Ідея і чин

Осип Горновий (Дяків)

ЯКА ФІЛОСОФІЯ ІДЕАЛІСТИЧНА ЧИ МАТЕРІЯЛІСТИЧНА — ОБОВ’ЯЗУЄ ЧЛЕНІВ ОУН?

III Надзвичайний Великий Збір Організації Українських Націоналістів прийняв виразну постанову, що ОУН не зв’язується жодною філософією і що тому її члени можуть визнавати як філософський ідеалізм, так і матеріялізм. Ця ясна постанова, як також те, що в лавах нашої Організації борються як прихильники філософського ідеалізму, так і матеріалізму, дають недвозначну відповідь на поставлене в заголовку питання, і ні в кого в цій справі не повинно бути двох різних думок. Та тим не менше таке питання стоїть сьогодні і тим самим вимагає точнішого вияснення.

Наука філософії поділяється на два засадничі напрямки: ідеалістичний, який твердить, що основою світу є ідея, дух, що існував першим і скоріше від природи, а матерія є витвором духу; і матеріялістичний, який в основу всього кладе матерію, вважає її за первинну і за об’єктивно існуючу, а дух, свідомість уважає за похідні. Кожний з цих двох основних напрямків ділиться на цілий ряд окремих шкіл.

Боротьба між філософським ідеалізмом і матеріялізмом не вирішена в науці ще досьогодні. Ні один з цих напрямків не здобув ще остоточної перемоги. Філософія, яка є узагальненням всіх природничих і суспільних наук, розвивається разом з цими науками в міру їхнього поступу. Тож і природно, що кожне нове відкриття в галузі фізики, хемії, біології і т.д., кожна нова теорія в соціології кидала і кидає нове світло на засадниче питання — первинність духу чи матерії — з користю то для ідеалізму, то для матеріялізму. Але вони не вирішили його остаточно ні в бік ідеалізму, ні матеріялізму. А розвиток природничих і суспільних наук постійно йде вперед і постачає все нові матеріяли для філософії. Величезний поступ, колосальні здобутки і відкриття природничих наук в останні роки ще філософією не використані, ще ждуть на своє повне філософське узагальнення і обґрунтування. І сьогодні не знати, куди вони перехилять перевагу, чи в бік ідеалізму, чи матеріялізму, як далеко вони посунуть розв’язку основного питання філософії.

Що в таких обставинах, коли перемога ідеалізму чи матеріялізму в науці не вирішена, означало б для нас як політичної організації категорично і цілковито зв’язати себе з тим чи іншим філософським напрямком?

Насамперед, таке повне зв’язування нашої Організації з якоюсь одною школою ідеалізму чи матеріялізму означало б для нас не прислуховуватися до розвитку науки, коли б він суперечив нашій філософії, означало б бути глухим на ті нові відкриття і досягнення науки, що були б не згідні з визнаною нами філософією. А коли б ми в обличчі таких суперечних нашій філософії наукових відкрить і далі стояли на її позиціях, то це, в свою чергу, прирікало б нас на мертвеччину, на закостеніння, бо лише той політичний рух може бути живий, що йде разом з наукою і життям. Якщо б ми хотіли вийти із стану закостеніння, ми мусіли б порвати з нашою офіційною філософією, яка крахує в зударі з новими здобутками науки, і перейти на якусь іншу філософію.

Але чи ж не краще в такому випадку питання філософічного ідеалізму і матеріялізму залишити цілком науці? Так, власне, в нас ця справа виглядає. Ми не хочемо прирікати себе на мертвеччину, ми не хочемо не прислуховуватися розвиткові науки, як і не хочемо міняти однієї філософії на другу чи третю, і тому ми вирішення питання правильности ідеалізму залишаємо за наукою.

Тому також наша Організація дає повну свободу своїм членам визнавати як філософський ідеалізм, так і матеріялізм.

Скаже хтось, що така розв’язка питання позбавляє нас цільности, стрункости і завершености світогляду і що це в наслідку послаблює нас в ідейно-політичній площині. Проти першої частини не заперечуємо, — друга слушна тільки на перший погляд. Стрункість і завершеність світогляду — це чинники, які зміцнюють політичний рух, але при умові, що даний світогляд з кожного погляду згідний з наукою. Бо що ж із стрункости і завершености теорії, коли вона не знаходить повного підтвердження у визнавців, коли вона не може стати мобілізуючою, отже, не може когось зміцнити. В кожному разі якщо навіть сама стрункість і завершеність зміцнюють політичний рух, то лише на короткий час, до того моменту, коли ця стрункість будована на твердженнях, неопрокинутих наукою, хоч, може, і не цілком нею вияснених, доки ця стрункість не скрахує перед новими досягненнями науки. Коли ж перед наукою стрункість світогляду скрахує, вона викликує кризу в даному політичному русі, кризу тим більшу, чим повнішою була стрункість. І сьогодні, коли якийсь світогляд хоче справді рахуватися з наукою, він не може бути струнким у всьому, оскільки багато питань в галузі науки не вирішені, оскільки багато питань підлягає корінним змінам у міру розвитку науки.

Марксистська теорія, напр., — це зразок цільної, стрункої і завершеної теорії. Але чи ця теорія може стати сьогодні мобілізуючою в силу своєї стрункости і завершености? Ні. Ця теорія сьогодні ніде вже навіть не існує в своїй початковій стрункості. Від Маркса по сьогодні вона підпала безліч ревізій, виправлень, доповнень, “заміні застарілих засад новими”, висловлюючись по-сталінськи. Всі, хто називає себе марксистами, від західньоевропейських соціялістів до большевиків, нарушували і далі нарушують цільність і стрункість марксистської теорії. Чому ж, хіба всі вони не хочуть зміцнитися в ідейно-політичній площині? Навпаки, якраз тому, що хочуть, і якраз тому, що стрункості і цільності теорії викликали глибокі потрясення, роздори, розлами в рядах марксистів. Тому всі прихильники (на ділі і на словах) марксистської теорії змушені були виправляти її, відмовлятися від таких чи інших її тверджень, щоб цим шляхом скріпити себе. Марксистська теорія — це, отже, також зразок того, як не вистачає для світогляду самої стрункости, які короткотривалі успіхи дає стрункість, які ідеологічні ревізії й ідейно-політичні кризи викликує вона в зударі з наукою і життям.

Ми не хочемо заради збереження цільности і стрункости світогляду постійно міняти його, відмовляти цього року в науковості тому, що торік проголошувалося за непохитну істину. Такі щорічні зміни не скріплюють, а компромітують політичний рух і спричинюють важкі ідейно-політичні кризи. Тому наша Організація не зв’язує себе ні з філософським ідеалізмом, ні з матеріялізмом і залишає їх виключно науці.

Повний і всебічний розвиток української нації, що його забезпечить Українська Самостійна Соборна Держава шляхом побудови справді народного ладу і безклясового суспільства, знищення імперіялізму, побудова міжнародного ладу, спертого на систему вільних, рівноправних, національних держав усіх народів — ці основні засади нашої ідеології не втрачають нічого на своїй мобілізуючій силі від того, що ми не признаємо первинности ні за духом, ні за матерією. Наша ідеологія дає основи для закінчення розв’язки національного і соціяльного питань у світі, вона створює ясний образ політичного ладу в Українській Державі і міжнародного ладу, не зважаючи на те, що вона не опирається на жодній філософській школі. Така світоглядова незавершеність не послабила і не послабить нас в ідейно-політичній площині, а, навпаки, скріплює, бо забезпечує нас від постійних ідеологічних хитань, змін, доповнень, від компромітації самих себе і від світоглядових криз.

Коли б ми визнали за єдиноправильний ідеалізм або матеріялізм, а при тому хотіли б уникнути виправлень, що їх вносить розвиток науки, щоб таким чином зберегти силу стрункости і завершености світогляду, ми мусіли б тоді засудити науку, ми б мусіли не допустити до її вільного розвитку, ми б мусіли стати на становище партійности науки і підпорядкувати її політиці так, як це зробили большевики. Але й це не врятувало б нас від щорічних змін нашого світогляду, а тільки змінило б їх характер. Це були б зміни диктовані не наукою, а політикою. На прикладі большевиків це видно аж надто наглядно.

Большевицькі вельможі визнають за єдиноправильну філософію тільки свій діялектичний та історичний матеріялізм, яким нібито як наукою вони керуються в своїй практичній політиці. На ділі ж, сталінська політика не випливає з діялектичного та історичного матеріялізму, не керується ним і взагалі не базується на жодній науці, а, навпаки, діялектичний та історичний матеріялізм підпорядкований сталінській політиці. Він служить партії для того, щоб вона могла виправдовувати ним свою антинародну імперіялістичну політику, щоб могла доводити, що вона побудована не на колоніяльно-експлуататорський лад, а соціялізм її веде до комунізму, щоб приписувати собі умілість науково передбачувати розвиток подій і відкривати закони суспільного розвитку.

А що в наслідок того сталінський діялектичний та історичний матеріялізм ніяк не витримує наукової критики, тому Сталін шляхом політичного насильства не допускає жодної наукової критики, тому він здавив найменший прояв вільної науки і повністю підпорядкував її офіційній політиці. В результаті маємо в СССР великий занепад науки, в першу чергу суспільних наук, а про якусь філософію в СССР то й думати годі.

Сталінський діялектичний та історичний матеріялізм не відповідає не тільки науці, він не відповідає й тому, що побудувала і будує партія в житті. Тому сталінські вельможі постійно змінюють, доповнюють свою ідеологію і достосовують її до своєї політики, що на офіційній мові називається “дальшим розвитком і збагачуванням марксистської теорії”. З кожною такою зміною в ідеології “виправляється” наука, в якій нібито були допущені “наукові помилки”. В результаті большевицька ідеологія може триматися тільки на політичному насильстві.

У зв’язку з вище сказаним зазначимо, що треба розрізняти діялектичний та історичний матеріялізм Маркса-Енґельса і діялектичний матеріялізм Сталіна. Перший ми вважаємо за окрему філософську школу матеріялізму, і його критика належить науці. Проти діялектичного та історичного матеріялізму сталінського видання ми виступаємо якнайрішучіше як проти глибоко антинаукового, наскрізь ворожого науці, як проти такого, що є знаряддям большевицької партії для виправдовування її експлуататорсько-колоніяльної політики. Передусім сталінський діялектичний та історичний матеріялізм дуже мало вже має спільного з діялектичним матеріялізмом Маркса-Енґельса. Крім цього, він перестав бути будь-якою наукою. Сталінська філософія по суті — це новітня схоластика, якою Сталін і його зграя виправдують усе, що потрібно. Напр., на закид, що в СССР існує національне поневолення і колоніяльний гніт, відповідається: “В СССР це неможливе, бо в СССР вперше в історії справедливо розв’язано національне питання, бо СССР — це країна, де процвітає справжня дружба народів”. На закид, що в СССР існує визиск людини, відповідається: “Це неможливо, бо СССР — це країна, де вперше в світі побудовано соціялізм і покладено основи для побудови комунізму”. На закид, що в СССР існує терор, відповідається: “Совєтські каральні органи звернені своїм вістрям назовні, а не до середини” і т.д.

Як середньовічна схоластика потребувала підтримки в інквізиції, так сталінська схоластика потребує підтримки в терорі МВД і МҐБ. Як у середньовіччі спалювалося за вільні думки на костирах, так в СССР знищується кожного, хто мав би відвагу виступити проти офіційної сталінської філософії, хто хотів би стати на становищі вільної науки. Крім цього, не зважаючи на офіційний матеріялізм, апотеоза одиниці — приписування Сталінові прямо божеської ролі — дійшла до таких розмірів, що на неї не здобулися найгарячіші прихильники того ідеалістичного філософського напрямку, який твердить, що рушієм історії є одиниці.

Щоб уникнути щорічних ідеологічних змін під впливом політики, щоб не здавлювати науки, ми не хочемо підпорядковувати науки, а тим самим філософії, політиці. Ми боремося за вільну науку і прагнемо в Українській Державі забезпечити повну свободу — як передумову для її повного і успішного розвитку. Правильність і науковість різних теорій вирішується у вільній боротьбі різних теорій, у вільній конфронтації їх із всіма здобутками науки, вона підтверджується за допомогою політичної сили. Ми боремося за справжню, на ділі, свободу слова, друку і переконань. Ми тому не надаємо монопольного права жодній філософській течії і не примушуємо своїх членів визнавати виключно якусь філософську школу.

Признати за обов’язковий в Організації філософський ідеалізм, значить — не дати змоги боротися в лавах нашої Організації людям, які є прихильниками філософського матеріялізму. Признати ж знову за собою обов’язковий матеріялізм, значить — відштовхнути тих, хто визнають ідеалізм. А наша Організація стоїть на становищі, що долею українського народу однаково боліють як прихильники філософського матеріялізму, так ідеалізму, що всі вони однаково ненавидять поневолювачів України, що всі вони однаково можуть боротися за повне визволення українського народу, за побудову Української Самостійної Держави. І правильність такого становища підтверджує сама наша боротьба. В нашій Організації однаково віддано борються поруч себе і ті, хто визнають ідеалізм, і ті, хто визнають матеріялізм. Всіх їх тісно об’єднує наша передова суспільно-політична ідеологія і програма.

Не та чи інша філософія є обов’язкова для членів ОУН, а суспільно-політична ідеологія і програма ОУН

В питанні філософських переконань кожний член ОУН користується повною свободою, щож до ідеології і програми — він мусить цілковито їх признавати, поширювати і боротися за їх здійснення.

Член ОУН — це носій наших великих визвольних ідей, це полум’яний борець за їх здійснення. В нашій Організації немає місця не для тих, хто визнають ту чи іншу філософію, а для тих, хто хотіли б змінювати нашу ідею, хто не здібний захопитися всім своїм єством нашою ідеологією і програмою і за них вмирати, хто не здібні підпорядкуватися твердій організаційній дисципліні. Про це ми мусимо постійно пам’ятати, бо в цьому наша сила. Без ідейно-політичної єдности своїх членів, без їх революційної дисципліни, наша Організація не могла б ніяк втриматися при житті, а не то ще вести активну затяжну боротьбу проти такої імперіялістичної машини, як большевицька.

В частині друзів, які хотіли б надати перевагу ідеалістичній філософії, ця тенденція випливає не так з переконань про наукову вищість ідеалізму над матеріялізмом, як радше з бажань плекати в наших кадрах на філософському ідеалізмі високоідейне наставлення до життя, здібність захоплювати великим, словом — життьовим ідеалізмом виховувати тип людини сталевої волі.

Висока ідейність і високий тип людини — це підстави моральних якостей наших кадрів, а тим самим сили нашої Організації, їх плекати і підвищувати — це головне завдання нашої виховної роботи, це обов’язок кожного з нас. Про це ми не сміємо ніколи забувати. Але філософський ідеалізм сам по собі не дає ще нікому життьового ідеалізму, високої ідейности, ані також: сильної волі, так як матеріялізм не позбавляє людини цих моральних якостей. Хтось може бути у своїх філософських переконаннях ідеаліст, тобто признавати первинність духу, а в житті може бути до огиди матеріяліст, шкурник, безхребетний, нездібний захоплюватися великим і вмирати за нього. Хтось може бути у своїх філософських переконаннях матеріяліст, але в житті може визначатися високою ідейністю, погордою до низького, презирством до наживи, він може бути людиною залізного характеру. Хіба ж мало визнавців філософського матеріялізму вмирало і вмирає за цілком не матеріяльні ідеали? Прикладів, хіба, не потрібно наводити.

Звичайно, було б цілком неправильно заперечувати і легковажити вплив “шкідливий і корисний” філософії на моральну цінність людей. Він буває й дуже великий. Але основну ролю відограє тут виховання, шляхом якого можна збільшувати або усувати цей вплив. Таким чином не прийняттям такої чи іншої філософії забезпечуємо високу ідейність наших кадрів, а шляхом добре поставленого і вміло веденого виховання.

Не на філософію спирається наше виховання, а на розбуджування фанатичної любови до України і гніву та ненависти до її загарбників, на нашу передову ідеологію і на поборювання всіх розкладових ідеологій, на нашу історію, на героїчні приклади нашої боротьби. Високу ідейність і вольовий тип людини виховує ОУН на прикладі тисячів наших друзів, які в ім’я визволення українського народу відреклися всього особистого, покинули дім, школу, зреклися кар’єри і вступили на шлях революційної боротьби, на прикладі тих, хто замінили спокійне життя на тверде повстанське і на тюрми, на прикладі тих, хто на найжорстокіших тортурах не зрадили ворогові, жодної таємниці, хто з піднесеним чолом ступали під шибеницю і вмирали з революційними закликами на устах, хто з найбільшою погордою відповідали ворогові на всі його прощення, хто воліли самі собі заподіяти смерть, як здатися ворогові. Своїх членів виховує Організація на твердих засадах революційної дисципліни, на яких вона побудована. Свої кадри ОУН гартує у безпосередній революційній боротьбі, на практичній революційній роботі.

Як бачимо, немає жодних підстав до того, щоб прийняти за обов’язкову в ОУН якусь одну філософську школу — чи то ідеалізм, чи матеріялізм.

Тому ОУН дозволяє своїм членам визнавати як ідеалістичну, так і матеріялістичну філософію.

Членів ОУН обов’язує ідеологія і програма ОУН.

Борючись за справжній народний лад, за забезпечення народові всіх демократичних прав і свобід, ОУН не накидуватиме в Українській Державі свою ідеологію як панівну.

1946 р.

ЧОМУ МИ ПЕРЕМОЖЕМО?

Ми переможемо насамперед тому, що ми боремося за правду і справедливість, за найістотніші прагнення українського народу, тому, що наші ідеї найпередовіші.

Українська Самостійна Соборна Держава, за яку ми боремося, держава, якою керуватиме вільний народ, держава без поміщиків, капіталістів і партійних п’явок, держава, яка забезпечить всі права людини і демократичні свободи, держава — рівна серед рівних держав усіх інших народів, — це те, до чого прагнув і прагне український народ, це те, що йому найзаконніше належиться. Знищення поневолення одного народу другим народом (імперіялізму), вільні національні держави для всіх народів, справжня дружба та рівноправність між народами і основана на них якнайтісніша всебічна співпраця між народами, знищення всякого визиску людини, добробут, вільна і повноправна людина, — це ті ідеї, які дають найсправедливішу розв’язку всіх питань між народами і людьми. Тому ці ідеї найпередовіші.

СИЛА ВИЗВОЛЬНОЇ ІДЕЇ

І саме в тому, що наші ідеї справедливі, передові, що вони випливають з найглибших прагнень народу, — велика сила цих ідей. Ці ідеї дозволяють мобілізувати народні маси на боротьбу, дозволяють підносити народ до високого рівня свідомости і героїзму, дозволяють тісно об’єднувати його довкола національно-визвольного руху. З другого боку, ці ідеї дозволяють національно-визвольному рухові якнайглибше закоренитися в народній гущі, з якої він вийшов і виріс. А український 40-мільйоновий народ, народ свідомий своїх завдань, народ готовий на найбільшу посвяту в ім’я свого визволення, народ об’єднаний довкола своєї ідеї — це та сила, якої жодному ворогові не знищити, яка цілком певно забезпечить нам визволення і побудову Української Самостійної Соборної Держави.

Супроти такої сили ніщо тюрми, терор, заслання, хоч і в як жорстоких формах і широких розмірах вони б не примінювалися. Нікого насильство, терор і брехня ще не врятували, не врятують вони і російсько-большевицьких загарбників. Історія знає немало великих імперій, спертих на насильстві, знає немало жорстоких тираній, деспотій, але ні одна з них не встоялася проти народу. Коли народ став свідомим своїх прав, коли він за ці права підіймав боротьбу, він завжди перемагав. Правда і справедливість можуть зазнавати хвилевих невдач з боку брехні і насильства, але в кінцевому висліді вони завжди виходять переможцями. Це закон життя, і історія не знає ні одного випадку, щоб було інакше. Так само буде й у випадку російсько-большевицької тюрми народів. Розлетілась колись під ударами народу французька монархія, розсипалась російська імперія, завалилась турецька імперія (і ще, і ще можна б наводити приклади), в руїни буде обернена і російсько-большевицька імперія, бо не має вона опертя в народі, бо тримається вона на штиках.

СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ НАРОДОМ І БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ВЕЛЬМОЖАМИ

Большевицькі вельможі ніколи не задовольнили і не задовольнять народні маси, бо вони не клопочуться інтересами народу, бо їхні цілі цілковито суперечні з інтересами народу, бо їх політика протинародна. Большевики принесли українському, як і всім іншим народам СССР, гніт, поневолення, терор, грабіж, визиск, голод та злидні і можуть їх далі тільки посилювати. Ніяких навіть полегш большевики не дадуть. І про них смішно думати. Сподівання на знесення колгоспів після закінчення війни чи взагалі на покращання умов життя є найкращим новішим прикладом цього.

Природно, що такий стан викликав серед народних мас величезне невдоволення большевицькими порядками і ненависть до большевицьких правителів. Ці невдоволення і ненависть зростають і будуть зростати. Большевики можуть у відповідь застосувати, і дійсно стосують, тільки терор. Це в свою чергу лише доливає оливи до вогню. Правда, большевицький терор такий жорстокий і безоглядний, що він примушує народ до рабської покори. Але пам’ятаймо, що навіть раби не можуть терпіти в безконечність наруги і знущань, що навіть у рабів терпець має свій край. І сьогодні ми бачимо, що, без уваги на терор, народним масам починає вриватися терпець, що невдоволення і ненависть починають виявлятися одверто. Про те, про що недавно можна було тільки подумати, про що страшно було сказати навіть перед найближчими, про те сьогодні говориться загально і одверто. Саме ці невдоволення і ненависть, їх постійне зростання і перехід до одвертих форм, а також той факт, що большевики ніяк не можуть цього явища ні спинити, ні розрядити, — це ті чинники, які сприяють і сприятимуть поширенню нашого руху і включають маси до боротьби. В дальнішому вони можуть призвести до революції, а тим самим і до нашої перемоги.

Ми, отже, переможемо тому, що немає такої сили, яка б згладила суперечності між народними масами і большевицькими вельможами, ті суперечності, які неминуче доведуть до знищення російсько-большевицьких гнобителів і їх злочинних порядків.

Ми переможемо також тому, що український народ не самий у боротьбі, що в нього надійні союзники. На однаковому з нами становищі перебувають всі народи СССР, а останньо добавилися ще новоокуповані країни центральної і південно-східньої Европи. Невдоволення і ненависть, ці — як на це вище показано — джерела революцій, серед згаданих народів величезні і постійно зростають. Невдоволення і дух спротиву росте і серед російських працюючих мас. Ці залицяння до російського народу, що їх сьогодні спостерігаємо, ця тріскотня про “вищість, передовість і керівну ролю”, що ними надять сьогодні російський народ, — на ніщо не здадуться, як не придалися вони Гітлерові щодо німецького народу.

Все це сильно розширює наш фронт боротьби і зміцнює його сили. А що тому фронтові може протиставити ворог? Які сили виставляє він? Він виставляє партію, МВД і МҐБ, адміністрацію і військо. При тому військо — найменш надійна опора, бо воно складається власне з цих невдоволених робітників і селян. І чим невдоволення в народі ширше, чим одвертіше починає воно переростати в революційне піднесення, тим армія стає для кожного гнобителя небезпечнішою, бо вона завжди переходить на бік народу і цим припечатує долю гнобителів. Таким чином, проти партійно-емведівсько-емґебівсько-офіцерсько-чиновницької зграї, стоять мільйонові маси усіх народів СССР. Немає сумніву, що вкінці переможуть ці народи, а не російсько-большевицькі поневолювачі.

ПОНЕВОЛЕНІ НЕ ЗАХИЩАТИМУТЬ ГНОБИТЕЛІВ

Кремлівські верховоди по своїй природі — загарбники (імперіялісти). На шлях загарбницької політики вони поступили від дня свого приходу до влади і ведуть її досьогодні. Загарбавши в результаті другої світової війни цілий ряд нових країн, вони готуються до загарбання цілого світу. Сьогодні світ вже остаточно поділений на два ворожі бльоки: большевицький і англо-американський. Суперечності між цими бльоками не до подолання і їх ніяк мирним шляхом розв’язати не дасться. Ці суперечності сьогодні довели до утворення цих бльоків, а в дальнішому неминуче доведуть до війни. Під час війни всі болячки большевицького народу з цілою силою виступлять наверх. Народні маси цілком не будуть зацікавлені в тому, щоб захищати своїх гнобителів, а навпаки, в тому, щоб їх повалити. Удари по большевицькій тюрмі тільки розхитуватимуть її і полегшуватимуть боротьбу поневолених у ній народів. Коли б навіть большевики і зайняли деякі країни, то це не посилить їх, а послабить так, як це послаблювало гітлерівську Німеччину. Бо большевики можуть рахувати на деяку прихильність ще може там, де їх нема. Там, де вони прийдуть, вони можуть рахувати тільки на народну боротьбу проти себе.

Небезпека большевицького поневолення, що загрожує сьогодні вільним ще від нього (поневолення) народам, спричиняється до зацікавлення цих народів нашою боротьбою. Росте серед народів признання для нашої визвольної боротьби й повага до українського народу. Безперечно, що вони ще більше зростуть під час війни.

Отже, ми переможемо тому, що суперечності між большевицьким і англо-американським бльоком неминуче доведуть до війни, а війна відкриє перед нами можливість для повного розгорнення боротьби, розширить коло наших союзників і полегшить нам остаточний удар.

Ми, вкінці, переможемо тому, що наш національно-визвольний рух розпоряджає високоідейними кадрами, що він здобув уже великий досвід боротьби. Ні одна політична організація інших народів не пройшла такої твердої школи, як наша, нікому не доводилося боротися проти стільки різних окупантів і в стільки різних обставинах, як власне нам.

А боротися так довго проти такої сили, як СССР — це, для кожного ясно, не така легка справа. Не одні вже пробували цього, і не виходило. А коли ми це потрапили, то це, безперечно, доказ сили і життєздатности нашого народу, а тим самим і запорука успіху цілої визвольної боротьби українського і всіх інших народів СССР.

ПЕРСПЕКТИВИ НАШОЇ БОРОТЬБИ

1945 рік приніс закінчення другої світової війни. Совєтський Союз, опинившись в ряді побідних держав, кинув всі свої сили для ліквідації внутрішніх фронтів, зокрема для знищення українського самостійницького руху. Славнозвісні “звернення” українсько-російського “уряду” Хрущова та різних менших і більших рясних чи строкачів взивали українських революціонерів скапітулювати і заперестати “безперспективну боротьбу з побідним СССР”. Та український революціонер не пішов на лукаві підступи ворога і ввесь час після закінчення війни веде з успіхом боротьбу проти держави, що панує над одною шостою частиною світу. Геройська постава того революціонера, що не знає що це капітуляція, а в безвихідній ситуації стріляє собі в лоб, викликує подив серед народу, а то й серед ворогів.

