[ невідомий автор ]
Економічні кляси творить, ділить і відрізняє їх відношення до багацтва краю, а багацтвом є передусім засоби продукції всякого добра — земля, фабрики, машини, копальні. Та суспільна група, що їх має в своїм розпорядженні, є пануючою і владною клясою. Люди, що тих засобів не мають, мусять для свого прожитку працювати на користь пануючої кляси і становлять клясу працюючу і підвладну.
В Совітськім Союзі всіма засобами продукції розпоряджає держава, тобто державні чиновники, б’юрократія. Вони є пануючою клясою. Працюючою і підвладною є робітники, що наймаються на роботу в промисловости або на землі, і колгоспники, що віддають продукти своєї праці державі, залишаючи собі стільки, щоб лиш вистачило для прожитку.
Різні економічні кляси мають різні прибутки і не однакові достатки тому й відрізняються своїм побутом. Інакше живе одна кляса, інакше друга.
В Совітськім Союзі дві осібні кляси існували майже від самої революції. Законно затвердила їх ще в 1918 році перша совітська конституція, що віддала все продукційне багацтво краю у власність держави і, значить, в розпорядження б’юрократів. Але ще довгий час та пануюча кляса з усіх можливих для неї привілеїв не користувалася. Перешкоджали революційне зрівняння і загальне зубожіння краю. Тільки мало-помалу прибирала до рук все більше пожитків і вигод. А нарешті в 1931 році Сталін, як вождь пануючої кляси, дав її інтересам і привилеям повний хід. В промові, яку вся б’юрократія прийняла радісним «урра», виступив проти рівняння совітських громадян. Назвав рівну для всіх плату буржуазним ухилом, великою шкодою для соціялістичного будівництва і злочином проти держави. Клясова нерівність зробилася основою совітського комунізму.
Минуло двадцять-чотири роки і клясовий поділ не лише дуже поглибився, а нічим вже не закривається і все більше кидається в очі. Ось три недавні вістки відтіля, неважні самі собою, але інтересні як признаки часу.
Одна вістка про те, що одна дочка маршала Жукова одружена з сином маршала Василевського, друга з унуком маршала Ворошилова. Всюди молоді люди стрічаються в своїй клясі, в ній побираються та й батьки раді, що не одружуються з нерівнею, нижче їх становища в суспільстві.
Що друге, то московська преса публічно зганила такого молодого чоловіка, що називається Сергій Юдин. Торік чи позаторік помер його батько, славний хірург. Синови залишив великий маєток і право до авторських гонорарів за свої праці, — та й загуляв Серйожа! Добра була гульня, аж на всю радянську столицю луна ішла і столична преса вдарила по пальцях, що так явно і гучно не скандалив. Зрештою, не його першого.
Третя вістка, що цього місяця був в Москві наново відкритий «Новий Яр», славний колись в тім місті ресторан, з найліпшею кухнею, найдобірнішими напитками, циганською музикою і всім, чого могла забажати душа багатющих московських купців. Від революції стояв закритий, а ось радянська знов відкрила парадні двері. Знов увихаються локаї в лівреях, орхестра грає старі російські романси з додатком американського «джезу», в нюйоркській «Геральд-Трибюн» пише відтіля Маргеріта Гіґґінс, що ще ніколи не бачила в Москві такої шикарно одягненого товариства, як на відкритті. Можна було бачити, каже, що й старе і молоде покоління в Новім Ярі є «еліта пролетарського суспільства».
Пишучи про аферу Сергія Юдина, каже в лондонськім «Обсервері» Едвард Кранкшоу, що буваючи в Совітськім Союзі він все стрічав таку золоту молодь — дітей і батьків на високих становищах. Але колись вона себе не показувала і не було їй куди ходити. Тепер з совітської преси можна бачити, що її все більше і все вона більш криклива і безлична. А як був там останній раз, то міг вже бачити, що люди поділені на дві кляси і одна дивиться на другу як на цілком нижчу і гіршу породу.
Таких знатних людей, як маршали, генерали, міністри, найвищі індустріяльні керівники і інженери, видатні учені і письменники, — взагалі небагато. Вони належать до пануючої кляси або стоїть близько неї, але самі її не творять. Може й не всі почуваються як якась особлива кляса. Це старі люди, багато їх вийшло з низів, дознавали біди і служили державі за Сталіна, коли ніхто не був певний, чи завтра він ще пан чи пропав. Аж тепер добилися до безпечної і вигідної пристані. Вони є щось як еліта чи аристократія.
Але їх діти ні біди, ні небезпеки, ні тривоги не знали. Чи вони такі миленькі як Жукова маршалівни, чи такі гультяї як Сергій Юдин, а всі жили вже цілком інакше, як маса народу, і всі вигоди і утіхи приймають як щось таке, що їм належиться. А їх діти вже й не будуть знати, як живе маса народу. Змалку будуть виростати в добрі і будуть вчитися для того, щоб зайняти високі становища і мати всі клясові привилеї.
Дітей і унуків тої совітської аристократії ще багато не буде. За те є вже сотні тисяч всякої б’юрократії — державних дамінстраторів і технічних керівників. Вони правлять державою і економікою краю і під їх приказом працюють робітники і колгоспники. Почуття вищости і влади над працюючими людьми в них ще більш розвинене, як в совітської аристократії. З нижчою клясою вони раз-у-раз стрічаються як її начальство. Вони вже є кляса, пануюча кляса і з гострою клясовою свідомістю.
Живуть багато ліпше і культурніше, як маса народу. Їх діти змалку бачать різницю між своїми батьками і грубою, темною і підвладною масою людей. Синів батьки хочуть залишити на таких становищах, які самі займають, або й підвищити. Можуть їх вчити і платити за навчання в університетах та інших вищих школах. Вивчившись, вони не мусять брати всяку роботу, яку їм дають. Можуть підождати на ліпшу або й вибрати собі ліпшу. Для того батьки можуть використати знайомости і зв’язки і найти протекцію.
Вже й уряд має з тим клопіт. Не влучить його різкий клясовий поділ совітського суспільства, бо він сам є виконавчим /4/ комітетом пануючої кляси. Але так вона вже розпаношилася, що кожний б’юрократ вимагає собі все більше. Нарікає урядова преса, що сини б’юрократів всіма способами стараються, щоб займати вигідні становища по містах і жити товаристві своєї кляси, а не йти в глуху провінцію і в некультурне оточення. А коли мусять іти, то ще в них зростає відраза до нижчої кляси.
Пише Кранкшоу, що коли розмовляв з синами совітської б’юрократії, дуже приємними і інтелігентними молодими людьми, то траплялося, що про простих людей — той пролетаріят, що його ніби є вся держава, — вони говорили так грубо і брутально, як в Західній Европі вже давно ніхто не говорить. /5/
Джерело: Оборона (Нюарк, Організація Оборони України). — Жовтень 1955, №4. Рік видання ІІ. — С. 4–5.
Вперед 