Лист «новим лівим»

Чарльз Райт Міллс

Коли я оце взявся написати Вам, я почуваюся трохи «вільніше», ніж зазвичай. Причина, мені здається, в тім, що більшість часу я пишу для людей, чиї неясні переконання та цінності здаються мені такими, що від моїх відріжняються. Але у випадку з Вами, я відчуваю, що у нас є щось спільне, що воно дозволяє нам скоріше та вірніше «знайти спільну мову». Ваша книга «Подолати апатію» спонукає мене написати Вам з приводу кількох проблєм, перед якими, на мою думкую, ми опинились. Я не сподіваюсь запропонувати остаточного вирішення жодної з них; я лише хочу підняти кілька питань.

Не буде перебільшенням сказати, що по завершенню другої світової війни в Британії та Сполучених Штатах самовдоволені консерватори, втомлені ліберали та розчаровані радикали продовжували старі розмові старою мовою, в якій питання розмиваються, а потенційна дискусія заглушається. Панує залізобетонна самовпевненість, процвітає пошліть двопартійности. Немає потреби — після Вашої книжки — пояснювати, чому все це стало можливим серед «людей взагалі» країн-членів НАТО; разом з тим, можливо, варто звернути увагу на один напрямок роботи у царині культури, а саме прославляння апатії інтеліґенцією.

Призначення багатьох модних віянь, звичайно, саме в тім і полягає, аби стояти на заваді появі неупереджених уявлень про «холодну війну», Радянський блок, політику миру, про нові ініціятиви вдома і закордоном. Разом з тим віяння, яке я маю на увазі, породила втома багатьох інтеліґентів з країн-членів НАТО від того, що вони називають «ідеолоґією», та проголошення «кінця ідеолоґії». Наскільки мені відомо, почалось усе в середині 1950-х у колах інтеліґентів, так чи інакше пов’язаних з «Конґресом культурної свободи» та журналом «Інкантер». Про «кінець» сповістили звіти Міланської конференції 1955 року. З того часу в вирі культурних балачок «кінець» перетворився на позу та малозрозуміле гасло. Чи означає воно щось?

Його загальною характеристикою є не лібералізм як політична філософія, але ліберальна пишномовність, яка — після формалізації й ускладнення — використовується як некритична наступальна зброя проти марксизму. Вбрані в шати шаблонного способу виражатися, ріжні елєменти цієї риторики постають як зверхні судження. Складність кінця ідеолоґії, це — складність радше тону, ніж ідей, політичний тріюмф в ньому святкує репортаж у дусі «Нью-Йоркера». Головне правило — розкриття фактів, яскраво висвітлених або безпристрасно описаних. Факти належним чином зважені, обережно врівноважені та завжди застережні. Можливість викликати образу, потенція просвітити політично, спроможність допомогти у прийнятті рішення, навіть просто здатність прояснити якусь ситуацію — всі ці ризики перестраховано або нейтралізовано.

Розум руйнується — його місце заступає розумність. Більш наївні та снобістські послідовники цього культу самовдоволення просто ігнорують не зовсім приємні арґументи і факти . Більш інформовані їх добросовісно визнають, але не зв’язують один з одним, не вносять їх у ширше поле зору. Визнані окремо і по одинці, факти ніколи не збираються до купи: вчинити так означає ризикувати бути названим — цілком серйозно — «одностороннім».

Відмова співвіднести окремі факти та фраґментарні коментарі із суспільними інститутами, що перебувають у стані постійних змін, унеможливлює розуміння фундаментальних реалій, на які ці факти могли б вказати, унеможливлюють розуміння довготривалих тенденцій, про які ці факти могли б свідчити. Коротше кажучи, факт і ідея відокремлені, так що по-справжньому важливі питання навіть не піднімаються, до аналізи значення факту навіть не підступають.

Послідовники школи кінця ідеолоґії, звичайно, під виглядом репортажу, прикриваючись інтелєктуальними балачками та вживаючи поняття, з якими вони звикли мати справу, контрабандою проносять загальні уявлення. За великим рахунком кінець ідеолоґії спирається на розчарування у будь-якій дійсній відданості соціялізму в якійсь конкретній формі. Себто єдиній «ідеолоґії», кінець якої для цих авторів дійсно настав. Але з його кінцем, на їхню думку, закінчилась вся ідеолоґія. Ідеолоґія, про яку вони самі базікають, (їхні власні ідеолоґічні припущення) чомусь не закінчилась.

