Українська національна революція і націоналістична реакція

Є.Б. (Іван Майстренко)

Мало буває політичних лідерів, які, зрозумівши непереможну силу нового, пішли б за ним всеціло й беззастережно, розцінюючи свої колишні погляди як віджитий анахронізм.

Але ще менше буває таких політиків, які, не спромігшися зрозуміти нове, зійшли б з політичної сцени спокійно, чесно і без публіцистичних судорогів.

Коли б Степан Бандера зрозумів, що життя поставило його саме перед такою альтернативою, певно не було б ні „першоквітневого” інтерв’ю, ні міттенвальдського віча дезертирів, ні слабеньких статейок в „Укр. Самостійнику”.

„Теоретичне” опрацювання п.н. „Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”, властиво, не заслуговувала б найменшої уваги, якби не зв’язана з ним своєрідна історична пікантерія: воно ж бо є по суті ідеологічним двобоєм еміґраційного бандерівця С.Бандери з краєвим „бандерівцем” П.Полтавою.

„Велику шкоду приносять замасковані, приховані соціялістичні тенденції, які проявляються у різних формах — просякають скрізь, намагаються навіть запустити коріння у революційно-визвольному націоналістичному русі, внести в нього ідеологічний розклад”.

І ось ті тенденції, що „просякають скрізь” — в краєву публіцистику, що її типовим представником назвемо П.Полтаву, і в писання колишніх однопартійців С.Бандери на чужині — ті тенденції не дозволяють бідному „вождеві” спокійно заснути в еміграційному затишші. Поки вони проявляються тільки в еміґраційних середовищах, справа була проста: „опортуністи”, „чужа сила”, „ворожа аґентура”. Але цей елеґантний арсенал показався недостатнім, коли появилися „Позиції Українського Визвольного Руху” та ціла низка матеріялів з Краю.

Як же ж тепер боронити ідеологічну „єдність” краєвої та еміґраційної ОУН? Як приховувати протиріччя між ідеологічною мумією з Галичини 1930-тих років і живими рушійними силами великого історичного процесу?

Тут з допомогою приходить „тактика”: те, що, мовляв, дехто називає програмовими новаціями революційно-визвольного руху в Україні, є тільки поодинокі прийоми тактики й пропаґанди, якими Організація на рідних землях послуговується у своїй роботі серед ворожого, чи напів-ворожого середовища, напр., серед москалів, совєтської армії, серед комунізованих елементів, большевицької адміністрації і т.п.”

Що ж — на думку п. Бандери, тактика, це тільки питання ортографії: пишеться тактика — читається обман. З тактичних мотивів вільно видвигати гасло усуспільненої економіки, коли ми насправді за приватновласницьку, вільно тотально міняти своє ідеологічне обличчя, представляти себе в любому світлі, прикриватися все одно чим. Це називається „Чистий, незаплямований крутійствами й компромісами зі злом український націоналізм”!

Значить, присвячена чисто українській проблематиці і ясно написана якраз тільки для українського читача, стаття Полтави — „є призначена” для чужого, напів-ворожого середовища”! Значить — визвольна публіцистика охоплює писання для „своїх”, „втаємничених” (ідеологічний талмуд!) і для дурненьких москаликів — мовляв, нате і їжте про „вільну, демократичну Росію”! Що ворог може читати і речі „не призначені” для нього — цього дитячий макіявелізм не передбачає. Що кожну краєву статтю на соціяльно-економічні теми п. Бандера мусить розцінювати як „подиктовану тактичним моментом” — це тільки простий випадок — такий собі невинний жарт історії. Хрустально-чисту визвольну лінію в соціяльному питанні заступає тільки реставраторська „Визвольна Політика”, що є повним запереченням ідей, які видвигає Край.

Програмові засади-гасла українського націоналізму диктує в доволі аподиктичному тоні „сам” п. Бандера:

„Свобода народам — свобода людині”, „за .самостійну соборну українську державу”, „за повне знищення большевизму, комунізму й усякого російського імперіалізму”. І далі: „В цих програмових засадах-гаслах українського націоналізму містяться, як суттєвий зміст принципи українського народоправства, чи пак демократії в істотному, а не в трафаретно-пропаґандивному значенні слова. Але вони йдуть після головної мети, і в такому порядку мусять (підкреслення наше) бути завсіди ставлені”.

Ось, в якому порядку мусять скандувати бандерівські „вірні”, якщо не хотять, щоб їх закваліфіковано до категорії „опортуністів” та ворожого знаряддя!

Трафаретно пропаґандивні фрази, які, непов’язані з конкретним суспільно-економічним змістом рішуче нічого не означають і не вносять нічого нового — „мусять” бути мобілізуючим фактором в визвольній боротьбі. Якщо вони вас не „мобілізують”, значить ви погані самостійники. (Перша заповідь новітнього декалогу: „Не будеш мати кращих самостійників над Степана Бандеру!”).

Наповнити ці фрази прогресивним соціяльним змістом, сформулувати реально існуючий стан, розвиткові тенденції і народні стремління (замість говорити: „буде, як народ рішить”) — все те „обеззброює” націоналізм, зводить його з позицій „діяметрально протилежних” до большевизму. Бо подумайте тільки: якже ж нам боротися за демократію й усуспільнену економіку, коли большевики говорять, що вони за те саме? Але ж большевики і за „Церков” і „за справедливий суспільний лад” чи нам тому слід боротися проти Церкви, за несправедливий суспільний лад? Большевики назвали свій офіціоз „Правда” — чи не перейменувати б тому газету „Український Самостійник” на „Брехня”?

Щоб не бути опортуністом, треба, отже, не вживати фраз, які вживає ворог, треба йому ті фрази і кличі постійно віддавати і самим шукати підмінок?

Ми думаємо, що між фразою і фразою немає істотної „діяметральної протилежности”. Вона є між „квітучою” фразеологією ворога і жахливою дійсністю, яку він створив. Розкривати перед світом ту протилежність, розкривати можливість перетворення „квітучої” фрази на квітучу дійсність — ось ідейні напрямні, які справді б’ють по ворогові.

Бандера їх не розуміє. Він, як справжній епігон ери людоненависництва, не бачить у майбутньому іншого суспільства, іншої форми співжиття між народами, як тільки ту, засновану на взаємовинищуванні і взаємопожиранні. Як націоналіст, але старої, реакційної школи, він не бачить епохального призначення українського народу — побудувати перше в історії безклясове суспільство і стати аванґардом у боротьбі за вільне й мирне співжиття народів, де не буде місця на взаємообман і „тактичні” побрехеньки. Він з’ясовує українську боротьбу, як боротьбу проти російського народу, і цим робить послугу Сталінові, бо ж Сталін намагається такими твердженнями з’єднати для себе ввесь російський народ.

Бандера і Сталін твердять, що в СССР є соціялізм. Сталін знає, чому він це робить: йому передусім залежить на тому елементові, який ще сьогодні живе мітом про соціялізм у СССР.

Чому це робить п. Бандера ? — Ось, де кінчається „діяметральна протилежність”!

*   *
*

Коли публіцист не має сказати нічого особливо нового, а писати все ж таки треба — він захищатиме старі й усіми визнані правди, про те, що сніг є білий, а сажа чорна. Щоб придати сенсу такому писанню, треба обов’язково доказувати, що дехто твердить протилежне. І так, кожній здорово думаючій людині ясно, що большевизм „реформувати” неможливо, що успішний протирежимний резистанс може бути тільки революційний, розрахований на повну ліквідацію російської кляси большевицьких вельмож.

Ясне є теж, що революція спрямує своє вістря проти всіх родів російського імперіялізму, за розвал совєтської імперії і за створення самостійних соборних національних держав. Все те давно відомі й загально визнані правди.

Нових правд п. Бандера не бачить. В той час, коли ТАМ унезалежнюється від будьякої одної політичної партії і УГВР і УПА і СБ, коли ТАМ навіть ОУН має інше ідеологічне обличчя і штамп „бандерівці” тримається тільки шляхом історичного непорозуміння — в той час ТУТ п. Бандера з п’єдесталю „вождівства” диктує „всіх обов’язуючі” ідеологічні формулки, видає прикази командирам військових частин, рішає про мандати, яких він не давав і в чужинецькій пресі принижує УПА до ролі своєї приватної армії

В суті речі він уже не має ніякої політичної сили, ніякого реального значення, якщо не брати до уваги постійно меншаючого кола його прибічників на еміґрації. З тріскотом дверей виходять з його організації колись загорілі фанатики. Цього стану ніщо не змінить, і не поможе тут вживати у 37 рядках газетного шрифту 4 рази слово „Бог” у ріжних відмінках.

Після „Братства бувших вояків УПА ім. Св. Юрія” закономірно мало б виникнути „Тов. бувших членів ОУН ім. Степана Бандери” і наконець — „Бувший вожд С.Бандера”.

Але „бандерівці” в Краю житимуть — в них сила і дух нашого народу, з ними — перемога!

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 3 (12), 1950. — Стор. 2.

0 Responses to “Українська національна революція і націоналістична реакція”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: