О.П.Юренко
Іван Васильович Майстренко народився 28 серпня 1899 р. в містечку Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії. Учасник революційних подій, Український вчений та публіцист. Весною 1937 р. засуджений до 4 років ув’язнення у виправних трудових таборах. Звільнений у грудні 1940. Помер 18 листопада 1984 р. в Мюнхені.
На Україні ім’я Івана Васильовича Майстренка відоме лише вузькому колу фахівців. між тим, його непересічна життєва та політична доля, наукова та публіцистична спадщина заслуговують на значно більшу увагу.
І. В. Майстренко народився 28 серпня 1899 року в містечку Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії, його батьки належали до заможного прошарку: батько був монопольником державної крамниці, а мати походила з багатого селянського роду. В сім’ї було дев’ять дітей – Іван був посередині – п’ятим. Оточення, в якому пройшли його дитинство і юність, – складність і своєрідність того періоду на зламі двох епох, помітно вилинули на формування життєвої поліції Івана Васильовича Майстренка.
Ще з тих часів через усі драматичні колізії життя, через складний калейдоскоп своїх поглядів і переконань він підніс до України до рідного краю. Трагічного 1937 року під арештом у харківській тюрмі, Майстренко написав рядки, які йшли від його серця:
“Опішне, Опішне, шляхи Полтавщини і шведські могили, й історії дим, Іван Брюхонецький, Петро Дорошенко, трагічний Мазепа, страшний Лебедин.
Замріяне Ворскло, столітні діброви, Сумна порожнеча старих городищ, внизу Слобожанщини далі вітрові відносять у безвість сліди бойовищ.
Блукають у льохах неоплакані тип, минулого жертви і жертви нові, а хмари несуться і блискавки сяють і кличі над степом летять бойові”.
Початок біографії Майстренка, проте, був досить ординарним. У 1914 р. напередодні першої світової війни він закінчив Опішнянську п’ятирічну школу і вступив до Великосорочинської учительської семінарії імені Гоголя. В семінарії Іван стає учасником підпільного українського юнацького гуртка соціалістичного спрямування. Гурток цей був суворо законспірований, “бо не тільки за гурток, але й за знайдену якусь українську книжку виключали з семінарії” 2. Підпільний гурток семінаристів входив до Соціалістичної юнацької спілки, розгалуженої по середніх і професійних школах Полтавщини. Організатором гуртка в Сорочинцях був Андрій Заливчий, земляк Майстренка, що став згодом одним з лідерів партії боротьбистів і видатною постаттю в українській революції.
Після повалення самодержавства, з поширенням на Україні національного руху, 17-річний Іван Майстренко втягується у вир подій політичного та національно-культурного життя. Разом з групою селян він організовує культурно-освітнє товариство “Просвіта” в селі Малі Будища під Опішнею, а потім і в рідному містечку. Значний вплив на нього в цей час справив Йосип Гермайзе, відомий діяч Української соціал-демократичної партії, з яким Іван познайомився під час приїзду з семінарії додому. Як він сам згадував, у цей час у нього “було ще багато дитячо-юнацького”3. Та реалії того бурхливого часу не робили на це особливої похибки.
В перші місяці після лютого 1917 р. про себе широко заявила Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР)4. В Опішні Майстренко став одним з організаторів місцевої групи УПСР та тісно пов’язаної з нею Селянської спілки.
Партія українських есерів – в 1917 р. найчисленніша з політичних сил, що діяли на терені України. Разом з тим, українські есери в цей час були досить аморфною і сирою масою. Більшовиків в Опішні в 1917 р. були одиниці. Лише під зиму 1918 року солдати з фронту принесли більшовицькі ідеї.
В 1917 р. по впливу на селянство, що-складало понад 80 відсотків населення України, УПСР переважала інші партії, що добре помітно було і на Полтавщині.
Іван Майстренко закінчив учительську семінарію в 1918 р. майже одночасно з німецькою окупацією та встановленням гетьманської влади на Україні. Такий розвиток подій, а також, за свідченням самого Майстренка, знайомство з більшовицькою літературою, зокрема, деякими працями Леніна, зробили його палким прихильником Радянської влади і штовхнули на шлях боротьби з окупантами та режимом Скоропадського. В Опішні він розповсюджує звернені до селян листівки, в яких викривалась антинародна політика гетьманського уряду. Потрапивши на роботу в село Драбинівку Кобеляцького повіту на Полтавщині на посаду лектора-бібліотекаря, продовжив цю справу. Саме тут Іван встановлює зв’язки з підпільною організацією українських соціалістів-революціонерів боротьбистів (боротьбисти – ліва течія УПСР, що в травні 1918 р. виділилась в окрему партію’), її осередок базувався у Нових Санжарах. В листопаді 1918 р. І. Майстренко стає учасником повстання проти гетьмана і німців у Кустолівській волості на Кобеляччині. Воно було одним з перших на Лівобережній Україні, хоча повстанський рух незабаром став масовим і повстанцям, під проводом боротьбистів, вдалося навіть звільнити Полтаву.
Після повалення влади Директорії на Кобеляччині І. Майстренка обирають головою Драбинівської сільради та членом Кустолівського волосного ревкому, а згодом – волвиконкому. Наприкінці 1918 р. він – делегат Полтавського губернського селянського з’їзду, який, проходив в умовах, коли у Полтаві ще була влада Директорії, та Майстренко активно виступив проти неї. 19-ти річний Іван був чи не наймолодшим делегатом з’їзду.
Революційна діяльність, перспективибудівництва нового життя повністю захопили в цей час Івана Майстренка. Приставши до Кустолівського осередку українських есерів-боротьбистів, він з великим завзяттям працює на посаді керівника волосного відділу народної освіти і з головою пірнає у громадсько-політичне життя повіту. Не випадково в червні 1919 р. Майстренка делегують на Всеукраїнський з’їзд волосних виконкомів. Через багато років у своїх спогадах Іван Майстренко напише: “Там я, 19-річний юнак вперше побачив політику у великому республіканському масштабі”.
Захопившись революцією, І. Майстренко в той же час ще не мав власної твердої політичної позиції. “Фанатик, ідеаліст і мрійник”, він ідейно хитався між різними революційними партіями і течіями. Влітку 1919 р. працює в кобеляцькій організації Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів-боротьбистів), яка в цей час знаходилася під впливом Ніни та Іллі Хмелевцевих. Це подружжя російських більшовиків довгий час перебувало в еміграції в Женеві, а в 1917 р., потрапивши до Кобеляк, відійшло від РСДРП(б). і зблизилось з боротьбистами. Вклавши у боротьбистську стихію багато від марксизму, Хмелевцеві відстоювали одночасно ідею створення незалежної Української Комуністичної партії і незалежної Української держави, в якій ця партія повинна була боротися за перемогу соціалістичної революції. Тому Кобеляцький комітет боротьбистів ще в 1919.р. з ініціативи Н. Хмелевцевої обрав назву Кобеляцького повітового комітету Української комуністичної партії.
З наступом денікінських військ І. Майстренко був призначений політкомісаром партизанського полку Кобеляцького повітового виконкому, на чолі якого стояв боротьбист Олекса П’ятенко – один з ватажків повстання проти гетьмана і німців на Полтавщині, талановитий бойовий повстанський командир, що загинув того ж таки 1919 р.14. Під натиском денікінців полк з боями відступив на правий берег Дніпра, де з’єднався з 3-м Галицьким корпусом армії УНР, який стояв фронтом проти білогвардійців. Полк увійшов на деякий час до складу Галицького корпусу під назвою “Бригада полтавських повстанців”15. Майстренко ж за завданням кобеляцького комітету УКП, що містився при штабі “Бригади полтавських повстанців”, був направлений через фронт для встановлення політичних зв’язків із боротьбистським підпіллям у Києві, а згодом і у Полтаві. Зазначимо, що сам герой цього нарису писав: “У денікінському підпіллі боротьбисти були найсильнішою радянською партією на Україні. Вони мали могутні партизанські відділи”.
Ця думка частково підтверджується і документами Зафронтового бюро ЦК КП(б)У – органу, що керував підпільною діяльністю більшовицьких організацій України проти денікінців.
Встановлюючи зв’язки з боротьбистським підпіллям в окупованих денікінцями Києві, а потім Полтаві, І. Майстренко не раз ризикував життям. А одного разу, потрапивши до рук білогвардійців, лише випадково залишився живим 18, що, до речі, викликало підозру на слідстві у його справі в 1937 році 19.
Після визволення Полтавщини від білогвардійських військ Майстренко повертається до Кобеляк. Тут він створює нову організацію Української комуністичної партії (боротьбистів) – таку назву партія обрала з серпня 1919 р., і стає головою її комітету. Всього організація налічувала близько 50 чоловік 20. І. Майстренко, який в цей час взяв собі псевдонім Іван Далекий, веде активну політичну роботу: налагоджує випуск боротьбистської газети, виступає на різних представницьких зборах і, як видно з документів, користується популярністю і впливом у масах.
Як свідчать документи, І. Майстренко брав активну участь у роботі селянської конференції Кобеляцького повіту, яка відбулася 25 лютого 1920 року. Він був і співдоповідачем з першого питання порядку денного – про сучасний момент і кілька разів виступав у дебатах. Його виступи були спрямовані на підтримку Радянської влади, Червоної Армії, союзу з Радянською Росією, викриття “шовіністичного, контрреволюційного” характеру петлюрівщини 2І.
На Кобеляччині, як і в інших районах України, боротьбисти активно працювали на ниві радянського будівництва, співробітничали з більшовиками в органах влади. Представники кобеляцької організації боротьбистів також увійшли до повітового ревкому – вищого органу влади у повіті 22.
При цьому необхідно звернути увагу на деякі особливості відносин більшовиків і боротьбистів у період, що настав після визволення України від денікінців, тобто наприкінці 1919 р. – в перші місяці 1920 р. Боротьбисти вважали і називали себе комуністами, мали угоди про співробітництво з більшовиками, виступали за комуністичну революцію і диктатуру пролетаріату, але в той же час розходились з більшовиками з багатьох важливих питань, зокрема в питанні проведення національної політики на Україні. Боротьбисти виступали за абсолютну рівноправність України і Росії при повній незалежності України. Так само, як і більшовики, прагнули до політичної гегемонії і заявляли, що саме їх партія є дійсним і головним виразником інтересів трудящих мас України. Зрозуміло, що це вело до різкої взаємокритики, політичної конфронтації і боротьби цих двох партій.
Не дивно, що і сам Іван Майстренко в ряді принципових питань мав розходження з більшовиками і гостро критикував їх. Так, на зборах членів волосних і селянських ревкомів Кобеляцького повіту в лютому 1929 р. “після скінчення промови співдоповідача з дозволу зібрання виступив з промовою представник від УКП (боротьбистів) тов. Далекий, який звинувачував КПУ в неправдивій політиці на території України, що стало причиною повстання і розвитку контрреволюції на чолі з Денікіним, і закликав селянство прислухатися до проводарів революції (тобто боротьбистів – О. Ю.), щоб не зруйнувати її, а закріпити” 23.
Однак, незважаючи на таку позицію, після саморозпуску УКП (боротьбистів) І. Майстренко в березні 1920 р. вступає до більшовицької партії, обіймає посаду заступника голови повіткому КП(б)У – керівника відділу роботи на селі, а на першому повітовому з’їзді Рад у квітні 1920 р. його було обрано до складу повітового виконкому, що утворив президію з трьох осіб, до якої увійшов І. Майстренко, ставши секретарем повітового виконавчого комітету 24. В травні 1920 р. він був делегований на IV Всеукраїнський з’їзд Рад 25. Проте, це не означало, що він твердо і непорушне став на політичну платформу КП(б)У. Перебуваючи під впливом ідей теоретиків українського націонал-комунізму В. Шахрая, А. Річицького, влітку 1920 р. І. Майстренко разом з більшістю керівництва повітової парторганізації Кобеляччини виходить з КП(б)У і вступає до Української комуністичної партії – УКП, що утворилася в січні 1920 р. 20 Прагнучи брати якомога більшу участь у роботі своєї партії, а також під тиском несприятливих обставин, що склались навколо нього в зв’язку з виходом з КП(б)У, І. Майстренко переїздить до Харкова. Тут він стає активним працівником УКП, працює секретарем редакції газети “Селянська біднота”, яку очолював Михайло Яловий – згодом один з фундаторів Вільної академії пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ. В цій же газеті працював і провідник українського футуризму Михайло Семенко. В грудні 1920 р. І. Майстренко був направлений ЦК УКП на Донбас для ведення партійної роботи 27.
