Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут

ПЕРЕДНЄ СЛОВО.

24-го травня 1925 р., у великій залі Всенародньої Бібліотеки України, Культкомісія Місцком’у Української Академії Наук урядила диспут на тему, що її означено на титульній сторінці цієї брошури. Ідея такого диспуту вже давно реально з’являлася активним київським літераторам, але перша стаття Мик.Хвильового — «Про сатану в бочці або про графоманів, спекулянтів та инших «просвітян» («Культура і Побут», ч. 17) — тільки дала до цього диспуту живий і натуральний привід. Статтю цю появив надто популярний письменник, надто актуальні питання літературного життя вона порушує, щоб можна було її обійти зневагою чи мовчанням.

І це, мабуть, чудово розумів той «загал», що не раз-у-раз може постигнути за скороминущою хвилею: на диспуті зібралося не менше, як 800 душ найрізноманітнішої авдиторії, де серед моря вузівської та червоноармійської молоди контрастувала сивина старшого українського інтелігента та видавалася знайома постать популярного письменника. На диспут було запрошено представників усіх літературно-громадських організацій м.Київа: «Гарт», «Жовтень», «Ланка», «Плуг», а, крім того, персонально мали виступити окремі відомі літератори, що перебувають поза організаціями. І що диспут пройшов надзвичайно жваво, з піднесенням і «аншлагом», то це й виявляла авдиторія рясними оплесками.

Друкуємо тут стенограми диспуту, що їх корегували й виправили (в межах промови) автори. Чи варто це робити? — це питання повставало і в нас. Звичайно, не малпування чужих прикладів тут маємо на увазі, а сучасний стан нашої культурної /3/ творчости, зокрема — літератури. Мик.Хвильовий уже написав свого другого листа до молоди («Культура і Побут», № 19), але окремі думки, що їх висловлено на диспуті, не тільки зберігають свою силу, а й виростають з меж, закроєних т. Хвильовим. Ще одно: диспут досить чітко виявляє ту ідеологічну й літературну позицію, що її тримаються літературно-громадські організації чи окремі критики в основних питаннях літературного життя. І, врешті, це вже є людський документ, що, в умовах нашого культурного убожества, за виразних «ножиць» між пожадливим споживачем і бідненькою стравою, тепер може бути матеріялом для дуже авторитетних наших органів, од яких залежить темп розвитку української літератури.

Ще одно. Ми свідомо не хочемо тут робити жадних висновків чи синтези. Залишаючи це на долю читачів, ми й намагаємося зберігти всі зовнішні атрибути диспуту: хай наш читач на хвилинку перестрибне в атмосферу словесної боротьби.

Культкомісія Місцкому УАН:
10 — VI — 925.
Ол.Дорошкевич.                                                                                        Фед.Маковський.
Голова.                                                                                                          Секретар. /4/

ДИСПУТ.

З пропозиції Культкомісії збори обирають Президію в складі таких осіб: Десняк («Жовтень»), Дорошкевич (Культкомісія), Коваленко («Гарт»), Підмогильний («Ланка»), Щупак («Плуг») і Филипович. Установлюється регламент: кожному представникові від літорганізації або запрошеним на диспут особам вирішено дати для співдоповіди 20 хвилин, першому доповідачеві — 30 хв. Усі инші товариші, що бажають висловитися, мають 5 хвилин. Головує
на диспуті Ол.Дорошкевич.

ДОРОШКЕВИЧ. Товариші, дозвольте сказати про завдання сьогоднішнього диспуту, що його улаштовує Культкомісія УАН. Завдання наше полягає в тому, щоб обміркувати ті основні тези, що їх виставив відомий письменник Микола Хвильовий в своїй статті — «Сатана в бочці». Культкомісія й товариші, що активно брали участь в організації диспуту, вважають, що ця стаття має величезне культурне й громадське значіння: вона торкається наболілого й актуального питання нашого літературного розвитку, і тому цілком зрозуміло, що основні тези цієї статті обмірковуються так по харківських, як і по київських літературних угрупованнях. Цілком натурально, що ми не всій цій статті присвячуємо диспут, а вважаємо доцільним, в інтересах справи, взяти лише окремі положення й тези, що їх варто обміркувати на цих широких зборах і тим правдивіше вияснити собі й вирішити проблему сучасної української літератури. /5/

Тов. Меженко є першим доповідачем і в своєму докладі буде брати лише одну тезу, правда — бойову своєю парадоксальністю, а саме — «Европа» чи «Просвіта»: це, власне, одна з трьох тез, що їх виставив тов. Хвильовий. Але Президія не буде заперечувати, коли промовці розсунуть рямці дискусії, широко закресленої т. Хвильовим, беручи тільки на увагу головну мету нашого диспуту.

І може не випадково сталося, що наш диспут у Київі організується 24 травня: як раз рік тому, 26 травня 1924 року, у Малому театрі в Москві був організований великий диспут за участю Луначарського про шляхи розвитку російської літератури. Нехай з де-яким запізненням, до цієї самої теми приступаємо сьогодні ми, пристосувавши її до нашої практики в українській літературі. Мабуть, це сталося не випадково, бо нього, очевидно, вимагає саме життя, що перебуває тепер у процесі піднесення й зросту. Я думаю, що де-які висновки ми сьогодні знайдемо в хаосі й перепльоті окремих думок і ліній.

Дозвольте тепер перейти до нашого порядку дня. Перше слово в цьому порядкові має тов. Меженко.

МЕЖЕНКО. В умовах мирного культурного будівництва для радянського суспільства повстало надзвичайно серйозне питання, і вимагає воно негайного собі розвязання. Це те питання, що так ясно і гостро окреслив т. Хвильовий в статті «Про сатану в бочці»… («Культура і побут», ч. 17). Де і з ким ми йдем та куди наші очі маємо звертати? Формулює т. Хвильовий це так: «Европа чи Просвіта» і рішуче, без найменших застережень спиняється на Европі. Українське культурне життя таке ще не певне в собі, ще воно шукає шляхів, шукає певних громадських форм /6/ (візьмім наші літерат. угрупування, що утворюються, розколюються, об’єднуються, роз’єднуються) і, ясна річ, в цьому процесі шукання необхідно для полекшення знайти собі не тільки провідну точку (така є — і накреслена вона компартією), але і вихідну точку також. З яких принципових засад маємо виходити, з якої культурної орієнтації?

Я не приєдную свого голосу до рішучого тону т. Хвильового, бо в тому рішенні, що він пропонує, вбачаю не меншу загрозу, ніж в самому просвітянстві.

Неясно, власне, вирішено. Европа, але яка Европа? Безсумнівно, що не Европа Лока, П.Бенуа, не Европа, про яку писав Нітті, не Европа Шпенглера, не Европа Тарзана та кінофільм, що до нас сунуть при ласкавій допомозі Вуфку. Ясна річ, не ця. Але що лишається? Кайзер, Вітгофель, Clarté, L’Humanité? Так вони-ж самі орієнтуються на нас, вони в нас вбачають і джерело і провідників. Европейська література з своїми класичними і псевдокласичними традиціями, з культурою Анатоля Франса та Анрі де-Реньє, Гайма, Гауптмана, Ібсена, Гамсуна, і навіть Д’Анунціо — все це здебільшого те, чого ми зовсім не знаємо. Одні тому що не хотять, другі тому, що не можуть, і перші категорично відкидають, а другі безапеляційно приймають. Пропозиція т. Хвильового — це вода на млин других. Не треба лити її так рішуче.

Міщанський смак і просвітянська культура зараз не тільки не вмерли, а навпаки — починають вбиватися в силу. Ми стоїмо перед загрозою культури, яка не тільки не знайома нам, але має ворожі проти нас наміри. Ми відстали культурно і економічно, ми, що не маємо авторитетного голосу серед тої самої Европи, опинимося в положенні «прийдіте поклонімося». /7/

Візьмім приклад РСФСР: театри, книжка, кіно і музика. Вони перекладають сотні романів (а може і тисячі, бо сама Франція їх на місяць випускає не менш, як 100 штук: це точні цифри, а не жарт), а путяще що-небудь з того ми маємо? А театри в Росії знайшли для себе поживу з Европи? Виставляють «Шклянку води» — вже 13-ий рік — і Нарком Луначарський приїздить до Харкова, щоб прочитати лекцію про революційні досягнення цього театру. Та «Шклянка води» це ще добре, бо «Ночной туман» та весь Островський це значно гірше. Я тепер не можу відріжняти «Іванова Павла» від халтур академічних, художніх та всіляких инших театрів. Інвалідні городки несуть нам европейську культуру. А «Всаднікі без голови», «Мечти любві», «Трагедії любві», «Любов ето сон упоїтельний», «Чари любві», це кіно-Европа? Це те, що заважає нам творити радянське кіно, це ворожа сила, що організує міщанина і виховує його смак так, щоб він і дітей своїх вчив не дивитись на радянське кіно. А музика, гадаєте, краще? Баядерка, Марица, Сильва, донька Сильви, — може цей рік покажуть онуку Сильви — це хіба не та сила, що зараз посередньо чи безпосередньо впливає на Харків і підштовхує його на українізацію опери, тоб-то на українізацію мумій. Хіба це все европейське культурне життя краще від нашого просвітянства? Гірше. Бо з просвітянством легше боротися, воно має традицію в значній мірі вже деструктовану, а европейська культура має авторитет і це зараз більш небезпечна штука.

Европу ми знаємо не безпосередньо. Ми її самі не беремо, а споживаємо те, що дають нам видавництва Френкеля, «Мисль», «Пучина» та ріжні инші спекулянти від книжки, які на цій Европі «деньгу зашибають». Справа проста, закордонної книжки ми самі /8/ не втнемо, а української нема. Бери, значить, ту халтуру, що я оце перераховував.

Ми тільки чули, що є Европа з радіо, з тракторами, незвичайними машинами, з дивовижною технікою. Це ми тільки одним вухом чуємо, довідуємося з газет у відділі «Наука та техніка» (на останній сторінці 30 рядків нонпарели). А самі і запаху Европи не знаємо.

Сумно казати, але є дані гадати, що ми і не досить підготовані прийняти ту Европу. Маємо приклад. Відрядив «Гарт» до Европи трьох письменників українських. Повернулися. Двоє мовчать, третій, справді, говорить; але що і за що він говорить? Що він побачив? Почитайте його статті в «Культурі і Побуті», у «Всесвіті». Від Европи нічого позитивного, крім котелка на голову, лякерок та вічного пера в кишеню на грудях, він не придбав. Він бачив чад від димарів у Празі, голих танцюристок у Парижу і щось середнє між першим і другим в Берліні. Оце, тим часом, майже все, чим він поділився з нами. Правду казати, він ще писав про політичні режими, але ми це знаємо і без нього з наших газет.

Хіба цей приклад не доказ, що наша психіка не гаразд ще приймає західню культуру? Хіба це не мусить бути для нас вказівкою на те, що Европу треба брати якось инакше, а не наосліп? І тут власне справа ходить про те, яку Европу брати і як її до нас пускати. Гасло т. Хвильового мусимо прийняти обережно, бо в ньому криється та-ж сама небезпека, що і в твердженні т. Луначарського про необхідність засвоєння революційним пролетаріятом буржуазної культури. Та буржуазна культура без карантину прийде до нас в вигляді бульварного романа (це сурогат читабельної книжки), сентиментально пошлої /9/ фільми (кохання в десяти тисячах варіяцій), мерзотної музики гоп-са-са та баядерочних шедеврів (звідси простий шлях до українізації «Аїди» та «Євгена Онєгіна»). Наш революційний театр зазнає важкої поразки, бо підуть дивитись не на «Секретаря Профспілки» і не «Карнавала», а побіжать на мелодрами та на фарс. Наш театр залишиться без глядача, без матеріяльної бази; і зараз частина його роботи йде в повітря, а тоді художня розпуста потопить його.

Нехай моє запитання трошки скидатиметься на патетичне, але нехай назовуть тих, кого ми з Европи мусимо прийняти безапеляційно, цілком, без обмежень і без редакційних поправок. 10 прізвищ. Але це-ж не вся Европа. А решта потрибує фільтру, та ще й суворого.

Я розумів-би твердження про засвоєння індустріяльної культури, точних знань, але те, що звуть гуманітарною культурою, воно для нас чуже, чуже і вороже, бо творилося в таких суспільних умовах, яких ми не тільки не приймаємо, ба навіть відкидаємо.

Кажуть, що треба вчитися техніки будування тої культури. Тоб-то техніки слова, музики, театру. І справді, це все річ необхідна, пекуча; без цієї техніки ми захлинаємося в просвітянстві, в етнографії, в кустарництві. Думка про таке вивчання справедлива, і треба її підтримати. Але тут і саме питання розвязується.

Ріжниця між вивчанням, студіюванням та прищеплюванням, напрямком роботи та культурною орієнтацією полягає в тому, що в першому випадкові ми підходимо, як до матеріялу, що мусимо подолати, в другому — як до чогось вищого, авторитетного безсумнівного.

Ріжниця, чи ми вивчаємо Байрона. чи беремо його, як літературну основу. Вивчити і засвоїти техніку /10/ французьких парнасців — це не те саме, що прийняти парнасизм. В процесі вивчання переважає момент пізнання методу, прийому. В процесі набування культурної орієнтації переважає момент ідеологічний, тоб-то органічний, внутрішній. Звичайно є ріжниця, чи виконувати технічно Баха так, як це робить Петрі (так не лише він один може зробити), чи тлумачити, вкладати зміст в Бахові твори за Петрі.

Чи ми приймемо техніку европейського театра й кіно, чи ми візьмемо їх, як культурну провідну лінію? Я не можу заперечувати, що Мопасан майже єдиний в світі майстер дрібної новелі, і його нашому молоднякові треба простудіювати, щоб уміти писати не гірш, треба вловити секрет конструкції дії, будови сюжету, треба досконало вивчити діялогову техніку Дюма-батька, щоб наші твори можна було читати не позіхаючи, як це робить кожен, читаючи «Глобуса» й «Всесвіт», але я не гадаю, що ми мали-б укр. новітній літературі прищеплювати традиції Дюма й Мопасана або якщо не прищеплювати, так на них орієнтуватися.

Наші очі не до Европи звернуті, наше устремління культурне не туди має прямувати. В чому полягає вся вага національної політики радвлади? Я гадаю в тому, щоб при допомозі світової техніки розвинути максимум культурно творчої сили, що носить в собі кожна нація, і це є найкоротший шлях до всесвітньої спільної культури.

Можна власне в певні періоди говорити і про орієнтацію, але це тоді, коли між тими культурами нема такої прірви, як між нашими зіпсованими телефонами та 300.000 зарегістрованих радіоабонентів в одному Берліні. Ми стоїмо перед загрозою культурної навали европейського міщанина, бо він в першу чергу посуне до нас в особі Гаймів, Локів, /11/ Бероузів, Кальманів, кіно-шедеврів, і тоді може запізно буде ставити кордони, карантини, контрольні станції.

Треба робити це зараз, щоб пропустити до себе і те, що нам треба, і так, як це для нас не шкідливо.

Наша культурна робота опинилася поміж Сцілою і Харибдою. Просвітянство, від якого ще ми не позбавилися, та европеїзм, якого хочемо набути. Вони, ті дві сили, загрожують розчавити парості молодої радянської культурної роботи.

Не треба гадати, що це питання має інтерес теоретичний, академічний. Зовсім не теорія цікавить нас, але життя, що до нього простягає пазурі ніби радянізований міщанин. Міщанин з Підлипенської просвіти після того, як зняли з репертуару «Сватання на Гончарівці» та «Жидівку Вихрестку», вельми музичні речі з щиро українськими співами та танцями, нашвидку европеїзується, складає сині штани та вишивану сорочку до скрині, перевдягається в камзоли та жабо і завзято українізує оперу.

Хіба українізація опери з витратою на це десятків тисяч карбованців не є ознакою контактування двох міщанських традицій? Це приклад з музичної культури.

Тут може найбільш позначилася перемога Европи.

В инших ділянках ми не знайдемо таких яскравих фактів, але є явища загрозливі проти нашої безсилости і безсумнівно серйозні.

Кіно европейське несе тонку отруту, нею майже непомітно просотані всі фільми. В найбільш ніби безпечних сюжетах, ситуаціях криється ворожа нам ідеологія, приховано під бездоганною технікою загрозливий для нас міщанський смак, інтелігенщина в найгіршому розумінні цього слова. Захоплюючи, приваблюючи глядача досконалою технікою, ці фільми /12/ (і то найбезпечніші) труять психіку тої стотисячної маси, що споживає закордонну кіно-продукцію.

А що даємо ми? Агітфільми. До них смак вже минувся. Грубу вульгарну, примітивну агітку, так звану амеріканізовану фільму протиставляємо ми. Замість творення художньої фільми, що мусіла-б боротися з кіноевропою її-ж таки зброєю, ми постачаємо матеріял, що міг бути цікавим тільки в умовах військового комунізму. Ми не можемо конкурувати на кінофронті, і наслідки маємо досить показні. «Мечта любві» витримує сотні сеансів, а «Укразія» до 3-х десятків не дотягла навіть при шаленій рекламі. Ясна річ, що американський трюкізм в нашій трактовці та в нашому виконанні не може спинити переможного ходу «Всадніків без голови», а «Папиросница от Моссельпрома» пасе задніх порівнюючи з «Дівчиною з Пікаділі».

Ми мусимо зрозуміти, що «Бандою батька Книша» ми не переможемо «Людини без імени».

А література? Чи ми не маємо вже вульгаризованого Генрі в особі Слісаренка? Ріжниця між новим американізованим українцем і просвітянином порівнюючи не велика. Той лаявся з нахилом до етнографізму — «воша йому в потилицю» (персонаж із співочих товариств), — а цей матерщиною сипле. Завдайте собі праці і підрахуйте, скільки похабних слів в останній книзі Олекси Слісаренка «Сто тисяч сил». На сторінку припадає більш, як по одному разу, і це поруч з очевидним намаганням утворити читабельний цікавий сюжет, брак літературної техніки поповнюється босяцьким жаргоном американізованого люмпен-пролетаря. І це не випадкове явище, бо і Копиленко починає котитись по цій доріжці, і инші молоді, що виступають по часописах, (не виключаючи навіть «Червоний Шлях»), виявляють нахил утворити /13/ такий синтез европейського бульвару з просвітянськими та босяцькими традиціями, що у нас живуть від Грінченка та Винниченка.

А що ми можемо протиставити? Хіба ми маємо ту европейську книжку, що мала-б виправити всі ці одхилення? Ми споживаємо Европу через вид-во «Мисль», воно для зручности перекинуло сюди філію і друкує: її Київі більш, ніж ДВУ. Ми без кінця розмовляємо про культурний Захід і ті мінімальні можливості використовуємо на те, щоб дати новелі Гайма. що правда — в доброму перекладі, але що-ж то за література?

Ми колись ще до війни пишалися з того, що випередили Росію в перекладах з Ібаньєса. Ми, мовляв, перші почали його перекладати, а потім вже росіяни довідалися про такого письменника. А сьогодні чи багато з нас знає Ібаньєса, та може бодай тільки назвати з його творів? І це простий наслідок того, що ми не самі беремо Европу, а споживаємо те, на чому вигідніше спекулювати гр.Френкелю.

В такі потворні, загрозливі форми складається наша сьогоднішня культурна ситуація.
Як-же на це ми маємо реагувати? У Харкові на одній а вечірок «Плугу» т. Пилипенко, обговорюючи нашу сьогоднішню тему, висловив, кажуть, таку думку, що зараз висновки робити зарано, а треба ще подивитись на те, яких це форм набере, мовляв, історія покаже.

Я думаю, що в такому непротивленстві, в вульгаризованому або примітизованому толстовстві полягає неймовірно велика загроза, безумовно, ми мусимо активно реагувати на ті культурні сили, на ті культурні течії й впливи, що прийдуть до нас з Европи. Я гадаю, що вирішення мусить полягати як раз посередині, власне не зовсім посередині: одкинувши /14/ тезу — Просвіта можна прийняти тезу — Европа, але-ж з тим, що ця Европа мусить бути дуже суворо нами просіяна, проконтрольована, але подана нам безумовно в такій великій кількости, що ми могли-б її споживати. Ця просіяна, проконтрольована Европа повинна бути подана такою, якою вона потрібна нам: щоб ми могли використати всі технічні здобутки для своєї роботи. Тут в нас є літературний молодняк, який зараз так багато працює над собою, над літературою, й він фактично, не маючи гарних прикладів, все-ж таки мусить брати Европу або в такому вигляді, як я тільки-що сказав, або не Европу, а модернізоване просвітянство в особі Олекси Слісаренка. Я гадаю, що Европа технічно не загрозлива нашій ідеології. Без сумніву, що потрібні надзвичайно ясні й чіткі корективи, але не моє завдання ці корективи зараз редагувати не моє завдання їх формулювати. Я хотів тільки накреслити ту лінію, по якій ми маємо йти, і гадаю, що слідуючі товариші, що будуть виступати, більше сконденсують ті питання, що я зараз накреслив. (Оплески). <…>

ГОЛОВА. (…) Слово має тов. Зеров.

ЗЕРОВ. Дозвольте мені, на початку, — щоб з’ясувати, на якій позиції в цій нашій суперечці «Европа чи Просвіта» стою я, — розпочати з вступного слова т. Меженка.

Не можу сказати, щоб це вступне слово задовольнило мене виразністю своїх контурів. Воно трохи нагадало мені ті знамениті різдвяні ляльки, що вішають по ялинках: половина фізіономії плаче, а половина сміється (в залі сміх). Початок його — мені здавалося — прозвучав «за упокой», наприкінці враз стали пробиватися окремі нотки «во здравіє».

На мій погляд, одправна точка промови взята невірно. Є певне непорозуміння в тому, як т. Меженко формулує головні тези статті Хвильового: «Тов. Хвильовий ллє воду на млина тим, хто без огляду й застереження приймає Европу»… Таким чином складається вражіння, ніби стаття Хвильового то є якийсь пролог до позверхового сприйняття Европи, до лакованих черевичків Валеріяна Поліщука… і далі: Хвильовий (сам!) «рішуче і без застережень спиняється на Европі».