Та побіч пошани і подиву для того нерівного змагу, не раз і не двічі доводиться почути нам від свойого громадянина слова, які вказують на неправильне розуміння нашої боротьби. Очевидно, що багато слів падає з уст людей, які свідомо чи не свідомо діють з доручення ворога для заломання високої моралі українського самостійницького руху, бо саме та висока мораль є для ворога найбільшою перешкодою в ліквідації свойого найнебезпечнішого внутрішнього ворога. Тому він діє розкладовою пропагандою на революційні сили; діє планово, перфідно. Другою категорією людей, які нас не розуміють, це зневірені люди, що під ворожим терором втратили віру в основні ідеали кожнього народу. Та декуди чується ті слова від людей, що серцем з нами, та опинившись припадково осторонь наших дій, неправильно нас розуміють і саме тому витягають неправильні висновки. З-поміж них найбільше вказує нам на диспропорцію наших сил і сил ворога; багато вважає, що позитива українського питання лежить виключно в руках західніх держав, ще інші, що політика української революції оперта не на холодній оцінці подій, а виключно на чуттєвих моральних моментах.

Саме тим всім людям доброї волі ми в першу чергу обов’язані основне вияснити нашу поставу, наші перспективи, щоб вони були з нами не тільки серцем, але і розумом, щоб переконалися, що наші дії не емотивні, а тверезо передумані політичні дії, виразно напрямлені до здобуття наших основних цілей.

Щоб переглянути шляхи нашої боротьби, зупинимося коротко на наших генеральних заложеннях. Ми поставили собі девіз: через добробут, розквіт і ріст нації до добра, щастя і розвою одиниці. Тому саме ми все підпорядковуємо ідеї нації, дбаючи про те, щоб паралельно з її розквітом кращало життя кожного її члена.

На тому місці підкреслюємо, що ми ніяк не розуміємо нації, як якогось боготвореного, абстрактного поняття, для якого одиниця має тільки все віддати, нічого від нього не дістаючи. Ні! Під нацією розуміємо оту сукупність “всіх живих, мертвих і ненароджених”, для якої ми працюємо і життя віддаємо, але і від неї одержуємо теж все, що кожному, як одиниці, до його індивідуального розвою конечне. Саме в тому поєднанні розвою нації з розвоєм одиниці конкретизуються наші програмові заложення.

Кидаючи такий саме клич, ми станули на національній площині боротьби. Для нас, українців, нація є вихідною всіх чинностей і кінцевою всіх змагань. Ми висуваємо національні кличі, бо основно переконалися на шкурі власного народу, що всі інші кличі “класові, всеслов’янські, інтернаціональні і т.ін.”, є тільки на те, щоб обманювати народи і їх опісля закріпощувати. Бачимо, що саме національними шляхами ідуть всі передові нації. Вони в свойому нутрі проходять скорше чи повільніше всі конечні соціяльні переміни, напрямлені на покращання долі одиниці, і тим самим оздоровлення національної спільноти.

Ми пам’ятаємо, як французький нарід у Великій Французькій Революції скинув зі себе феодальні окови, і оздоровивши себе новими силами, створив нову, кращу суспільно-політичну систему, в якій плодотворніше виявилися всі його творчі сили і яка повніше забезпечувала розвій одиниці і спільноти. Відгуки цієї революції пройшли протягом XIX ст. через цілу Европу. Кожний нарід, оцінивши здорові кличі, які вона несла, пройшов і собі в свойому нутрі більш чи менш болісно потрібні переміни. Історія вчить нас, що ще в XVII ст. демократично настроєні англійці не допустили своїх королів до вдержування абсолютизму, а станули на шлях парляментаризму, який протягом цілих століть так успішно кермував розвоєм Англії. Ми є свідками, як сьогодні по другій світовій війні проходять майже в кожній модерній державі глибокі суспільні переміни, що причиняються до оздоровлення поодиноких національних організмів. На наших очах проходить націоналізація банків і великого промислу в таких державах, як: Франція, Бельгія, а навіть в такій консервативній державі, як Англія. На наших очах московський нарід повалив в 1917 р. реакційний царський суспільний устрій, щоби влаштувати себе краще, щоб краще використати свої творчі можливості. Що викинено тоді інтернаціональні кличі, так це окрема справа; їх викинено для підбою світа, та революція в 1917 р. пішла великоросійським руслом. Вже Ленін сказав, що російський робітник врятував Росію від загибелі, а Сталін в 1945 р. офіційно здеклярував політику СССР, як російську національну політику. Так бачимо, що навіть всі ті псевдоінтернаціональні держави ідуть національними шляхами, кидаючи інтернаціональні кличі тільки для загарбання. Що всі сьогоднішні держави, виключно СССР, стоять твердо на національних позиціях, то видно хоч би з того, що сьогодні й “Організації Об’єднаних Націй” признають, що праця її не йде добре, бо на перешкоді тому стоять національні гордощі” поодиноких членів тої організації. Як розуміти інакше нинішню русифікаційну політику “старшого брата” в нутрі СССР? Отже національні концепції ніяк не є перестарілі, а якраз сьогодні вповні актуальні, живучі і нам немає чого шукати інших концепцій.

З нашого національного становища аж ніяк не випливає національний егоїзм, негативна постава до всіх вселюдських ідей. Ні, навпаки, ми саме здвигнули людські кличі: “Свобода народам, свобода людині”! Саме ми пропагуємо таку міждержавну систему, що включатиме вільні самостійні держави всіх народів, без супремації більших над меншими. Ми визнаємо, що до розв’язки міжнародніх проблем треба приступити народам як рівний з рівним і віримо, що таким чином можна буде розв’язати їх найкраще, а досягнення так осягнуті потривають напевно довше, чим побудовані на принципі насилля. Саме ми спрецизували на третьому НВЗ ОУН наше позитивне ставлення до всіх народів, що замешкують українську територію. Тільки вороги сміють нас прирівнювати до людоненависницького націоналізму німецького типу. Ми знаємо, що нарід ізольовано жити не може, він живе серед інших народів. Щоб уникати світових катастроф — воєн, він мусить приходити до порозуміння з іншими народами і таким шляхом розв’язувати всі ті проблеми, які могли б нарушувати існуючу рівновагу.

Отже шлях наш національний, але це ще не все: цей шлях революційний. Наша ціль отже Українська Національна Революція. В тому місці постараємося вияснити, чому ми вибрали якраз революційний шлях.

Не аналізуючи ближче самого поняття “революція”, яке інакше дефінізується большевиками, а інакше напр. на заході, ми подаємо деякі основні характерні прикмети, що відрізняють її від іншого типу розвоєвих процесів. Прикметами тими вважаємо переворот, переставлення, або як залюбки говориться, переоцінка цінностей, що виявляються в тому, що всі дотогочасні поняття, устроєві форми перестають існувати, а на їх місце приходять нові — наглість, стрибкоподібність що протистоїть повільному еволюційному процесові, процесові реформ, який триває довший протяг часу; основність, докорінність, що виявляється в повному переставленні всіх понять чи ладів, а не тільки заміни деяких із них новими; сила — насилля, що є особливо характерною ціхою політичних і суспільних революцій. Одначе, як бачимо, поняття революції це саме противне до еволюції, до реформізму, до законності.

Не треба хіба дискутувати, що всі ті українські групи, які активно стали на самостійному становищі, мусіли рівночасно приймати революційну платформу. Ніхто хіба не повірить, щоб котрий небудь із давніших окупантів України, чи може тепер СССР, згодився законним шляхом на “подарування” Україні самостійності. Тих, які так думали, не можна поважно трактувати. Отже лишається другий шлях: незаконний, протизаконний (очевидно з погляду окупуючої держави), революційний. Ми станули на становищі, що самостійність України можна осягнути тільки повалюючи насильно окупаційний режим — тим самим ми визнали принцип політичної революції.

Та політична революція ще не забезпечує повністю тривалості нового, нами виробленого ладу. Нам конечно основне переродження українського народу, його повне змобілізування біля ідеї самостійности України, тільки те одне може нас запевнити, що наша побіда не буде короткотривала. Отже нам конечно побіч політичної ще й духова революція українського народу. Через ціле століття накидає нам окупант не тільки свій політичний і суспільний лад, але і свою духовість. Всі найдрібніші прояви культурного відродження загамовувалися горезвісними указами з 1876 р. та пізнішою поліційною цензурою. Коротенький період самостійності України в роках 1918-20, і так сповнений нерівної боротьби на кілька фронтів проти загарбників, не вистарчив до пророблення відстані цілих десятків, а то й соток років. Чергова російсько-большевицька окупація ніяк не осталась позаду від російсько-царської, якщо йшло про намагання природного росту українського народу. Всі творчі українські сили спрямовуються жахливим поліційним натиском в великоруське русло, на кожний прояв самостійних розвоєвих тенденцій, хоч би тільки в духовій площині, визнається “відступством від лінії” та ліквідується Соловками чи Сибіром. Українцеві не вільно бути самостійником, йому не вільно вчитися своєї історії, йому заказується плекати традицію, він може бути тільки “молодшим братом” свойого “старшого брата” і виховуватися на культурі і історії тільки ж того “старшого брата”. Душу українця викривлюється, як цього дотепер в цілому світі ніхто не робив. В найкоротшому часі оцей “молодший брат” має призабути все своє рідне, закинути всі свої мрії, ідеали, а — жити виключно ідеями Великоросії. І не можна легковажити того денаціоналізаційного процесу, навпаки, він сильно позначився в сьогоднішній духовості українського народу, тим більше, що він захоплює сьогодні не тільки, як раніше, верхівку, бояр і т.д., а деправує низи, робітників і селян.

От чому для нас мало тільки політичної революції, нам конечна духова революція, що мусить перероджувати політичну революцію, її підготовляти і слідувати по політичній революції, її закріпляти. Вона не тільки не менш вартна, а навпаки, більш вартна від політичної революції, бо без неї політична революція зводилася б до ефемерного явища, якому дуже скоро прийшов би кінець.

Якщо йдеться про наші програмові заложення в площині соціяльній, то ми твердо стоїмо на принципі добра і розвою та свободи кожної одиниці і в тих рамцях допускаємо деякі модифікації, які з бігом часу само життя накине. Тому однак, що добро і розвій одиниці, на нашу думку, є осягаємі тільки в рамцях своєї самостійної держави, то від принципу самостійності України ми не відійшли і не відійдемо ніколи. Той принцип став для нас святим поняттям.

Чи концепція наша, концепція національної революції, є концепцією політично-реальною?

Щоб на це відповісти, відкликаємося до фактів з історії. Минуле XIX ст. принесло цілий ряд побід якраз таким концепціям; по довгій неволі визволилися хочби такі народи як італійці, серби, чи греки, скидаючи зі себе ярмо якраз шляхом революції проти окупанта. Закінчення першої світової війни приносить цілий ряд нових, молодих держав, яких народи революційним зривом вибороли собі самостійність на руїнах трьох давних імперій (Польща, Угорщина, Чехословаччина. Фінляндія, Балтійські держави). А сьогодні чи не у висліді довготривалої визвольної боротьби, стоять уже на порозі самостійності індійці. Отже з вище наведеного ясно, що сама концепція не фіктивна, а побудована на твердих логічних заложеннях, сперта на численні історичні прецеденти.

Тепер зупинемося докладніше над сьогоднішніми перспективами нашої визвольно-революційної концепції. Наша побіда є зобумовлена трьома чинниками: 1) станом власних сил, 2) станом сил ворога, 3) міжнародньою ситуацією.

Спробуємо переглянути всі ті чинники, при чому точку 1 проаналізуємо після точок 2 і 3. Щоб визвольна боротьба могла найти успішне завершення, сили ворога мусять бути сильно послаблені. Хто хотів би братися до повстання в той момент, коли його ворог є занадто сильний, був би неминуче приречений на провал. Тому саме і сьогодні в нас ніхто не кидав заклику до визвольного повстання, бо такий клич був би нереальний. Сили СССР є вистарчально сильні, щоб таке повстання здусити. Та сили держави, яка поневолює інші народи, не все такі самі, вони то меншають — то більшають. Моменти, які можуть серйозно розхитати пануючий режим, можуть бути зовнішного, або внутрішнього порядку. Зовнішний момент, що послаблює сили ворога, це війна, яка найчастіше приносить шанси для поневолених народів. Окупант зв’язаний зовнішним ворогом, не має можливості протиставити народові, що визволяється, серйозних сил і тому вигляди на успіх в такому випадку сильно зростають, тим більше, що окупант має тут до діла з внутрішнім ворогом, який є куди грізніший від зовнішнього. Декілька прикладів з історії XIX і XX ст. як саме здобували народи свою самостійність, використовуючи війну, в яку був замішаний окупант. Сербський воєвода Кара Георгій, використовуючи війну між Росією і Туреччиною на початку XIX ст. виборює майже повну самостійність для Сербії. Ті ж самі серби, використовуючи в 1878 р. велике послаблення турків в новій війні з Росією, після розгрому турецьких військ під Плевною і собі кинулись на Туреччину, здобули Ніш і тоді вже остаточно визволились від турецького ярма. Ту саму війну використали чорногорці і румуни; перші кинулись на Скутарі, другі на Відено — у висліді одні і другі стали самостійними державами. А скільки ж держав використало розвал, або послаблення Австрії, Росії і Німеччини під кінець першої світової війни. Проти волі теперішніх окупантів повстають такі молоді держави: Фінляндія, Естонія, Литва, Латвія, Польща, Угорщина, Чехословаччина. Очевидно, що коли окупант стоїть на порозі повного розвалу, такі національні революції бувають деколи тільки політичними революціями, навіть без конечності збройного зудару. Так було напр. з народами Австро-Угорщини у 1918 р. Вона не мала вже сили протиставитися збройно відосереднім стремлінням її народів і мусіла погодитись на їх самостійність. В інших випадках (Сербія в 1878 р.) щойно зброя вирішувала політичну незалежність поневолених. Також українці використали розклад Росії, проголошуючи в 1918 році революційним шляхом самостійність України. Та окупант може бути послаблений не тільки зовнішніми чинниками (війною), він внутрішньо може бути деколи такий слабий, що дає поневоленим вигляди на успіх. Таким прикладом може бути для нас визволення греків з турецької неволі. Використовуючи внутрішній хаос в Туреччині, греки в 1821 р. почали визвольне повстання без жодної зовнішньої допомоги і у висліді довгої, затяжної боротьби вибороли собі в 1830 р. самостійність. В 1830 р., заохочені т. зв. “Лютневою Революцією” у Франції, бельгійці порвались до тодішнього свого окупанта Нідерляндії, яка після завзятих боїв мусіла остаточно погодитися на створення окремої бельгійської держави. А як вміло використали італійські революціонери Гарібальді безладдя в Неаполітансько-Сицилійському королівстві для об’єднання Італії. Та й Ірляндія під проводом Де Валєри завершила довговікову боротьбу проти Англії повстанням в 1919-20 рр., яке закінчилось виборенням статуту домініону, а згодом повної незалежності.

