Амілкар Кабрал
Стислий виклад доповіді на семінарі, орґанізованому Центром ім. Ф.Фанона в Мілані, 1-3 травня 1964 року
Аналіза соціяльної структури в Ґвінеї може стати підмурівком нашої боротьби за національне визволення. Ми маємо уважно вдивлятися у ріжноманіття соціяльних станів і уникати їх протиставлення.
Отже, в сільській місцевості ми можемо виявити, з одного боку, ґрупу, яку можна охарактеризувати як напівфевдальну, представлену народом фула. З иншого боку, є народ баланта, який можна було-б назвати суспільством «без держави». Істнує також багато проміжних станів між цими двома етнічними крайнощами. Тоді як загалом можна ототожнити ісламістів із напівфевдалізмом, а відповідно анімістів — з відсутністю будь-якого недержавним устроєм, варто зазначити, що серед анімістів істнує етнічна ґрупа мандяків, яка вже на момент прибуття портуґальців демонструвала ознаки февдального ладу.
Якою є соціяльна стратифікація народу фула? Для початку ми розглянемо ґрупу вождів, привілейовану верству та реліґійну верхівку, потім — ремісників та дяула, що являють собою чисельних торговців, і нарешті поговоримо про селян. Ще не клавши початок економічній аналізі кожної з цих ґруп, уже можна помітити, що вожді та їхнє оточення, незважаючи на збереження традицій колєктивного володіння землею, мають вагомі привілеї стосовно прав власности на землю та використання праці инших. Унаслідок цього селяни, залежні від вождя, змушені працювати на нього протягом певного періоду щороку. Ремісники посідають важливе місце в соціяльно-економічній системі народу фула і є представниками тієї галузі, що переробляє сировину, починаючи ковалями на найнижчій сходинці цієї драбини, шкірниками тощо, себто є представниками, так-би мовити, зародкової галузі. Ґрупа дяула, яку деякі дослідники вважають такою, що вона стоїть вище за ремісників, не відіграє аж такої важливої ролі. Проте вони мають певні можливості для накопичення грошей. Ґрупа селян здебільшого є безправною та експлоатованою клясою всередині народу фула.
Окрім питання власности, є ще один дуже цікавий елємент для порівняння, це — становище жінок. Серед народу фула жінки не мають жодних соціяльних прав. Вони беруть участь у виробництві, але не мають права власности на результати праці. З иншого боку, поліґамія вважається поважним соціяльним інститутом, до того-ж жінок вважають власністю їхніх чоловіків.
На протилежному полюсі, серед народу баланта, ми бачимо суспільство, позбавлене жодної стратифікації, де право приймати рішення, що впливають на життя цієї спільноти, має лише рада старійшин і загальні збори. У баланта земля є власністю селища, але кожна сім’я отримує наділ землі для харчування; знаряддя праці, зокрема інструмент, належать родині або окремій людині. Народ баланта, незважаючи на сильну тенденцію до поліґамії, є спільнотою переважно моноґамною. Жінки беруть участь у виробництві та є власниками результатів своєї праці, що ставить їх у привілейоване становище, оскільки їхня свобода є реальна. Проте ця власність не поширюється на їхніх дітей, яким дає вказівки голова сім’ї. У цьому передусім бачимо вплив економічних причини, оскільки сила родини залежить у першу чергу від кількости робочих рух.
Істнує меншина, яку становлять африканські дрібні власники, і вона займає проміжне становище. Ця ґрупа є доволі важливою, оскільки бере активну участь у боротьбі за національне визволення.
Присутність европейців у сільській місцевості близька до нульової позначки.
У містах співмешкають дві чітко окреслені ґрупи: з одного боку, европейці, з иншого — африканці. Перших можна легко розрізнити, звичайно, з огляду на їхню діяльність, яку вони провадять серед нас, завдяки соціяльній стратифікації, що істнує в Портуґалії. Якщо конкретніше, на найвищому щаблі знаходяться високопосадовці та директори підприємств, які утворюють прошарок, дуже відокремлений від решти европейського населення. Нижче розташовані чиновники середнього рівня, дрібні комерсанти, працівники торгових підприємств і представники вільних професій. Нарешті, на найнижчому щаблі — кваліфіковані робітники.
Серед африканців першу ґрупу становлять посадовців вищого та середнього рівнів, представники вільних професій, потім — дрібні посадовці, наймані працівники торгівельних закладів, які працюють за договором (слід відріжняти цю ґрупу від тих, хто працює без договору, кого можуть викинути за поріг щомиті). Дрібні землевласники, яких за аналоґією називають «африканською дрібною буржуазією», також належать до цієї ґрупи. Якщо ми проведемо ґрунтовнішу аналізу, то дійдемо висновку, що перші з вищеназваних катеґорій також належать до дрібної буржуазії. Тепер скажемо про найманих робітників (під цим терміном ми розуміємо робітників, зайнятих у торгівлі без договору, які продають свою працю поденно). Наприклад, велику вагу в цій ґрупі мають портові робітники, матроси суден, що транспортують товари та сільськогосподарську продукцію. Також можна назвати слуг, здебільшого чоловіків, робітників ремонтних майстерень та маленьких фабрик, ріжноробів маґазинів. Всі ці ґрупи є частиною найманої робочої сили. Проте ми уникаємо називати цю ґрупу робітничою клясою чи пролєтаріятом. Наступні — деклясовані елєменти, яких знову-ж таки можна поділити на дві підґрупи: перша з них не зовсім заслуговує на таку назву, але для неї ми не змогли винайти кращого визначення. Другу підґрупу досить легко ідентифікувати, і вона могла-би називатися люмпен-пролєтаріятом, якби в Ґвінеї істнував пролєтаріят із клясовою свідомістю; вона включає жебраків, бездомних, повій тощо. Перша підґрупа, якій ми маємо приділити всю нашу увагу, посідає значне місце у боротьбі за національне визволення. Вона здебільшого твориться з великої кількости молодих людей, що нещодавно приїхали з села, з яким вони зберігають тісні зв’язки, й одночасно вступають в контакт із европейським способом життя. Часто вони не мають жодної професії і живуть за рахунок своїх сімей з числа дрібної буржуазії та робітників. Слід відріжняти родинні зв’язки в Европі від зв’язків, поширених у Африці. Наприклад, деякі традиції та звичаї вимагають, щоб дядько гостинно приймав свого племінника з села. У такий спосіб утворюється прошарок осіб, які мають досвід життя у місті та відіграють важливу ролю.
СОЦІЯЛЬНІ ҐРУПИ В КОНТЕКСТІ БОРОТЬБИ ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ ВИЗВОЛЕННЯ
Фула вже були завойовниками в Ґвінеї, тому портуґальці зробили їх своїми спільниками під час свого завоювання. Так ми побачимо, що серед напівфевдалів, які характеризують цю ґрупу, більша частина вождів та їхнє оточення — союзники колоніялізму. Їхня сила залежить повністю від влади портуґальців.
Ремісники також перебувають у сильній залежності від своїх вождів і здебільшого віддають власні вироби вищим щаблям населення, які привласнюють результати їхньої праці. Серед них деякі задоволені становищем, що істнує, тоді як инші — ні. Останні демонструють здебільшого неґативне ставлення до портуґальського колоніялізму.
Дяула у Ґвінеї — нестабільний суб’єкт, торговець без жодної приналежности, постійного роду занять. Його головна мета — захист власних інтересів. Водночас їхню рухливість може бути використано для роботи з мобілізації та поширення ідей боротьби. Достатньо лише запропонувати їм якусь винагороду, оскільки вони здебільшого не бажають працювати без зиску для себе.
Узявши до уваги різноманіття соціяльних ладів у Ґвінеї (февдальний, напівфевдальний тощо) та ріжний рівень експлоатації, що їм притаманний, можна стверджувати, що селяни є найбільш зацікавленими у боротьбі. Але їхні інтереси є не тільки об’єктивними.
Через особливості наших традицій або, якщо Вам так завгодно, нашої соціяльної структури, селяни — незалежно від того, чи то дяула чи то представники напівфевдальних верств, — часто ступають крок-у-крок за своїми вождями. Відтак, аби змобілізувати їх, треба довго й інтенсивно працювати. Залишки структур, що мають своїм початком анімізм, є серед мусульман «бездержавної» ґрупи баланта. Варто додати, що населення є не стільки ісламським, скільки ісламізованим, і, незважаючи на дотримання деяких мусульманських реліґійних практик, воно все ще перейняте духом анімізму. Ці спільноти «без держави» успішніше за инших опиралися колоніяльному завоюванню. Саме серед них ми можемо побачити готовність приєднатися до руху за національне визволення, проте серед селян така готовність є геть не завжди.
Питання про те, чи є селяни головною революційною силою, стає дуже важливим. І стосовно Ґвінеї я маю відповісти на це питання неґативно, хоча ця відповідь і виглядає дивною, якщо взяти до уваги, що в нашій боротьбі ми спираємось на селян. Селяни представляють усю країну, вирощують і виробляють усі її багатства. Фізично вони є потужною силою. Але з власного досвіду ми знаємо, як важко залучити їх до боротьби. У Китаї, наприклад, ситуація з селянством була абсолютно иншою; достатньо лише згадати, скільки там було селянських повстань. У Ґвінеї, за винятком деяких ґруп і реґіонів, де наші ідеї тепло сприйняли від самого початку, аби завоювати підтримку селян, нам доводиться докладати чималих зусиль.
Як ставляться ріжні ґрупи міського населення до нашої боротьби? Більшість европейців, які є знаряддям колонізаторської держави, апріорі відкидають ідею національного визволення, особливо це справедливо щодо найманих робітників. Проте я не можу не згадати про ту підтримку, яку ми іноді знаходимо серед европейської дрібної буржуазії. Стосовно африканської дрібної буржуазії, тут ми маємо виділити три підґрупи. Спочатку ті, хто орієнтується на компроміс або угоду з колоніялізмом. До цієї ґрупи належить більшість високопосадовців та урядовців середнього рівня, представників вільних професій. Є друга ґрупа, яку ми, мабуть, не дуже обґрунтовано називаємо революційною дрібною буржуазією, оскільки саме вона стала носієм ідеї національного визволення. І, нарешті, — третя ґрупа, яка займає проміжне положення і постійно коливається між портуґальцями та визволенням. Що стосується кляси найманих працівників, які є приблизним аналоґом европейського пролєтаріяту, більша частина з них підтримує ідеї боротьби, хоча за своїм способом мислення наближається до дрібної буржуазії і більше орієнтується на захист власних здобутків. Свідомо або несвідомо деклясовані елєменти виступають відверто проти нашої боротьби. Волоцюги, жебраки, повії навіть працюють як інформатори в портуґальській поліції. Навпаки, ґрупа, яку важко клясифікувати, це — молодь, яка, зберігаючи свої зв’язки з селом та, здибуючись з портуґальцями в містах, має можливість порівняти життя своїх близьких та портуґальців і оцінити жертви африканців. Ця ґрупа бере активну участь у боротьбі від самого початку, і багато з наших керівників походять саме з цього кола.
З иншого боку, на теперішньому етапі всупереч етнічним розбіжностям і суперечкам поступово з’являється національна свідомість. Расизм дав африканцям відчуття власної гідности, що є дуже важливим у даній ситуації.