Я думаю, що для всіх, хто прийшов у цю залю не ради спорту, не тільки

зреть бег коней и бой певцов,

а і вияснити для себе ріжниці наших літературних позицій, — для всіх тих ясно, що в статті Хвильового нема нічого, що їй закидає тов. Меженко. Стаття ця спиняється власне на першім понятті дилеми: «Просвіта /23/ чи Европа» — на «Просвіті», на нашій літературній убогості, на непоборному міщанстві, яким починає пройматись так звана пролетарська література. В якому-ж розумінні треба брати Европу (другий член цього протиставлення), те знаряддя, що їм треба побороти тенденцію, виявлену частиною нашої пролетарської літератури, — цього в статті Хвильового не з’ясовано зовсім. Думаю, — він ще має висвітлити позитивний бік своєї позиції в другій, заповіданій, статті. Але навіть, коли ми приглянемося до першої статті, опублікованої, ми ніде не побачимо, щоб під Европою він розумів бульварний роман і видавництво на зразок Френкелевого. Загальний тон статті дозволяє твердити, що цю Европу він менш за все має на оці, коли говорить про Европу, як про лік на наші літературні рани. Гадаю, з усього контексту видко, що Европа в статті Хвильового то є символ міцної культурної традиції, суворої життьової конкуренції, суворого мистецького добору. Це звучить у статті так виразно, що всю її можна собі усвідомити тільки як заклик зрівнятися з культурою, що панує там — в її найвищих технічних здобутках. Европа у Хвильового фігурує, як трамплін, що поможе нам стати на вищім ступні культурної творчости, як засіб підвищити «нашу власну кваліфікацію». А раз мова мовиться про засіб самопровірки, про учебний матеріял, то нема чого закидати Хвильовому, чи то боронити його, як проповідника міщанської Європи… Европу повинно брати, як школу, що підійме на вершини нашу мистецьку техніку, утворить з нашої творчости могутній культурою слова поток, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманії. Так, думаю я, і треба розуміти цей заклик і гасло. В нім звучить для нас пересторога — на смітник не йти і в помийній ямі не /24/ валятися. І даремно т. Коваленко закидає нам плач на ріках Вавилонських. Скоріше вже його промова (чи то співдоклад) прозвучав, як своєрідна панахида на звалищах гнилої (що дуже й дуже давно гниє і все зогнити до краю не може), до смерти вже приговореної, европейської культури…

Проти чого-ж ми повинні боротися во ім’я цього гасла підвищення нашої культурної кваліфікації, стоячи на грунті розуміння Европи, як учебного матеріялу, як технічного вправлення?

Перш за все, проти того вопіющого неуцтва, яке в нашій літературі почало розташовуватись. Я пригадую критичну статтю одного автора про літературний Київ в збірнику «Київ-Гарт». Я вас запитаю, невже в нормальних умовах літературного життя можливий такий випадок, щоб людина виступала в печаті статтею на літературну тему і розумілася на цій літературі стільки-ж, скільки ми всі розуміємось на китайській мові? (бурхливі оплески). Бо коли критик закидає робітникові над словом, що той перекладає октави та анапести Горація, то хіба не ясно, що він не знає елементарних річей, бо в анапестах Горацій неповинен, а октави в літературах европейських з’явилися тільки через 1300 — 1400 літ по смерти Горація. Я вас запитаю: де, в яких умовах, в яких нормальних літературних обставинах, можливі такі критичні виступи, коли людина подає голос і вважає, що стоїть на аванпостах культурної творчости, а такої азбуки не знає?

А подивіться, як цей критик — т. Коваленкові він знайомий — говорить з письменником. Він санкціонує, побиває, розправляється. Він поводиться з письменниками, немов з каторжниками як влучно сказав колись Чехов…

По друге, ми повинні боротися проти гуртківства /25/ і гурткового патріотизму, гурткової виключности в наших літературних відносинах. Я не знаю… але по мойому говорити не — труїзм. І проте такі твердження навіть із дуже авторитетних уст прозвучали. Я пригадую знаменитий московський диспут і постанови про літературну політику Р.К.П. Там досить виразно і ясно було сказано, що всі пролетарські літературні угрупування даремно претендують па ролю повноважних представників, літературних виділів тих чи инших соціяльнпх груп, — складаються вони здебільшого з людей декласованих, одірваних од свого грунту і часто становлять з себе те, що зветься богемою. Звідси зрозуміло, чому і гуртківство доходить у нас до крайнього виразу. Щоб далеко за прикладами не ходить, давайте візьмемо газету «Більшовик», її відділ «Культура й Мистецтво»… Ми тут сперечаємось не перший раз, і от кожного разу, коли я беру справоздання про академічні вечірки, я бачу, що воно «вопієт» — зумисним переинакшенням фактів. Коли, скажемо, Ярошенко приходить на академічну вечірку і говорить під чає дебатів якусь нісенітницю, на зразок тієї, що «німець вигадав обез’яну»… ні не будемо говорити так!.. коли Ярошенко спрощує, впадає в неточності, твердить, що «Дарвін довів походження людини від малпи», — в справозданнях «Більшовика» його виступи оказуються блискучими, єдино-вірними. Але варт такому письменникові вийти з підопечної організації, і він одразу тратить всю «благодать», яка невидимо спочивала досі на його літературних здібностях, робиться трупом (звучні оплески). Належте до певної групи — і вас будуть уважати правим, за вами визнаватимуть рацію. Ви маєте патент на істину, — щось в ролі льготного квитка на воду, що видається в профспілці (сміх, оплески). Приналежність до гуртка, як критерій істини… проти такого /26/ критерія істини у всякому разі ми повинні протестувати.

Трете, що ми повинні сказати, це те (я дуже вдячний т. Деснякові, що цю мою думку на сторінках «Більшовика» подано правильно…) це те, що атмосфера учеництва у нас ненормальна. Ми не досліджуємо форми; у нас письменник не виробляє для себе літературної манєри, яку бере в основу свого оформлення життьового матеріялу. Наші молоді автори власне ще не починали вчитися. Я поясню це маленьким прикладом. Появився в літературі Хвильовий з своєю зразковою, досконалою прозою, і зразу всі молоді автори намагаються писати, як Хвильовий. Переймають його зовнішні прийоми; вплітають в епічне оповідання ліричні пасажі і перетворюють живу рису письменницької вдачі у змертвілий літературний засіб… Коли-ж ви опанували видимою літературною технікою, ви вже великий майстер. Ви можете заплющити очі на те, що, власне, ви як письменник, не поставили першого питання: що-ж є мій фах, як письменника, до чого я прямую і яка моя власна манєра? Ви можете не звертати уваги, що ваша літературна форма взята на прокат і не пасує до вашої письменницької вдачі… Ось чому у нас так багато готових зворотів, утертих конструкцій, так багато шаблону. Талановитий Фальківський, на сторінках «Культури і Побуту», в живий емоціонально вірш вкрапляє такі місця:

Мої пісні, то шум турбіни,
Мої пісні — варстатів спів.

Як тут не взяти під сумнів, чи чув-же коли тов. Фальківський справжній шум турбіни?.. Я не знаю, на що сподіваються наші поети, коли пишуть оці мертві слова про трактори, турбіни… і т.д.? Може, вони гадають, що всі ті машини, мертвий інвентар /27/ поезії, не запротестують проти їх писаннів… Але право, инколи починає здаватись, що ще два-три десятки таких поезій, і навіть мертві трактори почнуть добирати, хто їх любить, хто їм відкриває перспективи, а хто тільки на них заробляє. (Сміх, оплески).

Тепер я перехожу до того, що власне ми повинні робити позитивного, щоб у нас запанувала «Европа», щоб оці заклики до засвоєння джерел, до аналізу великих зразків, до культурности в нашій літературній практиці, в нашій мистецький роботі дали свій плід.

Я думаю, що справжня культура у нас запанує тоді, коли ми усвідомимо собі, що ми уже маємо. Ми повинні — на току критики, з лопатою в руках, як колись казав Куліш — вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов і по-новому придивитись до наших уславлених письменників, инколн тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх значіння для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції. Нам треба вивчити Франка і Лесю Українку, пригадати забутих, вернути українській літературі цілу низку «отторжених» від нас письменників. Ми, так-би мовити, повинні весь цей скарб, все не наше багатство, якого й досі гаразд не знаємо, засвоїти, вияснити, в якій мірі воно, це багатство, утворює той грунт, на якому ми маємо стояти в дальшому сприйманні, в дальшому засвоюванні, в дальшому прокладанні літературних шляхів. Може не всі присутні з цим згодяться, але я скажу, що чим глибше ми будемо досліджувати, чим глибше закладатимемо фундамент, тим вище буде наше будування.

По-друге, ми повинні пересадити до себе цілу /28/ низку найвидатніших творів колишнього й сучасного европейського письменства, — розуміється, не П’єра Бенуа… хоч може й П’єра Бенуа, бо він все таки далеко кращий від нашого Олекси Слісаренка… (бурхливі оплески в цілій залі). Ця низка славних авторів і творів становить справжній капітал культури, і ми повинні його придбати.

І нарешті третє, що повинно у нас бути, — це атмосфера здорової літературної конкуренції. Повинна бути атмосфера, до якої в Москві уже закликають: про цю конкуренцію говорив т. Бухарин на Московському совіщанні, і там його тези припялись і поруч з иншими лягли в основу літературної політики… Цей шлях — і наш шлях. Ми не менше повинні шанувати кожне культурне надбання. Ми повинні плекати його… Коли ми протиставляємо свою державну й воєнну міць Европі, ми почуваємо потребу закладати доброхем, напружувати всі свої культурні ресурси. Чому-ж у літературі ми вважаємо можливим зоставатися при кустарництві й «просвітянстві», проти танків висуваємо тачанки, а то й вози, цілий козацький табор, з возів складений?..

Ми повинні повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінности. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої-ж пластинки з хрипучого грамофону — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе.

Це дуже й дуже побожні, помірковані бажання, pia desiderata… і великий сором для нашої культурної обстановки, коли такі помірковані бажання /29/ для багатьох наших літератів все ще являються максимальними (довгі, гучні оплески усієї залі). <…>

ГОЛОВА. Слово має представник літературної організації «Ланка», тов. Підмогильний.

ПІДМОГИЛЬНИЙ. Товариші, на жаль наша сьогоднішня вечірка чи дискусія починає набувати нещасливого /35/ характеру. Ми вислухали вже кількох промовців, а не бачимо відповіди й конкретних указівок що до шляхів розвитку української літератури. Ми весь час чуємо змагання, здебільшого загальні підходи, ми маємо тільки загальні фрази: будуть боротися пролетарська й буржуазна література, будуть відбуватися процеси полівіння, диференціяції, але це нічого не дає, щоб зрозуміти суть проблеми, що перед нами стоїть.

Мені здається, такого нещасливого характеру дискусія почала набувати з першої доповіди т. Меженка. В статті т. Хвильового не було твердження: «Европа чи просвіта». Це був ефект, кінцівка. Основне в його статті таке: у нас в літературі з’явився небезпечний тип «ура-комуніста». Його т. Хвильовий називає «сатаною в бочці», бо він продовжує давні гопаківські традиції, орієнтуючись за всяких обставин виключно на примітивність свого мислення. І хоч з початку дискусії поставлено дилему: «Европа чи просвіта», а відразу виявилось, що це є ніяка дилема, бо самі розуміння ті невиразні, й кожен тлумачить їх по-своєму.

