Й.Артуський
(ВІД РЕД.: Це є дещо скорочений переклад статті з центрального органу Бунду в Ізраелі «Унзер Цейт», що виходить в Тель Авіві. Автор статті — керівник ізраельського Бунду. Відважні й чесні позиції, висловлені в цій статті по такому складному питанню, як ізраельсько-арабський конфлікт, .заслуговують на признання).
Ізраельський уряд був поставлений перед дилемою, коли Англія й Франція скапітулювали перед рішення ООН і відтягли війська з Суезу: він не міг продовжувати ігнорувати постанови ООН і йому не хотілося, щоб здобич воєнної перемоги вислизнула з його рук. Через це він рішився на широкозакроєну політичну боротьбу, щоб врятувати все що, можливе, з Сінайської кампанії.
В газеті «Давар», органі партії Мапай (керівна партія в урядовій коаліції, — РЕД.), про це читаємо: «Наші цілі зустрічають спротив найсильніших сил світу, які хочуть обмежити й зменшити плоди нашої перемоги. Ясно, що ми не дістанемо стільки, скільки хочемо, але те, скільки ми дістанемо, залежатиме від вислідів політичної боротьби, яку наш уряд зараз починає на світовій арені.».
Але, не зважаючи на політичну боротьбу, уряд Ізраелю був змушений після двох місяців тяганини відійти майже з цілого Сінайського півострова і тим самим віддати найбільші «плоди перемоги».
Становище стало дуже напруженим, коли прийшла черга віддавати затоку Акаби й смугу Ґази. Ізраельський уряд вирішив стояти міцно й не покорятись постановам ООН. Розпочалася інтенсивна всенародня кампанія через радіо, пресу й мітинґи проти повороту цих двох територій, навіть якщо б на Ізраель були накладені економічні й політичні санкції.
Затока Акаби була негайно, в перші ж дні Сінанської акції, анексована до Ізраелю під назвою Міфрац Шльомо. Ізраельська адміністрація була встановлена на території Ґази. Висувався аргумент, що Ґаза ніколи не була єгипетською територією, а радше належала до Палестини.
На засіданні ЦК Мапай 5-го січня Бен-Ґуріон заявив: «Три мети, що ми поставили перед собою в :воєнних діях проти Єгипту, були такі: знищити випадні бази єгипетського диктатора, викинути окупантів з смуги Ґази й запевнити вільний прохід кораблів через Акабу до порту Елат. Ми погодились повернути єгипетську територію. Але ми не погодились відійти за попередній кордон перемир’я».
Ті, хто думав, що ізраельська держава не має територіяльних амбіцій в Сінайській кампанії, мали достатньо нагоди переконатись в своїй помилці. Варто пригадати, що лише кілька тижнів перед цим Бен-Ґуріон не вважав і цілий Сінайський півострів єгипетською територією!
Як ми пишемо ці рядки, політична боротьба Ізраелю що не скінчилася. Але як би вона не скінчилася, смішно подумати, що збереження Ґази й Акаби за Ізраелем могло б змінити безпеку Ізраелю. Так довго, як немає миру з арабським світом, так довго, як ізраельсько-арабське напруження продовжується, такі «заходи безпеки» зовсім нічого не варті.
Банди федаїнів (арабських терористів, — РЕД.) мають достатньо кордонів без Ґази, щоб проникати в Ізраель. І одного погляду на мапу вистачить, щоб побачити, що прохід кораблів до Елату є можливий тільки при згоді Єгипту й Сауді Арабїї, бо Акаба є надто довга затока, щоб бути мілітарно безпечною. Без миру з арабами навіґація до порту Елат буде в постійній небезпеці.
Ми не хочемо відкривати знов дискусію про те, чи Сінайська кампанія була потрібна і корисна. Зараз питання стоїть у ширшій площині: яка є мета політичної боротьби Ізраелю? Чи думають ізраельські вожді, що оце є спосіб, щоб здобути мир з арабським світом чи може вони більше зацікавленні здобуттям нових стратегічних позицій в підготовці до нової війни?!
Так поставлене питання може видатися диким для тих, хто боїться заглянути правді в очі, чи хто є з природи схильний репетувати «ворог Ізраелю!» на кожного, хто не погоджується з ізраельською політикою. Правда, однак, є та, що вожді Ізраелю не вірили й не вірять в можливість миру з арабським світом. Наслідком цієї невіри в мир і була Сінайська кампанія. Зараз, після Сінаю, вигляди на мир стали ще гірші.
Для тих, хто ще й досі обдурює себе тим, що Сінайська війна вибухла тільки тому, що «нам лишалося п’ять до дванадцятої», варто прочитати промову Бен-Ґуріона на вищезгаданому засіданні ЦК Мапай, видрукуваній в «Даварі» за 11 січня. Промова стверджує ясно, що ще в червні 1956 року Ізраель увійшов у спілку з Францією й почав готуватись до війни.
«При кінці червня», заявив Бен-Ґуріон, «і на початку липня сталася найбільша подія, яку ми переживали з часу визвольної війни 1948 року».
Цією «великою подією» було те, що Франція почала постачати зброю. Кораблі приходили й розвантажувались серед ночі…
«Це була вирішальна точка», каже далі Бен- Ґуріон, «не лише для безпеки, а й для нашої долі. Кораблі навантажені зброєю постійно прибували до Ізраелю й протягом місяців балянс сил на Близькому Сході радикально змінився. …Коли стало можливим для мене оголосити в парламенті про одержання зброї, я зробив такий підсумок: можливо, що ми знаходимося напередодні вирішальних подій. Це було 15. жовтня. Це був натяк про ці вирішальні події», тобто Сінайську війну.
Отже бачимо, що не бажання миру панувало в настроях Бен-Ґуріона в цьому періоді відготовки до війни. І війна проти Єгипту, як тепер ясно, почалася не тоді, коли для Ізраелю існувала пряма загроза, а лише тоді, коди «балянс сил на Близькому Сході радикально змінився» у користь Ізраелю. Ми не бачили Бен-Ґуріона на арені такої захопленої політичної боротьби за мир в ООН, у світі, яку він зараз провадить, щоб зберегти здобутки своїх воєнних перемог.
Але що більше, що в майбутньому?
Бен-Ґуріон нарікав у своїй промові, що азійські народи, серед яких Ізраель мусить жити, «всі до одного чоловіка є проти нас». Він пояснював це явище тим, що ці народи «є чужі до традиції біблії» і він знайшов потрібним проголосити, що «наші вчителі й пророки є більші за їхніх».
При кінці Бен-Ґуріон проголосив таку політичну філософію по відношенню цих народів: «З точки зору нашого існування й нашої безпеки в цьому періоді, дружба, яку ми здобули з однією европейською країною від липня до нині, є далеко важливішою, ніж почуття, що переважають зараз серед азійських народів. Нації в наш час мають повагу народів, що мають добру армію, і тому важко переоцінити ролю чудового героїзму ізраельської армії в Сінайській кампанії в піднесенні поваги до Ізраеля серед інших націй».
Після такої промови тяжко сумніватись в тому, що ізраельські керівники, подібно як і арабські керівники, не хочуть іти шляхом миру. Траґедію Ізраеля є те, що, з одного боку, він є оточений країнами, націоналістичні вожді яких хочуть знищити його, а, з другого боку, він сам є опанований вождями, які є п’яні від шовіністичного й мілітаристичного божевілля.
Джерело: Вперед (Мюнхен). — Ч. 4 (77). — Квітень 1957. — Стор. 6.
Вперед 