Другим співвирішальним чинником успіху революційної боротьби є міжнародня ситуація. Вона може бути союзником, або ворогом поневоленого народу. Якщо міжнародня ситуація корисна для поневоленого народу, то вона рівночасно не корисна для поневолюючого, отже стає союзником в боротьбі з окупантом. Союзника такого поневоленому народові відкинути не можна, бо його фізичні засоби є звичайно слабші від засобів державного народу, і він мусить використовувати всі ситуації для їх побільшення. Корисна міжнародня ситуація обмежується деколи тільки до виявів симпатії публічної опінії для народу, що бореться за волю, а деколи може привести до неофіційної, чи навіть до офіційної допомоги з боку держав, яким залежить на послабленні, чи навіть розвалі поневолюючої держави.

Клясичним прикладом значення міжнародньої ситуації для виборення незалежності є боротьба греків за самостійність з початком XIX ст. Грецьке повстання проти турків прихилило опінію цілої Европи на свою сторону. Цілий ряд філогеленських комітетів організував грекам допомогу грішми, а то й охотниками. Опінія Европи була так сильно змобілізована, що найбільші люди тих часів активно включалися у боротьбу по стороні греків (Байрон), ця опінія так вплинула на уряди Англії, Франції і Росії, які і так були заінтересовані в послабленні отоманської імперії, що вони дали грекам військову допомогу, розбиваючи Єгипетську флоту під Наваріно. Це вирішно вплинуло на хід повстання, яке через два роки скінчилося повною побідою повстанців.

Деколи міжнародня ситуація стає таким вирішальним чинником, що самий нарід з дуже малим вкладом власних сил осягає побіду. Таким прикладом можуть бути держави, що повстали по першій світовій війні на схід від Німеччини і Австрії, як напр.: Чехословаччина, Балтійські держави. В інтересі держав побідників, Франції і Англії, було тоді створити на сході від Німеччини держави, які могли б протиставитися зростанню Німеччини, а крім того, були запорукою перед большевизмом, що йшов на підбій Европи. Тому новоповсталі Балтійські держави, Польща і Чехословаччина дістали повну підтримку, до мілітарної включно, без якої напр. одна Польща опинилась би в рамцях СССР. Міжнародня обстановка може бути навіть одиноко вирішальною в рідких зрештою випадках. Так було напр. в Вестфальському мирі в 1648 р., коли створено незалежну Швайцарію. Та при всьому тому слід підмітити, що міжнародня ситуація є не стійка, вона постійно міняється і ті народи, які розраховують виключно на неї, можуть так само зійти з поверхні державного життя, як скоро і несподівано виринули. Так як міжнародня ситуація співвирішально впливає на успіх боротьби недержавного народу, так також і та боротьба може відповідно діяти на міжнародню ситуацію і її для себе прихилювати. Прикладом тут може бути визвольна боротьба греків, про яку ми згадували. При тім діє на міжнародню опінію поневолений нарід шляхом організування відповідної інформації та пропаганди для своєї визвольної акції. В демократичних державах уряди є більш чи менше виразниками публичної думки, отже акція може з бігом часу прихилювати і урядові круги для справи визволення поневоленого народу, тим більше тоді, коли це збігається з користями цієї держави.

На чергу приходиться обговорити третій, по нашому найважливіший, фактор успішної визвольної боротьби — власні сили. Якщо нарід не зорганізує своїх власних революційних сил, він може стати найвище об’єктом міжнародніх спекуляцій поміж великодержавами, а не стає ніколи підметом в тій грі: ним торгують, не питаючись його самого. Коли зате нарід зорганізує свої власні сили і веде активну боротьбу за своє власне визволення, з його словом мусять числитися всі, що грають на міжнародній політичній біржі і то тим більше, чим більше сили потрапить виявити у своїй визвольній боротьбі. Добре зорганізовані сили народу, або краще кілька народів, поневолених окупантом, можуть деколи перерішити побіду навіть і незалежно від міжнародньої кон’юнктури. Можемо бути певні, що якби всі поневолені і загрожені Москвою народи, або хоч би тільки цілий український нарід вів таку завзяту боротьбу проти Кремля, як її веде та частина народу, що пішла за революційним покликом нашого проводу, побіда була б рішуче за нами. Отже виходить, що навіть сьогодні справа нашої побіди залежить не так від сил ворога, як саме від наших власних сил.

Історія дає нам дуже багато прикладів, коли саме власні сили вирішували повністю визвольну боротьбу. Так було з греками, що з початку XIX ст. без жодної зовнішної помочі кинулись до повстання проти Туреччини на те, щоб за кілька літ осягнути повну побіду. Те саме зі сербами, що під Кара Георгієм і Милошем Оброновичем здобули великі вільності для Сербії на те, щоб за кількадесять літ добитися повної незалежності. Ірляндці виключно власними силами приневолили в роках 1919-21 Англію до капітуляції і признання їм статуту домініону, як етапу до повної суверенности. Після першої світової війни ми бачимо виразно, що в середній і східній Европі заіснував саме такий стан, який відповідав організованим повстанчим силам, повстаючим тоді державам. Ніхто не “робив між ними порядку” — всі Версальські договори і Ліги Націй санкціонували тільки заіснувавші стани. Поляки самі закреслили собі границі в боях з українцями, литовцями і большевиками. Так само у висліді постави народів і їх сил повстали Фінляндія й інші держави. І нікуди правди діти, що саме в висліді слабо організованих самостійницьких сил, Україна опинилась під чужою окупацією.

Сили ті мусять бути більше або менше зіммунізовані від сподіваного тиску імперіялістичної держави, що намагається поневолити, чи вдержати в поневоленні даний нарід. Ми, українці, знаємо з історичного досвіду, що наші сусіди, росіяни і поляки, використовували всі нагоди, щоб нас поневолити і що тиск їх в тому напрямі все був дуже сильний: з того саме випливає для нас висновок, що наші власні сили мусять бути дуже сильно зорганізовані, щоб ми могли остаточно визволитися з-під “опіки старших братів” чи “західних сестер”. Всі міжнародні кон’юнктури не здадуться ні до чого, навіть розвал червоного Кремля не приведе до побіди, якщо український нарід не буде внутрі зорганізований і зцементований до боротьби за свою самостійність, бо прийде на зміну червоному Сталіну якийсь інший володар в Москві, що напевно сягне знову по “отечественние” землі свойого “молодшого брата”. Досвід з 1917-1920 рр. не може пройти для українського народу на будуче без висновків.

Ми переглянули коротко всі три основні чинники, які вирішують про побіду поневоленого народу: власні сили, сили ворога і міжнародня ситуація.

На міжнародню ситуацію може поневолений нарід тільки дуже незначно впливати: цей фактор лежить в основному поза засягом його впливів. За те найбільше від нього самого залежить організація власних сил. Всякі домагання на тому відтинку він мусить приписати самому собі. Тому стане тепер ясно, чому українські революціонери ставлять головну ставку “на власні сили”, а відкидають ставку на “інтервенцію”, бо саме організування власних сил і постійне їх підчеркування дає можливість, а то й певність при корисній кон’юнктурі і послаблених ворожих силах здобути незалежність і її вдержати. Зате концепція на “чужі сили” ставить український нарід, як предмет міжнародньої торгівлі, послаблюючи його активність і підметність. Концепція “власних революційних сил” не дозволила б українському народові скапітулювати в такій корисній ситуації, яка трапилась вже 1918 р. Під силами тими не треба розуміти тільки матеріяльних сил, тут куди важнішими силами моральні, духові, бо вони є тривкою підбудовою нації і закріплення самостійної держави. Матеріяльні сили мають вартість остільки, оскільки знайдуться в руках організованої і об’єднаної довкруги однієї ідеї, спільноти. Ми добре пам’ятаємо, що в часі визвольних змагань в 1917-23 рр. матеріяльні засоби, які були в наших руках, не були менші від засобів большевиків, та саме большевики зуміли тоді зорганізувати довкруги своєї ідеї сильну духову спільноту, що перемогла в зустрічі з українським самостійницьким світом. Отже духової революції нам в першу чергу треба, щоб пориватись на будову власної держави: з українця в етнографічному понятті зробити українця в політичному понятті, українця-державника, українця-революціонера, що у всіх своїх починаннях руководиться в першу чергу поглядами на добро визвольної справи, а не особистими поглядами. Тільки після такої революції, коли цілий український нарід як моноліт буде об’єднаний довкруг ідеї самостійности, можна бути спокійному за долю України. Вона стане самостійною при найближчій кон’юнктурі і самостійності цієї вже не стратить.

І ми саме тепер є свідками тої духової революції українського народу, яка проходить під керівництвом збройного підпілля. Революція така коштує жертви, великі цінні жертви. Та вже історія навчає нас, що такі духові революції відбувалися тільки виключно коштом крови найкращих синів народу. Італійці кров’ю платили в повстанні проти Австрії в 1848-49 рр., що хоч і пройшло невдачно, та все таки з’єднало всіх італійців довкруги ідеї об’єднання Італії, що через 10 літ дало їм повну побіду. Польща від часів розборів вела самостійну боротьбу проти займанців, а в 1831-1863 рр. в повстанні проти Росії втратила дуже багато своєї національної еліти, та зате в 1918 р. не тільки осягнула самостійність, але і зараз же оперлася наступові червоної Москви. Ірляндія цілі довгі століття вела безпереривну боротьбу проти Англії, у висліді якої ввесь ірляндський нарід у вирішальний момент станув по стороні борців за самостійність і таки вкінці її виборов. Зате народи, які не платили жертвами за свою визвольну справу, не могли зробити цієї ідеї центральною ідеєю в житті народу і не осягнули своєї самостійності, та і немає ніякої певности, що в разі її осягнення потрапили би її вдержати. Ті народи платять своєю кров’ю, але за чужі справи, вони помагають імперіялістам в завоюванні щораз то дальших земель і в поневоленні щораз то нових народів.

Український народ також платив і платить жертвами за свою духову революцію, за об’єднання всіх своїх синів довкруги ідеї самостійности України. Вже Шевченко за свої сепаратистичні вірші платив службою в салдатах і висланням в Московщину. Визвольні Змагання в 1917-23 рр. покінчились також невдачею. Десятки тисяч найкращого українського елементу заплатило своїми головами в обороні самостійності України. Але у висліді приходить дія революційного підпілля (УВО, ОУН, СВУ, СУМ), починається боротьба на культурному та господарському відтинку за підірвання окупанта навіть серед рядів тих, що декілька років тому назад ішли разом з ним в “робітничу державу” (Хвильовий, Скрипник, Волобуєв). Свідомість, що тільки Самостійна Українська Держава може дати повні розвоєві можливості й максимальні свободи народові, захоплює щораз то ширші круги українського громадянства. Так, як перед першою світовою війною, дуже широко були розповсюджені різні ідеї: автономної України, всеслов’янської федерації і т. ін., так тепер в українській політичній думці існує тільки одне поняття: самостійність.

Друга світова війна дає нам новий могутній поштовх для визвольної боротьби. Проголошення самостійности 30 червня 1941 р. наперекір новому окупантові, створення УПА, УГВР і боротьба з обома наїзниками, своєю героїкою перевищала все знане досі в історії України, це все висліди й одночасно продовження тої духової революції, що мусить стати підбудовою реальних успіхів.

Оскільки сьогодні ми ще не здобуваємо безпосередньо української держави, то за те здобуваємо її в духовій площині, ведемо ту боротьбу, яка мусить бути проведена, за повне духове оновлення. І тому грубо помиляються всі ті, що кажуть, що ми програємо. Ні, ніколи. Ми програти взагалі не можемо, якщо наша боротьба і далі буде такою геройською. Ми могли б програти нашу гру і остаточно скомпромітувати ідею України тільки тоді, якщо б ми скапітулювали. І ворог це добре знає. Всілякими зверненнями українсько-російського уряду, всілякими просьбами і грозьбами “міністрів МВД” старався він заломити революційне підпілля в його ідейності і кинути його навколішки. Та український революціонер свідомий ціни своєї жертви, свідомий обов’язку, який вложила на нього нація в ту важку годину, понесе прапор геройської боротьби до останнього навіть чоловіка, коли б судила так доля. Він знає, що його кров на марне не пропаде, що так само, як його покликала кров борців, що згинули під прапорами Визвольних Змагань в 1917-23 рр. та революційних організацій після тих змагань, його кров кличе тих молодих, що сьогодні тільки приглядаються нерівному боєві.

Вони переймуть прапор революції в свої руки і використають кожний догідний момент для виведення народу на шлях самостійного життя.