РОЛЯ ДРІБНОЇ БУРЖУАЗІЇ
Ми маємо розріжняти колоніяльну історію та історію розвитку людського суспільства: як народ, над яким панують инші, ми об’єднуємося, зустрівши загарбника. Але незважаючи на відмінності, часто привнесенні колоніялізмом, або ґеоґрафічну розпорошеність, триває процес розвитку клясової свідомости. Можна сказати, що всі верстви суспільства є носіями історії. У нашому випадку, в контексті колоніялізму, неможливо, щоби боротьбу за національне визволення вела лише одна соціяльна верства : така боротьба вимагає справжньої національної єдности. Хоча відсутність однієї певної кляси — рушійної сили історії — може здаватися синонімом відсутности самої рушійної сили, це не так. Насправді, я маю це повторити: саме колоніяльна держава, а не клясова боротьба, спрямовувала історію. Важливо знати, хто одного дня зможе зруйнувати колоніяльну владу і прийти до влади у державі.
Тут ми наближаємося до технічного питання: наші селяни не вміють ані читати, ані писати, вони не мають майже жодних стосунків із колоніяльною владою, крім сплати податків, які вони сплачують опосередковано; робітнича кляса не істнує в явній формі; нарешті, у нас немає сильної буржуазії, тому що імперіялізм не дозволяє їй з’явитися. Проте сформувався прошарок, який служить інтересам колоніялізму і використовується проти нашого народу, — африканська дрібна буржуазія. Після національного визволення, коли ця кляса здобуде владу, ми можемо вважати, що ми повернемося до історії, коли знову випливуть соціяльні та економічні протиріччя, що будуть викликані як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Ми маємо притримати зведення наших рахунків до того моменту, коли наша дрібна буржуазія візьме владу. Отже, як поводитися? Ліві, соціялісти загалом виступають за революцію, праві (імперіялізм) є силами контрреволюції, виступаючи за капіталістичний розвиток чи щось подібне. Яке рішення обрати? Вступити в спілку з імперіялізмом та реакційними прошарками нашої країни, захистити істнування дрібної буржуазії, об’єднатися, не звертаючи увагу на її ставлення до населення, робітників і селян, що вони в свою чергу мають взяти владу революційним шляхом? Чого вимагати від дрібної буржуазії? Вимагати від неї самознищення. Революція знищує владу, пригноблення та утиск робітників і селян й завершує власний свій розвиток тоді, коли зникає буржуазії як така.
Я також хочу дещо сказати про наших друзів серед лівих, які виступають за дрібнобуржуазну революцію зі збереженням влади за останньою, себто за буржуазією. Насправді потрібно порадити цим лівим, щоби вони спочатку проаналізували позицію дрібної буржуазії підчас боротьби, зрозуміли її сутність, як вона працює, а також її інструменти. Чи вона піде пліч-о-пліч разом із лівими в орґанізації революції? У капіталістичних країнах дрібна буржуазія є лише суспільною верствою, клясою, яка що не може змінити шлях історичного розвитку країни. В Африці навпаки — цю верству призначено зіграти історичну ролю в боротьбі, яка триває в наших країнах, що розвиваються. Вона може в межах своїх можливостей, як я вже зазначив, обирати між двома ґрупами. Іноді її вибір непередбачуваний, і головним питанням є визначити, на яких умовах вона приєднається до тієї чи тієї ґрупи.
Серед инших проблєм, про які варто згадати, можна зазначити, наприклад, проблєму насильницької колонізації, завойовування, що воно тривало десятиліттями, силу та утиск, якими воно супроводжувалось і які сприяли об’єднанню сил, що стали зародком революції в наших країнах. Але варто вказати, що наявність колоніяльної системи значно змінила нашу історію та створила нові умови, що сприяли виникненню революційного руху. Але чи маємо ми право так вважати? Чи можемо ми ставити знак рівности між боротьбою за національне визволення та революцією? Спочатку нам слід розібрати сам термін та явище, яке він позначає. Я запитую себе, чи є рух за національне визволення народженим виключно в межах нашої країни, чи є він результатом внутрішніх протиріч, викликаних політикою колоніялізму, чи може він є наслідком впливу зовнішніх чинників? З огляду на поступ соціялізму в світі, чи не створюється визвольний рух з ініціятиви імперіялізму? Або, якщо звернутися до юридичної термінолоґії, що нею послуговуються захисники руху за національне визволення, чи є рух витвором або продуктом народного волевиявлення, чи, може, він став результатом праці наших історичних союзників — комуністичних країн?