Слід відзначити, що Українська Комуністична партія на той час хоч і невелика по кількості, була серйозним політичним опонентом КП(б)У. Укапісти (так називали членів УКП), вважали, що єдиним органічним представником комуністичної революції на Україні може бути тільки партія, що виросла з українського суспільного процесу, з боротьби українського народу не тільки за соціальне, а й національне визволення. “Такою партією якраз і є, доводили укапісти, УКП, а не КП(6)У 28. Вони наполягали на тому, щоб зв’язок Росії і України мав не форму федерації, а союзу двох самостійних і незалежних Радянських республік” 29.
На життєвому шляху Івана Майстренка, як і в його політичній біографії, було немало поворотів. Наприкінці 1921 р., повернувшись до Харкова, під впливом переходу до непу, він виходить з УКП, позаяк вважав нову економічну політику єдиним виходом для революції, а основні сили проводу УКП – якраз навпаки 30.
В 1923 р., навчаючись у Харківському інституті народного господарства, коли в цій партії виділилась так звана Ліва фракція, що стояла ближче до більшовиків (до таких взаємин її схиляла політика українізації, яку КП(б)У почала проводити після XII з’їзду РКП(б) (1923р.), І. Майстренко увійшов до складу фракції і активно проводив її лінію, спрямовану на самоліквідацію УКП і входження її членів до складу КП(б)У, що і було здійснено в 1925 р. 31.
На схилі літ І. Майстренко писав: “Особисто про себе можу сказати, що я побував у всіх течіях комунізму в Україні: серед боротьбистів, у КП(б)У, у фракції федералістів (група Лапчинського) в КП(б)У, УКП, нарешті, знову в КП(б)У. Мені пізніше було соромно за таку юнацьку мінливість. Але тепер я вважаю, що інакше й не могло бути. Я шукав, говорячи мовою Винниченка, всебічного визволення українського народу – національного й соціального” 32.
Після закінчення Інгоспу і повернення до лав КП(б)У, ЦК партії направляє І. Майстренка працювати до редакції газети “Селянська правда”, згодом за дорученням ЦК він їде на Донбас, працюс у Вукоопспілці, а після переходу на українську мову органу ЦК КП(б)У газети “Комуніст” – керівником її економічного відділу 33. Майстренко не лише за посадою, а й за переконанням бере активну участь у проведенні політики українізації. Немало для нього в цей час, та і надалі, важили особисті взаємини з багатьма діячами українського відродження. Проведення політики українізації вимагало висунення національних кадрів на її ключові ділянки. Тому в 1929 р. І. Майстренко був направлений до Одеси заступником редактора окружної газети “Одесские известия” і відіграв значну роль у творенні на її базі, по суті, нової української газети 34. Нею стала “Чорноморська комуна” – орган Одеського окружкому КП(б)У, окрвиконкому і окрпрофради.
Вихід її першого номера у серпні 1929 р. став подією великого політичного, громадського й культурного значення не лише в житті Одеси, а й усієї України 35.
Українізацію “Одесских известий” вітали ЦК КП(б)У, ВУЦВК, редакції газет “Правда”, “Известия”, “Комуніст”, “Вісті ВУЦВК” і багато інших, численні українські діячі, письменники, трудові колективи і організації, а також ЦК Компартії Німеччини, її газета Зб.
Іван Майстренко, працюючи в Одесі, немало зусиль доклав до того, щоб “Чорноморська комуна” стала “міцним знаряддям у перетворенні Одеси” з осередку русифікації краю, як імперіалістичної політики царського уряду… на промислове місто, на культурний осередок на Україні” 37. Газета була, звісно, дітищем свого часу і відбиваючи складні суспільно-політичні процеси, сама зазнавала їх впливу. Це було видно в публікаціях Майстренка.
