії, а замало іншим чинникам, що обумовили клясовий розподіл.

Проте, той, хто знаходить цю історичну частину непереконливою, не повинен все ж таки покидати книжку. Друга — головна — частина розглядає анатомію реально існуючих соціялістичних суспільств і в ній читач знайде глибоке ознайомлення з проблемою, Склад думки Баро оформлений марксистською політичною /76/ культурою й в його методі відіграє деяку ролю протиставлення дійсного стану з писаннями Маркса. Однак, для нього немає священних текстів чи катеґорій.

Він відкидає погляд на „реально-існуючий” протосоціялізм який вбачає в цих суспільствах конфлікт між робітничою клясою й „новою клясою” менажерів. Таке представлення справи він вважає неплідним.

Його критика спирається на двох аналізах. Перша, це аналіза труду в цих суспільствах, ієрархічної системи винагороджень і виплат, функції освіти в розподілі привілеїв, і т.д. Друга, це всебічна критична аналіза державного апарату. У цих аналізах він часто черпає з власного досвіду: накладання робочих норм на байдужу робочу силу, безглуздість і негнучкість бюрократичної системи правління, переродження марксистської ідеології в заяложену й лицемірну філософію пануючих, конфлікти між самими бюрократами.

Проникливість і принциповість його розуму тоді шукає узагальнень вищого порядку: де, в цих суспільствах, логіка процесу, де слабі точки й де пункти потенційної зміни?

Він твердить, що ціле суспільство зведене до стану „підлеглого” супроти правлячих, що горизонтальні лінії комунікації порозривані, що суспільство розвалюється під тягарем домінації й від зневажання всякої ініціятиви. Проте, він вважає, що рівночасно виробляється невикористаний потенціал, „додаткова свідомість” яка віщує щось інше.

Третя частина теж блискуча, хоч під іншим оглядом. Вона відверто утопічна. Баро пропонує дисидентам розірвати з державою й створити „Ліґу комуністів”, принципову організацію яка б дала цій „додатковій свідомості” можливість виявити себе, боролася б за демократизацію держави (із зовні), заставила б пляніфікаторів звітувати перед /77/ суспільством (і бути відповідальним новим визначенням людських потреб, а не тільки рабській погінці за „зростом”, або „конкуренції з капіталістичним Заходом”), боролася б за децентралізацію держави й її перебудову на засадах федералізму, і домагалася б гуманізації освіти й труду… І багато іншого. Подане тут тільки присмак тієї складної арґументації багатої перспективи, що виявляє автор. Перспектива ця відважніша й оптимістична ніж яка-небудь із привичних на Заході — словами Реймонда Уілліямса на лондонському симпозіюмі 2 грудня (1978 р.) з приводу появи книжки: вона викликає нас написати „Альтернативу в Західній Европі” — і хто на цьому боці зумів би подати подібну утопічну перспективу?

Як погоджувалися деякі доповідачі на цьому ж симпозіюмі, довго буде поки ця книжка „осядеться”. Вона розвиває старі арґументи новими, конструктивними методами, впроваджує теми спільної боротьби (Сходу і Заходу) і було б помилкою занадто швидко рішити за чи проти яку-небудь з його пропозицій.

Я сам не погоджуюся з деякими твердженнями. Мені не подобається поняття „додаткової свідомости” яку висуває Баро. Якщо він має на увазі ту свідомість, що не втискається вигідно в визначення домінантного й геґемонічного світогляду, то така свідомість завжди існувала, Можна вбачати в історії пюританства чи малих дисидентських сектів виявлення такої ж „додатковости”.

І не можу я погодитися, що ця „додатковість” появляється тільки як продукт освіти в розвиненому суспільстві: висока освіта в людині може бути сполучена з надзвичайною вбогістю критичного мислення, і часто в історії неграмотні люди заперечували визначення панівного устрою… Такий підхід веде до занадто інтелектуальної стратегії, віддаючи справу дисидентства просвітителям і духовним /78/ провідникам. І, також, ця програма однієї „Ліґи комуністів”, що вела б боротьбу, лишав замало місця національним відмінностям і спонтанним і непередбаченим подіям.

Щодо моєї власної утопічної перспективи, я передбачаю, що коли б пробитися через вертикальні лінії державного апарату й нав’язати вільно горизонтальні лінії комунікації, тоді повстала б цілком нова ера політичної винахідливости. Ґеній умілости й винахідливости в політичному житті, який принадлежав давньому грецькому світові, засвітив би на Сході, і в цьому новому поштовху, досвід практичних людей, їх винахідливість у людських і суспільних відносинах, відограв би більшу ролю чим в сценаріо Баро.

Одначе, треба підкреслити, що Баро ніяким способом не елітист.

Його наголошування — еґалітарних відносин і самовизначення людських потреб — на місці того накладання їх згори, ніби то як зрозумілу передумову пляну — переконує нас у протилежному . Якщо він у цей час наголошує інтелектуальну опозицію, це тому що, в теперішніх умовах, саме ця опозиція найбільше виявляє себе.

Його теми в’яжуть Схід і Захід у спільній боротьбі. Однією з перших точок на порядку денному цієї боротьби повинне стояти звільнення Р. Баро і найширше розповсюдження його книжки для дискусії в тому ж самому конструктивному й недогматичному тоні в якому вона написана.*

Щодо висновків цієї дискусії, — Баро пише з тюрми з привичною йому впевненістью: “Моя пісня літає по світі — чого б мені ще бажати!” І додає в своєму авто-інтерв’ю перед неминучими тюремними воротами: “Я завжди вірив у силу ідеї й слова. Я завжди вірив, що важливо, щоб людина була певна / 79/ себе й переконана в своїй справі, щоб вона у власній душі не уступала, коли рішальний момент настає. Маркса самого я не уявляю без такої переконаности.”

* 3 нагоди 30 ліття заснування Н.Д.Р. була проголошена амнестія для 3 000 в’язнів, між ними і Баро. Сьогодні Баро живе в західнім Берліні і викладає курси в Вільному Університеті. /80/

Джерело: «Діялог» (Торонто). — Ч. 2 (1979). — Стор. 74-80.

Advertisements

0 Responses to “Утопія з-за ґратами”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

This site uses Akismet to reduce spam. Learn how your comment data is processed.




Березень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Тра »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements

%d блогерам подобається це: