Творчість індивідуума і колектив

Юрій Іванів-Меженко

І

Не можна сказати з певністю, що в сучасний мент перероблення індивідуального світогляду, зокрема, і світогляду суспільства, взагалі, можуть бути визнані хоч будь-які безсумнівні істини.

Натовп, що руйнує старе й намагається утворити нові цінності, більш вартісні, з його кута зору, не хоче визнавати старих, нібито доказаних аксіом, на яких будувалась психологія творчости минулого, мабуть, і вузько клясового (як то допіру звикли звати), але всетаки прекрасного, особливо зараз, підчас болючого страждання від руїни і майже абсолютного знищення здобутків так званої «буржуазної культури». Творчі сили, що в сьогоднішній час повинні творити щось нове, ще нечуване і ніким не передбачене ще вчора, не встигли дійти до стями від того нападу на всі традиції й звички, на яких зараз наліплено етикетки з плямуючим написом — «негідно народові», не можуть стати на ґрунт міцними ногами, не можуть знайти того, що зветься «внутрішнє самовиправдання творчости». І чи можна докоряти мистцеві в тому, що сьогоднішній рух, зруйнувавши його світогляд, покинув його на голому місці й поставив такі тяжкі вимоги що до творчости, що тільки великим напруженням усіх своїх активних сил особа може в деякій мірі подолати поставлені завдання. Трагедія сучасного поета, трагедія мистця — це трагедія тієї культури, що надто дорого цінувала сама себе і яку дуже низько поцінував власний народ. Народ, який став критиком і цінувателем, не пізнав себе в тому мистецтві, котре про нього стільки балакало й плело стільки нісенітниць, що він рішуче його зрікся і не тільки просто одмежувався від нього, а навіть з легким серцем сплюндрував, і треба визнати, що, плюндруючи, доходив до блюзнірства.

Природна й нормальна постановка питання про мистця, перебуваючого трагедію минулих помилок, вимагає вирішення в першу чергу самого головного питання, яке можна схарактеризувати тою назвою, що я дав своїй статті. /3/

Хоч багато аксіом зараз і порушено, хоч багато з усього того, у що ми раніш вірили, зараз нами викинуто із вжитку, хоч навіть сама логіка зараз змінилась, проте я мушу почати з аксіоми, котрою довгий час псевдоіндивідуалізму нехтували і котру хороблива психологія нашого сьогоднішнього життя перетворила в якийсь «nonsens», перенісши вагу з індивідуума на загал.

Я кажу про аксіому, яка стверджує те, що творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загал і коли, не підлягаючи загалові, все таки почуває свою з ним спорідненість.

Безліч суперечок, що викличе ця аксіома, абсолютно не порушує її правдивости, і ми для першого доказу приведемо доказ негативного ходу — реальне життя, яке з надзвичайною легкістю відкинуло всю минулу творчість, котра була збудована, як ми тільки що сказали, на псевдоіндивідуалізмі. І, мені здається, не треба довго пояснювати, що така «некультурність» зовсім не з того виникла, що «народ не дійшов до культури», а лише з того, що ця «культура» нічого спільного з психологією народу не має, а, навпаки, стоїть на хисткому ґрунті «Байронічної одірваности», що пройшла крізь криву призму самовпевнености й самозадоволення.

Отже, ми в життьовій практиці маємо дві форми індивідуума, цінуючого себе. Перша — індивідуум визнав себе коштовністю без усяких попередніх міркувань, лише взявши на віру недоведену істину «Я — геніяльність», не зв’язуючи цього абсолютно ні з чим. Я, мовляв, визнаю себе геніяльним і тому все є нижче від мене. Такий метод логізації навряд чи може бути визнаний при нормальних умовах життя, в нормальному психологічному оточенні. Не треба дивуватися тому, що зараз, коли кожна індивідуальна одиниця прибрала можливість виявити всю стихійність своїх руйнуючих сил, так часто можна зустрінутися з надлюдською гордістю й з небувало сміливим гаслом «Я є правда, і лише я є правда і правда то є я». Чи можна визнати такі гасла вірними, це ми не будемо розглядати, а перейдімо до другої форми самовизначення індивідуума.

Це є оцінка, мовляв, відносна. Я не є абсолютний геній, я є лише геній колективу, я тому геніяльний, що в собі з’єднав психологію колективу, який своєю спільною рисою, зв’язуючою всіх його членів, своєю актуальністю утворив і породив мою психологію і мою актуальність. У такім світогляді якраз є та передпосилка, якої так бракує першій формі.

Тут є той ґрунт, що дозволяє утворити щось стале, тривке. Бо смерть актуальної індивідуально-творчої сили не лишає продукцію її творчости, щоб вона висіла в міжзоряних просторах, а завжди дає підпори до її існування не в моменті, але в продовженому часі в особі того самого колективу, з якою почався світогляд індивідуума, творчого і незалежно вільного в своїх творчих осягненнях. /4/

Яку з форм можна визнати коштовнішою? Гадаю, що, спираючись на наслідки, себто на саму творчість, ми без суперечок визнаємо другу, тому що визнання мистецтва й продукції мистецької творчости гідними й потрібними лише авторові було б потворним обмеженням можливостей впливів і звуженням навіть самого психологічного матеріялу.

Таким чином, ми підійшли після короткого попереднього міркування до визнання мистецтва як продукції двох психологій — індивідуальної й колективної.

Допіру треба з’ясувати питання про ту форму колективної психології, яку ми можемо визнати єдино можливою.

Психологія як наука давно вже звернула увагу на психологію колективу й знайшла такий колектив, про психологію якого в цілому можна говорити, спираючись на реальний психологічний матеріял. Це є психологія народів — Volkerpsychologie. Не бажаючи далеко заходити в аналізу суто психологічних проблем, я гадаю, нам легко буде погодитися з тим, що тільки народ як психологічний колектив може бути творчий, і на доказ приведемо приклад того, що єдина колективна творчість, яку ми знаємо, це є народня творчість. Бо нема творчости «клясової» (як зараз кажуть), нема творчости юрби, натовпу, нема творчости инших колективів, є лише творчість народу, і тому тільки з нею ми можемо рахуватись і тільки про неї ми можемо казати, як про щось реальне. Ми не можемо сказати, що якунебудь культуру утворили окремі особи; оскільки цю культуру розуміє й поважає народ, оскільки він прагне цієї культури, остільки він сам її утворив, остільки вона є закладена в його психіці.

Хіба ми не знаємо в історії випадків, коли окрема особа в такій мірі переставала відчувати культуру свого народу, що, перенісши обсяг своєї творчости на другий ґрунт, залишалась там назавжди, а народ, з якого вийшла ця особа, легко забував її і навіть більше — абсолютно не визнавав її творчість собі рідною. Особливо багато прикладів можна навести з історії народів єврейського й українського, в великій мірі тими або иншими засобами денаціоналізованих.

Народ зрікається свого сина, що, приваблений чужою культурою, кидає свою й позбувається психології свого народу, відкидає жадання і домагання, які мають певну традицію, і переходить до чужинців.

Не буде помилкою, коли ми скажемо, що абсолютно всі , більш-менш видатні мистці творили тільки в певних рямках традицій, що находять собі відгук у народньому серці, і з глибокою певністю я обстоюватиму на тому, що нема жодного великого письменника або музики, який не виходив би із нетрів народньої психології. Я кажу про письменників, поетів і музикантів тому, що нарід найбільш виявляє себе в мові й музиці. /5/

Бажання кожного, навіть самого послідовного індивідуаліста-творця, не обмежуються лише його власного особою, вони завжди ідуть далі, ширше і апелюють до колективу. То инша справа, чи знайдуть вони собі в колективі відгук, але бажання таке є, було і, безперечно, буде, на що зараз ми бачимо чимало прикладів.

Індивідуальність (себтоте, чого так прагнуть усі мистці) сама собою передбачає колектив, без якого індивід перестає бути індивідом і стає одиницею. Очевидно, не в цьому домагання поетів та инших індивідуалістів і псевдоіндивідуалістів. Безсумнівно те, що індивідуальність — це не що инше, як тільки усвідомлене відокремлення від загалу і то не випадкового складу, де всі члени-складники не споріднені чимнебудь спільним (в такому випадку і відокремлення не може бути, бо нема від чого відокремлюватись), а від загалу, що зв’язує кожного свого окремого члена з усіма певного більш-менш одноманітною психологією, більш-менш одностайною психікою. Тільки при умові існування такого загалу ми можемо визнати існування індивідуальности як певної свідомої одиниці.

Отже, зробімо висновки з того, що я попередньо казав. Індивідуальність, яка прагне творчости свідомо, не може залишатися без психологічного ґрунту, який знаходиться поза її межами. Цей ґрунт є психологія колективу, що приймає продукцію творчости і кваліфікує її.

В противному випадку (себто без кваліфікації творчости загалом) твір мистця буде приступний лише авторові і тим самим не буде існувати як реальність. Значить, поняття творчої індивідуальности необхідно передбачає існування колективу з психологією, спорідненою з творчістю індивіду.

Я почав свої міркування з другої половини наведеної аксіоми і мушу сказати, що це зроблено мною навмисно з метою чисто методологічною.

Бо мені вважається потрібним зв’язати два поняття колективу й індивідуума, які тісно зв’язані в понятті творчости, хоч і індивідуальної, проте не позбавленої тих психологічних моментів, які споріднюють дві повсякчасно ворожі сили. Так є збудований наш людський світ і наша людська культура, що виникла з бойовиська двох стихій — колективу й індивіду.

II

Той, хто народився і вперше свідомо сказав Я, з того ж самого моменту оголошує війну всьому тому, що зазіхає на права і його волю, хай буде ця воля активна або пасивна. Я є те, що не є загал у всіх його формах, Я є те, що користується загалом і, мабуть, близько розуміє його. Я живу не тільки для загалу, і не всі бажання загалу суть мої бажання.

Але я живу серед загалу і не можу одірватися від нього, бо навіть, хоч би я був найяскравіший ориґінал і ексцентрик, все /6/ це психологічно зв’язане з загалом, бо те, що має моя психіка, це є також і в психіці загалу, тільки, мабуть, воно ясніше сконцентрувалося в мені, а сума цього і дає те, що називаю Я.

Особливо яскраво повинен почувати й почуває себе той суб’єкт, що має здібність до творчости у всіх її можливостях, формах і відмінах. Момент усвідомлення творчої актуальности природно викликає у творця почуття індивідуальної окремішности, що далі послідовно й логічно веде за собою визнання (мабуть, лише пасивне, внутрішнє) окремішности і самотности. Гадаю, що треба коротко пояснити те, що я зазначив у дужках.

Визнання себе самотним і окремішним не завжди є початок реального відокремлення. В тому випадку, коли вдача суб’єкта прагне суспільства й боїться самоти, почуття окремішности може не зформуватися в свідомий потяг або в свідомий вислів, а може залишитися лише в ступені напівсвідомого почуття, що міцнішає й конкретизується тільки в деякі поодинокі творчо-самотні моменти надхнення.

Отже, суб’єкт почавши творити і особливо почувши себе в силі зреалізувати в тих або инших формах своє надхнення, не може вже повернутися до загалу без почуття своєї значности, своєї відокремлености. Творчий момент — це межа, яка одриває індивідуума від загалу і навіть більше — підносить його над ним.

Я, мовляв, почуваю те, чого не почуваєте ви, а коли навіть і почуваєте, то не так яскраво і не так напружено, а ще до того Я і творю, бо Я маю здібність конкретизувати свої емоції, а ви цього не можете зробити так, як Я.

Це є рішуча грань; різка й безповоротна. Грань одмежування, грань, за якою починається самозалюблення, самопіднесення і всілякі инші само, ті, що виховують свідомість, індивідуалізують суб’єкт, ставлячи його не тільки осторонь, але й вище від загалу, або, як то раніш говорили, від натовпу, від юрби.