ПІДСУМКИ УСПІХІВ НАШОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Ряд причин склалося на те, що наші визвольні змагання в 1917-21 рр. закінчилися програною, в наслідку якої український народ знов опинився в неволі. Але основною причиною було те, що в 1917 році український народ в своїй масі ще був недозрілий до самостійного державного життя. Національна свідомість народних мас була тоді низька, а в значної частини народу її взагалі не було. Велика частина інтелігенції, якої, до речі, і так загальним числом було мало, була національнo скастрованою і звихненою. В результаті низької національної свідомости не було також ясного, усвідомленого прагнення здобути за ціну чого б то не стало, власну самостійну державу. Народ прагнув визволення, волі, хотів землі, ненавидів своїх поневолювачів, готовий був на боротьбу, але він у більшості не розумів того, що волю, землю, щастя може дати йому тільки українська самостійна держава. І тому величезна стихійна народна енергія, виявлена в 1917 році марнувалася, розливалася багатьма рукавами і впадала в мертві, а часто й чужі моря. А тодішні політичні провідники українського народу не використали цієї великої енергії, не спрямували її в одному напрямі, а саме на здобуття самостійної держави, бо більшість тих провідників сама не розуміла потреби такої держави. Ті провідники журилися загально-російською революцією і не бачили, як під її прикриттям міняються нові російські загарбники. Ті провідники, мріючи по дитячому про соціалістичний рай на землі, не допустили до створення власної української армії в той час, коли тільки одна збройна сила могла забезпечити визволення українському народові. В результаті низької національної свідомости народних мас, в результаті слабости організованих самостійницьких політичних сил, визвольні змагання українського народу в 1917-21 роках, незважаючи на їх героїзм, на окремі світлі моменти й успіхи, не були своєю силою достатні для того, щоб здобути перемогу. І хоч це може болюче і прикре, — це факт, і немає чого його приховувати. І коли ми в цьому місці пригадуємо це, то для того, щоб краще могти показати ці зміни, які зайшли в українському народі від того часу досьогодні, щоб краще показати, як сьогодні представляються організовані самостійницькі політичні сили українського народу. Бо саме в дальшому цієї статті ми розглядатимемо наші успіхи в першу чергу на тлі національно-політичної зрілости народу і стану його організованих самостійницьких сил, оскільки ці два чинники являються основними, безумовно необхідними для здобуття визволення, оскільки без них побудова української самостійної держави взагалі не можлива.

Визвольні змагання 1917-21 рр. не принесли визволення українському народові, але вони започаткували період його бурхливого відродження, період росту його національно-політичної свідомости. Після програної в 1921 р. український народ не припинив своєї визвольної боротьби проти окупантів, в невтомній праці на культурно-освітньому і господарському полі, а зокрема в широкій визвольній боротьбі впродовж останнього десятиріччя, український народ перекувався, загартувався і виріс.

СТАН НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ СВІДОМОСТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Сьогодні український народ став високо національно свідомий. Він зрозумів, що тільки українська самостійна держава визволить його від всяких “визволителів”, дасть йому бажану волю, щастя і добробут. Сьогодні український народ вже не дасть себе обманути нікому. Кожна аґентура зустрічається зараз з одностайним спротивом цілого народу і може триматися тільки за допомогою штиків і терору.

Український народ сьогодні — це народ борець у повному значенні цього слова. Чи веде хто сьогодні таку боротьбу, як український народ? Чи хто інший організував в умовах найжорстокішої диктатури і найбезогляднішого терору боротьбу таких широких розмірів? Ні! Вистачить порівняти нашу боротьбу з протибольшевицькою боротьбою таких народів як, напр., поляки, угорці, народів донедавна державних, а вся наша перемога виступить ясно і виразно.

Силою різного історичного розвитку поодиноких українських земель по-різному розгорталася і розгортається визвольна боротьба на цих поодиноких просторах. Найширше і найповніше вона розгорнулась на західніх землях, тому успіхи її тут найбільші, переміни найглибші і найтривкіші. Боротьба глибоко переорала душу західньо-українського населення і цілковито заполонила його ідеєю Української Самостійної Соборної Держави. Національно-політична зрілість народу, ступінь опору окупантові, активність досягли тут незвичайно широкого рівня.

Довгорічний большевицький терор на схід від лінії Збруча, зокрема в 1930-33 рр. і після них, викликав занепад національно-політичного життя українського народу на цих землях. Большевики вспіли так обезсилити народ, що він попав у майже повну зневіру і не бачив жодних можливостей і виглядів боротьби. Такий стан зневіри й страху перед органами большевицького терору вже значно полегшував большевикам руйнування нашого національного організму, а в дальшому в своїх наслідках міг стати для нас як нації прямо жахливим.

Але в наслідок поширення національно-визвольного руху на простори центральної і східньої України в сприятливій воєнній обстановці цей стан почав з 1940-1941 рр. мінятися на краще. В 1944-45 рр. приходить поворотна хвиля зневіри, але вже в 1945 р. вона зміняється новим наростанням піднесення народу. І сьогодні не лише протибольшевицькі настрої на Придніпрянщині стали загальними, але вони вже виявляються одверто, переходять в активний спротив, про що донедавна і мови не могло бути. Ще в 1939-40 рр. приятель не мав відваги сказати приятелеві своїх справжніх думок, а сьогодні народ має відвагу в деяких випадках говорити правду одверто й прямо ввічі представникам влади. Народ на Придніпрянщині переборює страх і набирає знову віри в себе. Це значить, що створюються передумови для повного піднесення українського населення тих просторів.

ЗРУШЕННЯ ВІДСТАЛИХ ТЕРЕНІВ

В останні роки в боротьбу були втягнені найвідсталіші терени України і в ході боротьби населення цих земель цілком відродилося. При тому треба зазначити, що цей процес відродження пройшов завдяки боротьбі дуже скорим темпом. Те, для чого звичайно потрібно десятків років, сталося впродовж трьох-чотирьох років. Тому то зміни, які відбулися на наших окраїнах, такі виразні.

Ще до 1939 р. Полісся жило в скрайній затурканості, національній несвідомості. Поліщук не знав навіть свого національного імени і називав себе просто “тутешнім”. А в декілька років це саме Полісся стало колискою УПА і поліщук потягнув у її ряди, щоб боротися і вмирати за Україну. І там, де колись був розташований польський концтабір, Береза Картузька, де над спинами українських політичних в’язнів свистав нагай польського поліцая, там закипіла боротьба, і глухі поліські ліси сколихнув могутній гомін відродженої української зброї.

Ще в 1944 р. лемко говорив: “Возьте собі ваш тризуб, а мені дайте спокій”, — а вже в 1945 р. цей самий лемко боровся в обороні своєї землі в лавах УПА, а в 1946 році ніс наші визвольні ідеї на Чехо-Словаччину. В 1947 р. згинув на Лемківщині польсько-большевицький генерал Свєрчевський. Сьогодні завзятий лемко продовжує боротися на інших українських землях, бо вже розуміє, що його рідна земля, — це не тільки Лемківщина, а вся Україна.

В боротьбі український народ загартувався, став організованим і готовим на жертви. Саме ці якості дуже важливі для успішного ведення і переможного завершення визвольної боротьби.

ОРГАНІЗОВАНІСТЬ І ГЕРОЇЗМ

Сьогодні український народ дає приклади такої високої солідарности, такого масового героїзму, що не один народ міг би їх навчитися в українського народу. Яку, напр., солідарність, згуртованість і організованість виявив український народ, бойкотуючи в большевицьких умовах, при наявності емґебівських ґарнізонів у кожному населеному пункті, т. зв. вибори до верховної ради СССР і верховної ради УССР! Яку ж подиву гідну солідарність виявив український народ у боротьбі проти колективізації Західньої України. Всі большевицькі намагання роз’єднати і поділити наше село на куркулів і бідняків і т.п. не мають успіху. І коли їм шляхом дикого терору і насильним відбиранням землі вдається закладати колгоспи, то зате не вдається їм зламати єдности народу. Під впливом свіжих ран ця єдність стає ще більшою.

А скільки високого героїзму проявляє сьогодні український народ. Учасники визвольного руху не знають ні полону, ні капітуляції. У безвихідному положенні вони воліють самі заподіяти собі смерть, ніж здатися ворогові. А хіба ж це не героїзм, коли насильно половлені для вивозу на Сибір жінки, старики, діти одверто відгрожувалися своїм катам, на їх очах махали на прощання в бік лісу і по дорозі співали революційних пісень. Ніхто з них не просив у ворога помилування. А що може бути рівного героїзмові, виявленому селом Вербиця (Любачівщина)? Це село, оточене польсько-большевицькими бандами, билося разом з чотою УПА, що там квартирувала, до останньої краплі крови. Матері просили повстанців стріляти їх власних дітей і самі гинули тут же, біля них, щоб не здатися ворогові. І ворогові не здався ніхто.

НАСЛІДКИ ПРОЦЕСУ ПЕРЕРОДЖЕННЯ

Ось який сьогодні наш народ. Ось які зміни доконалися в ньому впродовж останніх десятиріч. І саме в тому високому рівні національно-політичної свідомости українського народу, в переродженні наших окраїн, у революціонізуванні населення Придніпрянщини, у відновленні в українському народі готовости на жертви, готовости до героїзму, єдности й організованости — найбільші успіхи національно-визвольної боротьби. Сьогодні кожний бачить, що наш народ не той, яким він був в 1917-1918 рр. І нікого не треба тепер переконувати в тому, що коли б в 1917 р. ми були такими, як сьогодні, то ми напевно здобули б власну самостійну державу.

Звичайно, не можна твердити, що сьогодні ввесь український народ стоїть на однаково високому рівні національно-політичної свідомости, що всі українські землі вже перекувались і насталились у вогні боротьби. Ми не хочемо обманювати самих себе. Ми свідомі, які ще великі завдання стоять перед нами на цьому відтинку. Але ми сьогодні можемо з повною певністю сказати, що завдяки визвольній боротьбі український народ досягнув такого степеня свого розвитку, що коли б навіть на цьому стало, він зуміє використати першу нагоду до того, щоб добути державну самостійність. Сьогодні в українського народу стільки сил, що програна 1917 р. вже не повториться. Сьогодні український народ заряджений такою силою національного горіння, що її вистане не тільки для того, щоб у дні зриву розпалити до білого відсталі області України, але і потягнути на визвольну боротьбу інші народи. В цьому основна різниця між 1917 роком і сьогодні. В цьому, як згадано, основний успіх визвольної боротьби.

ВПЛИВ І ДОВІР’Я, ЯКИМ КОРИСТУЄТЬСЯ УГВР НА РІДНИХ ЗЕМЛЯХ

Сьогодні організовані самостійницькі політичні сили українського народу, керовані Українською Головною Визвольною Радою, без порівняння більші, як в 1917 р. Вже сам факт, що український національно-визвольний рух шостий рік організує боротьбу в такій системі, як большевицька, говорить за його силу. Український національно-визвольний рух, це єдина політична сила українського народу на українських землях. Інших сил немає. КП(б)У — це звичайна російсько-большевицька аґентура. Тримається вона на Україні тільки силою штиків і терору. З українським народом вона нічого спільного не має, бо навіть значна її частина — це росіяни, а більшість членів українців — це лиш з походження українці — в дійсності це обмосковлені вислужники сталінського режиму.

Український визвольний рух охоплює сьогодні суцільною організаційною мережею цілу Західню Україну і продовжується розвиватися щораз далі на схід. Він об’єднав довкола себе мільйони українців, що визнають його за єдиного свого керівника і наділюють його повним довір’ям. Найкращий доказ своєї політичної єдности і довір’я для Української Головної Визвольної Ради український народ дав, бойкотуючи за наказом УГВР “вибори” до т.зв. верховної ради СССР і верховної ради УССР. Цей бойкот в наших умовах був найсильнішим висловом справжньої волі українського народу і його прагнень. Він був могутньою маніфестацією підтримки Української Головної Визвольної Ради, а разом з тим і маніфестацією сили українського визвольного руху.

В існуванні сильного визвольного руху, в його політичній єдності, в його організованості, в його тісному зв’язку з мільйонами, в існуванні єдиного керівництва, здійснюваного Українською Головною Визвольною Радою — другий найважливіший успіх визвольної боротьби українського народу. Цей успіх забезпечує продовження і переможне завершення визвольної боротьби.

ЗОВНІШНЬО-ПОЛІТИЧНІ УСПІХИ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Значні успіхи дала наша визвольна боротьба також на міжнародньому полі. В 1917 р. світ малощо знав про нас як про окрему націю. Сьогодні ж український народ вже вийшов на міжнародну арену як самостійний партнер і здобув собі признання всіх волелюбних народів світу. Без боротьби ледве чи ми могли б добитися того.

Визвольна боротьба українського народу стала широкозвісною всім народам СССР. Немає, мабуть, в СССР людини, що не знала б, не чула б про цю боротьбу, хоч сталінські злочинці із шкіри вилазять, щоб не допустити до цього. Бо ж наша визвольна боротьба не тільки з’єднує нам прихильність поневолених народів СССР, але вона також причинюється до революціонізування народних мас тих народів. А саме того найбільше бояться большевики, бо це поширює фронт боротьби проти них, бо це робить цей фронт міцнішим.

Завдяки своїй визвольній боротьбі український народ здобув для себе велику прихильність і серед новоокупованих народів центральної і південно-східньої Европи. Цим народам приходиться сьогодні також вести боротьбу проти большевицьких загарбників. Не маючи достатнього досвіду в того роду боротьбі, вони виявляють велике зацікавлення нашими методами і висловлюють їм найвище признання. Найкраще підтвердження того — це рейди УПА на польські чи чехо-словацькі землі. Польське, чеське, словацьке, угорське населення цих земель вітало рейдуючі відділи УПА якнайщиріше і ставилося до них якнайприхильніше. А не треба забувати, що ще не так давно деякі з цих народів ставилися до нас цілком байдуже, а деякі, як напр., поляки — і вороже.

