Політична програма УПА і нова українська людина

Ів. М-ко (Іван Майстренко)

Не той тепер Миргород,
Хорол-річка не та.

П.Тичина.

Наші читачі вже певно знають про книгу «Позиції українського визвольного руху», що написана в большевицькому підпіллі політичним проводом українського повстання, а на еміґрації перевидана певними колами УГВР. Позитивна оцінка цієї книги була дана тільки в газеті «Неділя» (моя стаття «За що воює УПА»). Решта еміґраційної преси обійшла цю книгу мовчанням, якщо не рахувати циклостилевий орган осередку УРДП «Дунай» — «Революційний Демократ», що присвятив «Позиціям» ціле ч. 2 журналу. Також газета «Українська трибуна» час від часу популяризує думки авторів «Позицій», але не завжди послідовно, вмішуючи часом матеріяли, що протирічать духу цієї книги.

Ми сміємо твердити, що ідеї, викладені в книзі «Позиції українського руху», ляжуть в основу всіх реальних (не еміґрантських) програм української визвольної боротьби.

Конкретна політична програма «Позицій» найкраще викладена в статті П.Полтави (одного з авторів книги). На 21 стор. він каже: «Концепція Самостійної України — це також концепція такого суспільного ладу в майбутній Українській Державі, за якого не існуватиме експлуатація (визиск) людини людиною. Цей лад буде спиратися на національно-державну і кооперативну власність у промисловості, банковій справі, торгівлі, на національно-державну власність на землю при індивідуальному або колективному, в залежности від волі населення, землекористуванні». Як правдивий демократ, автор толерує обидва способи землекористування — індивідуальне й колективне. Але як нова людина автор уже розуміє перевагу суспільної економіки. Вказуючи далі, що експлуатація українського народу «основана сьогодні на колоніяльно-безправному політичному й економічному становищі України в системі большевицького СССР» і що «соціяльне поневолення українського народу здійснює сьогодні кляса большевицьких вельмож», П.Полтава вірить, що «ці два моменти зникнуть, коли український народ здобуде повну політичну самостійність і побудує внутрішній лад на справедливих демократичних основах. Тоді, і лише тоді, принцип суспільної власности стане основою справді щасливого, справді заможного життя українського народу, стане могутнім рушієм розвитку продукційних сил України. Поворот до капіталізму у випадку України був би в кожному відношенні кроком назад, реґресом» (підкреслення всюди П.Полтави).

Так стоїть питання щодо внутрішніх завдань українського визвольного руху. Не менш ясну відповідь дає П.Полтава і на питання про те, які зовнішні сили є споріднені з українським визвольним рухом. На стор. 55 він каже: «Щоб повністю зліквідувати клясову боротьбу, треба знищити саму основу існування кляс, тобто у випадку капіталістичних країн треба знищити інституцію приватної власности на знаряддя і засоби виробництва, а в випадку большевицького СССР — політичну монополію большевицької партії, диктаторський тоталітарний большевицький режим». Отже, цілком ясна орієнтація на антикапіталістичні сили в зовнішньому світі. Що ж це за сили? На протязі цілої своєї великої й цікавої статті П.Полтава нещадно критикує не тільки комунізм, але н соціялізм.

Однак з точки зору соціологічної науки політична програма П.Полтави є стовідсотково соціялістична, отже, його заперечення соціялізму є, поперше, данина автора своєму націоналістичному минулому і, подруге. це є критика не соціялістичного ідеалу, а конкретного европейського соціялістичного руху, заіржавілого в опортунізмі, а, часом, і в доктринерстві. П.Полтава репрезентує той зовсім новий світ, що в крові й муках народжується в надрах большевизму.

І тут ми підходимо до найважливішого висновку з книги «Позиції українського визвольного руху», безкінечно важливішого, ніж навіть самі ідеї П.Полтави і О.Горнового. Висновок цей буде витікати з таких положень і запитань: 1) Як сталось, що націоналіст П.Полтава, який протягом цілої своєї статті теоретично воює проти соціялізму, на практиці висуває програму, що повністю реалізує програму наукового соціялізму? 2) «Позиції українського визвольного руху» написані політичним проводом УПА, яка оперує переважно в Західньо-Українських землях. Але ж в Західньо-Українських землях большевизм ще не встиг ліквідувати приватну власність. Чому в обставинах власницької стихії вихованець націоналістично-власницької школи П.Полтава, щоб в боротьбі з большевизмом спертися на місцеве населення, вважав потрібним висунути соціялістичну програму боротьби, тобто — суспільний устрій без приватної власности на засоби виробництва? 3) В умовах України не тільки Західньої. але й Наддніпрянської, ще багато є людей, які воліли б господарювати індивідуально на засадах приватної власности. Це факт. Чому ці люди не дали ідейного натхнення українському повстанському рухові, чому в «Позиціях» не виступив їхній представник? Чому вчорашній їхній представник П.Полтава змушений сьогодні, переборюючи власні націоналістичні упередження, заговорити соціялістичною мовою? Де в Україні поділися ті люди, які на еміґрації продовжують запевняти, що власницький інстинкт українського селянина невмирущий? Адже помилково думати, що всі ті люди повтікали на еміґрацію?!

