Столипінщина

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Царський режим не дурно панував над різними народами «от финских хладных скал до пламенной Колхиды».

Він не тільки тяг соки, плюндруючи господарство країни, а й розвивав власну «культуру», залишив по собі психологічні навики.

Він збагатив російську мову численними крилатими висловами, прислів’ями, приказками. Особливо багато такого наслідства залишив «конституційний» період царату.

А між «конституційними» міністрами найбільшою увагою користувалася і буде користуватися /224/ кольорова фігура Столипіна. З усіх його крилатих речень найбільш відома програмова формула царату: поперед заспокоєння, — а потім реформи!

Власне кажучи, дійсний зміст сієї формули не був однаковий з граматичним змістом її. Ся формула говорить нібито про якісь заходи, котрі будуть слідувати один за одним. Але се тільки видимість. От як хитрий «хохлацький» син пропонував своєму батькові: «Або ви, тату, поїдете в ліс по дрова, а я зостануся дома, або я зостануся дома, а ви поїдете по дрова». Ніби є вибір, а в дійсності вибору нема ніякого. Чи так, чи сяк, а син зостається дома, а по дрова їде батько. Логічний і граматичний «крок на місці». І таким кроком на місці є й столипінська формула. Як прикласти всякі граматичні і логічні правила, виходить ніби за однією «подією»: «заспокоєння», — послідує друга: «реформа». Але се тільки видимість… Бо «реформи» потрібні лише остільки, оскільки нема «заспокоєння». Саме для «заспокоєння» потрібні «реформи». Бо коли все «спокійно», нащо турбувати громадянство, «непокоїти» його якимись «реформами»? Тут ми спостерігаємо те саме, що залишало дядькову хату не вкритою: хату потрібно крити, коли дощ іде, — але як її крити під дощем? А коли дощу немає, нащо тратити солому, сили, турбуватися? І так сухо!

Отже, дійсний зміст столипінської формули такий: поперед заспокоєння і потім заспокоєння, — а реформ не вигадуйте! І хата царату зосталася не покритою, і ніхто й крити її не збирався, — аж /225/ поки революційний дощ не затопив усієї хати і не втопив самого «дядька».

Столипін власне украв у будошника Мимрецова його безсмертне: «ташшить и не пушшать»! Трохи змінив форму, надав їй «конституційного» вигляду і пустив по світу яко власний твір. Будошник Мимрецов має всі права обвинувачувати на тім світі Столипіна в пляґіяті!

Ми не хочемо сим сказати, що Столипін свідомо вчинив пляґіят. Навпаки, ми переконані, що суб’єктивно Столипін був «чесний з собою». Просто у міністра Столипіна і в будошника Мимрецова було
однакове «буття» і воно викликало однакову «свідомість». Тільки й того, що у міністера ся «свідомість» має більш «науковий» і «конституційний» вигляд, тоді як у будошника вона носить характер
«чистого самодержавія» і «чистої народности». Та й робота в них різна: будошник виконує «технічну», а міністер «наукову» працю. І якщо будошникові нічого оглядатися, а просто треба брати за шиворот і потім «ташшить и не пушшать», не звертаючи жодної уваги ні на кого і ні на що, — то міністрові так робити не можна, йому треба показати, що коли «ташшат» за шиворот і «не пушшают», то тут мається на увазі «реформа», «благо народа» і т. д.

Вартість мимрецовської «формули» полягає в її клясичній ясності, зрозумілості для кожного, навіть того, хто не вчився в «катеринославській» семінарії. Навпаки, вартість формули Столипіна полягає в тому, що вона ховає дійсний зміст того, що хочуть /226/ сказати, і дає величезний простір для схоластичних тлумачень і міркувань над «словами» про «реформи», які послідують після «заспокоєння», і сими тлумаченнями й міркуваннями «слів» про майбутні «реформи» забивати памороки щодо сучасного «заспокоєння», котре полягає цілком і виключно лише в тому, щоб «ташшить и не пушшать»!

Так ми бачимо, що те ж саме спільне »буття», котре викликало однакову по суті «свідомість» у будошника і в міністера, приводить до різної «словесної» «свідомости». Так полагається «по чину», хоч може вольтеріянці з катеринославської семінарії і «обурюються» проти такого двобічного впливу «продукційних сил».

Вартість столипінської формули не обмежується одначе часом і місцем свого народження. Навпаки, се така «абсолютна істина», така «абсолютна» (чи абстрактна?) формула, котра має однакове значення для всіх народів всіх місць земної кулі на протязі всього минулого часу історії людства. Вона має хист вбиратися в якнайрізноманітніші «словесні» фарби. Невпинна зміна форм, невпинне відкидання форми при невпинному крокові на місці того самого змісту: «ташшить и не пушшать».

Хай читач не лякається, ми не збираємося годувати його розбором всіх тих «невпинних форм», яких набирає ся формула. Але спинитися на деяких прикладах дуже варто, особливо коли вони торкаються теми нашої розмови.

От, наприклад, на 1-му українському військовому з’їзді в Києві у травні 1917 року ми чули заяви /227/ українських націонал-лібералів: проблеми соціяльні можуть бути вирішені лише після вирішення проблем національних. Годі довго міркувати, щоб помітити тут столипінщину не тільки по формі, а й по змісту. Поперед національні проблеми, треба зібрати, об’єднати всі кляси населення, не треба вносити в них ворожнечу. Клясова боротьба мусить бути припинена, бо коли українські селяни поруч з домаганнями республіки будуть домагатися і негайної конфіскації всієї поміщицької землі, то навіть поодинокі українці-поміщики, як от Скоропадський, п’ятами накивають на національну справу. Що тоді робити? Не треба лякати Скоропадського, а для сього треба «ташшить и не пушшать» дядька, який пре до поміщицької землі. Все повинне зостатися по-старому, аж поки не перекрасимо всіх вивісок у жовто-блакитний колір, а там… ну тоді й побалакаємо про клясову боротьбу.

Варіяцією, «соціял-демократичною», сієї формули була теза, висловлена у.с.-д. В.Винниченком на 2-му військовому з’їзді: в Росії — клясова боротьба, у нас на Україні — це творча спільна робота
всіх кляс.

А ось варіяція «попівського» соціялізму і соціялізму гарних панночок: до інтернаціонального дійдемо через національне. Поперед національне, а потім інтернаціональне. Всяка гарна панночка обов’язково янгол і обов’язково бажає вийти заміж, після чого обов’язково стає лихою жінкою. Попи мають свій інтерес: їм аби повінчати, а вже чухати /228/ потилицю доведеться не їм, а чоловікові. Тому то гарні панночки мають однакову «свідомість» з попами всяких семінарій!

Се — приклади «національної» столипінщини, А ось — «інтернаціональна» столипінщина.

1. «Національне питання вирішить остаточно соціялізм». А до того? До того… «национальное воздержание», піст. Соціялізм означає суспільство, збудоване на усуспільненні, соціялізації всіх знарядь продукції. На сій базі складається відповідна надбудівля, про яку ми можемо гадати по аналогії на підставі минулого історичного досвіду. Як буде там вирішене національне питання, про се ми зараз маємо лише негативну відповідь: не буде національного гніту. А до сього ще іноді додають: при соціялізмі не буде ні елліна, ні юдея, нації будуть злиті. І розуміється се так, ніби ніяких націй не буде. А раз не буде націй, то не буде й національного гніту, а значить… тенденції історичного розвитку ведуть до зливу націй, і ніяких національностей не полагається, може бути лише «інтернаціоналізм».

Поперед «інтернаціоналізм», потім «націоналізм»!

2. На противагу формулі: національна справа попереду, пролетарська справа потім, — висувається інша формула, «інтернаціональна»: пролетарська справа попереду — національна потім.

Тут ми маємо ту саму столипінщину і по формі і по змісту. По формі се очевидне. А по змісту ніби ні! Ні. Але се «видимість», і ся «видимість» саме й є найхарактернішою рисою столипінщини. Пролетарська /229/ справа вимагає повної єдности і «зливу робітників усіх націй даної держави в єдиних пролетарських політичних, професійних, культурноосвітніх і т.д. організаціях».[1] Тим самим воно веде до обов’язкового додержування єдности й цілости держави і до «катеринославської практики» права націй на самовизначення. Отже, пролетарська справа вимагає зараз зливу робітників усіх націй для досягнення своїх спільних пролетарських задач, а коли вона буде досягнена, то навіщо потім «ділитися»? Нам скажуть, що ми валимо в одну купу різні речі. Річ іде про єдність пролетаріяту всіх націй даної держави, що ще не означає обов’язкового насильницького додержування єдности і цілости держави, удержання в її межах пригнічених національностей. Єдність пролетаріяту в спільних різних організаціях має на меті «боротьбу з міжнародним капіталом і з реакцією, а рівно і з проповіддю поміщиків, попів і буржуазних націоналістів всіх нації, котрі проводять свої антипролетарські стремління під прапором раціональної культури».[2] Щодо цілости і єдности держави, себто про удержання пригніченої нації в межах даної держави, то на се дає відповідь право націй на самовизначення, себто на відокремлення пригніченої нації в самостійну чи таку, що входить у склад іншої держави, державу. При чому, треба ще мати на увазі, що коли ми проти відокремлення тої чи /230/ іншої нації, то се ще не означає, що ми вживаємо «слова» про самовизначення «по-катеринославському». Бо «питання про право націй на самовизначення (тобто забезпечення конституцією держави цілком вільного і демократичного способу вирішення питання про відокремлення) недозволительно змішувати з питанням про цілевідповідальність відокремлення тої чи іншої нації. Се останнє питання с.-д, партія повинна вирішувати в кожному окремому випадкові цілком самостійно з точки погляду інтересів усього суспільного розвитку й інтересів клясової боротьби пролетаріяту за соціялізм». (Резолюція, п. 5).

Проти сього нічого не можна було б сказати, якби се так було й на ділі. А на ділі ми бачимо далеко не так. Якраз «конкретної аналізи» і вирішення на її підставі і не дається, а як дається, то й аналіза і вирішення носить «катеринославський» характер. «Інтереси розвитку суспільства і клясової боротьби раз-у-раз забезпечуються краще у великій державі, ніж у малій», еrgо… нащо відрізнюватися? Продукційні сили будуть обурюватися. Краще не займаймо їх!

І чим іншим, як не бажанням уникнути конкретної аналізи і перейти в поле морально-політичних постулятів, є формула «вирішення» національного питання, пропонована т. Н.Бухаріном в його «Програмі партії комуністів»: право працюючих мас пригніченої нації (замість просто нації) на відокремлення? Бо «абстрактна» формула права націй на самовизначення вимагає конкретної аналізи, а /231/ «конкретна» формула Н.Бухаріна такої аналізи не вимагає. Інтереси працюючих мас спільні. Осягти їх і удержати можна, тільки з’єднавши працюючі маси. Ergo, працюючі маси усіх націй не повинні відокремлюватися, відрізнюватися. І якщо й Установчі збори і Совіти висловляться за відокремлення, то Установчі збори і Совіти буржуазні, соціял-зрадницькі і т.д. Такими гарними, часто справедливими, взагалі кажучи, тезами можна дійти і доходять до висновку: пролетарська справа попереду, національна — потім. І формула т. Н.Бухаріна є якнайдосконалішою столипінщиною. Замість того, щоб сказати прямо й одверто: відокремлюватися не полагається, «по написанію й ізустному преданію отців церкви» (висловлюючись «високим штилем» тієї семінарії, де учився т. Затонський), він говорить: право працюючих мас пригніченої нації на відокремлення. Або ви, тату, поїдете в ліс по дрова, а я зостануся дома, абож я зостануся дома , ви поїдете в ліс по дрова!

3. Хай нам т. Шахрай доведе, як можна відстоювати самостійність України, коли зараз є два табори: міжнародний імперіалізм і міжнародний пролетаріят? Як можна відокремлюватися від Совітської Росії? Як можна відстоювати самостійність України і вносити роз’єднання в лави робітників»? Такими «вжасними» аргументами закинули були одному з нас після нашої доповіді. Питання були поставлені тоді не для того, щоб можна було відповідати, а щоб «убити» і не дати відповісти. Ми могли б на граматичний і логічний зміст сих /232/ аргументів відповісти теж запитанням: як можна відстоювати «єдність і неділимість», коли зараз є два табори: міжнародний імперіалізм і міжнародний пролетаріят, і коли перший, імперіялістичний табір одноголосно відстоює «єдину і неділиму»? Як можна відповідати на домагання самостійности України «ні», коли ми чуємо, як лунає по всьому світу: non, nein, no і т.д. на всіх мовах? Де тут межа, що «відрізняє» два табори?

Але ми знаємо наперед, що сієї аргументації не буде досить. Бо тут зовсім не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не хоче вона везти. Бо зміст сієї аргументації — столипінщина. Відокремлюватися не полагається. Da ist der Hund begraben!

Тут похований собака!

4. «Боротьба на Україні, як і по всій Росії, як і більшості европейських країн відбувається уже в полі не національного розмежування, а клясовогого. Ergo, «український пролетаріят (чисто руського походження) і російська совітська влада не продадуть своєї першости за черевичний куліш, навіть коли сей чечевичний куліш зараз являється в вигляду цукру і хліба». («Безнадежное дело» X.Раковського).

5. «Петлюрівські пропозиції можна обговорювати діловим чином. Але загальна лінія проходить не там, де хоче Петлюра. Українська республіка, поперед усього, повинна бути Совітською Республікою. Питання про самостійність менш важливе, але всяка Совітська Республіка, природно, заключає союз з Совітською Росією. Армія в українській /234/ совітській республіці повинна бути робітничо-селянською армією, а не армією дрібнобуржуазних (селянських?) синіх жупанів» (підкреслення автора). Так пише «Правда» (ч. З, 4.1.1919) в редакційній статті з приводу чуток, які ми навели вище, про пропозицію Директорії почати переговори з Совітською Росією. Що се?

«Питання про самостійність менш важливе»! Значить, се така дрібниця, пустяковина, що тут і спору не може бути? Значить, «Правда» нічого не має проти самостійности? Але… О, безсмертний Щедрін! О, безсмертне «але»! «Але всяка Совітська Республіка, природно, заключає союз з Совітською Росією!» Але армія «ваша» повинна бути «нашою»! Але Совітська Україна мусить бути «нашою» Україною! «Правда» розуміє самостійність лише при тій умові, щоб вона сама визначала зміст сієї самостійности.

На увагу читачеві. 1) Згідно з тими чутками Директорія пропонує союз Совітській Росії для боротьби і з російською і з світовою контрреволюцією. 2) Ми особисто теж відстоюємо союз майбутньої Совітської України з Совітською Росією. 3) Ми теж відстоюємо робітничо-селянську армію.

Але поглянь на сю чудесну аргументацію! Дух Столипіна так з неї й пре!

«Правда» нічого не має проти «слова» самостійність! Ми теж вважаємо дрібницею й нісенітницею «вивіску» і сперечатися за неї не варто. Але навіщо /234/ тоді «вивіска», коли самостійність розуміється отак, як розуміє «Правда»? Се той фіговий листочок, що прикриває грішне тіло столипінщини.

6. «Ми дамо вам волю зібратися й висловитися за об’єднання»!

Ми гадаємо, сих прикладів досить.

«Ми повинні виховувати робітників у ,байдужості до національних різниць. Се безспірне. Але не в байдужості анексіоністів. Член прогноблюючої нації повинен бути байдужим до питання про те, чи належать маленькі нації його державі чи сусідній, чи самі по собі, згідно їх симпатій: без такої байдужости він не с.-демократ. Щоб бути соц.-демократом інтернаціоналістом, треба думати не про свою тільки націю, а вище її ставити інтереси всіх, їх всезагальну волю і рівноправність. В „теорії” всі з сим згідні, але на практиці виявляють якраз анексіоністську байдужість. Тут корінь зла.»[3]

«Переможний пролетаріят не може ніякому чужому народові накидати ніякого ощасливлювання, не перешкоджаючи своїй власній перемозі».[4]

Переможний соціялізм неминуче повинен здійснити повну демократію, а, значить, не тільки провести повну рівноправність націй, але й здійснити право на відокремлення. Соціялістичні партії, котрі не доведуть всією своєю діяльністю і тепер, і під час революції, і після її перемоги, що вони визволять /235/ поневолені нації і побудують свої стосунки до них на підставі вільного союзу — а вільний союз є брехливою фразою без волі відокремлення — такі партії поповнили б зраду у відношенні до соціялізму».[5]

Але…

«Національна справа — попереду, пролетарська справа — потім, говорять буржуазні націоналісти і пп. Юркевичі, Донцови й ін. горе-марксисти за ними. Пролетарська справа — поперед усього, кажемо ми, бо вона забезпечує не тільки постійні й корінні інтереси праці й інтереси людности, але й інтереси демократії, а без демократії неможлива ні автономна, ні незалежна Україна».

Кого тут «за здравіє», кого «за упокой», чого тут більше: «столипінщини» чи «ленінізму», — хай розбере той, хто вчився в будь-якій семінарії. /236/

1919 р.

Примітки

[1] Резолюція наради ЦК РСДРП влітку 1913 р.

[2] Там таки.

[3] Н.Ленин, Итоги дискуссии о самоопределении. «Сборник С.-Д.», стор. 23. Останнє підкреслення наше.

[4] Лист Ф.Енгельса до К.Кавтського. К. Каutsку, Socialismus und Kolonialpolitik. Веrlin, 1907, S. 79. Підкреслення автора.

[5] Социалистическая революция и право наций на самоопределение (тезисы). «Сборник С.-Д.», стор. 1. Підкреслення автора.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. — Пролог, Нью-Йорк, 1967. — Стор. 224-236.