Визвольна боротьба українського народу з’єднує йому також друзів серед народів Західньої Европи і Америки. Український народ стає перед цими народами як послідовний борець проти гітлерівського і большевицького імперіялізмів, цих найлютіших ворогів всіх волелюбних народів світу. В 1946 році постав Антибольшевицький Блок Народів при активній участі і зусиллях УГВР. АБН з успіхом продовжує зміцнювати позиції українського народу поза межами СССР.

В тому факті, що український народ вийшов сьогодні на міжнародну арену як самостійний партнер, що його позиції серед інших народів постійно зростають — третій основний успіх національно-визвольної боротьби. Він полегчує нам нашу дальшу долю.

ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА ХОРОНИТЬ ПЕРЕД ЗНИЩЕННЯМ

Поруч тих трьох основних успіхів визвольна боротьба дала українському народові цілий ряд інших успіхів. Вона дозволила зірвати вивіз української молоді на каторжні роботи в Німеччину, а сьогодні дозволяє зривати такий же вивіз на каторжні роботи в Донбас, на Урал, Кузбас. Вона дозволила уникнути українському народові у багатьох теренах знищення на імперіялістичних фронтах. Вона значною мірою захистила український народ перед ґестапівським терором, а сьогодні захищає перед таким же терором МҐБ. Вона боронила українське населення за лінією Керзона перед польсько-большевицьким знущанням. Вона дозволила і дозволяє в корені присікати будь-які прояви зради, вислужництва і намагань ворога розкладати народ. Вона уможливила провал дотеперішніх спроб ворога здобути нашу молодь. Завдяки цій боротьбі ворогові до сьогодні не вдалося ще вповні сколективізувати Західні Землі, що в наслідку дозволило в 1946/1947 рр. населенню тих земель уникнути голоду, але дало також змогу врятувати від голодової смерти велику кількість братів наших із Сходу, а також багато людей з білоруських, російських та молдавських областей.

У своїй боротьбі український народ склав значні жертви вбитими, замученими, арештованими, засланими. Але успіхи, здобуті ціною тих жертв, як бачимо, далеко-далеко більші. До того ж ми знаємо, що ці жертви український народ приніс би і без боротьби (на ворожих фронтах, від голоду, за “невиконання” норм тощо), а тоді вони були б для нас безкорисні. До того знаємо, що жертви визвольної боротьби помщені, що вони омиті ворожою кров’ю.

НАШЕ СТАНОВИЩЕ ДО РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ

Розглядаючи наше становище до російського народу, зазначимо зразу, що це питання поділяється на дві частини: 1) наше становище до російських народних мас і 2) наше становище до російських імперіялістів.

У кожному з тих двох окремих питань наше становище — різне.

В принципі наше становище до російського народу нічим не відрізняється від нашого становища до всіх інших народів. Воно випливає з основних наших ідейно-політичних засад — Воля Народам! Воля Людині!

Українському визвольно-революційному рухові, який зродився на ґрунті національного поневолення і колоніяльного гніту українського народу і який висловлює прагнення народу до визволення, всяке поняття шовінізму, а тим більше імперіялізму, чуже і осоружне. Борючись за визволення власного народу, ми прагнемо до визволення і державної самостійности всіх народів, бо ми ненавидимо всяке поневолення, бо нам ненависний всякий імперіялізм. Ми переконані, що український народ, як і всякий інший народ у світі, може найкраще і найповніше розвиватися тільки в сім’ї вільних і незалежних держав усіх народів. Ми хочемо своє життя будувати у власній самостійній державі в тісній співпраці з усіми народами. Ми віримо, що справжній мир у світі може забезпечити тільки система вільних національних держав усіх народів на їх етнографічних територіях.

Ось як визначив III Надзвичайний Збір ОУН наше становище у цьому відношенні:

”Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоби кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціяльного питання у цілому світі“.

Ці положення є вихідними і при визначуванні нашого становища до російського народу. ОУН бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту російсько-большевицьких загарбників. ОУН стоїть на становищі, що російська держава повинна покриватися з етнографічними кордонами російського народу і в ніякому випадку не виходити поза ці межі. З російським народом, який матиме свою національну державу на своїй етнографічній території, який не виступатиме проти національно-визвольних прагнень українського народу, з російським народом, який не стоїть на становищі імперіалізму, а бореться за знищення своїх імперіялістичних клік, з таким російським народом ми прагнемо до якнайтіснішої співпраці і сьогодні, і в майбутньому. Виходячи з такого становища, ОУН змагає до знищення російсько-большевицької тюрми народів і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів, в колі яких знайшлася б і національна держава російського народу. Тим самим ОУН бореться за відділення України від Росії, бо це єдиний шлях до того, щоби покласти край національному поневоленню українського народу, кольоніяльному грабежу його багатств, жахливій експлуатації його праці російсько-большевицькими імперіялістами. Це єдиний шлях здійснити волелюбні прагнення українського народу, природні, зрештою, для кожного народу жити в своїй незалежній державі.

Знищення колоніяльно-експлуататорського СССР, знищення імперіялістичної кляси сталінських вельмож диктується найжиттевішими інтересами всіх народів СССР. Перебудова СССР на незалежні держави — це найсправедливіша і найпрогресивніша розв’язка національного питання, бо вона в корінні підтинає російський імперіялізм і створює можливості для всебічного розвитку кожного народу. Вона веде не до національної обмежености і заскорузлости, а до найширшої співпраці й дружби між народами, бо вона будує їх на принципах справжньої незалежности, рівности і добровільности. Звільняючи народи від колоніяльного гніту російсько-большевицьких імперіялістів, вона створює найкращі передумови для розв’язки соціяльного питання кожним народом в дусі інтересів працюючих мас. Тому перебудова СССР на незалежні держави всіх його народів — не поворот назад до старого і віджилого — це, безсумнівно, величезний прогрес.

Відокремлення України від Росії не є жодним ворожим виступом проти російського народу, як це змальовує російська пропаганда.

По-перше, боротьба за відокремлення України від Росії — це боротьба за належне кожному народові і давно вже всіми за кожним народом визнане право жити на власній землі незалежним державним життям. Хіба ж скільки не будь об’єктивно думаюча людина може розцінювати таку боротьбу як боротьбу ворожу будь-якому іншому народові? Крім цього боротьба за відокремлення України від Росії — це навіть з точки зору большевицьких законів боротьба цілком законна: конституція СССР забезпечує за кожною т.зв. союзною республікою право на вихід із складу СССР.

По-друге, російському народові не потрібна Україна. Вона потрібна тільки російським імперіялістам. Твердження про те, що Росія не може обійтися без України, а з такими твердженнями виступали і Ленін, і Сталін — явно імперіялістична вигадка, вживана всіми імперіялістами, а сфабрикована на те, щоби баламутити народні маси. (Німецькі імперіялісти поступали так само, коли кричали, що німецькому народові тісно, що йому грозить голод, що йому потрібний ”життьовий простір” і т.п.). Далі, таке твердження взагалі не є ніякий аргумент і не може давати ніякому народові право поневолювати інші народи. Таких аргументів уживають тільки імперіялісти для оправдання своїх імперіялістичних війн і загарбання чужих територій.

Російські землі настільки багаті, а російський народ настільки працьовитий, що може сам себе забезпечити. Треба тільки, щоби земля, багатства російської землі, промисловість були в руках російського народу, а не в руках кляси большевицьких вельмож, щоби російський народ працював на себе, а не на зграю большевицьких експлуататорів і не на їх імперіялістичні пляни. До того ж, якщо російському народові потрібні українське вугілля, залізо чи хліб, то він може їх отримати шляхом обміну з Україною на господарські добра своєї землі (наприклад, ліс, чи промислові вироби), потрібні Україні, а не шляхом загарбання України і колоніальної експлуатації її багатств.

Царські, а зараз большевицькі, імперіялісти свідомо зосередили і дальше зосереджують основні галузі промисловости не там, де сировина, а в безсировинних областях Росії (нечорноземний і ленінградський центри) до яких завозять заграблену сировину з т.зв. союзних республік. Тож, цілком очевидно, що відірвання України і інших ”союзних республік” викличе зміни в сучасній російській господарській системі. Але це не буде удар по російській економіці, а тільки удар по її імперіялістичній структурі, удар по всіх тих галузях промисловости, які працюють на імперіялістичні воєнні потреби большевицьких загарбників. Все це викличе лише тимчасові труднощі в російській економіці, які їй прийдеться перебороти, як неминучі в процесі оздоровлення, в процесі перебудови на неімперіялістичні національні рейки. Перебудувавшись на національній основі, російська економіка закладе тривкі підвалини для свойого успішного розвитку, зміцнить свою силу, а, основне, стане на послуги російському народові, а не большевицьким експлуататорам. Бо що ж російському народові (цілому народові, а не підкупленій частині) напр. з того, що він має розвинуту промисловість (до речі побудовану і розбудовану з такими величезними затратами людського життя, праці і майна), коли ця промисловість не працює для нього, а на війну, на озброєння; коли доходи від цієї промисловости використовуються клясою большевицьких вельмож в антинародних цілях, коли величезна більшість робітників (за вийнятком партійно-стахановсько-прикажчицького прошарку) знаходить у ній не радісну працю, а важку каторгу, невідповідний заробіток, нестерпний визиск, робітники не мають найменшого впливу на керівництво промисловістю. Отже в інтересах російських працюючих мас є знищення імперіялістичної побудови промисловости СССР.

Такого знищення вимагають також справедливі інтереси поневолених народів в СССР, які не хочуть миритися з кольоніяльним становищем. Ми ж не можемо допустити до того, щоби скарби української землі російсько-большевицькі окупанти вивозили цілком за безцінь тільки тому, що їх потрібно російській промисловості, свідомо розбудованій у безсировинних областях. Ми не можемо погодитися з тим, щоби господарство України розбудовувалося однобічно (сільське господарство і видобувна промисловість), щоби Україна, маюча великі запаси всієї необхідної сировини, не мала розвинути усіх галузей промисловости. Ми не можемо дивитися на те, як мільйони українського народу вмирають від голоду тільки тому, що їх хліб загарбали кремлівські розбійники. Ми не можемо допустити до того, щоби Україна і надалі залишалася базою сировини і ринком збуту для російської промисловости, джерелом збагачування кляси большевицьких вельмож. І тому ми боремося за відділення України від Росії.

Таким чином відокремлення України звернене не проти російського народу, а виключно проти російсько-большевицьких імперіялістів, знищення яких є також в інтересах російського народу.

Змагаючи до відокремлення України і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів СССР, ми рівночасно прагнемо до якнайтіснішої співпраці в політичній, економічній і культурній галузях з російським народом, як і з усіми іншими народами. Російський народ — наш безпосередній сусід, з ним у нас багато спільних інтересів і співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо буде вона будована не на імперіялістичних співвідношеннях, а на справжній дружбі і рівноправності.

Сьогодні російські імперіялісти широко кричать про т.зв. допомогу російського народу українському народові. Та це ні трохи не відповідає правді. Це безсоромна брехня, так би мовити, подвійна.

По-перше, якщо йдеться про період царської Росії, то російський народ, російські народні маси не мали ніякого впливу як на внутрішню, так і на зовнішню політику царського уряду. Це дуже добре, краще може від інших, знають і самі большевики. Царський уряд правив Росією на основі самодержавства. Політика царського уряду ні в якій мірі не відображала волі російського народу, оскільки в Росії не було ніяких демократичних інститутів. Тому то політика царського уряду щодо України в ніякій мірі не може вважатися політикою російського народу. В умовинах царського самодержавства російські народні маси не мали ніякої змоги виявити своє справжнє становище щодо українського народу. Оскільки большевики твердять інакше, то вони цим самим попадають у суперечність із своїм дотеперішнім становищем: вони заперечують ту істину, що в умовинах царського самодержавства російський народ був позбавлений будь яких політичних прав. Так само, як в умовах царського самодержавства, російський народ не має ніякої змоги виявити свою волю і в умовинах диктаторського тоталітарного Совєтського Союзу. Тому також і вся політика совєтського уряду в українському питанні не може вважатися за виявлення справжніх поглядів російських народних мас в цій справі.

По-друге, як політика російського царизму, так і політика російсько-большевицьких імперіялістів щодо українського народу ніколи не була і не є політикою ”допомоги“ Україні, але політикою національного гніту і експлуатації України, політикою винищування українського народу, жорстокою розправою з його визвольними змаганнями. Саме, на жаль, такий, а не інший зміст російсько-українських відносин в минулому і сьогодні. Та за цю політику ми обвинувачуємо в першу чергу царських і большевицьких імперіялістів, а не російський народ у цілому, не російські народні маси.

З прикрістю ми мусимо в цьому місці ствердити, що російський народ давав (і дає) з себе зробити знаряддя політики гноблення й експлуатації України в руках своїх імперіялістичних керівників. Бо що ж зробив російський народ, щоб перешкодити царським імперіялістам у зраді Переяславського договору (Веленською угодою з Польщею у 1655 році і Андрусівською у 1667 р.), в знищенні Козацької Республіки, в зруйнуванні Запорозької Січі, в заведенні кріпацтва на Україні, в забороні української мови? Що зробив російський народ для того, щоб перешкодити большевицьким імперіялістам завоювати Україну в 1917-20 рр., що зробив він для того, щоб не допустити до гноблення українського народу після 1920 р. і до сьогодні? Що робить він сьогодні в тому напрямі, щоб перешкодити московсько-большевицьким гнобителям здушувати нашу визвольно-революційну боротьбу в Україні? Про яку ж тоді ”допомогу“ російського народу може бути мова?

Хіба ж викуп із неволі Шевченка групою передових росіян, чи близьке знайомство Шевченка з Чернишевським і тому подібні приклади — це допомога російського народу українському? Ні, бо це лише одиниці здобувалися і здобуваються на гідне трактування українського народу і признання йому належних прав. Ні, бо ці одиниці залишилися і залишаються покищо як самітні острови серед російського народу. Прихильного ставлення до українського народу з боку передових людей з російського народу не можна узагальнювати як “допомогу“ російського народу українському. Це лише проблиски майбутньої співпраці двох вільних і цілком незалежних українського і російського народів, це доказ можливости такої співпраці вже сьогодні, на ґрунті спільної боротьби проти спільного ворога — російсько-большевицьких імперіялістів, які придушують також російські працюючі маси, жорстоко експлуатують їх і гонять умирати за чужі їм інтереси.

Прагнучи до співпраці з російським народом, ми рішуче виступаємо проти приписування російському народові ”керівної ролі“, обов’язків ”старшого брата“, що випливають нібито з якихось благородних, вищих якостей цього народу (”російський народ — найвидатніша нація“, що має ”ясний розум, стійкий характер і терпіння”), бо за всім цим криється російський імперіялізм, расизм і шовінізм.

Ми стоїмо на становищі, що в світі немає повноцінних і неповноцінних народів, народів, що були б найвидатніші з поміж усіх інших. Можуть бути тільки розвинуті і відсталі народи. Але ці народи, вийшовши зі стану своєї відсталости, не тільки нічим не поступаються розвинутим, а часто перевищують їх. Скільки ж то свого часу ще ”доказувано“ про неповноцінність слов’ян, і якими ж марними в обличчі дійсности з’являються ці докази сьогодні? Як же ж ганебно провалилися гітлерівські твердження про те, що німецька нація — найздібніша й єдина державнотворча нація в світі, що їй належиться право нації панів? У кожного народу є свої національні корисні прикмети й окремі здібності, але це ще ніяк не означає, що через це дана нація — вже ”найвидатніша“, чи щось у тому роді, нація у світі. Висування якоїсь одної нації як найвидатнішої в світі — це расизм, і як такий заслуговує тільки засудження й нап’ятнування.

Тому ми не признаємо за російським народом жодних “вищих якостей“, які давали б російському народові право ставити себе як у теорії, так і в практиці, у надрядне становище щодо інших, не російських, народів (”старший брат“, ”великий“, ”найвидатніша нація” і т.д.). Ми також ніколи не погодимося з ”теоріею“ про ”керівну ролю“ росіян щодо неросійських народів, що її нібито, завдяки своїм ”високим“ якостям, мав відіграти російський народ на протязі історії і відіграє у сьогоднішньому Совєтському Союзі, про що так багато говорять сьогодні большевицькі імперіялісти. Ці ”теорії“ придумали сьогодні сталінські вельможі для виправдання свого імперіялізму, для прикриття своєї колоніяльної системи гноблення і експлуатації, для обдурювання, спотворювання расистським дурманом російського народу.

Ми, українці, не можемо погодитися на ці ”теорії“, ще й тому, що вони створюються часто за рахунок присвоєння найсвітліших сторінок нашої історії (цілий період Київської Руси і Галицько-волинського Князівства) і культури (напр., ”Руська Правда”, ”Слово о полку…“), шляхом свідомого применшування наших власних здобутків (все, що маємо, досягнуто за ”допомогою“ російського народу) і жахливої фальсифікації історичної правди (напр., Переяславський договір, Мазепа, Визвольні Змагання 1917-20 рр. і т.п.), бо це має метою прищеплювати українському народові почуття неповноцінности і русифікувати його. Ми виступаємо проти расистської пропаганди вищости російського народу, бо вона веде до розпалювання російського шовінізму в масах і тим самим створює труднощі для справжньої співпраці між українським і російським народами, бо вона полекшує большевицьким імперіялістам використовувати російські працюючі маси в своїх антинародних цілях.

Як сказано, отже, ОУН бореться не проти російського народу, а проти російських імперіялістів, проти усіх тих, які поневолюють Україну або допомагають поневолювати її.

Носієм російського імперіялізму сьогодні є большевицька партія — ВКП(б), яка сьогодні вже фактично оформилася в окрему експлуататорську клясу — большевицьких вельмож. Цю нову клясу експлуататорів очолює сталінська кліка. Звичайно, частина членів ВКПб) не стоїть на імперіялістичних позиціях, але це не зміняє імперіялістичного характеру цієї кляси як цілости. Дворянське середовище також видало цілий ряд борців проти царського самодержавства (напр., декабристів, Герцена і ін.), але ці одиниці не змінили експлуататорської суті своєї кляси. Кляса большевицьких вельмож — це чисто імперіялістична кляса, яка поневолює мільйони неросійських народів, яка в результаті перемоги над своїм конкурентом — гітлерівською Німеччиною, загарбала країни Центральної і Південно-Східної Европи, а зараз готується до загарбання цілого світу. З соціялізмом і комунізмом вона нічого спільного не має. Вона використовує їх як прикриття для свого розбійницького імперіялізму і як засіб для розбудови своїх агентур по всіх країнах світу. Большевицькі імперіялісти — це прямі спадкоємці і продовжувачі кривавого діла царських імперіялістів. Тому ми боремося не тільки проти кремлівської верхівки, проти самої сталінської кліки, а проти кляси большевицьких вельмож: у цілому, як кляси імперіялістичної, кляси експлуататорської.

Так само ця обставина, що в складі кляси большевицьких вельмож є також українці, білоруси, грузини й інші нітрохи не змінює її російсько-імперіялістичного характеру. Одна частина тих ”інородческих“ членів кляси сталінських вельмож — ворошилови, коротченки, — цілковито денаціоналізується, русифікується і входить у її ряди разом з росіянами так, як колись входили кочубеї до російського дворянства, і вишневецькі до польських магнатів. Друга частина — гречухи, тичини, хоч і не асимілюються, входять до большевицької кляси на основі вислужництва, як усякі більші і менші кисілі і барабаші. І одні, і другі служать з притаманною ренеґатам відданістю. І проти одних, і проти других ми активно боремося.

Щодо російського народу, то большевицька кляса визискує його соціяльно так, як експлуатували його колись поміщики і капіталісти. Кляса большевицьких вельмож поставила російські працюючі маси в становище новітніх рабів, придавлених важким ярмом сталінського деспотизму і експлуатації. Вона позбавила його будь-яких політичних і громадських прав. Російський народ не приймає жодної участи в керівництві державою, а про демократію хіба лиш мріяти може.

Але грубою помилкою було б думати, що ця обставина ставить російський народ в цілому у вороже становище до кляси большевицьких експлуататорів чи до російського імперіялізму взагалі. Так може б повинно бути, так хотілося б, щоб було, та так воно не є. Кляса больщевицьких вельмож тісно зв’язує зі собою значну частину російського народу, приділяючи їй функції імперіялістичних приказчиків і гайдуків (в армії, МВД і МҐБ, в адміністрації, господарстві, а також у культурно-освітній ділянці і профспілках), ділячись з нею плодами свойого імперіялістичного грабежу. Знову ж, несвідомі російські народні маси вона обманює (і не без успіху) облудною пропагандою расизму, деморалізує шовінізмом і цим ставить їх на свої послуги. Це їй вдається тим легше, що вона одночасно безпощадно винищує всіх, хто міг би і хто мав би відвагу розкрити масам очі та показати їм, що являє собою і що має метою вся ця пропаганда про ”найвидатнішість“ і ”керівну ролю“ російського народу.

На прикладі німецького народу ми наочно бачимо, якого жахливого спустошення і руїнницького впливу в масах доконує імперіялістична пропаганда. Німецькі маси, одурманені расизмом, захоплені привабливими імперіялістичними плянами про панування над іншими народами, до того ж підкріплені початковими великими воєнними успіхами, пішли за Гітлером і його бандитською зграєю. Аналогічне явище маємо і в випадку російського народу. (Коли б так сталося, що російський народ у цілості дав себе захопити теперішньому шовіністичному курсові і цілковито підтримав теперішню большевицько-шовіністичну політику, то на цьому шляху його спіткає така доля, яка сьогодні зустріла німецький народ за його підтримку Гітлера).

Отже, не утотожнюючи російського народу з російським імперіялізмом, ми не сміємо випускати з уваги той факт, що кляса большевицьких вельмож виступає проти нас ширшим фронтом. В цьому фронті знайшлися побіч большевицьких вельмож також сотні тисяч гайдуків і приказчиків большевицьких імперіялістів (переважну більшість яких становлять росіяни) та значна частина російських народніх мас, збаламучена большевицькою шовіністичною пропагандою. Не враховувати цього, значить попадати в ілюзію, яка привела б нас до недооцінки сил ворога, з яким треба боротися. Крім цього, не можна забувати, що коріння імперіялізму глибокі, що вони не тільки міцно сидять в імперіялістичних клясах, але що ці коріння пускаються також в народну гущу. Треба пам’ятати, що російський народ віками привчався і сьогодні дальше привчається до гноблення інших народів, що він деморалізувався, а сьогодні деморалізується як ніколи дотепер, своїми імперіялістичними кліками. А все це чейже не лишається без наслідків, все це власне створює найсприятливіший ґрунт для посіву імперіялізму в масах і до його закорінення в них.

Не можна легковажити собі і того факту (бо і він сприяв імперіялізмові), що російський народ не жив ще на протязі своєї історії вільним життям, що він не знає смаку волі людини і громадських прав, що Росія, як писав Герцен, ”равно не имеет ни пристрастия к равенству, ни емкости в свободе. Это так и ведет от аракчеєвского императорства к императорству пуґачевскому“ (А.И.Герцен. ”Избранные философские сочинения“ Огиз. соцекгиз. 1940 р.).

Ми можемо додати, що це власне привело і до сталінського імператорства. Боротьба російського народу проти самодержавства, поміщиків і капіталістів, за соціяльне визволення, його революційний порив у 1917 році не закінчилися здобуттям визволення, порванням пут деспотизму, соціяльного визиску і рабства. З-під визиску поміщиків і капіталістів він попав під визиск большевицьких паразитів. Замість царя імператора, він має сьогодні ґенераліссімуса імператора. Коли б російський народ не жив віками в деспотизмі, коли б у нього були скільки небудь демократичні традиції державного життя, він не попадав би так легко у залежність від своїх імперіялістичних кляс, він не дозволив би їм так скоро запрягти себе до їх імперіялістичного воза. І про це нам треба пам’ятати, бо це й сьогодні дозволяє большевицьким імперіялістам легко використовувати російські маси для своїх імперіялістичних плянів.

Вплив імперіялізму та шовінізму так сильні, що від них часто не можуть звільнитися навіть передові одиниці. Напр. Бєлінський, який ненавидів царизм всією душею, до кінця свойого життя не змінив свойого ворожого наставлення до української мови і літератури і в найганебніший спосіб нападав на Гребінку і Шевченка за те, що вони писали українською мовою. А що у такому разі говорити про людей несвідомих, здеморалізованих імперіялізмом? Як же ж трудніший до переборення вплив імперіалізму в них? А вплив цей виступає у найрізнородніших виявах, він просякає всі ділянки життя народу й одиниць. Імперіялістом чи його лакеєм стає той росіянин, який виступає проти перебудови СССР на незалежні держави всіх народів, який відмовляє українському народові в праві на побудову самостійної держави, який проти відділення України від Росії, який заперечує колоніяльний характер сьогоднішньої УССР, який виступає проти революційно-визвольної боротьби українського народу: стріляє в українських повстанців, революціонерів, називає їх бандитами, знущається над українським населенням, тероризує його, мордує за його участь у визвольній боротьбі. Імперіялістом чи його лакеєм стає кожний росіянин, який схвалює і підтримує большевицьку колоніяльно-експлуататорську політику в Україні, який грабує багатства України, який використовує працю українських працюючих мас, який їде в Україну, щоб колонізувати її, щоб зайняти коштом українців кращі посади, який поводиться в Україні по колонізаторськи, як ”старший брат“, який відноситься до українського народу як до завойованого, підбитого. Імперіялістом чи його лакеєм стає той росіянин, який стоїть на становищі русифікаторської політики в Україні, який погоджується з сьогоднішнім расистсько-шовіністичним курсом большевицької політики, хто поділяє погляди про неповноцінність українського народу і намагається почуття неповноцінности прищеплювати українським народним масам. І проти таких людей ми, очевидно, мусимо боротися, оскільки вони являються російськими імперіялістами чи стоять на послугах у них.

Про вкоріненість імперіялізму нам треба пам’ятати не тільки сьогодні, коли ми боремося за знищення російського імперіялізму, але і тоді, коли цей імперіялізм буде знищений. Бо й тоді ще довго грозитиме небезпека повороту імперіялізму серед російського народу.

І про це повинні пам’ятати не тільки український і всі інші поневолені народи СССР, але також російський народ. Він мусить усвідомити собі, що російський імперіялізм є причиною і його важкого становища на протязі цілої його історії. Власне російський імперіялізм був і є причиною важкої нужди й відсталости російських працюючих мас, бо він спрямував і спрямовує всю народню енергію, працю, матеріяльні багатства на загарбницькі війни і розкішне життя експлуататорських кляс, а не на повний розвиток матеріяльного і духовного життя народу. Це ж російські імперіялісти гонили і гонять російські народні маси в численні загарбницькі походи, на придушення інших народів, ганьбили і ганьблять ім’я російського народу. Поки російський народ не знищить своїх імперіялістів і не звільниться від імперіялістичних впливів, доти він ніколи не заживе як вільний народ, доти він буде приречений на рабське животіння серед найжахливішої експлуатації, насильства і безправ’я, доти він залишиться єдиним народом у світі, який не жив бодай до деякої міри демократичним життям.

Сто років тому назад (1851 р.), коли Росія жила в такому ж деспотизмі, як і сьогодні, тільки під іншими деспотами і в інших формах, великий патріот російського народу Герцен писав: ”Якщо Росія може миритися з існуючим порядком речей, то вона не буде мати майбутнього, на яке ми надіємося. Якщо вона буде дальше крокувати по петерзбурзькому шляху або якщо вернеться до московських традицій, то вона не буде мати іншого призначення, ніж накидатися на Европу, як напівварварська, напіврозбещена орда, руйнувати цивілізовані країни і, нарешті, загинути серед загального спустошення” (А.И.Герцен: Избранние философские сочинения“ Огиз. соцекгіз 1940 р.).

Які ж актуальні ці глибокі слова Герцена сьогодні! Його побоювання нині такі близькі до здійснення. Большевицькі імперіялісти ведуть російський народ дальше по імперіялістичному петербурзькому шляху, повернувши його одночасно до московських традицій. Тим самим вони ще певніше ведуть його до заглади, передбачуваної Герценом. Сталін готовить російському народові ще гіршу долю, як зготовив німецькому Гітлер. І це повинні усвідомити собі всі російські патріоти, весь російський нарід.

1949 р.

ЧОМУ МИ В НАШІЙ БОРОТЬБІ СТАВИМО НА ВЛАСНІ СИЛИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ?

Немає на світі нічого, що приходило б само собою, що давалося б задармо. Навіть все, що маємо у щоденному нашому житті, мусимо здобути власною працею, власним зусиллям. Так теж не прийде само наше визволення. За визволення ми мусимо боротися, визволення ми мусимо самі здобувати. В історії не знайдемо ні одного прикладу на те, що якийсь народ отримав визволення, не боровшись за нього. Історія вчить нас і дає багато прикладів на підтвердження того, що тільки той народ здобував визволення, який за нього боровся. Греки, серби, болгари визволилися з-під турецького ярма, бо вони за своє визволення активно і героїчно боролися. Ірляндці здобули самостійність тільки внаслідку дуже довгої і завзятої боротьби проти Англії, боротьби, яка коштувала маленький ірляндський народ величезних жертв. Індія визволилась також унаслідок впертої боротьби проти Англії. Сьогодні євреї відновили після 2 тисяч років свого недержавного життя власну державу. А могли добитись цього тільки тому, що в останніх десятиріччях євреї станули на шлях активної боротьби за побудову власної держави. Коли б євреї і далі не були боролися за побудову власної держави, так як це вони робили на протязі довгих віків, єврейської держави в Палестині ніколи б не було, вона не постала б сама собою, не впала б з неба, як манна.

Очевидно, визвольна боротьба поодиноких народів не є однакова. Одні народи борються довше, інші коротше, одним приходиться боротися в незвичайно важких обставинах, іншим у порівняно легких, одні мусять вдаватися до кровопроливних повстань, інші борються легальним шляхом, одні здобувають визволення після одного повстання, інші після цілого ряду невдачних повстань. Все це залежить від внутрішніх і зовнішніх обставин, в яких народові приходиться вести свою визвольну боротьбу, залежить від сил даного народу і сил його ворога. Але, незважаючи на різні форми боротьби, різні ступені сили боротьби, на різниці в часі, одне тут лишається незмінним, а саме: необхідність боротьби.

Отже, ми ставимо на власні сили українського народу тому, бо знаємо, що визволення само не прийде, що за визволення український народ мусить боротися. Такий уже закон життя, що тільки боротьбою може поневолений народ здобути визволення, тобто побудувати власну незалежну державу і зажити вільно та заможно. Бо саме в боротьбі народ росте і міцніє, бо саме в боротьбі родяться і куються власні сили, без яких здобути визволення неможливо. А під власними силами ми розуміємо національно високо свідомий і політично високо вироблений, готовий на найбільші жертви народ. Бо той народ, який не знає, хто він, народ, який не відчуває своїх сил, який не готовий вмирати за побудову власної держави, народ, який не має сильної політичної організації і здібного керівництва, ніколи не може здобути визволення. Такий народ завжди буде поневолений.

Правда, не в усіх випадках потрібно для визволення однакового ступеня національної свідомости і політичного вироблення, однаково сильного і здібного політичного керівництва. Нераз менш свідомі народи і зі слабою політичною організованістю можуть здобути визволення, а більш свідомі і з сильнішою політичною організованістю не здобувають визволення. Успіх залежить тут також від сили противника, бо силам противника треба протиставити відповідні власні сили. Коли власних сил мало або введені до рішального бою у невідповідний час, приходить поразка. Тому, якщо менш свідомі народи перемагають, то це ознака, що в їх умовах їм вистачало власних сил. Якщо ж більш свідомій народ програє, то це означає, що в тих умовах він має ще мало власних сил. В 1913-20 рр. такі малі країни, як Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, чи значно менший від нас польський народ могли здобути незалежність серед ряду інших причин також тому, що вони за своєю національною свідомістю, політичним виробленням, етапом організованих політичних сил стояли вище від нас. Ми в 1917-21 рр. надто мало рахували на власні сили, мало розбудовували свої сили, і це стало основною причиною нашої програної. Всі інші причини цієї програної, хоч як можуть бути важливими, не є основними.

І що означало б сьогодні не боротися нам, коли найлютіші вороги українського народу — російсько-большевицькі загарбники всіма силами стараються здушити національну свідомість, викоренити всякі прагнення до самостійності, коли всіма засобами русифікують нас і найбезоглядніше знищують всі прояви національно-політичного життя? Це означало б, що справа нашого визволення відтяглася б знов на довгі роки, бо ми втратили б те, без чого визволення неможливе, тобто національно-політичну свідомість і організовані політичні сили.

Отже, ми ставимо на власні сили тому, що тільки вони вирішують і забезпечують визволення поневоленого народу, тому, що цього вимагають наші обставини.

Болюче на власній шкурі український народ переконався і в іншій правді, а саме, що визволення нам ніхто не дасть, ніхто не подарує. За визволення треба самому боротися. Ставити (орієнтуватися) на чужі, зовнішні сили, надіятися, що визволення принесуть нам інші держави, без нашої власної боротьби — це найбільш небезпечна річ для плянів визволення українського народу (як. і кожного поневоленого народу взагалі).

По-перше, справа нашого визволення може бути цілком байдужою для інших держав. Так, напр., цілком байдуже поставилися до наших визвольних змагань Англія і Сполучені Штати Америки (США) в 1917-21 рр.

По-друге, інші держави можуть принести нас у жертву своїм власним інтересам. Бо треба пам’ятати, що інші народи керуються тільки власними інтересами. Коли якийсь народ допомагав іншому народові, то не тому, що він боліє горем цього народу, а тому, що або хоче не допустити до росту сил свого противника, або боїться того, щоб самому не попасти в неволю. Такий, на жаль, ще сьогодні світ, і думати інакше, значить, закривати очі на життя, значить, бути сліпим. А ясно, що сліпий ніколи не вибере правильного шляху, а шлях, що веде в прірву. Нам, отже, треба мати відкриті очі і дивитися тверезо на світ, тобто не рахувати на чужі сили. Прикладом того, як приносить одна держава інший народ в жертву своїм інтересам, може послужити ставлення Франції до наших визвольних змагань в 1917-21 рр. Керуючись своїми політичними міркуваннями, Франція в той час стояла за сильну неподільну Росію, як можливого свою союзника проти Німеччини. Франція зо всіх сил змагалася до утворення сильної Польщі, як противаги німецько-російському союзові. Тому Франція рішуче виступила проти усамостійнення України, яке, за її плянами, послаблювало б і Польщу, і Росію. Таке становище Франції до нашої визвольної боротьби в 1917-21 роках дуже заважило на нашій програній в цих роках. Бо треба пам’ятати, що в той час Франція грала першорядну ролю в колі великих держав, а не так, як сьогодні, другорядну. Інша справа, що за ці комбінації Франція в 20 років пізніше дорого заплатила, — заплатила утратою своєї самостійности 1940-44 рр., утратою свого становища першорядної великої держави досьогодні.

По-третє, ставлення на чужі держави може закінчитися звичайною зміною поневолення. Так, напр., в 1941 році в результаті гітлерівського “визволення” на Україні змінилися тільки гнобителі і форми гноблення. В 1943-44 рр. внаслідок большевицького “визволення” від гітлерівців вернулися старі російсько-большевицькі загарбники.

Отже, ми ставимо на власні сили українського народу тому, що ми переконані, що визволення нам ніхто не дасть. Ми знаємо, що ставлення на чужі сили прирікає справу визволення на провал, бо чужим державам наше визволення може бути байдуже, вони можуть принести нас в жертву власним інтересам, вони можуть також наново нас поневолити. Ми глибоко усвідомили великі слова Лесі Українки: “Хто сам визволиться, той вільний буде, хто визволить, в неволю візьме”.

Те, що ми не ставимо на чужі сили, не означає, що ми відкидаємо всяку допомогу, всяких союзників, це не означає, що допомога інших народів для поневоленого народу не є ніколи можливою. Ні, така допомога є можливою, і для поневоленого народу вона представляє велике значення. Напр., завдяки допомозі Франції, Англії, США в 1918 р. чехи могли по віках неволі вернутися до самостійного державного життя. Завдяки цій самій допомозі самостійність в 1918 р. здобула також Польща. І тому ми не тільки не відкидаємо союзників, а навпаки, шукаємо їх. Ми відкидаємо тільки таких союзників, які б хотіли нас поневолити. Але, шукаючи союзників, ми не надіємося виключно на них. Ми не ждемо на ласку жодних союзників, а шукаємо допомоги, що випливала б із взаємних спільних інтересів. Шукаючи союзників, ми одночасно організуємо власну боротьбу, бо це полегшує нам знайти союзників і отримати потрібну допомогу. Хто бореться, тому допомагають. Ми розбудовуємо власні сили, бо це дозволяє нам мати справжніх союзників, а не опікунів. А що означають опіки, наш народ добре знає. Коли народ сам не бореться за своє визволення, йому й ніхто не допоможе. Про нього без боротьби навіть знати не будуть. Той факт, що перед 1917 роком наша визвольна боротьба була ще дуже слабенька, що ми робили тоді лише перші кроки, був причиною того, що інші народи мало що знали про нас в 1917-21 рр., коли то ми розпочали боротьбу за побудову власної держави. В той час інші народи легко вірили наклепам наших ворогів, що жодної України і українського народу немає, що Україна — це австрійська і німецька видумка. Ясно, що при таких умовах вони і не думали про допомогу Україні, а допомагали, напр., Польщі, визвольні повстання якої були всім відомі. Щойно, власне, боротьба 1917-1921 років відкрила перед світом Україну, вивела український народ на міжнародне поле.

Отже, ми ставимо на власні сили українського народу тому, що це дозволяє знайти нам справжніх союзників, дозволяє знайти їх легше, тому, що це справу потрібної нам допомоги ставить на твердий ґрунт.

Дуже важливим чинником для визвольної боротьби поневоленого народу з’являються сприятливі обставини, вони можуть основно полегшити боротьбу і уможливити її успішне завершення. Сприятливі обставини створюються внаслідку суперечностей між поодинокими державами, в наслідку війни держави-поневолювача з іншими державами, або в наслідку внутрішньої слабости держави-поневолювача. Напр., визвольна боротьба греків, болгарів, сербів мала всі ці три сприятливі обставини: турецька (отоманська) імперія була внутрішньо цілком загнила, війни Росії, Англії, Франції послаблювали і розхитували цю імперію. Вкінці суперечності між правлячими колами Англії і Росії були причиною, що обидві ці держави погодилися на самостійність Греції, Болгарії, Сербії, бо Англія не хотіла допустити до того, щоб ці країни зайняла Росія, а Росія знову, щоб їх зайняла Англія, а поділитися також не могли. Безперечно, що на цих суперечностях греки, болгари і серби тільки скористали. Але, не зважаючи на всі ці сприятливі обставини, греки, болгари, серби здобули визволення тільки тому, що вони за нього героїчно боролися, що вони завдяки цій боротьбі мали настільки власних сил, що могли ці догідні обставини використати для завершення своїх змагань. Отже, ми ставимо на власні сили тому, щоб могти використати кожну сприятливу нагоду для завершення наших визвольних змагань, бо знаємо, що для цього самих, навіть найдогідніших умов мало.

На протязі своєї історії український народ виявив незвичайну життєздатність. Навіть у найчорнішій добі своєї історії, а саме в XVIII і XIX ст.ст., він не тільки не перестає існувати як нація, а сильно зріс і чисельно, і територіяльно. Сьогодні український народ нараховує понад 40 мільйонів. Сьогодні український народ і за своїм числом, і за величиною своєї території, і за своїми багатствами належить до найбільших і найбагатіших народів Европи. На протязі цілої своєї історії український народ виявив великі творчі здібності і волелюбні почуття. Він виявляє їх і сьогодні. Український народ належить до числа найкультурніших народів. І ми ставимо на власні сили українського народу, бо віримо в життєздатність українського народу, в його творчі здібності і волелюбні почуття, бо ми переконані, що український народ має всі передумови, щоб здобути визволення і жити як вільний і рівний народ серед інших вільних і рівних народів.

Джерело: Осип Дяків Горновий. Ідея і Чин. Повна збірка творів. — Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1968.