Чимало особистих зусиль доклав І. Майстренко до того, щоб на сторінках “Чорноморської комуни”, одеської вечірки – “Вечерних известий”, а також інших видань популяризувались твори українських поетів і письменників, зокрема В. Сосюри. Будучи головою художньо-політичної ради українського драматичного “Театру революції”, сприяв тому, що на сцені театру ставились п’єси Миколи Куліша, інших талановитих українських авторів.
У квітні 1931 р. І. Майстренка було відкликано з Одеси до Харкова і призначено заступником директора Всеукраїнського комуністичного інституту журналістики (ВУКІЖ) з одночасним затвердженням професором і завідуючим кафедрою журналістики цього вузу ЗЗ. Бюрократизація громадсько-політичного життя, вже не поодинокі хвилі репресій, дедалі зростаюча диктаторська влада Сталіна і його оточення, розгром українізації і особливо голод 1932-1933 рр., що став національною трагедією України, справили величезне враження на І. Майстренка, сприяли формуванню у нього протестантської позиції. Протест цей був тоді глухим, виявлявся у формі внутрішнього спротиву режиму і його політиці, в тому, що у своїх лекціях по зарубіжній літературі у ВУКІЖі він проводив досить помітні паралелі з сучасністю, намагаючись таким чином відкрити очі студентам на все, що відбувається у країні.
Широкомасштабні кампанії по виявленню “ворогів”, їх цькуванню і репресіях проти них набирають вже з початку 30-х років на Україні неабиякого розмаху. Насамперед їх жертвами ставали різного роду опозиціонери, люди, які в минулому уходили до небільшовицької партії. А саме до них належав І. Майстренко. Не випадково в 1933 і 1935 роках робляться інспіровані органами ДПУ спроби під час чергових чисток виключити його з ВКП(б). Це автоматично кидало людину під жорна репресій, які набирали обертів. Вночі 15 грудня 1936 р. Івана Майстренка було заарештовано органами НКВС.
Весною 1937 р., після закінчення “слідства” по сфальсифікованій справі, його було засуджено за статтею 54-10 Карного кодексу УРСР (контрреволюційна агітація) до 4 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, але лише весною 1938 р. відправлено по етапу у Сибір. Майстренко не заперечував проти подібного “стандартного” обвинувачення, розуміючи що це значно краще, ніж повторне слідство і суд, що в той час нерідко закінчувались розстрілом 41. І. Майстренко потрапив до Томсько-Асінського виправного табору неподалік станції Тайга Томської області. Порівняно невеликий строк табірного заслання (а до нього було зараховано і півтора роки харківської тюрми), можливо, врятував Майстренкові життя. В грудні 1940 р. він був звільнений.
Приїхавши до м. Слов’янська, де мешкали його дружина і син, не без труднощів влаштувався працювати економістом на ще недобудований завод “Машчормет”42.
З початком Великої Вітчизняної війни І. Майстренко не потрапив на фронт, бо мав за собою “політичну” статтю Карного кодексу та ще й поразку на 2 роки в правах. Не евакуювавшись з своїм заводом, він залишився разом з 15-ти річним сином у Слов’янську.
Голод, що прийшов услід за німецькою окупацією, та страх переслідування за уявні зв’язки з партизанами погнали взимку 1941 р. І. Майстренка разом з сином Левком, а також, його друга, відомого тепер за кордоном літературознавця Г. Костюка, до Києва. Як репресований Радянською владою, І. Майстренко одержав помешкання і роботу у Києві 43. він став інспектором по цінах міської управи. Становище жалюгідного прислужника окупаційної влади, духовна роздвоєність – адже І. Майстренко пориваючи з усім радянським, намагався виправдати це інтересами українського народу, а з іншого боку добре розумів, що фашистська окупація – це зло для України, гнітюче давили на нього. Проте, він, влаштувавшись на посаду директора капели бандуристів у Києві, в 1942-1943 рр. їздив з нею по Україні, Німеччині, де виступали перед радянськими невільниками – “остарбайтерами”, працював у пресі, яку видавали німці для цих людей.
Розуміючи, що дороги на Батьківщину, яку визволила Червона Армія, йому немає, І. Майстренко перекочовує до Німеччини, де й зустрічає кінець війни. В післявоєнний час, опинившись в американській окупаційній зоні, він втягується в політичну діяльність українських емігрантів і стає одним з організаторів Української революційно-демократичної партії (УРДП), а після її розпаду увійшов до керівництва так званої лівої УРДП разом з Подоляком, М. Турчмановичем, Б. Левицьким, Р. Паладійчуком, М. Стиранкою і редагував її місячник “Вперед” (1949- 1960 рр.)44.
Слід зазначити, що хоча УРДП, а згодом і ліва УРДП, об’єднували ліве крило української еміграції в Західній Німеччині, але їх програма будувалась на неприйнятті існуючого в СРСР політичного режиму і ставила собі за мету боротьбу проти “сучасного російського “імперіалізму”. В одній з програмних статей, вміщених у журналі “Наша боротьба” в 1947 р., І. Майстренко писав: “Ми… боремось за розмежування в свідомості мас більшовизму, і за сполучення правдивої політичної демократії і здобутків революції” не заперечуючи самого соціалізму45. ; Логічно продовжуючи цю лінію, уже наприкінці життя він підтверджував свої погляди: “Я гордий з того, що в свої вісімдесят років не правію, не “протверезуюся”, як усякі старі, а навпаки, далі шукаю нових шляхів на базі розвитку подій в СРСР. Сьогодні я заперечую усі течії соціалізму й і комунізму, які існують у світі, бо вони є продуктами переджовтневої, або перших років жовтневої революції. Програма боротьби за визволення людини від усякої експлуатації буде створена тіл_ьки на базі підсумків розгромленої сталінізмом (більшовизмом) народної революції в СРСР”46. В еміграції Іван Майстренко був широко відомий як вчений і публіцист. Богдан Кравченко, директор Канадського інституту українських студій, ; вважає: “Нема сумніву, що це був один з найвидатніших публіцистів в Українській еміграції”47. І. Майстренко написав багато статей на (політичні, економічні, соціальні й історичні теми. Багато з них підписано |різними псевдонімами: Бабенко, Далекий, Корсун, Радченко, Гребінка, Авгур, Котляр. Його перу належить і ряд книг. Деякі з них використані і при написанні цього нарису і на них є посилання в його тексті. Крім цього вийшли: “Більшовицький бонапартизм” – англійською мовою, ‘ “Брежнєвська доктрина” – німецькою, “Кризові процеси в совєтській економіці” – українською, “Національна політика КПРС” – російською. Під його редакцією, крім згаданих уже “Документів українського комунізму”, вийшла праця “Російські соціал-демократи і національне питання Л. Рибалки-Юркевича”. З робіт вченого спеціалістам відомі на Україні лише одиниці, та і їх офіційна історична наука зустріла “в штики”.
Дослідженням питань політики не обмежувалась багатогранна і складна діяльність Івана Майстренка, що був і талановитим педагогом. Багато років він працював професором Українського Технічно-господарського Інституту (УТП) в Мюнхені, редагував “Бюлетень УТП”, а з 1979 р. до останніх років життя був його ректором. Цей вищий учбовий заклад з часу свого заснування (1932 р.) підготував тисячі висококваліфікованих фахівців різних галузей економіки, здебільшого українців за походженням 48.
Помер Іван Майстренко 18 листопада 1984 року. Життєвий шлях його, як бачимо, був непростим, драматичним і проліг через кілька великих історичних епох. А відтак неможливо дати йому однозначну і просту оцінку. І тому закінчити хочеться словами канадського українознавця Богдана Кравченка: “Майстренко не соромився свого політичного минулого, свого ходіння від “партії до партії”. Він шукав шляхів до розв’язання національного і соціального питання; єднання національного і соціального аспекту в одній революційній динаміці. Його поразка в цьому відношенні була не тільки особистою трагедією. Ця поразка теж уособлює трагедію цілої Української революції. Проте, на відміну від величезної більшості репресованих українських (і не українських) соціялістів, Майстренко не вважав себе жертвою соціалізму, а навпаки, “вважав сталінський режим зрадником соціялізму й організатором нового експлуататорського устрою та нового національного поневолення неросійських народів. Можемо не поділяти поглядів Майстренка, але варто прислухатися до його голосу, бо він представляє погляди однієї з центральних українських політичних течій цього століття” 49.
Примітки
1. Майстренко І. Історія мого локолжня. Спогади учасника революційних подій в Україні. – Едмонтон, 1985. – С. 4.
2. Там же. – С. 14.
3. Там же. – С. 20.
4. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний
довідник. – К.. 1987. – С. 562.
5. Коротенко В. За землю і волю. // Полтавський вісник. – /99/. –
№ 3.
6. Соболєв М. Вибори до Всеросійських та Українських установчих зборів
на Полтавщині // Літопис революції. – 1931. – № 3(48). – С. 48-53.
Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 33-38.
7. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. – С. 64.
8. Лазорський В. З повстанського руху на Полтавщині // Літопис
революції. – 1930. – № 2(41).
9. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 49-51.
10. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. – С. 122.
11. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 55.
12. Майстренко І. Боротьбизм. Сторінка в історії українського ко
мунізму (англ.мовою). – Нью-Йорк, 1954. – С. 157.
13. Там же. – С. 195-198.
14. ДАЛО. – Ф.Р. – 1865, оп. 1, спр. 145. – Арк. 49-а.
15. Лисовик О., Огий Я., Матяш К. Красньш рейд // Летопись револю-
ции. 1926. – № 1(16). – С. 143.
16. Майстренко І. Сторінки з історії Комуністичної партії України. 4.1.
– Нью-Йорк.: Вид-во “Пролог”, 1967. – С. 88.
17. КП(б)У за денікінщини (Матеріали й документи) // Літопис рево
люції. – 1930. -№ 1(40). – С. 224.
18. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 107-113.
19. Там же. – С. 112.
20. Майстренко І. Боротьбизм… – С. 286-287.
21. ДАЛО. Ф.Р. – 1865, оп. 1, спр. 145. – Арк. 49-49 зв.
22. Там же. – Арк. 9, 12, 13 зв.
23. Там же. – Арк. 56.
24. Вісті Кобеляцького повітового виконкому. – /920. – // квітня.
25. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 135.
26. ДАЛО. Ф. 9032, оп. /, спр. 13. – Арк. 1, 4.
27. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 146-148, 158-159.
28. Документи українського комунізму. – Нью-Йорк: Вид-во “Пролог”.
– 1962. – С. 45-49.
29. Майстренко І. Сторінки з історії…, ч. 1. – С. 93.
30. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 175-177.
31. Там же. – С. 185-192.
32. Там же. – С. 195.
33. Там же. – С. 197-215.
34. Там же. – С. 222.
35. Чорноморська комуна. – /929. – / серпня.
36. Там же.
37. Саму тин Ф. Крок за кроком // Чорноморська комуна. – /929. – /
серпня.
38. Майстренко І. Нова доба // Чорноморська комуна. – /929. – 7
листопада.
Май їв. Лицарі звірячого націоналізму // Чорноморська комуна. – /929.
– 27 листопада.
39. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 251-252.
40. Там же. – С. 259-262.
41. Там же. – С. 263-269.
42. Там же. – С. 315-326.
43. Там же. – С. 335-338.
44. Енциклопедія українознавства – Париж – Нью-Йорк: Вид-во “Молоде життя”. 1962, Словникова частина 4. – С. 1435.
45. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. 391.
46. Там же. – С. 406.
47. Там же. – С. X.
48. Енциклопедія українознавства. Словникова частина 4. – С. 1435,
Словникова частина 9. – С. 3439-3440.
49. Майстренко І. Історія мого покоління. – С. X.
Джерело: збірка “Реабілітовані історією”. – Київ-Полтава, 1992.
Вперед 