За цим способом висловлювання і коментування ховається припущення, що на Заході вже не має справжніх питань чи навіть по-справжньому серйозних проблєм. Чарівна формула виглядає так: змішана економіка плюс держава загального добробуту плюс процвітання. Американський капіталізм продовжуватиме працювати без збоїв, держава загального добробуту продовжуватиме свій рух у напрямку ще більшої справедливости. Одначе не все так просто; не будемо необачними — істнують великі ризики.

На мою думку, ця позиція — і якщо «хибна свідомість» істнує, то саме ця позиція є позицією «хибної свідомости» — блокує шлях до бодай приблизного усвідомлення того, що відбувається у світі.

Перше і найважливіше: це віяння є продуктом елєментарного провінціялізму. Якщо фраза «кінець ідеолоґії» взагалі має хоч якійсь сенс, він обмежується колами самопризначеної інтеліґенції багатих країн. Насправді це всього лише віддзеркалення них самих. Населення всіх цих країн разом становить тільки частку людства, і вік цієї позиція є насправді дуже коротким. Говорити у таких термінах про більшість Латинської Америки, Африку, Азію, Радянський блок просто безглуздо. Будь-хто, хто виступатиме перед авдиторією — інтеліґентською чи масовою — в будь-якому з цих реґіонів і послуговуватиметься такою термінолоґією, зіткнеться із здивуванням (якщо авдиторія буде ввічливою) або гучним сміхом (якщо авдиторія виявиться щирішою та розумнішою). Кінець ідеолоґії, це — гасло пихатости, що переповнює людей, які передчасно перетнули межу середнього віку, зосереджених на сучасності людей багатих західних країн. В кінцевому підсумку, це віяння походить від зневіри в те, що людина є творцем власного майбутнього, історії, життя. Це однодумність кількох провінціялів щодо власного провінційного життя.

Друге: кінець ідеолоґії, безсумнівно, сам по собі є не просто настроєм, а ідеолоґією (хоча й фраґментарною). В дійсності, кінець ідеолоґії є ідеолоґією кінця — кінця самого політичного мислення як факту громадського життя. Це малопереконливе пояснення у дусі «все це відомо» поразки інтеліґентів з країн-членів НАТО в культурі та політиці, причому тон тут важливіший за струнку арґументацію.

* * *

Все це є прикладами саме того підходу, проти якого я завжди виступав — і продовжую виступати — у «соціялістичному реалізмі» Радянського Союзу.

Там теж, звичайно, допускається критика середовища, але тільки не у зв’язку з критикою самого ладу: «систему» ставити під сумнів не можна. В ній немає «антаґоністичних протиріч».

Там теж в романах і п’єсах допускається критика персонажів, навіть членів партії, але їх показують як «огидні виключення», в них хочуть бачити не систематичні продукти нового режиму, але пережитки строго.

Там же допускається песимізм, але тільки епізодично і тільки в контексті загального оптимізму. Ми бачимо тенденцію змішувати будь-яку систематичну критику чи критику ладу з песимізмом. Відтак, допускається песимізм там і сям, але він ніколи не повинен покидати оточення остаточного історичного оптимізму щодо системи в цілому та цілей, проголошених її вождями.

Я не хочу і не маю потреби ще раз наголошувати на схожостях, проте підчас нещодавніх бесід у Радянському Союзі про соціялістичний реалізм вони мене дуже вразили. В Узбекистані та Грузії, а також в Росії я після завершення офіційної частини бесід робив нотатки для себе: «Цей чоловік висловлюється точно як Артур Шлезінеґер-молодший… А цей просто таки копія Денієла Белла, тільки от не такий… не такий… що? не такий балакучий. І точно не такий вульґарний красунчик, щоб бути відвертим кар’єристом. Можливо, вони просто не знають лихоманки змагання за престижний статус у старій та божевільній британській традиції.» Ці завершувачі ідеолоґії — продовжую думати я — «чи не є вони самопризначеними — чи, може, краще сказати: призначеними модою — соціялістичними реалістами світу НАТО?» І далі: «Уважно порівняти із старими номерами „Інкантера” та „Ріпортера”.» Порівняв: це речі одного порядку.

Звісно, є чимало відмінностей: перш за все те, що соціялістичний реалізм є частиною офіційної лінії, а кінець ідеолоґії є ініціятивою самоврядною. Але про відмінності всі знають, тому набагато корисніше підкреслити схожість і той загальний факт, що обидві ці позиції протистоять радикальній критиці своїх відповідних суспільств.

В Радянському Союзі питання структури й ідеолоґічної лінії можуть піднімати тільки політична влада на самій верхівці (або ті, хто впевнено наверх просувається). Звісно, представники цієї влади набагато інтеліґентніші (в тому чи иншому значенні слова; наприклад, вони самі пишуть тексти своїх виступів), ніж американські політики (про британських Вам краще знати). Ба більше, радянські вожді після смерти Сталіна почали піднімати серйозні питання, що стосуються як ладу, так й ідеолоґії, хоча через необхідність підтримувати в офіційній політиці тісний зв’язок між культурою і політикою, вони мусять всіляко ці питання вуалювати.

Кінець ідеолоґії є в принципі не творчим підходом до ідеолоґії сталінізму, а механічною реакцією на нього. Як така, в опонента вона запозичує якісь з його внутрішніх характеристик. Що все це означає? Що ці люди вже усвідомили безпорадність вульґарного марксизму, але ще не усвідомили безпорадність ліберальної риторики.

* * *

Але найважливішим, що стосується «кінця ідеолоґії», є те, що це просто мода, а мода минає. Ця мода вже починає минати. Навіть у кількох впертих антисталіністів з’являються ознаки переоцінки власних поглядів; деякі навіть починають публічно визнавати, що радянською партією та державою керує вже не сам Сталін. Вони починають бачити злидні своїх зручних ідей, коли стикаються з Росією Хрущова.

Нас — тих, хто у післявоєнний період залишаються послідовно радикальними в нашій роботі з моральної точки зору — сьогодні часто дивує, що ріжні автори, відчуваючи нову переміну моди, починають вимагати від інтеліґенції повернутися до праці з більш відверто політичним підходом. Але це має нас не тільки дивувати — нам слід спробувати зробити цю переміну чимось більшим ніж просто модою.

Кінець ідеолоґії завершується, оскільки він ґрунтується на відмові сформулювати чітку політичну філософію. А пильні люди всюди тепер відчувають потребу в такій філософії. Що маємо зробити ми, так це безпосередньо задовольнити цю потребу. Коли ми підійдемо до виконання цього завдання, може бути важливим не забувати, що працююча політична філософія означає таку філософію, яка дозволяє тобі працювати. А для цього потрібно працювати принаймні у чотирьох напрямках, кожний з яких дотичний як до інтелєктуальної сфери, так і до політики.

На хвилинку спробуйте розглянути кінець ідеолоґії під таким кутом зору:

1) Навіть у дитсадку знають, що будь-які політичні міркування, себто міркування, важливі для суспільства, є ідеолоґічними; політику, інститути, можновладців критикують чи хвалять у термінах ідеолоґічних. У цьому відношенні кінець ідеолоґії виглядає неґативно, оскільки з його допомогою намагаються уникнути політичної актуальности та утриматись від того, щоб твоя робота стала політично актуальною. З позитивної точки зору це ідеолоґія політичного самовдоволення, що вона виглядає як єдиний доступний багатьом авторам спосіб тихо погодитися із статусом-кво або його обґрунтувати.

2) На сьогодні, що стосується теорій суспільства та історії, на які б всі орієнтувалися, кінець ідеолоґії є замінником фетишизму емпіріцизму і, як видається, на нього спирається. Якщо говорити більш університетською мовою, то спирається на претензійну методолоґію, якою послуговуються для висловлювання банальностей про неважливість суспільної царини. Якщо ж говорити більше про емпірію, то на наївний журналістський емпіріцизм (про нього я вже писав вище), а також на балачки про культуру, в яких є хіба що натяки на «відповіді» на важливі та центральні питання. Маскарад політичної упереджености як вершина епістемолоґії, і жодних теорії, що вони могли би стати дороговказом.

3) Що стосується рушійних сил історичних змін, кінець ідеолоґії тримається тієї позиції, що їх слід шукати в уже істнуючих інститутах. Прибічники «кінця» допускають часткові реформи, але ніколи не переймаються пошуком рушійних сил, які могли би допомогти здійснити чи самостійно здійснили б корінні зміни в суспільстві. До питання рушійної сили ніколи не підходять як до проблєми, що вимагає розв’язання, як до нашої проблєми. Навпаки — лунають розмови про те, що треба бути праґматичними, гнучкими, відкритими. Але з усім цим вже стикались раніше: такий погляд має сенс з політичної точки зору, тільки коли від некерованого дрейфу життя виграють усі люди.

