Українська національна революція і націоналістична реакція

Є.Б. (Іван Майстренко)

Мало буває політичних лідерів, які, зрозумівши непереможну силу нового, пішли б за ним всеціло й беззастережно, розцінюючи свої колишні погляди як віджитий анахронізм.

Але ще менше буває таких політиків, які, не спромігшися зрозуміти нове, зійшли б з політичної сцени спокійно, чесно і без публіцистичних судорогів.

Коли б Степан Бандера зрозумів, що життя поставило його саме перед такою альтернативою, певно не було б ні „першоквітневого” інтерв’ю, ні міттенвальдського віча дезертирів, ні слабеньких статейок в „Укр. Самостійнику”.

„Теоретичне” опрацювання п.н. „Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”, властиво, не заслуговувала б найменшої уваги, якби не зв’язана з ним своєрідна історична пікантерія: воно ж бо є по суті ідеологічним двобоєм еміґраційного бандерівця С.Бандери з краєвим „бандерівцем” П.Полтавою.

„Велику шкоду приносять замасковані, приховані соціялістичні тенденції, які проявляються у різних формах — просякають скрізь, намагаються навіть запустити коріння у революційно-визвольному націоналістичному русі, внести в нього ідеологічний розклад”.

І ось ті тенденції, що „просякають скрізь” — в краєву публіцистику, що її типовим представником назвемо П.Полтаву, і в писання колишніх однопартійців С.Бандери на чужині — ті тенденції не дозволяють бідному „вождеві” спокійно заснути в еміграційному затишші. Поки вони проявляються тільки в еміґраційних середовищах, справа була проста: „опортуністи”, „чужа сила”, „ворожа аґентура”. Але цей елеґантний арсенал показався недостатнім, коли появилися „Позиції Українського Визвольного Руху” та ціла низка матеріялів з Краю.

Як же ж тепер боронити ідеологічну „єдність” краєвої та еміґраційної ОУН? Як приховувати протиріччя між ідеологічною мумією з Галичини 1930-тих років і живими рушійними силами великого історичного процесу?

Тут з допомогою приходить „тактика”: те, що, мовляв, дехто називає програмовими новаціями революційно-визвольного руху в Україні, є тільки поодинокі прийоми тактики й пропаґанди, якими Організація на рідних землях послуговується у своїй роботі серед ворожого, чи напів-ворожого середовища, напр., серед москалів, совєтської армії, серед комунізованих елементів, большевицької адміністрації і т.п.”

Що ж — на думку п. Бандери, тактика, це тільки питання ортографії: пишеться тактика — читається обман. З тактичних мотивів вільно видвигати гасло усуспільненої економіки, коли ми насправді за приватновласницьку, вільно тотально міняти своє ідеологічне обличчя, представляти себе в любому світлі, прикриватися все одно чим. Це називається „Чистий, незаплямований крутійствами й компромісами зі злом український націоналізм”!

Значить, присвячена чисто українській проблематиці і ясно написана якраз тільки для українського читача, стаття Полтави — „є призначена” для чужого, напів-ворожого середовища”! Значить — визвольна публіцистика охоплює писання для „своїх”, „втаємничених” (ідеологічний талмуд!) і для дурненьких москаликів — мовляв, нате і їжте про „вільну, демократичну Росію”! Що ворог може читати і речі „не призначені” для нього — цього дитячий макіявелізм не передбачає. Що кожну краєву статтю на соціяльно-економічні теми п. Бандера мусить розцінювати як „подиктовану тактичним моментом” — це тільки простий випадок — такий собі невинний жарт історії. Хрустально-чисту визвольну лінію в соціяльному питанні заступає тільки реставраторська „Визвольна Політика”, що є повним запереченням ідей, які видвигає Край.

Програмові засади-гасла українського націоналізму диктує в доволі аподиктичному тоні „сам” п. Бандера:

„Свобода народам — свобода людині”, „за .самостійну соборну українську державу”, „за повне знищення большевизму, комунізму й усякого російського імперіалізму”. І далі: „В цих програмових засадах-гаслах українського націоналізму містяться, як суттєвий зміст принципи українського народоправства, чи пак демократії в істотному, а не в трафаретно-пропаґандивному значенні слова. Але вони йдуть після головної мети, і в такому порядку мусять (підкреслення наше) бути завсіди ставлені”.

Ось, в якому порядку мусять скандувати бандерівські „вірні”, якщо не хотять, щоб їх закваліфіковано до категорії „опортуністів” та ворожого знаряддя!

Трафаретно пропаґандивні фрази, які, непов’язані з конкретним суспільно-економічним змістом рішуче нічого не означають і не вносять нічого нового — „мусять” бути мобілізуючим фактором в визвольній боротьбі. Якщо вони вас не „мобілізують”, значить ви погані самостійники. (Перша заповідь новітнього декалогу: „Не будеш мати кращих самостійників над Степана Бандеру!”).

Наповнити ці фрази прогресивним соціяльним змістом, сформулувати реально існуючий стан, розвиткові тенденції і народні стремління (замість говорити: „буде, як народ рішить”) — все те „обеззброює” націоналізм, зводить його з позицій „діяметрально протилежних” до большевизму. Бо подумайте тільки: якже ж нам боротися за демократію й усуспільнену економіку, коли большевики говорять, що вони за те саме? Але ж большевики і за „Церков” і „за справедливий суспільний лад” чи нам тому слід боротися проти Церкви, за несправедливий суспільний лад? Большевики назвали свій офіціоз „Правда” — чи не перейменувати б тому газету „Український Самостійник” на „Брехня”?

Щоб не бути опортуністом, треба, отже, не вживати фраз, які вживає ворог, треба йому ті фрази і кличі постійно віддавати і самим шукати підмінок?

Ми думаємо, що між фразою і фразою немає істотної „діяметральної протилежности”. Вона є між „квітучою” фразеологією ворога і жахливою дійсністю, яку він створив. Розкривати перед світом ту протилежність, розкривати можливість перетворення „квітучої” фрази на квітучу дійсність — ось ідейні напрямні, які справді б’ють по ворогові.

Бандера їх не розуміє. Він, як справжній епігон ери людоненависництва, не бачить у майбутньому іншого суспільства, іншої форми співжиття між народами, як тільки ту, засновану на взаємовинищуванні і взаємопожиранні. Як націоналіст, але старої, реакційної школи, він не бачить епохального призначення українського народу — побудувати перше в історії безклясове суспільство і стати аванґардом у боротьбі за вільне й мирне співжиття народів, де не буде місця на взаємообман і „тактичні” побрехеньки. Він з’ясовує українську боротьбу, як боротьбу проти російського народу, і цим робить послугу Сталінові, бо ж Сталін намагається такими твердженнями з’єднати для себе ввесь російський народ.

Бандера і Сталін твердять, що в СССР є соціялізм. Сталін знає, чому він це робить: йому передусім залежить на тому елементові, який ще сьогодні живе мітом про соціялізм у СССР.

Чому це робить п. Бандера ? — Ось, де кінчається „діяметральна протилежність”!

*   *
*

Коли публіцист не має сказати нічого особливо нового, а писати все ж таки треба — він захищатиме старі й усіми визнані правди, про те, що сніг є білий, а сажа чорна. Щоб придати сенсу такому писанню, треба обов’язково доказувати, що дехто твердить протилежне. І так, кожній здорово думаючій людині ясно, що большевизм „реформувати” неможливо, що успішний протирежимний резистанс може бути тільки революційний, розрахований на повну ліквідацію російської кляси большевицьких вельмож.

Ясне є теж, що революція спрямує своє вістря проти всіх родів російського імперіялізму, за розвал совєтської імперії і за створення самостійних соборних національних держав. Все те давно відомі й загально визнані правди.

Нових правд п. Бандера не бачить. В той час, коли ТАМ унезалежнюється від будьякої одної політичної партії і УГВР і УПА і СБ, коли ТАМ навіть ОУН має інше ідеологічне обличчя і штамп „бандерівці” тримається тільки шляхом історичного непорозуміння — в той час ТУТ п. Бандера з п’єдесталю „вождівства” диктує „всіх обов’язуючі” ідеологічні формулки, видає прикази командирам військових частин, рішає про мандати, яких він не давав і в чужинецькій пресі принижує УПА до ролі своєї приватної армії

В суті речі він уже не має ніякої політичної сили, ніякого реального значення, якщо не брати до уваги постійно меншаючого кола його прибічників на еміґрації. З тріскотом дверей виходять з його організації колись загорілі фанатики. Цього стану ніщо не змінить, і не поможе тут вживати у 37 рядках газетного шрифту 4 рази слово „Бог” у ріжних відмінках.

Після „Братства бувших вояків УПА ім. Св. Юрія” закономірно мало б виникнути „Тов. бувших членів ОУН ім. Степана Бандери” і наконець — „Бувший вожд С.Бандера”.

Але „бандерівці” в Краю житимуть — в них сила і дух нашого народу, з ними — перемога!

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 3 (12), 1950. — Стор. 2.