Зруйнувати капіталізм зсередини. Відповідь Роману Тисі

Алєксандр Тарасов

Проповідувати революцію в заможних промислово-розвинених країнах Заходу все одне, що закликати вийти на страйк керівників підприємств: влаштованим у житті присвоювачам додаткової вартости є що втрачати. … Такий розвиток світової революції — загального страйку може примусити розвинуті країни, без перемоги робітничої революції в яких боротьба на периферії приречена, жити в стані облоги, і тільки облога загострить в них протиріччя між працею і капіталом настільки, що вони шукатимуть своєї остаточної розв’язки в революції, як це було у Франції 1871 року та Німеччини 1918 року.

Роман Тиса. Безперервна революція — загальний страйк у світовому маштабі

Я був приємно вражений тим, що ми з Романом Тисою, незалежно один від одного і не знаючи текстів один одного, дійшли однакових (виключаючи деталі, що природно) висновків. Просто як колись Маркс із Діцґеном!

Усього лише два серйозні заперечення викликає у мене текст «Безперервна революція — загальний страйк у світовому маштабі». По-перше, я переконаний, що така революція не буде соціялістичною, а буде суперетатистською, оскільки рівень розвитку продукційних сил не досяг ще тієї стадії, коли можна безпосередньо ставити питання про перехід до соціялізму, і оскільки людина капіталістичного суспільства не може побудувати соціялізм з причин ідеолоґо-морально-психолоґічного характеру. А по-друге, я вважаю некоректними і ненауковими маоїстські формулювання «нації-пролєтарі» та «нації-буржуа», бо вони спотворюють і затушовують реальний клясовий поділ у країнах як метрополії, так і — особливо — периферії. Зрештою, колєктивним експлоататором виступають не нації метрополій, а корпорації та держави метрополій — держави клясові за своїм характером (і, отже, через них колєктивним експлоататором стають правлячі кляси та привілейовані верстви цих країн, оскільки чи перепаде всім иншим частина багатства, отриманого за рахунок нееквівалєнтного обміну і якою буде ця частина, залежить виключно від їхньої волі). Точно так само колєктивним експлоатованим є не нації країн периферії, а пригноблені кляси і соціяльні верстви цих країн і — деякою мірою — держави периферії (якщо ми в даному випадку розуміємо державу не як клясову машину, а як господарсько-ґеоґрафічне утворення); правлячі кляси країн периферії не піддаються експлоатації з боку «першого світу», обслуговуючий їх апарат придушення і примусу (армія, поліція, суди, спецслужби) та обслуговуючі їх інтелєктуали (священики, «ідеолоґи», пропаґандисти, працівники ЗМІ, діячі маскульту та гуманітарних науково-освітніх інститутів) — теж.

Крім того, я хочу сказати про одне нерозуміння (непорозуміння), яке виявляється при читанні відгуку Р.Тиси. Він пише: «… не слід перебільшувати ступінь деіндустріялізації країн Заходу. Істнують галузі, переносити виробничі потужності яких у країни периферії капіталісти метрополії не квапляться. І не квапляться з тієї простої причини, що такий перенос може призвести до підриву їхнього світового панування. У першу чергу я маю на увазі військову промисловість»[1]. Проте коли я казав, що «технічну перевагу „першого світу” неможливо іґнорувати»[2], я ж саме це й мав на увазі! Подивіться, у мене там згадані лише два технолоґічні напрямки — й обидва прямо орієнтовані на репресію: військова область (себто ВПК і безпосередньо армія) та структура «антитерористичного» контролю і придушення (себто поліція і спецслужби). Саме в цих галузях істнує безсумнівна технічна перевага метрополії, в тому числі та, що спирається на збереження технолоґій (як розробок, так і виробництва) на території самого «першого світу». Легко переконатися, що технолоґії «подвійного призначення» (наприклад, в автопромі) набагато обережніше инших переносять з метрополії в напівпериферію та периферію (і, як легко виявити, вибірково: виробництво легкових автомобілів — без особливих проблєм, а от про виробництво потужних вантажівок цього вже не скажеш)[3]. Що ж до технолоґій не військових і не спецслужбістських (харчова, шкіряна, взуттєва, ткацька, меблева, іграшкова тощо промисловість) — то тут взагалі немає ніяких проблєм з винесенням виробництва в країни периферії. Це не може бути випадковістю. Це, безумовно, продумана стратеґія[4].

Інакше кажучи, якщо імперіялізм знає, що саме може становити для нього реальну небезпеку, треба бути повним ідіотом, щоби не помічати цього. Ми з Р.Тисою помітили. Залишається дивуватися недоумкуватості тих доґматиків, які вперто відмовляються бачити революційну силу в «третьому світі» та, як і раніше, пророкують «перемогу пролєтарських революцій» у країнах «першого».

Себто ніякого протиріччя в цьому питанні між моєю позицією і позицією Р.Тиси немає. Ми можемо доволі точно визначити межі деіндустріялізації країн «першого світу» — і встановити, що межі цієї деіндустріялізації визначаються не економічною вигодою, а військово-політичною необхідністю. А саме: необхідністю контролю над технолоґіями придушення. Що легко підтверджується і недавньою поведінкою урядів країн «першого світу» в умовах кризи, що вони, коли йшлося за збереження виробництва й робочих місць, наприклад, у рибальстві або у сироварінні, або у взуттєвій промисловости, відмахувалися загальними словами й обіцянками, що ні до чого не зобов’язують (а часом і просто посилали працівників подалі, посилаючись на необхідність захисту довкілля — як це було з рибалками), проте коли справа доходила до технолоґій подвійного призначення (автопром) — від слів переходили до справи.