4) Що ж до політичних і людських ідеалів, кінець ідеолоґії означає заперечення їх важливости, за виключенням абстрактних предметів поклоніння. Серйозне ставлення до таких ідеалів у цій системі координат само по собі вважається «утопічним».

* * *

Наразі досить. Якою є наша позиція щодо кожного з цих чотирьох аспектів політичної філософії? Дехто з нас, звичайно, працює над деякими з них, і всі ми взагалі усвідомлюємо необхідність роботи з ними всіма. Що стосується формулювання ідеалів, то мені здається, що Ваші журнали тут вже добре попрацювали. Я маю на увазі — поправте мене, якщо я помиляюсь — наголос на питаннях культури. Що стосується ідеолоґічної аналізи і риторики, за допомогою якої її проводити, я не впевнений, що ми нею оволоділи достатньою мірою, але це прийде за мірою просування на двох фронтах, на яких ми найслабкіші, а саме в теорії суспільства, історії, людської природи та — це наша найбільша проблєма — ідеях щодо історичних рушійних сил корінних змін.

Ми часто чули від ріжних розчарованих, втомлених людей, що лівиці та правиці тепер немає — їх ліквідувала історія та розум. Я думаю, ми маємо відповідати їм якось так:

Правиця, крім всього иншого, означає саме те, чим ви займаєтесь: прославляння істнуючого суспільства як воно є. Лівиця означає — чи має означати — протилежне: критику ладу, репортаж, суспільні теорії, що на певному етапі конкретизуються у вигляді вимог і проґрам. Ця критика, вимоги, проґрами мають свій моральний початок у гуманістичних і світських ідеалах західної цивілізації, перш за все, у свободі та справедливості. Бути «лівим» означає поєднувати критику культури з політичною критикою, а ці обидві — з вимогами та проґрамами. І так у кожній країні світу.

Ще один важливий момент: відсутність обговорення суспільно важливих питань громадськістю (що не означає відсутність проблєм чи протиріч — антаґоністичних чи инших). Безликі чи структурні зміни не вирішили жодних проблєм чи питань. Відсутність їх у багатьох дискусіях є ознакою ідеолоґічного режиму, що його постання в першу чергую залежить від того, чи спроможна інтеліґенція розпізнати і формулювати проблєми в якості потенційних питань для можливих громадських обговорень або як ознаку настання несприятливих обставин для окремих осіб. Одним з обов’язкових засобів такої роботи над цими центральними завданнями є те, що тільки можна назвати ідеолоґічною аналізою. Бути активно «лівим», крім всього иншого, це — займатися такою аналізою.

Серйозне ставлення до проблєми неминучої політичної орієнтації зовсім не означає пошуку «фанатичного й апокаліптичного важеля змін», «доґматичної ідеолоґії», «вражаюче нової риторики», «віроломних абстракцій» — всіх тих страховиськ, що, зазвичай, кладуть край всім теоретичним пошукам. Це крайнощі, опудала, відволікаючі хибні паси руками, до яких вдаються політичні противники на противагу тим переконанням, які вони, як вони думають, мають.

Нам кажуть, наприклад, що пересічні громадяни не завжди можуть стати політичними «героями». Хто сказав, що не можуть? Чому б не озирнутися навколо й не пошукати умов, в яких громадяни могли би продемонструвати героїзм і його таки демонструють. Нам кажуть, що ми занадто «нетерплячі», так що наші «амбітні» теорії не достатньо обґрунтовані. Це правда. Але вони ж і не банальні. Чому б комусь не взятися до роботи, не доопрацювати чи обґрунтувати їх? Нам кажуть, що ми «насправді не розуміємо» сьогоднішньої Росії (чи Китаю). Це правда. Ми не розуміємо. Але і вони не розуміють цих країн. Ми вчимось. Нам кажуть: ми «лиховісні» у наших формулюваннях. Це правда. Ми маємо достатньо багату уяву, щоб злякатися, і ми не повинні цього приховувати. Якщо ми не будемо боятися, ми панікуватимемо. Нам кажуть, що ми «переслідуємо свої власні цілі». Звісно, ми маємо цілі. На додаток до всього иншого ми маємо морально обґрунтовані цілі, і ми про них не забуваємо. Мудреці нам кажуть, що ми не розуміємо, що «боротьба є нескінченною». Так! Але ми хочемо змінити її форму, її напрямок, її предмет.

Нас часто звинувачують в «утопізмі», котрим переповнена наша критика та наші пропозиції, а заразом звинувачують у тім, що політика «нових лівих» спирається «тільки на розум» або — точніше — на інтеліґенцію в широкому розумінні цього слова.

У цих звинуваченнях є частка правди. Але чи не правомірним буде спитати: що тепер мають на увазі, коли говорять про «утопізм»? І чи не є наш утопізм важливим джерелом нашої сили? «Утопізм» сьогодні, мені здається, означає будь-яку критику чи пропозицію, яка долає межі тісного кола купки осіб, кола, в якому чоловіки і жінки можуть безпосередньо розуміти та мати обґрунтовані сподіванням змінити. Саме в цьому сенсі наша теоретична робота є справді утопічною: принаймні в моєму випадку це саме так. Що треба зрозуміти і що треба змінити, так це не просто спочатку один, а потім инший бік якогось інституту чи політичного напряму. Якщо має істнувати якась політика «нових лівих», то вона має бути спрямована на аналізу саме структури інститутів, самих основ політики. В цьому сенсі як у критиці, так і в пропозиціях наша робота є спрямованою неминуче на суть речей, а відтак, принаймні на сьогоднішній день є утопічною.

Що підводить нас до найважливішого питання політичної філософії — і політичної дії — нашого часу: до проблєми історичної рушійної сили змін, суспільних й інституційних засобів корінних перетворень. Стосовно цієї проблєми є кілька пунктів, на яких я хотів би зупинитися.

* * *

По-перше, історичними рушійними силами змін для лібералів капіталістичних суспільств були маса добровільних об’єднань, вищою політичною формую яких є парляментська система. Для соціялістів майже всіх напрямків історичною рушійною силою була робітнича кляса, а пізніше селяни; ще партії та профспілки, сформовані членами робітничої кляси або (і це розмиває кордони проблєми, ускладнює її) політичних партії, що діють від її імені, «представляючи її інтереси».

Я не можу позбутися відчуття, що в обох випадках історична рушійна сила (в розвинених капіталістичних країнах) або зазнала краху, або стала неочевидною: наскільки це стосується корінних перетворень, зазначені рушійні сили, схоже, вже не істнують як такі чи втратили свою колишню важливість. Я знаю, що це питання є предметом палких дискусій у нашому колі, так само як за його межами. Тут я до кінці не впевнений. Але сам цей факт аж ніяк не може служити виправданням для стогонів і пасивности (як це сталось у випадку з деким з табору кінця ідеолоґії). З цим фактом не можна не рахуватися (як це роблять радянські науковці та публіцисти, що вони у своїх роздумах над розвитком капіталістичних країн просто відмовляються визнавати теперішнє політичне становище та поведінку робітничої кляси).

Невже хтось ще сумнівається у тім, що 1970 року — чи навіть наступного року — наша ситуація помітно відріжнятиметься, і — вельми вірогідно — це матиме вирішальні наслідки? Але, звісно, цим ще не все сказано. Очевидний крах наших історичний рушійних сил змін слід розглядати як проблєму, як питання, як виклик — насправді як політичну проблєму, яку нам треба обернути на питання і виклик.

По-друге, не очевидно, що коли ми говоримо про крах рушійних сил змін, ми насправді не маємо на увазі, що такі рушійні сили не істнують. Навпаки, засоби здійснення історії — прийняття рішень та їх виконання — ще ніколи в світі не були так розвинуті й доручені такому обмеженому колу людей по обидва боки «залізної завіси» як тепер. Я думаю, немає потреби зайвий раз викладати тут моє власне розуміння обрисів влади — викладати теорію пануючої верхівки. Цю теорію піддали нещадній критиці з самих ріжних політичних точок зору, і я дечому у цих критиків навчився. Але я ще досі не бачив якоїсь такої аналізи викладених ідей, яка б спонукала мене внести суттєві зміни у найголовніші складові моєї теорії.

Слід обов’язково згадати про те, що виглядає неочевидним: що є утопічним для нас не є утопічним для головуючого у Центральному Комітеті в Москві чи для вищих кіл керівництва у Вошинґтоні, чи — на це вказують недавні події — для людей з САС і ЦРУ. Історичні рушійні сили змін, що зазнали краху, були тими силами, про які принаймні думали як про такі, що в західних передових країнах розташовані ліворуч, — були тими силами, які прагнуть корінних перетворень суспільства. Із цього очевидного факту випливають багатьох висновків, і я не впевнений, що ми їх чітко усвідомлюємо.

По-третє, чого я не зовсім розумію, так це того, чому деякі автори з числа «нових лівих» так завзято чіпляються за «робітничу клясу» передових капіталістичних країн як за рушійну силу історичного розвитку чи навіть найголовнішу рушійну силу, — всупереч дійсно переконливому історичному досвіду, що він тепер спростовує ці очікування.

На мою думку, така метафізика робітничого руху є спадком марксизму Вікторіянської епохи, і сьогодні вона має мало спільного з дійсністю.

Ця ідея пов’язана з конкретною історичною добою, а її перетворили на позаісторичну та смутну надію.

Слід ретельно та детально вивчити ті суспільно-історичні умови, за яких промислові робітники можуть перетворитися на клясу-для-себе та вирішальну політичну силу. Такі умови були, вони є, вони будуть. Звичайно, ці умови ріжні в країнах з ріжними соціяльними структурами та в країнах на ріжних ступенях економіко-політичного розвитку. Звичайно, ми не можемо «списати» робітничу клясу. Але ми мусимо на свіжу голову все це переосмислити. Там, де робітництво істнує як рушійна сила, ми маємо працювати з ним, але нам не слід ставитися до нього як до обов’язкового важеля, як це робили добрі старі джентльмени-лєйбористи у Вашій країні та в деяких инших країнах.

Хоча я ще не завершив своїх порівняльних студій робітничих кляс, загалом схоже на те, що тільки на відомому (початковому) етапі індустріялізації, а також у політичному контексті автократії тощо. Це «тощо» означає, що тут я можу дозволити собі тільки підняти це питання.

* * *

Саме в контексті проблєми рушійної сили впродовж останніх кількох років я вивчав апарат культури, інтеліґенцію як можливу безпосередню радикальну рушійну силу змін. Протягом тривалого часу ця ідея мені подобалась не більше ніж декому з Вас, але як ми можемо бачити сьогодні, навесні 1960 року, ця ідея може виявитися вельми продуктивною.

По-перше, не зрозуміло чому, якщо ми намагаємось бути реалістами у нашому утопізмі — а це не безплідне протиріччя, — то сьогодні автор у наших країнах з лівиці мусить починати саме тут. Але це тому, що такими ми є, такою є наша позиція.

По-друге, проблєма інтеліґенції є насправді надзвичайно складним переплетенням проблєм, стосовно яких дотепер проведено невелику фактичну роботу. При проведенні цієї роботи ми мусимо у першу чергу не змішувати проблєми інтеліґенції Західної Европи та Північної Америки з проблємами інтеліґентів Радянського блоку чи недорозвинених країн. В кожній з трьох головних складових сьогоднішньої світової соціяльної структури характер і роля інтеліґенції відріжняються та мають свою історичну специфіку. Допомогти у розумінні кожної з них може тільки уважне порівняльне дослідження всіх трьох ґруп з урахуванням всіх їх особливостей.

По-третє, хто він, хто всім цим ситий по горло? Хто він, кому починає набридати, як казав Маркс, «цей старий непотріб»? Хто він, хто думає і діє радикально? Для всього світу — для Блоку, для світу за його межами, для иншого світу — відповідь одна: це молода інтеліґенція.

Я не можу не передрукувати тут для Вас (з незначними змінами) деякі матеріяли, які я підготував для видання 1960 року у м’якій обкладинці моєї книги про війну.

«Навесні та на початку літа 1960 року з’являється реакція на американські рішення (та ухилення від прийняття рішень). У Туреччині після студентських демонстрацій до влади приходить військова хунта, що стає на чолі держави, якою до того керував антикомуніст Мендерес. Так само в Південній Кореї студенти та инші повалили корумпований американський маріонетковий режим Лі Сін Мана. На Кубі справжня ліворадикальна революція починається як широкомаштабна перебудова господарства — звільнення від панування американських корпорацій. Середній вік її вождів — 30 років. До того ж це революція без робітництва в якості рушійної сили. На Тайвані вісім мільйонів тайванців в умовах диктатури Чан Кай-шека (якого підтримують американці) з його двома мільйонами китайців чимдалі частіше демонструють незадоволення своїм становищем. На Окінаві, яка по суті є американською військовою базою, народ вперше після завершення другої світової війни провів демонстрацію проти американської влади над островом, а деякі студенти скористалися можливістю повибрикуватися перед президентом США та прокричати йому: «Повертайся додому! Додому! І ракети свої забери!» (Не варто хвилюватися: 12.000 військовослужбовців США легко тримали під контролем загалом вдячний натовп, до того ж президент перебував під захистом американського військового містечка, звідки його доправили до аеропорту на гелікоптері.) У Великій Британії, від Елдерместону до Лондону, молоді… але Ви й самі там були. В Японії кількатижневі студентські демонстрації призвели до скасування приїзду президента США, поставили під загрозу підписання нового договору із США, відправили у відставку проамериканського прем’єр-міністера Кісі, цього захисника великого бізнесу. І навіть на нашому милому Півдні неґри та білі студенти… але не будемо тут про це… неподобство.

Це ще далеко на повний перелік. Це було вчора, а сьогодні вийшли нові ґазети. Завтра реакція буде ще очевиднішою. Чи достатньо вона буде очевидно? Вона має бути дуже очевидною, щоб привернути справжню увагу американців: скарги м’яким тоном і голос розуму — їх буде замало. Що вони кажуть в країнах-нетрях світу сьогодні? Багаті американці звертають увагу тільки на насильство та гроші. Вас не хвилює, що вони, американці, там кажуть? Гаразд. Але вони можуть наполягати: ситуація вийшла з-під контролю. Американцю, ти не розумієш: твоя країна, схоже, може стати мішенню ненависти з боку всього світу, причому такої ненависті, про яку добрий американець і гатки немає. Нейтрали та пацифісти, та прибічники однієї з сторін, а також ті незрозумілі ліваки по всьому світі — всі ці десятки мільйонів людей, звісно, збиті с пантелику, підпали під вплив невеличких змовницьких ґруп бешкетників, що вони отримують накази безпосередньо з Москви та Пекіну. Вони спроможні на все — саме вони нав’язали десяткам мільйонів абсурдну ідею, що ті не повинні хотіти залишатися (чи ставати) місцем розташування американських ядерних військових баз — цих маленьких форпостів американської цивілізації. Тепер вони не бажають, щоб U-2 кружляли у них над головами; вони хочуть розірвати договори з американською військовою машиною, вони хочуть зберігати нейтралітет між божевільними великими антаґоністами. І вони відмовляються перетворювати свої країни на військові табори.

Але не впадай у відчай, американцю! Ти не встигнеш занудьгувати у компанії своїх заокеанських друзів. Вони не залишатимуться твоїми друзями надовго. Вони тобі не потрібні. Все минеться. Не дай їм тебе збентежити.»

* * *

До цього ж питання: хто в Радянському блоці прокидається від апатії? Студенти, молоді службовці, письменники — інтеліґенція Польщі й Угорщини, а також Росії. Немає значення, що вони не виграли. Немає значення, що серед них є персонажі з иншою мораллю. Головну ролю грають саме вони. Зрозуміло, що мається на увазі, чи не так?

Ось чому нам сліди вчитися у цих нових поколінь інтеліґентів зі всього світу, як у реальних живих рушійних сил історичних змін. Забудьте марксизм Вікторіянської доби за винятком тих випадків, де він потрібний. І перечитайте Лєніна (але з ним треб бети обережним) і ще Розу Люксембурґ.

«Але йдеться за моральний підйом, чи не так?» — Вірно! Але за цим моральним підйомом ніякої апатії. Щось з цього означає пряму ненасильницьку дію. І, схоже, що тут і там цей підхід має успіх. Тепер час зробити висновки з їхньої практики та розробити разом з ними нові форми дії.

«Але все не так просто. Туреччина, наприклад. Куба.» — Авжеж! Роботи історію завжди складно. Зачекайте трохи. А поки допоможіть їм зосередитись на моральному підйомі у політично прямішій спосіб. Попрацюйте з ними над ідеолоґіями, стратеґіями, теоріями, що допоможать їм згуртувати зусилля. Над новими теоріями корінних перетворень суспільств для нашої доби.

«Але це просто утопія! Ні?» — Ні. Ні в тому смислі, який ви маєте на увазі. Хай там воно що, але це не те, що ви маєте на увазі. І скажіть про це студентам з Японії.

Чи не є все це тим, що має певний стосунок до того, що ми намагаємось мати на увазі, коли кажемо «нові ліві»? Нехай старі із сумом питають: «Подолати апатію для чого?» Доба самовдоволення добігає кінця. Нехай навчені досвідом старі скаржаться на «кінець ідеолоґії». Ми ж знову вирушаємо у путь.

Щиро Ваш.

Покажчик імен і назв

Денієл Белл (1919-2011) — американський соціолоґ, автор книг «Кінець ідеолоґії» (1960) і «Пришестя постіндустріяльного суспільства» (1973). — тут і далі прим. «Вперед»

«Інкантер» (Encounter) — британський літературний часопис, що виходив у 1953-1991 роках. Його засновниками та першими редакторами були британський поет-лівак Стівен Спендер і американський есеїст-неоконсерватор Ірвінґ Крістол.

Нобусуке Кісі (1896-1987) — японський політичний діяч, член Ліберально-демократичної партії, прем’єр-міністер у 1957-1960 роках. У січні 1960 року підписав нову угоду про взаємодію та безпеку між Японією і США, яка викликала велике незадоволення студентства та широкої громадськости. Того ж року, у червні, під тиском протестів був змушений піти у відставку.

Конґрес культурної свободи — міжнародна мережа, що 1950 року об’єднала західних ліберальних і консервативних інтеліґентів у боротьбі з комуністичними ідеями через літературні та суспільно-політичні часописи на кшталт британського «Інкантеру» (Encounter, 1953-1991), австрійського «Форуму» (FORVM, 1954-1995), австралійського «Квадрану» (Quadrant, видається з 1956) тощо. Після викриття 1966 року зв’язків Конґресу з Центральним Розвідувальним Управлінням США (ЦРУ брало участь у фінансуванні діяльности Конґресу за посередництва Фонду Форда), він змінив назву на Міжнародну асоціяцію культурної свободи, але продовжив свою звичайну діяльність.

Лі Сін Ман (1875-1965) — південнокорейський політичний діяч, перший президент (1948-1960) Корейською республіки. Після студентських виступів у квітні 1960 року, початок яким поклали демонстрації протесту проти фальсифікації на березневих президентських виборах, був змушений залишити країну. Помер на Гаваях.

Аднан Мендерес (1899-1961) — турецький політичний діяч, один із засновників Демократичної партії та прем’єр-міністер (1950-1960) Турецької республіки. Усунутий від влади в результаті військового перевороту 27 травня 1960 року та засуджений військовим трибуналом на смерть. Страчений наступного року.

«Нью-Йоркер» (New Yorker) — американський ілюстрований журнал, що виходить з 1925 року.

«Подолати апатію» (Out of Apathy) — книга 1960 року анґлійського історика-марксиста Едварда Томсона (1924-1993), який у 1960-1962 роках був членом редколєґії часопису «Нью лефт рівью».

«Ріпортер» (Reporter) — американський журнал, що виходив у 1949-1968 за редакції Макса Есколі. Спочатку журнал виражав думку ліберальної інтеліґенції, але згодом перейшов на консервативні позиції, зокрема у 1960-ті підтримував американську інтервенцію у В’єтнамі та критикував радикальних студентів.

САС — Служба Громадянської Дії, французька напівофіційна воєнізована орґанізація, створена у січні 1960 року на підтримку політики президента Шарля де Ґолля в Африці. Розпущена президентом Франсуа Міттераном 1982 року.

Чан Кай-шек (1887-1975) — китайський військовий і політичний діяч, голова партії Куо-Мін-Танг і беззмінний президент Китайської республіки (Тайваню) у 1949-1975 роках.

Артур Шлезінеґер (1917-2007) — американський історик і суспільно-політичний діяч, прибічник Демократичної партії, автор біоґрафій Френкліна Делано Рузвельта, Джона та Роберта Кеннеді.

U-2 — американський висотний розвідувальний літак. 1 травня 1960 року такий літак був збитий під час виконання розвідувального польоту над територією СРСР, що він виконувався за завдання ЦРУ. Інцидент стався напередодні чотиристоронньої зустрічі керівників США. СРСР, Франції та Великої Британії та викликав охолодження у стосунках між США та СРСР, а також ускладнив американські відносини з Пакистаном, з військово-повітряної бази на території якого літак злетів.

З анґлійської переклав Роман Тиса

Надруковано у ж-лі.: New Left Review, Лондон. — №5, вересень-жовтень 1960.

Advertisements

0 Responses to “Лист «новим лівим»”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: