Що виявили події на Близькому Сході

С. Г-ко

Громадянська війна в Лівані і революція в Іраку раптово яскраво освітили усі сили, ще змагаються зараз на світовій міжнародній арені. Тут присутній насамперед молодий і динамічний арабський націоналізм, очолюваний Нассером. Він стремить до об’єднання усієї арабської нації в одну державу «від Атлянтійського до Індійського океану». Сила цієї ідеї в тому, що вона справедлива. Це тільки бо силою пережитків колоніялізму поділена Арабія сьогодні на ряд держав, починаючи від Марокко й кінчаючи на князівстві Кувайтському. Значна частина цих арабських країн ще й сьогодні знаходиться в прямій чи посередній залежності від різних західніх імперіялістів.

В Лівані йшла боротьба між націоналістами, що хочуть приєднатись до Об’єднаної Арабської Республіки, та реакційним президентом диктатором Шамуном, який боронив свої особисті й західні інтереси. Вибух республіканської революції в Іраку проґавили розвідки всіх західніх великодержав і тому він був справжньою несподіванкою у Вашинґтоні, Лондоні й Парижі. Іракська революція — насамперед антифевдальна: вона скинула короля й проголосила розподіл поміщицької землі між селянами. Її рушійними силами була національна буржуазія, головно купецтво, та армія. Однак, національний характер революції в Іраку ще не вирішений. Відомо, що військовики стоять за те, щоб об’єднатися з Нассером і визволитися від англо-американської нафтової монополії та Баґдадського пакту. Буржуазія ж виявляє хитання і ще невідомо, чим скінчиться ця революція.

Заставши Захід зненацька, вибух революції в Іраку призвів до раптового напруження у цілому світі. Американці висадили велику кількість свого війська в Лівані, а англійці окупували Йорданію. В обох випадках вони діяли формально на запрошення голів держав, але скоро виявилося, що тих голів держав в їх власних країнах майже ніхто не підтримує. Араби в Лівані й в Йорданії хочуть об’єднатися з Нассером.

В наслідок інтервенції на Близькому Сході США зрівнялися в світовій опінії з Англією і весь ефект американського спротиву англійській інтервенції на Суецькому каналі в 1956 році пропав назавжди. Америка без сумніву зробила велику політичну помилку, і сьогодні в американському Конґресі і в центральній пресі все більше наростають вимоги змін в американській зовнішній політиці та в ї керівництві.

Влізши в Ліван, поставивши спротив проґресивному націоналізмові арабів, США показали політичну безпорадність і безпринципність своєї закордонної політики. Бо справедливо питає сьогодні опозиція в США: які цілі переслідували Даллес і Айзенговер, піславши свої війська на Близький Схід? Вони відповідають, що ходило про американську власність там, тобто, про нафту. Одначе інтервенція американців і англійців в Лівані й Йорданії цієї проблеми не розв’язує. Поперше тому, що поширення інтервенції на інші арабські держави є справою проблематичною, щоб не сказати більше — неможливою, а без тотальної інтервенції на всі арабські держави (зокрема на Ірак) ґарантії чужоземної власности на нафту — немає. Подруге — і ця нічого не вирішуюча інтервенція в Лівані й Йорданії явно зависла в повітрі, і з погляду світової опінії і особливо з погляду спротиву арабських народів.

Американці кажуть, що вони хочуть забезпечити постачання нафти для Европи, щоб, мовляв, араби не могли закрити нафтопроводи. Але в Европі газети справедливо зауважують, що араби нафти своєї пити не будуть, вони, так чи інакше мусітимуть її продавати Европі. Отже, ніяк не загрожує Европі перерва в постачанні нафти, якщо араби візьмуть контролю над нею. І, навпаки, якщо через чужинецьку інтервенцію на Близькому Сході загориться війна, нафтопроводи справді підуть у повітря і потік нафти до Европи припиниться. Ось чому навіть Аденавер і Фанфані висловилися засуджуюче про англо-американську інтервенцію.

Нарешті, можна сказати, що ходить не про нафту, а про зиски з неї. Нафту не будуть пити ні араби, ні англо-американці. Обом же їм потрібні зиски з продажі нафти. І тут знов виявляються цікаві речі Зараз англо-американці ділять зиски з арабськими королями і шейхами пів-на-пів. Оскільки арабські націоналісти напевно ще не мають практичних намірів націоналізувати нафту, щоб забрати собі усі зиски, виникає питання: чому англо-американці не погодяться віддати 50% зисків арабському народові, замість давати їх зненавидженим народом королям і шейхам? Чи не мали б нафтові кампанії більше спокою, якби за 50% їхніх зисків в Арабії будували школи, шляхи, зрошення полів і т.п., замість королівських гаремів і рабів? Іншими словами, чи не було б більш співзвучно до голошених гасел «демократичного вільного світу» якби він сам; замість того, щоб це робила тільки Москва, поставився прихильно до арабського націоналізму і допоміг йому скинути реакційні февдальні монархії й об’єднатись у одній арабській республіці?!

Але — ні. «Вільний світ» стоїть за легальність, за статус кво. Революції, хочби і справедливі, викликають огиду і страх у поважних консерваторів. Цей консерватизм і приводить до того, що посилаються війська на порятунок різних королів йорданських і диктаторів ліванських, а дійсно проґресивний, дійсно народний рух арабів тим самим штовхається в обійми Москви.

Джерело: Вперед (Мюнхен). — Ч. 8 (93). — Серпень 1958. — Стор. 5.