Евген Бурштинський
Коли в кошмарних, але якже героїчних і відповідальних, умовах українського лротибольшевицького підпілля припинилося життя й боротьба одного з бойовиків — П.Полтави, — мало хто усвідомлював собі всю безмірність втрати, що її поніс український народ, його політичний аванґард, передове, революційне людство.
З перспективи холодного наукового світосприймання, — а до такого є зобов’язаний кожний громадський діяч, в кожному разі хоч інколи — не може не видатися перебільшеним, аж до пересади гіпертрофованим — національний момент в ідеології Полтави. Програмова сторінка його вчення є по своїй суті сповнена індивідуалістичним гуманізмом — бо який же інший духовий зміст може відповідати конкретиці безклясового суспільства, де не існуватиме великих ворожих одна одній суспільних груп.
Такий лад може означити тільки визволення одиниці — визволення від злиднів в економіці, від страху й непевности — в політиці, від хижацьких кровожадних «ізмів» в духовості. Ми, соціялісти, мусимо признати, що коли здійсниться таке суспільство і на світі вже не буде антагоністичних кляс — наша боротьба буде закінчена. Соціялісти не захотять її «гальванізувати» і робити «вічною», бо саме основа соціялістичної ідеології є в тому, що боротьба за ліквідацію експлуататорських кляс має осягнути свою мету і тим самим закінчитись. Інакше Полтава. Для націоналіста поняття нації не піддається самому тільки науковому аналізові — воно завжди залишається, хоч частинно, позараціональним і оповитим трансцедентною містикою. Такими й були всі націоналізми панівних націй.
Одній вітці українського націоналізму історія заборонила брати ідеї з отруйного джерела націоналізму панівних націй. Історія примусила націоналістів з краєвої ОУН-УПА-УГВР порвати з фашизмом в усіх відношеннях і станути на чисто народних позиціях підсовєтського суспільства. Об’єктивно-історична аналіза перестала бути «неістотною», «загрозливою», а навпаки, вона стала пекучою для цілого Резистансу, питанням його «бути чи не бути». Якщо приміром польське протинімецьке підпілля могло собі до деякої міри дозволити на відкладення соціяльної проблематики до «кращих часів», маючи в свідомості готовий взірець буржуазної держави, яка, хоч і не в однаковій мірі для всіх, але все ж таки назагал була куди краща від фашистівської окупації, то українське підпілля стануло перед фактом, що реставрація буржуазної держави в післясовєтських умовах неможлива. А що суспільно-економічна конкретика є тією «горою», яка ніколи не наблизиться до Магомета — мусів наблизитися до неї П.Полтава — один з найбільш тверезих представників галицько-українського «десанту», опинившогося в підсовєтських умовах. Одначе його еволюція, хоч і як глибока, то все ж таки не означає повного розриву з усіма елементами старого світогляду.
А тепер спитаймо ira et studio: чи може видаватися дивним, коли на просторі двох десятків років драматичних змагань за національну державу, до того змагань так трагічних, так багатих на жертви, чи може видаватися дивним і незрозумілим, коли в таких умовах національний момент гіпертрофує в духовості борця, опанує всеціло ту духовість, стане її совістю і Богом? Чи може видаватись дивним, що до Полтави просто не доходили всі ті тенденції до понаднаціональних спільнот, які актуальні зараз на Заході, і які без сумніву будуть все більше й більше рости і розвиватися? Умови бездержавного існування засуджують на відсталість, а відсталість примушує змагатися за те, що інші вже давно осягнули. Але перевага Полтавиної концепції української держави над іншими націоналістичними державними концепціями позначається в тому, що «типові» націоналісти бажають «ущасливити» наш народ ідеалом капіталістичної держави, під час, коли концепція Полтави є проґрес не тільки в маштабі української нації, але і у всесвітньому.
Вдумавшись в часову зумовленість світогляду Полтави, в його «одержимість» ідеєю нації, нам стане ясно, що властиво всі типові націоналістичні елементи його світогляду є ніщо інше, як артефакти. Артефактом минулого є нічим не обґрунтоване твердження про домінування національного моменту в сучасному суспільстві, про постійний ріст того моменту, який не спиниться навіть при суспільстві безклясовому. Незаперечні авторитети науки, навіть не соціялістичного напрямку, як напр. проф. Лерш, на конґресі німецьких психологів у Кельні ц.р., твердять якраз протилежне: сьогодні над усім домінують клясово-групові інтереси і недоречно є (твердить проф. Лерш) говорити про німців «взагалі», французів «взагалі», бо такі поняття практично не існують. Цікаво, що Лерш дійшов до своїх «марксистських» висновків не шляхом економічної аналізи, а єдино з допомогою психологічної методи.
Погано пасує до програмової сторінки Полтавиного світогляду його нехіть до соціялізму, зокрема до марксизму, з постійним намаганням підшукати штучні арґументи «проти» (без згадки про те, хто перший в історії заговорив про безклясове суспільство і хто ще, крім націоналістів, бореться за нього). Тільки один приклад. Марксову проґнозу про зникнення чеської нації Полтава інтерпретує, як повну неспроможність рішати національне питання. Взагалі для певного типу критиків епізодичні помилки і недоречності писань Маркса «зобов’язують» його послідовників точно в такий самий спосіб помилятися. Для них критика марксизму однозначна є критикою Маркса: раз Тіто не «помиляється» в національному питанні, то виходить, що він поганий марксист…
Також: пережитком галицької «тридцятироківщини», залишком тодішньої боротьби зі «старим» поколінням — є оцінка визвольних змагань 1917-1920 років, точніше сказати — керівних діячів цих змагань. Цитуємо: «Український націоналізм веде боротьбу також проти тих усіх епігонів соціялізму 1917-1920 рр. (тоді всі були соціялісти — прим, наша) на українському ґрунті, які стоять на становищі інтернаціоналізму і які боротьбу за клясове визволення ставлять понад боротьбу за національне визволення» (П.Полтава, «Суч. Україна» ч. 20 за 4.10.53). Ми бачимо, що одне тільки теоретичне питання «примату» і зв’язані з ним чисто ідеологічні розходження вже дозволяють Полтаві проголосити боротьбу … внутрі, будь що будь, єдиного національно-визвольного фронту. Нехай буде, що тодішні діячі не всі і не завжди стояли на висоті завдання, нехай буде, що їхні залишки сьогодні деґенерували до непродуктивної ролі еміґраційних «державних центрів»… але хіба мало ОУНівців, з точки погляду української державної справи… «скочило в гречку»?! Тож будьмо щирі. Короткотривалий період української державности був позначений видвигненням демократичних принципів, побудови, якби воно не було — демократичної держави.
Одначе ідеологічні артефакти — віджиті нашарування минулого не мусять бути політично інертні: вони можуть мати силу і значення, вони можуть в певний спосіб формувати суспільство. І тому, в свою чергу, мусимо спитати: які конкретно політичні наслідки могла б мати ідеологія Полтави в майбутній Україні, якщо умовно прийняти, що вона не підпала би ніяким дальшим змінам і залишилася б в її чистій формі — «безклясового націоналізму»?
Гіпертрофія ролі держави і нації в людській духовості постійно в’яжеться з загрозою переростання понад свою очевидну й природну межу — тобто понад інтереси українського народу, що йому саме держава має підпорядкуватися і служити. Коли ми стократ повторюємо, що бажаємо Україні «могутньої держави», то забуваємо часто, що ми властиво бажаємо їй «могутнього народу», який був би володарем і сувереном на своїй землі, а не «могутнього апарату», якогось «енного» з черги тоталітаризму. Невгамована і безмежна апологія «нації» і «держави», це, по суті, апологія збірноти, беззаперечно поставленої, як зверхника, над особою, це одночасно прославляння державної верхівки, яка буде речником і здійснювачем тієї «зверхности». Навіть у найбільш передовому націоналізмові живе зав’язок бюрократичного переродження, тобто у випадку майбутньої України — загроза перетворення безклясового суспільства в суспільство кляси… «українських вельмож:».
Нехай тих кілька критичних завваг не будуть зрозумілі, як спроба принизити, чи знецінити спадщину П.Полтави, або як заклик до розриву з його прихильниками і послідовниками. П.Полтава це велетенський переходовий етап в історії української духовости, це поміст між минулим і майбутнім, це символ нашого часу — на проміжку двох ер. А велич тієї людини уже в тому, що вона зуміла стати такою.
Її велич, як гіганта переходового періоду, посилає навіть на еміґрацію блаженні животворні проміння: в середовищах молодих, критичних людей, до недавна ще повністю відданих впливам націоналістичної ортодоксії, починають відчуватися політичні голоси: «Коли додати до цього, що Чопик в свойому рефераті вказував на рації, які промовляють за втримання колективних форм господарства на терені України на випадок її визволення, а Др. Маркусь і дискутанти в розгляді позиції визвольного руху на батьківщині виявили багато зрозуміння для занедбаної нашим передвоєнним націоналізмом соціяльно-економічної сторінки визвольної програми, то психологічна симптоматичність цих доповідей і дискусій промовить до нас ще голосніше». (З репортажу проф. О.Кульчицького про «Високошкільний літній курс українознавства», «Суч. Укр.» за 4.10.53).
Тут більше промовиста є їхня політична симптоматичність. Залишається тільки звернутись до наших однодумців: «Дорогий Товаришу, коли зустрінеш на Твоєму шляху «безклясового націоналіста», або молоду людину, яка шукає і прямує в подібний бік, не кидай їм епітету «угаверофашиста», чи чогось подібного. Знай, що перед Тобою стоїть людина, яка намагається не бути еміґрантом. Це наш єдиний союзник тут, на чужині. Не ховаючи наших з ним розходжень, шукай з ним спільної мови: дискутуй, шукай спільних шляхів. На базі започаткованих Горновим-Полтавою Краєвих Позицій творім серед моря еміґрантщини острів вірних сьогоднішній Україні. Звільнюймося від фетишів і марев еміґрантських установ. Дискутуймо і критикуймо на базі української дійсности і це буде найкращий пам’ятник героям резистансу.»
Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 9 (37), грудень 1953. — Стор. 6.
Вперед 