Тов. Хвильовий порушив питання про факт, не специфічно літературі притаманний. «Сатана в бочці» з’являється в усіх галузях нашого життя. В галузі адміністративній хай це буде голова Сільради, що своїм урядуванням глушить усяку ініціятиву; в галузі господарчії хай це буде господарник, що використовує своє становище ради власної кешені. Скрізь знайомий «кум-мірошник» є, але треба сказати, що ніде, як у літературі, немає таких сприятних умов, щоб цей «кум» появився. Чого так? До цього призводить специфічне становище літератури, як мистецтва. Ії великий плюс полягає на тому, що вона з мистецтв найзрозуміліша, бо за матеріял вона має /36/ слово, яким ми користуймося й у повсякденній мові. Але це становить і мінус її, бо сюди «йдуть пробувати сили» всі, хто тільки хоче. Коли-б який товариш «спробував» написати сонату і сказав-би, що це гарна соната, бо в неї гарна ідеологія, то ніхто не завагався-б йому відповісти, що це музична нісенітниця, і ніхто-б тієї сонати не слухав. Коли-б цей товариш узявся-б малювати, маючи такі здібности до малярства, як багато-хто з наших поетів до поезії, то ніхто не ходив-би дивитись на його картини за те, що вони ідеологічно витримані. А в літературі це просто — пиши, коли вмієш писати взагалі.

Тому в літературу дуже багато йде «пробувати», і оці «багато» творять той грунт, шо з нього виростає «кум-мірошник». Взагалі, це не погано, що багато пробує, але в нас це сприяє тому, що з кадру непідготованих, малоталановитих письменників виходять кінець-кінцем «сатани в бочці». Бо становище в нас таке, що людині, коли вона засвоїть певні принципи, що є офіційні, багато й багато прощається за бездарність і надто багато дається їй прав. Це й є основна причина того, що на літературному полі в нас є тертя, яке гальмує розвиток літератури.

Поставимо питання так: чого вимагати від письменника? Найпримітивніша, найпростіша вимога, грубо її формулюючи, це щоб цікаво було читати, щоб твір був хоч мінімально художній. Така вимога є категорична, і ставити її треба до кожного письменника. А в наших умовах її ставити необов’язково, бо матеріял у нас цінують, коли він відповідає чомусь нишому, тільки не літературним вимогам. А саме — у нас всякий твір, коли він абсолютно й категорично не відповідає вимогам офіційної ідеології, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи /37/ потрібний. Користуючись цим, «сатана в бочці», засвоївши н примітивах ідеологію, засипає наше письменство макулатурою і починає захоплювати командні в літературі висоти. Підвищити рівень художніх вимог у нашій літературі — це є перший крок на шляху її розвитку… [1]. <…>

ГОЛОВА. Слово має тов. Могилянський. Час для промов скорочено до 10 хвилин.

МОГИЛЯНСЬКИЙ. Коли тов. Щупак говорить, що Хвильовий в своїй відомій статті власне не сказав ніякого нового слова, що багато з того, що сказав він, раніш говорили і Троцький, і Ленін, — я з тов. Щупаком погоджуюсь. Що-ж? — і Троцький, і Ленін говорили багато розумних річей і нагадувати про них в нашій задушливій літературній атмосфері иноді дуже до речи. Вражіння від статті Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що дихати було важко, відчинили вікна, і легені раптом відчули свіже повітря… Особливо цінне високе моральне піднесення, з яким написано статтю. Тому, коли т. Щупак каже, що сказаного Хвильовим не треба було казати, я вже з ним не погоджуюсь. Я навіть не зрозумів, може через втому, яким чином нагадування про старі істини обернулося з точки погляду т. Щупака в політичну помилку.

На мій погляд, питання: «Просвіта» чи «Европа»? поставлено правильно і влучно. Звичайно, Хвильовий не гірш де-яких своїх критиків розуміє хиби конкретної історичної Европи і зовсім не радить позичати, засвоювати жужмом все «европейське». Змисел питання Хвильового не в протиставленню конкретної «Просвіти» конкретній «Европі», лише в методологічній тенденції… /43/

Спинюся для прикладу над тим европейським, що ми ніби то беремо, чого тут ніхто, мабуть, не буде заперечувати: подивимось, як ми те незаперечене европейське беремо… Колись за часів студентства, в Петербурзі у мене був товариш з Кавказу. Він совісно студіював Квита. І ось одного разу по обіді, запалюючи цигарку, він звернувся до мене.

– Скажите, Могилянский, как вы думаете: вот, если зажечь спичку и она сгорит, так пепел — это и есть неуничтожимая субстанция вещи?

Отцю «неуннчтожимую субстанцию вещи» завжди нагадує мені розповсюжений у нас нідход до незаперсченого европейського — до науки Карла Маркса. Кожний знає, що єсть економічний базис — продукційні відносини, а над цим базисом все — лише надбудови, і на цьому до докуки їздить… Але хто засвоїв марсизм, як науковий синтез, як метод?.. Колись на початку 90-х років привезено з-закордону чудові гравюри-портрети Маркса й Енгельса. Може хто пам’ятає репродукції з них, їх було в свій час широко розповсюджено. Я досі пам’ятаю автограф Енгельса під портретом: — «Wir, deutshen socialisten, sind stolz darauf… — Ми, німецькі соціялісти, горді з того, що походимо не лише від англійської класичної політичної економії, не лише від французьких соціялістів, але й від німецької ідеалістичної філософії».

Чи-ж багато ви бачили марксистів, які-б міцно базували світогляд на такому широкому фундаменті? Хто з них студіював англійську класичну політичну економію, хто знає німецьку ідеалістичну філософію? А проте кому цілковите незнання заважає жваво галасувати про буржуазність і відсталість філософського ідеалізму? Між тим ясно, що розуміння марсизму, як величезного наукового синтезу, не можливе без досліду тих підвалин, на яких той синтез /44/ збудовано. Тому то під прапором ніби то марксизму у нас підносять плітки й трафаретні, зовсім не наукові твердження, що нагадують «неуничтожимую субстанцию вещи»…

Тут т. Коваленко ставив «гнилий захід» проти нашої здорової культури. Нагадаю вам недавній судовий процес, про який всі, мабуть, читали в «Більшовику». Зубинський, революціонер, герой громадянської війни на червоному фронті, борець за комунізм, — і я не ставлю слова «герой» в лапки, бо Зубинський мав вищі військові нагороди-ордени, а їх даремно не дають, — так от цей Зубинський разом з тим в мирному життю був людиною, що шукала насолоди за допомогою спеціялистки «по половым извращениям» і на цьому шляху дійшов до злочину і злочину не маленького, бо суд, беручи на увагу всі його заслуги, не міг йому дати менш 8 років ув’язнення, хоч і без строгої ізоляції… Багатьом, мабудь, відомий і фельєтон Сосновського про Херсонських партійців. Знов щось зовсім не подібне до здорової культури… В чому-ж тут річ? Я скажу вам істину, що вмирати за ідею, за комунізм часто буває легче, ніж жити для ідеї, для комунізму, і своїм життям крок за кроком зміцняти й закріпляти його позиції. Тут часто людини не вистачає, бо у неї нема тієї культури, яка утворює нову людину, формує її і яка так потрібна для нових відносин нового життя. Я добре знаю, що не можна робити висновків і узагальнень на підставі лише матеріялу карної хроніки, який все таки подає факти виїмкові… Але-ж хіба кожний з вас не знає щирих комуністів, які зовсім не пристосовані до нового життя, які, скажемо, в життю родинному живуть ще за приписами «Домострою»? А нове життя, новий побут владно вимагає нової людини! Оттут /45/ на перший план виступає велика роля мистецтва. Мистецтво організує людину, бо мистецтво ділає на емоціональний бік людської природи, і ділання те, як назначив ще Дарвин, відбивається на розумових здібностях, а ще більш на моральному характері.

Тов. Коваленко, звичайно, в цих питаннях мені патента на компентентність не дасть, отже буду користуватись думками людей, компетентність яких стоїть високо:

«Искусство утоляет голод духовный».

«Не единым хлебом жив будет человек».

«И хотел бы я видеть человека, который с уверенностью защищает мысль, что сытость живота стоит выше, чем широкое развитие ума и сердца… Нет, искуство полезно, полезно потому-же, почему полезны и другие полезные вещи: оно удовлятворяет запросам человека, оно смягчает его жажду, оно несет с собою наслаждение. Какой еще полезности вам нужно? …В общем, аксиомой является то, что к искусству относятся лиш талантливые произведения, а талант заключается в способности обогащать нас новыми эстетическимн цінностями».

Як-би щось подібне сказав Зеров, або я, — це було-б буржуазно, але це говорить тов. Луначарський. (Сміх, оплески). Дозвольте подати ще кілька цитат.

ДЕСНЯК. Знов з Луначарського?

МОГИЛЯНСЬКИЙ. Так, так, знов з Луначарського. «Сейчас прекрасное время для шарлатанов. Стоить только к любой аляповатой вещи приклеить ярлык «пролетарский, октябрьский» и т.д., чтобы нашлась толпа, которая побежит за кривлякой. В этом ужас положення».

Жах добре нам відомий! І далі: «Теорию класового искусства коммунисты, конечно, поддерживают /46/ полностью, но они великолепно понимают, каким безнадежным примитивизмом веет от наивных, а иногда больше злостных, утверждений, что вся история искуства буржуазна, а пролетарское могут создать за малым пока еще ростом чисто пролетарских художников те неудачники, которые с удовольствием сгрупировались под красным знаменем ради завоевания карьеры, а, может быть, и славы, в мутной воде революционной бури. Коммунисты прекрасно помнят, что их учитель Маркс знал наизусть Гомера и Шекспира и перечитывал не только Бальзака, у которого поучался, но и Дюма, когорым развлекался». (Оплески).

Отже «естетичні цінності» не міт і говорити про них зовсім не означає обстоювати мистецтво для мистецтва. Мистецтво існує для людини і є тим чинником, який завжди іде за вимогами духу часу. Мистецтво дає розвагу й насолоду, але й розвага та насолода людські — річ цілком законна. Не можна, не слід звужувати завдання мистецтва завданнями розваги й насолоди, але і їх не треба з призирством відкидати. Луначарський влучно каже, що переможний пролетаріят, що заволодів своєю країною, «хоче також і трохи насолоди, любить замилування гарним видовиськом», а наші Савонароли кожний натяк на насолоду трактують, як щось буржуазне (оплески), ніби-то насолода може бути лише буржуазною? Насолода не тотожня з смакуванням. Гігієна знає велику ролю, яку відограє в фізіології годування — смак їжи, апетит, що сполучені з її поживністю. Це стосується й до їжи духовної.

Отже мистецтво, даючи і розраду, і насолоду, і взагалі задоволення естетичних потреб, єсть одним з могутніх засобів для організації психіки людської згідно з вимогами сучасности, може й найбільш /47/ могутнім, хоч і не єдиним. До речи, я повен того, що робкори й селькори роблять працю необхідну й корисну, високо корисну для держави, але яке це має відношення до мистецтва?

Тов. Щупак говорив тут про необхідність отецького відношення критики (колись говорили про «сердечное попечение») — до починаючих письменників, любовної підмоги їх першим крокам. Мені здається, що це не належить до завдань критики, як такої. Отецьке відношення це обов’язок керовників літстудій, де молодь з літературним хистом вчиться… Хто ж перед широким світом виступає на арену літературної діяльности, до того критика мусить поставитись з усією серьозністю відповідних вимог. Хто засобом художнього слова хоче впливати на людей, той мусить орудувати властивою йому технікою, мусить пам’ятати, що «к искусству относятся лишь талантливые произведения». Сучасне відношення до художньо безсилих, але «ідеологічно витриманих» літературних творів, нагадує знамените дідуся Крилова:

Они немножечко дерут,
Зато уж в рот хмельного не берут…

Коли з таким поглядами підходиш до конкретного літературного матеріялу української сучасности, де хто має нахил закидати класову ворожість до пролетарських письменників. Але-ж, наприклад, мені «класова ворожість» не завважає пінити й високо ставити Тичину, Хвильового, Сосюру, Блакитного, Йогансена… Чому? Бо емоціонально відчуваю їх художнє слово, бо вони талановиті і «дають нові естетичні цінності»… Отже й негативне відношення до тих, хто похваляється своєю іделогією, але художньо безсилий, випливає не з класової ворожости, але з почуття, що вони не талановиті й до /48/ мистецтва не стосуються… Що-же тут робити отецькому відношенню? Та й хіба-ж воно можливе відносно тих молодих, хто, як т. Коваленко, усіх, що з ним не згодні в смаках і симпатіях, чемно називає «слинявими ідіотами»? Найкраща ідеологія в художньо безсилому творі мертва; те, чому місце в газетних статтях, публіцистиці, наукових розвідках, такого твору не врятовує, не робить його переконуючим… Це зовсім елементарно, але хіба цього у нас не заперечують?

Тому, говорючи про літературу її і завдання дати новому часові нову людину, можемо обминати питання про робкорів та сількорів. Найкращі з них можуть прекрасно робити своє діло і бути разом з тим ніякими, а то й поганими письменниками… І даремно їх штовхати, будь-що-будь до літературної праці, бо для неї потрібний відповідний хист: «к искусству относяться только талантливые произведения». Звичайно, з тих робкорів та сількорів, що літературний хист мають, можуть у майбутньому вийти гарні письменники. Тоді про них і балакати будемо, тоді на них зверне увагу й критика. Хто талановитій людині, хай вона буде робкором або сількором, або й иншого фаху, допоможе на шлях літературний вибитись, гарне діло зробить. Але ніякої рації нема дивитись на робкорів та сількорів, як на підготовчу класу письменства.

Найкращим вчителем письменників завжди було й завжди залишиться життя, що нині може, як ніколи, владно вимагає уваги до головного завдання мистецтва — формувати, організовувати психіку нової людини. Але виконати це завдання мистецтво може лише своїми, йому властивими, засобами. (Гучні оплески всієї залі). /49/

ГОЛОВА. Слово має тов. Филипович.

ФИЛИПОВИЧ. Час у нас обмежений, тому я буду говорити коротко, не обгрунтовуючи, як слід, своїх думок. Почну в того, що тов. Щупак в свойому слові, яке, до речи сказати, приємно прозвучало тут, висловив на мою думку не зовсім вірне положення, коли говорив, що Хвильовий в своїй статті висловлює чужі думки. Я гадаю, що в цій статті й прозвучали ті думки, що вже досить виразно Хвильовий висловив у «Синіх Етюдах». В одному з оповідань він звертається до читачів і говорить їм: «Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури… Та кожному свій час. Творити то є творити, — переспівувати — не творити, а малпувати. І читач творець, не тільки я. Я шукаю, і ви шукаєте».

Я думаю, що стаття Хвильового про «Европу» та «Просвіту» розвиває наведені думки. Тільки я-б сказав, що в цитованому уривкові Хвильовий говорив про читача, а в статті, яку він надрукував у «Культурі і Побуті», він говорить про письменника. Власне, коли-б проблему поставити у всю широчінь, то треба було-б говорити і про читача сучасного, і про нашого письменника. Я думаю, що коли йде мова про те, що твори того чи иншого письменника або цілої групи письменників, що входять в певну організацію, задовольняють такі-то верстви, такий-то клас, такі-то шари населення, то в такому твердженні часто багато є такого, що треба розгадати.

Ми, власне, не знаємо, чого бажає читач, що його задовольнить, що йому потрібно дати для того, щоб викопати ті завдання, які ставились і ставляться тими, що керують політикою в галузі художній. Коли говорили про те, що треба підвищити /50/ рівень мас, коли висловлено було гасло «мистецтво масам», то хіба що вкладали в розуміння цього лозунгу? Не тільки утворення нової літератури, а й уміння використовувати те, що є, все те, що треба одібрати і далі використовувати для підвищення рівня мас, щоб вони потім могли сприймати, зрозуміти те мистецтво, що буде творитись новими письменниками. Хіба ми можемо похвалитись, що широкі маси розуміють всі ті досягнення, що у нас є? Хіба широкі маси розуміють новий революційний театр «Березіль», хіба Хвильовий зрозумілий, хіба Тичина дійшов до широкого читача? Хіба мова його для широкого читача зрозуміла? Я пригадую собі одну розмову з партійною людиною, що вчиться у вищій школі. яка мені казала: «Читаю Олеся і захоплююсь, а ось дали мені книжку «Плуг», і я її не розумію, вона чужа, далека для мене».

Я думаю, что тепер перед нами стоїть проблема не «Просвіти», а іменно освіти в самому широкому розумінні цього слова. І може тут нам треба не тільки думати про підвищення рівня цього читача, а й вивчити його. Де-хто може думає, що ті оповідання, що пише Яковенко чи плужани, дуже потрібні, але треба впевнитись, що вони доходять до широких мас. Колись народники думали, що те, що вони пишуть, читають і розуміють селяни, а коли Грінченко побув на селі, то побачив, що як раз ці твори часто не захоплюють читача. Я думаю, що проблема сучасного письменника, проблема «просвітянської» літератури — перш за все проблема освіти.

Далі про халтуру. Коли була вечірка, присвячна Черемшині, де виступав з вступним словом Зеров, поставивши проблему «культури і халтури», то він не називав халтурою перших ученицьких спроб молодих /51/ письменників. Але коли не називати їх халтурою, то треба якось инакше підходити, ніж роблять тепер безоглядні хвалителі перших «спроб пера».

А то напише людина два віршики і починає вже вважати себе великим письменником та сперечатись зо всіма. Наприклад, Яковенко, відповідаючи Хвильовому, гордо заявляє: «Я пишу всього 7 місяців і написав дві повісті і до десятка оповідань, при чому одну з повістей вміщено в «Червоному Шляху». Я не пам’ятаю назви оповідання Яковенка, але ясно пригадую, що воно вразило мене тим, що було надзвичайно слабе.

Де-ж перш за все вбачити халтуру? Халтура буде тоді, коли письменник не йде вперед, коли не робить того, про що говорив Хвильовий, коли використовує кліше і не працює над собою, не шукає.

Та він в наших умовах часто й не знає, яким шляхом іти. Ми багато говоримо про засвоєння старого письменства, про відібрання здорових елементів та пристосування до сучасних потреб, але конкретно дуже мало уявляємо собі, що це таке. Я наведу конкретний приклад двох ріжних підходів до класиків. У Московському Малому театрі рік тому назад був дииспут. На ньому диспуті виступав провідник «Лефу» Маяковський. Одповідаючи на закид Луначарського, він сказав: «Вот Анатолий Васильевич упрекает меня в неуважении к предкам, а я месяц тому назад во время работы, когда Брик начал читать «Евгения Онегина», которого я знаю наизусть, не мог оторваться и слушал до конца и два дня ходил под обаянием четверостишия:

Я знаю: жребий мой измерен,
но, чтоб продлилась жизнь моя,
я утром должен быть уверен,
что с вами днём увижусь я.

Конечно, мы будем сотни раз возвращаться к великим /52/ художественным произведениям, и даже в тот момент, когда смерть будет накладывать нам петлю на шею, тысячи раз учиться этим максимально добросовестным приемам, которые дают безконечное удовлетворение и верную формулировку взятой, диктуемой, чувствуемой мысли. Этого ни в одном произведении современных авторов нет».

Для мене важливий самий підход. Його можна назвати емоційно-синтетичним підходом. Він дає можливість зрозуміти твір. Ви бачите, що поет дійсне сприймає колишні твори, почуття, хоч він иншого напрямку, иншого світогляду. Беру инший приклад. Яковенко в останньому числі «Культури і Побуту», відповідаючи Хвильовому пише: «Клас переможець, користуючись старим мистецтвом, як гноєм, висмокче з нього потрібні йому соки і утворить потрібне йому пролетарське мистецтво». Не думаю, щоб смоктати гній було приємно, і щоб таким чином можна було-б що-небудь утворити. Візьму ще приклад — з Безименським. Поет, що зараз находиться на найлівішому фланзі російської літератури, пише:

Нам у Пушкина учиться
эпическому полотну…
Ты любишь Пушкина всего,
но если спросят про него,
то вспомнишь эпос как то разом.

Так само захоплюється і Казін, і багато инших: «Как хорошо проснуться утром и утро Пушкиным открыть». Поети справжні, культурні, вміють відчути колишні цінності й використати їх так, як використовує художник художника. Можна зачитуватись письменником давньої доби, не «сучасним», і бути далеким від його світогляду. Коли читаєш такі твори класичних майстрів, то й переживаєш їх. Це не абстрактний підход, не аналітичний, а свого /53/ роду синтетичний. Аналіз, гостра критика — дальший етап по цьому шляху засвоєння цінностів.

У нас, на Україні, цю проблему засвоєння ще не поставлено. В «Культурі і Побуті» вміщено, наприклад, статтю про «образність окремого слова». Звичайно, цікаво про це говорити спецам, але коли молоді поети пролетарські чи селянські беруть і використовують «образ самого слова», не розуміючи твору в цілому, вихоплюють тільки якісь елементи окремі, то в таких письменників трапляються цікаві (хоч і штучні, здебільшого) порівняння, епітети і т.и., але в цілому твір не живий. Я думаю, що коли-б знайдено було шляхи дійсно поглибленого, щирого підходу до того мистецтва, що може иноді чуже для нас, але дає багато досвіду і будить емоції, то безперечно ми до певної міри знайшли-б і шляхи до розвитку нового письменства.

А йдемо ми, безперечно, до реалізму, до простоти, ясности. Досить панувала у нас за останній час туманна символіка, імажинізм та футуризм, які панують в багатьох письменників і до цього часу.

І коли підемо цим шляхом, то будемо говорити тоді про Франка, Лесю Українку, як в Росії говорять про Пушкіна (гучні оплески).

ЩУІІАК. Слово має т. Дорошкевич.

ДОРОШКЕВИЧ. Товариші, головне наше завдання в сьогоднішньому диспуті полягає в тому, щоб, поставивши правильний діягноз сучасній кризі в українській літературі, винайти цілющі для неї ліки. А криза ця єсть — це чітко й виразно констатував Хвильовий, а за ним і його опоненти.

