Алєксандр Тарасов
Товариші з Ліґи литовських марксистів попросили докладніше вияснити мою позицію щодо того, чи є потреба в революційній політичній партії за сучасних умов (чи вияснити, чому цієї потреби немає), щодо того, чи є політична партія парляментського типу єдино правильною та перспективною формою революційної орґанізації, чи, навпаки, веде цю орґанізацію до загибелі тощо, оскільки саме ці питання в моєму интерв’ю Лізі литовських марксистів[1] не вияснені. Я зголосився. Виконую обіцянку.
Пря ядер і броней
Всі знали про чудне змагання, яке розпочалося
за часів війни південних штатів з північними,
між снарядами і бронями пароплавів-броневиків.
Перші мали призначення пробити броню других,
а завдання броневиків полягало в тому,
щоб не припустити цього. Ядра й броні
розгорнули боротьбу з нечуваною запеклістю:
перші збільшувалися, другі товщали.
Жюль Верн*
Розпочну з того, що немає і не буває — коли, звісно, ми хочемо додержувати своїх матеріялістично-діялєктичних позицій, а не бабратися у неокантіянстві, постмодернізмі чи ще якомусь буржуазному лайні — єдиної на безвік і в кожній точці плянети правильної форми чинної (успешной) революційної орґанізації. Оскільки революційна орґанізація сама собою — суто инструмент для того, щоби одна зі сторін клясового конфлікту зреалізувала свою політичну мету. Відповідно вона реґляментована цілями та завданнями клясової боротьби — і вже тому вона своєю формою залежить від розкладу клясових і політичних сил на певному історичному етапі розвитку в певному ґеоґрафічному пункті (звичайно країні). Власне кажучи, щопильнільше ми дотримуватимемося клясичної марксівської вимоги конкрентної аналізи конкретної ситуації (і, відповідно, відмовимося од догматичного перенесення чужого досвіду на всі життьові ситуації), щобільше в нас шансів одразу заходитися коло створіння такої орґанізації, що вочевидь буде чинною — не цофаючися ненауково, не прикро помиляючися та залагоджуючи справу, починаючи все наново, не гаючи часу та уникаючи тяжких поразок.
Проте науковий соціялізм — пізніший витвір (другої половини ХІХ віку), а революційні орґанізації (їхні ріжні форми) мають давнішу історію. І одміну цих форм викликали стихійні процеси — постійне протиборство пригнічених і гнобителів, коли обидві сторони вдавалися до методи спроб і помилок, до системи «виклик — відповідь — новий виклик — нова відповідь».
Протягом світової історії одмінилися кілька типів успішної революційної орґанізації (неуспішні нас зараз не обходять). Але до історії революційної орґанізації була передісторія. Власне, передісторичними є такі орґанізації пригнічених, котрі поставали як їхні клясові орґанізації, створювані зумисне для боротьби з клясовим ворогом, хоча самі пригнічені не розуміли, що ця боротьба — революційна (оскільки в суспільній свідомости та відповідно в соціяльній теорії ще не було поняття «революція»). Тому під ретроспективним оглядом (приміром, із сьогодення) ці орґанізації видаються революційними, а їхні тактика та стратеґія — спрямованими саме на здійснення революції, проте це трохи не так. Якщо сприймати революційною кожну клясову дію, спрямовану на соціяльне звільнення, коли суб’єкт цієї дії рухомий не відчаєм, не ілюзіями, не наївною мрією про «рай на землі» та не стихійним клясовим чуттям, а клясовим интересом, що він його усвідомлює, і відповідним соціяльним ідеалом, соціяльним проєктом, то ці орґанізації ще не є що називається революційними революційним.
Ці орґанізації, вочевидь, відомі віддавна — і на Заході, й на Сході. Звичайно вони мали релігійний характер (або псевдорелігійний) — подібно до «народних єресів» (катарських, альбіґойських, богомильських, вальденських тощо) в Европі, таємних союзів і водночас містичних сект Сходу[2]. З орґанізаційного огляду це були таємні товариства, та було цілком природнім: всі клясові суспільно-економічні системи, базовані на зовнішньоекономічному тискові (себто всі докапіталістичні), мали такий високий рівень узаконеного соціяльного насилля і таку всебічну (майже тоталітарну) реґляментацію соціяльної поведінки, що клясові орґанізації пригнічених, що виражали б їхні політичні интереси та соціяльні ідеали, не могли істнувати лєґально. Загальна практика цих орґанізацій була — мимоволі — однотипною: створіння таємних ячейок, підпільна пропаґанда, лаштовання до повстання, повстання. При цьому подеколи ці повстання могли бути успішними — тоді повстанці навіть могли створювати власні держави, автономні острівці відносної соціяльної справедливости у ворожому оточенні, що з ним постійно доводилося воювати і котре зрештою знищувало ці острівці справедливости, рухоме страхом поширення «ідеолоґічної зарази» на власній території[3].
Історичні революційні орґанізації з’являються у Великій французькій буржуазній революції — як революції, що цілком усвідомлювала себе як революцію (очевидно, тому, що вона мала змогу осмислити досвід Анґлійської і Голляндської, а частково й Американської буржуазних революцій). І першою історичною, а не передісторичною формою революційної орґанізації, формою, котру дала Велика французька революція, були революційні клюби. Це були лєґальні та публічні клюби, де обговорювали найважніші питання й на підставі цих обговорень приймали рішення, що мали публічний та імперативний характер — у тім числі й для революційної влади (коли представники цих клюбів обіймали важливі державні пости в революційній Франції). Так, рішення Якобінського клюбу згодом були втілені в життя підчас якобінської диктатури.
У чому ж була сила революційних клюбів? Саме в їхній лєґальности, публічности, масовости та демократичности. У тому, що вони накинули клясовому ворогові саме таку форму політичної дії, до якої той був неготовий. Увесь передній — февдальний — період політику робили кулуарно, при закритих дверях, в найвужчому гурті. Головними її методами були: змова, интрига, підкуп, політичний тероризм — і сторонній спостерігач міг тільки ламати голову щодо потаймирних рішень, вже дізнаючись про війни чи дипльоматичні союзи. Себто клясовий ворог революціонерів Великої французької революції був просто-таки не підготовлений до публічного лєґального протистояння в клюбах (або одних клюбів із иншими): здібний до закулісних перемовин, змов й интриг, він не мав належного досвіду, не годен був дискутувати, обстоювати та арґументувати свою позицію, полємізуючи прилюдно, переконуючи масового слухача.
Тому, кажучи буквально, клясовий ворог не переміг Великої французької революції: її найвища точка розвитку (якобінська диктатура) стала жертвою змови більш поміркованих сил тієї ж таки буржуазної революції, сил буквально вже контрреволюційних, та не бувши від цього силами февдальної реакції.
Проте коли ця низхідна лінія Великої французької буржуазної революції — від Термідору — була вже, власне, контрреволюційною, цій контрреволюції довелося шукати засобів боротьби з революційними клюбами. Вони знайшли дуже простий спосіб: закрили клюби. Оскільки революційні клюби були лєґальною та публічною формою революційної орґанізації, вони, природньо, померли, коли їх позбавили лєґальности та публічности. Тимчасом контрреволюція почала активно вивчати методи, що їх застосовували революційні сили в революційній практиці: публічну, одверту полєміку, що була мала вмотивовувати клясово зумовлену позицію та переконувати в правильности цієї позиції більш-менш широку авдиторію, себто контрреволюція взялася до навчання своїх представників і добирала талановитих ораторів, пильнуючи власних интересів. Від першу це був тільки Конвент, відтак цю практику поширили загалом на всі парляменти.
Єдине, чого контрреволюція не взяла тут у революції, — це просвітницької, навчальної, демократичної функції революційних клюбів, місць, де звичайні республіканці навчалися мислити політично та продумувати (выстраивать) свою позицію, відкрито обговорюючи політичні теми, набували досвіду публічних виступів і плекали ораторський талант (ті, хто мав відповідні здібності). Ця функція стала головною вже для наступного покоління революційних клюбів — клюбів французької буржуазно-демократичної революції 1848 року, клюбів, де робітники, доведені злиднями до дикунства, вчилися вив’язуватися з цього дикунства, здобувалися на власний голос, вчилися раціональної політичної думки та раціонального політичного судження. Проте клюби 1848 року вже не були клюбами, що вони накидали свою волю урядові, оскільки сам уряд був урядом клясового ворога. І, певна річ, уряд одразу закрив клюби, щойно дістав змогу. Инакше кажучи, на той час клюби вже не були формою чинної революційної орґанізації.
Чим же відповіли революційні сили на спосіб невтралізації революційних клюбів, винайдений контрреволюцєю? Власним досвідом, намацуючи шлях, вони віднайшли нові форми революційної орґанізації: карбонарські венти. Що таке карбонарська вента? Це високодисциплінована таємна озброєна змовницька орґанізація. Цю форму виробили поволеньки, не притьмом. Безпосередньо їй передували звичайні підпільні змовницькі орґанізації на кшталт бабувістських[4]. На перший погляд, перед нами — відступ до клясичної передісторичної форми революційної орґанізації, проте це не так. Карбонарська вента ріжнилася від передісторичної таємної орґанізації, по-перше, тим, що вже не була релігійною структурою, а була саме аванґардовою політичною орґанізацією, себто вищою формою клясової орґанізації; по-друге, тим, що мала випрацьовану ідеольоґію, соціяльний ідеал і докладно виписаний плян дій; по-третє, тим, що від самого першу була збройною орґанізацією (незрідка навіть формально воєнною: карбонарські венти, навіть якщо їх не було так називано, почасту створювали в реґулярній армії, із професійних офіцерів; саме до карбонарських вент як форми революційної орґанізації належать декабристські товариства в Росиї); по-четверте, тим, що в цих товариствах уперше заістнувала революційна дисципліна — як поєднання ідейної переконаности з військовою дисципліною[5].