Можна сказати, заплющивши очі, що абсолютно всі без винятку індивідууми творчої здібности (всіх напрямків художньої творчости, бо про громадський, кустарний або про політичний бік життя я не кажу) почувають себе вище від загалу, коштовніше; при чому головним чинником в цьому факті являється момент естетичного почуття, момент творчого надхнення.

Інтересно і дуже важно відзначити ще декілька моментів, що відносяться вже не до індивідуума, а до самого натовпу. Чи справедливо виховує свої горді потяги суб’єкт, чи не надто багато зухвальства набирає він у свойому відношенні до колективу всіх його форм.

Я рішуче стаю на оборону індивіду і цілком виправдую його у всіх, мабуть, иноді дуже сміливих, але все таки справедливих думках і поглядах.

Не входячи в розглядання того, що то є творчість, і визнавши аксіомою, що це є найвищий і найбільш коштовний момент /7/ у людському житті і що це є єдина абсолютна цінність (особливо це почувається в часи перецінування всіх цінностей, як, наприклад, зараз), ми безпосередньо перейдемо до вишукування того, що є утвореного колективом якої б то не було форми — чи клясової, чи то якої иншої.

Безсумнівно, що шукання здобутків творчости повинно проходити в межах визнання їх певним колом людности, певною кількістю людей, яка б могла не лічитись випадковою по складу (наприклад, гурток фахівців) або прилюбною (наприклад, партійні кола), а дійсно відбивала б у свойому смаку і в своїй оцінці широкі верстви, не обмежені будь- якими ознаками, крім ознаки мови в письменстві).

Ясно й зрозуміло, що в колективній творчості насамперед повинні бути і методи инші, ніж у індивідуальній. Чи знаємо ми ці методи?

Очевидно, ні, бо зараз їх тільки виробляють і, я підкреслюю, виробляють, а не творять, бо канцелярський шлях офіціяльних Пролеткультів — це не творення [1].

Значить, прийомів нема, що в певній мірі вказує на молодечість ідеї колективної творчости.

Але, може, ми тільки не знаємо прийомів, а продукція цієї творчости є?

На жаль, і на це ми примушені дати негативну відповідь. Ми не знаємо в музиці або в малярстві, або в літературі щонебудь такого, що хоч у малесенькій. мірі могло б нагадувати нам колектив. Більш того, ми не знаємо такого творчого моменту, вже сконкретизованого, на якому не було б будь-якої ознаки індивідуальної особливости.

Тут, я знаю, деякі «знавці» вкажуть мені з апломбом на народню творчість, і тому на цьому питанні я хочу затриматись трошки довше.

Відкладаючи аналізу цього питання на кілька рядків далі, я повертаюсь до попередньої думки і хочу тут вказати, що творчий індивід, не зустрінувши в колективі тієї творчости, що він відчуває у собі, не може розтанути в колективі, не може віддати йому своє ориґінальне, відмежоване від усього Я без боротьби. І вірю, що найбільша небезпека для особи починається якраз з моменту борні. Власне кажучи, борня іде весь час, бо юрба, колектив неохоче випускає з своїх рук право впливати на особу, але в цій боротьбі загартовується воля; і та індивідуальність, що переможе, виходить дійсно сильною в своїй творчості як пасивній, так і активній. /8/

Отже, повертаємось до того, що ми тількищо покинули, а саме до народньої творчости. Тут ми з самого початку хочемо зауважити, що ми знаємо народню, а не міжнародню творчість. Себто той колектив, що творить, є споріднений у власному осередку ознакою народности, національности.

Таким чином, ми підійшли до питання про національність, що я ставлю на чолі не тільки колективної, але й особистої, індивідуальної творчости.

III

Кожна людина — це лише момент, що проходить у своїй психологічній особливості на загальному тлі свого народу, який живе своїм життям, своєю традицією, традицією, котра складалася віками і котра, тому що вона будується на психіці, не може бути порушена. Бо ми ж знаємо, що психологічна революція завжди дає наслідком божевілля і що можлива лише еволюція психіки. Таким чином, психологія народу — нації — це щось тривке, стале і не легко підлягає впливам чужим, зовнішнім. Навпаки, кожна національність завжди виявляє непереможне бажання впливати на других, на зовнішнє собі, прагне асимілювати його, надати йому знайомі риси, щоб легше користатися ним у свойому внутрішньому вжитку.

Для зразку візьмімо приклад із народньої творчости, так звані мандрівні сюжети. Беручи тільки шкіц, тільки самі загальні риси, які абсолютно позбавлені хоч будь-яких індивідуальних особливостей, народ розрисовує їх своїми фарбами, дає їм свої кольори, надає всіх особливостей своєї психології, пристосовує подробиці до умов свого життя і після такої переробки часто не легко знайти те, що послужило первотвором.

Весь тваринний епос цілком міжнародній, я б сказав, універсальний (бо однаковий і в сучасних таїтянців, і в американських неґрів, і в українців), в кожному із цих станів набуває таких особливостей і таких «колер льокаль», що часто тільки досвідчене спостережливе око одразу розбереться в тому, де загальна тема, а де місцева переробка і приробка.

Хіба треба нагадувати про те, що навіть штучну літературу народ оброблює на свій смак («Бова королевич»; або просто нагадаю Веселовського і його досліди над історією роману), остільки велике в ньому несвідоме почуття необхідности асимілювання.

А згадаймо про музику; як у кожній нації один і той же музичний інструмент приймав своєрідну форму особливости, тісно зв’язану з усім побутом (українська флояра і східня зурна).

Не вважаючи потрібним доказувати вже доказані факти про мандрівні сюжети й про вплив національної психології на форми вживання чужоземних здобутків, я хочу одійти на короткий час від прямої послідовности думки й перейти до дуже важного /9/ питання про те, чи дійсно народня творчість є колективна, як то зараз цей термін розуміють, чи вона має инші форми, існує по инших законах.

На це питання є тільки одна відповідь: колективної творчости нема, а є анонімна. На зразок того, що то є колективна творчість і в яких вона формах може бути сконкретизована, я приведу цитату із московського часопису «Пролетарская культура», № 5 за листопад 1918 року.

Стаття зветься «Организация литературного творчества». (Чи треба підшукувати більш неграмотної назви, де б у не менш потворних комбінаціях сполучились машинність і творчість?).

«Пролетарська студія, що провадить працю в дусі соціялістичного ідеалу, видаватиме колективні твори, користуючися зовсім иншим методом (очевидно, иншим, ніж буржуазним [2]). Єдність цілого, сполученість окремих частин, гармонія попереднього плану і виконання форми та змісту стоятимуть як основа студійної праці» (стор. 24).

«Пролетарська студія хоче шляхом критики прочитаних творів внести певний коректив (планомірність) у творчість свого ідеального (!?) співчлена. Вона втручається в ще незакінчену письменницьку працю автора і очікує від нього якнайжвавішого відгуку на свої нотатки й вказівки. Співчлени студії критикуючи приєднуються до ряду елементів, що складають твір» (стор. 25).

«Літературну працю цих студій можна поділити на кілька окремих моментів.

Перше — вибір теми, сюжету, завдання. Чимало авторів має особливий хист підшукувати добрий сюжет і разом з тим абсолютно не має здібности що до їх оброблення. Най віддають вони свої теми иншим. Хай теми й сюжети, а, можливо, й окремі частини цих сюжетів (сцени, картини, епізоди, окремі типи й комбінування), надходять до студії. З цеї скарбниці намірів користатимуться инші студійці, ці теми розроблятимуться тоді, хто почуватиме до цього потяг. Самі теми будуть обговорювати і критично оцінювати.

Тут же буде намічатись форму, яка ближче підійде до тої або иншої теми, звичайно, в самих загальних рисах. Один сюжет підійде до драми, другий краще використати для невеличкого оповідання, ця тема гарна для роману та для віршу.

