В.І. Лєнін
Товариші, я обмежуся лише коротким вступом, а далі тов. Марінґ, секретар нашої комісії, подасть вам докладну доповідь про ті зміни, що ми зробили в тезах. Після нього візьме слово тов. Рой, що формулював додаткові тези. Комісія наша ухвалила одноголосно, як початкові тези зі змінами, так і додаткові. Таким чином нам удалося дійти повної одностайности в усіх найважливіших питаннях. Тепер зроблю декілька коротких зауважень.
Поперше, що є найважливіша, основна ідея наших тез? Ріжниця між гнобленими і гнобительськими народами. Ми підкреслюємо цю ріжницю — у протилежність II Інтернаціоналові і буржуазній демократії. Для пролетаріяту й Комуністичного Інтернаціоналу особливо важить в епоху імперіялізму констатувати конкретні економічні факти і підчас розв’язання всіх колоніяльних і національних питань виходити не з абстрактних тверджень, а з явищ конкретної дійсности.
Характерна риса імперіялізму є в тім, що ввесь світ, як ми це бачимо, поділяються нині на велике число гноблених народів і мізерне число народів гнобительських, що посідають колосальні багатства й могутню військову силу. Величезна більшість, що нараховую понад мільярд, дуже ймовірно, мільярд з чвертю чоловіка, якщо ми рахуватимем чисельність усього населення землі рівною одному й трьом чвертям мільярда, себто близько 70% населення землі, належить гнобленим народам, що або пробувають у безпосередній колоніяльній залежності, або належать до окраїнних колоніяльних держав, як, напр., Персія, Туреччина, Китай, абож, бувши переможені армією великої імперіялістичної держави, за угодами опинилися в залежності від неї. Ця ідея ріжниці, поділу народів на гнобительських і гноблених проходить через усі тези, не тільки через перші, що з’явилися з моїм підписом і були надруковані раніше, а й черви тези тов. Роя. Останні написано головним чином з погляда становища Індії і ін. великих народностей, гноблених Англією і в цьому полягає їхнє найважливіше значіння для нас. /322/
Друга провідна думка наших тез в тім, що за нинішнього світового становища, після імперіялістичної війни, взаємини народів, всю світову систему держав зумовлюю боротьба невеликої групи імперіялістичних націй з радянським рухом і радянськими державами, що на чолі у них стоїть Радянська Росія. Якщо ми це випустимо з ока, то не зможемо поставити правильно ні одного національного чи колоніяльного питання, хоча б мова йшла про найвіддаленіший куток світу. Тільки ставши на цю точку погляду, комуністичні партії можуть правильно поставити будь-яке політичне питання, що стосуються до цивілізованих чи відсталих країн, і дати відповідь на це питання.
Потретє, мені хотілося б особливо підкреслити питання про буржуазно-демократичний рух у відсталих країнах. Якраз це питання викликало деякі розбіжності. Ми сперечалися про те, чи буде лринципіяльно й теоретично правильною річчю заявити, що Комуністичний Інтернаціонал і комуністичні партії повинні підтримувати буржуазно-демократичний рух у відсталих країнах, чи ні; в результаті цієї дискусії ми дійшли до одноголосної ухвали того, щоб замість «буржуазно-демократичного» руху говорити про націоналістично-революційний рух. Не підлягав ні найменшому сумнівові, що всякий націоналістичний рух може бути лише буржуазно-демократичним, бо головна маса населення у відсталих країнах складаються з селянства, що є представником буржуазно-капіталістичних відносин. Було б утопією думати, що пролетарські партії, коли вони взагалі можуть і виникнути в таких країнах, зможуть, не пробуваючи в певних відносинах до селянського руху, не підтримуючи його на ділі, провадити комуністичну тактику й комуністичну політику в цих відсталих країнах. Але тут роблено заперечення, що, коли ми будемо говорити про буржуазно-демократичний рух, то зітреться І будь-яка ріжниця між реформістським і революційним рухом. А тимчасом ріжниця ця за останній час у відсталих і колоніяльних країнах виявилася з повною виразністю, бо імперіялістична буржуазія всіма силами намагаються прищепити реформістський рух і серед гноблених народів. Між буржуазією експлуататорських і колоніяльних країн сталося певне зближення, і дуже часто — гледи, навіть у більшості випадків — буржуазія гноблених країн, хоч вона й підтримую національні рухи, в той же час у згоді з імперіялістичною буржуазією, себто вкупі з нею, бореться проти всіх революційних рухів і революційних кляс. В комісії це було незбито доведено, і ми визнали за єдино правильне взяти під увагу цю ріжницю й майже скрізь замінити вираз «буржуазно-демократичний» виразом «націоналістично-революційний». Сенс цієї заміни той, що ми, як комуністи, лише у тих випадках повинні і будемо підтримувати буржуазні /323/ визвольні рухи в колоніяльних країнах, коли ці рухи дійсно революційні, коли представники їх не будуть перешкоджати нам виховувати й організовувати в революційному дусі селянство й широкі маси експлуатованих. Коли ж нема в наявності і цих умов, то комуністи повинні в цих країнах боротися проти реформістської буржуазії, до якої належать і герої II Інтернаціоналу. Реформістські партії вже існують у колоніяльних країнах, і подеколи їхні представники називають себе соціяль-демократами і соціялістами. Згадану ріжницю проведено тепер в усіх тезах, і я гадаю, що завдяки цьому нашу точку погляду формульовано тепер далеко точніше.
Далі я хотів іще зробити зауваження про селянські Ради. Практична робота російських комуністів у колоніях, що належали раніше царатові, в таких відсталих країнах, як Туркестан і ін., поставила перед нами питання про те, яким чином застосовувати комуністичну тактику й політику в передкапіталістичних умовах, бо найважливішою характерною рисою цих країн є те, що в них панують іще передкапіталістичні відносини, і тому там не може бути й мови про суто-пролетарський рух. В цих країнах майже немає промислового пролетаріяту. Не зважаючи на це, ми й там узяли на себе і повинні взяти на себе ролю керівників. Наша робота показала нам, що в цих країнах доводиться переборювати колосальні труднощі, але практичні результати нашої роботи показали також, що, не зважаючи на ці труднощі, можна збудити в масах прагнення до самостійного політичного думання й до самостійної політичної діяльности і там, де майже нема пролетаріяту. Ця робота була тяжча для нас, ніж для товаришів з західноевропейських країн бож пролетаріят у Росії переобтяжено державною роботою. Цілком зрозуміло, селяни, що пробувають у напівфевдальній залежності, прегарно можуть засвоїти ідею радянської організації і здійснити її на ділі. Ясно також, що гноблені маси, експлуатовані не тільки купецьким капіталом, а й февдалами та державою на февдальній основі, можуть застосовувати цю зброю, цю відміну організації і в своїх умовах. Ідея радянської організації річ проста, і її можна застосовувати не тільки до пролетарських, а й до селянських февдальних та напівфевдальних відносин. Наш досвід у цій царині покищо ще не дуже великий, але дебати в комісії, коли в них брали участь декілька представників колоніяльних країн, довели нам з цілковитою незбитістю, що в тезах Комуністичного Інтернаціоналу неодмінно треба відзначити те, що селянські Ради, Ради експлуатованих, являють собою засіб, придатний не тільки для капіталістичних країн, а й для країн з передкапіталістичними відносинами, і що безумовним обов’язком комуністичних партій та тих елементів, що прилучаються до них, є пропаґанда ідеї селянських Рад, /324/ Рад трудящих скрізь і всюди, і у відсталих країнах, і в колоніях; і там вони повинні намагатися, скільки дозволяють умови, створювати Ради трудящого народу.
Тут перед нами відкривається дуже цікава й важлива царина практичної роботи. Покищо наш спільний досвід щодо цього ще не надто великий, але потроху у нас нагромаджуватиметься чимраз більше й більше матеріялів. Не може бути ніяких суперечок про те, що пролетаріят передових країн може й повинен допомогти відсталим трудящим масам, і що розвиток відсталих країн може вийти зі своєї нинішньої стадії, коли переможний пролетаріят Радянських республік простягне руку цим масам і зможе дати їм підтримку.
Над цим питанням у комісії точилися доволі жваві дебати не тільки в зв’язку з тезами, підписаними мною, а ще більше в зв’язку з тезами тов. Роя, що їх він тут буде обороняти і що до них деякі поправки ухвалено одноголосно.
Постава питання була ось-яка: чи можемо ми визнати за правильне твердження, що капіталістична стадія розвитку народнього господарства є неминуча для тих відсталих народів, які тепер звільнюються і в чиєму середовищі тепер, після війни, спостерігається рух шляхом поступу. Ми відповіли на це питання негативно. Коли революційний переможний пролетаріят розвине серед них систематичну пропаґанду, а радянські уряди вчинять їм допомогу всіма наявними в їхньому розпорядженні засобами, тоді неправильно гадати, що капіталістична стадія розвитку неминуча для відсталих народностей. По всіх колоніях і відсталих країнах ми повинні не тільки створити самостійні кадри борців, партійні організації, не тільки провадити пропаґанду за організацію селянських рад і намагатися пристосувати їх до передкапіталістичних умов, але Комуністичний Інтернаціонал повинен встановити і теоретично обґрунтувати те твердження, що з допомогою пролетаріяту найпередовіших країн відсталі країни можуть перейти до радянського ладу і через певні ступені розвитку — до комунізму, обминувши капіталістичну стадію розвитку.
Які засоби для цього потрібні, — заздалегоди вказати нема змоги. Нам підкаже це практичний досвід. Але встановлено виразно, що всім трудящим масам серед найбільш віддалених народів близькою є ідея Рад, що ці організації, Ради, мають бути пристосовані до умов передкапіталістичного суспільного ладу і що робота комуністичної партії в цьому напрямку повинна початися негайно в усьому світі.
Я ще хотів би відзначити вагу революційної роботи комуністичних партій не тільки в їхній власній країні, але також серед війська, використовуваного експлуататорськими націями, щоб тримати в покорі народності своїх колоній. /325/
Тов. Квелч, з Британської соціялістичної партії, говорив про це в нашій комісії. Він відзначав, що рядовий англійський робітник визнав би за зраду допомагати поневоленим народам у їхніх повстаннях проти англійського панування. Слушно, що настроєна по-джінґоїстському й шовіністичному робітнича аристократія Англії Й Америки являє собою найбільшу небезпеку для соціялізму і наймогутнішу підпору II Інтернаціоналу, що тут ми маємо справу з найбільшою зрадою з боку ватажків і робітників, приналежних до буржуазного Інтернаціоналу. У II Інтернаціоналі теж обговорювали колоніяльне питання. Базельський маніфест теж говорив про це цілковито ясно. Партії II Інтернаціоналу обіцяли чинити революційно, але дійсної революційної роботи та допомоги експлуатованим і гнобленим народам у їхніх повстаннях проти гнобителів ми не бачимо у партій II Інтернаціоналу і, я гадаю, також і серед більшости партій, що виступили з II Інтернаціоналу та бажають вступити в III Інтернаціонал. Ми повинні про це заявити на весь голос, і цього не можна спростувати. Ми побачимо, чи буде зроблено спробу до спростовання.
Всі ці мірковання й лягли в основу наших резолюцій, що, безперечно, надто довгі, але я вірю, що вони все ж будуть корисні і сприятимуть розвиткові й організації дійсно революційної роботи в національному й колоніяльному питаннях, в чім і є наше головне завдання. /326/
26 липня 1920 р.
Джерело: Н. Ленін (В. Ульянов). Твори. Том XXV. 1920. — Харків: Партвидав «Пролетар», 1931. — Стор. 322-326.
Вперед 