Відповідь на ці питання українська політична еміґрація не сміє проспати, бо проспати ці проблеми значить політично для України вмерти.

Нам здається, що мислима одна-єдина відповідь еміґрантських реставраторів. Ця відповідь може бути тільки така: соціялістична програма УПА це є тактичний маневр. Насправді ж політичний провід УПА думає по старому.

Але той, хто спробував би висунути цей арґумент, мусив би визнати слідуюче: якщо борцям за приватну власність треба ховатись від населення за соціялістичну плятформу, то, значить, ця плятформа більше приваблює населення, значить приватна власність в народі скомпромітована і втратила моральну вагу.

Безумовно, що приватновласницька ментальність існує ще в частині населення. Але й там приватна власність перестала бути божком. Довгі тисячоліття людина вірила, що її матеріяльний добробут і особисте щастя нерозривно звязані з приватною власністю на засоби виробництва. Правда, в передових індустріяльних країнах робітництво вибороло й піднесло свій добробут на стільки, що тепер безвласницький пролєтар скажімо в Нью Йорку живе краще ніж дрібний поміщик в Італії, а головне зростає самоповага й особиста гідність робітника. Але у відсталій Україні слово пролєтар-робітник довго ще носило характер жалісний, а то призирливий.

Большевицьким террором наш народ поставлений тепер у безвласницькі умови існування. Те існування матеріяльно злиденне і духово безрадісне. Але за тридцять років революції народ наш переконався, що матеріяльні цінности можуть творитися і без приватної власности на засоби виробництва. Сьогодні українська земля дає 180 центнарів цукрового буряка з гектара, в той час, коли перед 1917 р. тільки культурні поміщицькі господарства давали 125 центр. Кожен український шахтар видобуває тепер щодня сотні тон вугілля, цукровар дає сотні кілограмів цукру, ткач сотні метрів тканини і т.д.

Українська людина починає вже відрізняти нову техніку і нові форми господарства, що забезпечують таку високу продукційність праці, від політичного устрою, який над всім тим панує. І нова українська людина природно дійшла до думки: існує капіталізм з приватною власністю на засоби виробництва й соціяльною нерівностю і існує большевизм без приватної власности, але з новою нерівністю. Чому не може існувати лад, де не було б ні капіталістичної ні большевицької нерівности? Чому не може бути так, щоб оте безвласницьке господарство, яке показало таку високу продукційність і яким безконтрольно порядкує большевицька бюрократія, щоб воно належало самому українському народові, який би кермував усіма скарбами своєї землі через підконтрольних йому фахівців? І якщо в капіталістичних країнах, власність належить капіталістам, народ має свободу, то чому він не може мати свободи там, де капіталістів не має і приватної власности на засоби виробництва не існує?

З цієї ментальности нової української людини народилася політична програма УПА. Її творили провідники націоналізму, колишні ідеологи і оборонці старого суспільного ладу. Їхні «позиції українського визвольного руху» продиктовані, отже, не доктриною, а живою українською дійсністю.

Читач, природньо, запитає: а де ж поділися ті оборонці інституту приватної власности, що їхні однодумці на еміґрації так завзято обстоюють цей інститут, називаючи всіх, хто проти нього — комуністами й большевиками? Правда, поява «Позицій українського визвольного руху» ставить цих людей в ніякове становище: вони мусили б цілу УПА порахувати большевицькими аґентами. Оборонці інституту приватної власности своїх однодумців в краю напевне мають. Але ті їхні однодумці не пішли в УПА (інакше зголосились би в «Позиціях»). Маємо на увазі не селян, а «ідеологів», яких в краю чи мало, але в УПА не має ні одного. Очевидно вони прислужуються Сталіну, як Тичина, Рильський, як багато інших. Їхня реставраторська ідеологія втратила в українському народові моральну вагу, тому туляться до сильнішого Сталіна. На еміґрації їхні однодумці теж туляться до сильнішого…. Там, в Україні, революціонерів з УПА називають українсько-німецькими фашистами. Тут, на еміґрації, вони називають їх «націонал-комуністами». Їх там і тут ціль одна: скомпромітувати революціонерів відповідно до смаку сильнішого оточення.

Тимчасом ідеї УПА не можна вимірювати старими маштабами і вкладати в якісь старі «ізми». Ідеї УПА репрезентують новий і останній етап революції. Вони мають прочистити шлях устрою, який у всі віки вважався найбільш відповідаючий людській природі — демократії. Тільки тепер це буде не стара демократія в умовинах в основі якої була приватна власність на засоби виробництва, а нова демократія, за якої змагання індивідуальних здібностей і еґоїзмів відбуватиметься в рямцях суспільної власности на засоби виробництва. В різних формах до цього йде тепер цілий світ.

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 1, квітень 1949. — Стор. 3.