Беручись за цінування сюжету і його можливого розвитку в тій або иншій формі, літературна студія тим самим стане на шлях конкретизування наміру, на шлях письменництва

Тут же, на засіданнях студії, якінебудь теми будуть втілені в літературні твори. Студійці тут же, в сусідній кімнаті, накидають вірші, оповідання, шкіц на намічену тему, і ці твори, ще недороблені, ще незакінчені, буде винесено знову таки на обговорення /10/ студії, їх буде розібрано, виправлено і, мабуть, навіть закінчено кимсь иншим або иншими. Вечори імпровізацій, коли інтенсивний творчий процес прилучається до певного моменту і часто до призначеної теми, будуть звичайним явищем студії пролеткульту! Вони будуть призвичаювати письменника до нового методу праці „на людях”, із співучастю других осіб, при товариській допомозі слухачів і співавторів.

Тільки в такій студії може бути написаний будь-який колективний твір, відзначений внутрішньою одністю, художньою коштовністю».

Не бажаючи входити в критику цих дитячих вигадок, можу тільки сказати, що весь цей метод є не що инше, як невдале наслідування й примітивізація того процесу, що проходить у справжніх народніх верствах, які творять колективно і знайшли до цього вірний природний шлях.

У колективній творчості, як би вона не була «обколективлена», все таки момент ініціятиви й момент першого вислову, себто сама акція, останній крок у конкретизуючому процесі залишається за одиницю і мало залежить від ініціятиви колективу, головним і поодиноким чином завдяки тому, що колектив не може мати ініціятиви по всій своїй машинній і складній природі.

Отже, ініціятивна індивідуальність, та, що конкретизує свою ініціятиву, ніколи не погодиться з тим, що це не її творчість, а якогось там колективу. Можливо потім свій витвір передати колективові на розгляд, на критику і на перероблення, але творчий момент залишається власністю індивіду.

Після того, коли пісня (скажімо пісня, бо це є одна з найрозповсюдженіших форм народньої творчости) переходить до уст народніх, там починається повільний процес перероблення пісні, що проходить по двох напрямках — свідомому й несвідомому [3]).

Проте і той, і другий шлях однаково індивідуальні, бо ініціятива й момент зафіксування знову таки виходять від окремої особи і здебільшого нічого спільного з домаганнями колективу не мають.

Коли, як ми тількищо вказали, індивідуальний твір переходить до народнього вживання, тоді наступає момент, про який можна дійсно говорити, як про щось колективне, проте цей колективізм природний і нічого спільного з наведеною цитатою не може мати.

Той колектив, що починає перероблювати індивідуальний твір, не буде в окремих своїх представниках дбати про індивідуалізацію. /11/

Навпаки, перероблюючий пісню завжди матиме на увазі: чи нове, що він хоче внести, відповідатиме загальному смакові, загальному світоглядові, чи зможуть це відчути слухачі в цілому, а не кожний зокрема. Інтересно, що колективне перероблення такої форми ми зустрічаємо якраз у тих піснях, що їх співає перед слухачами виконавець фаховець. Тут дійсно можна вказувати на колективізм, але природний і народній. В цьому колективізмі нема елементу клясового або партійного, нема елементу юрби — механічно сполученого гурту людей, де кожний виявляє свою індивідуальність, є лише зв’язуючий елемент, який зветься національна психологія.

Випадковість, яка не може утворити нічого гармонійного, в колективно-народній творчості абсолютно не може відогравати ролі. Пісня, що оброблена з кута зору національного колективу, буде зрозуміла і відповідатиме не смакові гуртка, партії, кляси абощо, але дійде до самих глибин душі кожного з представників тієї нації, котра є чинник і орудник у процесі творчости. Наші «думи» зрозуміє кожна людина яка хоч у невеликій степені знає українську культуру, відчуває український національний світогляд.

Незалежно від всіляких поділів суспільства на самі різні соціяльні форми, те, що утворив народ (як колектив), відчує кожне українське серце.

А чужого народ не прийме і відкине. Хіба не буде доказом для моїх думок той факт, що «биліни» так званого «Київського циклу» співають не на Україні (хоч ніби-то вони цілком — і територіяльно, і історично — зв’язані з Україною), а десь у Московії, в північній державі, і там так обробили українські події й українських героїв, що «Владимир Красное Солнышко» переважно нагадує якогось з московських царів, а з українським ні з чим нічого спільного, крім назви Київський, не має.

Народові нічого не можна нав’язати, бо все, що його національна психологія не зрозуміє, він або переробить, перетворить, або зовсім відкине й зречеться. І ще більш того, хочу сказати, що навіть та індивідуальна творчість, яка одірвана від психології, традицій і світогляду народу, нічого не варта, бо така творчість і вся її продукція як певна цінність умирає і зникає з обрію культурного життя разом із смертю творця. Національність диктує свої вимоги індивідуумові і не дивно, що ми не знаємо безнаціональних культурних творців або міжнаціональних. То инше питання, оскільки легко вживатимуть той чи инший здобуток творчости инші національності, важно те, що творчий момент був збудований на ґрунті національного народнього духу.

Шевченко й Франко були не вище від свого народу, не дивлячись на геніяльність одного і рідкісну талановитість другого. /12/ Пушкін, Толстой, Ґете і Шекспір суть не що инше, як тільки геніяльні виразники своїх народів і їх національних потягів та домагань. Їх індивідуальність тим самим абсолютно не порушується, і хай боронить мене бог від замаху на їх особливості не тільки національні, а й персональні, особисті, суто індивідуальні.

Одначе, треба зауважити, що не кожна людина одним своїм походженням є вже прив’язана до свого народу.

Африканський мурин, що виховувався десь в Европі, і нарешті після великої внутрішньої роботи під впливом европейської філософії (англійської абощо) сам утворює якусь філософічну систему, ні в якому разі не може бути своїм світоглядом віднесений до муринської національности. Філософія його по своїх вихідних джерелах буде англійська, хоч і філософія мурина.

Цей приклад, мабуть, особливо різкий, тому що ріжниця ступені розвитку двох наведених культур дуже велика, проте вірність ґрунтовного принципу залишається справедливою. У нас на очах зараз є велика розмірами нація, яка має претенсії сказати нове слово в культурі, ще не утворивши своєї власної, а разом із тим зрікшися всіх попередніх культурних здобутків її. Ми говоримо про Московію і в цьому разі цілком приєднуємось до московського народу, який ще не мав досі своєї культури, а її заміняли йому до часів революції покидьками з західнього столу і псевдоіндивідуалістичними витребеньками, починаючи від псевдоклясицизму й кінчаючи футуризмом.

Трагедію культури переживе завжди той народ, якого зречуться його творчі індивідуальності і, відкинувши зі зневагою стихію, стануть лицем до чужого й насильно насаджуватимуть, не вважаючи на психологію й світогляд народу.

Я не хочу входити в межі суб’єктивної оцінки деяких фактів і тому по можливості уникаю наведення конкретних прикладів, і тільки в дуже рідких випадках я вважаю можливим підтверджувати свої думки конкретним зразком. Зараз я, продовжуючи свої попередні міркування, знову хочу повернутися до свого зразка з мурином-філософом.

Очевидно, що тільки почуття спільного психологічного ґрунту може віднести не лише людину, а також і її творчість до певної національної групи. Бо й справді, чи можна ще де знайти такий самий широкий об’єднуючий принцип, як нація, в якому б не ставилися хоч будь-які межі для творчости. Всі инші поділи /13/ людности на групи, кляси тощо значно менші по кількості об’єднуємих ними осіб і тому накладають на творчу особу більше обмежуючих обов’язків, наприклад, «клясові інтереси», чого абсолютно не має нація. Отже, «національні інтереси» в творчості, такого ми ще не чули, а про перше зараз стільки пишуть, стільки витрачають атраменту, щоб тільки переконати творців, що вони повинні у своїй творчості мати на увазі боротьбу кляс, виховування людности, здатної до боротьби, і т. ин.

Таким чином, у відношенні колективу до творчости можна відзначити два моменти, обидва дуже сумні, обидва однаково прикрі. Перший — це замах несвідомого натовпу, що не має свого обличчя, на індивідуальність. Другий момент ставить питання значно ширше. Я бачу в ньому перемогу матеріяльної культури над духовною, власне не перемогу, а настирливі, уперті намагання й перші бойові кроки.

Індивідуальність здушена колективом, який знає лише матеріяльний бік життя і принципово нехтує духовним; машинність, штамп, загальні мірки повільно просотуються в наше громадське, потім хатнє, потім персональне життя й нарешті беруть у полон усю душу індивідуума, пропонуючи йому замість важкої творчої роботи творчість колективну і заздалегідь ухвалену пошлість. Цей факт є страшний, бо ми багато вже маємо ознак того, що творчості в мистецтві загрожує небезпека. Матеріяльна культура (ми кажемо не про матеріяльний добробут, а про самий потяг, про той принцип, який ставить собі зараз людність, котра воліє іти шляхом переважно конкретно раціональним, нехтуючи абстрактною філософічною думкою) зараз остільки заполонила психологію мистця, що самі абстрактні форми мистецтва, як поезія і особливо музика, вже засмічуються машинністю й фабричністю. Згадаймо потворно диких клікуш футуристів, що не витримали вражіння від машини й збожеволіли, і останнє слово музики німця Штравса, в якого є все — і вівці, і вітряки, і коні, і хатній родинний галас (Simphonia domestika), лише нема музики як такої.

Отже, повертаймось до народу. Наш народ ще не знає машини, а коли й знає її, то вона ще не в силах засмітити його уяву і його психіку остільки, щоб стати на чолі його духовного життя. Скажу більше, матеріяльна культура не в силі знищити національне обличчя народу, і тому ми так сміливо ставимо поняття національности як щось постійне, стале і незмінне.

Виходячи з такого принципу, ми не можемо нічого иншого знайти мистцеві, як виправдання його творчости національністю.

В своїй коротенькій і стислій статті я навмисно оминув вирішення і навіть обговорення питання про те, що є національність, де межі впливу національности на мистця і ще декілька инших питань. Зроблено це мною з метою, щоб уникнути побічних балачок і разом із тим більш-менш послідовно викласти свої думки по питанню, яке зараз стоїть на черзі біжучого часу й вимагає вирішення. /14/

Не вважаючи потрібним полемізувати (полеміка лише розпалює, не доказуючи), бо поодиноко можливим засобом до переконання — поглиблення в питання, а разом з тим, заздалегідь передбачаючи, що мої погляди викличуть не один докір і не один полемічний вигук, визнаю необхідним зазначити, що ті скороспілі погляди, на яких будуються принципи так званої «пролетарської культури», остільки незрілі, що з ними полемізувати неможливо. Таким чином, зрікшися наперед усякої полеміки, я закінчую свої думки аксіомою, яку я поставив у самому початку, замінивши лише слово загал словом колектив і додавши поняття національности.

Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колектив і коли, не підлягаючи колективові, все таки почуває свою національну з ним спорідненість.

(«Музагет», 1918) /15/

Примітки

[1] Які будуть наслідки з цього, ми покищо нічого не кажемо, але гадаємо, що навряд чи дуже добрі, бо творчість і напівпримусова програма («Ході вєсєлєй», бо ми, мовляв, утворюєм радісне життя), на наш погляд, не дуже уживуться.

[2] Примітка авторова.

[3] Я вважаю за можливе в цій статті не з’ясовувати ріжниці між цими двома формами, бо для нас тепер важно розв’язати лише питання, яке лежить зовсім не в цій площі.

Джерело: Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917–1927). — Харків: ДВУ, 1930. — Т.ІІ. — Стор. 3–15.