Імперіялістичні країни, і Портуґалія також, що тепер використовують бомби та напалм, аби зламати наш опір, підписали деклярацію Орґанізації Об’єднаних Націй, яка визнає право народів на самовизначення. Але не будемо беззастережно вважати цю ініціятиву, що походить від ворога, за таку, що вона відповідає нашим інтересам. Не будемо дивуватись цьому кроку, який на перший погляд може здаватися непослідовним. Доволі легко постерегти, з якою метою було складено цю деклярацію, — перешкодити зростанню соціялістичного табору, дати можливість зміцнення місцевій буржуазії. Але найголовнішою метою було створення буржуазії, що ще не істнує, задля посилення впливу капіталістичного табору. Водночас ми вважаємо цілком нормальним, що в рамках боротьби з імперіялізмом буржуазія новоствореної країни від самого початку матиме підтримку всього світу. У цих умовах чи маємо ми від самого початку безжально боротися проти національної буржуазії чи навпаки — намагатися укласти з нею союз, поглиблюючи неминучі протиріччя між національною та світовою буржуазією, після того як остання створить першу?
Повертаючись до питання про сутність дрібної буржуазії та її ролі, яку вона має грати після визволення, я хочу поставити одне просте питання: Щоб ви подумали, якби Фідель Кастро знайшов спільну мову з американцями? Чи можна уявити таке порозуміння з боку кубинської дрібної буржуазії, що вона-би представляла владу в країні та очолювала революційний народний рух? Мені звичайно скажуть, що ситуація на Кубі не дозволяє висувати таку гіпотезу. Гаразд, але все ж таки припустимо, що все склалося саме так. Яким-би був результат? У будь-якій ситуації можна знайти позитивні та неґативні фактори, але чи можна в рямцях мого питання визначити, чи може бути дрібна буржуазія революційною? В рямцях аналізи можна просто відповісти: чесна буржуазія, враховуючи всі її коливання, залишиться на боці основоположних інтересів народних мас своєї країни. Для буржуазії це все одно що вчинити самогубство, але для неї не все буде втрачено: жертвуючи заради народу, вона має можливість відродитися як робітники і селяни.
НЕОКОЛОНІЯЛІЗМ — ПОРАЗКА МІЖНАРОДНОГО РОБІТНИЧОГО РУХУ
По другій світовій війні імперіялізм увійшов у нову фазу: з одного боку, він вдався до політики допомоги, себто він надає незалежність країнам, які були ним окуповані; з иншого — він зосередив інвестиції в европейських країнах.
Така поведінка була передусім спробою раціоналізувати імперіялізм та викликати в більш-менш довгостроковій перспективі націоналістичні настрої в европейських країнах. Як ми побачимо, неоколоніялізм (або ми його можемо називати його націоналістичним імперіялізмом) є навіть ще більшою поразкою робітничої кляси в світовому маштабі, ніж поразкою колонізованих народів.
Колоніялізм зараз діє на двох фронтах: в Африці та в Европі. Головною метою допомоги, що нам надається, є створення удаваної буржуазії, що вона має загальмувати революцію, позбавити її енерґії та нейтралізувати її. Що-ж до інвестицій капіталу на Заході (Франція, Італія тощо), то, на наш погляд, вони намагаються консолідувати робочу аристократію та збільшити клясу дрібної буржуазії і врешті-решт на довгий час відстрочити революцію. Ми вважаємо, що ці питання мають розглядатися саме з цієї точки зору. Я хочу ще раз наголосити, що імперіялізм або «новий капіталізм», намагаючись подовжити своє істнування, використовуватиме неоколоніялізм як інструмент для розбудови та руйнування країн, він убиватиме своїх маріонеток, коли вони будуть непотрібні, та створюватиме псевдосоціялізм, який дехто вже поквапився назвати неосоціялізмом.
Явище неоколоніялізму показує нам, що немає підстав сумніватися в наявності прямого зв’язку між нашою боротьбою та світовою боротьбою робітничої кляси; але, щоби зблизити наших селян та міжнародний робітничий рух, варто спробувати посилити зв’язки між селянством і найманими робітниками. Ситуація, що вона донедавна мала місце в Латинській Америці, та позиція північноамериканського пролєтаріяту добре ілюструє відсутність таких контактів.
Ми також думаємо, що европейські ліві та міжнародний робітничий рух мають взяти на себе зобов’язання з вивчення ситуації у нашій конкретній країні та проведення відповідної аналізи. Це саме той внесок, якого ми потребуємо, тому що ми не маємо інструментарію для проведення такої аналізи власноруч. З иншого боку, слід матеріяльно підтримати революційні рухи за національне визволення. Коротше: вивчення та аналіза на місцях, боротьба проти будь-якої зброї та засобів, що вони можуть бути використані для пригноблення наших народів, особливо постачання та продажу озброєнь тощо. Наприклад, мені хотілося-б, аби італійські друзі знали, що ми захопили у портуґальців багато італійської зброї, не кажучи вже про французьку. Водночас необхідно мати сміливість викривати всі «рухи за національне визволення», підконтрольні імперіялістам.
Ми жаліємося, що той чи той є американським аґентом, але жоден із европейських лівих ще не визначився відверто у своєму ставленні до таких людей. І це ми, ті, хто бореться з портуґальцями, — ми маємо викривати осіб, які ніби-то представляють інтереси Африки, але насправді створюють нам численні проблєми.
Я вважаю також, що ліві та міжнародний робітничий рух є відповідальними за долю країн, які обрали шлях соціялізму, та мають відкрито засудити всі неоколонізаторські держави.
Я думаю, варто нагадати західним лівим і передусім молоді, що їм треба готуватися до боротьби: навчатися і діяти конкретно в інтересах країн «третього світу», що є соціялістичними або хочуть соціялістичними стати.
Насамкінець я хочу додати кілька слів про солідарність міжнародних робітничих рухів із нашою боротьбою за національне визволення. З двох відповідей ми маємо обрати одну: або ми визнаємо, що всі зацікавлені в боротьбі проти імперіялізму, або ні. Якщо це правда (а нам хотілося-би вірити, що це так), якщо істнує один імперіялізм, який має за мету домінувати над всесвітньою робітничою клясою та придушити визвольні рухи в країнах, що розвиваються, ми маємо розглядати його як нашого спільного ворога, проти якого треба боротися разом. Немає сенсу довго дискутувати про солідарність, коли йдеться про боротьбу. Ми боремося зі зброєю в руках у Ґвінеї. Боріться й Ви. Я не кажу «боріться зі зброєю в руках»; я не вказую, що Вам робити, адже це Ваша справа; але треба знайти методи та форми боротьби проти спільного ворога; і це буде найкращою формою солідарности, яку Ви нам тільки можете запропонувати.
Звичайно, істнують инші, другорядні форми солідарности: публікація статей, відправка медикаментів тощо. Я можу вас запевнити, що у разі розгортання серйозної боротьби у Вашій країні, якщо завтра в Европі розпочнеться збройне протистояння з імперіялістами, ми теж відправимо Вам медикаментів. Проте, знову-ж таки, це Вам вирішувати, чи є мирне співістнування формою боротьби; до чого ми закликаємо — ніколи не змішувати загальну стратеґію і тактику боротьби.
Переклад з французької: «Вперед»
Надруковано у кн.: Amilcar Cabral. Unité et lutte, I. L’arme de la théorie. Paris: Éditions Maspero, 1973. Pp. 139-149.
Вперед 