Стратегія й тактика карбонарської венти передбачали: змову задля орґанізації збройного повстання, запровадження революційних ячеєк (дочірніх вент), орґанізацію повстання з дальшим взяттям влади, тобто перетворення повстання на революцію. Клясовий ворог знову був загалом не готовий протистоятися новій тактиці: він уже вбився в таємну поліцію (обзавёлся), проте ця поліція була годна виловлювати пропаґандистів і змовників, але не протистояти фактично невеликим революційним арміям. Тому, не беручи кількох погано підготовлених і хапливих виступів, карбонарські венти в 20—30-ті роки ХІХ віку змогли так «легко» зробити революції — ув Еспанії, Франції, ув італійських державах.
Проте клясовий ворог досить швидко дав на це раду. Цією радою стала потужна, розгалужена політична поліція (а краще — кілька таких, що конкурували), що мала надзвичайні права. Звісно, це потребувало дуже великих витрат, але тактика (вочевидь, запозичена в Наполеона, котрий створив таку розгалужену й ефективну політичну поліцію, що зміг мінімалізувати внутрішню небезпеку в Імперії) незбиткова: революційні орґанізації, створені за типом карбонарських вент, всюди зазнавали самих поразок — політична поліція розкривала змови раніше, ніж ті справді могли таїти в собі небезпеку, чи змовникам доводилося виступати передчасно та малими силами, наражаючись на поразку[6].
Тривалий час революційні сили не могли запропонувати жадної иншої форми революційної орґанізації. Навпаки, через пильний контроль політичної поліції за настроями офіцерського корпусу таємні змовницькі орґанізації дедалі менше мали справу зі зброєю та дедалі менше пов’язувалися з армією. Ці орґанізації взяли найактивнішу участь ув европейських революціях 1848—1849 років, часто виступаючи як призвідці цих революцій[7] і втрачаючи на час революцій свій таємний характер. Проте хід цих революцій і потреба діяти — задля залучення широких мас — лєґальними методами показували, що ця форма революційної орґанізації застаріла і вже не є чинною (революції 1848 року робили вже широкі міські маси, а не самі тільки таємні товариства, навіть якщо їхні члени й були иніціяторами цих революцій і їхнім авангардом у вуличних боях). Але й по революціях 1848—1849 років таємні змовницькі товариства на кшталт карбонарських вент ще довго були єдиною формою революційної орґанізації, дедалі більше прибираючи соціялістичного характеру. Сам Маркс був членом цих орґанізацій і керував ними (Союз справедливих, відтак Союз комуністів — аж до його розпуску 1852 року)[8].
Наступною формою революційної орґанізації стала масова пролєтарська (соціяль-демократична) партія. Першу таку партію — «айзенаську» соціяль-демократичну робітничу партію Німеччини — було створено тільки 1869 року, та й то через настійні домагання І Интернаціоналу (що й він був створений усього за п’ять років до цього).
Треба розуміти (нажаль, зараз — через повсюдне руйнування системи освіти неолібералами та через силу-силенну антикомуністичної пропаґанди — молоді товариші цього звичайно не розуміють), що «Маніфест комуністичної партії» К.Маркса та Ф.Енґельса 1848 року геть не був проґрамою партії. Це був проґрамовий документ таємного Союзу комуністів. Слово «партія» в цьому випадкові сприймали так, як його вживали в ХІХ віці: партія — це об’єднання (формальне чи неформальне) прихильників якихось поглядів (від лат. pars, partis — частина; на оці мається: частина суспільства), тому тоді вживали таких дивовижних виразів, як «партія анархістів», «партія нігілістів», «партія ретроградів», «партія прихильників великого князя Костянтина», «партія порядку» тощо.
Сама лєґальна політична партія парляментського типу (тобто спрямована на взяття влади парляментським шляхом або, коли вона ще не представлена в парляменті, на входжіння у нього), певна річ, не була витвором пригнічених; це — витвір буржуазії. Спочатку буржуазія використовувала його, борючись із февдалізмом (або його залишками), відтак — борючись за владу з ріжними своїми відділами (отрядами) (бо ж буржуазія буває ріжною: велика, середня, дрібна, промислова, сільська, торгова, фінансова тощо). Безперечно, коли пролєтарські революціонери звернулися до цієї форми революційної орґанізації, на них упливали такі фактори: а) повсюдні поразки передньої форми революційної орґанізації; б) відомі успіхи дрібнобуржуазних політичних партій, представників дрібнобуржуазного соціялізму; в) захопливий досвід лєґальної діяльности робітничих орґанізацій, тред-юньйоністських своїм характером (безпосередньо тред-юньйонів у Британії, робітничих союзів у Німеччині, ріжноманітних робітничих орґанізацій у США, Франції, Швайцарії); г) виїмкові можливості до мобілізації робітників лєґальними методами, задемонстровані чартистами в Анґлії[9].
Специфічною особливістю цієї форми революційної орґанізації було те, що найперші соціяль-демократичні партії створювалися не на основі невеликих гуртків (ячеєк), а на основі більш-менш масових робітничих орґанізацій, що вже істнували. Утім, навіть це було нелегко: Соціяль-демократичну партію Швайцарії було створено 1870-го одразу за Соціяль-демократичною робітничою партією Німеччини, та вже 1872 року вона розпалася й була відновлена лише 1888-го; до 80-х років ХІХ віку вдалося створити геть небагато: Соціяль-демократичну партію Данії (1871), Соціялістичну робітничу партію США (1876), Робітничу партію Франції (1879), Всезагальну робітничу партію Великобританії (1880). Щопізніше виникала партія, щовірогіднішим було те, що її буде створено не на базі масових робітничих орґанізацій непартійного типу, а на основі невеликих гуртків (ячеєк), як це було з передніми формами революційних орґанізацій. Власне, й робітничі союзи, що передували партіям, також колись виникали з невеликих гуртків (ячеєк) почерез їхнє ширення та злиття.
Перевагою масових пролєтарських (соціяль-демократичних) партій стало те, що клясовий ворог не міг із ними боротися у звичний спосіб — почерез поліційні операції: засилати в ці партії аґентів і провокаторів було безглуздо, бо ці партії не робили нічого протизаконного. Можна було — вигадавши причину — забороняти ці партії, але вони, бувши масовими орґанізаціями, не зникали навіть по забороні, бо ж зв’язки між членами партії не переривалися та активісти (хай навіть їхня кількість серйозно зменшувалася) все одно провадили роботу в межах тих чи тих робітничих орґанізацій (звичайно профспілок). І цю діяльність не вважали протизаконною. Приміром, Соціяль-демократичну партію Данії влада заборонила буквально за рік, але та кількома роками пізніш відродилася під иншою назвою. Найвідоміший приклад — прийнятий Бісмарком 1878 року Надзвичайний закон проти соціялістів, що він діяв 12 років. За ці 12 років Соціяль-демократична партія Німеччини, діючи в підпіллі та з-за кордону, поєднуючи нелєґальні методи з лєґальними (оскільки власне ідеольоґія соціяль-демократії і власне право робітників на об’єднання в котрі-небудь орґанізації не були заборонені), попри репресії суттєво побільшила свій уплив у країні, тому коли на виборах до райхстаґу за соціяль-демократів (розуміється, вони відверто не називалися членами партії, та це був секрет Полішинеля) проголосував 1 мільйон 427 тисяч виборців (супроти менше ніж 500 тисяч у 1878 році), уряд вимушений був відступити.
Проте масові пролєтарські політичні партії одразу стали перед чотирма серйозними проблємами. По-перше, лєґалізм невідворотно спричинявся до засмічення партії: до її лав вступали ріжноманітні дурисвіти, авантурники, базіки та марнославники, що мріяли про парляментську, а відтак, ачей, урядову кар’єру та славу. Лєґальна орґанізація не могла цьому зарадити, оскільки не мала способу виявити та відсіяти це людське сміття підчас вступу до партії. У підпільних групах ці люди конче відсіювалися — так чи так — через небезпеки запілля: вони чи боялися і залишали справу, чи зраджували орґанізацію та переходили на бік уряду, чи зраждували себе власним авантуризмом, некомпетентністю, дурістю, що через них підпільні групи та їхні виступи зазнавали поразки. Лєґальні партії не мали таких природніх форм відбору. Кожен авантурник і язикатий мав шанс вивищитися в партії і керувати.
По-друге, лєґалізм передбачав додержання чинних законів, себто поміркованість. А оскільки закони приймав клясовий ворог, вони, певна річ, захищали интереси та власне владу клясового ворога. Це на руку ковінька саме опортуністичним елєментам усередині пролєтарських партій, що, розуміється, доводило ці партії до зради интересів своєї кляси, до вимушеного (заради збереження «переваг лєґальности») переродження на нереволюційні.
По-третє (надто добре це знати в тих пролєтарських партіях, котрі одразу створилися на основі лєґальних робітничих орґанізацій, що вже істнували), попервах у лавах партії була велика кількість геть нереволюційних (нереволюционно настроенных) рядових членів, які сприймали партію як просте продовжіння передньої економічної, тобто суто реформістської боротьби. Саме цій нереволюційній масовій членській базі, міщанській із психолоґічного огляду, завдячують успіхом опортуністичні вожді та теоретики, такі самі міщани, із такими ж прагненнями до банального міщанського комфорту, елєментарно боягузливі та такі, що мріяли геть не про барикади, а про депутатські та професорські крісла (себто мріяли не знести наявні структури буржуазної держави, а обійняти почесні посади в цих структурах).
Нарешті, сам собою парлямент був пасткою. Буржуазний парлямент передбачає не стільки боротьбу, скільки співпрацю, призвичаювання до практики коаліцій, поступок абощо. Бути парляментською меншістю, що вона «вічно проти», — безглуздо. Парляментська діяльність орієнтована на перемовини та торги, а не на революцію. Привілеї, що буржуазія надає своїм представникам у парляменті (в обмін на прийняття законів, що захищають її, буржуазії, интереси), автоматично ширяться на соціяль-демократичних депутатів, що розпаскуджує цих депутатів (принаймні, їх непевну частину) — а надто те, що людині притаманно легко звикати до привелеїв. Не дарма Маркс писав про «парляментський кретинізм» і називав парлямент стайнею.
Результат відомий: ганебна деґрадація соціяль-демократичних партій; зрада ними интересів тієї кляси, що висунула їх до парляменту; перетворення з революційних партій на реформістські та опортуністичні; катастрофа ІІ Интернаціоналу 1914 року[10].
Проте правдивим фіналом цієї форми революційної орґанізації стало те, що клясовий ворог винайшов спосіб, ув який можна невтралізувати масову пролєтарську парляментську партію. Це створіння масових буржуазних партій. Справа в тому, що традиційна буржуазна парляментська партія — це, кажучи буквально, не масова партія. Вона має місцеві структури, що вони аж ніяк не масові та більшість часу гулящі (бездействуют, заморожены) (у кращому разі пропаґують почерез ґазети та журнали), а «прокидаються» тільки на час виборів. Але для протидії масовим соціяль-демократичним партіям буржуазія стала створювати такі ж масові несоціялістичні партії — початково на реліґійній основі (християнські, християнсько-демократичні), що вони мали мобілізовувати вірян. Відтак до цих реліґійних партій приєднали инші масові буржуазні партії, сперті на мобілізацію непролєтарських (а частково й пролєтарських) верств, щоби боронити їхніх специфічних интересів: интересів сільської дрібної або середньої буржуазії, интересів міської дрібної або середньої буржуазії, интересів гостей (выходцев) із певних регіонів, представників певних національностей. Оскільки в буржуазнім суспільстві істнують не дві кляси, а більше (в тім числі через багатоукладність економіки), це дало можливість, виявляючи специфічні интереси тих чи тих соціяльних груп, вимахуючи саме цими интересами і, спекулюючи на них, мобілізовувати досі аполітичні маси, змушуючи ці маси протистояти противникам капіталізму навіть тоді, коли самі ці маси були більшою чи меншою мірою жертвами капіталізму, жертвами експлоатації. Це забивання баків, коли населення відвертають від головних проблєм і протиріч капіталізму, шукаючи приватних групових интересів і акцентуючи на них задля розділення мас, триває досі, причому маси дедалі більше розбиваються (дробятся) через суто приватні питання: прихильники та противники абортів, прихильники та противники прав сексуальних меншостів, прихильники та противники атомної енерґетики — паки і паки. Сутність цієї тактики полягає в тому, щоби максимально покрити елєкторальне поле та залучити до сфери впливу тієї чи тієї буржуазної партії якомога більше виборців, заморочити виборцям голову, відволікти їхню увагу від направду важливих проблєм, протиріч і пороків капіталізму та нацькувати виборців одне на одного, иґноруючи клясові протиріччя (нацькувати представників ріжних конфесій, рас, національностей, статів, ґеоґрафічних регіонів і навіть естетичних і культурних уподобань). І в цей спосіб ізолювати на політичній арені (що вона ототожнювана з парляментською) революційні сили.
Чинність цієї тактики справдилася — й поховала масову парляментську пролєтарську партію як чинну форму революційної орґанізації.
До того ж виявилося, що в тих виїмкових, нетипових випадках, коли парляментські революційні сили (користуючи з їхнього об’єднання та через специфічні, виняткові умови, що зайшли в країні) спроможні взяти владу в лєґальний спосіб, буржуазія просто відмовляється від парляментаризму — і збройною силою скидає такі законні (з позиції буржуазної законности) ліві уряди. Як це було в Еспанії 1936—1939 років, у Ґватемалі 1954 року, в Чилі 1973 року. Инакше кажучи, справжньою проблємою є не прихід до влади лівої парляментської партії (або бльоку цих партій) у лєґальний спосіб, використовуючи буржуазні політичні институти та буржуазну законність, а збережіння цієї влади без демонтажу цих институтів і цієї законности. Слід сконстатувати, що це неможливо: буржуазна законність не може бути инструментом знищення буржуазної законности.
Проте невдовзі потому як став очевидним крах масової пролєтарської парляментської партії як революційної орґанізації (тобто невдовзі по 1914 році), вперше успішно заявила про себе нова форма революційної орґанізації: озброєна партія чи, коли хочете, партійна армія. Саме такою орґанізацією стала 1917 року партія більшовиків — і саме як така орґанізація вона здійснила революцію та взяла владу (партія лівих есерів, її молодший партнер, тоді теж була саме такою орґанізацією).
По всьому, озброєна партія — породжіння російської партії. Немає мови, її прообразом була «Народня воля». Озброєна партія — це політична партія непарляментського типу, що поєднувала збройну боротьбу з аґітаційно-пропаґандистською діяльністю, масовими мобілізаціями та ідейно-політичним керівництвом «дочірніми» масовими й не масовими орґанізаціями. «Народня воля» була надто невеликою партією, з малими силами, відносно невеликою членською базою, що спричинилося до її розгрому урядом — непорівняно сильнішим противником. Та це лишень технічний бік справи. Важливою економіко-соціяльною причиною поразки «Народньої воли» було те, що період її діяльности припав на пореформенну Росію, коли по скасуванню кріпосного права в країні ще не склалася нова клясова структура, не завершилося клясоутворення — і, т.ч., ще не конституювалася кінцем (окончательно) та пригнічена кляса, що була зацікавлена в капіталізмові менше за всіх, що на неї мала спиратися революційна озброєна партія та чиї интереси вона мала представляти. Тому «Народня воля» просто ще не була годна успішно проаналізувати клясову структуру російського суспільства, не могла переорієнтуватися з селянства на пролєтаріят (і, відповідно, з народництва на марксизм), не могла знайти своєї масової бази (хоча практично, попри постійні теоретичні апеляції до селянства, «Народня воля» провадила головну пропаґанду та посилювалася головно з «народніх низів», саме з гурту міських робітників).
Хоча й партія більшовиків називалася соціяль-демократичною, вона діяла, на відміну від західніх соціяль-демократичних партій, у запіллі, себто як таємна орґанізація, — і могла підчас політичної боротьби більш-менш успішно відсіювати те людське сміття, що засмічувало лєґальні соціяль-демократичні партії. Бувши підпільною орґанізацією, тобто від першу (бо ж до жовтня 1905 року геть усі партії у Російській імперії були заборонені) бувши поза законом, більшовицька партія могла спокійно иґнорувати (на відміну від парляментських партій) чинне законодавство, не пристосовуватися до нього, що допомагало протистоятися опортунізмові. Бувши нелєґальною, більшовицька партія, розуміється, не ставала перед проблємою нереволюційности великої частини своїх членів: у підпільну партію, в проґрамі якої прямо сказано «повалення самодержавства», тобто революція як мета, такі люди звичайно не йшли. Нарешті, більшовики успішно уникли «парляментської пастки», себто навіть по 1905 році, коли вони змогли — в межах єдиної соціяль-демократичної фракції — провести своїх депутатів до Державної думи, вони свідомо використовували цю Думу як трибуну для революційної пропаґанди, для виведення царського режиму на чисту воду — й завершилося це все, як відомо, тим, що геть усю фракцію більшовиків було запроторено царським урядом до Сибіру[11]. Треба усвідомити, що так поводитися могли тільки члени революційної орґанізації, що мала великий досвід підпільної боротьби та що була сцементована дисципліною підпілля.
Хоча більшовицька партія знана як «партія нового типу», тривалий час російських соціяль-демократів у світі вважали лишень за частину міжнародного соціяль-демократичного руху (нехай і таку, що боролася у вкрай тяжких умовах царизму), а тому не усвідомлювали, що більшовицька партія — це вже нова форма революційної орґанізації. Частково до цього спричинилася наявність другого — меншовицького — крила РСДРП, а меншовики, певна річ, не прагнули ні нової, революційної, тактики, ні створіння революційної орґанізації нового типу: все, про що вони мріяли, — це стати російським аналоґом СДПН. Через це навіть комуністичні партії, створені в инших країнах по Жовтневій революції і активно підтримувані Комінтерном, звичайно відтворювали загалом тактику масової соціяль-демократичної партії — тобто прагнули мірою можливости істнувати лєґально, поєднуючи парляментські методи роботи з непарляментськими. Це хибне уявлення, відповідно до якого комуністична партія — це, власне, звичайна соціяль-демократична партія, щоправда, звільнена від реформізму та опортунізму, в багатьох випадках утяла лихий жарт із комуністами, змусивши їх брати участь у парляментській боротьбі, унеможлививши вироблення власної революційної тактики. Саме отся безкебетність, що її виявили замість того, щоби здихатися соціяль-демократизму, спроба переграти соціяль-демократів на соціяль-демократичному ж полі, прагнення бльокуватися та створювати союзи з соціяль-демократією (яких самі соціяль-демократи не бажали, справедливо вбачаючи в комуністах украй небезпечних конкурентів) було головною помилкою компартій Німеччини та Австрії, помилкою, що зрештою сприяла перемозі фашизму.
Власне, фашизм — та зброя, що її винайшла та застосувала буржуазія проти комуністичних партій, що ідейно відійшли від соціяль-демократизму, проте орґанізаційно відтворювали старі, віджилі схеми масової пролєтарської партії парляментського типу. Буржуазія вигадала, що робити з такою робітничою партією, що не хоче ставати реформістською та опортуністичною: оголосити її поза законом, а головне — оголосити поза законом саму ідеолоґію цієї партії, розгорнути проти партії масові репресії та розгорнути коштовну (дорогостоящую) та широку пропаґанду і проти цієї партії, і проти цієї ідеолоґії.
Сила збройної партії (партійної армії) була в її непрозорості для ворога, себто в автономності її структури від противника. Стаючи лєґальною парляментською партією, комуністична партія втрачала цю перевагу. Проте поступово сутність цієї нової форми революційної орґанізації зачала прозиратися крізь ілюзорну зовнішню оболонку — в Китаї, а відтак ув Индокитаї, — навіть попри бажання вождів. Збройна партія (партійна армія) явилася як партизанська орґанізація. Саме як партизанська орґанізація збройна партія перемогла в Китаї та Индокитаї, у низці африканських країн, на Кубі та в Нікараґуа.
Власне, вже збройна боротьба «Народньої воли» була типовою міською ґерильєю — й дехто з народовольців (як і дехто з їхніх ворогів із лав царизму) відверто зазначали, що це — партизанська боротьба. Просто в ХХ віці ця партизанська боротьба перемістилася в сільську місцевість (поки в середині 60-х уруґвайські «Тупамарос» не розпочали міську ґерилью наново).
Як звичайно ведеться, на кожну вдалу революцію є кілька невдалих. Останній приклад, коли партизанська орґанізація (як форма збройної партії) мала успіх, — нещодавний приклад Непалу. Цікаво: щойно непальські маоїсти зреклися партизанської боротьби та стали на шлях парляментської боротьби та парляментських союзів, вони зазнали невдачі.
Збройні партії (партизанські орґанізації) діють і зараз у ріжних країнах. Переважно це партизани-маоїсти (в Индії, Перу, М’янмі, на Филипінах), але не конче (ФАРК, приміром, не маоїстська орґанізація). Щоби висновити, чи дієвою є ця форма революційної орґанізації а чи вона теж застаріла, треба заходитися коло спеціяльного вивчення та спеціяльної аналізи сьогочасного партизанського руху. Ми знаємо, яких методів уживає клясовий ворог, борючися з цією формою революційної орґанізації: установлення де-факто фашистських режимів, масовий терор, мілітаризація держави, винайдення спеціяльної антипартизанської тактики, створення спеціяльних «антитерористичних» підрозділів, створення «приватних армій» і приватних компаній сек’юриті, формування «ескадронів смерти» та примусова мобілізація до цих ескадронів представників соціяльних низів, разом із селянами-злидарями, що їх там «в’яжуть кров’ю» та привчають до патолоґічної жорстокости, тобто руйнують їхню психіку, роблять нелюддю.
Нарешті, на межі ХХ і ХХІ століть зайшла нова форма революційної орґанізації — нові соціяльні рухи, що вони привели до влади ліві уряди в Венесуелі, Болівії, Бразилії, Еквадорі та частково в Арґентині. Нові соціяльні рухи — це результат пекельної, власне фашистської, руйнації суспільства неолібералізмом, коли 2/3 населення позбавлені всіляких соціяльних гарантій, сталого заробітку, приречені на непевне, марґінальне істнування, вкинуті на саме дно соціюму, проте не стають від цього люмпен-пролєтаріятом (бо ж не може 70% населення стати люмпен-пролєтаріятом, це доконечно викличе повний крах економіки). По неоліберальних контрреформах, що знищили соціяльну державу та позбавили більшість наслення котрого-небудь нормального життя, по руйнуванню старих институтів соціяльної солідарности (часто включаючи й профспілки), по тому, як звичайна більш-менш стабільна робота стала привілеєм (через що велика частина робітничої кляси в цих країнах, як і належить привілейованим соціяльним групам, перестала бути революційною), слідом за періодом неоліберальних ілюзій, а відтак апатією та дезорґанізацією наступив період відчаю, що й породив нові соціяльні рухи. Це не партії. Старі партії (навіть ліві) чи пасли задніх, чи — як привілейована сила, в тім числі й парляментська — протистояли їм і тому були або зметені, або викинені на марґінеси політичного процесу цими новими соціяльними рухами.
Цей досвід — невикінчений досвід. Його треба вивчати. Ще й тому, що попри те, що ліві режими в Латинській Америці було приведено до влади новими соціяльними рухами чи силовим тиском «вулиці» (себто підчас революцій — у Болівії і Еквадорі), чи як спадщину переднього (хай і невдалого) досвіду збройних повстань (у Венесуелі), чи за умов тотальної самодискредитації капіталізму та капіталістичної «політичної кляси» (в Арґентині, Венесуелі, Бразилії, Еквадорі), в цих країнах формально збереглася буржуазна політична система (парлямент, політичні партії, загалом буржуазна демократія) — і ці ліві рухи були змушені пристосовуватися до істнуючих буржуазних институтів, у кращому випадку поволі змінюючи їх під себе (більш явно — у Венесуелі та слабше — в Болівії, менш явно, дуже несміливо — в Бразилії, Еквадорі, Арґентині). Саме це збережіння институтів буржуазної демократії і — головне — вимушене збережіння капіталістичної економіки, приватної власности на засоби виробництва й природньо обмежують революційний процес у Латинській Америці. Тому необхідно спостерігати за ним, вивчати його. Без цього вивчення неможливо навіть проґнозувати щось.
Нарешті, наш клясовий і політичний противник вперто морочить нам голову «мережевими структурами» — як буцімто новою формою небезпечною для капіталізму орґанізації. Капіталістична пропаґанда постійно твердить про «світовий тероризм», орґанізований у мережеві структури, натякаючи, що й «антиґльобалістський» рух «першого світу» теж базовано на цьому принципові. Тимчасом «антиґльобалісти» «першого світу» вже задемонстрували свою повну льояльність (безопасность) до капіталізму. А «антиґльобалісти» «третього світу», справді, можуть покласти собі на карб певні успіхи — це не мережеві структури, це спільноти цілком гієрархізованих і дисциплінованих політичних і суспільних орґанізацій і нових соціяльних рухів. [Докладніше див. статтю Тарасова «“Антиглобалисты”: ликбез». — Прим.пер.].
Беручи загалом, в «мережевих структурах» немає нічого нового. До такого «розпорошеного» (рассеяного) принципу неодноразово вдавалися протягом світової історії ріжні революційні орґанізації — за несприятливих умов, коли не було иншого способу ухилитися від ударів непорівняно сильнішого клясового ворога. До цього вдавалися (на останньому етапі своєї діяльности), приміром, «Червоні бриґади» в Італії. А до них — ще і ще раз — партизанські орґанізації в Венесуелі, Колюмбії, Бразилії. А до них — есери (перехід від «центрального терору» Бойової орґанізації до «летючих загонів»). А до них — китайська «Тріяда» («Саньхе хуей», «Саньдянь хуей», «Тяньді хуей»). Тощо.
Те, що псевдоліві «першого світу» — слідом за лівими постмодерністами М.Фуко, Ж.Дельозом і С.Ґватаррі — зачали вихваляти та пропаґувати ці «мережеві структури» (що з них вийшов пшик), без сумніву, тільки вкотре свідчить за буржуазний характер европейського лівого постмодернізму (як і всіх «лівих» «першого світу» загалом).
Давид і Голіяф
І взяв він кия свого в свою руку,
і вибрав собі п’ять вигладжених камінців із потоку, і поклав їх у пастушу торбу, яку мав, та в торбину, а його праща в руці його. І він пішов до филистимлянина.
1-ша книга Царств. 17:40**
Сьогодні ліві на всіх пострадянських теренах (а Литва і Росія належать саме до пострадянського простору) перебувають десь у такій самій до краю невигідній для себе ситуації, як і західні ліві за видання Марксом «Райнської ґазети». Частково це, певна річ, пов’язано з крахом радянської системи, що стався 20 років тому, що викликало ідейну кризу лівих усього світу (разом із тими лівими, що були справедливими чи несправедливими — тут це не важить — критиками радянської системи). «Установляє моду» в світі лівих звичайно (за винятком певних періодів на кшталт періоду по Жовтневій революції або періоду по Кубинській революції) «перший світ». Та саме ліві «першого світу», ліві світової капіталістичної метрополії, які отримували свою (хай невелику) частку від неоколоніяльного імперіялістичного грабунку всієї иншої плянети, задемонстрували ганебну деґрадацію та ще ганебніше запроданство. «Лівий постмодернізм», «постмарксизм» подібно до Лякана — Муфф й инші вияви ідеолоґічної деґрадації зачали переважати та визначати интелєктуальну моду лівих усього світу. Шарлятана та шоумена Славоя Жижека, Тоні Неґрі, що впадає у маразм, клінічного ідіота Джона Зензана раптом стали уважати за «найяскравіших представників лівої думки». Тимчасом, певна річ, і досі є багато сталіністських, троцькістських, маоїстських, анархістських й инших догматиків, які годні тільки механічно відтворювати завчені формули півторавікової і вікової давнини, а тому чекати від них на якісь досягнення не випадає. Соціяль-демократи «першого світу» виродилися в звичайних буржуазних лібералів («новий лєйборизм» тощо), комуністи — у звичайних соціяль-демократів.
Тимчасом усі ліві (а геть не самі представники «нової периферії», себто пострадянських теренів) опинилися в ситуації, коли діють одразу кілька факторів, що шкодять успішній революційній боротьбі. Причому ці фактори виникли не притьмом, а копичилися останні кілька десятиліть (десь від епохи заходжіння неолібералізму) — і лівим (передусім лівим «першого світу») забракло кебети протиставити щось цим новим факторам. Заходить вражіння, що вони й не хотіли протиставляти (їм і так було добре і зручно: вони сиділи у вигідних парляментських фотелях по буржуазних — ворожих — парляментах і у вигідних професорських фотелях по буржуазних — ворожих — університетах; правду кажучи, це –зрада лівій ідеї і лівій справі, причому зрада не за спасибі).
Що ж це за нові фактори? Це:
1. До краю досконалення тактики буржуазної багатопартійности, насаджіння ріжноманіття масових партій, здатних пошити в дурні населення та розколоти його, беручи на щит реальні чи надумані протиріччя між ріжними групами населення — причому саме ті протиріччя, що не мають принципового, антаґоністичного характеру, не стосуються економічних основ капіталізму. Перетворення політичних партій із партій соціяльних кляс і соціяльних груп, партій проґрам на продукти шоу-бізнесу, створювані навколо розкручуваних за законами шоу-бізнесу медійних персонажів або ґлямурних гасел. Незрідка цими персонажами є мільйонери та мільярдери — володарі медійних імперій (Берлусконі, Піньєра), незрідка — ультраправі популістські медійні постаті (Пім Фортейн, Йорґ Гайдер, брати Качиньські). Оскільки реальні проблєми з цієї «боротьби партій» витіснено і сама партійна пропаґанда починає апелювати до примітивної міщанської свідомости, до забобон і инстинктів, є широкі перспективи для повернення у «велику політику» правого популізму та релігійного фундаменталізму.
2. Фактор, пов’язаний із першим пунктом, він багато важить: доведення до небаченого досі рівня здатности ЗМІ та «масової культури» впливати на свідомість пересічного виборця, контролювати та формувати його уявлення про світ, «зомбувати» його. Це пов’язано не тільки з технічним досконаленням, а й із постановкою цього «зомбування» на наукову основу, з розвитком досліджень із соціяльної психолоґії, психолоґії сприйняття та психолоґії накликання (внушения) — із одночасним масовим підкупом відповідних наукових кадрів, певна річ. Проте цими успіхами правляча кляса завдячує неоліберальній контрреформі освіти, що передувала їм, спрямована на руйнування тієї освітньої системи, що була задана Просвітництвом, і на підміну її примітивізованою вузькоспеціяльною освітою, що не дає змоги слухачам примножити досвід і опанувати вміння самостійно (себто критично) мислити, системно мислити та робить випускників напівграмотними та аполітичними покірними найманими рабами монополій.
3. Свідоме та цілеспрямоване перетворення сучасної капіталістичної держави на поліційну державу, де — передусім почерез елєктронні засоби — держава прагне тотально контролювати кожну дію кожного громадянина. Неймовірний порівняно з минулим поступ поліційних технолоґій і поліційних спецзасобів; створення спеціяльних підрозділів з боротьби з вуличними заворушеннями та протестами; дедалі більше видатків на утримання карального апарату; створення — під маркою «боротьби з тероризмом» — дедалі більшої кількости дедалі міцніших і дедалі непрозоріших для суспільства спецслужб. Криміналізація кожного протесту, навіть найзаконнішого.
4. Розвиток нових типів озброєнь, що надаються до використання не тільки у «великій» війні, але й у громадянських конфліктах (у тому числі дистанційно керованого озброєння та озброєння, розробленого для антипартизанських дій) — за одночасного максимального унеприступнення пересічних громадян до такої зброї, що дає великі переваги правлячій клясі. Аж до епохи вогнепальної зброї повстанцям досить легко було протиставити (бодай на першому етапі) бойовій холодній зброї уряду саморобну, побутову чи мисливську зброю, а відтак і задосить настачити бойової холодної зброї. Вже від епохи вогнепальної зброї задля успіху революції потрібно було чи масово розповсюдити цю зброю серед громадян, чи мати змогу легко захопити її ув урядових арсеналах, як показав досвід Американської і всіх французьких революцій. Паризька Комуна стала технічно можливою тільки тому, що парижани мали артилєрію — пушки Національної ґвардії. І, навпаки, Грудневе (1905 року) збройне повстання в Москві придушили відносно легко тільки тому, що повстанці відчували пекучу нестачу зброї та боєприпасів і були озброєні переважно револьверами та мисливськими рушницями, а протистоялися реґулярним військовим частинам, що мали артилєрією. Саме цю ситуацію — коли в пересічних громадян є тільки пістолети чи принаймні мисливські карабіни, а в карального апарату є будь-яка зброя — й моделює сучасна буржуазна держава. Енґельс свого часу спроґнозував, що революція буде вдалою, коли буржуазія на час війни (що вона її зав’язує задля нових загарбань) дасть зброю пересічним громадянам, зробивши з них салдатів, — і пролєтарі матимуть змогу повернути цю зброю проти буржуазії. 1917 року це пророцтво блискуче підтвердилося. Проте сьогодні, коли буржуазна держава не просто переходить від призовної армії до найманої професійної, а й прямує до створення приватних армій, приватних фірм і корпорацій секьюріті, ця схема вже не чинна.
У «першому світі» на додачу до цих факторів діє ще й фактор зміни клясового складу суспільства — через свідому деіндустріялізацію, винесення виробничого виробництва до «третього світу» та в цей спосіб перетворення всього «першого світу» на одного величезного паразита та експлоататора всього иншого людства. За цих умов, певна річ, широкі верстви населення в країнах «першого світу» стають співучасниками цього колєктивного злочину та (хай і не однаковою мірою) бенефіціяріями нееквівалетного обміну з «третім світом». Навіть сьогочасна світова економічна криза не змінює цього положіння (а лишень кориґує його, зменшуючи апетити пересічного споживача в «першому світі»), оскільки не ліквідує ні запомог із безробіття, ні соціяльних виплат, на инших головних атрибутів welfare state’у. Отже, не повертає депролєтаризованого населення до положіння пролєтаріяту, до положіння кляси, небезпечної для капіталістичної суспільно-економічної системи.
Пристосовуючись до країн «нової периферії», тобто до території колишнього Східного бльоку, ситуація погіршується через кілька факторів.
По-перше, спільна для всіх лівих ідейна криза має в країнах «нової периферії» надто глибокий і злоякісний характер, бо ж саме тут соціялістична ідея була до краю опорочена контрреволюційною практикою суперетатистської сталінської та постсталінської держави. Оскільки ця держава демаґоґічно проголошувала себе «соціялістичною» (при тому, що соціялістичної держави взагалі не може бути), а офіційну ідеольоґію титуловало «марксизмом-лєнінізмом» (при тому, що до марксизму ця ідеольоґія мала вельми непевний стосунок — фактично мало місце хіба що запозичення багатьох термінів, позбавлених у радянському «марксизмові-лєнінізмові» реального змісту та перетворених на ритуальні формулювання ідеольоґічної квазірелігійної системи), вона в цей спосіб тотально дискретувала ліву ідеольоґію. У тім числі й тому, що контрреволюційний сталінський «білий терор» став у звичайній свідомості (обыденном сознании) сприйматися як революційний «червоний терор». У тім числі й тому, що демагоґічна обіцянка «побудувати комунізм до 2000 року» в СРСР була, розуміється, зайвими словами (пустое обещание). У тім числі й тому, що реальна суспільна практика була радикально противна марксистській теорії, із чого люди з нерозвиненою, ненауковою, побутовою свідомістю легко висновували, що «теорія неправильна» (замість того, щоби висновити, що практика неправильна), — звичайна свідомість страждає на онтолоґічний емпіризм (ползучий) і без примусового (почерез освітню систему) засвоєння наукового погляду на світ ладне, засновуючись на власних спостереженнях, висновити, що не Земля обертається навколо Сонця, а навпаки — Сонце навколо Земли. Ця ідейна криза не може бути подолана тупим повторенням сталіністських, троцькістських, маоїстських або анархістських мантр, бо сьогоднішня ситуація радикально одмінна од тієї, коли ці мантри було вигадано, і більшість населення до цих мантр вже має імунітет. А нової теорії ще не створено. Ба більше, весь пострадянський період нова правляча кляса в наших країнах — кляса б’юрократ-буржуазії, що загалом здобула якісну освіту радянського зразка (і зокрема така, що розуміє — хай і примітивізовано, — що таке клясова боротьба і яку небезпеку для правлячої кляси являє революційна ідеольоґія та досвід клясової боротьби пригнічених), — нахабно, безугавно, систематично паплюжить радянське минуле та радянський досвід, передусім — революційний, досталінський, при цьому активно брешучи, гудячи та звеличуючи дореволюційні та контрреволюційні порядки, навіть фашистські. Платних борців із «революційною заразою» (що ними стали більшість интелєктуалів ув освітній системі, в ЗМІ, в галузі «культури») сотні, коли не тисячі разів хапали на гарячому, доводячи, що вони брешуть, зводять пеню й уславлюють фашизм. Та оскільки за цю проституйовану поведінку добре платять і підкріплюють индустрією тиражування цієї брехні та наклепів, а демаскування звичайно витіснено на марґінеси «великих ЗМІ» та не має наслідків — покарання, розвінчання безрезультатні. Водночас правляча кляса наполегливо точить голови населенню ідеольоґією индивідуалізму, еґоїзму, споживацтва та цинізму, змушуючи населення брати участь у «війні всіх проти всіх», примушуючи його до соціяльної атомізації і соціяльної аґресії за принципом «людина людині вовк». Ще одним таким самим механізмом ідеольоґічної обробки є насадження релігії і містицизму.
Доти, доки з історичної сцени не зійдуть, по-перше, пізньорадянське покоління, генерація міщан-споживачів, сповнених цинізму та глуму з усього, що виходить за межі їхньої вбогої міщанської хатки, та впевнених, що єдина мета життя — «бабки, бабы и бухло», а по-друге, перше пострадянське покоління прихильників і прихильниць «ґайдарочубайсів» — покоління, струєне свавільною чорносотенною аґресивною антикомуністичною пропаґандою, годі сподіватися на успіх у країнах «нової периферії» навіть і адекватної (що її поки катма) революційної пропаґанди.
За час контрреволюційного суперетатизму було геть перервано й вилучено з суспільної пам’яти традицію самостійного лівого революційного спротиву — на відміну від країн «третього світу» (ба навіть і «першого»), де цю традицію зберегли. Там, де з суспільної свідомости та практики не геть зникла традиція бодай якогось спротиву суперетатизмові (в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Литві), ця традиція є (загалом або майже цілковито) правою, прокапіталістичною, клєрикальною, реакційною. Ліву революційну традицію в країнах «нової периферії» доведеться робити поновно. Це неминуче забере багато часу.
У країнах «нової периферії» триває процес деіндустріялазації і залучення цих країн — на невигідних для них умовах — до системи ґльобального капіталізму. Це значить, що процес клясоутворення, що почався 20 років тому, не завершено і не буде завершено, аж поки зазначені вище процеси не сягнуть свого лоґічного фіналу, поки країни «нової периферії» остаточно не посядуть свого місця в системі ґльобального капіталізму, в системі світового розподілу праці, поки не буде створено нової клясової структури, відтворюваної із покоління в покоління. Доки цього немає, ліві в країнах «нової периферії» можуть бути лишень аванґардом армії без самої армії, як колись «Народня воля».
Проти лівих у країнах периферії грає уже процес ґльобалізації, коли за сформованого світового ринку та відкритих кордонів «перший світ» невідклично висмоктує із країн периферії (у тім числі й «нової периферії») найпідготованіші, найталановитіші мобільні кадри, забираючи в цей спосіб потенційних неофітів у лівих периферії. У минулому не було цієї географічної мобільности, не було світового ринку робочої сили — і навіть у період клясичного капіталізму трудова міґрація мала хай і масовий, та виїмковий характер (втеча від голоду в Ірляндії, від жидівських погромів у царській Росиї тощо) та була винятком (у відсотковім відношенню щодо загальної кількости трудівників).
Насамкінець, ліві в країнах «нової периферії» перебувають на найпершому, догуртковому етапові розвитку — і лише останнім часом бачимо появу типових гуртків. Головними формами істнування наших лівих є секти та забави (тусовки). Ситуацію утруднює ще й те, що на політичній арені діють великі сили, архаїчні своїм походжінням і характером, і такі, що безпідставно називаються лівими. У Росиї це передусім Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ), у Литві — Соціялістичний народний фронт (СНФ). Фактично ці та инші анальоґічні політичні орґанізації є румовищем радянської «перебудовної» політичної системи, породжінням радянської номенклатури, тієї частини, що її відтрутили від найбільших шматків державної власности, діливши цю власність. Ці політичні орґанізації, економічною проґрамою типові соціяль-демократи, політичною тактикою популісти, паразитують на «ностальґії за СРСР» і апелюють до притаманної багатьом міщанам патерналістсько-клієнтельної психолоґії, геть не революційної. У Росиї КПРФ до того ж ще й клєрикально-шовіністична, проте це вже — додаткова реакційна доважка, загалом необов’язкова для цих політичних орґанізацій. Усі орґанізації цього типу спрямовані на парляментську діяльність, на инкорпорування до буржуазної політичної системи. Всі вони уводять час (оттягивают на себя) та дезорієнтують стихійних (себто політично неграмотних) прихильників лівих поглядів. Саме тому їх і потребує правляча кляса. Про це я не раз писав[12].
Хоча в нас багато марнославних (або психічно неадекватних) людей, що вони титулують свої групи «партіями», «рухами» та «фронтами», ці «партії», «рухи» та «фронти» або в жадному разі не стосуються правдивих лівих (сталіністи, приміром, — не тільки не марксисти, як це завжди було, та за сучасних умов «нової периферії» уже й не ліві), або такі несерйозні та малочисельні, що їх можна назвати «партіями» та «фронтами» хіба що иронічно. У СНФ Палєцкіса тисяча людей — на всю Литву. Пропоную порівняти з правдивими лівими народніми фронтами — народніми фронтами 1930-х років, що об’єднували мільйони, ба навіть десятки мільонів людей. Лівого руху в країнах «нової периферії» немає взагалі. Рух — це, за визначенням, дещо більше навіть за партію, якою б великою вона не була. Рух — це бльок, об’єднання, коаліція багатьох партій і орґанізацій, це щось таке, що вбирає в себе десятки, сотні тисяч, мільйони людей: робітничий рух, селянський рух, студентський рух, жіночий рух, антивоєнний рух. А в сучасній Росиї, приміром, кілька сотень троцькістів, розпорошених по ріжних містах, пишно зветься Російським соціялістичним рухом (РСД). А тузінь (дюжина) «лівих» «художників» і не художників називалася «Рухом спротиву імени Пєтра Алєксєєва» (ДСПА, нещодавно саморозпустилися)!
Усе це або вкрай застаріле імітування орґанізацій минулого, або просто гра, пародіювання революційної діяльности. Про це я теж не раз писав[13].
Тобто ми перебуваємо на самому першу надзвичайно довгого шляху зі створення правдивого лівого руху в країнах «нової периферії». Так чи так, наші країни приречені бути в ар’єрґарді революційного руху в країнах «третього світу»[14]. Звісно, прикро, проте, як відомо з марксівської клясики, не можна подавати власну нетерплячку за арґумент.
Инкубатори революції
Добрий селянин не покине обробляти поле через посуху.
Сюнь-цзи
Як ви знаєте, я давно силкуюся раз-у-раз роз’яснити всім лівим у Росиї (хто хоче чути), що вони перебувають на догуртковій стадії[15]. На ділі вийшло, що розумовий розвиток цього гурту сьогодні такий, що тільки найбільш розвинена та найбільш здібна до критичного мислення меншість (себто абсолютна меншість) досить швидко зрозуміла, що їй кажуть, — і згодилася (бо ж це очевидне). Переважна більшість тих, хто згодився, згодилася знехотя і результатом того, що я товкмачив їм цю істину протягом довгого часу (майже десятиліття!). Та й ця «переважна більшість» насправді є меншістю, бо ж правдива більшість досі в лавах бутафорських «партій», «фронтів» і «рухів» і провадить псевдореволюційну та власне псевдополітичну діяльність. Утім, вона задемонструвала це, взявши участь у пробуржуазних мітингах і тиняннях в Росиї, що розпочалися від грудня 2011 року, себто виступивши як група підтримки свого клясового ворога[16]! Проте можна бути певними, що майже те саме маємо й ув инших колишніх республіках СРСР. Причому в деяких із них — середньоазійських — ситуація така сумна, що там немає і догурткової стадії. Там, де буржуазна демократія (більш-менш обмежена — в Росиї, приміром, режим не буржуазної демократії, а диктабланди, себто м’якої диктатури) дозволяє лівим лєґально істнувати, лівий простір займають, як я вже писав, вцілілі від часів «перебудови» анахронічні утворіння: починаючи від псевдолівих партій (як КПРФ у Росиї, КПУ в Україні тощо) і кінчаючи мікроскопічними «партіями», що є або політичними сектами (більшість троцькістських і сталіністських груп), або аморфними субкультурними гулями (тусовками) (анархісти — всюди; чи, коли хочете розмаїття, — троцькістський РСД у Росиї). Можливо, підчас «перебудови» ці форми орґанізації були природніми — і передбачалося, що це тимчасове явище і що вони стануть чимось серйознішим. Та вони не стали.
Наголошую: тільки останньо спостерігаємо ознаки переходу з догурткової стадії до гурткової.
Для чого потрібні гуртки? Гуртки — це инкубатори революції. Жаден революційний рух не може розвинутися (а надто перемогти), коли він не озброєний чинною революційною теорією. Що значить «озброєний»? Теорію не можна виробити більшістю голосів на зборах. Теоретична робота — це индивідуальна робота, вона потребує теоретиків, себто людей, які мають особливий хист (так само, як його мають композитори, скульптори чи вчені-математики). Проте чи правильні їхні міркування, тобто чи адекватні вони реальності, вияснюється тільки практично. Та оскільки це суспільні теорії, то й практика має бути суспільною. Себто не индивідуальною, а колєктивною. Для цього потрібно: а) засвоїти та опанувати теорію; б) кориґувати її підчас засвоїння та опановання, бо підчас цих процедур звичайно вияснюють елєменти невідповідности реальності в засвоюваній теорії.
Цього не можна зробити в сектах: у сектах не засвоюють і не опановують теорію, в сектах заучують — причому звичайно примітивізуючи — догми, запозичені від «гуру». Спроба засумніватися в якомусь серйозному елєментові цих догм (що нормально для засвоєння теорії в гуртку, бо так її кориґують) неминуче призводить до инквізиційного судилища та покарання «єретика» (зазвичай його виганяють, проте ми знаємо й крутіші заходи).
Цього не можна зробити в тусівці: забава не знає дисципліни, не знає, як упливати на тих, хто не хоче вивчати теорію. Забава своїм характером опирається всьому, що виходить за межі розваг, простого субкультурного спілкування, всьому, що потребує додаткових — а надто обтяжливих — зусиль, всьому важкому, тяжкому, гризотному.
Цього не можна зробити в псевдолівій парляментській партії: там немає теорії як такої, її заступив набір гасел, що не даються до розуміння, проте придатні для мобілізації членів цієї партії і прихильного елєкторату підчас виборчих кампаній. «Теорія» в цих партіях — це квазітеорія, це власне щось на кшталт релігійної системи, що вимагає віри, та не розуміння. Тому в «теорії» КПРФ, приміром, цитати з клясиків марксизму мирно сусідять із цитатами релігійного та шовіністичного характеру, що абсурдно, бо ж вони заперечують одне одного. Проте й у звичайних релігійних системах бачимо те саме. Тертуліянівське «вірую, бо абсурдно» можна сміливо прикласти і до «теорій» наших псевдолівих парляментських партій.
Чим гурток ріжниться від секти, забави та псевдолівої парляментської партії (поза тим, є ця партія зараз у парляменті чи ні)? Секта самодостатня, вона замкнена на себе і не зацікавлена в революції, хай там що кажуть її вожді, вона навіть не зацікавлена в серйозному розширенні (бо може бути загроженим авторитет «гуру»), тому кожна секта навіть пропаґандує мляво та намагається залучити до своїх лав найбільш примітивних, дурних, неметких (або невпевнених у собі, забитих, невротизованих). Це патолоґічне утворіння, тому воно не годне перетворитися на реальну революційну орґанізацію, небезпечну для клясового та політичного ворога. Забава — стихійне явище, нетривке, мало (чи взагалі не) дисципліноване, геть прозоре для клясового ворога, а отже теж безпечне. Максимальна політична дія, на яку здатна забава, — участь у стихійних вуличних заворушеннях. Псевдоліва парляментська партія залучена до Системи, вона власне є «опозицією Її Величности» і тому теж нереволюційна. А от гурток а) засвоює та опановує теорію — й уже тут кориґують теорію та відсіюють дурнів, не годних сприймати теорію як таку; б) вишколює кваліфіковані кадри для майбутньої революційної орґанізації — себто переконаних, теоретично підготовлених бійців (це важливо, бо ж на «стадії барикад» на теоретичну підготовку не буде часу), що засвоїли певні навички практичної діяльности (оскільки кожен нормальний гурток звичайно також і пропаґує — усно та друком); в) навчає своїх членів колєктивної роботи та призвичаює їх розподіляти роботу — виявляючи индивідуальні здібності кожного; г) дає можливість учасникам добре пізнати одне одного та забезпечує взаємодовіру і певність одне в одному, в надійності товаришів, а це вкрай важливо за умов істнування в ідеолоґічно ворожому оточенні — надто за влізливої, учепистої (навязчивой) контрреволюційної пропаґанди почерез институти «громадянського суспільства», контрольованого клясовим ворогом (як це є зараз); ґ) допомагає — бо ж гуркова робота потребує значних забігів, часу, сил, здоров’я, дисципліни та вимагає, щоби її учасники не шкодували сил і воли, — здихатися дрібної погані (дурнів, лінивих, пустомель, психів, боягузів, марнославних і морально нечистоплотних индивідів), бо ж звичайно кожен гурток відносно невеликий і тому його нормальні учасники не можуть довго співістнувати з цим ненормальним елєментом, не постерігаючи його.
Певна річ, нізвідки не випливає, що кожен гурток може успішно впоратися з усіма цими функціями. А коли не зможе, він або виродиться в секту, або розвалиться.
Треба розуміти, що «гурток» — умовна назва, взята за традицією. За бажання ці структури можна назвати й по-иншому, справи це не змінює. Але передній історичний досвід довів необхідність подібних орґанізаційних утворінь. Там, де їх не було, там, де революційні орґанізації складалися не з кадрів, що минули гурткову стадію, — навіть коли це не були лєґальні структури, легко инфільтровані поліційною аґентурою, — революційні орґанізації швидко губили дієвість, грузли у внутрішніх чварах і сварах і, головне, не були напоготові теоретично. З цим мали справу, приміром, Маркс і Енґельс у Союзі комуністів, коли 1850 року оприявнилося, що більшість еміґрантських орґанізацій Союзу не годні зрозуміти доволі нескладних теоретизувань Маркса та Енґельса, а запільні (власне німецькі) секції Союзу, годні їх зрозуміти, за тріюмфу реакції обмежено на мікроскопічній кількості (більша частина взагалі щезла); Союз комуністів складався без передньої гурткової стадії — і переважна більшість його членів була просто нездатною провадити тривалу підпільну революційну діяльність[17].
Перед цією проблємою — проблємою нестачі а) кваліфікованих кадрів і б) людей, які розумово, психолоґічно та морально годні провадити революційну роботу — стають усі революційні орґанізації. Окрім гуртків, є ще один спосіб розв’язання цієї проблєми: цілеспрямований відбір і підготовка цих кадрів почерез структури масової революційної орґанізації. Це зачали робити ще німецькі соціяль-демократи. Та, по-перше, особливості істнування парляментської партії завжди спотворювали та спотворюють цю діяльність: парляментській партії потрібні парляментські кадри, а не революційні (й порочність цієї позиції уповні виявилася в тій самій Німеччині 1914 року, а відтак — підчас Німецької революції 1918—1921 років). А по-друге, для цього потрібно, щоби ці партії уже були, — а на пострадянському просторі їх, як я писав, просто немає. Наші псевдоліві парляментські партії аж ніяк не зацікавлені готувати та навчати революційні кадри: ці кадри, коли їх створити, зачнуть нищити керівні органи псевдолівих партій.
Иншим варянтом пропонованого способу є свідомий вишкіл кваліфікованих революційних кадрів у партизанських загонах, на контрольованих партизанами територіях. Усі подібні приклади мають своїм корінням китайський досвід, партшколу Вампу. Та сама школа Вампу — це лише-но повторіння партшкіл РСДРП, таких, як партшкола на Капрі та в Лонжюмо. Ріжниця лише в тому, що школа Вампу діяла на території, контрольованій партизанами Червоної армії, а школи на Капрі та в Лонжюмо — за кордоном, ув еміґрації, але так само на неконтрольованій противником території, автономній території. Та й тут, так само з СДПН, потрібні наявні великі політичні орґанізації, щоби робити це, — неважливо, парляментська чи пролєтарська партія, запільна революційна партія чи партизанська армія. На пострадянських теренах цього катма.
Тобто иншого шляху, крім гуртків, просто немає.
При цьому треба добре усвідомлювати, що гурток — це тільки орґанізація, що реалізує зазначені функції, а не просто кожна маленька (вимушено маленька) групка людей, близьких за поглядами. Подібні групки відомі давно, з ХІХ віку, від карбонарського етапу. Та ці групки не були гуртками, оскільки вони не засвоювали та не опановували теорії, не діяли та не навчалися, маючи на оці тривалу підпільну роботу революційної орґанізації. Фактично вони орієнтувалися на максимально швидке вбивання в силу та таке ж швидке повстання. Знаємо ще більше подібних груп хай і соціялістичного характеру, та не революційного, що діяли лєґально, напівлєґально чи нелєґально (вже неважливо, бо ж це не було їхнім свідомим вибором) — починаючи від фурьєристів і сенсимоністів.
Гуртки — жадною мірою не самоціль. Мета — накопичення в гуртках «критичної маси» підготованих кадрів, котрі відтак змогли б об’єднатися в революційну орґанізацію. Та й революційна орґанізація — не самоціль. Революційна орґанізація, як я вже писав, — лишень инструмент, инструмент соціяльної революції. Правдивою метою є саме соціяльна революція.
29 жовтня — 22 листопада 2012
Примітки
* Жюль Верн, «С Земли на Луну прямым путём». Цит. за: Жуль Верн. Подорож на Місяць / Пер. А.Білецький. — К.: Молодь, 1948. — С. 41. — Прим. пер.
** Книга Самуїла містить Першу та Другу книги Царств, тому точне покликання таке: 1 Самуїла 17:40. Цитуємо за українським перекладом Івана Огієнка. — Прим. пер.
[2] Див.: Ангелов Д. Богомильство в Болгарии. М., 1954; Храпченков В.Ф. Богомильское движение в Болгарии X–XIV вв. и его классовая сущность. М., 1964; Зайцев В.К. Богомильское движение и общественная жизнь Северной Италии эпохи Дученто. Минск, 1967; Керов В.Л. Борьба народных масс против католической церкви во Франции в конце XIII — начале XIV вв. М., 1977; Мадоль Ж. Альбигойская драма и судьбы Франции. СПб., 2000; Ольденбург З. Костер Монсегюра. История альбигойских крестовых походов. СПб., 2001; Нелли Р. Катары. Святые еретики. М., 2005; Люшер А. Иннокентий III и альбигойский крестовый поход. М., 2007; Сказкин С.Д. Исторические условия восстания Дольчино. М., 1955; Самаркин В.В. Восстание Дольчино. М., 1971; Циммерман В. История крестьянской войны в Германии. Т. 1–2. М., 1937; Смирин М.М. Народная реформация Томаса Мюнцера и Великая крестьянская война. М., 1955; Шушарин В.П. Крестьянское восстание в Трансильвании (1437–1438). М., 1963; Тайные общества в старом Китае. М., 1972; Гордон А.В. Крестьянские восстания в Китае. Научно-аналитический обзор. М., 1984; Смолин Г.Я. Антифеодальные восстания в Китае второй половины X — первой четверти XII в. М., 1974; Боровкова Л.А. Восстание «красных войск» в Китае. М., 1971; Симановская Л.В. Великая крестьянская война в Китае. М., 1958; її ж. Антифеодальная борьба китайских крестьян в XVII в. М., 1966; Поршнева Е.Б. Учение «Белого лотоса» — идеология народного восстания 1796–1804 гг. в Китае. М., 1972; Кузес В.С. Шанхайское восстание «Союза малых мечей» 1853–1855 гг. М., 1980; Чеканов Н.К. Восстание няньцзюней в Китае 1853–1868 гг. М., 1963; Тягай Г.Д. Крестьянское восстание в Корее. 1893–1895 гг. М., 1953; Иванов М.С. Бабидские восстания в Иране. М.–Л., 1939; Рейснер И.М. Народные восстания в Индии в XVII–XVIII вв. М., 1961. Зрештою, я, певна річ, рекомендую клясичну працю Ф.Енґельса «Німецька селянська війна» (будь-яке її видання) та твір К.Кауцького «Предшественники новейшего социализма» (Т. 1–2. М., 1919, перевидання: Т. 1. М., 1924, Т. 2. М., 1925; цілком вірогідно, що книгу Кауцького видано й литовською). Тут і далі я намагаюся покликатися на відповідну літературу, видану великим накладом, оскільки знаю від литовських товаришів, що в пострадянській Литві влада зумисне вилучає марксівську літературу та радянську гуманітаристику загалом із бібліотек. Відповідно, щобільшим був наклад, щобільше шансів віднайти ці книги, коли вони є. У виїмкових випадках я покликаюся й на пострадянські видання.
[3] Див.: Строева Л.В. Государство исмаилитов в Иране в XI–XIII вв. М., 1978; Мацек Й. Гуситское революционное движение. М., 1954; його ж. Табор в гуситском революционном движении. Т. 1. М., 1956, Т. 2. М., 1959; Рубцов Б.Т. Гуситские войны. М., 1955; його ж. Подвиги таборитов. М., 1961; Озолин А.И. Из истории гуситского революционного движения. Саратов, 1962; Лаптева Л.П. Гуситское движение в Чехии XV века. М., 1990; Гуситское движение в освещении современников. М., 1992; Семенова Н.И. Государство сикхов. М., 1958; її ж. История сикхского движения в Индии. М., 1963; Тайпинское восстание. 1850–1864 гг. Сборник документов. М., 1960; Кара-Мурза Г. Тайпины. М., 1950; Хуа Ган. История революционной войны Тайпинского государства. М., 1952; Илюшечкин В.П. Крестьянская война тайпинов. М., 1967.
[4] Про бабувистів див.: Буонарроти Ф. Заговор во имя равенства, именуемый Заговором Бабёфа. Т. I–II. М.–Л., MCMXLVIII; його ж. Гракх Бабёф и Заговор равных. Пг.–М., 1923; Доманже М. Бабёф. Л., 1925; Щеголев П.П. Заговор Бабёфа. Л., 1927; Левандовский А.П. Первый среди равных. Повесть о Гракхе Бабёфе. М., 1986; його ж. Потомок Микеланджело. М., 1991.
[5] До цієї ж форми революційної орґанізації належали й таємні змовницькі спільноти — як докарбонарського типу, так і (найостанніші) карбонарського — що стали призвідцями національно-визвольних (і заразом буржуазних) революцій у Латинській Америці. Багато з них були просто філіялами запільних Великих американських зборів, створених Франсиско де Мірандою. Через специфіку Латинської Америки революції тут хоча й були переможними, та нелегкими, й боротьба тривала 16 років — до 1826 року. Докладніше див.: Война за независимость в Латинской Америке. М., 1964; Лавров Н.М., Сомин Н.И. Национально-освободительное движение народов Америки в конце XVIII — начале XIX века. М., 1957; Альперович М.С., Слёзкин Л.Ю. Образование независимых государств в Латинской Америке. М., 1966; Альперович М.С. Освободительное движение конца XVIII — начала XIX в. в Латинской Америке. М., 1966; його ж. Испанская Америка в борьбе за независимость. М., 1971; його ж. Война за независимость Мексики. М., 1964; його ж. Рождение мексиканского государства. М., 1979; його ж. Революция и диктатура в Парагвае (1810–1840). М., 1975; Линч Д. Революции в Испанской Америке. М., 1979; Марчук Н.Н. Борьба за независимость в Латинской Америке в конце XVIII в. — начале XIX в. М., 1988; Прието А. Герои борьбы за освобождение Латинской Америки. Гавана, 1985; Лаврецкий И.Р. Миранда. М., 1965; його ж. Симон Боливар. М., 1958; його ж. Боливар. М., 1960 (перевидання: М., 1966; М., 1981); Григулевич И.Р. Франсиско де Миранда и борьба за независимость испанской Америки. М., 1976; Подвиг Симона Боливара. М., 1982; Пинтос Ф.Р. Хосе Артигас. М., 1964; Хесуальдо. Артигас. М., 1968; Надра Ф. Сан-Мартин. — Варела А. Гуэмес. М., 1981.
[6] Про чинний і безрезультатний досвід цієї форми революційної орґанізації див.: Орсини Ф. Воспоминания. М., 1934; Ковальская М.И. Движение карбонариев в Италии 1808–1821 гг. М., 1971; її ж. Итальянские карбонарии. М., 1977; Ревзин Г.И. Риэго. М., 1958; Доманже М. Бланки. Л., 1925; Жеффруа Г. Заключенный. Жизнь и революционная деятельность Огюста Бланки. М.–Л., 1925; Молчанов Н.Н. Огюст Бланки. М., 1984; Маркс и Энгельс и первые пролетарские революционеры. Сборник статей. М., 1961; Национальные движения в Центральной Европе: сотрудничество и контакты (30–70-е гг. XIX в.). М., 1991.
[7] Див.: Революции 1848–1849. Т. I–II. М., 1952; Революция 1848 года во Франции (февраль-июнь) в воспоминаниях участников и современников. М.–Л., 1934; Ловцов Д. Революция 1848 г. в Германии. М.–Л., 1928; Кан С.Б. Революция 1848 г. в Австрии и Германии. М., 1948; Степанова Е.А., Левиова С.З. Борьба за единую демократическую Германию в период революции 1848–1849 гг. М., 1955.
[8] Утім, від розколу Союзу комуністів у вересні 1850 року та частина Союзу, що залишилася з Марксом й Енґельсом, перестала бути змовницькою, водночас додержавши характеру таємної спільноти, — вона стала таємною пропаґандистсько-просвітницькою орґанізацією.
[9] Про чартистський рух див.: Слоссон П.В. Чартистское движение и причины его упадка. М., 1923; Шлютер Г. Чартистское движение. М., 1925; Быков Г.И. Чартизм. Л., 1931; Кунина В.Э. Чартистское движение в Англии. М., 1959; Рожков Б.А. Чартистское движение. М., 1960; Чартизм. Сборник статей. М., 1961; Ерофеев Н.А. Чартистское движение. М., 1961; Резников А.Б. Первая классовая битва пролетариата. Англия 1842 года. М., 1970.
[10] Те, що сталося 1914 року з соціяль-демократичними парляментськими партіями, в жадному разі не свідчить за якусь спеціяльну меншовартість соціяль-демократії; з цього якраз знати лябета парляментаризму, бо ж точнісінько те саме сталося і з ляйбористами (всюди, де виникли лєйбористські партії), і з еврокомуністами (всюди, де компартії стали — офіційно чи неофіційно — на позиції еврокомунізму).
[11] В жовтні 1913 року більшовики виокремилися з соціяль-демократичної фракції IV Державної думи в самостійну Російську соціяль-демократичну робітничу фракцію. Про більшовиків у царській Державній думі див.: Бадаев А.Е. Большевики в Государственной думе. М., 1928 (перевидання: Л., 1929; М., 1930; Л., 1930; М., 1932; М., 1935; М., 1939, М., 1954); його ж. Как большевистские депутаты боролись в Государственной думе. М., 1935; Зайчиков Г.И. Борьба рабочих депутатов Государственной думы против царизма в 1907–1914 гг. М., 1981; Ковальчук М.А. Большевики в Третьей Государственной думе. Л., 1950; Своеволина М.А. Тактика большевиков в III Государственной думе. М., 1952; Добротвор Н.М. Рабочие депутаты в III Государственной думе. Горький, 1957; Лурье М.Л. Большевистская фракция IV Государственной думы. М., 1938; Фролов Н.Ф. Большевистская фракция в IV Государственной думе. М., 1954; Рудь А.С. Депутаты-большевики в IV Государственной думе. М., 1980; Самойлов Ф.Н. Процесс большевистской фракции IV Государственной думы. М., 1927.
[12] См.: Рабочий вестник (Пермь). № 48 (http://saint-juste.narod.ru/kprf.html); Логос. 2005. № 3. С. 161–169 (http://screen.ru/Tarasov/Interview_with_Khestanov.htm); http://saint-juste.narod.ru/erzac.html; Что делать? Вып. 6 (http://saint-juste.narod.ru/talk_tarasov.htm).
[13] Тарасов А.Н. Революция не всерьез. Штудии по теории и истории квазиреволюционных движений. Екатеринбург, 2005. С. 5–17, 330–347, 381–435; Время МН. 9.04.2002 (http://www.vremyamn.ru/cgi-bin/2000/910/3http://www.vremyamn.ru/cgi-bin/2000/910/3); Рабочий вестник (Пермь). №48 (http://www.hrono.info/text/2002/kprf.html); Неприкосновенный запас. 2003. №5. С. 30–36 (http://magazines.russ.ru/nz/2003/5/tarasov.html); Политический журнал. 2004. №15 (http://www.politjournal.ru/index.php?action=Articles&dirid=67&tek=1146&issue=31); Политический журнал. 2004. №42 (http://www.politjournal.ru/index.php?action=Articles&issue=77&tek=2591&dirid=67); Литературная газета. 2005. №10; Русский курьер. 2005. №60; Рабочий вестник (Пермь). №84 (http://www.screen.ru/Tarasov/NBP.htm); Индекс/Досье на цензуру. №23. С. 81–88 (http://index.org.ru/journal/23/tarasb.html); Политический журнал. 2006. № 27–28 (http://www.politjournal.ru/index.php?action=Articles&dirid=67&tek=6019&issue=171); Индекс/Досье на цензуру. №24. С. 179–184 (http://www.index.org.ru/journal/24/tar24.html); Левая политика. №2. С. 66–74 (http://saint-juste.narod.ru/left07.htm); Геосфера (Киев). 2009. №3 (http://www.makhno.ru/forum/showthread.php?t=229); НГ-Политика. 2011. № 2 (http://saint-juste.narod.ru/Tsvetkova.html); http://www.svoboda.org/content/article/1774023.html; http://saint-juste.narod.ru/klingon.html; http://saint-juste.narod.ru/PR.html.
[14] См.: Левая политика. №10–11. С. 20 (http://saint-juste.narod.ru/WWII.html (укр. пер. див.: https://vpered.wordpress.com/2010/04/16/tarasov-worldrevolution-2/)); http://saint-juste.narod.ru/Tysa2.html (укр. пер. див.: https://vpered.wordpress.com/2010/06/01/tarasov-destroy-capitalism/); Левая политика. №7–8. С. 47–52, 64 (http://saint-juste.narod.ru/2kapital.html (укр. пер. див.: https://vpered.wordpress.com/2013/03/07/tarasov-2nd-edition-of-capitalism/)); http://saint-juste.narod.ru/bolotnoe.html.
[15] Что делать? Вып. 6 (http://saint-juste.narod.ru/talk_tarasov.htm); Левая политика. 2007. №2. С. 55–74 (http://saint-juste.narod.ru/left07.htm); http://saint-juste.narod.ru/dokruzhok.html.
[16] Про це див.: http://saint-juste.narod.ru/castratos.html; http://saint-juste.narod.ru/bolotnoe.html.
[17] Докладніше див., приміром: Союз коммунистов — предшественник I Интернационала. М., 1964; Михайлов М.И. История Союза коммунистов. М., 1968.
З російської перекладено Орисею Чоботар
Вперед 