Бідність, зубожіння та нагромадження капіталу в світі

Самір Амін

Сьогодні стало модним говорити про бідність та необхідність, якщо не викорінити її, то бодай зменшити її розмір. Це розмови про благодійність в дусі XIX ст., в яких бракує намагання зрозуміти економічні та соціальні механізми, що спричиняють бідність, хоча сьогодні доступні наукові та технічні засоби для її викорінення.

Капіталізм та нове аґрарне питання

Всі суспільства до сучасного (капіталістичного) часу були суспільствами селянськими. Виробництво в них керувалось різноманітними конкретними системами та лоґікою, що відрізняються від систем та лоґіки, яким підпорядковується капіталізм в ринковому суспільстві, таких як максимізація дохідності капіталу.

Сучасне капіталістичне сільське господарство, в тому числі багаті великі сімейні господарства та аґропромислові компанії, веде зараз масовану атаку на виробництво селян у третьому світі. Зелене світло їй дали на засіданні Світової орґанізації торгівлі (СОТ) в листопаді 2001 року в Досі, Катар. Багато хто потерпає від цієї атаки, але в першу чергу її жертвами стають селяни третього світу, що досі становлять половину людства.

В капіталістичному сільському господарстві, що керується принципом дохідності капіталу, що воно поширене майже виключно в Північній Америці, Європі, Австралії та південному конусі Латинської Америки, зайнято кілька десятків мільйонів фермерів, які давно вже не є селянами. Завдяки розвитку механізації та величезному розміру господарств, що ними управляє один фермер, їхня продуктивність у цілому варіюється від 1 до 2 мільйонів кілоґрам злакових на фермера.

На противагу ним три мільярди фермерів займаються селянським господарюванням. Їхні ферми можна зґрупувати у два яскраво виражених сектори, що характеризуються різними масштабами виробництва, економіко-соціальними особливостями, а також різними рівнями ефективності. Один сектор, спроможний на використання досягнень зеленої революції, отримав добрива, пестициди та покращені насіння, а також певну кількість машин. Продуктивність цих селян варіюється від 10000 до 50000 кілоґрам злакових на рік. Проте річна продуктивність селян, яким доступ до нових технолоґій закритий, оцінюється приблизно в 1000 кілоґрам злакових на фермера.

Співвідношення продуктивності найрозвинутіших капіталістичних сеґментів сільського господарства світу до найбідніших, що дорівнювало 10:1 до 1940 року, тепер наближається до 2000:1! Це означає, що продуктивність зростала набагато нерівніше в сільському господарстві та виробництві продуктів харчування, ніж в будь-якій іншій сфері економіки. Водночас цей розвиток призвів до зменшення відносних цін на продукти харчування (по відношенню до інших промислових продуктів і послуг) до однієї п’ятої того, якими вони були п’ятдесят років тому. Нове аґрарне питання постає як результат нерівного розвитку.

Модернізація завжди поєднувала конструктивні виміри, а саме нагромадження капіталу та зростання продуктивності, з аспектами деструктивними: зведення праці до рівня товару, що продається на ринку, часто руйнуючи природну еколоґічну основу, необхідну для відтворення життя та виробництва, а також сприяючи утворенню прірви між бідними і багатими на ґлобальному рівні. Модернізація завжди водночас інтеґрувала одних (зростаючі ринки створювали робочі місця) і виключала інших — тих, кого після втрати ними роботи в попередніх системах до нової робочої сили не включали. В стадії піднесення капіталістичне ґлобальне зростання інтеґрувало багатьох паралельно з виключенням. Але тепер в селянських суспільствах третього світу воно виключає величезну кількість людей, інтеґруючи при цьому відносно небагатьох.

Підняте тут питання полягає в тому, чи збережеться ця тенденція по відношенню до трьох мільярдів людських істот, які досі виробляють і живуть в селянських суспільствах Азії, Африки та Латинської Америки.

Дійсно, що б трапилось, якби до сільського господарства та харчової промисловості ставились як до будь-якої іншої виробничої сфери, що підпорядковується законам конкуренції на відкритому і роздержавленому ринку, про що в принципі й домовились в листопаді 2001 на зустрічі СОТ в Досі? Чи призвів би такий підхід до прискорення виробництва?

Можна уявити, що харчі, які після забезпечення власних потреб поставляють на ринок сьогоднішні три мільярди селян, могли б вироблятися двадцятьма мільйонами нових сучасних фермерів. Умовами успіху такого варіанту є: 1) передача новим капіталістичним фермерам значних наділів доброї землі (і ці наділи треба буде вирвати з рук теперішнього селянського населення); 2) капітал (для придбання матеріалів і обладнання); та 3) доступ до споживчих ринків. Такі фермери цілком успішно конкурували би з мільярдами сьогоднішніх селян. Але що сталося б з цими мільярдами людей?

За цих обставин згода із загальним принципом конкуренції сільськогосподарських продуктів і продуктів харчування, нав’язаним СОТ, означає згоду на знищення протягом короткого історичного періоду в кілька десятиріч мільярдів неконкурентноспроможних виробників. Що станеться з цими мільярдами людських істот, більшість з яких вже є бідними серед бідних, які ледь спроможні прогодувати себе? За п’ятдесят років промисловий розвиток — навіть за найфантастичнішого припущення безперервного щорічного зростання у 7% — не зможе впоратись навіть з третиною цього резерву.

Головний арґумент, висунутий на користь доктрини конкуренції СОТ, полягає в тому, що такий розвиток не стався в Європі та Сполучених Штатах у XIX-XX ст.ст., коли навпаки він призвів до створення сучасного, забезпеченого, міського-промислового та постіндустріального суспільства з сучасним сільським господарством, спроможним прогодувати націю і навіть експортувати продукти харчування. Чому цю схему не можна було б повторити в країнах сучасного третього світу?

Цей арґумент нехтує двома важливими факторами, що фактично унеможливлюють відтворення цієї схеми в країнах третього світу. Перший полягає в тому, що європейська модель розвивалась протягом півтора століття паралельно з працеємними промисловими технолоґіями. Сучасні технолоґії потребують значно менше праці, йновачки з третього світу мають застосовувати їх, якщо хочуть, щоб їхній експорт був конкурентноспроможний на ґлобальних ринках. Другий полягає в тому, що під час того тривалого переходу Європа скористалась вигодами масової міґрації її зайвого населення до Америк.

Та точка зору, що капіталізм реально вирішив аґрарне питання в своїх розвинутих центрах, завжди приймалась великою частиною лівих, прикладом чого є відома книжка Карла Кауцького «Аґрарне питання», написана перед другою світовою війною. Радянська ідеолоґія успадкувала цю точку зору і, відштовхуючись від неї, вдалася до модернізації через сталінську колективізацію. Проте з незадовільними результатами. На що ніколи не звертали увагу, так це на те, що хоча капіталізм і вирішив це питання в своїх центрах, вирішив він його, створивши ґіґантське аґрарне питання на своїх периферіях, і вирішити це питання він зможе тільки через ґеноцид половини людства. В рамках марксистської традиції тільки маоїзм усвідомив всю важливість цього виклику. Таким чином ті, хто звинувачують маоїзм в «селянському ухилі», цією своєю критикою демонструють брак аналітичної здатності зрозуміти імперіалістичний капіталізм, котрий вони зводять до абстрактних міркувань про капіталізм взагалі.

Модернізація через капіталістичну лібералізацію ринків, запропонована СОТ та її прибічниками, ставить поряд, навіть не намагаючись якось поєднати, дві складові: виробництво продуктів харчування у ґлобальному масштабі сучасними конкурентноспроможними фермерами, що вони розташовані переважно на Півночі, але також, можливо, в майбутньому в якихось анклавах на Півдні; та витіснення на узбіччя, виключення та подальше зубожіння більшості з трьох мільярдів селян сучасного третього світу й їхня остаточна ізоляція в свого роду резерваціях. В цьому підході таким чином думки на користь модернізації та підвищення ефективності сусідують з низкою політичних заходів у сфері еколоґії, культури та резервування, в результаті яких жертв покинуть виживати в стані матеріальних (в том числі еколоґічних) злиднів. Ці дві складові таким чином радше доповнюватимуть, ніж заперечуватимуть одна іншу.

Чи можемо ми уявити інші можливості, і чи обговорювалися вони широко? Такі можливості, в яких селянське господарство залишалось б незруйнованим в найближчому майбутньому XXI ст., і в яких водночас відбувалося б залучення до постійного технічно-соціального проґресу? У такий спосіб зміни відбувались б із швидкістю, яка уможливлювала би поступовий перехід селян до несільської та несільськогосподарської зайнятості.

Така стратеґічна низка цілей передбачає складні політичні комбінації на національному, реґіональному та ґлобальному рівнях.

На національному рівні вона означає макрополітичні заходи, спрямовані на захист виробництва продуктів харчування селянами від нерівної конкуренції з боку модернізованих фермерів та аґропромислових компаній — як місцевих, так і міжнародних. Це допоможе ґарантувати прийнятні ціни на продукти на внутрішньому ринку, незалежно від цін на міжнародному ринку, які до того ж не є справедливими через субсидії сільгоспвиробникам багатої Півночі.

Такі політичні цілі також піднімають питання розробки моделей промислового й міського розвитку, які не стільки базувалися б на експортно-орієнтованих пріоритетах (наприклад, утримування низьких зарплат, що означає низькі ціни на продукти), скільки були б уважнішими до соціально-збалансованого розвитку внутрішнього ринку.

В той самий час це означає застування повного набору політичних заходів, направлених на забезпечення нації продуктами харчування — обов’язкової умови входження будь-якої країни до ґлобальної спільноти в якості активного її члена, зберігаючи при цьому обов’язкову міру незалежності та право на переговори.

На реґіональному та ґлобальному рівнях це означає міжнародні угоди та політичні заходи, що відходять від доктринерських ліберальних принципів, якими керуються в СОТ, заміняючи їх на винахідливі та конкретні рішення у різних царинах, зважаючина конкретні питання та конкретні історико-соціальні умови.

Нове трудове питання

Сьогодні міське населення планети складає близько половини людства, щонайменш три мільярди людей, при цьому в другій половині селяни складають аж ніяк не маленьку частку. Дані про населення дозволяють прослідкувати різницю між тим, кого називають середніми класами та народними масами.

На сучасному етапі капіталістичного розвитку панівні класи (офіційні власники головних засобів виробництва та ґенеральні керівники, задіяні в процесі приведення їх в дію) становлять вельми незначну частку ґлобального населення навіть попри значний пай, що вони його мають в наявному доході своїх суспільств. До них додаються середні класи в старому розумінні цього слова: ненаймані працівники, власники малих підприємств та керівники середнього рівня, які зовсім необов’язково переживають занепад.

Велика маса робітників у сучасних сеґментах виробництва складається з найманих працівників, яких зараз більше чотирьох п’ятих міського населення розвинених центрів. Ця маса поділяється на принаймні дві катеґорії, межа між якими очевидна для погляду ззовні, а також реально відбивається у свідомості людей.

Існують ґрупи людей, яких можна назвати стабільними народними масами в тому смислі, що вони відносно забезпечені в своїй роботі, завдяки, серед іншого, своїй професійній кваліфікації, що дає їм переваги при веденні переговорів з роботодавцями; таким чином принаймні в деяких країнах вони часто орґанізовані в потужні профспілки. В будь-якому разі ця маса має політичну вагу, що підсилює її міць у переговорах.

Інші складають народні маси, що живуть випадковим заробітком і до яких входять робітники, позбавлені переваг при переговорах (через низький професійний рівень, статус негромадян або расову відмінність чи стать), а також ненаймані працівники (офіційно незайняті та бідняки в неформальному секторів). Ми можемо назвати цю другу ґрупу народних мас радше «залежними від випадкових заробітків», ніж «невбудованими» чи «викинутими на узбіччя», адже ці робітники чудово вбудовані в лоґіку системи, що керує нагромадженням капіталу.

З доступних відомостей щодо розвинених країн та деяких країн Півдня (дані яких ми екстраполюємо) ми отримуємо співвідношення чисельності кожної із зазначених вище катеґорій в міському населені планети.

Хоча центри становлять лише 18% населення планети, оскільки їхнє населення на 90% міське, вони є домівкою для третини міського населення світу.

Табл. Відсотки загального світового міського населення

	Центри	Периферії	Світ
Заможні і середні класи	11	14	25
Народні маси:	23	52	75
Стабільні	14	11	25
Залежні від випадкових заробітків	9	41	50
Разом	33	67	100
Відповідне населення, мільйони	1000	2000	3000

Народні маси становлять три чверті міського населення світу, при цьому залежна від випадкових заробітків підґрупа становить дві третини чисельності народних мас у світовому масштабі. (Близько 40% народних мас в центрах і 80% на периферіях потрапляють в цю залежну від випадкових заробітків підґрупу). Іншими словами, залежні від випадкових заробітків народні маси становлять, щонайменш, половину міського населення світу, а на периферіях цей відсоток ще вищий.

 

Погляньмо на склад міських народних класів півстоліття тому, після другої світової війни, і побачимо, що тодішні чисельні співвідношення, які характеризують структуру народних класів, дуже відрізняються від теперішніх.

 

В той час частка третього світу не перевищувала половини ґлобального міського населення (що тоді становило близько одного мільярда людей), а сьогодні вона перевищує дві третини. Меґаміст типу тих, які ми знаємо сьогодні практично у всіх країнах Півдня, ще не існувало. Було лише кілька великих міст головним чином в Китаї, Індії та Латинській Америці.

 

В центрах народні маси змогли скористатися вигодами виключної післявоєнноїситуації,що вона ґрунтувалась на історичному компромісі, нав’язаному капіталу робітничим класом. Цей компроміс дозволив стабілізувати більшість робітників в рамках трудової орґанізації, знаної як «фордистська» заводська система. На периферіях співвідношення залежних від випадкових заробітків, яке, як завжди, було більшим за співвідношення в центрах, до загальної чисельності міських народних мас становило не більше 50% (в той час, як сьогодні це вже 70%). Друга половина все ще складалась частково зі стабільних найманих працівників у рамках нової колоніальної економіки та модернізованого суспільства, а частково з традиційних ремісників.

 

Головне соціальне перетворення, що характеризує другу половину XX ст., можна підсумувати одним статистичним показником: частка залежних від випадкових заробітків народних мас зросла з однієї чверті до більше як однієї другої від ґлобального міського населення, при цьому явище зубожіння проявляється в значному масштабі в самих розвинених центрах. Це дестабілізоване міське населення за півстоліття зросло з менш ніж чверті мільярда до більше ніж мільярда, демонструючи темпи зростання, що обганяють темпи економічного зростання, зростання населення чи зростання міст.

 

Зубожіння — годі й шукати кращого слова для позначення тенденції розвитку в другій половині XX ст.

 

В цілому сам факт існування цього явища визнається і знаходить своє підтвердження в новій поширеній мові: «боротьба з бідністю» стала постійно повторюваною темою цілей, про досягнення яких заявляють державні політичні заходи. Але зазначена бідність представляється тільки як факт, емпірично виміряний або — вельми грубо — показниками розподілу доходів (межами бідності), або — менш грубо — складними індексами (такими як індекси людського розвитку, запропоновані Проґрамою розвитку ООН), при цьому питання лоґіки та механізмів породження цієї бідності ніколи не піднімається.

 

Наше висвітлення цих самих фактів йде далі, оскільки воно дозволяє розпочати пояснення явища та його розвитку. Середня страта, стабільна народна страта та залежна від випадкових заробітків народна страта — всі вбудовані в єдину систему суспільного виробництва, але виконують в ній різні функції. Деякі навіть виключені з користування вигодами процвітання. Виключені проте залишають частиною системи і не викидаються на узбіччя в тому смислі, що залишаються вбудованими — функціонально — в систему.

 

Зубожіння — це сучасне явище, що його не можливо звести лише до відсутності достатнього для виживання доходу. Насправді це модернізація бідності, яка має руйнівні наслідки у всіх вимірах суспільного життя. Еміґранти з села відносно непогано вбудувались у стабільні народні класи під час золотого віку (1945-1975).Вони, зазвичай, ставали заводськими робітниками. Тепер нещодавно прибулі та їхні діти опинились на узбіччі основних виробничих систем, створюючи прийнятні умови для заміни класової свідомості на солідарність громади. Тим часом навіть частіше за чоловіків жертвами економічної дестабілізації стають жінки, які страждають від погіршення їхніх матеріальних та соціальних умов життя. І якщо жіночі рухи без сумнівів мають важливі досягнення в царині ідей та поведінки, користувачами цих досягнень є майже виключно жінки з середнього класу і аж ніяк не з зубожілих народних мас. Що ж до демократії, її авторитет, а відповідно й леґітимність, підточується її неспроможністю впоратись з погіршенням умов життя зростаючої кількості народних мас.

 

Зубожіння — це явище, невідривне від розколу в світовому масштабі, що він у свою чергу є результатом розширення кордонів реального капіталізму, який з цієї причини слід вважати по суті імперіалістичним.

Зубожіння міських народних класів тісно пов’язане з розвитком, який перетворює селянські суспільства третього світу на жертв. Підпорядкування цих суспільств потребам розширення капіталістичного ринку породжує форми суспільного розколу, який перекриває доступ до користування землею зростаючій кількості фермерів. Ці селяни, що озлидніли або втратили землю, живлять — зі швидкістю, що перевищує навіть швидкість зростання населення — міґрацію в міські нетрища. І всім цим явищам накреслено погіршуватися доти, доки не буде кинуто виклик ліберальним доґмам. В рамках цієї ліберальної системи на шляху її вістря не може стати ніяка корегуюча політика.

 

Зубожіння вимагає знову підняти питання і економічної теорії, і стратеґій суспільної боротьби.

 

Традиційна вульґарна економічна теорія уникає справжніх питань, що постають в результаті зростання капіталізму. Це тому, що аналіз реального капіталізму вона підміняє аналізом уявного капіталізму, що його сприймають як просте і безперервне продовження мінових відносин (ринку), в той час як система функціонує та відновлює себе на основі капіталістичних виробничих і мінових відносин (а не просто ринкових відносин). Ця підміна легко поєднується з апріорним уявленням — яке не підтверджене ані історією, ані раціональним арґументом — про те, що ринок самореґулюється і продукує суспільний оптимум. У такій системі координат бідність можна пояснити тільки причинами, визначеними як такі, що лежать за межами економічної лоґіки, як то зростання населення або політичні помилки. Зв’язок між бідністю та самим процесом нагромадження традиційною економічною теорією відкидається. Народжений в результаті цього ліберальний вірус, що забруднює сучасну суспільну думку та знищує можливості для пізнання світу, не кажучи вже про його зміну, глибоко проник у різноманітні ліві кола, що існували з другої світової війни. Рухи, що сьогодні займаються соціальною боротьбою за «інший світ» та альтернативну ґлобалізацію, зможуть досягти значних суспільних зрушень тільки, якщо вони позбудуться цього вірусу заради побудови справжньої теоретичної дискусії. Доти, доки вони не позбудуться цього вірусу, суспільні рухи — навіть за наявності найкращих намірів — залишатимуться скутими кайданами загальноприйнятих поглядів, а відтак в’язнями недієвих корегуючих пропозицій — пропозицій, навіяних риторикою щодо боротьби з бідністю.

 

Аналіз, у загальних рисах викладений вище, має стати внеском у відкриття цієї дискусії, Це тому, що він повертається до доречності розгляду зв’язку між нагромадженням капіталу з одного боку і явищем суспільного зубожіння з іншого. Сто п’ятдесят років тому Маркс започаткував аналіз механізмів, що стоять за цим зв’язком, але з того часу до нього майже не поверталися, а в ґлобальному масштабі фактично ніколи не досліджували.

 

Джерело: «Monthly Review», Нью-Йорк. — Vol.55, No.5, жовтень 2003.