Ще одним пунктом нерозуміння (непорозуміння) є, звичайно, пункт про мови метрополії. Р.Тиса пише: «… мені важко уявити відмову від „основних мов світового імперіялізму” з наступних причин: по-перше, не всі революціонери поліґлоти, а міжнародне співробітництво налагоджувати треба; по-друге, на „основних мовах світового імперіалізму” написано та на ці мови реґулярно перекладають (тут я в першу чергу маю на увазі, звичайно, анґлійську) масу революційної літератури; по-третє, на якій мові вести пропаґанду або інформаційну війну в імперських центрах (адже там, зазвичай, инших мов не знають)? Крім того, наскільки я зрозумів, до „основних мов світового імперіялізму” Тарасов відносить анґлійську, французьку й — чомусь — німецьку. Чому саме ці мови? А як же еспанська, портуґальська, японська? Чи йдеться тільки за „основні” мови? Якщо так, які ж тоді „неосновні”, і за яким критерієм мови ґрупуються?»[5]

Оскільки є така потреба (що, як на мене, дивно), я можу висловитися детальніше. Критерієм є виключно той факт, наскільки поширеною як повсякденна дана мова є в «першому світі» (метрополії), а наскільки — в «третьому» (периферії). Так, звичайно, можна сміливо зарахувати до числа мов метрополії і данську, і нідерландську, і фламандську, і норвезьку, і шведську, і фінську, і ретороманську, й італійську, і люксембурзьку, і гебрейську, і — само собою — японську. І якщо я їх не перерахував, то тільки з тієї причини, що основні імперські мови (в першу чергу анґлійська) витісняють ці мови навіть у їхніх власних країнах: сьогодні абсолютна більшість, наприклад, наукової й технічної літератури в Швеції, Данії, Норвеґії, Нідерландах видається анґлійською. Рідні мови в цих країнах все більше перетворюються на «домашні мови» (як колись було на колонізованих територіях): мови побутового спілкування, ЗМІ, театру і кіно (причому кіно ризикує незабаром випасти з цього переліку). Так, звичайно, коли Каґарлицький отримує на свої проєкти гроші зі Швеції та Німеччини, це можна й слід вважати типовою формою залежности периферії від метрополії (тільки проявляється вона в лівому політичному сеґменті), але справа у тім, що, наскільки я знаю, всі переговори зі шведами велись і ведуться по-анґлійськи! Коли наші ліві (анархісти і троцькісти) посилають на Захід дуті реляції про свої «успіхи» або випрошують з «альтернативних» західних фондів гроші — вони не пишуть, наскільки можна побачити, до Фінляндії по-фінськи або до Люксембурґу по-люксембурзьки. Вони пишуть на імперських мовах.

Еспанську та портуґальську я виключив з цього списку тому, що кількість тих, хто говорить портуґальською в метрополії (самій Портуґалії, при тому, що взагалі-то Портуґалія, це — країна, що стоїть на межі напівпериферії) — 10,5 млн. осіб — мізерна у порівнянні з числом портуґаломовних в її колишніх колоніях: у Бразилії портуґальською говорять 192,6 млн. чоловік, а в инших колишніх колоніях — ще 49,2 млн. Додам, що бразильська портуґальська помітно відрізняється від портуґальської портуґальської (літературного портуґальського), а про мову инших колишніх колоній, себто лузопортуґальску, і говорити нічого! І ці відмінності швидко наростають, так що скоро Портуґалія та инші портуґаломовні країни розмовлятимуть ріжними мовами. Тобто повністю відтворюється ситуація з французькою мовою в метрополії і креольськими мовами в країнах периферії. Те саме можна сказати й про еспанську. В Еспанії на ньому говорить 46,6 млн. людей (додам, що за сприятливого розвитку ситуації, себто при втіленні в життя описаної в «Світовій революції-2» стратеґії, ймовірною стадією кризи країн метрополії для Еспанії стане відокремлення Країни Басків і Наварри, Каталонії, Ґалісії та Валенсії, в яких напевно офіційними і обов’язковими стануть місцеві мови; це — ще мінус 15,8 млн. чоловік). А в «третьому світі» різними варіянтами еспанського послуговуються 469,8 млн. осіб! Причому ці місцеві еспанські також віддаляються літературної еспанської, хоча, звичайно, й не з такою швидкістю, як у випадку з портуґальською.

На инші питання Р.Тиси стосовно мов відповісти ще легше. Якою мовою вести пропаґанду чи інформаційну війну в імперських центрах? А серед кого ви там збираєтеся вести пропаґанду? Серед «колєктивного експлоататора»? Смішно. Вести ж інформаційну війну всередині імперського центру вам ніхто не дозволить. А для ведення такої війни ззовні цілком достатньо «обмеженого континґенту» добре підготовлених кадрів.

Що ж до літератури, то треба намагатися перекладати літературу на свої мови, а не на мови свого противника.

І, нарешті, головне. Йдеться не про те, що не треба знати мови супротивника! Обов’язково треба знати! Як же ж тоді дізнатися про його пляни і задуми? Він їх спеціяльно для вас перекладати не буде! Йдеться про те, що слід максимально ускладнити противнику отримання інформації про вас, про ваші пляни, задуми, наміри, дії. Якщо ти перейшов на мову ворога — ти даєш йому можливість легко стежити за тобою, легко отримувати про тебе інформацію. Навіщо це робити?

Мову ворога, повторюю, треба знати — і бажано максимально добре. Але знати для розвідки, для збору інформації, для, як справедливо написав Тиса, інформаційної війни. І — на наступній стадії — для війни диверсійної. І тільки на наступній (дуже нескоро) — для підтримки відродженої революційної боротьби в самих метрополіях. Не більше того. Заклик до бойкоту мов метрополії, це — заклик до блокади ворога, аналоґічної до тієї, що її слід встановити на економічному фронті (позбавлення противника сировини та дешевої робочої сили), але в сфері не базису, а надбудови. Зрештою, мови — це точно такі самі «шляхи сполучення світового капіталізму», як і ті, про які я писав у «Запливі на чавунних ломах»[6], — і їх необхідно точно так само порушити.

Давно спостерігається переїзд лівих з країн периферії до країн метрополії — причому переїзд, не викликаний безпосередньо політичними репресіями, — осідання там в університетських центрах і перетворення на помірно лівих академічних не пов’язаних з реальністю базік, що відмовляються жити проблємами своїх рідних країн — явище ганебне, таке, що свідчить про особисте боягузтво та внутрішню буржуазність таких лівих. Ми добре знаємо, як це називається: опортунізм. Одного такого опортуніста — Роберто Унґера — Каґарлицький 2005 року привозив до Москви. І всім учасникам зустрічі з Унґером в Інституті філософії стало швидко ясно, що він, просидівши довгі роки в Гарварді, став, по-перше, правіше навіть ліво-неоліберального уряду Лули, а по-друге, знає про свою рідну Бразилію не більше, ніж ми, російські учасники зустрічі. Ну звичайно: у Гарварді високі оклади, солідна, респектабельна публіка, сите спокійне мирне життя! Пан Унґер не тільки виглядав, але навіть говорив по-анґлійськи як WASP! Бразилія? «Нас і тут непогано годують».[7]

Строго кажучи, маємо говорити не тільки за мови. Маємо говорити за неприпустимість повторення лінії на культурну залежність, яку проводило радянське керівництво і керівництво країн Східного блоку. Вони замість, наприклад, заснувати власну світову літературну премію, конкурентну Нобелівській, погодилися з імперіялістичною установкою переваги Нобелівської премії над усіма иншими — і потім по-дурному пишалися присудженням її Шолохову чи билися в істериці з приводу присудження її Солженіцину. Точно так само замість засновувати всілякі театральні, музичні, балєтні та инші конкурси та фестивалі на инших естетичних й ідеолоґічних засадах, радянське керівництво або тупо брало участь у буржуазних фестивалях (Канни, Венеція) і тішилось ганебному отриманню «Оскара» радянськими фільмами, або відтворювало у себе вдома фестивалі і конкурси за західною схемою та з опорою на буржуазну (а у випадку балєту — навіть на добуржуазну!) естетику. А між тим кожна презирлива відмова від Нобелівської премії або від «Оскару» — відмова вмотивована, як від недостатньо інтелєктуальних і недостатньо культурних нагород — могла би завдати і, безумовно, завдала би великої шкоди репутації цих буржуазних інституцій.

Якщо вже, як пише Тиса, інформаційна війна — то високого ґатунку й, що називається, на повну котушку! Щоб усе було як у 1960-ті, коли кожен латиноамериканський письменник, що поважав себе, мріяв, аби його видали на Кубі, а гаїтяни, суринамці, мартінікци і гайанці — так само, втім, як і ліві північноамериканці — вчили еспанську мову. Так, як це було колись — в 1920-ті — на початку 1930-х років — з російською мовою.

Мене не переконує приклад з Едвардом Саїдом. По-перше, Саїд для свого середовища — виняток. Так само, як, наприклад, Чомський. Винятки не спростовують, а підтверджують правила. По-друге, Саїд — взагалі абсолютно нетиповий випадок: він лише формально вважався палестинцем (і сам себе усвідомив палестинцем дуже пізно — після «шестиденної війни»), походив з дуже багатої космополітичної протестантської родини, у якій між собою говорили по-анґлійськи (по-арабськи — тільки з прислугою), здобув европейську освіту, жив до виїзду в «перший світ» не в Палестині, а в Єгипті (в Каїрі) тощо. По-третє, я зовсім не є палким шанувальником Саїда: у його текстах мені бракує клясової аналізи, марксистської методолоґії. Я і взагалі-то не любитель «postcolonial studies», шо вони стали модними у нашій ліво-постмодерністській тусовці, — і через цю моду люди з кола «Вуличного університету» і ДСПА готові із захопленням слухати навіть відверто шарлатанську маячню Мадіни  Тлостанової, яка закликає замінити «колоніялістський» і «евроцентристський» науковий підхід «глибинами внутрішніх прозрінь» індіянських шаманів. Саме неволодіння науковою методолоґіює і підводить Саїда: дійшовши, наприклад, в палестинському питанні до абсолютно вірного висновку (а саме, що виходом з близькосхідного глухого кута може бути тільки створення єдиної палестино-ізраїльської багатонаціональної та багатоконфесійної світської держави з рівними правами для всіх), він, одначе, робить принципову помилку, відмовляючись вважати сіоністських переселенців у Палестині колонізаторами. Хоча очевидно, що масова сіоністська колонізація Палестини нічим не відрізняється від масової французької колонізації Алжиру або масової анґло-бурської колонізації Південної Африки. Тому Саїд сильно поступається Францу Фанону, котрий, володіючи методолоґією, зміг піддати аналоґічні ситуації науковій аналізі. До речі, те, що ми знаємо Саїда (який писав по-анґлійськи) і Фанона (який писав по-французьки), але не знаємо арабомовних авторів, саме свідчить про патолоґічність ситуації, про тріюмф культурного імперіялізму. Хоча завданням лівих, безумовно, є не підпорядкування імперіялізму (у тому числі культурному), а опір йому. По-четверте, і Саїд, і Фанон померли, вони належать до покоління, що пішло. Хотілося б подивитися не на заслужених небіжчиків, а на нові кадри. По-п’яте, піднатужившись, можна знайти завідомо більшу кількість цікавих імен (не одного Саїда) — з тих, хто пише на імперських мовах, — але все це будуть одиниці, ластівки, що не роблять весни, самотні вовки. Не можна ставити на ізольованих одинаків. Тим більше — одинаків, що ведуть ар’єрґардні бої.

Ось питання про черговість приєднання країн периферії до світового революційного процесу — це серйозне питання. Особливо воно цікаве, зрозуміло, для нас, жителів «нової периферії», тобто пострадянських країн. Чому я вважаю, що «нова периферія» приєднається до світового революційного процесу на периферії останньою, я у «Світовій революції-2»[8], як мені здається, виклав досить докладно. Р.Тиса ставить під сумнів цей проґноз (не для всіх країн «нової периферії», а лише для найбідніших, відносячи до них і Україну). При цьому саме бідність (себто, насправді, не бідність сама по собі, а посилення соціяльного гніту) є у нього у відповіді єдиним чинником, від якого залежить швидкість революціонізації населення[9].

Я з цією лоґікою погодитися не можу. І не тільки через те, що самі по собі дані ВВП на душу населення в ґлобалізованій економіці — ненадійний показник (оскільки доходи фіксуються там, де платяться податки), а зазначені Р.Тисою «найбідніші» країни метрополії, дійсно, знаходяться на межі напівпериферії (вони всі об’єднані одними і тими ознаками: пізнім приєднанням до «европейської сім’ї»; пізнім — у нас на очах — переходом від експорту робочої сили до її імпорту; ще недавнім ввезенням, а не вивезенням виробництва, а якщо говорити про Ґрецію, Еспанію та Портуґалію, то й відносно недавнім звільненням від фашистських диктатур), тобто становлять окрему катеґорію країн «першого світу». Але в першу чергу через те, що для мене це — давно вирішене на теоретичному рівні питання. Цьому питанню присвячений мій доволі старий і доволі великий текст «Про „безмовний народ” і „соціяльний вибух, якого все немає й немає”»[10]. Там я зібрав, узагальнив і проаналізував велику кількість фактичного матеріялу зі світової історії, що підтверджує виняткову недостатність одного тільки масового зубожіння — в тому числі й позамежного — для загострення соціяльної боротьби. Там же зазначені й деякі причини, що блокують наростання такої боротьби навіть за наявности такого жахливого зубожіння, яке мало б прямо підштовхувати до опору.

Але нас цікавить навіть не соціяльний протест взагалі, не просто загострення клясової боротьби. Ми в даному випадку дискутуємо про соціяльну революцію. Отже, треба просто згадати лєнінську характеристику революційної ситуації.[11] Ось до Лєніна я Р.Тису і відсилаю. Більше того, я можу нагадати, що, за Лєніним, в революції істнують об’єктивні передумови і суб’єктивні, об’єктивні чинники й суб’єктивні. І суб’єктивні ніяк безпосередньо не залежать від рівня убогости населення. До числа таких суб’єктивних чинників належить наявність революційного суб’єкту (як соціяльного — революційних кляс чи верств, так і політичного — революційних орґанізацій), причому для успіху революції необхідно, аби політичний революційний суб’єкт міг виконувати по відношенню до соціяльного революційного суб’єкту керівну функцію, по-перше, й адекватно оцінював ситуацію та свої дії, по-друге (себто був би озброєний працездатною, не ілюзорною, а бажано науковою теорією). Без суб’єктивних передумов і суб’єктивного чинника революція приречена на поразку та, більше того, ймовірно, що без їхньої наявности революційна ситуація взагалі не перейде в революцію. А останній із зазначених пунктів (про теорію), як неважко зауважити, знаходиться у певному (хоча і не абсолютному — при діялєктичному, а не механістичному підході) протиріччі з наростанням злиднів: чим сильніша бідність і злидні, тим менше (з багатьох причин) у пригноблених можливости отримати доступ до знань, до освіти, тим складніше створити та розповсюдити працездатну революційну теорію. Власне, неоліберальні контрреформи у царині освіти, що активно проводяться зараз у країнах «нової периферії», включаючи Росію і Україну (горезвісна «Болонка»), саме і спрямовані на те, аби максимально погіршити якість освіти для широких верств населення і перекрутити її зміст таким чином, аби нові покоління були тотально соціяльно-ідеолоґічно дезорієнтовані, не могли зрозуміти, в чому полягають їхні соціяльні, клясові, колєктивні інтереси та якими методами можна й потрібно за ці інтереси боротися.

Процеси, що відбуваються у галузі освіти в пострадянських республіках і в країнах Латинської Америки (наприклад, у Венесуелі, Болівії, Бразилії, Нікараґуа), прямо протилежні: у нас — деґрадація, у них — розвиток. Так що немає ніякої випадковости у тому, що їхні країни —  в аванґарді революційного процесу, а наші — в аванґарді контрреволюційного.

До речі, у нас перед очима є приклади соціяльних вибухів у 1990-их та 2000-их у найбільш зубожілих країнах Східної Европи — в Албанії та Молдові. І ніяких лівих до влади ці соціяльні вибухи не привели (не кажучи вже про соціяльні революції), радше навпаки.

Ба більш, в період між написанням відгуку Р.Тиси на «Світову революцію-2» і написанням мною цієї відповіді в Кирґизії вибухнула друга за рахунком «тюльпанова революція». Звичайно, такі події слід вітати — хоча би як приклад набуття нехай стихійного і «плєбейського», але досвіду клясової боротьби. Особливо, якщо виявиться достовірною інформація, що зубожілі маси, які вийшли на вулиці 2010 року, вже краще розуміють свої інтереси і навіть вимагають націоналізації приватизованої кляном Бакієва власности. І можна лише пошкодувати, що ні п’ять років тому, ні тепер стихійної самоорґанізації не вистачило навіть на те, щоб показово розвішати на стовпах клян Акаєва і клян Бакієва — для науки всім иншим приватизаторам[12]. Але й тоді, й тепер відсутність того суб’єктивного чинника, про який йдеться вище, не дала піднятися цим стихійним народним повстанням до соціяльної революції, вирватися із замкненого кола зміни одного кляну иншим, одного політичного режиму — иншим, близьким чи прямо аналоґічним.

Залишаються два пункти (до речі, тісно взаємопов’язані), що викликають питання у Р.Тиси — і він прямо про це пише: питання про те, «хто очолить революції на периферії — промисловий пролєтаріят, селяни або, можливо, „нова інтеліґенція” („кляса найманих працівників розумової праці”), про яку Тарасов писав у своїй статті „Суперетатизм і соціялізм” (1996)»[13] і питання про розведення понять «антибуржуазна революція» і «соціялістична» та місце антибуржуазних суперетатистських революцій в історичному процесі.

Щодо першого питання, то достатнім буде звернутися безпосередньо до тексту «Суперетатизму і соціялізму», щоби побачити, що там йдеться за «нову інтеліґенцію» як революційний суб’єкт в соціялістичній революції (а не в суперетатистській)[14]. При цьому маю підкреслити — оскільки я бачу з инших відгуків, що це не всім зрозуміло[15], — що я принципово розрізняю інтеліґенцію (соціяльне явище) й інтелєктуалів (соціяльну верству або навіть клясу), і революційним суб’єктом соціялістичної революції може бути тільки інтеліґенція — як аґент майбутнього (безклясового) в сьогоденні (клясовому). Я про це докладно писав у роботі «Про „священних корів”, „всеросійські ікони” і вічно п’яних „ґарантів демократії”»[16]. Инша справа, що об’єктивний процес розвитку продуктивних сил, що він збільшує вагу і ролю інтелєктуальної праці, змусить формуватися інтеліґенцію все більше і більше з числа працівників розумової праці — особливо за суперетатизму, особливо за свідомої політики революційної влади, спрямованої на подолання простої та важкої фізичної праці й на розвиток наукового сектора, автоматизації, роботизації і комп’ютеризації.

Цікаво, що Р.Тиса ставить питання не про те, хто буде основною масовою силою революцій на периферії, а хто очолить такі революції. Між тим це питання — на прикладі всіх відомих нам самостійних суперетатистских революцій — я вже розбирав 2002 року в своїй відповіді Борису Іхлову, в тексті під назвою «Свій своя не познаша»[17]. І абсолютно у всіх випадках виявилося, що ці революції очолювала революційна інтеліґенція[18]. Між иншим, і основною масової силою всіх самостійних суперетатистских революцій в усіх випадках — за винятком Росії — ставало, як я показав у тій самій роботі, селянство, але не просто селянство, а селянство тимчасово деклясоване, що стало попередньо на кілька років салдатами (та/або партизанами). Що зовсім не дивно — з урахуванням того, що всі ці революції відбувалися в країнах периферії, де пролєтаріят був нерозвинений і де самі суперетатистскі революції змушені були вирішувати питання революцій буржуазних (в першу чергу — аґрарне питання). Єдиним винятком була революція в Росії, де поряд із салдатами (себто в основному тимчасово деклясованими селянами) основною масовою силою виступав міський пролєтаріят — але, як я вже зазначав, не весь пролєтаріят, а лише частина його, причому та частина, яка була орґанізована (юридично або фактично) в революційні партії, тобто, за Ґрамші, опинилась у стані «орґанічної інтеліґенції»[19]. Сьогодні можу додати, що такий — пролєтарський — характер революція носила тільки до того часу, поки в країні не розгорнулася (навесні 1918 року) повномаштабна громадянська війна, яка змінила характер революції з пролєтарського на селянський (що було цілком природно в селянській країні). Більшовики, хоч там що вони говорили до того про громадянську війну (починаючи з відомого гасла Лєніна «Перетворимо війну імперіялістичну на війну громадянську!»), безумовно, не були готові до такого повороту подій і тим більше не очікували, що громадянська війна набуде такого всеосяжного та затяжного характеру (і, до речі, що вона по суті викосить саме свідомих пролєтарів — тих самих «орґанічних інтеліґентів», а також значною мірою й саму революційну інтеліґенцію). Себто під час Громадянської війни 1918-1921 років уже і Росія перестала бути винятком із загального правила. Ймовірно, до речі, що зміна характеру (за рушійною силою) революції заклало матрицю майбутніх суперетатистских революцій, оскільки остаточно (на додаток до инших об’єктивних причин) прирекло Росію на суперетатизм: селянська революція, відновивши де-факто владу громади (всупереч цілям і Столипіна, і більшовиків), відновила й звичні для громади соціяльні (себто етатистські) стосунки[20]. Одночасно зі зміною характеру революції неминуче (з тих же причин) змінювався і характер (склад) більшовицької партії: з интеліґентсько-робітничої вона стала швидко перетворюватися на переважно селянсько-чиновницьку (дрібнобуржуазну) — з усіма неминучими наслідками (я маю на увазі термидоріянський переворот 1927-1937 років)[21].

Показово, до речі, що всі инші пролєтарські революції — у Німеччині, Угорщині, Фінляндії, Австрії, Еспанії, Чилі — зазнали поразки (а, наприклад, в Італії революційна ситуація так і не вилилася в справжню революцію). І в даному випадку буде некоректно посилатися на іноземну інтервенцію як на переважний (Фінляндія, Угорщина) або найважливіший (Еспанія) фактор: Російська революція так само зіткнулася з іноземною інтервенцією, але перемогла (а в наступних селянських за характером суперетатистських революціях іноземна інтервенція взагалі стала чи не обов’язковим явищем: і в Китаї, і в Індокитаї, і на Кубі, і в Нікараґуа, і в Анґолі, і в Етиопії).

Р.Тиса пише далі: «Для мене як для людини, що звикла ототожнювати поняття «антибуржуазний» і «соціялістичний», поділ їх на два окремі етапи історичного розвитку виглядає новаторським. Втім, їхня послідовність і сам момент поділу нагадують розбивку на два етапи побудови безклясового суспільства, як про це говорили в Радянському Союзі, себто спочатку соціялізм, а після — комунізм. У цьому відношенні не зовсім ясно, чи доповнюється тепер ця схема новим елєментом — суперетатизмом, що стає в ній на перше місце й передує соціялізму»[22].

Проте нічого особливо складного в понятті революції з префіксом «анти» немає. Подібні явища історія вже бачила. Скажімо, селянські війни були невдалими (або навіть вдалими — у випадку Китаю) антифеодальними революціями. Але чи можемо ми назвати їх буржуазними (нехай навіть і невдалими)? Зовсім не обов’язково — а, як правило, свідомо не можемо. Чи можемо найбільші та найвдаліші повстання рабів (що призвели до успіху або тимчасового успіху — як у Китаї, в Мессенії або на Сицилії) назвати антирабовласницькими революціями? Думаю, так. Чи ставали через це вони феодальними? Безумовно, ні. Нарешті, світова історія показує, що взагалі є тенденція зміни всіх етатизмів (і етатизму-I, паралельного рабовласництву, і етатизму-II, паралельного феодалізму, і етатизму-III, паралельного капіталізму[23]) паралельними їм суспільними устроями, заснованими на приватній власності. Це, безумовно, пов’язано з утворенням всередині етатистських суспільств привілейованих верств (бюрократій), що вони з часом починають усвідомлювати свої колєктивні інтереси і той факт, що ґарантований захист таких інтересів можливий лише за умови переходу від державної власности до приватної. Кожен такий перехід (незалежно від його зовнішньої форми) ми маємо право назвати соціяльною революцією, адже він змінює один суспільно-економічний лад иншим. Більш того, в Китаї, судячи з усього (питання потребує ретельнішого вивчення) мали місце неодноразові переходи від етатизму до ладу, заснованого на приватній власності, і назад (наскільки можна судити, це збігалось зі змінами династій).

Тобто реальний історичний процес, безумовно, складніший за ті свідомо й несвідомо вульґаризовані «марксистські» схеми, до яких ми всі звикли.

І безумовно суперетатизм (етатизм-III) не виконує функцію соціялізму у сталінській схемі «соціялізм — комунізм». Як неважко з’ясувати зі статті «Суперетатизм і соціялізм»[24], я в принципі заперечую науковість і обґрунтованість цієї схеми. Ба більше, суперетатизм (етатизм-III), це — зовсім не перша фаза якогось ладу (як у випадку з соціялізмом, який — за сталінською схемою — це «перша фаза» комунізму). Суперетатизм взагалі не має ніякого стосунку до комунізму — хіба як попередній лад (але в такому разі до комунізму мають стосунок всі суспільно-економічні лади). Зате суперетатизм (етатизм-III) має прямий стосунок, по-перше, до всіх попередніх етатизмів (за формою власности), а по-друге, до капіталізму (за способом виробництва).

Далі Р.Тиса запитує: «… яка революція чекає країни капіталістичного центру у випадку перемоги на периферії антибуржуазних (суперетатистських) революцій. Чи буде це революція суперетатистська, і який у ній історичний сенс, якщо вірно те, що суперетатизм є «парним і в справжньому смислі слова альтернативним капіталізму (альтернатива, нагадую, — це вибір із двох і більше рівних варіянтів) у рамках одного — індустріяльного — способу виробництва», а капіталізм у них уже є? Або, оскільки революція в країнах капіталістичного центру стане завершальним етапом світової революції, а світова революція буде соціялістичною, вона буде соціялістичною? … якщо прийняти, що Велика Жовтнева Соціялістична революція була не соціялістичною (оскільки лад, побудований після її перемоги, був не соціялістичним, а суперетатистським), а антибуржуазною, тоді який характер матиме революція в колишніх республіках СРСР, якщо й коли вона в них відбудеться? Знову антибуржуазною, що веде до побудови нового варіянту суперетатизму (суперетатизму на якісно новому рівні?), чи вже соціялістичною?»[25].

Вважаю, що хоча ми говоримо про світову революцію, то лише тому, що без такого підходу і такої мети революції в окремих країнах втратять сенс й історичну перспективу. Технічно ж самі революції будуть відбуватися саме в окремих країнах, поступово складаючись у революцію світову. І ці революції матимуть характер суперетатистский і породжуватимуть суперетатизм — поки не складеться світовий суперетатизм, себто по-справжньому світове господарство (чимдалі більш неринкове) і світова держава (що вона все більше і більше робитиме абсурдним істнування держави).

Тиса запитує: який історичний сенс в заміні одного ладу всередині індустріяльного способу виробництва (капіталізму) иншим (суперетатизмом) — особливо у випадку метрополій? По-перше (і головне), історичний сенс цієї дії в тому, що неможливо перейти до комунізму безпосередньо від капіталізму. Це вже клясики розуміли (коли говорили про перехідний період — період диктатури пролєтаріяту), а ми це розуміємо набагато краще, маючи перед очима невдалий досвід спроби такого переходу.

Для переходу до комунізму треба спочатку подолати індустріяльний спосіб виробництва. Світовий розвиток продуктивних сил поки ще не дійшло до цієї стадії. Більше того, ми бачимо, що капіталізм і не здатний стихійно зробити це, оскільки правлячі кляси сьогоднішнього капіталізму (на відміну від капіталістів XIX століття) вже знають про те, які загрози їх очікують на шляху розвитку економічних і суспільних відносин, — і цілком свідомо намагаються запобігти цим загрозам. Тому ми сьогодні маємо справу не зі справжнім подоланням індустріяльного способу виробництва, а всього лише з винесенням індустрії з «першого світу» у «третій» (винесенням, що супроводжується пропаґандистським галасом про «постіндустріялізм»). Справжнє постіндустріяльне виробництво може бути створене (хай навіть у загальних рисах) лише таким суспільним ладом, який не буде орієнтований на отримання прибутку. Як ми знаємо з досвіду, на отримання прибутку може не бути орієнтований саме суперетатизм (етатизм-III). У змаганні з капіталізмом за економічними правилами капіталізму це — слабкість суперетатизму (недостатня — за капіталістичним мірилом — економічна ефективність, «марнотратство»). Але з точки зору подолання індустріяльного способу виробництва це — його перевага.

Історичний сенс суперетатизму полягає також у тому, що людина, яка вийшла безпосередньо з капіталістичного суспільства, не здатна побудувати комунізм (соціялізм). Весь її індивідуальний і суспільний досвід, вся її психолоґія (індивідуальна і суспільна), вся її мораль (індивідуальна і суспільна) протидіють цьому! Лише абсолютна меншість людей капіталістичного суспільства здатна думати, відчувати та поводитися так, як вимагається від людей комуністичного (соціялістичного) суспільства, — і те, зрозуміло, не стовідсотково. Выдтак, потрібен тривалий період свідомого виховання иншої людини — людини, позбавленого капіталістичного досвіду індивідуальних і суспільних відносин, капіталістичної психолоґії, капіталістичної моралі. Потрібен період виправлення, соціяльної терапії. Капіталістичне суспільство — хворе суспільство. Не буває хворого суспільства, що складається зі здорових людей. Суспільство тому й хворе, що — в результаті суспільних відносин, що деформують і руйнують особистість, — воно перетворюється на таке, що складається переважно з психолоґічно і морально деформованих, зруйнованих і напівзруйнованих, хворих, скалічених, патолоґічних індивідів[26]. Подолати це можна тільки цілеспрямованими та невпинними діями влади — і тому сам суперетатизм буде починатися, безумовно, як революційна диктатура (Маркс з його ґеніяльним теоретичним чуттям зрозумів це, хоча й назвав — зі зрозумілих причин — «диктатурою пролєтаріяту»): виправити хворе суспільство без примусу неможливо — у тому числі й через те, що таке виправлення зіткнеться з опором (у тому числі запеклим, у тому числі колєктивним) тих, хто хворий, спотворений і не хоче ні мінятися сам, ні аби змінювалися у невигідний йому бік оточуючі. Врешті-решт, ми всі стикалися з диктатом (у тому числі силовим) з боку міщанського оточення. Такий диктат можна нейтралізовати тільки силою, а придушити тільки силою влади.

До того ж історичний сенс суперетатистских революцій для країн метрополії буде полягати в ліквідації їх паразитичного статусу, у зрівнянні всіх країн і всіх зон світової економіки. Оскільки лише за таких умов можна буде вести мову про постекономічне розвитку (нагадаю, що комунізм (соціялізм), це — за визначенням, постекономічна суспільна формація).

І, нарешті, про назву. Р.Тиса назвав свій відгук так: «Зруйнувати капіталізм ззовні». Моя відповідь називається «Зруйнувати капіталізм зсередини». Це не випадково. Істнує, як відомо, точка зору, згідно з якою капіталізм метрополії і капіталізм периферії — це два різні капіталізми, тобто два різні суспільні лади, що функціонують за різними законами. Цієї точки зору дотримується, наприклад, Ю.І.Сємьонов[26]. Як на мене, ця точка зору є поверхневою та неарґументованою. Капіталізм, це — лад, заснований на індустріяльному способі виробництва, приватній власності на засоби виробництва, перетворенні робочої сили на товар і виробництві товару на ринок. Ці основні та обов’язкові характеристики притаманні капіталізму і в країнах метрополії, і в країнах периферії. Немає різних капіталізмів, є один світовий капіталізм. Капіталізм взагалі завжди істнував у схемі «метрополія — периферія», оскільки внутрішніх ресурсів метрополії ніколи не вистачало для капіталістичного розвитку.

Капіталізм не можна зруйнувати ззовні — в буквальному сенсі слова. Для цього треба, щоб з ним боролися інопланетяни. Навіть при вибуванні — в результаті суперетатистських революцій — з капіталістичної економіки однієї країни за иншою ми все одно матимемо руйнування капіталізму зсередини (просто по частинах). Думати інакше — це повертатися до сталінської імперської, себто несоціялістичної і недіялєктичної концепції «конфлікту двох соціяльних систем» — концепції, яка вже довела свою вбогість.

Втім, мені здається, Р.Тиса і сам це розуміє. Просто він невдало висловився.

4-25 травня 2010 р.

Примітки

[1] Левая политика (Москва). №10-11 (2010). С. 23-24 (https://vpered.wordpress.com/2010/04/19/tysa-destroy-capitalism).

[2] Там саме. С. 18 (https://vpered.wordpress.com/2010/04/16/tarasov-worldrevolution-2).

[3] Це добре видно на прикладі французької СОВАМАР («Панар»). Те, наскільки серйозно слідкують в метрополії за місцем виробництва й асортиментом військового та напіввійськового автопрому, легко з’ясувати, скажімо, із аналізи політики автомобільних відділів «BAE Systems», котрі (якщо знехтувати досвідом виробництва у расистській ПАР для потреб режиму апартхейду) тільки нещодавно ризикнули «випустити з рук» виробництво тільки однієї моделі й тільки поліцейського бронеавтомобілю — перенести його в Індію (і навіть це пояснюється політичними причинами: гострою потребою у швидкому виробництві та швидкому ремонті техніки, що вона стала необхідною для боротьби з наксалітами). Див. http://www.mahindra.com/Admin/tmpupload/Defense%20Land%20Systems%20India%20Unveils%20Mine%20Protected%20Vehicle.pdf

[4] Нагадаю всім добре відому історію, як Росію, представлену в даному разі «Сбербанком», вибили з купівлі «Опеля».

[5] Левая политика (Москва). №10-11 (2010). С. 25 (https://vpered.wordpress.com/2010/04/19/tysa-destroy-capitalism).

[6] Там саме. С. 61.

[7] 2007 року Р.Унґер, щоправда, взяв відпуску в Гарварді, аби обійняти посаду міністера стратеґічного розвитку в уряді Лули (менше, ніж на міністера, він, зрозуміло, не погодився б!). Показово, що коли два роки по тому адміністрація Гарварду заявила, що не може далі продовжити його відпустку, Унґер тут же покинув пост міністера і повернувся до університету.

[8] Левая политика (Москва). №10-11 (2010). С. 20 (https://vpered.wordpress.com/2010/04/16/tarasov-worldrevolution-2).

[9] Там саме. С. 25-26 (https://vpered.wordpress.com/2010/04/19/tysa-destroy-capitalism).

[10] Россия XXI. 1996. №5-6. С. 31-50; Русский исторический журнал. Т. III. 2000. №1-4. С. 469-487 (http://saint-juste.narod.ru/tutchev.htm).

[11] Див.: Ленин В.И. Полное собрание сочинений. Т. 26. М., 1973. С. 218-219.

[12] Я ніколи не забуду страшний репортаж Бі-бі-сі про кирґизських дітей, які розривали нори польових гризунів і грабували їхні запаси — тому що діти не мали й цього! За це всю політичну клясу Кирґизії можна сміливо страчувати без суду й слідства — і можна навіть в особливо жорстокий спосіб.

[13] Левая политика (Москва). №10-11 (2010). С. 24-25 (https://vpered.wordpress.com/2010/04/19/tysa-destroy-capitalism).

[14] Свободная мысль. 1996. №12. С. 93-94 (http://saint-juste.narod.ru/se.htm) (https://vpered.wordpress.com/2010/04/13/tarasov-superetatism).

[15] Див., наприклад: Левая политика (Москва). №10-11 (2010). С. 45.

[16] Див.: Альтернативы. 2001. №1. С. 147-183 (http://saint-juste.narod.ru/kosukhinu.htm).

[17] Рабочий вестник (Пермь). №52; Тарасов А.Н. Революция не всерьез. Штудии по теории и истории квазиреволюционных движений. Екатеринбург, 2005. С. 392-408.

[18] Додам сьогодні, що інтелєктуали в масі своїй сьогодні опинилися поза революцією — і або (у меншости) виступили як прямі контрреволюціонери, або (у більшости) боягузливо бігли за кордон, завдаючи, до речі, тим самим серйозної шкоди економікам своїх країн, позбавляючи їх кваліфікованих кадрів.

[19] Рабочий вестник (Пермь). №52; Тарасов А.Н. Зазн. твір. С. 398.

[20] З одного боку, громада була ворожа до держави (як до свого вічного експлоататора) — в будь-якому її варіянті: і в білому, і в червоному — і проголошувала їй війну, щойно держава починала тиснути на громаду; з иншого — громада традиційно тільки з державою й погоджувалась мати справу. Тобто відома точку зору, буцімто селянська вольниця (найбільш відомим проявом якої була махновщина), це — саме ідеал дрібного сільського буржуа — це селянська утопія (в буденному сенсі слова, себто «царство боже на землі»), а ідеалом селянина (дрібного сільського буржуа) була «добра» та слабка держава (себто така, з якою можна розмовляти якщо не з позиції сили, то хоча б на рівних). Тому, вводячи неп, себто капітулювавши перед селянством, більшовики прирекли на поразку махновщину: отримавши своє, дрібний сільський буржуа втратив інтерес до політичної боротьби.

[21] Наскільки я знаю, першим, хто зрозумів, що у Росії слідом за пролєтарською розгорнулась і селянська революція, був М.Н.Покровський. Див.: Покровский М.Н. Контрреволюция за 4 года. М., 1922. С. 4. Тобто Т.Шанін та В.П.Данілов, що активно просувають в теперішній час свою концепцію «селянської революції», м’яко кажучи, мали попередників — і ці попередники розуміли суть і деталі ситуації краще і за Шаніна, і за Данілова (оскільки ті винайшли якусь перманентну «Селянську революцію в Росії 1902-1922 років». Див.: Великий незнакомец. Крестьяне и фермеры в современном мире. Хрестоматия. М., 1992. С. 314-320; Крестьянское восстание в Тамбовской губернии в 1919-1921 гг. «Антоновщина». Документы и материалы. Тамбов, 1994. С. 5-6).

[22] Левая политика (Москва). №10-11 (2010). С. 26 (https://vpered.wordpress.com/2010/04/19/tysa-destroy-capitalism).

[23] Коротко про цю концепцію див. у статті «Опять тупик» (Пушкин. №-4. С. 121-125; http://www.russ.ru/pushkin/Opyat-tupik).

[24] Див.: Свободная мысль. 1996. №12. С. 87 (http://saint-juste.narod.ru/se.htm). Докладніше питання про немарксистський характер схеми «двох стадій» я розібрав у статті «Мало читать Маркса. Его надо еще ПОНИМАТЬ» (http://saint-juste.narod.ru/shapinov.htm).

[25] Левая политика (Москва). №10-11 (2010). С. 26 (https://vpered.wordpress.com/2010/04/19/tysa-destroy-capitalism).

[26] Слід віддати належне Фромму, який багато зробив для розуміння та пояснення цього своїми роботами «Шляхи з хворого суспільства» (див.: Проблема человека в западной философии. Сборник переводов с английского, немецкого, французского. М., 1988. С. 443-482), «Здорове суспільство» (див.: Фромм Э. Мужчина и женщина. М., 1998. С. 127-452) та «Із полону ілюзій» (см.: Фромм Э. Душа человека. М., 1992. С. 299-374), а також Карен Горні з її «Невротичною особистістю нашого часу» (см.: Хорни К. Невротическая личность нашего времени. — Самоанализ. М., 1993. С. 7-220).

[27] Див.: Семенов Ю.И. Введение во всемирную историю. Вып. 3. М., 2001. С. 137–143; його ж. Философия истории. Общая теория, основные проблемы, идеи и концепции от древности до наших дней. М., 2003. С. 488–490. Сємьонов сповідує, без перебільшення, крайню точку зору: у нього капіталізм центра (який він називає «ортокапіталізмом») і капіталізм периферії (який він називає «паракапіталізмом») — це не просто два різні лади, але й два різні способи виробництва. Щоправда, ніяких доказів цього свого постуляту Сємьонов не наводить.

З російської переклав Роман Тиса

Advertisements

1 Response to “Зруйнувати капіталізм зсередини. Відповідь Роману Тисі”


  1. 1 Admin 18/10/2010 о 03:00

    Про цілком невірні та небезпечні конструкції т. Тиси а-ля “нація-буржуа” та “нація-пролетар” т. Тарасов абсолютно вірно пише. Я про це т. Тисі ще рік тому казав. Але ж, здається, змін в цьому питанні тут вже не буде, нажаль… Це, навіть не правомаоістська конструкція, а лівофашистська :(((

    Олег Верник


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Червень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра   Вер »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: