А.Бабенко (Іван Майстренко)
Газета «Правда» за другу половину вересня видрукувала стенографічний звіт VIII з’їзду Комуністичної Партії Китаю, що відбувався саме в той час. Звіт з’їзду КПК займає в «Правді» майже стільки місця, як займав звіт про XX з’їзд КПСС. Уміщено цей звіт у «Правді» не просто для інформації і не для вивчення порівняно зеленого досвіду китайських комуністів. Ні, це щось більше, значніше. Це є намагання «колективного керівництва» КПСС повернути большевицьку партію лицем до її молодости, і, як зразок молодости комунізму, подано матеріяли VIII з’їзду КПК. І треба сказати, що зразок КПК в цьому відношенні блискучий і разючо відмінний від сучасного большевицького.
Не виключено, що окремі промови на VIII з’їзді КПК, подані в «Правді», підчищені досвідченими в фальсифікаціях учнями сталінської школи, як підчистили вони наприклад статтю секретаря компартії США Юджвіна Денніса в «Правді» за 27 червня. Але навіть і в такому виді звіт про VIII з’їзд КПК зробить цілу революцію в умах тих совєтських комуністів, які ще не до кінця продали свою душу термідоріянсько-бюрократичному чортові. Сам факт надрукування в «Правді» звіту про VIII з’їзд КПК свідчить про те, що вплив в КПСС цих «кающихся» комуністів не такий-то малий і що вони серйозно вирішили лікувати Партію від хвороби контрреволюційного сталінізму.
І першим симптомом ніби видужування від тої хвороби є вже сам факт визнання себе хворими, сам факт зіставлення сьогоднішньої своєї нікчемності з величчю революційного духа китайських комуністів. Взагалі відкинення тупої сталінської пихи й самозпевнености, що була найогиднішою рисою в большевизмі останніх десятиліть і перехід на позиції майже самопониження, дуже приємно вражає людське око. Поїздка Хрущова з другою візитою до Тіта, причин і наслідків якої ми ще не знаємо, вже тільки зовнішнім виглядом дуже віддає тим самим духом смирення і шукання поради в того, ,. хто зберіг більше коріння в народі.
Спробуємо проаналізувати, бодай в загальному, VIII з’їзд китайських комуністів, по тих матеріялах, що надруковані в «Правді», і відповісти на питання: який вплив може зробити той китайський з’їзд на КПСС і на совєтське суспільство в цілому?
Насамперед VIII з’їзд КПК доводить, якою непереможною й історично творчою силою є робітнича кляса, озброєна наукою Карла Маркса. Після Жовтневої революції російські большевики були переконані, що у відсталій Росії диктатура пролетаріяту не може бути довготривалою. Навіть Ленін в тезах до III конґресу Комінтерну в 1921 році підкреслював, що «совєтська республіка в капіталістичному оточенні може існувати звичайно не довго». Над большевизмом явно тяжіли пересуди II Інтернаціоналу. Правда, Жовтнева революція в Росії була першим досвідом самостійного виходу робітничої кляси на арену історії. Світовий капіталізм був тоді ще всемогутній, а його традиційний авторитет непохитний. Після того світ не тільки побачив досвід СССР, але й зазнав фашизму, нацизму та перетерпів досвід другої світової війни, при чому всі ці явища кожне по свойому розхитували підвалини «священної власности», до кінця підорвали сили европейського капіталізму, який сьогодні являє собою ніщо, і вселили в людях віру в новий світ, до якого тепер можна йти не обов’язково тільки комуністичним шляхом. Всього цього не можна забувати, коли ми порівняємо могутність теперішнього комунізму в Китаї з большевизмом перших років революції. Після Жовтневої революції в більш передовій Росії робітничій владі важче було протриматися, ніж: у відсталішому за Росію теперішньому Китаї. Важче і об’єктивно, і суб’єктивно. Об’єктивно тому, що капіталізм і імперіялізм були сильніші, суб’єктивно тому, що інструмент революції (партія) був менш досконалий.
Виходячи з Марксової науки про ролю робітничої кляси в соціялістичному перетворенні суспільства, молодий большевизм твердив, що соціялістична революція може перемогти тільки тоді, коли вона затвердиться в робітничому місті й силами робітничої кляси опанує .село. А в китайських комуністів вийшло навпаки. Особливістю китайської революції було те, каже керівник селянського сектору ЦК КПК Ден цзи-хуей, «що китайська революція не повинна йти до завоювання влади шляхом повстань робітників у містах, а повинна, спираючись на селян, спершу створити в селах революційні бази для того, щоб розгорнути озброєні сили революції, зміцнити революційну могутність, оточити міста революційними силами сіл, а далі вже звільняти місто за містом і, нарешті, звільнити цілу країну».
Що якби таку концепцію розвинув хтось в большезизмі 1917 року? Його іронічно назвали б «селянським філософом». І мали б рацію. Бо ще в липні 1918 року большевики не тільки не могли робити село головною підпорою революції, а мусіли обороняти робітничу столицю від повстання в ній селянської партії лівих есерів і кидати до своїх членів таке багатозначне гасло — «Ми переможемо в липні, як перемогли в жовтні!» Тобто, момент був такий же вирішальний, як і в жовтні 1917 року. Отож бачимо, що в Росії 1918 року селянська партія підступалася з села до міста, щоб задушити робітничу революцію, то як же могла робітнича партія починати з села?! Китайський спосіб революції міг стати; тільки після 30-річного досвіду масової, а не сектярської боротьби робітничої партії за владу.
А може сама КПК є партією селянською? Ні, ціла її політика говорить за те, що вона хоче втягти 500 мільйонне китайське селянство в орбіту робітничої соціялістичної революції.
Так тоді це, скажуть нам, протирічить філософській засаді марксизму, що буття визначає свідомість і що соціяльну природу революції визначають її рушійні сили. Раз китайська революція починалася з села, раз рушійною її силою було селянство, значить і соціяльна природа китайської революції селянська, значить і свідомість китайських комуністів не пролетарська, а селянська. Ні, з промов кожного оратора на VIII з’їзді КПК пульсує марксистсько-робітнича свідомість, при чому більш гостра й досконала, ніж в італійських чи французьких комуністів. Може тому, що останні не потрібують розв’язувати таких окладних проблем, як китайці, отже й не потрібують думати так напружено.
Перемога робітничої революції в Китаї і демонстрація цієї перемоги на VIII з’їзді КПК, поперше доводить ще раз те, що робітнича кляса є єдиним гегемоном визвольних сил світу, навіть там, де її жменька, де вона, як в Китаї, є більш символічною, ніж. реальною силою. І, подруге, що навіть тільки символічна (теоретична) сила історично передової кляси може стати силою реальною, якщо вона втілена в могутній робітничій партії, що веде до соцялізму не тільки робітників, але й сотні мільйонів дрібних власників, для яких соціялізм в дійсності не тільки не чужий, але й являє єдиний вихід з нужди й вимирання. І от така партія Китаю, не маючи численної за собою робітничої кляси, дозволяє собі на своєму з’їзді таку критику своїх помилок, якої большевики не знали від останньої своєї вільної дискусії в 1923 році. Цей висновок, що в СССР мусить прийти в голову кожному думаючому комуністові, не може не нанести удару по звироднілій партійній бюрократії КПРС, яка в країні, де місто становить уже мало не половину населення, продовжує тримати намордник на робітничій клясі і визискувати її більше, ніж у найвідсталішій капіталістичній країні Заходу.
Китайські комуністи мають зв’язок з народом і, зокрема, з селянством. Цей зв’язок тягнеться не тільки з традицій боротьби з старим режимом і не тільки з аґрарної революції та розподілу поміщицької землі, цей зв’язок КПК намагається поновити та поширити також в умовах суцільного кооперування дрібних селянських господарств, яке в Китаї відбулося також зовсім відмінними від СССР шляхами. Якщо в СССР соціяльна природа колгоспів з ширшої ставала вужчою (сталінське гасло — «сделать колхозы большевистскими»), то в Китаї процес ішов навпаки. «В початковій стадії руху за кооперування сільського господарства, — каже Ден цзи-хуей, — ми рішуче заборонили вступати до кооперативів поміщиків і куркулів, одначе з наступом піднесення в кооперуванні ми дозволили поміщикам і куркулям в індивідуальному порядку вступати до кооперативів». Як бачимо, де не було контрреволюційного сталінізму, — не було ні голоду 1933 року, ні загострення в зв’язку з кооперуванням клясової боротьби, ні «Єжовщини», яка в СССР остаточно відгородила режим Сталіна від народу. Настрої на /3/ VIII з’їзді КПК показують, що Китай після колективізації йде не до «Єжовщини», а зовсім в протилежному напрямкові — до відпруження внутрішніх відносин.. Це й є ленінська кооперація, а не сталінський бандитизм!
Звичайно, ми не такі оптимісти, щоб вважати, що з завершенням у Китаї кооперування сільського господарства, там уже побудовано соціялізм. Кооперування села в Китаї має, на нашу думку, поки що більш політичне, ніж економічне значення. Вено зміцнює політичний режим КПК, поглиблює його владу на селі і таким чином робить цей режим більш могутнім знаряддям індустріялізації й дальшого розгортання соціяльної резолюції. Побудова соціялізму в Китаї зв’язана з колосальними труднощами. Зв’язана з індустріялізацією країни, яка, за підрахунками одного західного економіста, мусить зробити зайвими яких 200 мільйонів китайського населення. Якщо КПК збереже свій зв’язок з народом, збереже в своєму серці прометеїв дух революції, не звиродніє по типу совєтської бюрократії, то такі наслідки індустріялізації не приведуть до катастрофи, подібної до голоду 1933 року в СССР. Але труднощі китайської революції говорять за те, що її остаточні успіхи тісно пов’язані з розвитком міжнародних подій, з допомогою Китаєві передових індустріяльних країн і в першу чергу США. А ця країна не може допомогти Китаєві без корінних політичних змін у ній самій. Отож «соціялізм в одному повіті», хочби й такому великому, як Китай, знову таки неможливий, він є проблемою міжнародною і запевнення китайських комуністів, що вони сами дійдуть до побудови комунізму в Китаї, треба розуміти як пропаґандивне.
Проте китайці свідомі своїх труднощів і роблять все можливе, щоб розвиток їхньої революції відбувався за умов якнайтіснішого зв’язку з народом. Той же Ден цзи-хуей заявив у своїй промові, що хоч з завершенням кооперування села «старі протиріччя розв’язані і старі проблеми відійшли в минуле, одначе з’являються нові протиріччя, виникають нові проблеми. Якщо ми будемо іґнорувати це становище, то тоді не можна буде зміцнити союз робітничої кляси й селянства, над яким може навіть нависнути загроза розпаду… Партія є служителем народу, а не вершителем його долі, Народ завжди звільнює себе своїми власними силами… Завдання партії… щоб розбудити клясову свідомість селянства, аби воно почало діяти самостійно, взяло у власні руки свою долю». Як бачимо, і тут процес іде не по совєтські, а навпаки, — не до затиснення в державний кулак селянина, а до розбуджування його самодіяльности.
Економічна політика КПК теж принципово відмінна від совєтської. В СССР держава серед білого дня грабує народ. Хліб у селян держава купує за копійки, а продає населенню за великі карбованці. В Китаї, каже промовець на VIII з’їзді КПК Лі сянь-нянь, «назагал збут зерна і деяких інших видів сільськогосподарської продукції не приносить зиску, а іноді навіть приносить збитки… Ціни тої частини сільськогосподарської продукції, яку селяни продають на ринкові, не мають великої різниці з державними заготовчими цінами». В СССР ніхто не насмілився б такого сказати!
В Китаї є очевидно багато труднощів і неполадків, але назагал економічна політика ведеться так, щоб народ бачив, цю спроможний уряд зробити, а що неспроможний. Член Політбюра КПК і її теоретик, китайський Бухарін Лінь бо-цюй у своїй промові сказав: «Хоч наша країна все ще є відсталою, одначе, якщо порівняти наше минуле з сучасним, то дистанція буде величезною: минуле видаватиметься пеклом, а сучасне раєм». Такого в СССР не насмілиться сказати самий останній цинік з КПСС, бо є ще живі люди, які знають, що не тільки за непу, коли країна була убогою, а навіть і за царя робочим людям жилося краще, ніж тепер.
Економічна мова китайських комуністів є нормальна людська мова. Вони аналізують і калькулюють, а не виголошують істеричні гасла про «соцзмагання». як то робиться в СРСР, де кожен трудящий знає, що слідом за оздобленим соціялістичними словесами гаслом «соцзмагання» прийде настирлива вимога — «давай, давай, давай!» Облудне і огидне слово «соцзмагання» не пролунало ні в одному виступі на VIII з’їзді КПК. Зате була спокійна й холодна аналіза економічних процесів. Доповідачі й промовці на економічні теми, як справжні марксисти, шукали економічного стимулу не в свідомості й жертвенності трудящих, а в їхній зацікавленості в праці. Характерно також, що економічні промовці говорили про ціни, як про явище економічної дійсности, а не адміністративної сваволі. В Китаї, як і в СССР, є різні ціни: й закупочні, й заготовельні, й ринкові. Але при встановленні плянових цін держава ніколи не спускає з ока об’єктивної дійсности, ніколи не відривається від вартости продукту й цін ринку, які, як рівень моря для географа, завжди залишаються для китайців вихідною економічною базою, навіть і тоді, коли їм доводиться підніматися високо над рівнем моря в гори завищених цін.
Економічна політика КПК переконає кожного читача в СССР, що при меншій експлуатації трудящих побудова соціялізму відбувається з більшим успіхом. Зрештою про це говорить і досвід Юґославії.
Але найбільше вражає на VIII з’їзді КПК сам тон промовців. За винятком коротенької неначе обов’язкової й стандартної в сталінському стилі заяви кожного промовця на початку виступу про те, що «я цілком згоден з вступною промовою товариша Мао цзе-дуна (без «великого й геніяльного» — А.Б.), з політичною доповіддю ЦК, з доповіддю про зміну статуту партії, з доповіддю про другий п’ятирічний плян розвитку народного господарства» — далі йде цілком індивідуальна аналіза явищ, без славословій, обіцянок і демагогії. Критика не дрібниць, не помилок в окремому колгоспі чи заводі (як на з’їзді КПСС), а засадничих явищ. Навіть керівник такого уряду, як громадська безпека, говорив про свої хиби з такою одвертістю, якої в СССР не було навіть за Леніна й Дзержинського. Цей керівник (Ло жуй-цін) казав, що «в окремих випадках арештовували чесних людей», що «деяким органам громадської безпеки в серйозній мірі властивий старий поліційний стиль в роботі… мали місце навіть злочинні дії, як допит з застосуванням катувань і змушування давати зізнання». І приклади злочинств: колишній начальник безпеки в Шанхаї (прізвище), заступники начальника в Кантоні (прізвища). В деяких районах «після арешту злочинців про це нічого не повідомлялось родичам», «в окремих районах спостерігаються навіть такі речі, як збивання в’язнів і нелюдське ставлення до них».
Та найцікавіше те, що керівник уряду громадської безпеки (до речи не член ні Політбюра, ні інших керівних партійних органів) виступає проти засекречування діяльности його органів, про що в СССР ніхто ніколи навіть не заїкався. Він каже, що «партійні групи органів громадської безпеки не повинні під претекстом її специфіки зберігати її в таємниці від партії… Народні органи громадської безпеки повинні звітувати перед народом через Збори народніх представників різних ступенів і різні зібрання народніх мас, і своєчасно звертати увагу та прислухатися до критики й пропозицій народніх мас».
Надруковані в «Правді» такі заяви зроблять своє діло і в СССР!
Оцінку VIII з’їзду КПК дала вдова вождя китайської демократичної революції Сун ят-сена — Сун цін-лін. Вона сказала що вона не член КПК, але мала змогу всі 10 днів бути присутною на з’їзді. «Пройшовши дві революції, — каже Сун цін-лін, — ми скинули систему визиску людини людиною і піднялися на ноги. Це стало ще одною великою віхою в історії розвитку людства… Без керівництва партії наша перемога була б неможлива».
Досвід Китаю, як і досвід Юґославії, показує, що революція може триматися довго й з успіхом там, де нею керує покоління, що виросло в тяжкій боротьбі з старим світом і що свій досвід авторитетно передає молодшому поколінню, як в Китаї, як в Юґославії. Там же, де молоде покоління було покликане винищити старі кадри революціонерів і прийшло до влади на їх трупах, як то сталось в СССР, там це покоління неминуче формувалось, як чужа народові контрреволюційна сила, якою й є сталіністська бюрократія СССР.
Тому матеріяли VIII з’їзду КПК напевне не просвітять тугих голів совєтської бюрократії. Вони тільки мобілізують робітничі маси поневолених Москвою народів СССР на ліквідацію режиму контрреволюційної бюрократії. /4/
Джерело: «Вперед» (Мюнхен). — Ч. 10 (71), жовтень 1956. — Стор. 3-4.
Вперед 