У чому можна вбачати ознаки, симптоми цієї кризи? Тут т. Меженко та попередні промовці піднесли лише одну тезу Хвильового — його знамените /54/ протиставлення «Европи» з нашою рідною «Просвітою». Тим часом, Хвильовий торкається й инших, не менш важливих ознак тієї нездорової атмосфери в літературних відносинах, що ми її на собі надто болюче відчуваємо. Тут доводиться згадати перш за все за «масовість», широчінь нашого культурного руху, і друге — форми його організації. І те, і друге певного вимагає корегування, авторитетної допомоги з боку. Можна думати, Хвильовий боїться, що та велика кількість письменників, які за два роки появилися в друкованому слові й остаточно заполонили ринок, не перетвориться на якість. За певними винятками, ця маса письменницької молоди художньо недосконала, вона не хоче або не може виправити свої хиби і тим самим «знижає» наш культурний розвиток до колишніх, уже покинутих позицій, зовсім не тих, що їх диктує нам революція і про які так красномовно говорив тут т. Щупак. Це передчуття Хвильового безперечно має значіння правдивої реальности, яка нам загрожує потопити в своєму безкритичному морі наші об’єктивні уявлення про все талановите й художньо-впливове.

Справді, що ми тепер бачимо? Серед маси молодих письменників ми бачимо окремі постаті тих пролетарських митців «старшого покоління», «першого призову», яких з де-якою образою в голосі обороняє від наскоків Яковенка Хвильовий. Сучасна-ж «молода молодь» дає в масі постаті мало виразні, мало викристалізовані в своїх мистецьких та ідеологічних контурах. Невідповідальна й скороспіла підмога всемогутніх осіб чи організацій легко відчиняє сторінки журналів і грубенькі томики книжок для перших несміливих «проб пера і чорнила» письменника. Він друкується, инколи чує собі дифірамби з боку «дружньої» критики і досягнутим художнім рівнем /55/ задовольняється, технічного поступування не шукає. Такий письменник .може що дає для примітивної агітки, але в культуру по-революційну не вносить нічого нового; гинучи художньо сам, він, повторюю, знижує загальний культурний рівень.

І от тут літературні організації повинні-б увести цього нашого масового, стихійного письменника, що пливе з не-культури, з села, повинні-б увести в певні культурні береги, приєднавши його до кращих, об’ективно-корисних традицій нашої й европейської літератури. Але, на жаль, ці організації не скрізь дають здорову етичну обстановку молодому письменникові, і то не тільки в нас, але і в Росії. Т.т. Щупак і Десняк говорили між иншим, що треба шанувати й підтримувати революційні літературні угрупування, посилаючись на мою статтю «Літературний рух» у журналі «Життя й Революція». Але там, у статті, мова мовилася про виразне й щире самоозначення, про певну соціяльну диференціяцію, а цього, на жаль, часто не буває; часто-бо літературні організації творять для окремих молодиків обстановку кар’єризму, і на наших очах відбувається безідейне блукання від одної організації до другої. Хіба це робиться раз-у-раз щиро і раз-у-раз відповідає тому соціяльному грунтові, який, скажемо, мусів-би утворювати «Гарт», «Плуг» чи «Молот»? Дозвольте процитувати тут класичну заяву відомого поета Сосюри, як інтересний з психологічно-громадського боку факт:

До спілки «Плуг».
ЗАЯВА.
В звязку з моїм виходом із «Гарту» прошу
мою попередню заяву про вихід із «Плугу» вважати
аннульованою.

Харків 18/ІІІ 1925 р.                     Володимир Сосюра.

(В залі сміх). Ми пам’ятаємо також, як Ярошенко блукав /56/ од «Гарту» через АСКК до «Жовтня», і недавно довідуємося з «Більшовика», що цей самий Ярошенко опинився тепер в «безвоздушном пространстве». Отже: чи це ознака здорової атмосфери в літературно-громадських організаціях? Чи є тут певне ідеологічне й організаційне самоозначення на базі соціяльного підгрунтя? Щирість чи надуманість і цинічний розрахунок? Я думаю, що перше й найголовніше завдання сучасної хвилі — це створити такі відносини в революційних організаціях літературних, щоб там молодий письменник знаходив здорові передумови для ділової, творчої роботи, для праці художника перш за все, а не для дрібного політиканства чи інтриганства.

І тут справді повстає гостро питання про критику воно нерозривно поєднується з тернистим шляхом молодого письменника. Тут ніхто, крім т. Десняка, про це не говорив, але всі, мабуть, погодяться, що критики, творчої й будівничої критики, в нас немає, і всі погодяться, що її нам до зарізу потрібно створити. Бо що-ж тепер маємо? Струнка логіка й критичне чуття замінилися модернізованою салдацькою словесністю, що нею з успіхом користується, напр., Коваленко, хоча-б у своїх знаменитих статтях у «Київ-Гарті» і відчитах про вечірки. Ця дешева критика не творить, не об’єднує, а лише деморалізує читацьку публіку, йдучи навіть саме тією дорогою особистих випадів, що її не раз засуджено в вельми авторитетних партійних постановах. Така «напостовщина» на Україні, звичайно, має мало спільного і з марксизмом; може, краще, щоб її зовсім не було, бо вона всю нашу молодь псує, прищеплюючи їй антикультурні, руїнницькі звичаї (гучні оплески всієї залі). Ось вам на зразок критика Коваленка, що ви її зараз чули. Тов. Коваленко — великий /57/ песиміст, він не тільки не шанує української літератури, але, гостро осуджуючи її найвидатніших представників, стверджує, ніби її зовсім майже немає; та він і не хоче, щоб вона була, буйна й багата в своїй многограності. Як той ІЦедринський генерал, що в’їхав у город Глупов на білому коні і скрізь наводив порядок, так і Коваленко хоче проробити з нашою літературою: де був талановитий письменник — там тепер порядок, де гарна повість — там давай порядок. Порядок і порядок перш за все, а чи є там культура — це, мовляв, питання другорядне і до діла не «кусательне» (гучні довгі оплески). Така генеральська лінія нам ні до чого, бо вона, замість уважно кохати, тільки приглушує ростки нашої молодої, кінець-кінцем бідної літератури, або справляє її на манівці безтрадиційности й невідповідальности. Тут і «сердечное попечение» і велика обережність потрібні, щоб з водою, мовляв, не вихлюпнути й дитини.

У світлі цих думок я-б не висував на перший план знаменитої тези — «Европа» чи «Просвіта». Надто-бо вона мені ясною здається. Не засвоївши й не перемігши в собі основних, об’єктивно-корисних традицій европейської (та й української) культури, ми навряд чи зможемо давати твори ширшого, не-хуторянського масштабу. Тут самими деклараціями нічого не зробиш. Але певна річ, досліджуючи европейську техніку, ми повинні заповняти її форми новим ідеологічним змістом, пристосовувати її до наших революційних завдань. Кожний, хто на базі Жовтневої Революції мислить про культурний розвиток країни, иншої думки не подасть, і тому я на цьому ясному питанні не буду зупинятись. Дивуюсь тільки, чому сам Хвильовий так виділив це питання — адже-ж і він не може наосліп гнатися за Европою, не може він инакше й розцінювати цю проблему. /58/ Тільки хіба як ілюстрацію подам матеріяли про «нашу», «хуторянську» Европу. Недавно попала до моїх рук поезія М. Вороного, колишнього модерниста, який живе в «Европі». Це «Краса життя», нудні, бездарні переспіви минулого, з ідеологією, що запізнилася мало не на 50 років:

Творіть ілюзії, щасливі мрії й сни,
Будуйте храми і куміри;
Вклоняйтесь їм, несіть офіри…

Отже ця ілюстрація хіба доведе те, що не всякий, хто в Европі, може бути европейцем, і що не з кожного міщанина можна зробити европейця. До масової «Европи» можемо прийти лише згодом і поступово.

У межах нашої літературної практики ще одне кардинальне питання звертає на себе увагу, тому дозвольте на йому зупинитись. Це питання про єдине, ортодоксальне світоприймання художника, про єдину, для всіх обов’язкову суспільно-політичну ідеологію, що позначається в творах красного письменства. Часто доводиться чути вимогу класового, пролетарського розуміння літератури та тих явищ, що в фокус літератури входять. Тим часом товариші забувають, що пореволюційна генерація письменників складається не лише з представників пролетаріяту, але й селянства, але й радянської інтелігенції, про що цілком вірно зазначив тут т. Щупак. Чи може-ж уся молода літературна активка однаково сприймати дійсність і всю різноманітність життьових фарб підводити під один теоретичний, дедуктивно даний ранжир? Чи не буде це смертю для художника? Бо що може робити публіцист, того повинен остерігатися поет. Російські критики (як Троцкий, Воронский, Луначарский) не раз зазначали, що письменник не може художньо, емоційно переконати читачів у правдивості /59/ своєї ідеї, коли він нею органічно не живе, коли він сам на ній не будує власноі психіки, власного світоприймання. Дизгармонія між розумовою теорією та емоціями митця неминуче призводить до анемічности образів, сухости думок і бездарности всього твору.

Дозвольте мені процитувати тут ще слова Бухарина з його промови 1924 року:

«У нас нет сплошного читателя и сплошного писателя. У нас должна быть крестьянская художественная литература. Ясное дело, мы должны давать ей ход. Должны-ли мы душить ее за то, что она не пролетарская? Это бессмысленно… Мы должны во чтобы то ни стало лелеять ростки пролетарской литературы, но мы не должны шельмовать писателя для советской интеллигенции».

Отже, ми не повинні шельмувати й гонити тих, хто органічно, всією своєю істотою з її ідеологічними й емоційними рефлексами сприймає світ, але не так, як це хочеться ортодоксам типа Коваленка. Бо інакше — розрив між думкою й образною творчістю, і селянський письменник, ніби ідеологічно витриманий, дає нещирий, нехудожній твір. Дозвольте два-три свіжі приклади. Випустив молодий і здібний письменник Копиленко книгу, де, між иншим, є оповідання «Іменем українського народа». Тут бачимо схему старої сентиментальної повісти, де герої поділяються на «добрих» і «злочинних» і де, звичайно, покараний «порок», а добро має «достойний вінок». Тут бандит Терешко наводить великий жах навіть своїм виглядом, прищеплюючи сифіліс чесним радянським селянам. Кого такі оповідання художньо можуть переконати? Адже-ж ми добре знаємо українське село і твердо пам’ятаємо всі «зігзаги» українського /60/ селянина-середняка за часи революції, і тому такий твір, одштовхуючи художньо, нікого не переконає ідеологічно.

Або візьміть оповідання В.Чередниченкової «Палажчина кар’єра», що появилося в журналі «Знання». Описується куркульська дочка, що де-який час була за наймичку в студенській комуні, потім зробилася артисткою й мала розкішне життя десь на Кримських курортах — «всьо как полагається», — але врешті заслабла на погану хоробу і загинула. Авторка кінчає оповідання так, що в Палазі провалився ніс, їй три чисниці до смерти, але коли їй пропонують лікуватись, вона вважає за краще зиркати в верцадло й натирати обличчя кремом «Метаморфоза». Я хоч і не жінка (в залі сміх), але думаю, що «Метаморфоза» за цих обставин навряд кому на думку спаде. Така вимучена «художність», підігнана під обов’язкову ідеологію (мовляв, куркулі і НЕП!) нікого, знов nаки, не переконає. От вам два свіжі приклади (а їх можна було б набрати без кінця), як письменник, пнучися здертись на органічно-невластиву йому позицію, безнадійно падає в прирву антихудожности й ходульности.

Щирість у творчості — це, здається, елементарна вимога до митця, і її легко зрозуміти без «Европи», без великих постатів минулого.

На жаль, для багатьох і цей бік літературної діяльности пахне наукою, загрожує наукою. Ось чому так своєчасно піднесено писання про нормальні умови «учеництва» для молодого письменника. Нам треба вчитися. Але цій потребі навряд щоб сприяла та атмосфера одвертого «використовування» спеців, яку ласкаво пропонує тут Десняк. Це була-б атмосфера невідповідального наймицтва, що часто межує з експлоатацією, од якої порятунок знайдеш хіба в /61/ Профспілці (гучні оплески всієї залі). З другого боку, далеко не всі молоді письменники (особливо з категорії «графоманів») хотять учитись, часто у них немає самокритицизму, немає сумнівів у своєму відчуванні, бо вони певні, що пишуть найкраще. Це вже загрозливий шлях навіть не самозакоханого Валеріяна Поліщука, а тих письменників, «бувших», з київської групи, про яких уважається за хороший тон зовсім не згадувати (гучні довгі оплески).

Нарешті кілька слів про народництво й хуторянство. Під словами т. Щупака я тут цілком підписуюся. Я вважаю, що коли українська інтелігенція йтиме до українського села старим шляхом народництва з його невиразними романтичними нахилами Грінченкового каганцювання, то вона культури селу не дасть. Будуть знов-таки тісненькі купки людей по окремих закутках, але яку вони раду дадуть масовому рухові? Ясно, що молоде покоління їх обжене, піде по-за ними. Це так. Я вважаю, що наша орієнтація в літературі повинна бути на масовий сількорівський рух, і тут я не погоджуюсь з тов. Могилянським, що сількор — знай своє діло і в літературу не мішайся. Звісно, не можна сількорові прищеплювати думки, що він є справжній письменник, не можна сількора будь-що пхати на стежку художньої творчости, але-ж треба твердо пам’ятати, що сількорівський рух становить могутні резерви для нашої літератури за цих соціяльних взаємовідносин. Це-ж єсть творчі, нові сили, що шляхом одбору й шліфовки дадуть і справжнього письменника. Візьміть цього самого Яковенка, колишнього батрака, що так обурився на мене за справедливу критику і викликав мужню статтю Хвильового. Він тільки 18 років навчився писати й вже за три роки дав повісти й оповідання. Хай ці його спроби невдалі, як і оті нещасні «Хворі /62/ на землю» , що стільки шелесту наробили, але-ж до вісімнадцяти років він працював по наймах, отже він придбав цілком одмінне, нове й оригінальне світовідчування, чого, напр., наше покоління часто й не має. І ось тут, серед цих Яковенків-батраків, селян-сількорів, треба шукати талановиті сили для розвитку по-жовтневої літератури. Жорстоко й трагічно помиляється той, хто цього нового соціяльного шару не хоче бачити, хто підходить до його з теоретичною міркою «Европи». До Европи цей цілющий шар, силою історичних обставин, може прийти лише поволі і згодом, як я вже сказав.

Але кінчаймо. Тут т. Щупак чітко, виразно вже накреслив нам лінію майбутнього — на об’єднання революційних елементів серед письменників робітничого міста, села, серед письменників-інтелігентів. Ми повинні прищепити цій письменницькій молоді певні культурні традиції й навики, українські й европейські. Отже треба лишити колишні позиції войовничого непримиренства й гуртом творити нові мистецькі цінності. Це єдино правильна лінія, якою ми виразно простуємо. Товаришам, що цього поступування визнавати не хочуть, треба одійти в-бік і тим дати можливість творчої роботи тим людям, що розуміють наші обов’язки перед українською революційною літературою. (Довгі гучні оплески всієї залі).

ГОЛОВА. Слово має представник «Ланки», т. Антоненко-Давидович.

АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ. Сьогоднішній диспут дуже цікавий. Ми власне, давно сподівались, що такий диспут повинен бути. Потреба його ясно відчувалась, і досить тільки було статті Хвильового, щоб диспут відбувся. Правда, сьогодні думки розійшлись: з одного боку були зазначені шляхи розвитку /63/ української літератури, з другого повстала проблема — «Европа чи Просвіта».

Перше, що являється основною причиною цієї потреби диспуту, це той саме факт, що, безперечно, наші літературні організації ростуть надзвичайно швидко, в нас численна кількість письменників, що збільшуються не одиницями, а десятками, сотнями, але нової української літератури фактично майже нема. Бо, власне, коли поставити собі питання, що ми можемо з нової української літератури подати за кордон, перекласти на инші мови, хоч-би на російську, то тут ми побачимо невелике число оповідань та віршів. І тому цілком зрозуміло, що повстає болюче питання — чому це так? Які причини цьому? Здається, що об’єктивний момент загального піднесення мусів-би створити розвиток літератури, що ми наочно бачимо в Росії, і в той-же час на Україні відбувається протилежний процес. В кожному разі, коли мені кажуть, що в «Жовтні» 25 чи 30-40 членів, то я питаю, а скільки з них — письменників, які їх надбання? У нас справа стоїть так, що, власне, найголовніше для письменника, позитивне для нього — це ідеологія. Коли являється письменник в ту чи иншу організацію, то його перш за все питають: в яких організаціях ти був, який у тебе стаж, цікавляться ідеологією, але зовсім не питають і не цікавляться самою суттю того, що утворює письменника, його здібністю, його творами. І коли по часті ідеології все благополучно, то таку людину приймають в організацію письменників.

Коли ми беремо розвиток новітньої української літератури, то треба поставити питання: які наші вади? Де-хто тут висловлювався, що ми не вміємо використовувати те, що у нас залишилось від старого. Також говорили тут, що треба «використовувати» /64/ літературних фаховців. З де-якого часу в нас повелось це «іспользовонаніе». Воно призводить до того, що перед керовником літорганізації врешті стоять не люди, а елементи «іспользовованія». Безперечно, з цим треба рішуче покінчити. В кожному разі, мені жаль стає, що це використовування, це гасло «іспользовованія» пролунало сьогодні в словах тов. Коваленка і Десняка. І мені здається, треба сказати: не випадково це, бо до певної міри це частина їх тактики, частина їх внутрішнього неофіційного програму. З цим треба рішуче боротись, і поки будуть такі «елементи іспользовованія», доти нової літератури не створити. Її можна душити, «брати горлом», як цього хоче тов. Десняк, але створити не можна (оплески).

І друга вада. Від письменника треба вимагати, щоб він був оригінальний і цікавий, щоб він давав нові думки і т. инше. Це цілком правдива вимога. Безперечно, коли в багатьох харків’ян ми бачимо в кожному рядку Хвильового, коли беруть уже старі сюжети на мотив «Виборного Макогоненка» та видають за пролетарське і таке инше, то це нас задовольнити не може. Не можна не вимагати своєрідности, оригінальности. Натомість наші організації намагаються мобілізувати ідеологію пролетаріяту, ідеологію компартії і в їі імені виступати. Але ми знаємо, що компартія мусіла зауважити, і цілком слушно, що жодна літературна організація не може виступати від її імени, але й до цього часу на цьому конику намагаються виїзжати. Ми бачимо, як в організаціях намагаються стригти кожного письменника під одну мірку, і я уявляю, що може вийти з цієї цирульні? Коли туди попаде випадково письменник талановитий, що починає тільки виступати на цю дорогу, то є велика небезпека, що цей письменник врешті одшліфується /65/ і що тов. Коваленко під нульовий номер його підстриже.

З цим треба рішуче боротись — не тому, що тут іде боротьба ідеологій буржуазної і пролетарської. Цікаве явище, що там, де література найменш розвинена, там найбільш гуртківщини та гризні. Я візьму літератури, з яких ви можете судити: єврейську, українську і російську. Еврейська, яка стоїть що до свого розвитку може на нижчому щаблі, надзвичайно багато має суперечок, лайок і т. инше. Українська література сперечається в цьому відношенні може менш, бо вона більш поширена, і нарешті — російська література, де ми зовсім не маємо чогось подібного до того, що можемо спостерігати тут, на літвечерах в Академії Наук.

І це через те, що там література перейшла вже до де-якої міри фазу гуртківщини, через те, що для кожного там стає ясним і зрозумілим, що коли чесний інженір працює для радянської влади, коли він дає користь в наслідок своєї розумової праці, то не розбирають, чи це продукт буржуазної культури, чи пролетарської, а кажуть, що це йде на користь РСФРР. Я зовсім не хочу пристосувати літератора до інженіра, бо це зовсім ріжні галузі, але в кожному разі для мене ясно, що кожний новий письменник незалежно від того, в яку організацію він входить, той письменник, що дає справжній художній твір (а під художнім твором розуміємо як-найменше тенденціозности), той письменник вносить новий скарб в літературну скарбницю УСРР, і його треба вітати.

Нарешті — «інтелігентщина» і т.д. Це слово змінялось в ріжний спосіб: раніш казали просто — ви бандити, потім називали укапістами, а тепер інтелігентами або «попутчиками». Я гадаю, що цілком невірно /66/ пристосовувати до українських умов слово «попутчик», бо власне, чому наша література, що виходить не із т.зв. «пролетарських» організацій, іде свідомо за Радянською владою? Та тому, що вона вважає її за єдину можливу нині на Вкраїні владу і найліпшу. У всякому разі я хочу сказати, що слово «подорожник» до українських обставин не придатне.

ЩУПАК. А що то за українські попутчики з «Ланки»?

АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ. Коли хочете знати, то ми під рубрику «попутчик» безумовно не вкладаємо поняття «Ланка». Для нас національний момент зовсім не те важить, що для російських подорожників Радянської влади, які бачуть у СРСР «единую, неделимую». Ми прекрасно розуміємо, що не тільки для земель, об’єднаних кордонами УСРР, але і взагалі для всіх земель соборної України єдиний шлях, єдиний вихід — це є УСРР, і тому ми працюємо для УСРР і вітаємо кожний крок Радянської влади в напрямкові розв’язання заплутаних в силу певних історичних причин національних та соціяльних моментів.

Але повернімось до літературних справ. Коли нині ставиться питання таке: «Европа чи Просвіта», то я власне, пристосовуючись до наших українських обставин, ставлю це питання так: диктатура просвітянства, чи російські умови, умови радянської Росії в галузі літератури? Безперечно, треба сказати: дайте умови радянської Росії для нашої літератури! Бо власне, що таке просвітянство? Зараз ми бачимо, як воно виявляється в тих побрехеньках, перекрученнях фактів, підтасовках, то-що. Вибачте мені, але удається, що не дивлячись на те, що тов. Коваленко і тов. Хвильовий належать до одної літературної /67/ організації — «Гарту», але мені в кожному разі здається, що тов. Коваленко в великій мірі вийшов із просвіти.

Хто-ж організує письменників? І як письменники організуються? Річ у тому, що коли література росте, то починається певна консолідація сил письменницьких, і вони групуються навколо ріжних організацій відповідно своїм смакам, навикам літературним…

ДЕСНЯК. …ідеології…

АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ. Вірно — ідеології, а часом і кар’єризму. Причин багато. Тов. Коваленко, який тут багато говорив, зробив фактичну помилку Треба сказати, коли харків’янину можна помилятись, то вже не годиться це киянинові, а саме, що ніби навколо «Життя і Революції» організуються всі попутчики. Я можу запевнити, що ніколи «Ланка» не організовувалась навколо «Життя і Революції». Це перша помилка. По-друге, коли тов. Коваленко уважно прочитає список співробітників «Життя і Революції» то як раз він не здибає ні одного імени з «Ланки», але прізвище тов. Коваленка там є (оплески).

Щоб врешті не затримувати вашої уваги, я хочу вказати на останнє: наша вимога, це перше — треба створити нормальні умови для розвитку української літератури, української не з великої, чи маленької літери. Це залежить від того, чи людина письменна чи неписьменна, а української літератури, себ-то літератури УСРР. Це хочеться й тов. Десняку, і ми його підтримаємо в цьому, але так ставити питання, як він ставить, не можна. І безперечно треба повести рішучу боротьбу з халтурою, з цим просвітянством, з відсутністю мінімальної етики звичайної людини, бо немислимо вести диспут, коли перекручуються факти, підтасовуються слова не лише тут, а і в відділі /68/ «Культура і мистецтво» нашої преси. Отже наше гасло не — «Европа чи Просвіта», а — література УСРР, позбавлена халтури, просвітянщини і хахлацької макулатури! Ми хочемо, щоб хоч на половину було заведено тут умови радянської літератури в Росії. (Оплески). <…>

ДОРОШКЕВИЧ (…) Далі слово має тов. Івченко.

ІВЧЕНКО. Я вважаю сьогоднішню дискусію занадто серйозною за-для того, щоб дозволити якісь легковажні підходи. Цю серйозність видко з усіх попередніх виступів, з того напрудження, з яким ведеться сьогоднішня дискусія. Справді, за всі часи не перший випадок, коли можемо з більш-менш серйозними аргументами, з широким ставленням питань підходити до вирішення літературної справи. На сьогодні в цьому є конечна потреба, бо серед инших ділянок життя справа з літературою страшенно відстала. Справді, в инших ділянках життя ми будуємо всі наші підходи, розраховуючи справжнє співвідношення сил нашої дійсности. Там ми не боїмось визнати помилки і їх виправити. А літературу ми поставили /72/ в якесь замкнуте коло, з якого виходу майже не видко і де тим часом ми б’ємося над ріжними видуманими проблемами, лозунгами і т.ин.

Ще не так давно ми пишалися в нашій селянській хліборобській країні урбанізацією. І хіба це не було штучним і смішним? Колись Ніковський писав — передаю приблизно, — про яку урбанізацію може йти мова, коли в нас в самій, так-би мовити, столиці, в Київі, є два димарі, та й то на Подолі.

Одійшла урбанізація — прийшла машинізація. Трактори, автомобілі, аероплани. І це як-раз було годі, коли навіть землицею проїхати було трудно. А в наших селян на три чверті нема коней, а як у кого й є, то він мусить тягти їх за хвіст, щоб доорати ниву. Про яку-ж тут машинізацію в мистецтві можна говорити? Це буде звичайна агітка.

Так само і тепер з питанням, чи бути в нас «Европі чи Просвіті». Строго кажучи, не з цим питанням треба зараз виступати. Питання про літературу ставити треба ширше. Не можна-ж справді вважати за серйозне завоювання Европи, що коли в кількох оповіданнях з «Глобуса» напишемо про українські джунглі, то ним і справу з Европою розвяжемо.

ДЕСНЯК. І ви-ж писали в «Глобусі».

ІВЧЕНКО. Вибачте, то з «Гонгу» комункультівців. Це мені нагадує тих підлітків гімназистів, що в себе в куточках ліплять папірових човничків, а самі мріють про мандрівку на острова Таїті чи Полінезії. Звичайно, вважати це за здобуття Европи буде трудно. Отже, не в цім справа. По-перше, мене дуже дивує те становище, в яке поставлено самих робітників слова, літератури. Нас вважають тут за спеців від літератури. Добре. Але тоді треба прирівнювати нас до инших спеців. Справді, чому в инших ділянках /73/ життя спецам дають змогу працювати, виявляти свою ініціятиву, будувати ті чи инші заходи на власне сумління, дотримуючись лише загальних інтересів пролетаріяту? Чому-ж нас у літературі вважають лише за якихось наймитів, що їх знання треба використати, а потім їх самих викинути на смітник? Хіба це нормально? Адже ми є теж робітники, члени Профспілок і, здавалось, мусіли-б мати право голосу нарівні з иншими. Отже це є важке консервативне коло, яке треба нам розірвати.

Друга ненормальність в тому, що літературі поставлено вимоги, невластиві і небезпечні для її розвитку. Ми хочемо підігнати її під якусь мірку ідеологічну, щоб вона сантиметр-у-сантиметр зійшлася з політграмотою Коваленка. Життя значно ширше, воно що-року дає ухили від яких-би то не було норм, і ми, як художники, не можемо обійти цього. На нас нарікають, що ми не сучасні, що ми не відбиваємо сучасного життя. Але-ж звичайно, це не так. Ми не можемо обминути цього життя, бо в ньому жиємо, бо це є дійсність, одцуратись якої художник не може. Отже, як бачимо, справа полягає не в тому, «Европа чи Просвіта», а в тому, чи відбивати треба справжню дійсність, чи дотримуватись якихось вузько-схоластичних вимог. Я думаю, було-б наївним обвинувачувати нас в неприйманні революції, влади, коли в инших ділянках ми для неї працюємо цілком сумлінно. Але дозвольте виявляти мені світ так, як його бачу і за…

ГОЛОВА. Ваше слово закінчилося…

ІВЧЕНКО. Але дозвольте хоч фразу скінчити.

ГОЛОВА. Вибачте, не можу — ваше слово скінчилось. <…>

ГОЛОВА. Слово має тов. Рильський.

РИЛЬСЬКИЙ. Колись про Пальмерстона ходив такий лубковий вірш:

Вот в воинственном азарте
Воевода Пальмерстон
Поражает Русь на карте
Указательным перстом.

Цей вірш мимоволі спав мені на думку, коли я слухав попереднього промовця. Але часу в нас мало, і тому я не входитиму в розгляд його воєнних планів. Мені здається, що хоч якими розбіжними шляхами йде сьогодні дискусія, але всі учасники її погодяться на одному: в европейській культурі є багато такого, що нам варто засвоїти, такого, на чому нам можна й треба вчитись…

Перед нами стоїть питання, що брати з Европи, европейської культури собі для вжитку. Докладчик вірно підкреслив, що не завжди беремо ми у Европи те, що слід-би було, — що ми позичаємо там вульгарні романи, беремо дешеву міщанську кінофільму, але зовсім ні тов. Меженко, ні инші опоненти не казали, що там не варто нічого брати. Отже треба мати тут якийсь певний критерій. Тов. Коваленко, правда, пропонує такий критерій — і досить оригінальний. Він підходить до творів з хронологічною міркою і відкидає, скажім, «Пана Тадеуша» тільки тому, що його /78/ давно написано. Інтересно було-б спитати Коваленка: на якому хронологічному віддаленні стоїть «Пан Тадеуш» від «Капіталу» Карла Маркса?

Досвід усього минулого, усього попереднього, чи то в галузі політики, чи то в галузі літератури, досвід попередників потрібно використати. Коли тут казали про сито, на якому треба просіяти те, що беремо у Европи, то не менш треба сита, щоб просіяти все те, що зараз є у нашій сучасній літературі.

Наша криза літературна не в тому, що у нас мало письменників, а в тому, що їх багато (гучні оплески). Коли тут говорили про потребу бар’єрів, то я скажу, що бар’єри — це річ, через яку вільна думка завжди перескочить. Єдині бар’єри потрібні — це для бездарности (оплески). Подібно як колись різні невдахи робилися прапорщиками, так тепер робляться письменниками… Отримується патент члена літературної організації, і цим патентом прикривається неуцтво, нездатність і навіть иноді нечесність. Такий літерат, друкуючи першу свою статтю, де анальфабетство його виступає в первісній наготі, не соромиться прикладати до неї свого портрета.

Ця атмосфера нездорова, позбавлена всякої критики і самокритики, і коли ми з певним критицизмом повинні підходити до того, що дає нам Европа, то треба мати критичну зброю і для себе самих. Самокритика потрібна молодим письменникам. І та сміливість, з якою наші письменники відмежовуються від Міцкевича, від Гете, від античности, показує, що критичних поглядів у них немає, а є лише самозакоханість. Од того ніяких плодів бути не може. (Оплески).

ГОЛОВА. Просить дати слово для особистої заяви-протесту тов. Коваленко. /79/

КОВАЛЕНКО. Я, товариші, з свого боку хочу зробити офіціальну заяву від імени київської організіанії «Гарт» і рішуче протестувати проти того, що нам не дали висловитись на диспуті: кожна організація мала по два члени, а «Гарту» не можна було висловитись вдруге. І разом з цим, по-друге, ми вважаємо, що наші слова промовці цілком свідомо перекрутили, а тому я гадаю, що нам весь час затуляли рота. Ми протестуймо проти такого диспуту й заявляємо, що через ваші голови ми договоримося з робітниче-селянськими масами (оплески, сміх, й поруч з цим вигуки з місця: «сором», «ганьба»).

ГОЛОВА. Я вважаю, що Президія цілком доцільно зробила, коли поставила вирішення цього питання на розвязання самої авдиторії, і більшість авдиторії винесла певну постанову — в другий раз не висловлюватись. Президія це повинна була зробити, оскільки їй наказала це авдиторія, бо і саму Президію обрала авдиторія (вигуки з місця: „правильно!”гучні оплески всієї залі). Дозвольте далі, товариші, відкинути обвинувачення нас в якійсь пристрасності, упередженості, бо Президія намагалась провадити збори цілком об’єктивно, не спиняла промовців і дозволяла до кінця кожному договорити й зробити свої висновки; мушу тут до речи зазначити, що подібне непорозуміння сталося, напр., з тов. Івчснком, але Президія, згідно з регламентом, припинила його промову.

Тепер дозвольте, товариші, сказати де-кілька слів після останнього промовця, тов. Рильського. Президія гадає, що робити зараз підсумки після диспуту не варто, та й навряд, щоб це було можливо. Тоді довелося-б повторювати окремі індивідуальні моменти, наводити де-які виголошені тези і таким чином нахиляти думки авдиторії до якогось одного певного знаменника, а це оуло-б, на нашу думку, жорстокою й /80/ неможливою операцією. Хай кожний з присутніх винесе від сьогоднішнього диспуту те вражіння, яке цілком відповідає його власному світогляду й розумінню самої літератури.

І все-ж таки ми гадаємо, що наш диспут багато дав уже через те. що дозволив представникам окремих українських літературних організацій зійтися на нейтральному грунті і спробувати договоритись до чогось спільного. На київському терені це є перша спроба, і тому вже вона не може бути цілком удалою. Кожна з груп, очевидно, в основному залишилася на своїх старих позиціях, отже і в тому конкретному питанні, що його підніс тов. Хвильовий. Але приймовна платформа для спільного порозуміння й контакту накреслилася в промовах багатьох товаришів, зокрема в промові тов. Щупака. Можливість такого порозуміння в інтересах поглиблення нашої пореволюційної творчости чи не стане за невеличкий доробок і нашого сьогоднішнього диспуту.

Диспут закінчено о 12 год. 45 хвилин ночи. /81/

Примітки

[1] Тов. Підмогильний почував себе кепсько й не кінчив свого слова. Ред.

Джерело: Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут 24 травня 1925 р. — Київ: Культкомісія місцкому УАН, 1925. — 82 с.

Advertisements

0 Responses to “Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Травень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві   Чер »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: