Андрій Річицький
На 15 липня у Москві скликається другий комуністичний конгрес. На порядку дня в числі инших поставлено „національне і колоніяльне питання”.
Це питання в соціяльній революції відограє надзвичайну ролю, з розвязки його можно сказати почнеться світова соціяльна революція пролетаріяту, — це питання варте того, щоб міжнародне робітниче товариство — III Комуністичний Інтернаціонал віддав йому належну увагу.
Великим тягарем лежить на европейському пролетаріятові колоніяльна політика імперіялізму, гніт і поневолення купкою імперіялістичних держав всіх народів світу. І в кращі моменти своєї клясової боротьби пролетаріят цих держав-хижаків піднімав свій голос протесту проти колоніяльної політики.
Та в часи найбільшого розцвіту фінансового капіталу, імперіялізму і грабіжництва народів пролетаріят пануючих над світом держав в особах своїх вождів упав до стану підголоска імперіялістичної буржуазії, його теоретики почали виправдувати імперіялізм і колоніяльну політику, або латати її „мирним” „демократичним” шматтям, як це робить Каутський.
Імперіялістична буржуазія здавалось знайшла засіб, як прив’язати до себе свій пролетаріят. Грабуючи колонії і поневолені народи, вона уривала шмат в цього награбованого добра і, як собаці, кидала його своїм працюючим масам підкупаючи верхи їх і „провідників”, яким за це дозволялося лизати руки Вільсонові, Ллойд-Джорджові і иншим „благотворцям” світу.
Фінансовий капітал породив і виховував опортунізм в рядах робітничої кляси. Це явище підпорядковання пролетаріяту імперіялістичній буржуазії має два ріжних боки.
В великих імперіялістичних державах воно виявило себе, як соціяль-імперіялізм — підтримка верхами робітничого руху грабіжництва своєї буржуазії за ті крихти, які їм попадали. В колоніях і в пригнічених народів, де грабіжництво ще більше звязало пролетаріят з буржуазією, породивши націонал-соціялізм — об’єднання пролетаріяту і буржуазії в національній боротьбі проти метрополії за економичне визволення і національну незалежність.
І там, і тут пролетаріят умілою рукою збивався з свого шляху клясової боротьби. І там, і тут ішло об’єднання ворожих ооціяльних сил, — там творили Burgfrieden, громадянський мир, — тут національний „визвольний” фронт. А лави пролетаріяту розєднувались і йшли на братовбивчу боротьбу за „національні” інтереси своєї буржуазії.
Од отрути загниваючого імперіялістичного капіталізму загнив і згинув другий Інтернаціонал. Війна всесвітня його розбила. Ця ж війна розвалили загнивший капіталізм. Під очищаючим огнем її пролетаріят визволяється од гнітючої облуди імперіялізму.
Світова революція пролетаріяту шириться і наростає. Пролетаріят бореться за комунізм.
Але спадщина імперіялізму — колоніяльна і національна проблема лягає на його плечі. Ні одговоритися, ні одмахнутися од неї, як це робили провідники II Інтернаціоналу, не можно, — і III Комуністичний Інтернаціонал ставить це питання на порядок дня 2-го комуністичного конгресу.
На конгресі це питання має бути вирішено, звичайно не в декляративній формі, а цілком конкретно, виходячи з реальних обставин соціяльної революції і боротьби колоній проти імперіялізму.
Декляративно це питання уже давно вирішено формулами „самовизначення націй” і „признання за колоніями і нерівноправними націями права на державне відокремлення” (програма Р.К.П.). В урочистій формі вирішено воно і в маніфесті III Комуністичного Інтернаціоналу в слідуючих положеннях:
„Визволення колоній можливе тільки разом з визволенням робітничої кляси метрополій”.
„В більш розвинених колоніях боротьба уже зараз іде не лише під гаслом національного визволення але одночасно приймає більш або менш яскраво виявлений соціяльний характер”.
„Колоніяльні раби Африки і Азії! Час пролетарської діктатури в Европі проб’є для вас, як час вашого визволення”.
У всій цій постановці колоніяльної і національної проблеми в надзвичайно важливий момент — момент поєднання боротьби пролетаріяту проти імперіялізму за комуністичну революцію і боротьби колоній і пригнічених народів проти імперіялізму за національне визволення. Уміння поєднати соціяльне і національне визволення працюючих мас має кардінальне значіння для пролетаріяту і його революції.
Коли розглядати в процесі комуністичної революції державну класифікацію, — метрополії, пів-колонії і колонії — то це є аналогія пролетаріяту, пів-пролетаріяту і середнього селянства в соціяльній класифікації. І тактика пролетаріяту в першій класификації мусить бути подібна до тактики — в другій.
Як боротьба середнього селянства проти поміщиків і капіталістів використовується для пролетарської революції, так національна боротьба колоній і пригнічених народів мусить бути використана для тої ж мети, як середнє селянство одержує землю од революції, так колонії мусять одержати од неї незалежність, як державну форму, через яку колоніяльний пролетаріят найлегше діференцірується од буржуазії і в яку своєю революцією вливає свій зміст — діктатуру пролетаріяту; як середнє селянство умілим підходом і уважним поставленням до нього втягуються в комуністичну революцію і йде за пролетаріятом, так повинно втягувати в цю революцію всі колонії і вести їх за розвиненими промисловими пролетарськими країнами.
І тут од деклярацій і маніфестів, од „визнання права” треба перейти до визнання фактів і до творення тих форм, під якими визнається право. Визнавати можна щось, що є зовні, що твориться кимсь иншим. Коли ж пролетаріятові доводиться роботи революцію в колонії, або нести її туди, то тут визнавати нема чого, тут треба право претворяти в факт бо инакше це право нічого. не варте.
Не для дипломатичних хитрощів, як думають де які спритні комуністи, пишеться в програмах це „права на відокремлення”, бо хитрощі завше викриються і їм не повірять, а „нема нічого гіршого, як недовірря нації”, каже т. Ленін.
На комуністичному конгресі лежить обов’язок дати конкретну об’єднуючу формулу для розвязання колоніяльного і національного питання. І тут рішаюче слово мусить бути предоставлено представництву колоніяльного пролетаріяту, комуністичним партіям пригнічених народів. Цьому ж пролетаріяту належать освітляти деталі в залежности од конкретних обставин своїх країн.
Ця конкретна формуловка розрішення колоніяльного питання в окремих випадках вже дана — і дана комуністами іменно колоній і пів-колоній.
Коли ми од загальних формул „права на відокремлення” і „поєднання громадянської війни в середині окремих держав з революційними війнами як обороняючихся пролетарських країн, так і пригнічених народів супроти ярма імперіялістичних держав” програми Російської Комуністичної Партії — програми пролетаріяту метрополії — перейдемо до конкретної постановки справи в програмах Болгарської Комуністичної Партії пролетаріяту пів-колонії і програми Української Комуністичної Партії — пролетаріяту колонії і найбільш пригніченої нації, то тут крок вперед.
Програмна деклярація болгарських комуністів говорить про свою країну, що вона „сама є об’єктом поневолення і визиску з боку великих імперіялістичних хижаків”. Працюючі кляси в ній „терплять подвійне ярмо власних експлоататорів і чужих завойовників”.
Через те „визиск, в який попадають народи в колоніях і пів-колоніях, усилює в них революційні рухи, які почавшись як національні неминуче переходять в соціяльні революції”. І перед болгарським пролетаріятом в боротьбі за соціялізм стоїть два завдання: „по перше, він мусить визволити себе од економичного і політичного рабства, і по друге, він повинен визволити весь болгарський нарід з під ярма европейського імперіялізму”.
Ще більше розроблена і конкретно прикладена до України колоніяльна проблема в нашій програмі. Вона констатує, що „зріст капіталізму означав підбиття .сильними державними організмами слабших, експлоатацію останніх, переведення їх на стан колоній, знищення їхнього національного політичного життя, навіть національної культури. Імперіялізм же організував в світовім маштабі експлоатацію всіх народів землі, жорстоко подавляючи визвольні національні рухи пригнічених економичних організмів.
„Одначе втягаючи сильніше сі підбиті економичні організми у всесвітні капіталістичні взаємини капіталізм одночасно піднімав їхню внутрішню економичну силу на базі природніх економично географичних умов і попередньої економичної спаяности і тим збільшував їхню відпорну супроти імперіялізму силу”.
От через що „кріза капіталізму, упадок господарчого життя через світову війну і в наслідок того ослаблення гостроти імперіялістичних звязків викликало знову змагання пригнічених національно-економичних організмів до власного піднесення і привело з неминучістю до нечуваного загострення національної боротьби.
„Тим то момент роспаду світової системи і момент переходу до комуністичної революції неминуче означав роспад імперіялістичних держав конгломератів, як наприклад Росія чи Австрія або Британія на основні економичні організми і також неминуче веде до сполучення громадянських війн по окремих державах з революційними війнами як обороняючихся пролетарських країн, так і пригнічених народів супроти ярма імперіялістичних держав”.
Це є загальний аналіз розпаду імперіялізму І світової революції. З нього випливає розвязання колоніяльної і національної справи, яку наша програма для України вирішує так:
„7. Українська революція спочатку виявилася як революція національна і задачі національно політичного визволення українського народу виросли на грунті потреб належного розвою продукційних сил українського економичного організму ще за капіталістичного ладу, бо той розвій спинявся експлоатацією України з боку імперіялистичної Росії і віз в дальшім розгортанні суспільних взаємин до нечуваного поневолення і гніту українського народу.
„Але в наслідок краху всесвітнього капіталізму, а через те і невповні розвинених капіталізмів Росії і Україні мусіла українська революція неминуче переходити в революцію комуністичну, в увільнення працюючих українських мас і національно і соціяльно на грунті необхідности безупинного розвою продукційних сил українського економнчного організму, заміною капіталістичних продукційних взаємин соціялістичними.
Се ставить перед У.К.П. задачу дати належне розвязання національної проблеми на Україні, аби припинити національну боротьбу, задовольняючи й здійснюючи вимоги національної революції і двигаючи її на скріплення революції комуністичної.
8, Виходячи з принціпу самовизначення націй і вважаючи на властивости, потреби й вимоги розвою українського господарчого організму, для всестороннього і неустанного розвою його продукційних сил У.К.П. піддержує незалежність і самостійність економичного й політичного порядковання Української Соціялістичної Радянської Республіки.
Одночасно з тим обстоює необхідність тісного союзу і співробітництва Української Радянської Республіки з иншими радянськими республіками, як в цілях оборони й наступу насамперед супроти буржуазних держав, так і в цілях використання економичних сил кождого національно економичного організму як допомогу внутрішній будові инших, виходячи тут з інтересів комуністичного будівництва цілої людскости.
Порівнюючи поставлення національної справи в програмах болгарських і українських комуністів, бачимо, як сходяться вони в підході до неї. Навіть вирази в них є однакові, хоч звязку між авторами їх не було ніякого. Так однакові, або схожі обставини дають однакові висновки.
В таких формах ставиться і вирішується національно-колоніяльне питання в ріжних відділах комуністичного пролетаріяту.
Так стоїть воно перед другим конгресом Комуністичного Інтернаціоналу і мусить розвязатися на ньому так, щоб слово III Інтернаціоналу не розійшлося з ділом.
Джерело: «Червоний прапор», Київ. — №20-21, 12 червня 1920 р.
Вперед 