«Третій світ»

Ерік Гобсбаум

[Я припустив], що без читання книжок вечірнє життя в їхніх [єгипетських] сільських маєтках має бути нудотою та що м’яке крісло й гарна книжка на прохолодній веранді зробили б це життя приємнішим. Мій друг відказав зразу ж: «А ви не подумали, що такого землевласника, котрий розсівся б у себе на веранді з яскравим світлом над головою, могли б легко застрелити?» Справді, як я сам про це не подумав?

Расел Паша, 1949

Щоразу, коли сільська розмова звертала на тему взаємодопомоги та пропозицій грошових позичок як частини такої допомоги односельцям, рідко обходилося без жалісного оплакування дедалі меншої співпраці між селянами… Подібні твердження завжди підпиралися посиланнями на факт, що сільські люди стають дедалі розважливішими у своєму підході до грошових справ. І при цьому селяни неодмінно згадували те, що називають «добрими старими часами», коли люди були завжди готові прийти на допомогу потерпілому.

М.б.Абдул Рахім, 1973

І

Деколонізація й революція драматично перекраяли політичну мапу світу. Число визнаних міжнародною спільнотою незалежних держав в Азії зросло в п’ять разів. А в Африці, там, де 1939 року була одна держава, тепер налічувалося близько п’ятдесяти. Навіть в обох Америках, де деколонізація початку XIX століття /312/ створила добрі два десятки латиноамериканських республік, нова хвиля деколонізації додала ще дванадцять. Однак важить тут не кількість їх, а їхня незмірна (й дедалі більша) демографічна вага, а також той тиск, який вони справляють своєю сукупністю.

Це був наслідок приголомшливого демографічного вибуху, що стався у залежному світі після другої світової війни, змінивши й продовжуючи змінювати рівновагу світового населення. Після першої індустріальної революції, десь після XVI століття, ця рівновага складалася на користь «розвиненого» світу, себто населення Європи й того, що походило з Європи. Від менш, ніж 20 відсотків від світового населення в 1750 році, це населення зросло так, що на 1900 рік становило вже третину всього людства. Вік Катастрофи заморозив це становище, але в другій половині століття світове населення почало зростати з безпрецедентною швидкістю, і найбільший приріст припадав на ті регіони, що колись були керовані чи (майже) завойовані жменькою імперій. Якщо ми візьмемо багаті країни, що є членами ОЕКР, як такі, що репрезентують «розвинений світ», то їхнє сукупне населення становитиме усього 15 відсотків від людства, і ця частка приречена зменшуватися (коли не рахувати імміґрації), адже декілька з «розвинених» країн уже не народжували достатньої кількості дітей для свого самовідтворення.

Цей демографічний вибух у бідних країнах світу, який уперше серйозно стурбував міжнародну громадськість аж наприкінці «золотого віку», став чи не найфундаментальнішою зміною на все «основне з XX століття», навіть коли припустити, що світове населення зрештою зупиниться на десяти мільярдах (чи на якій іншій цифрі наших теперішніх здогадів) десь у XXI віці[44]. Світове населення, що подвоїлося за сорок років після 1950-го, чи коли населення, яке дорівнює людності Африки, може подвоїтись за менше, ніж тридцять літ, — цьому немає історичного прецеденту, а також тим практичним проблемам, що їх воно має принести. Просто треба осмислити соціальну й економічну ситуацію такої країни, де 60 відсотків населення не сягнули й п’ятнадцятилітнього віку.

Демографічний вибух у вбогому світі створив таку сенсацію тому, що основний темп народжуваності в цих країнах був зазвичай набагато вищий, ніж за відповідний період у «розвинених» країнах, а ще тому, що той надзвичайно високий рівень смертності, який повсякчас стримував приріст населення, упав після сорокових каменем донизу — в чотири чи й п’ять разів швидше, ніж відбувалося подібне падіння в Європі XIX віку (Kelley, 1988, р. 168). Адже, тоді яку Європі це падіння мало чекати на поступове поліпшення умов життя й довкілля, тепер, у Золотому Віці, модерна технологія промчала по світу бідних країн ураганом у вигляді ліків і транспортної революції. Від сорокових років і далі медичні й фармацевтичні нововведення уперше набули здатності рятувати життя у масовому масштабі (наприклад, за допомогою ДДТ й антибіотиків), на що доти медицина не була спроможна, за винятком хіба випадку з віспою. Отож, коли темп народжуваності лишився високим чи й ще піднявся під час процвітання, смертність різко впала (у Мексиці вона скоротилася більше, ніж наполовину за двадцять п’ять років після 1944-го), і приріст населення підскочив угору, хоча ні економіка, /313/ ні нічституції при цьому не дуже змінилися. Одним із наслідків цього стало поглиблення прірви між багатими і вбогими, передовими й відсталими країнами, навіть коли економіки обох регіонів розвивалися в однаковому темпі. Одна річ — розподілити ВВП, що зріс удвічі за тридцять років у країні, чиє населення яким було, таким і лишилося, й зовсім інша — розподілити його серед населення, що, як у Мексиці, за тридцять літ подвоїлося.

Важливо починати всяку розповідь про «третій світ» із якихось даних про його демографію, оскільки центральним фактом його існування є вибухоподібне зростання народонаселення. Історія, яку лишили позаду розвинені країни, наводить на думку, що й третій світ, раніше чи пізніше, пройде через те, що фахівці називають «демографічним переходом»: через стабілізацію свого населення на еонові низької народжуваності й низької смертності, себто через відмову родин мати по більше, ніж по одному — по двоє дітей. Однак, хоча й справді є свідчення того, що «демографічний перехід» таки здійснюється в декотрих країнах, особливо у Східній Азії, наприкінці «основного з XX віку» більшість убогих країн недалеко зайшла по тій дорозі, за винятком колишнього радянського блоку. Це й стало однією з причин їхньої нескінченної вбогості. Декілька країн із величезними населеннями були настільки стурбовані десятками мільйонів додаткових ротів, що з’являлися кожного року, щоб просити їсти, що їхні уряди час від часу вдавалися до жорсткого примусу, накидаючи своїм громадянам контроль над народжуваністю або якісь інші обмеження родин (особливо привернули увагу стерилізаційна кампанія в Індії й політика «однієї дитини» в Китаї). Малоймовірно, щоб проблему народонаселення можна було розв’язати цими засобами хоч би в якій країні.

II

Однак тоді, коли в повоєнні й постколоніальні роки виникали країни вбогого світу, не це турбувало їх у першу чергу. Вони переймалися питанням, якого образу їм набути. Тож і не дивно, що вони прийняли, а чи змушені були прийняти, політичні системи колишніх своїх імперських хазяїв або ж тих, хто їх підкорив. Меншість їх, яка виникала з соціальних революцій або (що зводилося до одного й того самого) із тривалих визвольних воєн, більше схилялася до моделі радянської революції. Отже, теоретично світ дедалі більше наповнювався тим, що воліло називатися парламентськими республіками з виборами на основі виборчої боротьби, плюс меншість «народно-демократичних республік» під проводом однієї-єдиної керівної партії. (Теоретично усі віднині були демократичні, хоча лише комуністичні чи соціально-революційні режими наполягали на «народності» й/чи «демократичності» у своїх офіційних найменуваннях[45]).

На практиці ж ці ярлики щонайбільше вказували на те, в яке міжнародне оточення хотіли б помістити себе такі нові держави. Назагал вони схилялися до /314/ такої самої нереалістичності, що й офіційні конституції латиноамериканських республік, і то з однакових причин: у більшості випадків їм бракувало матеріальних і політичних умов, до яких би дорівнятися. Так було навіть у нових державах комуністичного типу, хоча основоположно авторитарна їх структура й засіб єдиної «провідної» партії робили їх не такими неприйнятними для держав незахідного тла, як ліберальні республіки. Так одним із небагатьох непохитних і незахитаних політичних принципів комуністичних держав було верховенство (цивільної) партії над військовою. Проте у вісімдесятих такі надихані революцією держави, як Алжир, Бенін, Бірма, Ефіопія, Республіка Конго, Мадагаскар і Сомалі, плюс трохи ексцентрична Лівія, опинилися під п’ятою солдатів, що захопили владу шляхом переворотів, — як і Сирія та Ірак, в обох випадках під проводом Соціалістичної Партії Ба’ат, хоч і в суперницьких версіях.

Справді, превалювання військових режимів, а чи тенденція впадати в нього, об’єднували держави третього світу хоч би якої конституційної чи політичної спорідненості. Коли опустити основне угруповання комуністичних режимів третього світу (Північна Корея, Китай, республіки Індокитаю й Куба), а також давно усталений режим, що виник із Мексиканської революції, то нелегко вишукати з-поміж тих республік бодай одну, котра б не пережила хоча б епізоди мілітарних режимів після 1945 року. (Декілька монархій, за деякими винятками (Таїланд), начебто були у кращій безпеці.) Індія, звісно, залишається, принаймні на час написання цієї книги, найразючішим прикладом держави «третього світу», яка спромоглася втримати неперервність і громадянського верховенства, й зміни урядів шляхом регулярних і відносно чесних народних виборів, хоча те, чи цим доводиться правомірність ярлика «найбільшої демократії світу», залежить від міри точності, що з нею ми визначаємо Лінкольнове «правління народу для народу й народом».

Ми настільки звикли до військових переворотів та режимів у світі, навіть у Європі, аж варто нагадати й самим собі, що на теперішній шкалі вони являють собою чітко відмінний, новий феномен. У 1914 році жодна з визнаних міжнародною спільнотою суверенних держав не перебувала під владою військових, за винятком Латинської Америки, де військові coups d’état [державні перевороти] були частиною традиції, і навіть тоді, в той час, єдиною з великих республік, котра не перебувала під цивільною владою, була Мексика, що якраз проходила крізь революцію й громадянську війну. Існувало багато мілітаристських держав, де військові брали на себе понад притаманну їм частку політичної ваги, й кілька держав, де кістяк офіцерського корпусу не симпатизував своєму урядові, явним прикладом чого була Франція. Незважаючи на це, інстинктом і звичкою солдатів у належно керованих і стабільних державах було підкорятися й не встрявати до політики чи, коли точніше, то брати участь у політиці лише в спосіб такої собі групи офіційно позбавлених голосу — жінок правлячого класу, себто за лаштунками й через інтригу.

Ось чому політика військового перевороту стала породженням нової доби непевного чи незаконного урядування. Першим серйозним обговоренням цього предмета став «Державний переворот» італійського журналіста Курціо /315/ Малапарте, із додатком мемуарів Макіавеллі, — твір, що з’явився 1931 року, якраз посеред катастрофи. У другій половині століття, коли рівновага, що установилася між двома наддержавами, нібито стабілізувала кордони й, до меншої міри, режими, військовики ще дужче заангажувалися до політики — хоча б тому, що світ заповнився майже двома сотнями держав, здебільшого нових, а тому бідних на хоч би яку традиційну легітимність, та ще й засідланих під такі політичні системи, що ймовірніше мали призвести до політичного краху, ніж дати дієве урядування. У подібних ситуаціях збройні сили часто виявлялися єдиними організмами, здатними на політичну чи взагалі хоч би на яку діяльність на загальнодержавній основі. До того ж, оскільки міжнародну «холодну війну» наддержави провадили переважно через збройні сили держав-клієнтів чи союзників, то їх субсидувала відповідна наддержава або, в декотрих випадках, спочатку одна наддержава, а тоді друга, от як у Сомалі.

У корінних країнах комунізму військовиків тримали під контролем за допомогою презумпції цивільного верховенства через механізм партії, хоча Мао у свої останні божевільні літа іноді близько підходив до відмови від такого верховенства. А в корінних країнах західного альянсу діапазон військової політики лишався обмеженим завдяки відсутності політичної нестабільності або ж завдяки дієвим механізмам утримування його під контролем. Так після смерті генерала Франко в Іспанії результативно домовилися про перехід до ліберальної демократії під егідою нового короля, а путч неперебудованих франкістських офіцерів у 1981 році швидко зупинено відмовою короля його підтримати. В Італії, де США підтримували місцевий переворотний потенціал, на випадок можливої участі великої місцевої компартії в уряді, урядування так і лишилося цивільним, навіть попри різноманітні й досі непрояснені спалахи активності в темних глибинах військових і секретних служб, а також терористичного дна, і сімдесятих. Лише там, де травми, деколонізації (себто поразки від колоніальних повстанців) виявлялися нестерпними для офіцерів Заходу, ці останні піддавалися спокусі військових переворотів, як то було у Франції, коли вона вже програвала боротьбу за Індокитай та Алжир у п’ятдесятих, а також у Португалії (з лівополітичною орієнтацією), коли в сімдесятих зазнала краху її африканська імперія. В обох випадках збройні сили швидко повернуто знов під цивільний контроль. Єдиним військовим режимом, що його у Європі справді підтримували США, стала особливо безкебетна група ультраправих грецьких полковників — у країні, де громадянська війна між комуністами та їхніми супротивниками (1944-49) лишила обабіч гірку по собі пам’ять. Цей режим, що відзначався смаком до систематичного тортурування своїх супротивників, зазнав краху під тягарем його власної політичної глупоти.

Умови для військового втручання у третьому світі були куди сприятливіші, а надто в нових, тендітних і незрідка крихітних державах, де кілька сотень озброєних чоловіків, підкріплені чи, іноді, й замінені чужинцями, могли стати носіями вирішальної ваги, надто коли недосвідчені чи некомпетентні уряди раз у раз створювали стани хаосу, корупції й сум’яття. Типовим військовим правителем у більшості африканських країн був не шанолюбний диктатор, а хтось такий, /316/ що щиро намагався розплутати подібні плутанини, сподіваючись (надто часто намарне), що ось-ось його замінить цивільний уряд. Типово він зазнавав невдачі в обох цих спробах, і тому небагато хто з військових ватажків протримався довго при владі. І в будь-якому випадку найменший натяк на можливість захоплення влади комуністами практично гарантував американську підтримку.

Одне слово, мілітарна політика, як і військова розвідка, мала тенденцію заповнювати пустку за відсутності звичайної політики чи розвідки. Це був не якийсь такий особливий різновид політики, а лише функція довколишньої нестабільності й непевності. Однак ця політика ставала дедалі поширенішою в третьому світі, адже практично всі країни екс-колоніальної чи залежної частини світу були тепер віддані, в такий чи інший спосіб, політиці, що вимагала, аби во¬ни мали достеменно оті стабільні, функціональні й дієві держави, які там мало де й були. Вони ж бо заприсяглися у відданості економічній незалежності й «розвитку». Після другого колка світової війни, світової революції та її наслідку — глибокої деколонізації здавалося, нібито немає майбутнього для старої програми процвітання виробників первинних товарів для світового ринку імперіалістичних країн, себто для програми аргентинських та уругвайських estancieros [латифундистів], великих землевласників, яку багатонадійно імітували мексиканський Порфіріо Діас та перуанський Легія. Принаймні вона перестала виглядати правдоподібною після Великої Кризи. До того ж, і націоналізм, й антиімперіалізм закликали до політики якомога меншої залежності від старих імперій, а приклад СРСР надавав альтернативну модель «розвитку». І ніколи той приклад не видавався таким переконливим, яку роки після 1945-го.

Тож амбітніші з держав і стали закликати покінчити з аграрною відсталістю за допомогою систематичної індустріалізації, яку можна було реалізувати або за радянським взірцем централізованого планування, або ж беручи курс на заміщення імпорту вітчизняним виробництвом. Обидва способи, хоч і по-різному, спиралися на державну діяльність і державний контроль. Навіть не такі шанолюбні, хто не мріяв про майбутнє великих тропічних сталеливарних заводів з енергозабезпеченням від гігантських ГЕС із нависанням титанічних гребель, хотіли самотужки розвивати й контролювати свої національні ресурси. Нафту традиційно добували приватні західні корпорації, зазвичай щонайтісніше пов’язані з імперськими державами. Уряди, наслідуючи приклад Мексики 1938 року, заходилися тепер їх націоналізувати, керуючи ними як державними підприємствами. Хто утримався від націоналізації, той відкрив (особливо після 1950 року, коли АРАМКО запропонувала Саудівській Аравії неймовірну доти оборудку з розподілом прибутку 50/50, що фізичне володіння нафтою й газом надає власникові право диктувати умови у переговорах із зарубіжними корпораціями. На практиці Організація Країн — Експортерів Нафти (ОПЕК), яка фактично зробила світ своїм заручником у сімдесятих, стала можливою завдяки тому, що власність на світову нафту перейшла від компаній до відносно небагатьох урядів-виробників. Сказати б коротко, навіть ті уряди, що залюбки спиралися на зарубіжних спеціалістів, старих чи нових (на «неоколоніалізм», за сучасною термінологією /317/ лівих), чинили це в рамках контрольованої державою економіки. Либонь, найуспішнішою з таких держав до вісімдесятих років був екс-французький Берег Слонової Кістки.

А найневдатнішими були, либонь, ті нові країни, що недооцінили обмеження відсталості: брак кваліфікованих, досвідчених спеціалістів, адміністраторів та економічних кадрів, неписьменність, неознайомленість із програмами економічної модернізації чи неприхильне до них ставлення, — надто коли їхні уряди ставили перед собою цілі, що були не до снаги навіть розвиненим країнам, на кшталт планованої державним центром індустріалізації. Ґана, що, разом із Суданом, перша з субсахарських держав дістала незалежність, отак викинула на вітер свої двісті мільйонів валютних резервів, накопичених завдяки високим цінам на какао й заробіткам воєнного часу (що перевищувало запаси фунтів стерлінгів незалежної Індії), в спробі побудувати індустріалізовану й керовану державою економіку, не згадуючи вже планів Кваме Нкруми створити панафриканський союз. Наслідки були катастрофічні, а стали ще гірші, коли в шістдесятих упали ціни на какао. На 1972 рік великі проекти провалилися, й вітчизняні галузі тепер могли вижити лише за мурами високих тарифів, контролювання цін і ліцензування імпорту, що призвело до процвітання чорної економіки й загальної корупції, якої потім так і не пощастило викоренити. Три чверті від усіх найманих робітників працювали у державному секторі, тоді як сільське господарство, основа забезпечення харчами, було занедбане, як і в багатьох інших африканських країнах. Після скинення Нкруми звичайним військовим переворотом (1966) країна вже не сходила зі шляху розчарувань, коли одні військові змінювали при владі інших, зрідка поступаючись цивільним урядам.

Через цей печальний літопис нових держав субсахарської Африки ми не повинні недооцінювати істотні досягнення тих краще влаштованих екс-колоніальних чи залежних країн, котрі вибрали дорогу планованого чи спонсорованого державою економічного розвитку. Все, що, починаючи від сімдесятих років, стало відомим на жаргоні функціонерів-міжнародників як «країни нової індустріалізації» (КНІ), засновувалося, за винятком міста-держави Гонконгу на такій політиці. Як підтвердить хоч би хто, бодай мінімально обізнаний із Бразилією й Мексикою, вони породили бюрократію, кричущу корупцію й багато сміття — але заразом і по 7 відсотків щорічного приросту на кожну, на цілі десятиліття; одне слово, обидві країни досягай бажаного переходу до сучасної індустріальної економіки. Фактично Бразилія на певний час стала восьмою з найбільших індустріальних країн некомуністичного світу. Обидві країни мали по досить значному населенню, щоб забезпечити собі істотні вітчизняні ринки, так що індустріалізація, спрямована на заміщення імпорту, мала сенс, принаймні на досить довгий час. Державні видатки й державна діяльність підтримували високий вітчизняний попит. Якийсь час бразильський державний сектор охоплював майже половину ВВП, представляючи дев’ятнадцять із двадцяти найбільших компаній, тоді як у Мексиці він наймав п’яту частину сукупної робочої сили, виплачуючи дві п’ятих усієї загальнонаціональної заробітної /318/ платні (Harris, 1987, pp. 84-85). Державне планування на Далекому Сході схильне було спиратися не так на безпосередні державні підприємства, як на привілейовані бізнесові групи, над якими був урядовий контроль у вигляді кредитування й інвестування, але залежність економічного розвитку від держави була та сама. Планування й державна ініціатива — так називалася ця гра всюди у світі в п’ятде¬сятих-шістдесятих, а в КНІ — аж до дев’яностих. А те, які результати приносила ця форма економічного розвитку, задовільні чи засмутливі, залежало від місцевих умов та людських помилок.

III

Розвиток, під контролем держави чи ні, не становив безпосереднього інтересу для величезної більшості людей третього світу, бо навіть у тих країнах чи колоніях, чиї державні надходження спиралися на прибутки від однієї чи двох експортних культур: кави, бананів чи какао, — ці останні зосереджувалися у кількох обмежених зонах. У субсахарській Африці та в більшій частині Південної й Південно-східної Азії, а також у Китаї, основні маси населення й далі жили з сільського господарства. Лише в західній півкулі й на сухих землях західного Ісламу село все ще вливалося до гігантських міст, тож сільські суспільства протягом якихось двох драматичних десятиліть оберталися на міські (див. розділ 10). У родючих і не надто густо заселених регіонах, на кшталт великої частини чорної Африки, більшість людей справувалася б досить добре, коли б їх полишити на самих себе. Більшість населення не потребувала своїх держав, які зазвичай були заслабкі, щоб завдавати особливої шкоди, а коли починали надто дошкуляти, їх, либонь, можна було обійти, відступивши у сільську самодостатність. Небагато континентів розпочинали еру незалежності з більшими перевагами, аби незабаром їх відкинути. Більшість азійських та ісламських селян була куди вбогіша чи, принаймні, гірше харчувалася (іноді, як в Індії, селянство жило в історично обумовленій крайній вбогості), а скупченість, тіснота на обмежених землях була куди суворіша. Незважаючи на це, багатьом із них видавалося, нібито найкращим рішенням для їхніх проблем буде не спокушатися на обіцянки тих, хто каже, буцім економічний розвиток принесе нечувані достаток і процвітання, а нехтувати їх. Віковий досвід підказував їм, як і їхнім предкам до них, що нічого доброго не приходить ззовні. Не одне покоління мовчазних рахувальників навчило їх, що мінімізування ризиків є кращою політикою за максимізування вигод. Хоча це не робило їх недосяжними для світової економічної революції, що доходила і до найізольованіших із них у вигляді пластмасових сандалів, бензинових каністр, древніх вантажівок і, звісно, урядових будинків, де було багато паперу, але вона схильна була ділити людей у таких зонах на тих, що діяли у світі письма й через світ письма та контор, і на решту. В більшості сільського «третього світу» основним було розрізнення між «узбережжям» і «глибинкою» або між містом і пущею[46]. /319/

Біда була в тому, що, оскільки сучасність та урядування йшли разом, «глибинкою» керувало «узбережжя», пущею — місто, неписьменними — освічені. Спочатку ж було слово. Дім Зібрань того, що незабаром мало стати незалежною державою Ґаною, мав 104 члени, а з-поміж них 68 мали якусь форму післяпочаткової освіти. Із 106 членів Законодавчих Зборів Теленгани (Південна Індія) 97 мали середню чи вишу освіту, включно з 50 випускниками вищих навчальних закладів. В обох цих регіонах на той час величезна більшість населення була неписьменна (Hodgkin, 1961, p. 29; Gray, 1970, p. 135). Навіть більше: всяк, хто хотів узяти активну участь у національному урядуванні в державах «третього світу», мав бути освіченим не лише в загальній мові регіону (яка зовсім не обов’язково була мовою його/її спільноти), а й в одній з небагатьох міжнародних мов (англійській, французькій, іспанській, арабській, «мандаринському» варіанті китайської), чи принаймні в регіональній lingua franca [місцевій мові міжнаціонального, міжетнічного спілкування], що їх нові уряди намагалися перетворити на писемні «національні» мови (суахілі, бахаса, «піджін»). Єдиним винятком були ті частини Латинської Америки, де писемні офіційні мови (іспанська й португальська) збігалися з розмовною мовою більшості. На загальних виборах 1967 року лише троє (з тридцяти чотирьох) претендентів на державну посаду в Хайдарабаді (Індія) не знали англійської (Bernstorff, 1970, p. 146).

Тож навіть найвіддаленіші й найвідсталіші люди все більше визнавали переваги вищої освіти, навіть коли вони самі не могли її причаститися, а може, й особливо тоді, коли не могли. Знання буквально означало владу, І це найкраще видно було в країнах, де держава здавалася її підданцям такою собі машиною, що забирає їхні ресурси, а тоді розподіляє серед державних службовців. Освіта означала посаду, часто гарантовану посаду[47] на державній службі, а коли поталанить, то й кар’єру, завдяки чому люди могли брати хабарі й комісійні, а також забезпечувати роботою рідних та друзів. Село, скажімо, у Центральній Африці, яке вкладало в освіту котрогось зі своїх молодиків, сподівалося мати віддачу у вигляді прибутку й протекції для всієї громади від того урядового поста, який гарантує освіта. В будь-якому разі небезталанний урядовець виявлявся найкраще оплачуваною людиною з-поміж місцевого населення. У такій країні, як Уганда, він міг у шістдесятих роках розраховувати на (законну) платню, що в 112 разів перевищувала середній прибуток його земляка (порівняймо відповідне співвідношення 10:1 у великій Британії) (UN World Social Situation, 1970, p. 66).

Там, де вбогим сільським людям здавалося, що вони й самі могли б щось узяти від благ освіти, а чи забезпечити тими благами своїх дітей (от як у Латинській Америці, тій частині третього світу, що найближче стояла до сучасності-модерності й надалі — від колоніалізму), спрага до науки була всеосяжна. «Вони всі хочуть чого-небудь навчитися, — казав авторові цієї книги один чилійський комуніст, що працював серед індіанців мапуче, в 1962 році. — Я не інтелектуал, я не можу дати їм шкільної науки, тож навчаю їх грати в футбол.» Цією спрагою до знання значною мірою пояснюється дивовижна масова міграція із села до міста, яка, починаючи від п’ятдесятих років, спустошувала сільську місцевість Південноамериканського континенту. Бо всі опитування сходяться в тому, що /320/ притягальна сила міста полягала не останньою чергою в кращих шансах освіти й фахової підготовки для дітей. Там вони «могли стати чимось іншим». Природно, освіта відкривала найкращі перспективи, хоча у відсталих аграрних регіонах навіть уміння водити який-небудь транспортний засіб уже могло бути ключем до ліпшого життя. Це була перша річ, якої всякий еміґрант із кечуанського села, загубленого в Андах, навчав своїх небожат, що прибували до нього в місто, сподіваючись прокласти свій власний шлях до сучасного світу, адже хіба його праця водієм швидкої допомоги не виявилася основою для успіху його родини? (Julca, 1992.)

Либонь, десь аж у шістдесятих чи й пізніше селянство не тільки Латинської Америки почало систематично добачати в сучасності не так загрозу, як обіцянку чогось кращого. А проте був один аспект політики економічного розвитку, що, як можна було сподіватися, міг привабити селян, оскільки він безпосередньо відбивався на трьох п’ятих чи й на більшій кількості людей, котрі жили з сільського господарства: земельна реформа. Це загальне гасло політики в аграрних країнах могло охоплювати що завгодно: від покінчення з великим землевласництвом і перерозподілу землі поміж селян та безземельних наймитів до скасування феодальних повинностей; від скорочення орендної плати й розмаїтих реформ землеволодіння до революційної націоналізації землі й колективізації.

Найбільше ж тієї реформи було протягом першого десятиліття після другої світової війни, бо вдавалися до неї по всьому спектру політики. У проміжку 1945-50 років чи не половина людства виявилася в країнах, що проходили яку-небудь земельну реформу: комуністичного типу в Східній Європі й, після 1949-го, в Китаї; як наслідок деколонізації в колишній Британсько-індійській імперії, а також як наслідок поразки Японії чи то, скоріше, як результат американської окупації в Японії, Кореї й на Тайвані. Єгипетська революція 1952 року поширила реформу аж до західно-ісламського світу: Іран, Сирія й Алжир пішли за прикладом Каїра. Болівійська революція 1952 року ввела її у Південну Америку, хоча Мексика вже давно, від своєї революції 1910-го, чи, точніше, після її відродження в тридцятих, започаткувала свою agrarismo [сільськогосподарську політику]. І все ж таки, попри дедалі буйніший потік політичних декларацій і статистичних досліджень цього предмета, Латинська Америка мала ще замало революцій, деколонізацій та програних воєн, аби здійснити багато реальної земельної реформи, аж поки Фіделева революція поставила це питання на політичний порядок денний і розпочала цю реформу на своєму острові.

Для модернізаторів випадок земельної реформи був політичний (при цьому здобувалася селянська підтримка революційних режимів чи тих, хто найшвидше діставав право на революцію або щось подібне), ідеологічний («віддати землю трудящим» абощо) й часто економічний, хоча більшість революціонерів чи реформаторів не сподівалася надто багато від простого перерозподілу землі, передання її традиційному селянству та без- чи малоземельним. Справді, у Болівії й Іраку різко впала продуктивність сільськогосподарського виробництва одразу після того, як ці країни провели реформи відповідно в 1952 й 1958 роках, хоча /321/ слід додати заради справедливості, що там, де хліборобське уміння й продуктивність були вже високі, земельна реформа могла вивільнити чимало продуктивного потенціалу, стримуваного доти скептично налаштованими селянами, от як було в Єгипті, Японії та, що найдивніше, на Тайвані (Land Reform, 1968, pp. 570-75). Спосіб підтримування існування «куркульства» був і лишається неекономічним, оскільки в історії сучасного світу надмірне зростання виробництва сільськогосподарської продукції відійшло в минуле разом із не менш показовим скороченням числа й пропорції аграріїв, і найдраматичніший момент цього стався після другої світової війни. Однак земельна реформа могла довести й довела, що селянське ведення господарства, особливо великими фермерами з сучасним мисленням, може бути настільки ж дієвим (не кажучи вже про більшу гнучкість його), як і традиційний маєток, імперіалістична плантація та й хибно задумані модерні спроби вести сільськогосподарське виробництво на квазі-індустріальній основі, прикладами яких можуть слугувати гігантські радгоспи й британська схема вирощування арахісу в Танганьїці (теперішня Танзанія) після 1945 року. Такі культури, як кава, чи навіть такі продукти, як цукор і каучук, що колись вважалися типово плантаційними, більше вже не є такими, навіть коли плантація все ще, в декотрих випадках, зберігає явну перевагу над дрібномасштабними й некваліфікованими виробниками. І все ж таки найбільші досягнення сільського господарства після війни, «зелену революцію» нових, виведених наукою культур, здійснили налаштовані на бізнес фермери, от яку Пенджабі.

Однак найсильніший економічний аргумент за земельну реформу спирається не на продуктивність, а на рівність. Загалом економічний розвиток мав тенденцію спочатку збільшувати, а тоді зменшувати нерівність розподілу національного доходу протягом тривалого періоду, хоча економічний спад і теологічна віра у вільний ринок почали останнім часом, тут і там, повертати цей процес навспак. Рівність наприкінці Золотого Віку була більша у розвинених країнах Заходу, ніж у «третьому світі». А проте, хоча нерівність у прибутках найвища була у Латинській Америці, а після неї — в Африці, вона сягала незвичайно низького рівня в країнах Азії, де, за більш чи менш прямого впливу американських окупаційних сил, проведено вельми радикальну земельну реформу: в Японії, Південній Кореї та на Тайвані. (Однак жодна з цих країн не була настільки егалітарною, як соціалістичні країни Східної Європи чи, на той час, Австралія.) (Kakwani, 1980.) Оглядачі індустріалізуючих тріумфів цих країн розмірковували, природно, наскільки ж то їм посприяли в цьому соціальні чи економічні переваги цієї ситуації, достоту як споглядачі куди судомнішого поступу бразильської економіки, що все от-от мала сягнути, але все ніяк не сягала, своєї судьби США південної півкулі, звично гадали, наскільки ж їх відтягувала назад ота разюча нерівність у розподілі її доходу, нерівність, яка неминуче обмежує вітчизняний ринок для промисловості. Справді, як тут не пов’язати тієї дивоглядної соціальної нерівності Латинської Америки з не менш кричущою відсутністю систематичної аграрної реформи у стількох її країнах.

Безперечно, селянство «третього світу» вітало земельну реформу, принаймні /322/ поки вона не оберталася колгоспним чи кооперативним виробництвом, як воно зазвичай виходило у комуністичних країнах. Однак те, що в ній добачали модернізатори, було не тим, що вона означала для селян, які не цікавилися макроекономічними проблемами, розглядали національну політику в іншій, ніж у міських реформаторів, перспективі й засновували свою вимогу землі не на загальній засаді, а на специфічних претензіях. Тож саме з цієї причини й зазнала невдачі радикальна земельна реформа, яку провів уряд генералів-реформаторів у Перу 1969 року, одним ударом змівши стару систему великих маєтків (haciendas). Для громад високогірних індіанців, що жили доти в несталому співіснуванні з величезними андськими скотарськими ранчо, яким пропонували свої робочі руки, реформа просто означала справедливе повернення до «тубільних громад» громадських земель і пасовиськ, забраних колись у них поміщиками, громад, межі яких індіанці дуже добре пам’ятали, хоч би скільки проминуло сторіч, і з втратою яких ніколи не мирилися (Hobsbawm, 1974). Вони не були зацікавлені у підтримуванні старого підприємства як виробничої одиниці (що тепер перебувало у власності comunidades [колективних землевласників] та колишньої своєї робочої сили), в кооперативних експериментах чи в яких інших аграрних новаціях, окрім хіба традиційної взаємодопомоги в рамках далекої від егалітаріаннства громади. Після реформи громади повернулися до «наскоків» на землі кооперативізованих маєтків (що їх були тепер співвласниками), от ніби нічого й не змінилося у старому конфлікті між маєтком і громадою (а також між громадами в суперечках за свої землі) (Gomez Rodriguez, рр. 242-55). Як на них, то нічого, мовляв, не змінилося. Либонь, найближчою до селянського ідеалу була мексиканська земельна реформа тридцятих років, яка віддала громадську землю сільським громадам у невідчужуване володіння, аби вони зорганізовувались, як їм заманеться (ejidos), і виходила при цьому з припущення, що селяни займаються прожитковим обробітком землі. Вона стала великим політичним успіхом, але економічно виявилася невідповідною подальшому розвитку аграрної Мексики.

IV

Зовсім не дивно, що десятки постколоніальних держав, які виникли після другої світової війни, разом із більшістю Латинської Америки, що також явно належала до тих регіонів, котрі залежали від старого імперсько-індустріального світу, виявилися невдовзі згрупованими докупи під назвою «третій світ»; кажуть, що термін цей придумано 1952 року (Harris, 1987, p. 18), аби відрізнити цю спільноту від «першого світу» розвинених капіталістичних країн і «другого світу» комуністичних держав. Попри явну абсурдність потрактування Єгипту й Габону, Індії й Папуа-Нової Гвінеї як суспільств одного й того самого типу, воно було не таке вже й неправдоподібне, позаяк усі ці країни були бідні (порівняно з «розвиненим» світом)[48], і всі залежні; вони всі мали уряди, що хотіли «розвиватися», але /323/ ніхто з них не вірив, після Великої Кризи й другої cвітової війни, що капіталістичний світовий ринок (себто виплекана економістами доктрина «порівняної вигоди») чи спонтанне приватне підприємництво у себе вдома досягнуть цієї мети. До того ж, коли на всю планету впала залізна решітка «холодної війни», усі, хто мав хоч якусь свободу дії, хотіли уникнути приєднання до тієї чи тієї з супротивних союзних систем, себто лишитися поза межами третьої світової війни, що її всяк боявся.

Це не означає, нібито «неприєднані» протягом «холодної війни» перебували в однаковій опозиції до обох супротивних сторін. Натхненникам і поборникам цього руху (званого зазвичай за місцем його першої міжнародної конференції, що відбулася 1955 року в Бандунгу, Індонезія) були радикальні екс-революціонери з екс-колоній: Джавахарлал Неру з Індії, Сукарно з Індонезії, полковник Гамаль Абдель Насер з Єгипту, до яких приєднався й один дисидент із комуністів, президент Тіто з Югославії. Усі вони, подібно до багатьох екс-колоніальних режимів, були чи претендували, що були, соціалістами на свій власний, себто нерадянський, лад, включно з королівсько-буддистським соціалізмом Камбоджі. Усі вони якось симпатизували Радянському Союзові чи принаймні були готові приймати від нього економічну й військову допомогу, що й не дивно, адже США, коли світ отак розділився, вмить забули свої давні антиколоніалістські традиції й недвозначно почали шукати підтримки серед найконсервативніших елементів «третього світу», якими були: Ірак (до революції 1958 року), Туреччина, Пакистан і шахський Іран, котрі й утворили Організацію центрального договору (СЕНТО); Пакистан, Філіппіни й Таїланд із Організації договору Південно-східної Азії (СЕАТО), причому обидва ці блоки були покликані доповнювати антирадянську мілітарну систему, основним стовпом якої слугувало НАТО, але з обох було небагато пуття. Коли в основному афро-азійська група неприєднаних розрослася до триконтинентальності після Кубинської революції 1959 року, нікого не здивувало, що її латиноамериканські члени походили з тих республік західної півкулі, котрі найменше симпатизували Великому Братові з Півночі. Незважаючи на це, на відміну від симпатиків США з «третього світу», які могли й реально приєднуватися до системи західного альянсу, некомуністичні держави Бандунгського руху не мали наміру втягуватися до глобальної конфронтації наддержав, оскільки, як те засвідчили Корейська і В’єтнамська війни та кубинсько-ракетна криза, саме треті країни й були вічною потенційною лінією фронту в подібному конфлікті. Що надійніше стабілізувався справжній (європейський) кордон поміж двома таборами, то більше було ймовірності, що, коли гармати мали заговорити, а бомби впасти, станеться це десь в азійських горах чи в африканському пралісі.

Однак, хоча конфронтація наддержав і домінувала, до певної міри й стабілізуючи міждержавні стосунки по всьому світу, цілковито вона їх не контролювала. Існувало два регіони, де місцеві «третьосвітні» напруженості, що не мали істотного зв’язку з «холодною війною», створювали постійні умови для конфлікту що періодично вивергався війною: Середній Схід і північна частина Індійського субконтиненту. (Обидва, і то не випадково, стали спадкоємцями імперських /324/ схем поділу.) Зону другого з цих конфліктів можна було легше ізолювати від світової «холодної війни», попри спроби Пакистану втягти американців, невдалі аж до початку Афганської війни вісімдесятих років (див. розділи 8 і 16). Ось чому Захід так мало чув, а ще менше запам’ятав, про три регіональні конфлікти: Китайсько-індійську війну 1962 року через погано визначений кордон між цими двома країнами, яку виграв Китай; Індійсько-Пакистанську війну (1965), спритно виграну Індією, й другий Індійсько-Пакистанський конфлікт (1971), що виник через відрив Східного Пакистану (Бангладеш), який підтримувала Індія. США й СРСР намагалися діяти як зичливі нейтрали та посередники. А ситуацію на Середньому Сході годі було так ізолювати, оскільки тут були безпосередньо втягнуті кілька з союзників Америки: Ізраїль, Туреччина й шахський Іран. До того ж, як те засвідчила низка місцевих революцій, військових і цивільних: від Єгипту в 1952 через Ірак і Сирію в п’ятдесятих-шістдесятих, Саудівську Аравію в шістдесятих-сімдесятих, і до самого Ірану в 1979 році, — цей регіон був і лишається соціально нестабільним.

Ці регіональні конфлікти не мали істотної пов’язаності з «холодною війною»: СРСР одним із перших визнав нову державу Ізраїль, що згодом визначився як головний союзник США, а арабські й інші ісламські держави, праві чи ліві, об’єдналися у справі придушення комунізму в рамках своїх кордонів. Головною силою розколу виступав Ізраїль, адже єврейські поселенці збудували більшу єврейську державу, ніж вона передбачалася британським планом поділу Палестини (витіснивши сімсот тисяч неєврейських палестинців — більше, либонь, число, ніж усе єврейське населення на 1948 рік) (Calvocoressi, 1989, p. 215), й ведучи по одній війні на кожне десятиліття за цю справу (1948, 1956, 1967, 1973, 1982). У ході цих воєн, які найкраще надаються до порівняння з війнами, що їх вів у XVIII столітті прусський король Фрідріх II, щоб домогтися визнання за ним Сілезії, забраної ним у сусідки Австрії, Ізраїль перетворився на грізну військову потугу в регіоні й розжився на ядерну зброю, але так і не спромігся закласти стабільну основу стосунків зі своїми сусідами, не кажучи вже про постійно зжорсточених палестинців у межах своїх власних розширених кордонів чи й розпорошених по Близькому Сходу. Розпад СРСР усунув Середній Схід із передової лінії фронту «холодної війни», але цей регіон як був, так і лишився вибухонебезпечним.

А допомагали йому зоставатися таким три менші осередки конфліктності: східне Середземномор’я, Перська затока й прикордонний регіон між Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією, де курди марно намагалися установити національну незалежність, вимагати якої їх необачно був підохотив у 1918 році президент Вільсон. Не можучи знайти собі постійного заступника поміж могутніх держав, курди розладнали стосунки між усіма своїми сусідами, що винищували їх усіма наявними засобами, включно з отруйним газом у вісімдесятих роках, коли ніяк інакше не могли дістати їх у горах, бо ж курди уславилися як вправні бійці гірської партизанської війни. Східне Середземномор’я залишалося відносно спокійним, оскільки і Греція, і Туреччина входили до складу НАТО, хоча конфлікт між ними призвів до вторгнення турків на Кіпр і поділу острова у 1974 році. А з /325/ другого боку суперництво між Іраком та Іраном у боротьбі за позиції в Перській затоці призвело до лютої восьмирічної війни між Іраком та революційним Іраном (1980-88), а після закінчення «холодної війни» — до сутички з Іраком США та їхніх союзників (1991).

Одна частина «третього світу» лишалася досить віддаленою і від глобального, й від місцевих міжнародних конфліктів аж до Кубинської революції: Латинська Америка. За винятком невеличких латок на материку (двох Гвіан, Белізу, відомого тоді як Британський Гондурас, та дрібніших островів у Карибському морі), була вона давно деколонізована. В культурному й мовному відношеннях її населення було західноєвропейського походження, оскільки велику більшість навіть убогих мешканців тут становили римокатолики й, за винятком декотрих зон в Андах та в континентальній Центральній Америці, використовували у мовленні чи розуміли спільну з європейцями культуро-мову. Хоча цей регіон успадкував витончену расову ієрархію від завойовників з Піренейського півострова, іще він успадкував від переважно чоловічого свого підкорення й традицію масового змішування рас. Тут було небагато щиро білих, окрім того південного куточка Південної Америки (Аргентина, Уругвай, південь Бразилії), який заселено масовою імміґрацією з Європи, де тубільців подибувалося зовсім мало. В обох випадках досягнення й соціальний статус виключали расу. Мексика ще в 1861 році обрала президентом Беніто Хуареса, в якому легко було розпізнати індіанця-сапотека. На момент написання цієї книги Аргентина має президентом імміґранта-мусульманина з Лівану, а Перу — японського імміґранта. І перший, і другий вибір усе ще були немислимі в США. І по сьогодні Латинська Америка лишається поза зачарованим колом етнічної політики й етнічного націоналізму, що спустошують інші континенти.

До того ж, хоча більша частина континенту чітко визнавала себе тим, що нині називалося неоколінальною залежністю від єдиної панівної імперської держави, США були досить реалістичні, щоб не посилати канонерок і морських піхотинців до більших держав (не вагаючись використовувати їх супроти менших), І латиноамериканські уряди від Ріо-Ґранде й до мису Горн чудово знали, що мудро бути на боці Вашингтону. Організація Американських Держав (ОАД), заснована 1948 року й зі штаб-квартирою у Вашингтоні, була не таким утворенням, яке б сміло не згоджуватися зі США. Коли Куба вчинила свою революцію, ОАД позбавила її членства в ній.

V

І все ж таки уже на той момент, коли «третій світ» із заснованими на його ідеї ідеологіями сягнув свого апогею, сам його концепт почав розпадатися. У сімдесятих роках ставало дедалі очевиднішим, що жодна одна якась назва чи наліпка не може адекватно охоплювати набір країн із усе більшими розбіжностями. /326/ Цей термін усе ще був зручний для розрізняння бідних і багатих країн світу, а що прірва між двома зонами, часто називаними тепер «Північчю» й «Півднем», виразно ширшала, то в цьому розрізненні було й чимало сенсу. Та прірва у ВНП на душу населення між «розвиненим» і відсталим світами (себто між країнами ОЕКР і «низькими й середніми економіками»)[49] і далі глибшала й ширилась: перша група мала середній ВНП на душу населення в 14,5 разів більший за відповідний ВНП другої на 1970, а на 1990 рік — у 24 рази більший (World Tables, 1991, Table 1). Однак можна легко довести, що «третій світ» більше вже не є єдиною цілістю.

А розколював його передовсім економічний розвиток. Тріумф ОПЕКу в 1973 році створив уперше таку групу «третьосвітніх» держав, переважно відсталих за будь-якими критеріями й доти бідних, що тепер вивищилися на світовій арені в ролі супермільйонерів, надто коли вони складалися з невеличких, рідко населених смужок піску чи лісу, де на чолі стояв (зазвичай мусульманський) шейх чи султан. Явно неможливо стало відносити, скажімо, Об’єднані Арабські Емірати, де кожен із їхніх півмільйона жителів (1975) мав частку ВНП у понад 13.000 американських доларів, що майже удвічі перевищувало ВНП на душу населення у США на той час (World Tables, 1991, pp. 596, 604), до тієї самої полички, що й, скажімо, Пакистан, який тоді мав 130 доларів ВНП на душу населення. Нафтові держави з великим населенням не так дуже гараздували, але все ж таки стало очевидно, що країни, залежні від експорту одного-єдиного первинного продукту, хоч які упосліджені в інших відношеннях, могли незмірно розбагатіти, хай навіть ці легкі гроші й спокушали їх, майже неминуче, викидати їх на вітер[50]. На початок дев’яностих навіть Саудівська Аравія зуміла залізти в борги.

А, по-друге, частина «третього світу» просто на очах хутко індустріалізувалась, приєднуючись до першого світу, хай навіть і лишалася при цьому куди вбогішою. Південна Корея, цей показовий випадок індустріального успіху, мала ВНП на душу населення (1989) лише трішки вищий за португальський, а Португалія ж була найбіднішою з-поміж усіх членів Європейського Співтовариства (World Bank Atlas, 1990, p. 7). Знов-таки, коли відкинути якісні розрізнення, то Південну Корею вже ж не порівняти, скажімо, з Папуа-Новою Гвінеєю, хоча ВНП на душу населення обох країн був однаковісінький у 1969 році й лишався порівнянним аж до середини сімдесятих, а от тепер він уп’ятеро більший (World Tables, 1991, pp. 352, 456). Як ми переконалися, до міжнародного жаргону ввійшла нова категорія — країни КНІ. Точного визначення тут ніхто не робив, але практично до всіх переліків зараховували чотирьох «тихоокеанських тигрів» (Гонконг, Сингапур, Тайвань і Південну Корею), Індію, Бразилію й Мексику, але процес індустріалізації «третього світу» такий, що сюди відносять і Малайю та Філіппіни, Колумбію, Пакистан і Таїланд, а також іще декотрі країни. Насправді категорія нових і швидкісних самоіндустріалізаторів нехтує кордонами трьох світів, бо, щоб бути точною, вона повинна б охоплювати й такі «індустріалізовані ринкові економіки» (себто капіталістичні країни), як Іспанія й Фінляндія, а також більшість колишніх соціалістичних держав Східної Європи, не кажучи вже про, від кінця сімдесятих років, комуністичний Китай. /327/

Фактично в сімдесятих оглядачі почали привертати увагу до «нового міжнародного розподілу праці», себто до масивного переміщення галузей, що виробляють для світового ринку, від першого покоління індустріальних економік, які первісно були їх монополізували, до інших куточків світу. Почасти це відбувалось завдяки свідомому перенесенню фірмами зі старого індустріального світу частини чи й усього їхнього виробництва або постачання до «другого» й «третього світів», за чим ішло навіть переведення таких найвитонченіших процесів високотехнологічних галузей, як дослідження й розвиток Революція в сучасному транспорті й комунікаціях зробила можливим та економічним справді всесвітнє виробництво. А ще це сталось завдяки свідомим зусиллям урядів третього світу індустріалізуватися через завоювання ринків експорту, при потребі (але краще б ні) то й за рахунок давньої протекції вітчизняним ринкам.

Ця економічна глобалізація, що в ній може допевнитися хоч би хто, глянувши на національне походження товарів, які продаються в будь-котрому північноамериканському крамничному ряду, розвивалася поволі в шістдесятих, разюче прискорившись протягом десятиліть світових економічних негараздів після 1973 року. Як швидко вона йшла вперед, це можна знов же проілюструвати Південною Кореєю, що наприкінці п’ятдесятих усе ще мала вісімдесятивідсоткову зайнятість свого працездатного населення в сільському господарстві, звідки країна брала майже три чверті свого національного доходу (Rado, 1962, pp. 740, 742-43). Перший зі своїх п’ятирічних планів розвитку вона запровадила 1962 року. А вже наприкінці вісімдесятих лише 10 відсотків її ВВП надходило з сільського господарства, а сама країна стала восьмою, за величиною, індустріальною економікою некомуністичного світу.

А, по-третє, з’явилося чимало країн на самому дні міжнародної статистики (чи то, скорше, туди занурилося), що їх навіть міжнародному евфемізмові нелегко було називати просто «такими, що розвиваються», оскільки вони явно були вбогі й дедалі дужче відставали. Тож тактовно створили підгрупу країн із низьким доходом, які розвиваються, аби відрізнити три мільярди людських створінь, чий ВНП на душу (коли б вони його одержували) дорівнявся б 330 доларам США в 1989 році, від п’ятисот щасливіших мільйонів у не таких злиденних країнах, на кшталт Домініканської Республіки, Еквадору й Гватемали, чий середній ВНП був утричі вищий, а також від іще розкішніших членів наступної групи (Бразилія, Малайзія, Мексика тощо), де середній ВНП був вищий у вісім разів. (Десь вісімсот мільйонів у найзаможнішій групі тішилися таким теоретичним розподілом ВНП, коли на душу населення припадало по 18.280 доларів, чи то в п’ятдесят п’ять разів більше, ніж у трьох п’ятих людства при самому «дні» (World Bank Atlas, 1990, p. 10). По суті, в міру того, як світова економіка ставала справді глобальною й, після краху радянської системи, дедалі більше суто капіталістичною та бізнесовою, інвестори й підприємці з’ясовували, що великі її частини не становлять для них вигідного інтересу, якщо тільки їм не пощастить умовити тамтешніх політиків та урядовців викидати гроші, здерті з їхніх нещасних співгромадян, на озброєння чи престижні проекти[51]. /328/

Диспропорційно велике число цих країн припадає на нещасливий Африканський континент. Кінець «холодної війни» позбавив такі держави економічної (себто переважно військової) допомоги, завдяки чому декотрі з них, наприклад, Сомалі, були перетворилися на озброєні табори й, зрештою, на поля бою.

До того ж, водночас із зростанням градацій бідності, глобалізація спонукала до руху дедалі більші маси різних людей, які легко переходили розділові лінії між регіонами й класифікаціями. Туристи з багатих країн, як ніколи доти, потекли до «третього світу». В середині вісімдесятих (1985), коли взяти лише кілька мусульманських країн, шістнадцять мільйонів малайзійців отримували по три мільйони туристів на рік; сім мільйонів тунісців — по два мільйони; три мільйо¬ни йорданців — теж по два мільйони (Din, 1989, p. 545). Потоки трудової міграції з бідних країн до багатих переростали в бурхливі ріки, поки їх не перегачували політичні бар’єри. На 1968 рік міґранти з Магрібу (себто з Тунісу, Марокко й особливо з Алжиру) вже склали майже чверть усіх чужинців у Франції (за 1975 рік еміґрувало 5,5 відсотка всього населення Алжиру), а до СІЛА третина імміґрантів прибувала з Латинської Америки, причому на той час усе ще переважно з Центральної Америки (Potts, 1990, pp. 145, 146, 150). Але рухалася ця міґрація не тільки до старих індустріальних країн. Число зарубіжних робітників у нафтодобувних державах Середнього Сходу та в Лівії підскочило від 1,8 до 2,8 мільйона лише за п’ять років (1975-80) (Population, 1984, p. 109). Більшість їх прибувала з того самого регіону, але чимало приїздило і з Південної Азії й навіть із віддаленіших країв. Як на те, в похмурих сімдесятих-вісімдесятих трудову міґрацію стало все тяжче відрізняти від потоків чоловіків, жінок і дітей, що втікали від голоду, політичних чи етнічних переслідувань, війни, в тому числі громадянської, ставлячи країни першого світу, однаково віддані (теоретично) справі допомоги біженцям і (практично) запобіганню імміґрації з бідних країн, перед суворими проблемами політичної й правової казуїстики. За винятком США й, до меншої міри, Канади й Австралії, які заохочували чи дозволяли масову імміґрацію з «третього світу», вони вибирали не впускати їх, під тиском усе більшої ксенофобії серед свого вітчизняного населення.

VI

Приголомшливий «великий стрибок уперед» (капіталістичної) світової економіки та її ростуча глобалізація не лише розкололи й порвали концепт «третього світу», а й свідомо привели практично всіх своїх жителів до сучасного світу. Це не обов’язково означало, ніби це було їм до вподоби. Бо й справді, чимало «фундаменталістських» та інших номінально традиціоналістських рухів, що дедалі більше утверджувалися в кількох країнах «третього світу», особливо, але не винятково, в ісламському регіоні, були, власне, бунтами проти сучасності, хоча, звісно, це й не стосується всіх тих рухів, до яких прикладається цей неточний /329/ ярлик[52]. Вони переконувалися, що стали частиною такого світу, який відрізнявся від світу їхніх батьків. Новий світ приходив до них у вигляді запилюжених автобусів чи вантажівок із путівців, бензоколонки, транзисторного приймача на батарейках, що доносив до них світ, може, навіть до неписьменних на їхній власній безписемній говірці чи мові, хоча це був, либонь, привілей міського імміґранта. Але у світі, де люди мільйонами мігрували з села до міста, й навіть у сільських африканських країнах, де міське населення становило третину чи трохи більше від загальної чисельності: в Ніґерії, Заїрі, Танзанії, Сенегалі, Ґані, Березі Слонової Кістки, Чаді, ЦАР, Ґабоні, Беніні, Замбії, Конґо, Сомалі, Ліберії, — майже всі працювали у місті чи мали там родича. Тож село й місто перепліталися. Навіть найвіддаленіші жили нині у світі пластикових покриттів, кокакольних пляшок, дешевих електронних годинників і штучних волокон. Завдяки химерному вивертові історії глибинка «третього світу» навіть почала комерціалізувати свої уміння в «першому світі». По вулицях європейських міст невеличкі гурти індіанських перипатетиків із південноамериканських Анд награвали на своїх сумовитих флейтах, а на хідниках Нью-Йорка, Парижа й Рима чорношкірі торгівці із Західної Африки продавали дармовисики місцевим жителям, достоту як предки цих місцевих чинили були у своїх мандрах по Чорному Континенту.

Майже напевне велике місто було тиглем усякої зміни, хоча б тому, що було воно сучасним за визначенням. «У Лімі, — як любив казати своїм дітям котрий-небудь рухливий, націлений на зростання мігрант із Анд, — більше прогресу, куди більше заохочення (mas roce)» (Julca, 1992). Хоч би скільки використовували міґранти знарядь свого традиційного суспільства при побудові свого міського існування, майструючи й структуруючи ті нові нетрища на кшталт старих сільських громад, а все таки надто багато в місті було нового й небаченого, надто багато з його звичаїв заходили у конфлікт із звичаями старовини. Ніде не було стільки драматичності, як у сподіваній поведінці молодих жінок, чий розрив із традицією оплакувався від Африки до Перу. У традиційній пісні buayno з Ліми («La Gringa») хлопець-імміґрант нарікає:

Коли ти приїхала сюди, була ти сільська дівчина,
А тепер ти у Лімі й зачісуєшся по-міському,
Навіть кажеш: «Зачекайте, please.» Я танцюватиму твіст

Не конозься, не гордуй

Між твоїми косами й моїм чубом немає різниці.

(Magnin, 1970, pp. 31-32.)[53]

І все ж таки від міста це усвідомлення сучасності поширювалося й на село (навіть там, де сільське життя й так не стало перетвореним завдяки новим сільськогосподарським культурам, новій технології та новим формам організації й торгівлі): через драматичну «зелену революцію» вирощування науково розроблених /330/ різновидів зернових у різних куточках Азії, яке поширилося, починаючи від шістдесятих років, чи й трохи пізніше, через розвиток нових злаків, призначених для експорту на світовий ринок, ставши можливим завдяки й масовим повітряним перевезенням швидкопсувних товарів (тропічних плодів, квітів), і завдяки новим споживацьким смакам у «розвиненому» світі (кокаїн). Годі переоцінити наслідки подібних змін на селі. Ніде старі й нові шляхи не мали такого лобового зіткнення, як на амазонському прикордонні Колумбії, що в сімдесятих став базою для транспортування болівійської й перуанської коки та місцем розташування лабораторій, які переробляли її на кокаїн. Сталося це через кілька років після того, як на цьому прикордонні поселилися селяни, збіглі від держави й землевласників, а захищати їх узялися (комуністичні) партизани з ФАРКу, визнані оборонці селянського способу життя. Тут ринок, у його щонайбрутальнішому вигляді, стикався з тими, хто вирощував собі харч на прожиття, чи полював дичину, чи рибалив. Як могла ділянка юкки й бананів змагатися зі спокусою вирощувати таку культуру, що обіцяла казкові ціни, хай і нестабільні, а старий спосіб життя — зі злітно-посадочними смугами й швидко ростучими селищами нарковиробників і наркоторгівців з їх мобільними охоронцями, барами й борделями? (Molano, 1988.)

Село й справді перетворювалося, але навіть його перетворення йшли від міської цивілізації та галузей її промисловості, бо ж досить часто сама економіка села залежала від еміґрантів, от як було в «чорних батьківщинах-гоумлендах» апартеїдної Південної Африки, котрі приносили всього 10-15 відсотків прибутку їхнім мешканцям, а решта прибутків прибувала ви вигляді заробітків, зароблених робітниками-міґрантами на «білих» територіях (Ripken and Wellmer, 1978, pp. 1960). Парадоксально, але в «третьому світі», як і подекуди в «першому», місто могло виступати в ролі рятівника сільської економіки, що її могли покинути люди, котрі довідалися з міґрантського досвіду, свого власного чи сусідського, що в чоловіків та жінок є альтернативи. Вони з’ясовували, що не так уже й неми¬нуче вони мусять прогарувати все життя, видряпуючи злиденний прожиток із маргінальної, виснаженої, кам’янистої землі, як те робили їхні предки. Чимало сільських поселень по всьому світу, розташованих у романтичних, а отже, маргінальних в аграрному відношенні ландшафтах, спорожніло, починаючи від шістдесятих років, бо лишалися там самі старі. І все ж таки яка-небудь гірська громада, чиї еміґранти відкривали для себе нішу в економіці великого міста, яку могли посісти (в цьому випадку продаж фруктів чи, точніше, полуниць у Лімі), могла підтримати чи оживити її пасторальний характер за допомогою складного симбіозу міґрантського й місцевого господарств (Smith, 1989, Chapter 4). Либонь, значущим є те, що в цьому конкретному випадку, напрочуд добре дослідженому, міґранти рідко ставали робітниками. Вони воліли вписатися у велику мережу «третього світу» «неформальної економіки» дрібними торгівцями. Адже головною соціальною зміною в «третьому світі» була, либонь, та, що її несли нові й ростучі середній та підсередній класи мігрантів, зайнятих у котрому-небудь методі чи, ймовірніше, в різноманітних методах заробітку грошей, а головною формою її /322/ економічного життя була, особливо у найбідніших країнах, неформальна економіка, що уникала офіційної статистики.

Отже, в якийсь момент останньої третини століття та широка прірва, що розділяла невеликі модернізуючі або ж озахіднені правлячі меншості країн «третього світу» від маси їхніх народів, почала заповнятись загальною перебудовою їхніх суспільств. Ми досі ще не знаємо, як чи коли це трапилося, а чи якого вигляду набуло нове усвідомлення цієї трансформації, адже більшості цих країн усе ще бракувало адекватних урядових статистичних служб чи машинерії дослідження ринкової й громадської думки, або ще відділів академічної соціальної науки, яка б скеровувала студентів-дослідників. У будь-якому разі те, що відбувається в глибині суспільств, нелегко буває розгледіти навіть у якнайкраще документованих країнах, поки воно не набуде довершеного вигляду; ось чому нові соціальні й культурні віяння серед молоді часто бувають непередбачуваними — непередбаченими й нерозпізнаними навіть тими, хто живе з цієї справи, заробляючи на ній гроші, от як покоління батьків проґавило індустрію поп-культури. Проте щось явно ворушилося в містах «третього світу», нижче рівня свідомості еліти, навіть у такій вочевидь застійній країні, як Бельгійське Конго (нинішній Заїр), бо ж як іще нам пояснити, що розроблений там в інертних п’ятдесятих тип популярної музики зробився найвпливовішим на всю Африку шістдесятих-сімдесятих років (Manual, 1988, pp. 86, 97-101)? І, коли вже про це зайшла мова, як нам пояснити те виникнення там політичної свідомості, яке змусило бельгійців відкинути Конго в незалежність у 1960 році буквально в один момент, хоча доти ця колонія, майже однаково вороже налаштована і до тубільної освіти, й до тубільної політичної діяльності, виглядала, на думку більшості оглядачів, «такою, що, схоже, й не збиралася позбуватися своєї відірваності від решти світу, достоту, як Японія перед реставрацією Мейдзі» (Calvocoressi, 1989, p. 377)?

Хоч би що там ворушилося у п’ятдесятих, а вже у шістдесятих-сімдесятих цілком очевидними стали ознаки великої соціальної трансформації в західній півкулі й незаперечними — в ісламському світі й чільних країнах Південної та Південно-Східної Азії. Парадоксально, але найменше вони були помітні в тих ча¬стинах соціалістичного світу що відповідали «третьому світові», себто у радянській Середній Азії й на Кавказі. Адже не часто визнається той факт, що комуністична революція була двигуном консервації. Узявшись перетворювати точно визначене число аспектів життя: державну владу, стосунки власності, економічну структуру й таке інше, — вона заморозила всю решту в дореволюційному її вигляді або принаймні захищала від всюдисущого безнастанного підриву через зміни в капіталістичних суспільствах. У будь-якому разі її найсильніша зброя — чиста державна влада — була не такою дієвою у справі перетворення людської поведінки, аніж те любила уявляти позитивна риторика про «нову соціалістичну людину» чи негативна фразеологія про «тоталітаризм». Узбеки й таджики, що жили на північ від радянсько-афганського кордону, були майже напевне й освіченіші, й світськіші, й заможніші за тих, що мешкали південніше, але вони не так уже й різнилися своїми звичаями, як того можна було б сподіватися після сімдесяти літ /332/ соціалізму. Родова ворожнеча не була, либонь, головним клопотом властей на Кавказі після тридцятих років (хоча під час колективізації загибель якогось чоловіка у колгоспній молотарці призвела до спалаху родової помсти, й цей випадок увійшов до анналів радянської юриспруденції), але на початку дев’яностих оглядачі застерігали від «небезпеки національного самознищення [у Чечні], поза як більшість чеченських родин утягнуто до стосунків типу вендетти» (Trofimov/Djangava, 1963).

Культурні наслідки цієї соціальної трансформації чекають на свого історика. Тут їх розглядати не випадає, хоча й зрозуміло, що, навіть у вельми традиційних суспільствах, мережа звичаїв і взаємних зобов’язань зазнавала дедалі більшого перенапруження. «Розширена родина в Ґані й по всій Африці, — зазначають спостерігачі (Harden, 1990, p. 67), — функціонує під незмірним стресом. Її основи, мов у мосту, що витримав забагато швидкісного транспорту протягом забагатьох літ, кришаться й тріскаються… Сільських старих і міських молодих розділено сотнями миль кепських доріг і сторіччями розвитку.»

Цим парадоксальним наслідкам легше скласти політичну оцінку. Адже вступ мас населення чи, принаймні, молоді й городян до сучасного світу кинув виклик монополії невеликих озахіднених еліт, котрі сформували перше покоління постколоніальиої історії. І не лише елітам, а й програмам, ідеологіям, самому лексикону й синтаксису державного дискурсу, на який спиралися нові держави. Бо ті нові міські й урбанізовані маси, навіть нові масивні середні класи, хай там які освічені, не були й не могли бути, вже з огляду на саму їх чисельність, тими старими елітами, члени яких могли обстоювати своє в суперечках із колоніалістами й своїми колишніми однокурсниками по європейських та американських навчальних закладах. Часто, й це дуже добре видно було у Південній Азії, ті маси виступали проти них. У будь-якому разі маси вбогих не поділяли віри в прагнення, взірця західного XIX віку до світського прогресу. В західно-ісламських країнах конфлікт між старими світськими лідерами й новою ісламською масовою демократією став вибухонебезпечною очевидністю. Від Алжиру й до Туреччини цінності, що асоціювалися з конституційним правлінням і верховенством закону, як, наприклад, права жінок, визволителям націй чи їхнім спадкоємцям доводилось захищати від демократії (коли ті права існували взагалі) силою зброї.

Цей конфлікт не обмежувався самими ісламськими країнами, достоту як і реакція проти цінностей прогресу не була особливістю самих лише вбогих мас. Індуїстська ексклюзивність Джаната Парті в Індії мала значну підтримку в середовищі нового бізнесу й середніх класів. Той затятий, лютий етнорелігійний націоналізм, що в дев’яностих роках перетворив мирну Шрі-Ланку на бойовище, порівнянне хіба що з Сальвадором, мав місце, як не дивно, у заможній буддистській країні. Коренився він у двох соціальних трансформаціях: у глибокій кризі ідентичності сіл, чий соціальний лад розлетівся на друзки, й у виникненні масової верстви краще освіченої молоді (Spencer, 1990). Села, перетворені міґрацією в’їзду та виїзду, розколоті все ширшими відмінностями між багатими та бідними, які несла з собою готівкова економіка, виснажувалися від нестабільності, що її /333/ приносила нерівність заснованої на освіті соціальної мобільності, й від стирання фізичних і мовних означувачів касти й статусу, котрі хоч і розділяли людей, але й недвозначно вказували на їхні позиції, адже тепер люди неминуче жили в тривозі за свою громаду. Цим пояснювалась, поміж усього іншого, й поява нових символів І ритуалів колективності, що сама по собі була новизною, от як раптовий розвиток у сімдесятих конгрегаційних форм буддистської служби, котрі замінили старіші приватні й домашні форми поклоніння, або ще запровадження шкільних спортивних днів, що відкривалися програванням національного гімну з позичених магнітофонних касет.

Це була політика мінливого й легкозаймистого світу Не такою передбачуваною робило її те, що в багатьох країнах «третього світу» ніколи й не існувало загальнонаціональної політики в тому розумінні, яке придумано й визнано на Заході від часу Французької революції, або ж такій політиці не давали функціонувати. Певний ступінь політичної неперервності можна було підтримувати там, де існувала довга традиція політики бодай з якимись масовими коренями чи хоча б значне прийняття пасивними громадянами леґітимності «політичних класів», що провадили свої справи. Колумбійці, як це відомо читачам Гарсія Маркеса, і далі народжувалися малими лібералами чи малими консерваторами, як робили те понад століття, хоч і могли міняти вміст пляшок під цими наліпками. Індійський Національний Конгрес і мінявся, й розколювався, й реформувався протягом півсторіччя, що спливло від моменту здобуття незалежності, але до загальноіндійських виборів дев’яностих років, за скороминущими винятками, владу продовжували здобувати ті, хто покликався на його історичні цілі й традиції. Хоча комунізм і розпався деінде, але глибоко закорінена лівополітична традиція (Західної) Бенгалії, а також компетентне адміністрування утримувало марксистську компартію в майже постійному уряді в державі, де національна боротьба проти Британії мала на увазі не Ґанді й навіть не Неру, а терористів і Субгаса Босе.

До того ж і сама структурна зміна могла б повести політику в напрямках, знайомих історії першого світу. «Країни нової індустріалізації» схильні були розвивати промислові робітничі класи, що вимагали робітничих прав і профспілок, як те засвідчив досвід Бразилії й Південної Кореї та й Східної Європи. їм не треба було розвивати такі робітничі та народні партії, що нагадували б масові соціал-демократичні рухи у Європі до 1914 року, хоча як тут не зазначити, що Бразилія породила достеменно таку успішну загальнонаціональну партію у вісімдесятих роках — Робітничу партію. Але традицією бразильського робітничого руху на його вітчизняній базі, в машинобудівній промисловості Сан-Паулу, було поєднання популістського трудового права й комуністичного заводського активізму, а в інтелектуалів, що згуртувалися на його підтримку, традицією було солідне ліве крило, яке слугувало ідеологією й для католицького духовенства, завдяки чиїй допомозі воно й зіп’ялося на ноги[54].) Знов же, швидке індустріальне зростання мало тенденцію породжувати великі й освічені професійні класи, що, хоч і далекі від підривної діяльності, залюбки вітали б громадянську лібералізацію авторитарних режимів — індустріалізаторів. Подібна туга за лібералізацією подибувалася, /334/ у вісімдесятих, у різних контекстах і з варіаціями в результатах, у Латинській Америці й в далекосхідних НІК (Південна Корея і Тайвань), а також у радянському блоці.

Попри це, були чималі зони і в «третьому світі», де й справді неможливо було передбачити політичні наслідки соціальної перебудови. Там була єдина певність — нестабільності й легкозаймистості того світу, що й засвідчила півсотня літ після другої світової війни.

Тепер нам годиться звернути погляд на ту частину світу, котра для більшості «третього світу» після його деколонізації начебто правила за доречнішу, оптимістичнішу модель розвитку, ніж Захід: на «другий світ» соціалістичних систем, змодельований за взірцем Радянського Союзу. /335/

Примітки

[44] Якщо разюче прискорення приросту світового населення, яке ми спостерігали протягом цього сторіччя, має тривати й далі, то на нас чекає, здається, неуникненна катастрофа. Свого першого мільярда людство сягнуло десь двісті років тому. На наступний мільярд пішло 120 років, на третій — тридцять п’ять, на четвертий — п’ятнадцять літ. Наприкінці вісімдесятих людство налічувало 5,2 мільярда душ, а на 2000 рік збиралося вирости до 6 мільярдів.

[45] До краху комунізму ось які держави мали слова «народна», «демократична» чи «соціалістична» у своїх офіційних назвах: Албанія, Ангола, Алжир, Бангладеш, Бенін, Бірма, Болгарія, В’єтнам, Ефіопія, Йємен, Камбоджа, Китай, Конґо, Лаос, Лівія, Мадагаскар, Мозамбік, Монголія, НДР, Північна Корея, Польща, Румунія, Сомалі, СРСР, Чехословаччина, Шрі-Ланка та Югославія. А Ґайана проголосила себе «кооперативною республікою».

[46] Подібні поділи можна було знайти і в деяких відсталих регіонах соціалістичних держав, наприклад, у радянському Казахстані, де місцеве населення не хотіло розлучатися зі скотарством і землеробством, полишаючи міста з їхньою індустріалізацією на відповідно велику масу (російських) імміґрантів.

[47] Себто до середини вісімдесятих років у Беніні, Сомалі, Судані, Малі, Руанді й Центрально-Африканській Республіці (World Labour, 1989, p. 49).

[48] За щонайрідкіснішими винятками, особливо Аргентини, що, хоч і багата, так і не відшкодувала собі збитків, заподіяних їй занепадом і падінням Британської імперії, бувши, до 1929 року, процвітаючою країною завдяки експорту харчових продуктів.

[49] ОЕКР, куди входить більшість «розвинених» капіталістичних країн, включає Бельгію, Данію, ФРН, Францію, Велику Британію, Ірландію, Ісландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Норвегію, Швецію, Швейцарію, Канаду й США, Японію й Австралію. Виходячи з політичних міркувань, ця організація прийняла в часи «холодної війни» також Грецію, Португалію, Іспанію й Туреччину.

[50] Це явище не обмежується самим лише «третім світом». Коли стало відомо, яке багате на нафту Північне море біля Британії, один французький політик нібито висловився цинічно, але пророчо: «Вони її протринькають і вскочать у кризу».

[51] «Практика підказує, що 5 відсотків від 200.000 доларів нададуть вам допомогу чиновника середньої руки. Той самий відсоток від 2 мільйонів доларів — і ви маєте справу з постійним секретарем. На рівні 20 мільйонів у дію вступають уже міністр і старші урядовці, тоді як відповідний шмат від 200 мільйонів виправдовує серйозну увагу керівника держави» (Holman, 1993).

[52] Так навернення до «фундаменталістських» протестантських сект, яке є звичайним явищем у Латинській Америці, є нічим іншим, як «модерністською» реакцією проти стародавнього статусу-кво, репрезентованого місцевим католицизмом. Інші «фундаменталізми» аналогічні етнічному націоналізмові, наприклад, в Індії.

[53] Або ось як у Нігерії, в ринковій літературі Онічі, виводиться образ нового типу африканської дівчини: «Дівчата вже не ті, колишні, традиційні, тихі, скромні іграшки своїх батьків. Вони вже пишуть любовні листи. Вони недотики. Вони вимагають подарунків від своїх хлопців та жертв. Навіть ошукують чоловіків. Це вже не ті німі створіння, здобути які можна було тільки через їхніх батьків.» (Nwega, 1965, pp. 178-79)

[54] Коли не брати до уваги соціалістичної орієнтації одних та антисоціалістичної ідеології других, то вражають подібності між Бразильською Робітничою партією й сучасним польським рухом «Солідарність»: щиропролетарський лідер (електрик із верфі й кваліфікований автомеханік) плюс мозковий трест інтелектуалів плюс потужна підтримка з боку церкви. Подібність стане ще більша, коли згадаємо, що й БРП намагалась замінити комуністичну організацію, що їй протистояла.

Джерело: Ерік Гобсбаум. Вік екстремізму. Коротка історія XX віку. — Київ: «Альтернативи», 2001. — Стор. 312-335.

Advertisements

0 Responses to “«Третій світ»”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: